Крвавич (частина третя) Українське мистецтво (2004)
4.2. Мистецтво скульптури
Для скульптури другої половини ХІХ-ХХ ст. характерні світоглядні й стильові зміни. На українських землях у другій половині XIX ст. співіснують дві основні стильові тенденції: класицизм, який перейшов у свою кінцеву стадію — академізм (в Галичині ще і його різновиди — запізнілий віденський класицизм) та реалізм.
Монументальна пластика набула провідного значення, що відповідає загальній духовній атмосфері суспільства та розвитку містобудівельної практики.
Пам'ятник — виняткова за пластикою скульптурно-архітектурна споруда. В урбаністичному середовищі міста архітектура підпорядкована скульптурі, пам'ятник домінує над просторовим середовищем площі. В самій споруді пам'ятника архітектура має скульптурний (за формою і функцією), а скульптура пам'ятника — архітектурний характер, підпорядковуючись архітектурному вирішенню.
Перший у Києві скульптурний монумент встановлено хрестителю Русі — князю Володимирові Великому (1853; бронза, граніт; парк "Володимирська гірка"). Його виконання здійснили петербурзький скульптор В.Демут-Малиновсь-кий, барон П.Клодт і архітектор, професор К.Тон. Монумент поєднує тенденції класицизму з ремінісценціями елементів періоду Київської Русі. Велична статуя з хрестом у правій руці та князівською шапкою в лівій встановлена на цегляному п'єдесталі з чавунним облицюванням; тут розміщено горельєфне зображення хрещення киян, регалії ордена святого Володимира (зірки і хрести), символи хрещення "вогнем і мечем", на гербі Києва — архангел Михаїл. Висота пам'ятника — 20,5 м. Від нього відкривається краєвид на Труханів острів та Дніпро (Додаток 4, іл. 286).
Серед патріотично налаштованих прошарків суспільства почали виникати ініціативи створення пам'ятників діячам української культури.
В дні святкування 900-річчя хрещення Русі (липень, 1888) у Києві відбулося урочисте відкриття пам'ятника Богданові Хмельницькому (скульптор М.Микешин). Кінна бронзова постать гетьмана розміщена на п'єдесталі у вигляді кургану, облицьованого гранітом. Монумент органічно вписаний в архітектурне середовище Софійського майдану. Кінь і вершник зображені в динамічному русі, з цікавими силуетними ракурсами. Це монумент винятково високого мистецького рівня, один з найкращих кінних пам'ятників Європи. Під час реконструкції Софійської площі (1998) навколо пам'ятника було відтворено первісну металеву огорожу з ліхтарями (за проектом архітектора В.Ніколаєва).
У Харкові встановлено пам'ятник вченому та просвітителю Василеві Кара-зіну, з ініціативи якого 1805 р. засновано Харківський університет. Пам'ятник встановлено 1905 р. (скульптор І. Андреолетті; справне. — Іван Пагирєв; 1869-1912). Постамент і низ статуї вирішені в стриманих формах. У створенні образу вченого відсутня офіційна парадність. Тут домінує принцип поступового наростання динаміки руху: ліва рука опирається на півколону (символ будівлі) і впевнено підтримує згорток документа; рух лівої руки спрямований через плече у ствердному і водночас благородному вказівному жесті правої руки. Центром гармонійно узгодженої композиції є голова вченого. Зображення сповнене виразу мудрої зрівноваженості та стриманої енергії.
Споруджено пам'ятник Миколі Гоголю (1911; скульптор І.Гінбург) у с Великі Сорочинці (тепер — Полтавська обл.).
На землях Наддніпрянщини у другій половині XIX—першій чверті XX ст. працювали відомі українські скульптури: Пармен Забіла, Леонід Позен, Володимир Беклемішев, Борис Едуардс.
Скульптор Пармен Забіла (Забелло; 1830-1917; небіж українського поета Віктора Забіли, дід української поетеси Наталії Забіли) навчався в Петербурзькій академії мистецтв (1850-1854, з 1868 — академік). Працював у жанрі монументальної пластики (проект пам'ятника О.Пушкіну в Москві, 1873; пам'ятник М. Гоголю у Ніжині, 1881). Створював композиції на історичні та релігійні теми, а також жанрового характеру ("Горе", "Дівчина-купальниця"); погруддя М.Ге (1873), І.Тургенєва, М.Некрасова (обидва — 1878); надгробок О. Герцена (Ніцца, Франція; 1872) та ін.
Леонід Позен (1849-1921) спеціальної художньої освіти не мав. Належав до Товариства передвижників (1891), дійсний член Петербурзької академії мистецтв (1894). Більшість його творів — невеликі за розміром станкові скульптури виставкового характеру, створені з воску й відлиті у бронзі. За характером ці привабливі й глибоко художні твори сягають джерел народної скульптури, епосу, пісенності, опоетизовують народне життя, перегукуються з ідеями й поетичними образами Т.Шевченка (як тогочасний живопис і графіка). Найперші скульптури створив на анімалістичні теми. Згодом звернувся до народних сюжетів: "Кобзар" (1883), "Переселенці" (1884), "Жебрак" (1886), "Оранка на Україні" (1897). Його увагу привертає героїчна історія України: "Скіф" (1889), "Запорожець у розвідці" (1887), "Син твій, мати, в полі, в полі спочиває" (1896). Виконав скульптурні портрети митців Г.Мясоєдова (1890), К.Брюллова (1893), М.Ярошенка (1899) та ін. У жанрі монументальної скульптури Л.Позен створив пам'ятники І.Котляревському (1903) та М.Гоголю (1935) в Полтаві. Особливо широкий громадський резонанс набуло відкриття пам'ятника І. Котляревському. Портретне погруддя встановлено на високому постаменті складної форми, який прикрашають три горельєфні композиції на теми творів письменника: "Ене-їда", "Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник". Рельєфи виконані з глибоким мистецьким чуттям і пластичним вирішенням форми.
Ранні твори скульптора Володимира Беклемішева (1861-1920) — типово академічні ("Селянська любов", 1896). Він навчався в Харківській рисувальній школі М.Раєвської-Іванової та Петербурзькій академії мистецтв. Серед творів на українську тему — два різні за композицією погруддя Т.Шевченка (1898; 1899). Брав участь у конкурсах на проект пам'ятника поетові для Києва (1909; 1913). Його скульптурні портрети мали вплив на творчість тодішніх молодих скульпторів — Ф.Балавенського, І.Кавалерідзе, М.Гаврилка.
Скульптор Борис Едуардс (Едвардс; 1860-1924) художню освіту здобував у Одеській рисувальній школі (майстерня Л.Йоріні) та Петербурзькій академії мистецтв (з 1915 — академік). Закінчив навчання під керівництвом А.Мерсьє та М.Антокольського в їхніх приватних студіях у Парижі. Професійно опанував технічні засоби роботи в різних скульптурних матеріалах, складну техніку бронзового лиття. Його творчість мала пізньоакадемічний характер, властивий тоді багатьом скульпторам. Створені ним реалістичні скульптурні портрети вирізняє психологізм образів, пластична культура, зокрема портрети російського історика мистецтв, академіка Н.Кондакова, французького вченого Л.Пастера (1887), російського письменника І.Буніна (1901), скульптора-італійця Л.Йоріні. В жанрі монументальної скульптури виконав пам'ятники царю Олександру II в Києві (1898); полководцю О. Суворову в Очакові (1903-1907), де зображено фігуру пораненого полководця на увесь зріст; його ж кінна статуя в Ізмаїлі (1911-1913); поету О.Пушкіну в Харкові (1904). Виконував композиції на релігійні сюжети ("Христос і грішниця", "Втіха", "Пророк"). У 1919 р. Б.Едуардс емігрував.
Академізм як напрям домінував у скульптурі Галичини й Волині, співіснуючи з реалізмом, що розвивався на початках повільно.
У Львові ознаки реалізму відчутні в скульптурних рельєфах фасаду ампірного будинку по вул. Вірменській № 23 (реконструйований на початку XIX ст.). Рельєфи виконав скульптор Гаврило Красуцький (1837-1885). Він працював у майстернях скульпторів Л.Шимзера та Л.Марконі. Програма оздоблення фасаду будинку присвячена ідеї "Часу". Цілісність програми витримана ще в дусі романтизму. Над вікнами першого поверху, між пілястрами, у прямокутних нішах розміщено барельєфні вставки, які символізують "Пори року". Чотири сцени з життя селян виконано в реалістичній манері. Перша зліва — "Весна" (оранка). Біля плуга, запряженого парою волів, постаті селян у сучасному народному одязі підльвівських сіл; друга — "Літо" (жнива), третя — "Осінь" (чищення льону), четверта — "Зима" (весілля). На всю ширину барельєфа розміщено сани, запряжені парою коней. З ансамблю чотирьох барельєфів дещо випадає центральний, що зображує Хроноса (Сатурна). У виконанні Красуцького Хронос радше статичний, ОСКІЛЬКИ автор тут намагається наслідувати вирішення постатей з барельєфних вставок Г.Вітвера. На лінії третього поверху розміщено фриз, заповнений барельєфами із знаками Зодіаку; особливо цікаві два крайні зображення, зліва і справа — баран і риби. Стилізація цих елементів нагадує зразки народного мистецтва Київщини та Полтавщини.
Розвиткові станкової скульптури сприяли творчі мистецькі товариства. В другій половині XIX ст. виставочна діяльність стала регулярною. Виникло поняття "виставкова скульптура". Започатковано товариство прихильників образотворчого мистецтва у Кракові (1854), до якого належала більшість скульпторів Західної України. Товариство розвою руської штуки виникло у Львові (1898).
Українська тематика простежується в творчості багатьох скульпторів. Серед них — поляки за походженням, діяльність яких пов'язана з Галичиною: Паріс Фі-ліппі (1836-1874), Степан Яжи-мовський (1850-1890), Тадей Ба-ронч (1845-1905) та ін. Усі вони мали високу європейську мистецьку освіту. П.Філіппі закінчив Краківську школу красних мистецтв, Академію мистецтв у Мюнхені. Працював у Львові (1866-1874), виконував скульптурні портрети, надгробкові пам'ятники (переважно у класицистичних традиціях). У його майстерні навчались львівські скульптори. Увагу Т.Баронча привертали образи галицьких селян. Можливо, він перший у Галичині виконав погруддя Т.Шевченка (близько 1874; не збереглося). Скульптор О.Северин створив композиції з життя гуцулів, які експонувалися на виставках у Кракові та Львові.
Естетика українського орнаменту зумовила світосприйняття й мистецьку творчість М.Гаврилка (1882-1922). Він вихованець Миргородської школи ужиткового мистецтва, навчався в Художньо-промисловому училищі Штігліца у Петербурзі, Краківській академії красних мистецтв, працював у Парижі (майстерня Е. Бурделя). Виконав композиції "Прощання" (1911), "Каменяр" (1915), "Воля" (1916); погруддя М. Шашкевича (1910), Т. Шевченка (1911), Ю. Федьковича (1914); барельєф-медальйон і погруддя Т.Шевченка для Полтавського театру (1920) та ін.
У жанрі станкової пластики працювала Єлизавета Трипільська (1883-1958). Навчалась у Петербурзі та Парижі. Проте в її творчості домінує національний колорит: "Селянин", "Водяник" (1904), "Дядько Кривоніс" (1911). Трипільську приваблювали модерністські течії. В 20-х роках вона виїхала за межі України. Владислава Гостинська (1858-1934) навчалась у Львові (Художньо-промислова школа) та Відні. Працювала у Львові. В реалістичній манері виконала композиції на побутову ("Голова старого") й історичну тематику ("Іван Богун"). Згодом творчість набула виразності та гостроти, підготовляючи пластику імпресіоністичного й сецесійного характеру.
У руслі академізму на Галичині й Волині працювали скульптори Хома Со-сновський, Віктор Бродський, Казимир Островський, Леонард Марконі, Антон Попель, Теодор Риґер, Петро Війтович, Станіслав-Роман Левандовський, Григорій Кузневич, Михайло Бринський та ін.
Традиційно-академічний стиль характерний для творчості Л.Марконі (1835— 1899). Він приїхав до Львова 1874 р. на посаду викладача малюнка Львівської політехніки, де працював до кінця життя. В творчому доробку майстра цікаві скульптурні декоративно-монументальні комплекси. Створена ним скульптурна група на аттику головного корпусу (тепер — Національний університет "Львівська політехніка") символізує інженерні науки, будівництво, механіку. За моделями Л.Марконі скульптор А.Попель виконав алегоричні статуї — "Європа", "Азія", "Америка", "Африка". Вони розміщені у нішах бокових фасадів львівського готелю "Жорж".
Вагомий внесок у скульптуру львівського академізму зробив Теодор Риґер (1841-1913). Він вихованець кількох європейських Академій мистецтв. У 80-х роках XIX ст. виконав серію скульптур для будинку Крайового галицького сейму (тепер — Львівський національний університет ім. Івана Франка). Центральний аттик оформлення фасаду вінчає алегорична група із трьох фігур — "Галичина. Вісла. Дністер" і дві композиції біля входу — "Праця", "Творчість". Комплекс виконано в офіційно-академічній манері. Високопрофесійне моделювання форми, гармонійна пластика, академізм — характерні ознаки творчості Т.Риґера. Створені ним пам'ятники прикрашають площі польських міст — Кракова та Варшави.
П.Війтович (1862-1936) народився у незаможній українській родині міського вартівника в Пе
ремишлі (тепер — Польща). Його шлях пролягає від навчання у Львові (майстерня Л.Марконі), Академію мистецтв у Відні виконання найпрестижніших скульптурних оформлень у Львові (де оселився 1894). На початку творчості здійснив кілька станкових композицій. Ще під час навчання експонував на художніх виставках Кракова (Польща) твори "Після купелі", "Персей", "Раб", "Людина, що кидає спис" (1888-1890). Після завершення навчання (1890) нагороджений за двофігурну композицію "Викрадення сабінянки" однорічним відрядженням до Рима для вдосконалення творчості. Його скульптурні твори "Після купелі", "Раб", "Викрадення сабінянки" закупив Національний музей у Кракові. Після однорічного перебування у Римі митець працював у Відні, Будапешті, Львові.
Тоді у Львові активно розгорнулося будівництво споруд, які пишно оздоблюються скульптурою. Зводилися залізничний вокзал, Великий міський театр, Музей художнього промислу. Творчість П.Війтовича високо цінував архієпископ Більчевський, з ініціативи якого у Львові споруджувався костел св. Єлизавети. Згодом П.Війтович виконав у мармурі статую натуральної величини — пам'ятник архієпископа Більчевського для інтер'єру Львівського кафедрального костелу.
Алегоричні скульптури П.Війтовича — "Торгівля", "Праця" прикрашають фасад Львівського залізничного вокзалу (1900-1904), а "Мистецтво" і "Праця" розміщені над входом головного корпусу Художньо-промислової школи у Львові (тепер — Технікум залізничного транспорту).
Творча співпраця скульпторів позначилась на художньому оздобленні Великого міського театру Львова (тепер — Театр опери та балету імені Соломії Крушельницької).
Значний обсяг скульптурних робіт виконав П.Війтович: крилаті символічні постаті бронзових фігур "Геній Трагедії" (з маскою) і "Геній Музики" (з лірою) — по обидва боки на карнизах фасаду; зображення "Слави" (з пальмовою гілкою у руках) — на найвищій частині фронтону; скульптурна композиція "Трагедія і Комедія", барельєфний портрет Зигмунда Горголевського — над сходами, що ведуть до парадних дверей партеру (встановлений після його смерті); скульптурна композиція "Покровителька міста Львова" — над сценою; скульптури для інтер'єру театру — "Любов цілує Амура", "Заздрість, відкинута від Любові", "Пиха".
Численні скульптурні твори Петра Війтовича відомі на теренах Польщі, у містах Кросно, Ясло, Люблін та ін.
Скульптурну творчість П.Війтовича вирізняють цілісна стильова концепція, внутрішня настроєвість образів, витончений смак, поетичність лінійних елементів у силуетах статуй і драперій. Ці ознаки наближали його до виразної пластики Олександра Архипенка.
Пластичне оздоблення поширювалося в архітектурі модерну та класицизму. В цьому контексті характерна творчість скульптора Федора Балавенського (1864—1943). Початок його творчості припадає на перші десятиліття XX ст. Він працював у Києві переважно в галузі портретної та декоративно-монументальної скульптури.
Серед відомих творів Ф.Балавенського — сім барельєфів (1909) на колишньому будинку Ф.Ісерліса (тепер — Музейний провулок у Києві); співавтори барельєфів — його учні О.Теренц, Т.Руденко, П.Сніткін, В.Климов, архітектурні роботи виконав В.Риков. Архітектурний підтекст зумовив площинно-лінійне вирішення композицій, які віддалено перегукуються зі стилем сецесії.
В творчому спадку Ф.Балавенського — серія класичних статуй у Києві: "Милосердя", "Життя", "Любов", "Медицина" — на порталі іподрому (1915-1916; тепер — адміністративний будинок), скульптурне оздоблення будинку Марийської громади Червоного Хреста (1912-1913; тепер — Науково-дослідний інститут), барельєфне панно "Тріумф Фріни*" на колишньому прибутковому будинку , зведеному в стилі модерн (1909; архітектор В.Риков; тепер — будинок № 4 по Музейному провулку). (Додаток 4, іл. 292). В реалістичній манері він виконав понад 20 скульптурних портретів Т.Шевченка, портрети М.Лисенка й І.Котляревського, надмогильне бронзове погруддя корифея українського театру М.Кропивницького (Харків; 1914, бронза).
Українські мотиви простежуються в розвитку сюжетно-тематичної пластики. Прикладом є два горельєфи на фасаді Бессарабського критого ринку в Києві (1910), побудованого в стилі модерн. До створення горельєфів були залучені учні Ф.Балавенського. У горельєфі "Селянин з волами" (О. Теренець) образу селянина властива щирість і сердечність, характерні для народного світовідчуття і розуміння краси. Горельєф "Молочниця" виконала Т. Руденко.
У фасаді критого ринку використана фактурна цегляна кладка, поширена в тогочасній архітектурі Києва. Цегляна кладка виготовлена за спеціальною технологією високотемпературного обпалу, що забезпечує довготривалість споруди. Горельєфи відлиті в бетоні. Композиція контурів відображає форми української дерев'яної архітектури, повторюючи силует дахівки. Фігури глибоко вмонтовані в архітектурні ніші, їх нижні пластичні форми виступають вперед за площину стіни, що створює цікаві світлотіньові ефекти. Ніші горельєфів знизу завершують архітектурні фартушки — тектонічні вставки, що захищають зображення від атмосферних впливів. Рельєфи виконали два різні автори, проте змістовно і композиційно обидва твори становлять гармонійно узгоджену цілісність.
Фріна — знаменита афінська гетера (грец. супутниця), подруга Праксителя (давн,-грец. скульптора IV ст. до н.е.). Гетери - жінки різних суспільних верств, які вели незалежний спосіб життя, були освіченими у галузі філософії, літератури, музики, поезії, загалом мистецтва; виконали помітну роль у суспільстві. Фріна, за переказом давньогрецького граматика Ахінея (бл. 200 н.е.), дозволяла закоханим у неї чоловікам вшановувати себе як богиню. За це її притягли до суду. Гіперід, афінський оратор і адвокат Фріни, марно намагався її захистити, оскільки судді боялись помсти богів. Тоді він зірвав з гетери одяг, і судді, вражені її витонченою красою, визнали, що вона дійсно гідна найвищого вшанування. На барельєфі Фріна зображена в момент її виправдання афінсь-кими суддями, що символізує велич справжньої краси.
Скульптор Станіслав-Роман Левандовський (1859-1940) також належав до представників запізнілого європейського класицизму. Йому притаманні різноманітні мистецькі зацікавлення. У Кракові він навчався у школі красних мистецтв (1879-1882) під керівництвом скульптора Валерія Гадомського. Завдяки меценатській підтримці успішно закінчив мистецькі студії у Віденській академії мистецтв (1883-1887) під керівництвом Г.Гельмера і К.Купермана. За успіхи у навчанні відзначений Великою золотою медаллю (1886).
У Львові Левандовський постійно проживав з 1890 р. Активно працював у різних скульптурних жанрах і техніках: "Слов'янин, що розриває пута"(1893; гіпс тонований), погруддя князя Костянтина Острозького (1889; гіпс), "Запорожець" (1888; бронза; Національний музей у Кракові), "Українка з дитиною" (1892; бронза на мармуровому цоколі; Личаківський цвинтар у Львові), надгробна композиція "Просвіта" на могилі Олександра Барвінського (бронза, граніт; Личаківський цвинтар у Львові), фриз на будівлі Галицької ощадної каси (1891-1892; стюк*; тепер — Музей етнографії та художнього промислу) та ін.
Вагомі творчі здобутки мав український скульптор Григорій Кузневич (1871-1948). Він народився у с Старе Брусно (тепер — Польща). Тут, у відомому каменярському осередку, вже змалку працював як різьбяр, виконавець надгробків. Завдяки щасливому випадку познайомився з архітектором Юліаном Захаревичем (українцем за походженням), професором Львівської політехніки. Той зауважив виняткові здібності юнака, посприяв у навчанні, забезпеченні стипендією та роботою в скульптурних майстернях. Здібний молодий скульптор закінчив Львівську художньо-промислову школу (1896). У Львові виконав (у співавторстві) скульптуру "Фортуна" для ощадної каси (1892), декоративну композицію для Палацу мистецтв (1894). У 1889 р. його нагородили стипендією Крайового відділу, що дало йому змогу студіювати в Італії.
Г.Кузневич відвідав Венецію, Флоренцію, Рим. Закінчив Римський інститут красних мистецтв (1901), де його педагогами були Антоній Алегретті та Фран-цішек Яковаччі. Працював помічником у майстернях знаменитих римських скульпторів — Е. Феррарі, Т. Риґера та ін. Виявив виняткові здібності художнього вирішення індивідуальних композицій.
Високими художніми якостями (з елементами сецесії) привернула увагу скульптурна композиція "Перший хлібороб" (1900), за яку Г.Кузневича відзначено срібною медаллю. Композиція виставлялась у Музеї мистецтв Варшави (Польща). Спеціальне визнання і першу нагороду скульптор отримав за композицію "Гончар" (1901), яка викликала загальний інтерес до його творчості. Композицію закупив Художньо-промисловий музей Львова.
Згодом Г.Кузневич повернувся до Львова — міста своїх перших мистецьких студій. Працював у майстерні скульптора Ю. Марковського. Потім організував власну скульптурну майстерню. Виконував численні декоративні та монументальні замовлення. Серед творів скульптора львівського періоду — пам'ятники національному героєві Польщі, провідникові повстання 1794 р. у Варшаві Я.Кілінському (1894; Стрийський парк), діячам польської історії С. Щепановсь-кому (1905) та Б. Гловацькому (1906) — на Личаківському цвинтарі (всі три пам'ятники виконані за проектом Ю.Марковського і ним підписані); фігури апостолів Петра та Павла й Ісуса Христа для церкви в м. Сокалі; горельєфні погруддя Т.Шевченка і М.Лисенка (1914), які були встановлені обабіч сцени у концертному залі Музичного інституту імені Миколи Лисенка.
За стильовим характером творчості до групи віденських неокласиків належав Михайло Бринський (1883-1957). Він народився в м. Долині (тепер — Іва-но-Франківщина). Закінчив Художньо-промислову школу (1905) в м.Закопане (Польща) та Вищу художньо-промислову школу у Відні (1913). Студіював у австрійського скульптора-анімаліста А. Штрассера. За його сприяння отримав замовлення і виконав пам'ятник робітникам (1912), розстріляним під час заворушень у Відні. Критика і суспільство схвально сприйняли виконану в граніті символічну надгробну статую робітника. З цим твором пов'язане утвердження М. Бринського як українського скульптора. Професор А.Штрассер сприяв співпраці М.Бринського і чеського скульптора В.Мислбека. Останній перебував у Відні в пошуках помічника для завершення пам'ятника св. Вацлаву для Праги. їхня творча співпраця продовжилась до відкриття пам'ятника (1918). Водночас М.Бринський навчався в Празькій академії мистецтв, де під керівництвом відомого скульптора Яна Штурзи успішно виконав дипломну роботу — скульптурну композицію "Еней рятує батька", позначену впливом сецесії. Після закінчення навчання він працював у Празі до кінця життя. Найважливіші його скульптурні роботи — пам'ятник українським солдатам у Німецькому Яблонному (1922; Чехія), численні портрети (Гапак, 1971).
Працюючи в манері запізнілого європейського класицизму, П.Війтович, С.-Р.Левандовський, Г.Кузневич, М.Бринський пережили апогей монументального будівництва, упадок архітектури історичних стилів, періоди зародження сецесії, модернізму, перехід до конструктивізму. їх творчість передувала тенденціям заперечення будь-яких скульптурних прикрас в архітектурі 20-х років.
Українська скульптура XX ст. відображає винятково суперечливі соціоку-льтурні процеси. В її розвитку простежуються такі тенденції:
1) неоакадемізм, представники якого вважали творчість, зокрема пластику, важливим засобом збереження національної самобутності українського народу;
2) традиціоналізм; орієнтація пластики на історичне наслідування і збереження національних мистецьких традицій;
3) авангард, найяскравіші здобутки якого пов'язані з творчістю українського скульптора Олександра Архипенка;
4) соціалістичний реалізм; возвеличення тоталітарної системи в різних формах скульптури (монументальна скульптура, станкова і медальєрна пластика, скульптурний політичний плакат тощо).
Авангардові тенденції в українській скульптурі активізувалися під впливом творчих зв'язків українських митців із художніми осередками Європи.
Видатним представником художнього авангарду XX ст. став український скульптор Олександр Архипенко (1887—1964). Творче становлення митця відбувалось у період піднесення національної школи пластики (1910-1920) та поширення кубізму в художній практиці європейських країн (П. Пікассо). Починав навчання у Київському художньому училищі (1902—1905). Особливе захоплення викликали у нього половецька скульптура, пластика Трипілля, барокова архітектура Києва. Приваблювали заняття у класі скульптури, які проводив талановитий митець, італієць (з Мілану) Еліо Саля — монументаліст, автор пластичного декору відомих київських споруд.
Найоригінальнішою спорудою вважався "дім Городецького", або "будинок з химерами" (сучасна вул. Банкова, 10), де поєднано тенденції модернізму та сецесії. Київський зодчий романтик Владислав Городецький збудував його на стрімкому крутосхилі як власний прибутковий будинок (1901-1903). Фасади будинку пишно оздоблені зображеннями рослин і тварин. Тематику оздоблення визначила пристрасть Городецького до мисливства. Тут зображені антилопи, носороги, слони, ящірки, міфологічні діви верхи на рибах та ін. Скульптурне оздоблення Е.Саля виконав за малюнками В.Городецького. На п'єдесталі окремої композиції, що зображує двобій орла з пантерою, прокреслено "автограф" скульптора. Всі фігури виконані з армованого бетону і слугували рекламою цього, на той час відносно нового, будівельного матеріалу {Додаток 4, іл. 293).
За участь у студентських заворушеннях О.Архипенка й інших учасників виключили з училища. Після Києва він навчався у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури, але невдовзі залишив його у зв'язку з рутинністю викладання. З України вирушив 1908 p., подальше його життя і творчість пройшли у Франції, Німеччині, США. Пробував навчатись у Паризькій академії мистецтв, де перебував лише два тижні, оскільки програми не відрізнялись від училищ Києва та Москви. Відвідував майстерню видатного французького скульптора О.Родена (1840-1917).
Вплив школи О.Родена позначився на творчості багатьох європейських, у тому числі українських, скульпторів. Він протиставив академізмові нову пластичну мову XX ст. Для скульптурної стилістики Родена характерні мотиви французької готики, імпресіонізм, внутрішня експресія. Його твори вирізняють високий патріотизм ("Громадяни Кале"; 1884-1895; бронза), витончена чуттєвість ("Поцілунок"; 1886; бронза), піднесений романтизм ("Ромео і Джульетта"; 1905; мармур).
О.Архипенко визначив власні пріоритети, обрав вивчення пам'яток світового мистецтва у музеях Франції та Німеччини. Споглядаючи світові мистецькі надбання, прагнув осмислити особливості пластичного вирішення. Йому імпонували давні культури Єгипту, Асирії, Вавилону, архаїчної Греції — епох, де внутрішня сутність твору ніби "просвічує" назовні, її можна відчути, побачити. Збагнувши гармонійність композиції творів різних епох, він знайшов засади для власних творчих спрямувань.
Найвагоміший внесок у художню стилістику XX ст. зробило відкриття О.Архипенком пластичних можливостей порожнього простору, створення скульптури, в якій порожній простір є елементом загальної композиції.
Проблема скульптурного оформлення повітряного простору з-посеред вирізьблених із твердого матеріалу частин осмислювалася й удосконалювалася в численних творах: "Жінка чеше коси" (1915), "Статуетка. Єгипетський мотив" (1917) та ін.
О.Архипенко належить до плеяди видатних митців XX ст., з-поміж яких Ж.Брак, П.Пікассо, Ф.Леже. Свої ідеї Архипенко реалізував у заснованих ним школах пластики в Парижі, Берліні, Нью-Йорку.
Ідеї кубістів цікавили Архипенка, проте він обрав свій шлях. Митець перебував у постійному творчому пошуку нових ідей, жанрів, стилів, активно експериментував, вводив у пластику колір, застосовував сполучення різнофак-турних матеріалів. Сутність власної творчості вбачав передусім у "космічному динамізмі" (Архипенко, 2000, с 198).
Особливе значення має новий синтез мистецтва скульптури та живопису. Витоки його скульпто-малюнків простежуються в пластичних і механічних пошуках ("П'єро-карусель", 1913; "Медрано II", 1914). Він поєднав метал, дерево, скло, конструював рухливий людиноподібний механізм. Ця так звана архітектура — оригінальний механічний дисплей, машина для демонстрації змінних набірних кольорових зображень. Поштовхом до конструктивістичних побудов стали його спостереження виступів артистів цирку Медрано. Створюючи фігуру жонглерки, яка грається з м'ячем, скульптор уперше поєднав різні матеріали (дерево, білий метал, скло) з фарбою: кульки сяють найяскравішою червоною фарбою і ніби повисають у повітрі (Додаток 4, іл. 296-298).
До скульпто-малюнків належать твори "Сидяча жінка" (1921), "Жіноча постать" (1923, помальоване дерево). Переважно на скульпто-малюнках представлено інтер'єри. Його "Купальниця" (1917) — русяво-жовта постать, немов оповита повітрям і водою, в оточенні синього та найніжніших відтінків фіолетового й зеленого кольорів. Один з найшляхетніших скульпто-малюнків — "Жіноча постать" (1923), де використано різні метали. З матового ґрунту прохолодно-сірого срібла відділяється майже абстрактна, витончена, ніжна постать з червоної та жовтої міді, ясного білого металу; біла фарба мерехтить крізь різноколірні метали, допомагає творити форми, переходи, протилежності й зв'язки. Все засвідчує найтонкіше почуття стилю, наголошуючи на естетично-світоглядній сутності мистецтва.
Творча спадщина митця, понад тисяча творів, переважно зберігається в світових музеях.
В Україні (Київ, Національний музей) представлені "Портрет Віллема Менгельберга" (1925) та півфігура "Тарас Шевченко" (1933) О.Архи-пенка. На розі сучасних київських вулиць Л.Толстого та М.Горького, в маленькому сквері, встановлена копія скульптури нашого знаменитого співвітчизника з написом: "1887-1964-1997. Київ-Париж. Нью-Йорк". На честь О.ПЛрхипенка, визначного творця скульптурної мови XX cm. Дароване місту фірмою Київ-Донбас (скульптор А.Валієв, архітектор В.Же-жерін).
З діяльністю О.Архипенка значною мірою пов'язані початки експресіонізму, конструктивізму, хоча йому властиві й інші мистецькі напрями.
В Україні стиль конструктивізму поширився після 1920 р. Він відкинув будь-який скульптурний декор будівлі як непотрібний елемент. Споруди зі скла і бетону не залишали місця для пластики. Скульптори переважно займалися пам'ятниками та станковою скульптурою виставкового плану.
Активне впровадження партійного керівництва мистецтвом у радянський період особливо
відбилося на скульптурі. Державними заходами здійснювалась сумнозвісна монументальна пропаганда (Декрет Раднаркому РРСФР від 12 квітня 1918 р. "Про пам'ятники республіки"). В Україні був прийнятий Раднаркомом УРСР Декрет "Про зняття з площ і вулиць пам'ятників, споруджених царям і царським прислужникам". Тиражувалися пам'ятники діячам революції (жовтневого перевороту 1917) та нової влади. Скульптура за таких умов набула виразного політико-агітаційного характеру, що негативно позначилось на художньому рівні творів.
У зв'язку з розгорнутою масовою політичною пропагандою, художні колективи зобов'язували виконувати численні замовлення на так звану політичну скульптуру. До кінця 40-х років таких пам'ятників налічувалось близько 500; у 60-х роках їх кількість поступово зменшувалася (до двох примірників однієї моделі). Розгорнуте зведення помпезних "виставок народного господарства", зміна орієнтації в архітектурних комплексних проектах, відбудова Хрещатика в Києві чи адміністративних споруд у дусі соціалістичного реалізму зумовили широке застосування агітаційної архітектурно-декоративної пластики. Твори здебільшого виконувались із дешевих матеріалів і призначались для використання в міських скверах, парках, Будинках культури, лікарнях, санаторіях, на стадіонах тощо. Розтиражована скульптурна продукція була переважно ремісничою, встановлювалась без урахування архітектурного середовища, що знижувало його загальний естетичний рівень.
Попри засилля соцреалізму, в творчості скульпторів (переважно тих, котрі свого часу удосконалювали майстерність у зарубіжних студіях) простежувалася увага до нових європейських стильових тенденцій.
Модернізм в українській скульптурі був дуже поширеним. Проте постмодернізм не зробив особливого впливу, виявляючись епізодично. Реалізм співіснував із мотивами імпресіонізму (М.Паращук, М.Гаврилко, Б.Кратко, С.Литвиненко, А.Павлось). На їхню творчість певною мірою вплинула стилістика О.Родена. Скульптори уникали гострих обрисів і надмірної деталізації, прагнучи до відображення загальних вражень.
Михайло Паращук (1878-1963) родом з Тернопільщини. Його молодість пов'язана з Галичиною. Три роки жив у Києві (1911-1913). Перебування в Кракові (1893-1896) суттєво вплинуло на його мистецькі пріоритети. Тут опановував техніку металевого лиття, ліплення, різьблення по каменю, консервації (під керівництвом Шопінського); відвідував Краківську академію (скульптурні студії професора Барабаша). В процесі реставрації капітелі у королівському замку Кракова ознайомився з декором Ренесансу та бароко, осмислював відмінності між західними й українськими варіантами світових стилів. Згодом продовжував навчання у Віденській академії мистецтв. Його учитель, професор Венцель, поділяючи ідеї класицизму в скульптурі, все ж таки пояснював природу модерних шукань. М.Паращук відвідував майстерню віденської архітектурної фірми "Герман Гельмер і Фердинанд Фельнер". Його цікавили проблеми історії та теорії мистецьких стилів, зокрема ідеї німецького історика мистецтва Г.Вельфіна, викладені у праці "Ренесанс і бароко". Однак відсутність коштів для навчання змусила його залишити Відень і повернутись до Львова. У Львові він продовжив навчання у професора А.Попеля.
Вагомим здобутком творчості Паращука став високохудожній пам'ятник польському поетові А.Міцкевичу (1905—1906; співавтор А.Попель), встановлений у Львові. Дослідники творчості Паращука стверджують, що саме йому належить ідея колони і надання їй символічного значення. А.Попель виконав центральну частину пам'ятника. М.Паращук відповідав за прив'язку колони до постаті, тому вже на стадії виготовлення робочого макета вирахував оптимальну відстань між статуєю та колоною, а також висоту оптимального розміщення ангела. Тому при будь-якому сонячному освітленні тінь від ангела не падає на постать поета. Водночас обидві скульптурні групи утворюють діагональ, яка під гострим кутом перетинає вертикаль колони. Започатковує діагональну лінію підняте крило ангела, а завершують декоративні складки плаща (його лівою рукою підтримує Міцкевич). Згори донизу діагональ витримано не лише в лінії, а й у наростаючій масивності, переході від легких форм до важчих. Динаміка композиції досягнута виразним зіставленням миттєвого та бурхливого руху (навіюваного широким розмахом крил ангела) — і спокою, втіленого в постаті. Тобто засобами класичної скульптури передано бароковий за своєю природою варіант руху. Однак обидві форми руху не контрастують (як у барокових творах), а переходять одна в одну. Пунктом взаємопереходу від руху до спокою є простір, де зустрічаються погляди ангела та поета. Зустріч двох рухів і двох поглядів збіглась з центральною віссю колони. Подібне вирішення ритміко-динамічної проблеми у нижній частині споруди не обмежилось композицією. Воно набуло глибшого значення відповідно до ідейного змісту пам'ятника, витлумачення таланту як еманації, як дару неба. Горішню частину пам'ятника виконав Паращук; завершення колони гармонізує з долішньою групою. Бронзовим навершям він ніби загострює колону, яка звужується догори, надаючи їй стрункості й пропорційності. Різні частини пам'ятника дістали своєрідний ритмічний лад; чергуються світлі (гранітні) та темні (бронзові) маси, вертикалі жертівника й колони — з діагоналлю основної скульптурної групи, більші обсяги — з меншими. У вирішенні Паращука округлі форми іонійської капітелі відігравали роль пластичної паузи щодо стрімких форм жертівника, символізуючого усвідомлення людиною своєї природи і прагнення до вищих ідеалів. Власне ідея жертівника пов'язана
Монументальна пластика набула провідного значення, що відповідає загальній духовній атмосфері суспільства та розвитку містобудівельної практики.
Пам'ятник — виняткова за пластикою скульптурно-архітектурна споруда. В урбаністичному середовищі міста архітектура підпорядкована скульптурі, пам'ятник домінує над просторовим середовищем площі. В самій споруді пам'ятника архітектура має скульптурний (за формою і функцією), а скульптура пам'ятника — архітектурний характер, підпорядковуючись архітектурному вирішенню.
Перший у Києві скульптурний монумент встановлено хрестителю Русі — князю Володимирові Великому (1853; бронза, граніт; парк "Володимирська гірка"). Його виконання здійснили петербурзький скульптор В.Демут-Малиновсь-кий, барон П.Клодт і архітектор, професор К.Тон. Монумент поєднує тенденції класицизму з ремінісценціями елементів періоду Київської Русі. Велична статуя з хрестом у правій руці та князівською шапкою в лівій встановлена на цегляному п'єдесталі з чавунним облицюванням; тут розміщено горельєфне зображення хрещення киян, регалії ордена святого Володимира (зірки і хрести), символи хрещення "вогнем і мечем", на гербі Києва — архангел Михаїл. Висота пам'ятника — 20,5 м. Від нього відкривається краєвид на Труханів острів та Дніпро (Додаток 4, іл. 286).
Серед патріотично налаштованих прошарків суспільства почали виникати ініціативи створення пам'ятників діячам української культури.
В дні святкування 900-річчя хрещення Русі (липень, 1888) у Києві відбулося урочисте відкриття пам'ятника Богданові Хмельницькому (скульптор М.Микешин). Кінна бронзова постать гетьмана розміщена на п'єдесталі у вигляді кургану, облицьованого гранітом. Монумент органічно вписаний в архітектурне середовище Софійського майдану. Кінь і вершник зображені в динамічному русі, з цікавими силуетними ракурсами. Це монумент винятково високого мистецького рівня, один з найкращих кінних пам'ятників Європи. Під час реконструкції Софійської площі (1998) навколо пам'ятника було відтворено первісну металеву огорожу з ліхтарями (за проектом архітектора В.Ніколаєва).
У Харкові встановлено пам'ятник вченому та просвітителю Василеві Кара-зіну, з ініціативи якого 1805 р. засновано Харківський університет. Пам'ятник встановлено 1905 р. (скульптор І. Андреолетті; справне. — Іван Пагирєв; 1869-1912). Постамент і низ статуї вирішені в стриманих формах. У створенні образу вченого відсутня офіційна парадність. Тут домінує принцип поступового наростання динаміки руху: ліва рука опирається на півколону (символ будівлі) і впевнено підтримує згорток документа; рух лівої руки спрямований через плече у ствердному і водночас благородному вказівному жесті правої руки. Центром гармонійно узгодженої композиції є голова вченого. Зображення сповнене виразу мудрої зрівноваженості та стриманої енергії.
Споруджено пам'ятник Миколі Гоголю (1911; скульптор І.Гінбург) у с Великі Сорочинці (тепер — Полтавська обл.).
На землях Наддніпрянщини у другій половині XIX—першій чверті XX ст. працювали відомі українські скульптури: Пармен Забіла, Леонід Позен, Володимир Беклемішев, Борис Едуардс.
Скульптор Пармен Забіла (Забелло; 1830-1917; небіж українського поета Віктора Забіли, дід української поетеси Наталії Забіли) навчався в Петербурзькій академії мистецтв (1850-1854, з 1868 — академік). Працював у жанрі монументальної пластики (проект пам'ятника О.Пушкіну в Москві, 1873; пам'ятник М. Гоголю у Ніжині, 1881). Створював композиції на історичні та релігійні теми, а також жанрового характеру ("Горе", "Дівчина-купальниця"); погруддя М.Ге (1873), І.Тургенєва, М.Некрасова (обидва — 1878); надгробок О. Герцена (Ніцца, Франція; 1872) та ін.
Ранні твори скульптора Володимира Беклемішева (1861-1920) — типово академічні ("Селянська любов", 1896). Він навчався в Харківській рисувальній школі М.Раєвської-Іванової та Петербурзькій академії мистецтв. Серед творів на українську тему — два різні за композицією погруддя Т.Шевченка (1898; 1899). Брав участь у конкурсах на проект пам'ятника поетові для Києва (1909; 1913). Його скульптурні портрети мали вплив на творчість тодішніх молодих скульпторів — Ф.Балавенського, І.Кавалерідзе, М.Гаврилка.
Скульптор Борис Едуардс (Едвардс; 1860-1924) художню освіту здобував у Одеській рисувальній школі (майстерня Л.Йоріні) та Петербурзькій академії мистецтв (з 1915 — академік). Закінчив навчання під керівництвом А.Мерсьє та М.Антокольського в їхніх приватних студіях у Парижі. Професійно опанував технічні засоби роботи в різних скульптурних матеріалах, складну техніку бронзового лиття. Його творчість мала пізньоакадемічний характер, властивий тоді багатьом скульпторам. Створені ним реалістичні скульптурні портрети вирізняє психологізм образів, пластична культура, зокрема портрети російського історика мистецтв, академіка Н.Кондакова, французького вченого Л.Пастера (1887), російського письменника І.Буніна (1901), скульптора-італійця Л.Йоріні. В жанрі монументальної скульптури виконав пам'ятники царю Олександру II в Києві (1898); полководцю О. Суворову в Очакові (1903-1907), де зображено фігуру пораненого полководця на увесь зріст; його ж кінна статуя в Ізмаїлі (1911-1913); поету О.Пушкіну в Харкові (1904). Виконував композиції на релігійні сюжети ("Христос і грішниця", "Втіха", "Пророк"). У 1919 р. Б.Едуардс емігрував.
Академізм як напрям домінував у скульптурі Галичини й Волині, співіснуючи з реалізмом, що розвивався на початках повільно.
У Львові ознаки реалізму відчутні в скульптурних рельєфах фасаду ампірного будинку по вул. Вірменській № 23 (реконструйований на початку XIX ст.). Рельєфи виконав скульптор Гаврило Красуцький (1837-1885). Він працював у майстернях скульпторів Л.Шимзера та Л.Марконі. Програма оздоблення фасаду будинку присвячена ідеї "Часу". Цілісність програми витримана ще в дусі романтизму. Над вікнами першого поверху, між пілястрами, у прямокутних нішах розміщено барельєфні вставки, які символізують "Пори року". Чотири сцени з життя селян виконано в реалістичній манері. Перша зліва — "Весна" (оранка). Біля плуга, запряженого парою волів, постаті селян у сучасному народному одязі підльвівських сіл; друга — "Літо" (жнива), третя — "Осінь" (чищення льону), четверта — "Зима" (весілля). На всю ширину барельєфа розміщено сани, запряжені парою коней. З ансамблю чотирьох барельєфів дещо випадає центральний, що зображує Хроноса (Сатурна). У виконанні Красуцького Хронос радше статичний, ОСКІЛЬКИ автор тут намагається наслідувати вирішення постатей з барельєфних вставок Г.Вітвера. На лінії третього поверху розміщено фриз, заповнений барельєфами із знаками Зодіаку; особливо цікаві два крайні зображення, зліва і справа — баран і риби. Стилізація цих елементів нагадує зразки народного мистецтва Київщини та Полтавщини.
Розвиткові станкової скульптури сприяли творчі мистецькі товариства. В другій половині XIX ст. виставочна діяльність стала регулярною. Виникло поняття "виставкова скульптура". Започатковано товариство прихильників образотворчого мистецтва у Кракові (1854), до якого належала більшість скульпторів Західної України. Товариство розвою руської штуки виникло у Львові (1898).
Українська тематика простежується в творчості багатьох скульпторів. Серед них — поляки за походженням, діяльність яких пов'язана з Галичиною: Паріс Фі-ліппі (1836-1874), Степан Яжи-мовський (1850-1890), Тадей Ба-ронч (1845-1905) та ін. Усі вони мали високу європейську мистецьку освіту. П.Філіппі закінчив Краківську школу красних мистецтв, Академію мистецтв у Мюнхені. Працював у Львові (1866-1874), виконував скульптурні портрети, надгробкові пам'ятники (переважно у класицистичних традиціях). У його майстерні навчались львівські скульптори. Увагу Т.Баронча привертали образи галицьких селян. Можливо, він перший у Галичині виконав погруддя Т.Шевченка (близько 1874; не збереглося). Скульптор О.Северин створив композиції з життя гуцулів, які експонувалися на виставках у Кракові та Львові.
Естетика українського орнаменту зумовила світосприйняття й мистецьку творчість М.Гаврилка (1882-1922). Він вихованець Миргородської школи ужиткового мистецтва, навчався в Художньо-промисловому училищі Штігліца у Петербурзі, Краківській академії красних мистецтв, працював у Парижі (майстерня Е. Бурделя). Виконав композиції "Прощання" (1911), "Каменяр" (1915), "Воля" (1916); погруддя М. Шашкевича (1910), Т. Шевченка (1911), Ю. Федьковича (1914); барельєф-медальйон і погруддя Т.Шевченка для Полтавського театру (1920) та ін.
У жанрі станкової пластики працювала Єлизавета Трипільська (1883-1958). Навчалась у Петербурзі та Парижі. Проте в її творчості домінує національний колорит: "Селянин", "Водяник" (1904), "Дядько Кривоніс" (1911). Трипільську приваблювали модерністські течії. В 20-х роках вона виїхала за межі України. Владислава Гостинська (1858-1934) навчалась у Львові (Художньо-промислова школа) та Відні. Працювала у Львові. В реалістичній манері виконала композиції на побутову ("Голова старого") й історичну тематику ("Іван Богун"). Згодом творчість набула виразності та гостроти, підготовляючи пластику імпресіоністичного й сецесійного характеру.
У руслі академізму на Галичині й Волині працювали скульптори Хома Со-сновський, Віктор Бродський, Казимир Островський, Леонард Марконі, Антон Попель, Теодор Риґер, Петро Війтович, Станіслав-Роман Левандовський, Григорій Кузневич, Михайло Бринський та ін.
Традиційно-академічний стиль характерний для творчості Л.Марконі (1835— 1899). Він приїхав до Львова 1874 р. на посаду викладача малюнка Львівської політехніки, де працював до кінця життя. В творчому доробку майстра цікаві скульптурні декоративно-монументальні комплекси. Створена ним скульптурна група на аттику головного корпусу (тепер — Національний університет "Львівська політехніка") символізує інженерні науки, будівництво, механіку. За моделями Л.Марконі скульптор А.Попель виконав алегоричні статуї — "Європа", "Азія", "Америка", "Африка". Вони розміщені у нішах бокових фасадів львівського готелю "Жорж".
Вагомий внесок у скульптуру львівського академізму зробив Теодор Риґер (1841-1913). Він вихованець кількох європейських Академій мистецтв. У 80-х роках XIX ст. виконав серію скульптур для будинку Крайового галицького сейму (тепер — Львівський національний університет ім. Івана Франка). Центральний аттик оформлення фасаду вінчає алегорична група із трьох фігур — "Галичина. Вісла. Дністер" і дві композиції біля входу — "Праця", "Творчість". Комплекс виконано в офіційно-академічній манері. Високопрофесійне моделювання форми, гармонійна пластика, академізм — характерні ознаки творчості Т.Риґера. Створені ним пам'ятники прикрашають площі польських міст — Кракова та Варшави.
П.Війтович (1862-1936) народився у незаможній українській родині міського вартівника в Пе
ремишлі (тепер — Польща). Його шлях пролягає від навчання у Львові (майстерня Л.Марконі), Академію мистецтв у Відні виконання найпрестижніших скульптурних оформлень у Львові (де оселився 1894). На початку творчості здійснив кілька станкових композицій. Ще під час навчання експонував на художніх виставках Кракова (Польща) твори "Після купелі", "Персей", "Раб", "Людина, що кидає спис" (1888-1890). Після завершення навчання (1890) нагороджений за двофігурну композицію "Викрадення сабінянки" однорічним відрядженням до Рима для вдосконалення творчості. Його скульптурні твори "Після купелі", "Раб", "Викрадення сабінянки" закупив Національний музей у Кракові. Після однорічного перебування у Римі митець працював у Відні, Будапешті, Львові.
Тоді у Львові активно розгорнулося будівництво споруд, які пишно оздоблюються скульптурою. Зводилися залізничний вокзал, Великий міський театр, Музей художнього промислу. Творчість П.Війтовича високо цінував архієпископ Більчевський, з ініціативи якого у Львові споруджувався костел св. Єлизавети. Згодом П.Війтович виконав у мармурі статую натуральної величини — пам'ятник архієпископа Більчевського для інтер'єру Львівського кафедрального костелу.
Творча співпраця скульпторів позначилась на художньому оздобленні Великого міського театру Львова (тепер — Театр опери та балету імені Соломії Крушельницької).
Значний обсяг скульптурних робіт виконав П.Війтович: крилаті символічні постаті бронзових фігур "Геній Трагедії" (з маскою) і "Геній Музики" (з лірою) — по обидва боки на карнизах фасаду; зображення "Слави" (з пальмовою гілкою у руках) — на найвищій частині фронтону; скульптурна композиція "Трагедія і Комедія", барельєфний портрет Зигмунда Горголевського — над сходами, що ведуть до парадних дверей партеру (встановлений після його смерті); скульптурна композиція "Покровителька міста Львова" — над сценою; скульптури для інтер'єру театру — "Любов цілує Амура", "Заздрість, відкинута від Любові", "Пиха".
Численні скульптурні твори Петра Війтовича відомі на теренах Польщі, у містах Кросно, Ясло, Люблін та ін.
Скульптурну творчість П.Війтовича вирізняють цілісна стильова концепція, внутрішня настроєвість образів, витончений смак, поетичність лінійних елементів у силуетах статуй і драперій. Ці ознаки наближали його до виразної пластики Олександра Архипенка.
Пластичне оздоблення поширювалося в архітектурі модерну та класицизму. В цьому контексті характерна творчість скульптора Федора Балавенського (1864—1943). Початок його творчості припадає на перші десятиліття XX ст. Він працював у Києві переважно в галузі портретної та декоративно-монументальної скульптури.
Серед відомих творів Ф.Балавенського — сім барельєфів (1909) на колишньому будинку Ф.Ісерліса (тепер — Музейний провулок у Києві); співавтори барельєфів — його учні О.Теренц, Т.Руденко, П.Сніткін, В.Климов, архітектурні роботи виконав В.Риков. Архітектурний підтекст зумовив площинно-лінійне вирішення композицій, які віддалено перегукуються зі стилем сецесії.
В творчому спадку Ф.Балавенського — серія класичних статуй у Києві: "Милосердя", "Життя", "Любов", "Медицина" — на порталі іподрому (1915-1916; тепер — адміністративний будинок), скульптурне оздоблення будинку Марийської громади Червоного Хреста (1912-1913; тепер — Науково-дослідний інститут), барельєфне панно "Тріумф Фріни*" на колишньому прибутковому будинку , зведеному в стилі модерн (1909; архітектор В.Риков; тепер — будинок № 4 по Музейному провулку). (Додаток 4, іл. 292). В реалістичній манері він виконав понад 20 скульптурних портретів Т.Шевченка, портрети М.Лисенка й І.Котляревського, надмогильне бронзове погруддя корифея українського театру М.Кропивницького (Харків; 1914, бронза).
Українські мотиви простежуються в розвитку сюжетно-тематичної пластики. Прикладом є два горельєфи на фасаді Бессарабського критого ринку в Києві (1910), побудованого в стилі модерн. До створення горельєфів були залучені учні Ф.Балавенського. У горельєфі "Селянин з волами" (О. Теренець) образу селянина властива щирість і сердечність, характерні для народного світовідчуття і розуміння краси. Горельєф "Молочниця" виконала Т. Руденко.
У фасаді критого ринку використана фактурна цегляна кладка, поширена в тогочасній архітектурі Києва. Цегляна кладка виготовлена за спеціальною технологією високотемпературного обпалу, що забезпечує довготривалість споруди. Горельєфи відлиті в бетоні. Композиція контурів відображає форми української дерев'яної архітектури, повторюючи силует дахівки. Фігури глибоко вмонтовані в архітектурні ніші, їх нижні пластичні форми виступають вперед за площину стіни, що створює цікаві світлотіньові ефекти. Ніші горельєфів знизу завершують архітектурні фартушки — тектонічні вставки, що захищають зображення від атмосферних впливів. Рельєфи виконали два різні автори, проте змістовно і композиційно обидва твори становлять гармонійно узгоджену цілісність.
Фріна — знаменита афінська гетера (грец. супутниця), подруга Праксителя (давн,-грец. скульптора IV ст. до н.е.). Гетери - жінки різних суспільних верств, які вели незалежний спосіб життя, були освіченими у галузі філософії, літератури, музики, поезії, загалом мистецтва; виконали помітну роль у суспільстві. Фріна, за переказом давньогрецького граматика Ахінея (бл. 200 н.е.), дозволяла закоханим у неї чоловікам вшановувати себе як богиню. За це її притягли до суду. Гіперід, афінський оратор і адвокат Фріни, марно намагався її захистити, оскільки судді боялись помсти богів. Тоді він зірвав з гетери одяг, і судді, вражені її витонченою красою, визнали, що вона дійсно гідна найвищого вшанування. На барельєфі Фріна зображена в момент її виправдання афінсь-кими суддями, що символізує велич справжньої краси.
Скульптор Станіслав-Роман Левандовський (1859-1940) також належав до представників запізнілого європейського класицизму. Йому притаманні різноманітні мистецькі зацікавлення. У Кракові він навчався у школі красних мистецтв (1879-1882) під керівництвом скульптора Валерія Гадомського. Завдяки меценатській підтримці успішно закінчив мистецькі студії у Віденській академії мистецтв (1883-1887) під керівництвом Г.Гельмера і К.Купермана. За успіхи у навчанні відзначений Великою золотою медаллю (1886).
У Львові Левандовський постійно проживав з 1890 р. Активно працював у різних скульптурних жанрах і техніках: "Слов'янин, що розриває пута"(1893; гіпс тонований), погруддя князя Костянтина Острозького (1889; гіпс), "Запорожець" (1888; бронза; Національний музей у Кракові), "Українка з дитиною" (1892; бронза на мармуровому цоколі; Личаківський цвинтар у Львові), надгробна композиція "Просвіта" на могилі Олександра Барвінського (бронза, граніт; Личаківський цвинтар у Львові), фриз на будівлі Галицької ощадної каси (1891-1892; стюк*; тепер — Музей етнографії та художнього промислу) та ін.
Вагомі творчі здобутки мав український скульптор Григорій Кузневич (1871-1948). Він народився у с Старе Брусно (тепер — Польща). Тут, у відомому каменярському осередку, вже змалку працював як різьбяр, виконавець надгробків. Завдяки щасливому випадку познайомився з архітектором Юліаном Захаревичем (українцем за походженням), професором Львівської політехніки. Той зауважив виняткові здібності юнака, посприяв у навчанні, забезпеченні стипендією та роботою в скульптурних майстернях. Здібний молодий скульптор закінчив Львівську художньо-промислову школу (1896). У Львові виконав (у співавторстві) скульптуру "Фортуна" для ощадної каси (1892), декоративну композицію для Палацу мистецтв (1894). У 1889 р. його нагородили стипендією Крайового відділу, що дало йому змогу студіювати в Італії.
Г.Кузневич відвідав Венецію, Флоренцію, Рим. Закінчив Римський інститут красних мистецтв (1901), де його педагогами були Антоній Алегретті та Фран-цішек Яковаччі. Працював помічником у майстернях знаменитих римських скульпторів — Е. Феррарі, Т. Риґера та ін. Виявив виняткові здібності художнього вирішення індивідуальних композицій.
Високими художніми якостями (з елементами сецесії) привернула увагу скульптурна композиція "Перший хлібороб" (1900), за яку Г.Кузневича відзначено срібною медаллю. Композиція виставлялась у Музеї мистецтв Варшави (Польща). Спеціальне визнання і першу нагороду скульптор отримав за композицію "Гончар" (1901), яка викликала загальний інтерес до його творчості. Композицію закупив Художньо-промисловий музей Львова.
Згодом Г.Кузневич повернувся до Львова — міста своїх перших мистецьких студій. Працював у майстерні скульптора Ю. Марковського. Потім організував власну скульптурну майстерню. Виконував численні декоративні та монументальні замовлення. Серед творів скульптора львівського періоду — пам'ятники національному героєві Польщі, провідникові повстання 1794 р. у Варшаві Я.Кілінському (1894; Стрийський парк), діячам польської історії С. Щепановсь-кому (1905) та Б. Гловацькому (1906) — на Личаківському цвинтарі (всі три пам'ятники виконані за проектом Ю.Марковського і ним підписані); фігури апостолів Петра та Павла й Ісуса Христа для церкви в м. Сокалі; горельєфні погруддя Т.Шевченка і М.Лисенка (1914), які були встановлені обабіч сцени у концертному залі Музичного інституту імені Миколи Лисенка.
За стильовим характером творчості до групи віденських неокласиків належав Михайло Бринський (1883-1957). Він народився в м. Долині (тепер — Іва-но-Франківщина). Закінчив Художньо-промислову школу (1905) в м.Закопане (Польща) та Вищу художньо-промислову школу у Відні (1913). Студіював у австрійського скульптора-анімаліста А. Штрассера. За його сприяння отримав замовлення і виконав пам'ятник робітникам (1912), розстріляним під час заворушень у Відні. Критика і суспільство схвально сприйняли виконану в граніті символічну надгробну статую робітника. З цим твором пов'язане утвердження М. Бринського як українського скульптора. Професор А.Штрассер сприяв співпраці М.Бринського і чеського скульптора В.Мислбека. Останній перебував у Відні в пошуках помічника для завершення пам'ятника св. Вацлаву для Праги. їхня творча співпраця продовжилась до відкриття пам'ятника (1918). Водночас М.Бринський навчався в Празькій академії мистецтв, де під керівництвом відомого скульптора Яна Штурзи успішно виконав дипломну роботу — скульптурну композицію "Еней рятує батька", позначену впливом сецесії. Після закінчення навчання він працював у Празі до кінця життя. Найважливіші його скульптурні роботи — пам'ятник українським солдатам у Німецькому Яблонному (1922; Чехія), численні портрети (Гапак, 1971).
Працюючи в манері запізнілого європейського класицизму, П.Війтович, С.-Р.Левандовський, Г.Кузневич, М.Бринський пережили апогей монументального будівництва, упадок архітектури історичних стилів, періоди зародження сецесії, модернізму, перехід до конструктивізму. їх творчість передувала тенденціям заперечення будь-яких скульптурних прикрас в архітектурі 20-х років.
Українська скульптура XX ст. відображає винятково суперечливі соціоку-льтурні процеси. В її розвитку простежуються такі тенденції:
2) традиціоналізм; орієнтація пластики на історичне наслідування і збереження національних мистецьких традицій;
3) авангард, найяскравіші здобутки якого пов'язані з творчістю українського скульптора Олександра Архипенка;
4) соціалістичний реалізм; возвеличення тоталітарної системи в різних формах скульптури (монументальна скульптура, станкова і медальєрна пластика, скульптурний політичний плакат тощо).
Авангардові тенденції в українській скульптурі активізувалися під впливом творчих зв'язків українських митців із художніми осередками Європи.
Видатним представником художнього авангарду XX ст. став український скульптор Олександр Архипенко (1887—1964). Творче становлення митця відбувалось у період піднесення національної школи пластики (1910-1920) та поширення кубізму в художній практиці європейських країн (П. Пікассо). Починав навчання у Київському художньому училищі (1902—1905). Особливе захоплення викликали у нього половецька скульптура, пластика Трипілля, барокова архітектура Києва. Приваблювали заняття у класі скульптури, які проводив талановитий митець, італієць (з Мілану) Еліо Саля — монументаліст, автор пластичного декору відомих київських споруд.
Найоригінальнішою спорудою вважався "дім Городецького", або "будинок з химерами" (сучасна вул. Банкова, 10), де поєднано тенденції модернізму та сецесії. Київський зодчий романтик Владислав Городецький збудував його на стрімкому крутосхилі як власний прибутковий будинок (1901-1903). Фасади будинку пишно оздоблені зображеннями рослин і тварин. Тематику оздоблення визначила пристрасть Городецького до мисливства. Тут зображені антилопи, носороги, слони, ящірки, міфологічні діви верхи на рибах та ін. Скульптурне оздоблення Е.Саля виконав за малюнками В.Городецького. На п'єдесталі окремої композиції, що зображує двобій орла з пантерою, прокреслено "автограф" скульптора. Всі фігури виконані з армованого бетону і слугували рекламою цього, на той час відносно нового, будівельного матеріалу {Додаток 4, іл. 293).
За участь у студентських заворушеннях О.Архипенка й інших учасників виключили з училища. Після Києва він навчався у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури, але невдовзі залишив його у зв'язку з рутинністю викладання. З України вирушив 1908 p., подальше його життя і творчість пройшли у Франції, Німеччині, США. Пробував навчатись у Паризькій академії мистецтв, де перебував лише два тижні, оскільки програми не відрізнялись від училищ Києва та Москви. Відвідував майстерню видатного французького скульптора О.Родена (1840-1917).
Вплив школи О.Родена позначився на творчості багатьох європейських, у тому числі українських, скульпторів. Він протиставив академізмові нову пластичну мову XX ст. Для скульптурної стилістики Родена характерні мотиви французької готики, імпресіонізм, внутрішня експресія. Його твори вирізняють високий патріотизм ("Громадяни Кале"; 1884-1895; бронза), витончена чуттєвість ("Поцілунок"; 1886; бронза), піднесений романтизм ("Ромео і Джульетта"; 1905; мармур).
О.Архипенко визначив власні пріоритети, обрав вивчення пам'яток світового мистецтва у музеях Франції та Німеччини. Споглядаючи світові мистецькі надбання, прагнув осмислити особливості пластичного вирішення. Йому імпонували давні культури Єгипту, Асирії, Вавилону, архаїчної Греції — епох, де внутрішня сутність твору ніби "просвічує" назовні, її можна відчути, побачити. Збагнувши гармонійність композиції творів різних епох, він знайшов засади для власних творчих спрямувань.
Найвагоміший внесок у художню стилістику XX ст. зробило відкриття О.Архипенком пластичних можливостей порожнього простору, створення скульптури, в якій порожній простір є елементом загальної композиції.
Проблема скульптурного оформлення повітряного простору з-посеред вирізьблених із твердого матеріалу частин осмислювалася й удосконалювалася в численних творах: "Жінка чеше коси" (1915), "Статуетка. Єгипетський мотив" (1917) та ін.
О.Архипенко належить до плеяди видатних митців XX ст., з-поміж яких Ж.Брак, П.Пікассо, Ф.Леже. Свої ідеї Архипенко реалізував у заснованих ним школах пластики в Парижі, Берліні, Нью-Йорку.
Ідеї кубістів цікавили Архипенка, проте він обрав свій шлях. Митець перебував у постійному творчому пошуку нових ідей, жанрів, стилів, активно експериментував, вводив у пластику колір, застосовував сполучення різнофак-турних матеріалів. Сутність власної творчості вбачав передусім у "космічному динамізмі" (Архипенко, 2000, с 198).
Особливе значення має новий синтез мистецтва скульптури та живопису. Витоки його скульпто-малюнків простежуються в пластичних і механічних пошуках ("П'єро-карусель", 1913; "Медрано II", 1914). Він поєднав метал, дерево, скло, конструював рухливий людиноподібний механізм. Ця так звана архітектура — оригінальний механічний дисплей, машина для демонстрації змінних набірних кольорових зображень. Поштовхом до конструктивістичних побудов стали його спостереження виступів артистів цирку Медрано. Створюючи фігуру жонглерки, яка грається з м'ячем, скульптор уперше поєднав різні матеріали (дерево, білий метал, скло) з фарбою: кульки сяють найяскравішою червоною фарбою і ніби повисають у повітрі (Додаток 4, іл. 296-298).
До скульпто-малюнків належать твори "Сидяча жінка" (1921), "Жіноча постать" (1923, помальоване дерево). Переважно на скульпто-малюнках представлено інтер'єри. Його "Купальниця" (1917) — русяво-жовта постать, немов оповита повітрям і водою, в оточенні синього та найніжніших відтінків фіолетового й зеленого кольорів. Один з найшляхетніших скульпто-малюнків — "Жіноча постать" (1923), де використано різні метали. З матового ґрунту прохолодно-сірого срібла відділяється майже абстрактна, витончена, ніжна постать з червоної та жовтої міді, ясного білого металу; біла фарба мерехтить крізь різноколірні метали, допомагає творити форми, переходи, протилежності й зв'язки. Все засвідчує найтонкіше почуття стилю, наголошуючи на естетично-світоглядній сутності мистецтва.
Творча спадщина митця, понад тисяча творів, переважно зберігається в світових музеях.
В Україні (Київ, Національний музей) представлені "Портрет Віллема Менгельберга" (1925) та півфігура "Тарас Шевченко" (1933) О.Архи-пенка. На розі сучасних київських вулиць Л.Толстого та М.Горького, в маленькому сквері, встановлена копія скульптури нашого знаменитого співвітчизника з написом: "1887-1964-1997. Київ-Париж. Нью-Йорк". На честь О.ПЛрхипенка, визначного творця скульптурної мови XX cm. Дароване місту фірмою Київ-Донбас (скульптор А.Валієв, архітектор В.Же-жерін).
З діяльністю О.Архипенка значною мірою пов'язані початки експресіонізму, конструктивізму, хоча йому властиві й інші мистецькі напрями.
В Україні стиль конструктивізму поширився після 1920 р. Він відкинув будь-який скульптурний декор будівлі як непотрібний елемент. Споруди зі скла і бетону не залишали місця для пластики. Скульптори переважно займалися пам'ятниками та станковою скульптурою виставкового плану.
Активне впровадження партійного керівництва мистецтвом у радянський період особливо
відбилося на скульптурі. Державними заходами здійснювалась сумнозвісна монументальна пропаганда (Декрет Раднаркому РРСФР від 12 квітня 1918 р. "Про пам'ятники республіки"). В Україні був прийнятий Раднаркомом УРСР Декрет "Про зняття з площ і вулиць пам'ятників, споруджених царям і царським прислужникам". Тиражувалися пам'ятники діячам революції (жовтневого перевороту 1917) та нової влади. Скульптура за таких умов набула виразного політико-агітаційного характеру, що негативно позначилось на художньому рівні творів.
У зв'язку з розгорнутою масовою політичною пропагандою, художні колективи зобов'язували виконувати численні замовлення на так звану політичну скульптуру. До кінця 40-х років таких пам'ятників налічувалось близько 500; у 60-х роках їх кількість поступово зменшувалася (до двох примірників однієї моделі). Розгорнуте зведення помпезних "виставок народного господарства", зміна орієнтації в архітектурних комплексних проектах, відбудова Хрещатика в Києві чи адміністративних споруд у дусі соціалістичного реалізму зумовили широке застосування агітаційної архітектурно-декоративної пластики. Твори здебільшого виконувались із дешевих матеріалів і призначались для використання в міських скверах, парках, Будинках культури, лікарнях, санаторіях, на стадіонах тощо. Розтиражована скульптурна продукція була переважно ремісничою, встановлювалась без урахування архітектурного середовища, що знижувало його загальний естетичний рівень.
Попри засилля соцреалізму, в творчості скульпторів (переважно тих, котрі свого часу удосконалювали майстерність у зарубіжних студіях) простежувалася увага до нових європейських стильових тенденцій.
Модернізм в українській скульптурі був дуже поширеним. Проте постмодернізм не зробив особливого впливу, виявляючись епізодично. Реалізм співіснував із мотивами імпресіонізму (М.Паращук, М.Гаврилко, Б.Кратко, С.Литвиненко, А.Павлось). На їхню творчість певною мірою вплинула стилістика О.Родена. Скульптори уникали гострих обрисів і надмірної деталізації, прагнучи до відображення загальних вражень.
Михайло Паращук (1878-1963) родом з Тернопільщини. Його молодість пов'язана з Галичиною. Три роки жив у Києві (1911-1913). Перебування в Кракові (1893-1896) суттєво вплинуло на його мистецькі пріоритети. Тут опановував техніку металевого лиття, ліплення, різьблення по каменю, консервації (під керівництвом Шопінського); відвідував Краківську академію (скульптурні студії професора Барабаша). В процесі реставрації капітелі у королівському замку Кракова ознайомився з декором Ренесансу та бароко, осмислював відмінності між західними й українськими варіантами світових стилів. Згодом продовжував навчання у Віденській академії мистецтв. Його учитель, професор Венцель, поділяючи ідеї класицизму в скульптурі, все ж таки пояснював природу модерних шукань. М.Паращук відвідував майстерню віденської архітектурної фірми "Герман Гельмер і Фердинанд Фельнер". Його цікавили проблеми історії та теорії мистецьких стилів, зокрема ідеї німецького історика мистецтва Г.Вельфіна, викладені у праці "Ренесанс і бароко". Однак відсутність коштів для навчання змусила його залишити Відень і повернутись до Львова. У Львові він продовжив навчання у професора А.Попеля.
Вагомим здобутком творчості Паращука став високохудожній пам'ятник польському поетові А.Міцкевичу (1905—1906; співавтор А.Попель), встановлений у Львові. Дослідники творчості Паращука стверджують, що саме йому належить ідея колони і надання їй символічного значення. А.Попель виконав центральну частину пам'ятника. М.Паращук відповідав за прив'язку колони до постаті, тому вже на стадії виготовлення робочого макета вирахував оптимальну відстань між статуєю та колоною, а також висоту оптимального розміщення ангела. Тому при будь-якому сонячному освітленні тінь від ангела не падає на постать поета. Водночас обидві скульптурні групи утворюють діагональ, яка під гострим кутом перетинає вертикаль колони. Започатковує діагональну лінію підняте крило ангела, а завершують декоративні складки плаща (його лівою рукою підтримує Міцкевич). Згори донизу діагональ витримано не лише в лінії, а й у наростаючій масивності, переході від легких форм до важчих. Динаміка композиції досягнута виразним зіставленням миттєвого та бурхливого руху (навіюваного широким розмахом крил ангела) — і спокою, втіленого в постаті. Тобто засобами класичної скульптури передано бароковий за своєю природою варіант руху. Однак обидві форми руху не контрастують (як у барокових творах), а переходять одна в одну. Пунктом взаємопереходу від руху до спокою є простір, де зустрічаються погляди ангела та поета. Зустріч двох рухів і двох поглядів збіглась з центральною віссю колони. Подібне вирішення ритміко-динамічної проблеми у нижній частині споруди не обмежилось композицією. Воно набуло глибшого значення відповідно до ідейного змісту пам'ятника, витлумачення таланту як еманації, як дару неба. Горішню частину пам'ятника виконав Паращук; завершення колони гармонізує з долішньою групою. Бронзовим навершям він ніби загострює колону, яка звужується догори, надаючи їй стрункості й пропорційності. Різні частини пам'ятника дістали своєрідний ритмічний лад; чергуються світлі (гранітні) та темні (бронзові) маси, вертикалі жертівника й колони — з діагоналлю основної скульптурної групи, більші обсяги — з меншими. У вирішенні Паращука округлі форми іонійської капітелі відігравали роль пластичної паузи щодо стрімких форм жертівника, символізуючого усвідомлення людиною своєї природи і прагнення до вищих ідеалів. Власне ідея жертівника пов'язана
