У III ст. до н. є. відбулося так зване зникнення скіфів. Як з'ясувалося потім, внаслідок сильного похолодання — фактично екологічної катастрофи, впродовж першої половини III ст. до н. є. суворі зими на Півдні України тривали по вісім місяців на рік. Скіфи-кочівники поступово перейшли на осілий спосіб життя. Значна частина їх інтегрувалася з осілим хліборобським, часто праслов'янським населенням.
Кочівничі скіфи, які об'єдналися з хліборобськими таврами, дістали від греків назву тавро-скіфи. Останні й побудували у II ст. до н.е. місто Неаполь Скіфський. Біля новозбудованого міста виросли менші поселення, села, тавро-скіфські та напівскіфські, що істотно змінило міжетнічну картину регіону.
Ці поселення для захисту оточувались валами, мали свої укріплення, населення було озброєним, здатним до оборони і, очевидно, для нападу. Поселення не обмежувались Таврійським півостровом, поширюючись на терени Центральної України, тобто скрізь, де можна було інтегруватися з аграрним середовищем. Однак, незважаючи на те, що це ті самі скіфські племена, їх тепер називали не скіфами, а тавро-скіфами.
Хто такі тавро-скіфи? Радянська історична наука у 50-80-х роках трактувала цей етнос гірським і диким, що ніби не розвинувся далі родоплемінного етапу, а тому асимілювався в IV-V ст. н.е. з іншими племенами і припинив існування. Радянські археологи не звернули уваги і на висловлювання про таврів у античних та візантійських письмових джерелах. Наукові підходи дещо змінилися у 90-х роках завдяки спробам дослідників проаналізувати історію етносу.
Привертає увагу ґрунтовний науковий аналіз, який здійснив Петро Гарчев, доктор історичних наук із Сімферополя. За його дослідженнями державності таврів, існування останніх історично фіксується з XII ст. до н.е.; назву "таври" дали їм греки, зазначаючи властиву таврам хоробрість і войовничість. Автор обґрунтовано довів, що самогіазва таврів — "руси".
Такий висновок дає ключ до розуміння багатьох питань стосовно історії Таврійського півострова та історії України загалом. Отже, таври мали власну державу, володарів, міста і фортеці, а відомим містом-фортецею був Неаполь Скіфський.
Час, про який йдеться, охоплює період III ст. до н.е.—IV ст. н. е., тобто більше половини тисячоліття. Цей період характеризується воєнними протистояннями, взаємними руйнаціями, суспільними потрясіннями. Організувавши у II ст. до н.е. на відносно невеликій території Таврійського півострова свою державу, тавро-руси змушені були територіально потіснити Херсонес із його зонами впливу і Боспорське царство. Ця акція відбувалася швидко, оскільки вже у середині II ст. до н.е. всі володіння Херсонеса у північно-західній частині Тавриди захоплено тавро-русами і на місці зруйнованих поселень місцевих племен побудовано тавро-руські фортеці — деякі з них на невеликій віддалі від Херсонеса.
Щоб запобігти можливій агресії 179 р. до н.е., було укладено угоду між Херсонесом та царем Понту Фарнаком І про допомогу Херсонесові на випадок нападу тавро-русів. Нова навала тавро-русів на Херсонес наприкінці II ст. до н. є. зумовила звернення херсонесців за допомогою до царя Понту Мітридата VI Евпатора, внука Фарнака І. Цар Понту позитивно зреагував на відозву, послав 110 р. до н. є. війська у Херсонес під командуванням Діофанта. Ці війська разом із херсонесцями розгромили царя Палака і врятували Херсонес від тавро-руської загрози. Після зробленої тавро-русами спроби реваншу та другої експедиції Діофанта їм був нанесений нищівний удар, після якого знову взято під контроль Херсонеса найважливіші центри — Неаполь і Хабем.
Внаслідок успішного завершення походу Діофант спрямував війська на Боспор, тут він "домовився" з боспорським царем Перісадом про "добровільне" передання Мітридату VI Евпатору влади над Боспором. Однак 107 р. до н. е., в період перебування там Діофанта, відбулося повстання під керівництвом Савмака — тавро-руса, вихованого при дворі Перісада. Повстанці захопили Пантікапей і Феодосію, вбили Перісада, а Діофантові довелося втекти на кораблі у Херсонес.
Етнічний характер цього повстання не викликає сумнівів: в умовах Боспору основну масу населення становили синди, меоти, протослов'я-ни, тавро-руси, а рабовласницьку суспільну верхівку — греки, що, безумовно, стало причиною конфлікту.
Мітридат VI Евпатор послав на Боспор Діофанта, який захопив боспорські міста, придушив повстання, полонив самого Савмака і послав його до Мітридата. Боспор, як і раніше Херсонес, втратив суверенітет і був прилучений до Понтійського царства, яким володів Мітридат VI Евпатор, маючи на Боспорі заступника.
Наприкінці II ст. до н. є. під владу Мітридата VI Евпатора перейшла також Ольвія.
Об'єднання під однією владою всього Північного Причорномор'я потрібно було Мітридату для посилення військових позицій у боротьбі проти Риму, оскільки звідти надходили продукти харчування та людські резерви для збройних сил, і в цьому Мітридат орієнтувався якраз на аристократію варварських племен Північного Причорномор'я.
Окремі міста, які перейшли під владу Мітридата, продовжували зберігати певне самоуправління, і Боспор під час першої війни Мітридата з Римом спробував від нього відійти. У відповідь на це Мітридат захопив місто і призначив його керівником сина Михара, підпорядкувавши йому Херсонес. Однак після поразки батька у війні з Римом його син Михар перейшов на бік римлян. Витіснений із малоазійських територій, Мітридат прибув до Таврики і знову підпорядкував собі Боспор і Херсонес. У військових сутичках його син Махар загинув. Позбувшись підтримки Фанагорії та інших міст, а також армії (очоленої його сином Фарнаком, котрий теж зрадив батька, коли перейшов до римлян), Мітридат зрозумів власну приреченість і 63 р. до н. є. він покінчив життя самогубством.
Використовуючи військові та політичні суперечності римлян, Фар-нак зумів повернути собі володіння батька Мітридата VI Евпатора, але 47 р. до н. є. зазнав поразки у битві при Зеле від військ Юлія Цезаря. Це була відома битва, після якої Юлій Цезар послав римському сенату знаменитий рапорт із трьох слів: "Прибув. Побачив. Переміг".
Повернувшись після поразки у Боспор, Фарнак застав свого намісника Асандра, що захопив керівництво містом; в бойовій сутичці з Асандром Фарнак і загинув. Асандр як правитель Боспора не викликав довіри в імператора Юлія Цезаря, котрий послав царем на Боспор позашлюбного сина Мітридата Евпатора — Мітридата Пергамця. Останній також не зумів зайняти трон і був убитий — правління Боспором залишилося в Асандра. Постать Мітридата VI Евпатора стала для наступних поколінь легендарною. В мистецькій спадщині відомі кілька його мармурових погрудь, одне з них зберігається в Луврі (Франція).
Серед політичних подій періоду III ст. до н.е. відомі взаємні міжетнічні, міждержавні, економічні протистояння, конфлікти, політичні перевороти, захоплення влади, інші події, які відбувалися у винятково швидкому темпі на відносно невеликих територіях. Колосальні нищівні навали племен готів і гунів упродовж III—IV ст. до н.е. фактично припиняють існування майже всіх античних полісів Північного Причорномор'я.
Мистецтво Неаполя Скіфського. Архітектура. Новим державним утворенням на Таврійському півострові III ст. до н. є. постає держава так званих тавро-скіфів зі столицею Неаполем Скіфським. Тавро-скіфи називали себе русами, оскільки споконвіку говорили руською мовою; вони так само, як синди і меоти разом осіли низовими регіонами Дніпра і Бугу та центром Таврійського півострова. Тобто осіле населення тавро-скіфів — це ті самі тавро-руси.
Античні грецькі та візантійські автори скіфами називали всі народи і племена, які займали території на північ від Чорного моря. При цьому не бралося до уваги, чи це племена осілі, хліборобські, чи кочові, миролюбні, чи войовничі. Це стосувалось і таврів. Очевидно, таври становили постійно найчисельніший етнос півострова, оскільки інакше не було сенсу для його історичної назви — Таврика, Таврида та ін. Тобто головним етносом Неаполя Скіфського були тавро-руси, точніше — руси — так вони себе називали, і саме ця назва має бути вихідною при розгляді феномена мистецтва Неаполя Скіфського.
Тавро-скіфи Неаполя Скіфського не були таврами і скіфами — вони були русами, і в цьому їхня сутність. Далекі їх предки, які жили у гірській частині Таврії, були мореплавцями (до речі, мореплавством ніколи не займалися скіфи). Натомість таврійсько-руське суспільство, що побудувало Неаполь Скіфський, декілька століть існувало у середовищі античної культури. їм належали такі самі міста на Таманському півострові, пізніше Тмутаракань. Вулиці цих еллінізованих міст прикрашали численні меморіальні статуї, які увічнювали пам'ять предків тавро-ру-сів. Один із таких колосальних пам'ятників прикрашав Тмутаракань у часи Київської Русі, згадка про нього вміщена у "Слові о полку Ігоревім" під назвою "Тмутараканський ідол (бовван)". У Неаполі Скіфському відсутні поховання можновладців у насипних курганах, для таких цілей слугували некрополі.
Територія самого Неаполя Скіфського становить об'єкт археологічних досліджень тільки після 1945 р. Крім фундаментальних, античного зразка фортечних мурів і башт, зразків цивільної архітектури, виявлено низку об'єктів мистецтва скульптури, живопису, декоративно-ужиткових предметів.
Мистецтво степових скіфів у період перебування центру їхньої держави на теренах пониззя Дніпра розвивалося в атмосфері певної етнічної та ідеологічної самоізоляції, на засадах відчуження від "розв'язних" традицій грецького культурного світу, де золотарі Пантікапею, Херсонеса чи Ольвії виконували їх ідеологічні замовлення. Тут, в умовах тісного співжиття із багатоетнічним суспільством греків, русів, меотів, синдів, сарматів, культура відчула їхні взаємовпливи, значно еллінізувалася.
Очевидно, без тавро-руських впливів не залишились і суспільства Боспору, Херсонеса, Ольвії, Тіри, Фанагорії та ін. Відчутні впливи, починаючи від звіриного стилю і закінчуючи побутом, елементами одягу, звичаєвими елементами культу, навіть запозиченням божеств.
Таврійські руси були добре знайомі з античною кам'яною архітектурою. Вони залишили після себе могутні захисні фортечні споруди, житлові будівлі та внутрішньомогильні кам'яні склепи.
До архітектурних досягнень Неаполя Скіфського, належить передусім комплекс могутніх оборонних споруд міста. На відміну від регулярно обтесаних і акуратно підігнаних кам'яних мурів античних грецьких міст, тут вони з необтесаних блоків місцевого вапняку на глиняному розчині. Структура кладки мурів ґрунтується на облицювальному панцирі з крупних каменів, поміж якими використано дрібний камінь. Оборонний мур складався із п'яти видів каменю, що відповідали п'яти різним будівельним періодам. Розширення муру внаслідок поступового прибудовування поясів відбувалося впродовж III—II ст. до н. е., тому обсяг мурів досяг могутньої товщини — 8,5 м.
У II ст. до н. є. навколо головного міського муру побудовано ще один додатковий захисний пояс — протейхизм, який мав дві верстви мурування спільною товщиною 2,5 м. Між головною стіною і протейхизмом було залишено вільний простір — перебол, що зменшився внаслідок однометрового примурування до пояса і набув вигляду вузької глибокої щілини. Загальна товщина цього оборонного пояса навколо міста Неаполя Скіфського разом із протейхизмом і периболом становила 12 м.
Зазвичай, такі укріплення міст-фортець оточували наповнені водою рови. В описаному нами випадку протейхизм і перибол слугували начебто своєрідною рекомпенсацією відсутнього рову впродовж стін міста, тому що Неаполь побудовано на скелі. Протейхизми були популярні у фортечному будівництві античного світу, але ця найдавніша з них.
Під час будівництва фортечних укріплень Неаполя питання їх архітектурно-естетичних чинників найменше бралися до уваги. Єдине, що якось оживляло їх суворий, дещо гнітючий вигляд, — це традиційні античні зубці-мерлони, які трохи згладжували момент стикування верхньої лінії цих мурів із небом.
Дослідник Неаполя Скіфського А.Кирасов з'ясував, що висота нижнього поверху муру сягала близько 5 м, а верхнього склепіння із сирцевої цегли — 4 м. Отже, загальна висота мурів становила 9 м.
Археологи розкопали також дві прямокутні у плані башти біля міських воріт. Одна з них використовувалась як похоронна споруда-мавзолей. Виявлено, що час побудови мавзолею передував періодові війни тавро-русів проти Херсонеса та військ Діофанта. Однак детальний аналіз збереженого поховального інвентаря дав змогу археологові Н.Погребовій датувати найраніші поховання II—початком І ст. до н. є. Оскільки мавзолей і східна башта не були зруйновані та розграбовані Діофантом, можна припустити, що ці об'єкти побудовано після цієї війни.
Для архітектури тавро-руських поселень Таврійського півострова (та й для самого Неаполя Скіфського) характерне типове кам'яне будівництво, а глинобитні юрти існували вже як рідкісний пережиток.
Житлові будинки мурували з грубо колотого каменю на глиняному розчині, верхню частину стін будинків переважно викладали із сирцевої цегли, окремі споруди заглиблювали в материк скелі. Здебільшого будинки мали кілька кімнат. Підлоги були глинобитними, іноді з шарами попелу. Будинки мали глинобитні покриття або дахи із привізної античної дахівки. Із середини стіни помешкання обмазувались глиною, а найбага-тші облицьовувались кольоровими тинками.
Елліністичні впливи простежуються у внутрішньому оформленні жител заможних тавро-русів, вже у II ст. до н. є. поширилось кольорове тинкування їх на елліністичний лад. Перехід тавро-руського суспільства на осілий спосіб життя сприяв еллінізації. Розпочався процес формування елліністичного, осілого тавро-руського етносу, але перехід від родо-общинного кочового суспільства до рабовласницької цивілізації виявився тривалим і суперечливим.
В архітектурі Неаполя Скіфського існує немало прикладів взаємозв'язків з античною будівельною технікою, що особливо виявилось відчутним при будівництві громадських споруд. Прикладом використання античних традицій вважається велика парадна споруда з двома портиками, яка побудована у II ст. до н. є. навпроти головних, міських воріт і центрує в'їзд у місто. Із двох існуючих колись портиків збереглись елементи тільки одного, його цоколь облицьований крупними вапняковими квадратами, покладеними насухо, вони добре витесані, деякі прикрашені також рустом. Від квадратних в основі стовпів збереглася дорійська капітель. У портику виявлено обломки мармурових і бронзових статуй грецького виконання.
Скульптура. Традиція монументальної верифікації державних та політичних діячів сягає таких могутніх імперій, як Єгипет, Ассирія, Вавилон, Персія, має продовження в античній Греції періоду еллінізму (культ Александра Македонського) та імператорського Риму. Очевидно, цей чинник знайшов втілення і в Неаполі Скіфському. Прикладом є збережений мармуровий постамент з грецьким написом — при в'їзді у місто стояла кінна статуя тавро-руського царя Скілура, ймовірно, відлита з бронзи. Такі кінні статуї при в'їздах у причорноморські поліси мали традицію. Зокрема, одна з них вінчала в'їзну браму в місто Пантікапей, що зафіксовано на одній із пантікапейських монет. Неподалік від в'їзної брами був встановлений великий кам'яний рельєф із зображенням вершника, ототожнюваного з сином Скілура — Палаком.
У тавро-русів царська влада була династичною, і батько — цар Скі-лур подбав про створення пам'ятника потомкові Палаку. Образ вершника поширений і типовий для мистецтва тавро-русів, хоча зображення вершника з піднятою рукою зі списом, відомий з рельєфів античної Греції, як і в фракійському мистецтві, де втілено образ бога-вершника з піднятою рукою зі списом. Цей мотив через тисячу років матиме широке застосування в образах святих кінних вершників — святого Юрія-зміє-борця, святого Федора та ін. Зображений у цьому випадку рельєф не є роботою грецького скульптора — це робота початківця або малодосвід-ченого майстра пластики Руса, чи, може, вихідця з інших місцевих автохтонних племен Таврики. Головну проблему для скульптора становила постать вершника. Він зображений в обтислих штанах, підперезаний поясом, легка накидка застібнута фібулою на правому плечі, на голові — гостроверха шапка. Сидячи на коні без сідла, вершник стримує його за вуздечку. Помітні порушення пропорцій людської фігури та коня. Кінь і вершник виконані з настроєм, хоча рельєф є типовим зразком самодіяльного мистецтва. Датовано твір Ц—І ст. до н. є.
Значно вищий художній рівень демонструє фрагмент мармурового рельєфу зі зображенням Скілура і Палака. Це твір висококваліфікованого скульптора, виконаний із привізного мармуру в техніці горельєфу. Незважаючи на невеликий розмір (0,38 х 0,22 м), рельєф розрахований на віддалене сприйняття. Фрагмент зображає дві явно портретні особи. Хоча збереглися лише верхні частини фігур, очевидно, що обидві постаті сидять на конях, їдучи поруч. Вершники у високих головних уборах і античному одязі з довгим волоссям. Загальний настрій спокою і злагоди та монументального "тривання зупиненого моменту" характерні для монументальної пластики, твореної з метою возвеличення ідеї монархічної спадковості династії.
Археологічною знахідкою на терені Неаполя Скіфського є бронзова статуетка царя Дгоскура.
Цікаву знахідку археолога Ернста з 1926 р. становить фрагмент вапнякової плити розміром 17 х 13 см. Частина, що збереглася, — це верхній кут рами даної плити, тобто її позументу. В заглибленні, яке вком-поноване у масив позументу, вирізьблено щось у вигляді циркулярного круга з лопатоподібним завершенням знизу, яке, очевидно, повинно зображати голову. Більш низьким рельєфом поданий масив шиї. На площині, де повинні бути форми людського обличчя, невправною рукою вирізані форми очей, носа і легкий натяк на форму рота. Поверхня плити акуратно опрацьована і примітивно загладжена. Вона, можливо, є частиною якоїсь багатофігурної композиції.
На той час (II—І ст. до н. е.) у Неаполі Скіфському працювали професійні скульптори Посидей і Евмен — можливо, місцеві греки, виховані приїжджими майстрами. їхні імена не пов'язані з конкретними творами. Тоді скульптори мали різний рівень підготовки і різним був рівень мистецьких смаків замовників. Стосовно статуй, які прикрашали місто, то вони частково могли бути привезеними, замовленими у майстрів Панті-капея, Херсонеса чи Ольвії, а частково їх виконували свої скульптори відповідного фахового рівня.
Храми. У північному регіоні городища Неаполя Скіфського виявлено винятково цікаву суспільну споруду — культовий будинок тавро-русів. Згодом виявлено ще три такі будинки. Ця святиня складалася з двох приміщень, сіней і великої зали. Будівля споруджена із рваного, місцями дещо підтесаного каменю на глиняному розчині. Антично-грецькі впливи, крім привізної дахівки, тут не відчутні. Що стосується внутрішнього оздоблення стін, то застосовані тут декоративно-оформлювальні засоби суто античні, стіни отинковані і покриті фресковими мальови-лами, використано геометричні форми, кольорові смуги тощо.
Декорація інтер'єру має контрастно-кольоровий характер, що нагадує принцип оформлення внутрішнього розташування боспорських поховальних камер. Фресковий декор тавро-руського храму складався з трьох горизонтальних поясів. Першим поясом був цоколь, розмальований під мармур. "Мармур" чергувався із вертикальними чорними та червоними прямокутниками. Поля між прямокутниками вміщували скісні коричневі смуги. Середній пояс оформлення залу становив ряд вертикалей із коринфських пілястрів на тлі різнобарвних смуг різної ширини. Завершував декор горизонтальний пояс традиційних "сухариків". Стіни увінчував білий рельєфний карниз. Оформлення датується першою половиною II ст. н. є. Розпис традиційний у дусі панівних в європейських античних провінціях мистецьких стилів.
Характер розписів засвідчує активний процес еллінізації тавро-ру-сів Північного Причорномор'я. Це єдині на терені Тавриди й усього Північного Причорномор'я зразки унікальних фрескових розписів, що їх здійснювали заїжджі (найімовірніше, з Боспору) спеціалісти.
Розмальовані стіни становлять інтерес ще й тому, що виявлено велику кількість рисунків-графіті, надряпаних поверх старих фресок. Рисунки могли бути доказом того, що античні вподобання виконавців фресок не дуже збігалися з уподобаннями русів.
Мавзолей. Унікальною пам'яткою похоронної тавро-руської архітектури є збережений мавзолей Неаполя Скіфського. Мавзолей, як уже згадувалось, становить прибудову до зовнішньої стіни міських оборонних мурів, точніше, до їх протейхізми. Ця наземна похоронна споруда водночас одна із міських оборонних башт у системі фортифікацій. Башта квадратна у плані зі стінами за зовнішніми розмірамих 8,65x8,10 м. При будівництві мавзолею застосовані антично-грецькі й місцеві будівельні засоби. До грецьких можна віднести використання тесаного каменю, іноді рустованого, з відповідною кладкою муру, хоча систематична черговість кладки не витримана.
Введення рваного каменю в середовище тесаного, його відповідна нерегулярність, застосування великої кількості глиняного розчину — яскраве свідчення тавро-руського стилю будівництва.
Відомо, що поховальний обряд, один із найважливіших та найдавніших у всіх народів, мав давню традицію у тавро-русів. Обряд пов'язаний із культом видатних особистостей, різних представників соціальної ієрархії, предків.
Культ предків особливо характерний для суспільств, які зберегли патріархально-родові традиції. Він часто був поєднаний у давніх народів зі страхом перед померлими. Звідси бажання відмежувати себе від них, забити отвір у могилу камінням, зв'язати стопи покійника тощо.
Світ мертвих у давніх народів тісно пов'язаний зі світом живих. Застосовувані похоронні звичаї дають змогу пояснити певні уявлення русів про світ живих. Зокрема, культ коня як сакрального божества тавро-русів (кінь супроводжував життя руса із самого дитинства — в походах, на війні тощо) зумовив верифікацію його образу в мистецтві, зображення небесних, крилатих коней та ін.
Мавзолей Неаполя Скіфського був усипальницею тавро-руської знаті. Захоронения, що відбувалися тут, сягали періоду кінця II ст. до н. є.— І ст.н.е. Виявлено 72 винятково багатих поховання. Крім цього, знайдено скелети чотирьох коней, які ритуально супроводжували померлих господарів у потойбічному житті. При останках покійників виявлено численні предмети побуту та ужиткового мистецтва; вироби із золота налічували 1400 шт. Більшість цих предметів — роботи майстрів Боспора, виконані, можливо, на замовлення русів. Низка предметів мавзолею має високий мистецький рівень. Серед них — поховання воїна в кам'яній
гробниці кінця II—початку І ст. до н. е., ймовірну могилу царя Скілура та багате поховання жінки у дерев'яному саркофазі І ст. н. е. (так зване поховання цариці).
Кам'яна гробниця, що атрибутується як гробниця царя Скілура, датується другою половиною II ст. до н. є. Вона має вигляд саркофага із вапнякових плит, вбудованого в неглибоку прямокутну нішу, вирубану у скелі. Вміст цього саркофага дуже багатий. Лише царський одяг містив близько 800 золотих прикрас у вигляді декоративних елементів. Семантика цих елементів пов'язана із земними житейськими образами, які повинні супроводжувати померлого у вічність. Це мотиви бутонів квітів, бджіл чи мух, зірок, хвиль тощо.
Окрему групу прикрас становили зображення рельєфних лев'ячих голівок із підвісками в пащі. Більшість бляшок були прикрасами трикутної чи овальної форми, оздобленими різного роду орнаментикою у вигляді лінійок, крапок та пунктирів. Частина елементів позначена культурними впливами грецького середовища. Зокрема золоті медальйони із зображенням юного Аполлона, виконані у традиціях майстрів Боспору і руських золотарів.
Перлиною мистецького скарбу мавзолею Неаполя Скіфського вважається дерев'яний "Саркофаг цариці", датований І ст. до н. є.—І ст. н. є. Власне саркофаг не зберігся, але завдяки утрамбованості землі навколо його дерев'яної форми зберігся його точний земляний негатив. Останній був заповнений масою рідкого гіпсу, тому вдалося виконати реконструкцію на основі адекватного відливу.
Дерев'яний саркофаг — унікальна мистецька пам'ятка, яка вражає оригінальністю архітектоніки, цілісним величним виглядом, пишнотою прикрас, що не перевантажують цілісності, а підкреслюють її лаконізм та монументальність.
Будівля саркофага складалася наче з двох поверхів — прямокутного постаменту на чотирьох різьблених ніжках та гробниці з чотирисхилим віком. Постамент, пофарбований у білий колір, був оточений канелюро-ваними колонками, на які опирався профільований антаблемент. Кутові колонки стояли на різьблених скульптурних грифонах і сфінксах, а над цими колонками підіймалися довгі та тонкі капельовані стовпчики, які, можливо, відображали певний традиційний обряд, що збагачувало силуетно декоративну просторовість саркофага. Середню частину саркофага, тобто саму гробницю темно-червоного кольору, оздоблено з усіх боків горельєфно вирізьбленою позолоченою гірляндою з квітів, лаврових гілок, гілок плодів і рогів достатку. Віко гробниці облямовувала особливо пишна рельєфна смуга із квітів у вигляді ромашок, позолочених гілок пінії із шишками, листків лавра з яскраво-червоними ягодами, пофарбованими в натуральні кольори. На плоскій поверхні віка розміщено компактні скульптурні фігурки сфінкса і крилатого грифона з лев'ячою головою, їх також позолочено, а крила знизу покрито блакитною, рожевою та білою фарбами.
Найочевидніше, цей високохудожній саркофаг виконали боспорські майстри на замовлення знатних русів. За характером саркофаг далекий і від грецьких античних зразків, очевидно, він не має аналогів серед пам'яток русів. Можливо, це єдиний зразок мистецької стильової лінії тавро-русів, яка втрачена у круговерті століть. Пластична витонченість і смак, емоційна вибуялість форм дають підстави розглядати "Саркофаг цариці" як шедевр мистецтва.
Живопис. Серед численних пам'яток мистецтва Неаполя Скіфського особливу цінність становлять пам'ятки монументального живопису, передусім декоративні малюнки на стінах поховальних камер. Найцікавіші з них виявлено у склепах, що належать до перших століть нашої ери і є усипальницями заможних родин міста, населення якого на цей період походило не з кочівників, а зі середовища русів-хліборобів, поєднаних із усіма іншими осілими етносами з теренів Таврійського півострова. Живопис склепів не підпорядкований єдиній стильовій концепції, дуже різноманітної за мистецьким технологічним і технічним рівнем. Пізні склепи, датовані II та III ст. н. є. (№ 1, 2, 4, 8), відрізняються від склепу, живопис якого виконано у І ст. до н. є. (№ 19), примітивністю та схематичністю зображень. Створюється враження, що перед нами ремінісценції первісного наскельного живопису.
Яскраво виражену умовність і схематизм демонструють рисунки, виконані силуетно тільки червоною вохрою у склепі № 2. Один із них зображає силует руса, який щойно випустив із лука стрілу. Він одягнутий у туго підперезаний кафтан, на голові у нього башлик, а на ногах — м'які чоботи. Такі фігурні силуети "з осиною талією" довго побутують у примітивному настінному малярстві та примітивному наскельному живописі, де принцип зображення людської фігури зводиться до двох трикутників, з'єднаних між собою вершинами. Залишається додати зображення голови, рук і ніг — людська фігура готова. Безліч таких зображень є у кераміці Трипілля, на так званій Усатівській стелі, зображеннях у настінних мальовилах Неаполя Скіфського.
Фігура зі склепу № 2 тримає у лівій руці лук, з якого щойно випущена стріла, права рука зігнута в лікті й відведена назад, голова повернута у напрямі випущеної стріли. В зображенні фігури простежуються риси примітивізму, але все ж присутнє відчуття динаміки. Ці прикмети характерні й для накреслених поряд зображень низькорослого степового коня, який скаче галопом, та двох танцівниць. Фігури не пов'язані певним сюжетом, вони мають лише декоративний характер. Це, зрештою, підтверджує своєрідне орнаментальне обрамлення композицій, що складається із трикутників, зубців, стріл та ін. Зауважимо: стосовно абстрактних чи орнаментальних форм у мистецтві античності, зокрема у ситуаціях, пов'язаних із поховальними обрядами, випадковостей не буває, — всі форми колись мали глибокий індивідуальний сенс, який з часом міг (або і не міг) бути втрачений. Подібна ситуація і з умовними геометричними мотивами у склепі № 8. Тут зображені схематично виконані "трикутничками" фігурки двох людей, котрі танцюють, вершник, що тримає за вуздечку коня, та інші сюжети.
Цікаве художнє виконання вирізняє оформлення склепу № 9. Тут живописні мотиви поєднано з рельєфними, розпис виконано червоною, жовтою вохрою та сажею. Оформлення стін склепу сюжетне, мабуть, відтворює реалії інтер'єру міського житла.
Під самою стелею проходить врізаний у моноліт скелі фриз у вигляді зигзагів — трикутників і розставлених між ними стріл. Символічний орнамент втілює конкретні реалії воїнського побуту. Чотири рельєфних пілястри, прикрашені ромбами, відтворюють опорні стовпи житла. В одному з ромбів зображений півень, можливо, мотив пробудження чи воскресіння. Одна стіна склепу оформлена фризом із трикутничків та стрілок. Тут розміщено елементи у вигляді торцевої стіни будинку із двосхилим дахом, на гребені якого зображені стилізовані голови коней, повернуті у різні боки. Таке зображення можна сьогодні побачити у дерев'яному будівництві Карпат і Буковини.
На стінах ніші зображено два килими, облямовані червоними стрілками у вигляді торочки, один із них шахматный. На протилежній від входу стіні, справа від "шахматного" килима, розташована сюжетна композиція. Воїн у кафтані, накинутому на плечі, в характерній м'якій шапці грає на лірі, можливо, оспівує важливі події життя померлого, далі — жанрова сцена зі зображеннями його участі у полюванні.
Давню далекосхідну поховальну традицію тут відображає шахмат-ний килим. Цей тип орнаменту дістав назву від подібності до шахматної дошки, відомий як одягова тканина в давній античності та "плахта" в сучасному українському народному одязі. Такий орнамент відомий у Греції ще в період неоліту, використовувався він у мистецтвах Кріта і Мікен.
В античній, пізній геометриці, яка створила такі шедеври кераміки, як дипілонські вази-монументи, шахматний орнамент застосовується з дивною постійністю, використовується в сюжетних сценах оплакування покійника та перенесення його до місця поховання. Тут шахматний орнамент фігурує постійно в тій самій композиційній структурі. Він зображається у вигляді великого прямокутного поля нерегулярної форми, яке простирається над покійником. Поле над покійником буває також декоративним, декорованим паралельними зигзагоподібними лініями, горизонтальною смугою, рядами крапок, сітчастим та драбиноподібним орнаментами. Але на більшості ваз це поле заповнене якраз шахматним орнаментом. Іноді шахматним орнаментом прикрашене також ложе, на якому лежить покійник.
Дослідники мистецтва майже одностайно називають шахматне покривало поховальним покровом, або пологом, вважають його прямим запозиченням із реально практикованого традиційного поховального обряду. Поховальні покривала відомі в обрядових поховальних процесіях, вони зображалися на віках саркофагів, на стелях поховальних камер. Залишки покривал виявлено на саркофагах. Можливо, такими тканинами або килимами покривався простір над саркофагами у склепах. Зображення мальовничого шахматного пологу на стіні склепу № 1 у Неаполі Скіфському, як і іншої подібної тканини з ромбоподібним орнаментом, може бути ознакою запозиченої з елліністичного світу давньої поховальної традиції, в якій задіяні названі атрибути. Символічний сенс цих атрибутів тоді, можливо, вже втрачався.
Основу семантики шахматного орнаменту становить квадрат. Останній вважається водночас символом космосу і землі, а також знаком пекла і підземного світу. Як символ землі квадрат часто протиставляється колу — символу неба. Шахматне поле будується з двох однакових за формою, але по суті полярних одиниць — білого і чорного квадратів; біле символізує світло, чорне — темряву, морок. У грецькій натурфілософії цей контраст зіставляється із знаками вогню та води, а в індоєвропейській семантиці кольорів білий — життя, чорний — смерть.
Для мистецтва Таврії у різні періоди розвитку характерна символічно-онтологічна лінія мистецького образу тваринного світу в сюжетах боротьби сил реального та стихійного природного енергетичного потенціалу. Наголосимо, що у зображенні образів тварин простежувались спроби акцентувати суперечності людських поривань — добра і зла, благородного і підлого, жорстокого і людяного. Ця тема потребує особливого висвітлення.
Мистецтво Таврії зверталось до образу людини. Такі образи відомі, починаючи з килимових композицій, збережених у мистецтвах Сходу, і закінчуючи шедеврами золотарської торевтики із курганів українських степів. Прикладом може бути кам'яна різьба, зображення загиблих воїнів із теренів Нижнього Подніпров'я (такі витвори не зовсім точно названі "кам'яними бабами"). Тільки у пізніх тавро-русів з'явилися монументальні рельєфи зі зображенням вершників — представників елітарних царських родин. Ці зображення, про які вже згадувалось, часто демонструють конкретні портретні риси окремих зображуваних людей.
Археологічною пам'яткою з теренів Неаполя Скіфського є надгробна стела тавро-руса Тихона.
Культура тавро-русів Таврійського півострова — важлива складова духовної спадщини народів Півдня України у період їх переходу від кочового до осілого життя та до їх поступової інтеграції із сарматськими та багатьма іншими (у тому числі праслов'янськими) племенами, котрі творили історичне тло праукраїнського етносу.
Описаний тут період розвитку тавро-руського мистецтва (чи, точніше, мистецтва тавро-русів) відбувався тоді, коли цей етнос відійшов від кочового життя і пов'язав існування із життям міським, з посиленням державної влади. Саме тоді з'явилася потреба у монументальній героїзації представників державного керівництва. Місто Неаполь Скіфський існувало в оточенні тавро-руського царства на Таврійському півострові, в тісному контакті з античними містами, які впливали на формування пізнього античного мистецтва. Щоправда, незважаючи на ці близькі контакти, тавро-руське мистецтво мало власний стиль.
Візантійські джерела XII ст. в описах Північного Причорномор'я зга-дуєть топонім "Росія" (Рсоспа). Вчені-візантологи переважно пов'язують з топонімом "Росія/Руста" грецьку назву м. Керч, хоча ототожнення цих назв ще не стало загальноприйнятним (Коновалова, 2001; Літаврін, 2000; Бейліс, 1996 та ін.).
Тавро-руське "міське" мистецтво, що розвивалося в Неаполі Скіфському, існувало в умовах державного утворення. Найвидатнішим із тавро-руських правителів був Скілур, син царя. Свідченням цього є спадкова система передачі влади. Палак, син Скілура, став царем, і його увіковіч-нено у монументальній скульптурі. Відомо, що Скілур мав 50 чи 80 синів.Відповідно до нових тлумачень тексту, виконаного на мармуровій плиті ("на честь Діофанти Мітридат VI Евпатор почав війну зі Скілуром і його синами на чолі з Палаком"), можна вважати, що Скілур і Палак були співправителями або Палаку передана певна влада стосовно командування військом.
Аннали (щорічні записи подій) Плутарха містять легенду про передсмертні слова царя Скілура до синів, який закликав їх до злагоди. Актуальною була і проблема розподілу спадщини серед синів. Політична боротьба у середовищі правлячої верхівки могла набути пікового напруження після воєнних поразок Палака. Поразка у війнах з Діофантом призвела до розвалу всієї системи й утворення кількох окремих царств у різних частинах Тавриди, де правили "базилевси". Останні, в свою чергу, підпорядковувались Мітридату VI Евпатору. Правдоподібно, що найбільші пізньоруські городища були центрами окремих племінних груп, яких очолювали правителі — "сини" Скілура. Об'єднання пізніх тавро-русів, ймовірно, утворилося внаслідок виділення однієї найсильнішої племінної групи, яка змогла підкорити інших завдяки діяльності Скілура та його численних синів.
Тавро-руси поступово припиняли кочівний спосіб життя, водно