Крвавич (частина друга) Українське мистецтво (2004)
ПІСЛЯМОВА
Становлення християнства як загальносвітової релігії закономірно позначилося на історичному розвитку мистецтва Русі-України від його витоків до сучасності. Сутність середньовічного мистецтва тривалий час осмислюється дослідниками переважно у зіставленні зі здобутками античності.
Концептуальна зміна поглядів відбулася у другій половині XVIII ст., коли спершу в Англії, а згодом у Німеччині та Франції пробудився інтерес до середньовічної духовної спадщини. Дослідники вбачали у Середньовіччі витоки історичного минулого європейських народів, а в середньовічному мистецтві — початки творчої свободи.
Історичний період під назвою "середні віки" визначили представники гуманістичної течії доби Відродження. Вони окреслили середніми віками період від падіння Римської імперії — до часу їхньої власної життєдіяльності (тобто до закінчення XV ст.).
Соціальні передумови середньовічного суспільства визрівають у середовищі Римської імперії водночас з активізацією християнства, коли при Константин! І (285-337) утворюється союз церкви і держави, що зумовило поширення й світове визнання християнської релігії.
Сучасна наука середньовічним мистецтвом розглядає мистецтво доби феодалізму. Західноєвропейське Середньовіччя охоплює період від розпаду Римської імперії — до Нового часу. У країнах Центральної та Західної Європи і власне Візантії період раннього і розвиненого феодалізму хронологічно обмежується V—XIV (XV) ст. На Русі середньовічний період розвитку продовжується майже до кінця XVII ст.
Феодальні відносини, як і відповідні їм суспільні інститути, ідеологія, мистецтво, розвивалися нерівномірно. Це зумовлено особливостями традицій окремих культурних регіонів. Йдеться про Візантію і країни, що межували з нею до арабського завоювання, Західну і Центральну Європу, деякі країни Східної Європи.
Християнські богослови дискутували питання співвідношення християнства і язичництва (поганства), знання й інтелектуальної діяльності, віри й знання. Західні отці церкви (зокрема Тертуліан) вважали неможливим будь-яке поєднання віри і розуму. Іншу позицію обстоювали християнські теологи Климент Александрійський (? — помер до 215 р.) та Оріген (бл. 185—253/ 254). Вони намагались звести вчення Біблії і грецьку філософію в єдину систему на засадах синтезу еллінської культури і християнської віри, незважаючи на притаманні кожній з них суперечності. Климент Александрійський (трактат "Педагог" та ін.) виходив з традицій античного філософського гуманізму, розглядав християнство як просвітницьке вчення, спрямоване проти язичницького марновірства. Грецькі мислителі й церковні діячі, зокрема Василій Великий (бл. 335-394), переносили в теологію методи плато-нівської діалектики, використовували категорії античної філософії з метою описати християнську концепцію ступенів пізнання Бога. їхні богословські трактати засвідчують певні спроби поєднання християнської віри й античної мудрості. Проте, розглядаючи проблему співвідношення віри і знання, середньовічне християнство пріоритетною визнає віру.
Русь прийняла хрещення від Візантії, що позначилось на її політичному, соціальному й культурному розвитку. Прийняття християнства в його східному православному варіанті було пріоритетним, оскільки богослужіння проводилося рідною мовою.
Іларіон Київський, видатний церковно-політичний діяч Київської Русі, у "Слові про закон і благодать" тлумачить "закон" як віру, що передувала християнству, була замкнута в одному народові і мала в собі риси поганства; "благодать" — основоположне поняття християнського віровчення, закладеного в Новому Завіті Біблії. У "благодаті" вбачається особлива сила, послана від Бога, яка дає змогу подолати властиву людям гріховність і досягти спасіння. Іларіон вважає "благодать" вищим ступенем духовного розвитку людства, основою віри, відкритої для всіх народів.
Мотив спасіння — висхідне положення християнського трактування людини. У відомій промові Філософа наголошено: "од древа праведного (тобто древа, на якому розп'ятий праведник — Христос) дістануть спасіння праведні"... Сказано бо: "І дух божий носився над водою" (Буття 1.2). Отож бо і нині хрестяться водою і духом" (Літопис руський. — К, 1989. — С 59).
У християнстві осягнення Бога здійснюється за посередництвом серця, християнської любові, що облагороджує ставлення до ближнього. Серце урівноважує розум і почуття людини. Відтак людина відчуває внутрішнє духовне піднесення, просвітленість. Володимир Мономах у "Поученні" зазначив важливість вірування "всім серцем і душею".
Відношення християнства до античності — одна з головних проблем суспільно-політичного і художнього розвитку Київської Русі. Стосовно пріоритетів розвитку держави у тогочасній Русі простежуються два підходи: провізантійський і прозахідний. Літописи наголошують на високій освіченості Климента Смолятича (? — після 1164), називають його "книжником і філософом". Із великої кількості творів, які приписуються Смолятичу, до нашого часу дійшло лише "Посланіє пресвитеру Фомі" (у списках XV-XVI ст.). "Посланіє..." засвідчує обізнаність книжників Русі з античністю та візантійським ораторським мистецтвом; Клименту Смолятичу були відомі праці Гомера, ідеї Платона й Арістотеля. У 1147-1154 pp. Смолятич очолював митрополичу кафедру. Київським митрополитом його поставив князь Ізяс-лав Мстиславич без згоди константинопольського патріарха. Після смерті Ізяслава (1154) діяльність Смолятича як митрополита припинилась. Ставлення християнства до античної духовної спадщини Смолятич вирішував на користь античності, для нього антична філософія втілювала прозахідні пріоритети, де тоді поширювалась схоластика з її спробами наукового пізнання істини. Тобто Климет Смолятич як церковно-освітній діяч обстоював прозахідні тенденції у розвитку Київської Русі.
Філософсько-світоглядні й естетичні пошуки давньоруських мислителів вирізняють ідеї патріотизму, єдності та незалежності Русі, морального удосконалення особистості (Іларіон, Володимир Мономах, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Данило Заточник). Загальну тенденцію давньоруської суспільної думки визначають уявлення про патріотичний тип особистості.
Мистецький розвиток Київської Русі органічно поєднує візантійські, середземноморські, південнослов'янські та інші впливи на ґрунті глибоких автохтонних традицій. Утворюється самобутня художня система, яка на століття визначила розвиток національної культури.
Відповідно до християнського світосприйняття мистецтво прагне зрозуміти сутність буття у новому ідейному, моральному, ціннісному вимірах. Відбувається трансформація художньої творчості, перехід від предметності міфа — до цілісної умоглядної системи, де істина існує поза видимою реальністю і відкривається людині в процесі духовного осягнення. Постає необхідність теоретичного обґрунтування мистецької практики. Створюються естетичні взірці, мова художньої виразності, система художнього образу, мистецькі засоби зображення незображуваного, відтворення незображува-ного в наочній формі. В Середньовіччі простежується зв'язок естетики неоплатонізму (творець світу — єдиний і надсвітовий Бог) і богослов'я. Переосмислюються положення засновника неоплатонізму Плотіна, згідно з якими мистецтво не лише наслідує видиме, а й підноситься до смислових сутностей; краса трактується рівною абсолютній мудрості, тобто вищою красою визнається ідея.
За висновком дослідників, ідеалістичним мистецтвам притаманний високохудожній відбір прекрасного і в духовних образах, і в реальному житті. Це стосується архітектури, фігуративної пластики, декоративного мистецтва тощо. Наприклад, як декоративна орнаментація вибирається листок надзвичайно динамічно-пластичного за формою бур'яну, що в українській мові має назву — будяк, а в грецькій — акант*. Грецькі архітектори і скульптори використали листок будяка-аканта як поширений декоративний мотив античного орнаменту, зокрема прикрасу капітелі колони корінфського ордера. Стилістична метаморфоза будяка-аканта в архітектурно-декоративну форму аканта виявляє пластично опоетизовану внутрішню геометричну сутність цієї природної форми рослини. Отже, була мистецьки "побаченою" структурна напруга геометричних спрямувань основних стрижневих носіїв форми листочка, шляхетно змодифіковані контури завершень форми пелюсток тощо. Тут йдеться про модифікаційно-трансформаційну побудову високомистецького образу, нову геометричну конструкцію, яка завершує капітель колони корінфського ордера і становить суттєвий елемент монументальної структури храму (Крвавич Д. Універсалізм дизайну як мистецтва ідеї, форми і функцій // Діалог культур: Україна у світовому контексті. Художня освіта: Зб.наук праць. — Львів: Світ, 2000. — Вип. 5. — С 328-329.).
З поширенням християнства активізується розвиток містобудування. Зростає економічне і передусім духовне значення міст як осередків освіти та культури. Соціокультурне і художнє середовище міста впливає на життєдіяльність людини. Існують семантичні відмінності християнського й античного міста. Семантичні домінанти грецького міста визначають агора (грец. agore — площа для проведення зборів) і амфітеатр. З часів Гомера на ринковій площі відбувалися народні, судові, військові збори вільних городян. Пізніше агора сприймалася як центр суспільного життя і місце проведення зборів. Навколо ринкової площі розміщувались суспільні й культові споруди, а також торгові ряди. Невід'ємною частиною державних свят були театральні дійства. Починаючи з кінця VI ст. до н.е., в Афінах щороку ставилися трагедії, комедії, сатиричні драми. Амфітеатр виник як архітектурна форма римського театру. Найбільшим амфітеатром Риму й усього античного світу вважається Колізей (назва — від колосса, розташованого поблизу амфітеатру, за первісним задумом колосе Нерона). Амфітеатр вміщував близько 50 тис. глядачів (велика вісь арени становить 86, малої — 54 м). Театральне дійство спричиняло глибокий естетичний вплив на людину. Людина відчувала стан катарсису (грец. katharsis — очищення). Термін "катарсис" антична естетика використовувала для характеристики важливого якісного аспекту естетичного впливу мистецтва на людину. Піфагорейці розробили теорію очищення душі від пристрастей, які шкодять людині (гнів, страх, ревність тощо). Вони вважали, що очищення душі досягається через вплив на неї спеціально підібраної музики. Платон не пов'язував катарсис із мистецтвом, характеризуючи його як очищення від усього чуттєвого й тілесного, оскільки це спотворює красу ідей. За Арістотелем, навпаки, музика і спів збуджують психіку слухачів і викликають сильні афекти (співчуття, тривогу, піднесеність та ін.). Як наслідок — людина відчуває певне очищення, тобто полегшення, пов'язане з насолодою. Певна невизначеність змісту поняття "катарсис" зумовила різні підходи до його трактування. Привертає увагу тлумачення катарсису, яке обґрунтував, зокрема, російський вчений Л.Виготський. Він зазначав, що твір мистецтва, діючи на психіку людини, викликає протилежні афекти (любов і ненависть, трагічне і комічне, піднесене і низьке, радість і смуток тощо). Такі перетворення афектів і зумовлюють розрядку нервової енергії — катарсис розглядається завершальною ланкою психофізіологічного процесу як основи естетичного сприйняття мистецтва.
Семантику й естетичні особливості давньоруських міст визначали храми, які зводилися на узвишшях і органічно вписувалися в довкілля.
Наголосимо, що в давньоруській архітектурі домінував своєрідний художній принцип забудови міста, відомий під назвою "прозор", тобто вид, панорама, які відкривалися з так званої Поклонної гори, найвищої географічної точки місцевості. На Поклонній горі зводився храм (собор). Від храму вже за кільцево-радіальним принципом розплановувалися вулиці. Храм добре проглядався з усіх сторін, упорядковуючи місцевість. Проте у головному духовному сенсі храм покликаний упорядковувати буття людини.
Семантичний простір давньоруського міста визначають сакральні споруди, насамперед головний християнський храм, зведений на честь певного святого. Так, у Чернігові головний храм — Спасо-Преображенський собор, храм Христа (Чернігівське князівство претендувало на головне з-поміж руських земель). Зі степом межувало Переяславське князівство; тут головний — храм архістратига Михаїла. Головні храми Києва присвячені Богородиці, зокрема, "ансамбль храмів Лаври: від Аннозачатівської церкви (що заторкає батьківський початок Божої Матері) — до церкви Різдва Богородиці та храму Успіння Богородиці. Золоті Ворота Києва увінчує церква Благовіщення (присвячена Божій Матері). Стосовно образу Софії, то, хоч це храм Премудрості Божої і Софія асоціюється з другою іпостассю Трійці — Христом, саме Божа Матір, несучи в собі Христа, була першим храмом Софії". Особливістю європейських міст вважається їх будівництво як фортець, що "засвідчує певний лицарський тип екзистенції". Європейські міста виникають на місці розташування римських гарнізонів, а міста Київської Русі — на перехресті торговельних шляхів. Характерно й те, що "місто будується як текст. Це платонівська реальність: за тим, що ви бачите, ховаються вічні ідеї, вічні ейдоси. Адже, наприклад, Київ — не як місто, а як поселення — має 20 тис. років, що охоплюють різні народи та різні культури. Слов'янське місто існувало тут півтори тисячів років, але якщо рахувати від Кирилівської стоянки з часів верхнього палеоліту — то матимемо безперервні культурні шари протягом 20 тис. років" (Інтерв'ю з Сергієм Кримським. Простір та час як модуси життя // Практична філософія. — 2001. — № 1. — С 263-264).
У наукових джерелах простежено становлення Києва в статусі духовного центру, орієнтованого на діалогічні взаємозв'язки різних народів, оскільки статус Києва ("матері міст руських") визначає не грецьке "метрополіє" (столиця), а біблейська традиція, що "матір'ю міст" іменує Єрусалим. Тобто йдеться про місто не як столицю держави, а як духовний центр. У такому розумінні міста як центру єднання на спільній християнській основі, звідки випромінюється духовне світло по всьому обширу культури, і визначається Київ (Горський В. Місто на межі // Практична філософія. — № 2. — 2002 (№ 6). — С 99).
Християнізація Русі створює світоглядно-духовне підґрунтя для нового типу діалогу культур і художніх традицій. Універсали діалогу культур виявляються у процесі критичного освоєння світової інтелектуальної традиції. Таке освоєння здійснюється безпосередньо — у формі розширення цивілі-заційних культурно-мистецьких зв'язків у їх історичному розвитку та опосередковано — рецепція філософських, наукових, освітніх ідей, мистецьких традицій; художня рефлексія над сенсом буття людини тощо.
З погляду історичного плину часу християнізація Русі, особлива духовна місія Слова, софійність (мудрість), сприяли утвердженню нових ідейних, морально-естетичних і художніх цінностей. Завдяки християнству Русь утверджується як суб'єкт світової культури.
Наприкінці XIV-XV ст., внаслідок другого південнослов'янського впливу, активізується розвиток українського мистецтва в контексті східно-європейського художнього процесу. Другий південнослов'янський вплив відомий як культурний вплив Болгарії, Сербії, Македонії на філософію, писемність, освіту, образотворче мистецтво східних слов'ян.
Європейська культура у XIV ст. розвивається у двох напрямах: один надає перевагу новому мисленню і творчості, інший — спірітуалізму і маньєризму. Мистецький розвиток західноєвропейського середньовічного суспільства виявляє зумовлені релігійно-філософськими концепціями три форми мислення: реалізм (у значенні, яке надавала йому схоластика), символізм та алегоризм (персоніфікація ідеї).
Наприкінці XIV-середині XV ст. в Італії поширюється викладання моральної філософії, риторики, граматики, поезії на традиціях класичної античної освіти. Виникає форма так званого етико-філологічного або громадянського гуманізму. В європейській літературі XIV-XV ст. провідного значення набуває ренесансний гуманізм, посилюються реалістичні тенденції, прагнення створити образ досконалої людини.
В Україні ідеї раннього гуманізму поширюються на початку - середині XIV ст. Цьому сприяли соціально-політичні та економічні зміни: перехід феодалізму в завершальну стадію, відносна економічна незалежність окремих міст, які здобули магдебурзьке право (Володимир Великий — 1324, Львів — 1352, Кам'янець — 1374, Київ — 1494 та ін.). Як і в інших культурах східноєвропейського регіону, в Україні виявляються тенденції Передвідродження. В образотворчому мистецтві виробляється спільний візантійсько-слов'янський (палеологівський) стиль. У Візантії за часів династії Палеологів (1261— 1453) у мистецтві й літературі спостерігається певне піднесення (палеологівський Ренесанс, рання грецька народна поезія, історіографія). Звичайно, Візантія не стала ренесансною країною на зразок Італії. Візантійські гуманісти XIV-XV ст. зверталися до античності, обґрунтували інтелектуально-естетичний ідеал того часу, в якому поєднувалися високі моральні якості людини, енциклопедизм, ренесансна ідея раціонального і прекрасного. Видатний візантійський учений-гуманіст і церковний діяч Феодор Метохіт (1260-1332) у трактаті "Етікос, або Про виховання" визначив інтелектуальну працю вищою формою насолоди (Медведев И.П. Ренессансные тенденции поздневизан-тийской культуры // Культура Византии ХШ-первая половина XV в. — М., 1991. — С. 230). Візантійське мистецтво XIV-XV ст. позбувається аскетичної суворості, збагачується світськими мотивами. Ознаки палеологівського стилю характерні для болгарських мініатюр XIV ст. Художники значну увагу приділяють моделюванню форми, уникають надмірного дроблення деталей. В Україні подібний спосіб зображення мініатюр зустрічається у Київському євангелії, Київському псалтирі, Луцькому євангелії.
Висхідний культурний розвиток Київської Русі перервала татаро-мон-гольська навала. Наприкінці XIV ст. значна частина українських земель входила до складу Великого князівства Литовського, а з другої половини XVI ст. — до складу Речі Посполитої, польсько-литовської феодальної держави. За сфери впливу активно боролися католицьке, уніатське, протестантське віровчення. В умовах реальної загрози окатоличення та полонізації українського народу першочергового розвитку потребувала освіта, оскільки майже до кінця XIV ст. функціонували лише початкові православні школи. Під впливом прогресивної громадськості король Стефан Баторій 1574 р. видав декрет, що дозволяв віденським городянам утримувати братські школи. Це право з 1575 р. розповсюдилось на всі православні братства Великого князівства Литовського та Галичини. Братські школи відкривалися з метою захисту православ'я. Першу школу заснувало Львівське Успенське братство (1586), яке отримало статус ставропігійського (1589), тобто виключалося з-під юрисдикції єпископа.
Одним із напрямів поширення ренесансних ідей та здобутків західноєвропейської культури і мистецтва була діяльність викладачів та студентів з теренів України, котрі працювали і вчились за кордоном. Упродовж XV-XVI ст. тільки у Краківському університеті навчалося близько 800 студентів, українців за походженням, серед них зі Львова — 108, Городка — 19, Дрогобича — 15 (Нудьга Г.А. На літературних шляхах: Дослідження, пошуки, знахідки. — К., 1990. — С 16, 187). Наприкінці XV-першій половині XVI ст. у творчості українських латиномовних письменників виразно виявляється ренесансний класицизм. Поява ренесансного класицизму в тогочасній європейській літературі — свідчення суттєвого впливу античності на культуру Відродження.
При безперечному розмаїтті та відмінностях соціокультурного розвитку доби Середньовіччя, простежуються спільні ознаки художнього процесу. Середньовіччя вирізняє прагнення до універсальності, яка є наслідком органічного поєднання культурно-мистецької спадщини попередніх цивілізацій з власним конкретно-історичним і духовним досвідом кожної країни. В цей період складається цілісна ідеологічно-релігійна система, будуються величні художні ансамблі, функціонує народно-видовищна (сміхова) культура. Середньовіччю, у тому числі українському, властиві глибокі суспільні й світоглядні суперечності та водночас значні духовні досягнення. У цей період відбувається зародження націй, становлення літератури національними мовами, активізується соціальний і культурний розвиток суспільства. В певному сенсі створюються духовні засади сучасної цивілізації.
Духовне життя України наприкінці XV-початку XVI ст. характеризують соціокультурні зміни. Відбувається переорієнтація світогляду із візантійсько-слов'янського на західноєвропейський. Відповідно мистецтво виявляє зацікавленість реальним земним життям людини. Виникають передумови рецепції ренесансних ідей в мистецтві України.
Концептуальна зміна поглядів відбулася у другій половині XVIII ст., коли спершу в Англії, а згодом у Німеччині та Франції пробудився інтерес до середньовічної духовної спадщини. Дослідники вбачали у Середньовіччі витоки історичного минулого європейських народів, а в середньовічному мистецтві — початки творчої свободи.
Історичний період під назвою "середні віки" визначили представники гуманістичної течії доби Відродження. Вони окреслили середніми віками період від падіння Римської імперії — до часу їхньої власної життєдіяльності (тобто до закінчення XV ст.).
Соціальні передумови середньовічного суспільства визрівають у середовищі Римської імперії водночас з активізацією християнства, коли при Константин! І (285-337) утворюється союз церкви і держави, що зумовило поширення й світове визнання християнської релігії.
Сучасна наука середньовічним мистецтвом розглядає мистецтво доби феодалізму. Західноєвропейське Середньовіччя охоплює період від розпаду Римської імперії — до Нового часу. У країнах Центральної та Західної Європи і власне Візантії період раннього і розвиненого феодалізму хронологічно обмежується V—XIV (XV) ст. На Русі середньовічний період розвитку продовжується майже до кінця XVII ст.
Феодальні відносини, як і відповідні їм суспільні інститути, ідеологія, мистецтво, розвивалися нерівномірно. Це зумовлено особливостями традицій окремих культурних регіонів. Йдеться про Візантію і країни, що межували з нею до арабського завоювання, Західну і Центральну Європу, деякі країни Східної Європи.
Християнські богослови дискутували питання співвідношення християнства і язичництва (поганства), знання й інтелектуальної діяльності, віри й знання. Західні отці церкви (зокрема Тертуліан) вважали неможливим будь-яке поєднання віри і розуму. Іншу позицію обстоювали християнські теологи Климент Александрійський (? — помер до 215 р.) та Оріген (бл. 185—253/ 254). Вони намагались звести вчення Біблії і грецьку філософію в єдину систему на засадах синтезу еллінської культури і християнської віри, незважаючи на притаманні кожній з них суперечності. Климент Александрійський (трактат "Педагог" та ін.) виходив з традицій античного філософського гуманізму, розглядав християнство як просвітницьке вчення, спрямоване проти язичницького марновірства. Грецькі мислителі й церковні діячі, зокрема Василій Великий (бл. 335-394), переносили в теологію методи плато-нівської діалектики, використовували категорії античної філософії з метою описати християнську концепцію ступенів пізнання Бога. їхні богословські трактати засвідчують певні спроби поєднання християнської віри й античної мудрості. Проте, розглядаючи проблему співвідношення віри і знання, середньовічне християнство пріоритетною визнає віру.
Русь прийняла хрещення від Візантії, що позначилось на її політичному, соціальному й культурному розвитку. Прийняття християнства в його східному православному варіанті було пріоритетним, оскільки богослужіння проводилося рідною мовою.
Іларіон Київський, видатний церковно-політичний діяч Київської Русі, у "Слові про закон і благодать" тлумачить "закон" як віру, що передувала християнству, була замкнута в одному народові і мала в собі риси поганства; "благодать" — основоположне поняття християнського віровчення, закладеного в Новому Завіті Біблії. У "благодаті" вбачається особлива сила, послана від Бога, яка дає змогу подолати властиву людям гріховність і досягти спасіння. Іларіон вважає "благодать" вищим ступенем духовного розвитку людства, основою віри, відкритої для всіх народів.
Мотив спасіння — висхідне положення християнського трактування людини. У відомій промові Філософа наголошено: "од древа праведного (тобто древа, на якому розп'ятий праведник — Христос) дістануть спасіння праведні"... Сказано бо: "І дух божий носився над водою" (Буття 1.2). Отож бо і нині хрестяться водою і духом" (Літопис руський. — К, 1989. — С 59).
Відношення християнства до античності — одна з головних проблем суспільно-політичного і художнього розвитку Київської Русі. Стосовно пріоритетів розвитку держави у тогочасній Русі простежуються два підходи: провізантійський і прозахідний. Літописи наголошують на високій освіченості Климента Смолятича (? — після 1164), називають його "книжником і філософом". Із великої кількості творів, які приписуються Смолятичу, до нашого часу дійшло лише "Посланіє пресвитеру Фомі" (у списках XV-XVI ст.). "Посланіє..." засвідчує обізнаність книжників Русі з античністю та візантійським ораторським мистецтвом; Клименту Смолятичу були відомі праці Гомера, ідеї Платона й Арістотеля. У 1147-1154 pp. Смолятич очолював митрополичу кафедру. Київським митрополитом його поставив князь Ізяс-лав Мстиславич без згоди константинопольського патріарха. Після смерті Ізяслава (1154) діяльність Смолятича як митрополита припинилась. Ставлення християнства до античної духовної спадщини Смолятич вирішував на користь античності, для нього антична філософія втілювала прозахідні пріоритети, де тоді поширювалась схоластика з її спробами наукового пізнання істини. Тобто Климет Смолятич як церковно-освітній діяч обстоював прозахідні тенденції у розвитку Київської Русі.
Філософсько-світоглядні й естетичні пошуки давньоруських мислителів вирізняють ідеї патріотизму, єдності та незалежності Русі, морального удосконалення особистості (Іларіон, Володимир Мономах, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Данило Заточник). Загальну тенденцію давньоруської суспільної думки визначають уявлення про патріотичний тип особистості.
Мистецький розвиток Київської Русі органічно поєднує візантійські, середземноморські, південнослов'янські та інші впливи на ґрунті глибоких автохтонних традицій. Утворюється самобутня художня система, яка на століття визначила розвиток національної культури.
Відповідно до християнського світосприйняття мистецтво прагне зрозуміти сутність буття у новому ідейному, моральному, ціннісному вимірах. Відбувається трансформація художньої творчості, перехід від предметності міфа — до цілісної умоглядної системи, де істина існує поза видимою реальністю і відкривається людині в процесі духовного осягнення. Постає необхідність теоретичного обґрунтування мистецької практики. Створюються естетичні взірці, мова художньої виразності, система художнього образу, мистецькі засоби зображення незображуваного, відтворення незображува-ного в наочній формі. В Середньовіччі простежується зв'язок естетики неоплатонізму (творець світу — єдиний і надсвітовий Бог) і богослов'я. Переосмислюються положення засновника неоплатонізму Плотіна, згідно з якими мистецтво не лише наслідує видиме, а й підноситься до смислових сутностей; краса трактується рівною абсолютній мудрості, тобто вищою красою визнається ідея.
За висновком дослідників, ідеалістичним мистецтвам притаманний високохудожній відбір прекрасного і в духовних образах, і в реальному житті. Це стосується архітектури, фігуративної пластики, декоративного мистецтва тощо. Наприклад, як декоративна орнаментація вибирається листок надзвичайно динамічно-пластичного за формою бур'яну, що в українській мові має назву — будяк, а в грецькій — акант*. Грецькі архітектори і скульптори використали листок будяка-аканта як поширений декоративний мотив античного орнаменту, зокрема прикрасу капітелі колони корінфського ордера. Стилістична метаморфоза будяка-аканта в архітектурно-декоративну форму аканта виявляє пластично опоетизовану внутрішню геометричну сутність цієї природної форми рослини. Отже, була мистецьки "побаченою" структурна напруга геометричних спрямувань основних стрижневих носіїв форми листочка, шляхетно змодифіковані контури завершень форми пелюсток тощо. Тут йдеться про модифікаційно-трансформаційну побудову високомистецького образу, нову геометричну конструкцію, яка завершує капітель колони корінфського ордера і становить суттєвий елемент монументальної структури храму (Крвавич Д. Універсалізм дизайну як мистецтва ідеї, форми і функцій // Діалог культур: Україна у світовому контексті. Художня освіта: Зб.наук праць. — Львів: Світ, 2000. — Вип. 5. — С 328-329.).
З поширенням християнства активізується розвиток містобудування. Зростає економічне і передусім духовне значення міст як осередків освіти та культури. Соціокультурне і художнє середовище міста впливає на життєдіяльність людини. Існують семантичні відмінності християнського й античного міста. Семантичні домінанти грецького міста визначають агора (грец. agore — площа для проведення зборів) і амфітеатр. З часів Гомера на ринковій площі відбувалися народні, судові, військові збори вільних городян. Пізніше агора сприймалася як центр суспільного життя і місце проведення зборів. Навколо ринкової площі розміщувались суспільні й культові споруди, а також торгові ряди. Невід'ємною частиною державних свят були театральні дійства. Починаючи з кінця VI ст. до н.е., в Афінах щороку ставилися трагедії, комедії, сатиричні драми. Амфітеатр виник як архітектурна форма римського театру. Найбільшим амфітеатром Риму й усього античного світу вважається Колізей (назва — від колосса, розташованого поблизу амфітеатру, за первісним задумом колосе Нерона). Амфітеатр вміщував близько 50 тис. глядачів (велика вісь арени становить 86, малої — 54 м). Театральне дійство спричиняло глибокий естетичний вплив на людину. Людина відчувала стан катарсису (грец. katharsis — очищення). Термін "катарсис" антична естетика використовувала для характеристики важливого якісного аспекту естетичного впливу мистецтва на людину. Піфагорейці розробили теорію очищення душі від пристрастей, які шкодять людині (гнів, страх, ревність тощо). Вони вважали, що очищення душі досягається через вплив на неї спеціально підібраної музики. Платон не пов'язував катарсис із мистецтвом, характеризуючи його як очищення від усього чуттєвого й тілесного, оскільки це спотворює красу ідей. За Арістотелем, навпаки, музика і спів збуджують психіку слухачів і викликають сильні афекти (співчуття, тривогу, піднесеність та ін.). Як наслідок — людина відчуває певне очищення, тобто полегшення, пов'язане з насолодою. Певна невизначеність змісту поняття "катарсис" зумовила різні підходи до його трактування. Привертає увагу тлумачення катарсису, яке обґрунтував, зокрема, російський вчений Л.Виготський. Він зазначав, що твір мистецтва, діючи на психіку людини, викликає протилежні афекти (любов і ненависть, трагічне і комічне, піднесене і низьке, радість і смуток тощо). Такі перетворення афектів і зумовлюють розрядку нервової енергії — катарсис розглядається завершальною ланкою психофізіологічного процесу як основи естетичного сприйняття мистецтва.
Семантику й естетичні особливості давньоруських міст визначали храми, які зводилися на узвишшях і органічно вписувалися в довкілля.
Наголосимо, що в давньоруській архітектурі домінував своєрідний художній принцип забудови міста, відомий під назвою "прозор", тобто вид, панорама, які відкривалися з так званої Поклонної гори, найвищої географічної точки місцевості. На Поклонній горі зводився храм (собор). Від храму вже за кільцево-радіальним принципом розплановувалися вулиці. Храм добре проглядався з усіх сторін, упорядковуючи місцевість. Проте у головному духовному сенсі храм покликаний упорядковувати буття людини.
Семантичний простір давньоруського міста визначають сакральні споруди, насамперед головний християнський храм, зведений на честь певного святого. Так, у Чернігові головний храм — Спасо-Преображенський собор, храм Христа (Чернігівське князівство претендувало на головне з-поміж руських земель). Зі степом межувало Переяславське князівство; тут головний — храм архістратига Михаїла. Головні храми Києва присвячені Богородиці, зокрема, "ансамбль храмів Лаври: від Аннозачатівської церкви (що заторкає батьківський початок Божої Матері) — до церкви Різдва Богородиці та храму Успіння Богородиці. Золоті Ворота Києва увінчує церква Благовіщення (присвячена Божій Матері). Стосовно образу Софії, то, хоч це храм Премудрості Божої і Софія асоціюється з другою іпостассю Трійці — Христом, саме Божа Матір, несучи в собі Христа, була першим храмом Софії". Особливістю європейських міст вважається їх будівництво як фортець, що "засвідчує певний лицарський тип екзистенції". Європейські міста виникають на місці розташування римських гарнізонів, а міста Київської Русі — на перехресті торговельних шляхів. Характерно й те, що "місто будується як текст. Це платонівська реальність: за тим, що ви бачите, ховаються вічні ідеї, вічні ейдоси. Адже, наприклад, Київ — не як місто, а як поселення — має 20 тис. років, що охоплюють різні народи та різні культури. Слов'янське місто існувало тут півтори тисячів років, але якщо рахувати від Кирилівської стоянки з часів верхнього палеоліту — то матимемо безперервні культурні шари протягом 20 тис. років" (Інтерв'ю з Сергієм Кримським. Простір та час як модуси життя // Практична філософія. — 2001. — № 1. — С 263-264).
У наукових джерелах простежено становлення Києва в статусі духовного центру, орієнтованого на діалогічні взаємозв'язки різних народів, оскільки статус Києва ("матері міст руських") визначає не грецьке "метрополіє" (столиця), а біблейська традиція, що "матір'ю міст" іменує Єрусалим. Тобто йдеться про місто не як столицю держави, а як духовний центр. У такому розумінні міста як центру єднання на спільній християнській основі, звідки випромінюється духовне світло по всьому обширу культури, і визначається Київ (Горський В. Місто на межі // Практична філософія. — № 2. — 2002 (№ 6). — С 99).
Християнізація Русі створює світоглядно-духовне підґрунтя для нового типу діалогу культур і художніх традицій. Універсали діалогу культур виявляються у процесі критичного освоєння світової інтелектуальної традиції. Таке освоєння здійснюється безпосередньо — у формі розширення цивілі-заційних культурно-мистецьких зв'язків у їх історичному розвитку та опосередковано — рецепція філософських, наукових, освітніх ідей, мистецьких традицій; художня рефлексія над сенсом буття людини тощо.
З погляду історичного плину часу християнізація Русі, особлива духовна місія Слова, софійність (мудрість), сприяли утвердженню нових ідейних, морально-естетичних і художніх цінностей. Завдяки християнству Русь утверджується як суб'єкт світової культури.
Наприкінці XIV-XV ст., внаслідок другого південнослов'янського впливу, активізується розвиток українського мистецтва в контексті східно-європейського художнього процесу. Другий південнослов'янський вплив відомий як культурний вплив Болгарії, Сербії, Македонії на філософію, писемність, освіту, образотворче мистецтво східних слов'ян.
Європейська культура у XIV ст. розвивається у двох напрямах: один надає перевагу новому мисленню і творчості, інший — спірітуалізму і маньєризму. Мистецький розвиток західноєвропейського середньовічного суспільства виявляє зумовлені релігійно-філософськими концепціями три форми мислення: реалізм (у значенні, яке надавала йому схоластика), символізм та алегоризм (персоніфікація ідеї).
В Україні ідеї раннього гуманізму поширюються на початку - середині XIV ст. Цьому сприяли соціально-політичні та економічні зміни: перехід феодалізму в завершальну стадію, відносна економічна незалежність окремих міст, які здобули магдебурзьке право (Володимир Великий — 1324, Львів — 1352, Кам'янець — 1374, Київ — 1494 та ін.). Як і в інших культурах східноєвропейського регіону, в Україні виявляються тенденції Передвідродження. В образотворчому мистецтві виробляється спільний візантійсько-слов'янський (палеологівський) стиль. У Візантії за часів династії Палеологів (1261— 1453) у мистецтві й літературі спостерігається певне піднесення (палеологівський Ренесанс, рання грецька народна поезія, історіографія). Звичайно, Візантія не стала ренесансною країною на зразок Італії. Візантійські гуманісти XIV-XV ст. зверталися до античності, обґрунтували інтелектуально-естетичний ідеал того часу, в якому поєднувалися високі моральні якості людини, енциклопедизм, ренесансна ідея раціонального і прекрасного. Видатний візантійський учений-гуманіст і церковний діяч Феодор Метохіт (1260-1332) у трактаті "Етікос, або Про виховання" визначив інтелектуальну працю вищою формою насолоди (Медведев И.П. Ренессансные тенденции поздневизан-тийской культуры // Культура Византии ХШ-первая половина XV в. — М., 1991. — С. 230). Візантійське мистецтво XIV-XV ст. позбувається аскетичної суворості, збагачується світськими мотивами. Ознаки палеологівського стилю характерні для болгарських мініатюр XIV ст. Художники значну увагу приділяють моделюванню форми, уникають надмірного дроблення деталей. В Україні подібний спосіб зображення мініатюр зустрічається у Київському євангелії, Київському псалтирі, Луцькому євангелії.
Висхідний культурний розвиток Київської Русі перервала татаро-мон-гольська навала. Наприкінці XIV ст. значна частина українських земель входила до складу Великого князівства Литовського, а з другої половини XVI ст. — до складу Речі Посполитої, польсько-литовської феодальної держави. За сфери впливу активно боролися католицьке, уніатське, протестантське віровчення. В умовах реальної загрози окатоличення та полонізації українського народу першочергового розвитку потребувала освіта, оскільки майже до кінця XIV ст. функціонували лише початкові православні школи. Під впливом прогресивної громадськості король Стефан Баторій 1574 р. видав декрет, що дозволяв віденським городянам утримувати братські школи. Це право з 1575 р. розповсюдилось на всі православні братства Великого князівства Литовського та Галичини. Братські школи відкривалися з метою захисту православ'я. Першу школу заснувало Львівське Успенське братство (1586), яке отримало статус ставропігійського (1589), тобто виключалося з-під юрисдикції єпископа.
Одним із напрямів поширення ренесансних ідей та здобутків західноєвропейської культури і мистецтва була діяльність викладачів та студентів з теренів України, котрі працювали і вчились за кордоном. Упродовж XV-XVI ст. тільки у Краківському університеті навчалося близько 800 студентів, українців за походженням, серед них зі Львова — 108, Городка — 19, Дрогобича — 15 (Нудьга Г.А. На літературних шляхах: Дослідження, пошуки, знахідки. — К., 1990. — С 16, 187). Наприкінці XV-першій половині XVI ст. у творчості українських латиномовних письменників виразно виявляється ренесансний класицизм. Поява ренесансного класицизму в тогочасній європейській літературі — свідчення суттєвого впливу античності на культуру Відродження.
При безперечному розмаїтті та відмінностях соціокультурного розвитку доби Середньовіччя, простежуються спільні ознаки художнього процесу. Середньовіччя вирізняє прагнення до універсальності, яка є наслідком органічного поєднання культурно-мистецької спадщини попередніх цивілізацій з власним конкретно-історичним і духовним досвідом кожної країни. В цей період складається цілісна ідеологічно-релігійна система, будуються величні художні ансамблі, функціонує народно-видовищна (сміхова) культура. Середньовіччю, у тому числі українському, властиві глибокі суспільні й світоглядні суперечності та водночас значні духовні досягнення. У цей період відбувається зародження націй, становлення літератури національними мовами, активізується соціальний і культурний розвиток суспільства. В певному сенсі створюються духовні засади сучасної цивілізації.
Духовне життя України наприкінці XV-початку XVI ст. характеризують соціокультурні зміни. Відбувається переорієнтація світогляду із візантійсько-слов'янського на західноєвропейський. Відповідно мистецтво виявляє зацікавленість реальним земним життям людини. Виникають передумови рецепції ренесансних ідей в мистецтві України.
