Рибалко Історія України (частина друга) (1995)
1. Столипінський режим в Україні.
Третьочервнева монархія та її суть.
Внаслідок поразки революції 1905— 1907 pp. тимчасово переміг царизм. По всій країні встановився режим репресій, що, за іменем одного з його основних натхненників і провідників — голови царської Ради міністрів П. Столипіна, дістав назву столипінського.
Оскільки в II Державній думі точилися гострі дебати з аграрного питання і вона виявилася недостатньо слухняною, царський уряд 3 червня 1907 р. її розпустив і видав новий виборчий закон. Цим він порушив маніфест від 17 жовтня і «Основні закони Російської імперії», видані в 1906 р., за якими жоден закон не міг бути виданий без схвалення Державної ради й Державної думи. Так було здійснено третьочервневий державний переворот.
За новим виборчим законом, що його сам цар Микола II назвав «безсоромним», ще більше урізувалися виборчі права робітників, селян та неруських народів і забезпечувалося переважання в Думі чорносотенних поміщиків та представників великої торгово-промислової буржуазії. Землевласницька й перша міська курії, тобто поміщики й найбільші капіталісти, що разом складали менше 1 % населення Європейської Росії, обирали 64,4 % всіх виборщиків, а робітники й селяни разом — тільки 24,8 %. Народи Середньої Азії й Сибіру були зовсім позбавлені виборчих прав, а кількість депутатів від населення Кавказу й Польщі було набагато зменшено. Виборчим правом користувалися всього 15 % населення країни.
Вибори, що відбувалися влітку і восени 1907 p., дали царизмові бажаний склад Думи, в якому переважали праві (чорносотенці), октябристи й кадети. Лише поміщиків у III Думі засідало 202 чол. Від українських губерній було обрано Ш депутатів, в тому числі 64 поміщики, 13 священиків і тільки 20 селян. 5а партійністю: 55 правих і російських націоналістів, 41 октябрист, 5 кадетів.
Склад III Думи відображав блок чорносотенних поміщиків з верхівкою торгово-промислової буржуазії. Відповідно в Думі були дві більшості: 1) право-октябристська і 2) октябристсько-кадетська.
Уряд Столипіна балансував між цими двома більшостями. Ця політика лавірування уряду між різними класами дістала назву бонапартизму.
Третьочервнева монархія, заснована на союзі поміщиків і буржуазії, на політиці лавірування між ними, за своєю суттю була антинародною. Вся її діяльність була спрямована проти інтересів народних мас.
Терор проти робітників і селян.
Однією з найважливіших складових частин політики третьочервневої монархії був наступ проти революційних сил, проти трудящих і, передусім, проти робітничого класу. Як і багато інших районів Росії, різні місцевості України тривалий час перебували на воєнному стані, стані надзвичайної або посиленої охорони. В селах і містах жорстоко розправлялися з трудящими козацькі сотні, військові команди й чорносотенні банди, які лютували. Столипін дав пряму директиву губернаторам: «Менше арештовувати, більше стріляти... Переконання залиште, дійте вогнем...» Уже на початок 1908 р. в тюрмах томилося понад 200 тис. чол. За 1907—1909 pp. військово-польові суди Росії ухвалили 5 тис. смертних вироків. Найбільших репресій зазнавали активні учасники революції 1905—1907 pp., передусім соціал-демократи. Наприкінці 1908 р. у Катеринославі військовий суд розглянув справу про 131 учасника донецького збройного повстання 1905 р. Вісім з них — П. Бабич, А. Ващаєв, В. Григоращенко, О. Зубарєв-Кузнецов, І. Митусов, Г. Ткаченко-Петренко, В. Шмуйлович та А. Щербаков — були засуджені до страти й повішені. Царський уряд громив робітничі організації, зокрема профспілки, закривав робітничі газети й журнали. Поліція, стражники, урядники знущалися над селянами, били їх, кидали в тюрми, відправляли на заслання. «Люди,— писав М. Коцюбинський в творі «Intermecco»,— хотіли голіруч землю узяти, а тепер мають: хто їсть сиру, а хто копає її в Сибіру...». Тяжкий поліцейський режим уряд встановив і в навчальних закладах.
Посилення національного гніту.
Важливим елементом політики царизму, поміщиків і буржуазії в період реакції було насадження ідеології великодержавного шовінізму й посилення національного гніту. В Україні царизм переслідував українську мову й культуру — забороняв користуватися українською мовою в учбових закладах і адміністративних установах, припиняв видання українських газет і журналів, художньої літератури. У школах не можна було співати українських пісень, читати вірші й виконувати українські мелодії.
У 1908 р. Державна дума не затвердила законопроекту про дозвіл викладання в початкових школах українською мовою, внесений 37 депутатами. Царські власті закривали «Просвіти», українські клуби й музично-драматичні гуртки, забороняли вшановувати пам'ять Т. Г. Шевченка і т. д. Українців разом з іншими пригнобленими народами Столипін у своєму циркулярі губернаторам 1910 року оголосив «інородцями» й заборонив їм створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою.
Посиленням національного гноблення, політикою розпалювання національної ворожнечі царський уряд намагався підірвати єдність революційних дій трудящих різних націй, відвернути робітників і селян від класової боротьби проти поміщиків і буржуазії.
Внаслідок поразки революції 1905— 1907 pp. тимчасово переміг царизм. По всій країні встановився режим репресій, що, за іменем одного з його основних натхненників і провідників — голови царської Ради міністрів П. Столипіна, дістав назву столипінського.
Оскільки в II Державній думі точилися гострі дебати з аграрного питання і вона виявилася недостатньо слухняною, царський уряд 3 червня 1907 р. її розпустив і видав новий виборчий закон. Цим він порушив маніфест від 17 жовтня і «Основні закони Російської імперії», видані в 1906 р., за якими жоден закон не міг бути виданий без схвалення Державної ради й Державної думи. Так було здійснено третьочервневий державний переворот.
За новим виборчим законом, що його сам цар Микола II назвав «безсоромним», ще більше урізувалися виборчі права робітників, селян та неруських народів і забезпечувалося переважання в Думі чорносотенних поміщиків та представників великої торгово-промислової буржуазії. Землевласницька й перша міська курії, тобто поміщики й найбільші капіталісти, що разом складали менше 1 % населення Європейської Росії, обирали 64,4 % всіх виборщиків, а робітники й селяни разом — тільки 24,8 %. Народи Середньої Азії й Сибіру були зовсім позбавлені виборчих прав, а кількість депутатів від населення Кавказу й Польщі було набагато зменшено. Виборчим правом користувалися всього 15 % населення країни.
Вибори, що відбувалися влітку і восени 1907 p., дали царизмові бажаний склад Думи, в якому переважали праві (чорносотенці), октябристи й кадети. Лише поміщиків у III Думі засідало 202 чол. Від українських губерній було обрано Ш депутатів, в тому числі 64 поміщики, 13 священиків і тільки 20 селян. 5а партійністю: 55 правих і російських націоналістів, 41 октябрист, 5 кадетів.
Склад III Думи відображав блок чорносотенних поміщиків з верхівкою торгово-промислової буржуазії. Відповідно в Думі були дві більшості: 1) право-октябристська і 2) октябристсько-кадетська.
Уряд Столипіна балансував між цими двома більшостями. Ця політика лавірування уряду між різними класами дістала назву бонапартизму.
Третьочервнева монархія, заснована на союзі поміщиків і буржуазії, на політиці лавірування між ними, за своєю суттю була антинародною. Вся її діяльність була спрямована проти інтересів народних мас.
Терор проти робітників і селян.
Однією з найважливіших складових частин політики третьочервневої монархії був наступ проти революційних сил, проти трудящих і, передусім, проти робітничого класу. Як і багато інших районів Росії, різні місцевості України тривалий час перебували на воєнному стані, стані надзвичайної або посиленої охорони. В селах і містах жорстоко розправлялися з трудящими козацькі сотні, військові команди й чорносотенні банди, які лютували. Столипін дав пряму директиву губернаторам: «Менше арештовувати, більше стріляти... Переконання залиште, дійте вогнем...» Уже на початок 1908 р. в тюрмах томилося понад 200 тис. чол. За 1907—1909 pp. військово-польові суди Росії ухвалили 5 тис. смертних вироків. Найбільших репресій зазнавали активні учасники революції 1905—1907 pp., передусім соціал-демократи. Наприкінці 1908 р. у Катеринославі військовий суд розглянув справу про 131 учасника донецького збройного повстання 1905 р. Вісім з них — П. Бабич, А. Ващаєв, В. Григоращенко, О. Зубарєв-Кузнецов, І. Митусов, Г. Ткаченко-Петренко, В. Шмуйлович та А. Щербаков — були засуджені до страти й повішені. Царський уряд громив робітничі організації, зокрема профспілки, закривав робітничі газети й журнали. Поліція, стражники, урядники знущалися над селянами, били їх, кидали в тюрми, відправляли на заслання. «Люди,— писав М. Коцюбинський в творі «Intermecco»,— хотіли голіруч землю узяти, а тепер мають: хто їсть сиру, а хто копає її в Сибіру...». Тяжкий поліцейський режим уряд встановив і в навчальних закладах.
Важливим елементом політики царизму, поміщиків і буржуазії в період реакції було насадження ідеології великодержавного шовінізму й посилення національного гніту. В Україні царизм переслідував українську мову й культуру — забороняв користуватися українською мовою в учбових закладах і адміністративних установах, припиняв видання українських газет і журналів, художньої літератури. У школах не можна було співати українських пісень, читати вірші й виконувати українські мелодії.
У 1908 р. Державна дума не затвердила законопроекту про дозвіл викладання в початкових школах українською мовою, внесений 37 депутатами. Царські власті закривали «Просвіти», українські клуби й музично-драматичні гуртки, забороняли вшановувати пам'ять Т. Г. Шевченка і т. д. Українців разом з іншими пригнобленими народами Столипін у своєму циркулярі губернаторам 1910 року оголосив «інородцями» й заборонив їм створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою.
Посиленням національного гноблення, політикою розпалювання національної ворожнечі царський уряд намагався підірвати єдність революційних дій трудящих різних націй, відвернути робітників і селян від класової боротьби проти поміщиків і буржуазії.
