Крвавич (частина третя) Українське мистецтво (2004)
Мистецтво скульптури (продовження 1)
Творчі пошуки в європейській пластиці XX ст. зумовили нову сутність скульптури України поза політичною заангажованістю.
Вшановано діяльність Михайла Грушевського — уславленого вченого-іс-торика та державного діяча, голову Української Центральної Ради (1917-1918) встановленням пам'ятників у Львові (1994; скульптори Д.Крвавич, М.Посікіра, Л.Яремчук; архітектор В.Каменщик) і Києві (1998; скульптор В.Чепелик).
Вагомий внесок у розвиток мистецтва скульптури зробили митці української діаспори. Еміграція скульпторів з України продовжувалась XX ст. у декілька етапів: до Першої світової війни, у 20-х роках, під час німецької окупації, після Другої світової війни. Вони емігрували до Італії, Болгарії, Польщі, Чехії, Німеччини, Франції, Аргентини, США, Канади й інших країн. Зокрема, 1907 р. виїхав до США Г.Кузневич, де здійснював активну художньо-виробничу діяльність (Нью-Йорк, Клівленд, Пітсбург, Елізабетсбург, Філадельфія). Переважно виконував елементи скульптурного декору мостів, віадуків, монументальних урядових споруд, скульптурні оздоблення церков (Філадельфія, Клівленд, Пітсбург), читалень, 343. В.Чепелик. Пам'ятник Михайлові Грушевському. Після Другої світової війни емігрувало більшість львівських скульпторів — С.Литвиненко, А.Павлось, М.Мухин, М.Черешньовський та ін. В галузі абстрактної скульптури за кордоном працювали К.Мілонадіс (кінетична скульптура), М.Урбан, М.Дзиндра, М.Гуненко, В.Баляс (експресіонізм, конструктивізм) та ін.
Талант скульптора, живописця, поетеси поєднала Оксана Лятуринська (1902-1970). Для її скульптурних праць характерна синтетична монументальна форма. Численні твори станкової пластики створила Ніна Левитська (1902-1974). її творчості властиві мотиви символізму ("Голова Христа", "Поранений"; 1939, гіпс).
Єлизавета Скоропадська здобула популярність у жанрі дитячого портрета. Жанр дрібної виставкової пластики вирізняє Наталію Мілян (1896-1941). Як скульптор-медальєр працювала Марія Новицька (1913-?).
У діаспорі міжвоєнного періоду високого мистецького рівня досягла пластика Федора Ємця (1894-?). Він родом з Харківщини, закінчив факультет скульптури Академії мистецтв (Берлін). Спеціалізувався у бронзовому ливарстві (композиції "Телець", "Купіль"). Працював у Берліні та Венесуелі.
Родом з Чернігівщини, один з найдосконаліших знавців техніки бронзи та медальєрства Василь Масютин (1884-1955; родове прізвище — Мисюта-Соро-ка). Мистецьку освіту здобув у Московському училищі живопису, скульптури і будівництва. Жив і працював у Берліні. Йому належить авторство надзвичайно цікавої збірки, яка вміщує 63 медальйони українських князів, гетьманів, культурних діячів. Він також виконав погруддя П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Мазепи та ін.
Скульптор Григорій Крук (1911-1962) родом зі Станіславщини. Студіював у відомих Академіях мистецтв (Краків, Берлін, Рим). З 1945 р. працював у Мюнхені. Здобув визнання як талановитий скульптор з чітко сформованими засобами пластичного виразу; особлива глибина психологізму вирізняє його портрети. Невеликі за розміром бронзові композиції моделював на грані гротеску, проте підкреслював внутрішню теплоту й життєствердну силу. Особливо його приваблювала тема України, галицького села. Присвятив своєму батькові композицію "Сидячий селянин". Філософське узагальнення і драматизм вирізняє його композицію "Сівач".
Оригінальна, сповнена глибокої чуттєвості та ліризму творчість скульптора Михайла Черешньовського (1913-1994). Навчався у Коломийській художньо-промисловій школі та Краківському інституті ім. Щепанського. Після Другої світової війни працював у Нью-Йорку. Досягнув успіхів у станковій та монументальній скульптурі: пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (СІНА) і Торонто (Канада). Його творам властиві витончені, плавні лінійні форми, узагальнені силуети. В стильовому сенсі його пластика — це стриманий модернізм. У жанрах станкової та монументальної пластики працював Петро Капшученко (1915-?). Навчався в Україні та Німеччині. Працював у Аргентині, Філадельфії (СІНА). Його твори "Іспанський танок", "Козак з бандурою", "Гопак" вирізняють гострі характерні ознаки, навіть гротеск. Він глибоко розумів художній синтез архітектури та пластики.
Микола Мухин (1916-1962; на еміграції працював під ім'ям Богдан) родом з Донбасу. Навчався в Художніх інститутах Одеси, Харкова, Києва. З 1941 р. працював у Німеччині та СІНА. Твори, переважно камерні, виконував у різних техніках та матеріалах (віск, камінь,, дерево, відливи у сріблі та бронзі). Створив винятково експресивні композиції на теми української давнини (князі, чумаки, запорожці). Виконав численні образи тварин (коней, волів тощо). Вони нагадують степову романтику шедеврів скіфського золота у поєднанні з традиціями української пластики XX ст.
Леонід Молодожанин (Лео Мол; 1915—?) — відомий український скульптор, родом з Волині, який досяг світового рівня. Навчався в Академіях мистецтв у Берліні та Відні. Академік Королівської канадської академії мистецтв. Гармонійність, внутрішньо організована пластична форма, образна глибина, візуальна переконливість характеризують пам'ятники Тарасові Шевченку у Вашингтоні (1964) та Буенос-Айресі (1971), Володимиру Великому в Лондоні (1990). Творчий доробок митця вміщує близько сотні скульптурних портретів, понад 50 вітражів у храмах. Людяність і духовність вирізняють вирізьблені погруддя Папи Іоанна XXIII, Павла VI, Іоанна Павла II, кардинала Йосипа Сліпого. Митець був знайомий з видатним діячем української культури Іваном Огієнком і виконав його скульптурний портрет, який подарував місту Львову (1992). Одна з вулиць Львова названа на честь Івана Огієнка, де і встановлено скульптурне погруддя вченого. Парк скульптури Лео Мола відкрито у Вінніпезі. Окремі твори митця зберігаються у Ватиканському музеї.
Для заохочення зарубіжних вчених до студій україністики запроваджена щорічна відзнака — скульптурне зображення Берегині, роботи лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка, народного художника України Івана Гончара (Пам'ятки України. — 1991. — № 5. — С ЗО). (Додаток 4, іл. 345).
У незалежній Україні поруч творчо працюють представники різних поколінь і спільнот, втілюючи в мистецтві скульптури національну самобутність народу, який утверджує своє буття в історичному поступі людства третього тисячоліття.
Впродовж XIX ст. у малярстві простежувалися тенденції реалістичного передання дійсності. їх розвиток зумовив поширення демократичних течій у суспільній думці. Т.Шевченко ослабив засилля академізму. Накреслені ним шляхи розвитку в різних жанрах, закономірно наповнили глибоким змістом і майстерним виконанням його послідовники. Насамперед поезія Шевченка формувала національну духовність та мистецьку позицію.
Реалізм був історичним явищем загальноєвропейського масштабу. Його зародження пов'язане з революційними подіями 1848 р. Датою утвердження реалізму вважається 1855 рік, коли французький художник Гюстав Курбе відкрив у Парижі Павільйон реалізму, де виставив свої картини і в такий спосіб кинув виклик офіційному мистецтву.
У Петербурзі 1870 р. було створено Товариство пересувних виставок (пе-редвижних, звідси — передвижники). Воно об'єднало багатьох відомих художників Російської імперії (значна їх кількість були українцями за походженням), до нього належали і більшість художників з України.
Українське малярство прагнуло до правдивого відображення життя, утвердження нових ідеалів. Почали активно розвиватися жанри: портрет, краєвид, побутова картина.
Найповніше себе виявили художники, творчість яких сформувалася у період переходу від романтизму до реалізму (50-60-ті роки XIX ст.). Особливе значення для них мала творчість Т.Шевченка. Його послідовниками були Л.Жемчужников (1828-1912), І.Соколов (1823-1918), К.Трутовський (1826-1893). Художню освіту вони отримали в Петербурзькій академії мистецтв.
Тривалий час Л.Жемчужников жив в Україні, де вперше ознайомився з творчістю Т.Шевченка, з яким особисто зустрівся 1860 р. Чимало картин він створив з життя українського народу. Окремі з них навіяні поезією Шевченка, зокрема "Кобзар на шляху" (Додаток 5, іл. 346). Займався також офортом, видавав серію під назвою "Живописна Україна" (1861-1862) як пам'ять про Шевченка і продовження його колишньої серії. Хоча вона значно поступалася Шевченковій, однак об'єднала навколо поетової спадщини видатних художників України та Росії (І.Крамськой, І.Шишкін, Ф.Васильєв, В.Маковський, К.Трутовський, І.Михальцева та ін.). З Україною Л.Жемчужникова зріднила й романтична історія кохання (його дружина Ольга була кріпачкою де Баль-менів).
Рідні брати Л. Жемчужникова — Олексій, Олександр і Володимир, разом з двоюрідним братом, відомим поетом Олексієм Толстим, створили творчу групу, яка стала відомою гострими сатиричними творами під вигаданим ім'ям — Кузьма Прутков.
До української тематики звертався І.Соколов. Він часто перебував в Україні; 1883 р. переїхав до Одеси, з 1886 р. викладав у Харкові, став віце-президентом Харківського товариства любителів красних мистецтв. Звертався до обрядових і побутових сцен: "Свято Івана Купала на Україні", "Сільське весілля", "Кобзар" (всі — 1857), "У корчмі" (1859). Розкривав гострі соціальні події: "До корчми", "Скарга", "Похорон", "Погорільці". Його картина "Проводи рекрутів" за змістом сповнена справжнього драматизму, належить до визначних творів 1860-х років (Додаток 5, іл. 347).
На традиціях реалістичного мистецтва і творчості Т.Шевченка формувався К. Трутовський. Українець за походженням, він народився в Курську, але дитинство пройшло в маєтку батька на Харківщині, що значною мірою зумовило поетичний світ його образів, зображення побуту й обрядів села. За твір "Хоровод у Курській губернії" (I860) художник дістав звання академіка. У серії сатирично-викривальних картин він правдиво зобразив життя провінційних поміщиків: "Гра в карти" (1861), "Поміщики — політики" (1864), "Привели до пана" (70-ті роки), "Танок кріпачок перед поміщиками" (1859). Сповнені лірики та душевної краси твори "Білять полотно" (1874), "В місячну ніч" (1881), "Весільний викуп". (Додаток 5, іл. 348).
З-поміж художників, які за походженням або місцем діяльності пов'язані з Україною (водночас і з Росією), відомі Ілля Рєпін, Архип Куїнджі, Микола Ге, Михайло Врубель, Володимир Маковський, Микола Ярошенко. До найвідомі-ших здобутків їхньої творчості належать картини з історії України, відображення народного побуту, краєвиди.
Найстарший з них — М. Ге (1831-1894), правнук французького емігранта, по матері — українець. Він майстер історичної картини. Провідного значення у нього набула євангельська тема, хоча його не можна назвати релігійним художником. У 1875 р. М.Ге переїхав на хутір Іванівський Чернігівської губернії. Був одним із засновників Товариства передвижників. Малював краєвиди, портрети; образи портретованих розкривав з глибоким психологізмом (портрет М.Костомарова).
Широта творчих інтересів, сила художнього узагальнення вирізняють творчість І.Рєпіна (1844-1930). Він народився в Чугуєві, його мати — українка. З дитинства малював ікони. Відзначений Великою золотою медаллю після завершення навчання у Петербурзькій академії мистецтв (1864-1871). Відразу після повернення із-за кордону поїхав у рідний Чугуїв, де вивчав селянський побут, звичаї, людські колоритні типажі. Оспівує свободолюбство і патріотизм народу (1908; "Чорноморська вольниця"). Народна тема простежується в картинах "Українська селянка", "У волосному правлінні", "Екзамен у сільській школі", "Протодиякон", "Вечорниці". Значна частина творчості І. Рєпіна належить історії українського мистецтва. Він виховав чимало художників з України. Творчі орієнтири українських живописців в ділянці історичного жанру (С.Васильківський, Г.Крушевський, О.Мурашко, О.Сластьон, М.Самокиш) надовго визначила його картина "Запорожці пишуть листа турецькому султану" (Додаток 5, іл. 349).
Опоетизував природу України А. Куїнджі (1840-1910). Він народжений у Криму, грек за національністю; рано осиротів, мав тяжке дитинство. Був вільним слухачем Петербурзької академії мистецтв. Розквіт його майстерності припадає на знамениті краєвиди, де розкрито красу української природи: "Чумацький тракт у Маріуполі", "Українська ніч" (1876), "Ніч над Дніпром", "Дніпро вранці" (1881), "Степ у цвіту", "Нічне".
У Києві працював М.Врубель (1856-1910). Тут він мав змогу реалізувати, хоча й частково, тяжіння до монументальності та здійснити особливі декоративні якості свого унікального малярства. Черпав натхнення з творів літератури, театру, музики, образотворчого мистецтва. Працював у багатьох видах творчості, найповніше охопив кінець XIX—початок XX ст., виражаючи суперечності епохи й пошуки духовного оновлення. Навчання в Петербурзькій академії мистецтв не завершив, бо від'їхав до Києва на запрошення професора О.Пра-хова для реставрації Кирилівської церкви XII ст. (виконав на хорах "Зішестя Святого Духа", іконостас з чотирьох ікон). Відомий його орнамент у розписах Володимирського собору. Твори М.Врубеля сповнені глибини думки і почуття, виражені в бездоганному малюнку та багатстві палітри, у їх числі "Східна казка" і "Дівчинка на тлі персидського килима" (Додаток 5, іл. 350).
Значні творчі здобутки характеризують киянина Опанаса Рокачевського (1830-1901). Після закінчення Петербурзької академії мистецтв (1852-1857) він жив і працював у Києві, очолював малювальну школу при Києво-Печерській лаврі (з 1860). Надавав перевагу портретам, залишаючись гранично об'єктивним і правдивим, зберігаючи високу школу малюнка та благородну стриманість кольору. Академічна школа ще простежується у закінченій сухості добротного виконання, однак подих романтизму наклав свій хвилюючий відбиток, що виявляється в композиційних пошуках, аксесуарах, поетичних мотивах тла. Це засвідчив і "Портрет літньої жінки". Старша жінка у святковому вбранні спокійно сидить у садку біля щільної огорожі. Обличчя зосереджене, є в ньому міцна воля і загартований характер, а насамперед духовне злиття з національною культурою. Жінка — в очіпку, білій сорочці з пишними рукавами та старомодній квітчастій корсетці. Тут безсумнівний зв'язок з давніми козацькими портретами, з мудрими і вільними жінками — Розумихою та Параскою Сулимою, та ж епічність і святість традицій, лише пригашених гірким відчуттям усвідомленої неволі, з яким народжуються і вмирають (Додаток 5, іл. 351). Особливе колористичне збагачення (промінь сонця!) вирізняє "Портрет дочки" (60-ті роки), намальований Рокачевським в природному середовищі, у затінку саду.
Академічна школа простежується у стилістиці "Автопортрета" (1866) МРаєвської-Іванової (1840-1912). Вона навчалась у Дрездені. Це перша жінка-художниця в історії українського мистецтва, яку Петербурзька академія мистецтв тоді удостоїла звання художника (1868). Відчуваючи власну непересіч-ність і особливість виду занять, вона зображає себе у повному екіпіруванні художника: з палітрою, перед полотном і з пензлем у руці. Інші твори художниці невідомі. Проте в цьому єдиному "Автопортреті" розкрився її глибоко ліричний талант. Вона відома і як талановитий педагог, — відкрила у Харкові приватну рисувальну школу (1869), на основі якої пізніше було утворено міську школу рисування й живопису (1896) та художнє училище (1912).
Трагічна доля припинила розквіт мистецтва Марії Башкирцевої (I860— 1884) та Порфирія Мартиновича (1856-1933). М.Башкирцева ґрунтовну мистецьку освіту здобула у Парижі (Академія Р.Жюльєна), виставлялась у паризькому Салоні під псевдонімом Марі Рус. її твори зберігаються в музеях України, Росії, Франції. Композиції її картин надзвичайно ускладнені ("В студії Жюльєна", 1881, Дніпропетровський художній музей; "Жан і Жак", 1883; "Мітинг", 1884) (Додаток 5, іл. 352).
На духовне та мистецьке становлення П.Мартиновича великий вплив мав І.Крамськой. П. Мартинович уважний до найдрібнішої деталі. В картині "Баби хліб печуть" (1877-1880; Історичний музей, Харків) зображено інтер'єр хати старого козака Грицька Гончара у Вереміївці (на Полтавщині). Однак картина перевершила початковий намір етнографічної фіксації. Він створив справжню українську річ. Побутова щоденність підноситься до виняткового за змістом та життєвим значенням ритуалу, адже виготовлення хліба у старій печі — це і необхідність, і творчий момент. Знаючи народний побут, Мартинович надає сцені епічного характеру; в ній зберігся відгомін прадавньої слов'янської бувальщини. Художник створив кілька портретів. Його "Дяк" — портрет і виразний типаж. У портретах, як і в побутових картинах, він не ідеалізує народне життя, відтворюючи неприкрашену правду. Селянин Грицько Гончар зображений у свиті, високій смушевій шапці, що пережила не одну зиму й літо, з ціпком у руці; обличчя виражає примирення з посланим Богом життям, невичерпну доброту, а насамперед чисту совість, нерозривність із духовними традиціями рідної землі. Соціальний образ часу розкрила створена Мартиновичем у с. Ве-реміївка серія графічних та малярських портретів селян, поміщиків, управителів.
Спогади про П.Мартиновича залишив його приятель, співучень з Петербурзької академії мистецтв Опанас Сластьон (1855-1933). Він вирізнявся широким діапазоном творчої діяльності як живописець, графік, архітектор, мистецтвознавець, етнограф, зазнав впливу прогресивних ідей І.Крамського та школи П.Чистякова. З-поміж небагатьох його творів вирізняється картина "Проводи на Січ". Тут відображено момент прощання батьків із сином, що йде на Січ. Мати благословляє сина на велику ратну справу. Так художник розкрив духовну велич України, глибоко вкорінене у свідомість народу явище, що не мало відповідників у світовій історії. В картині акцентовано всенародний характер козацтва, його прив'язаність до рідної землі, Матері-України, що була святим образом кожному запорожцеві.
До української тематики звертався Сергій Васильківський (1854-1917). Після закінчення Петербурзької академії мистецтв (1885) його картина "На Дінці" була відзначена Великою золотою медаллю, що надавало право впродовж чотирьох років вдосконалювати майстерність у Європі. Він вивчав барбізонців, художників-реалістів Франції середини XIX ст., пізнавав їх майстерність, гармонійне звучання барв, ставлення до природи. Знайомство з тогочасним європейським малярством сприяло посвітлінню його палітри, чистоті та звучності барв. Не використавши повного терміну перебування за кордоном, 1888 р. повернувся до Харкова, працював над краєвидами рідної природи. Відомим твором цього часу є "Козача левада" — поетично-пісенний образ України. (Додаток 5, іл. 355).
У 1900 р. С.Васильківський разом з М.Самокишем видав альбом "З української старовини", що мислилось продовженням Шевченкової "Живописної України". У виданні взяв участь видатний український історик та етнограф Д.Явор-ницький; С.Васильківський створив аквареллю 20 портретів (Б.Хмельницького, І.Гонти, А.Кисіля, П.Конашевича-Сагайдачного, Г.Сковороди, селян і городян, кобзарів, воїнів-запорожців). В його численній спадщині переважають краєвиди, намальовані соковито, дзвінкими барвами, залиті сонцем і пронизані прозорим повітрям. На першій виставці українського образотворчого мистецтва у Полтаві восени 1903 р. (організована з нагоди відкриття пам'ятника І.Котляревському) він виставив 43 твори. Як переможець конкурсу (1903) з оздоблення будинку Полтавського земства створив три великі композиції (4мх10 м), присвячені Полтавщині. Композиції за характером і живописним рішенням наближались до станкового малярства, проте були першими в Україні зразками оздоблення громадських приміщень на тему вітчизняної історії.
Художні виставки, які спорадично відбувались у великих містах (Київ, Харків, Одеса), консолідували творчі сили митців. Перша виставка Товариства передвижників 1872 р. побувала у Києві та Харкові.
У полотнах перших українських художників, учасників пересувних виставок, зображено тяжкий стан пореформеного села (М.Кузнецов, К.Костанді, Г.Ладиженський). їх творча діяльність пов'язана з Одесою. Спочатку у жанровому малярстві 70-80-х років XX ст. виступив М.Кузнецов (1850-1930). Він належав до митців, які наповнювали живопис глибоким соціальним змістом. Художник виявив цікавість до пленеру, повного повітря, і розуміння передання простору, сонячного освітлення. Проте він ще перебував під впливом реалізму з його предметною конкретністю, що певною мірою загальмувало пошук живописнішого вирішення важливої на той час проблеми. Він її торкається в картині "В свято", де зображена постать молодої жінки у святковому вбранні, що горілиць лежить серед трав, прикривши чоло рукою. Сухувато чітка конкретика польових рослин підкреслює широту письма постаті, урочисту дзвінкість кольору та найвиразніше — просторову вольницю українського степу. Сюжет радше відсутній: у картині ніби нічого не діється і водночас є дія, яка витонченістю і безпосередністю розкриває органічне поєднання людини з природою, у тому числі високі почуття краси, бажання щастя й оповитого сумом миттєвості буття. Таких джерельно чистих за щемливою пісенністю картин художник більше не створив. Його увагу привертають насамперед соціальні протиріччя між селянством і поміщиками, які після скасування кріпацтва стали гострішими. Проте картина "На сінокіс" (1884) просякнута оптимізмом і міцністю духу селян. Ці ж якості яскраво виражені у сповненій життєвою енергією "Ключниці" (1887; Третьяковська галерея, Москва), де втілено новий канон жіночої краси. Від таких картин — крок до портрета, і М.Кузнецов виростає в одного з найкращих портретистів свого часу. В стриманій гамі зображено портрети П.Чайковського (1893), В.Васнєцова (1891) (обидва — Третьяковська галерея, Москва), Ф.ІЇЇа-ляпіна, П.Саксаганського та ін. М.Кузнецов здобув широке визнання, його твори були відомі не лише в Україні та Росії, а й у Парижі, Берліні, Римі.
Одесит Киріак Костанді (1852-1921) відомий як тонкий колорист, майстер жанрових картин і краєвиду. Він ініціював створення Товариства південноросійських художників, яке очолював у 1902-1921 pp. Поглибив досягнення пленеризму, навіть побутові картини малював на природі, що визначило їх емоційність. Імпресіоністична живописна тенденція набула конкретності під час його закордонної подорожі (з братами Кузнецовими) по Франції, Німеччині, Італії (1887). У побутових сценах, незважаючи на потяг до вальорного збагачення, він залишився філософом, який розмірковує над долею людини, швидкоплинним життям і вічністю природи, немічною старістю і квітучою, юною весною: "Рання весна" (1890; Національний музей українського мистецтва, Київ), "Старенькі" (1890), "Бузок" (Додаток 5, гл. 357).
Улюбленими мотивами художника, співзвучними українським пісням та національній ментальності з її сентиментальністю і душевним смутком, стали сутінки (знак прийдешньої старості та самотності) та бузок — таємничість сил природи, що хвилюють миттєвістю цвітіння й нездійсненою примарою щастя. В такому контексті слід розглядати одну з найкращих картин Костанді "Сутінки. Баба жене корову" (1897; Художній музей, Одеса), де майстерно, через простий мотив розкрито подих села, щоденні турботи передано поетично, з душевною теплотою.
Для творчості К.Костанді характерна висока художня культура, яку він прищеплював своїм учням. Серед його вихованців в Одеській рисувальній школі — П.Нілус, Є.Буковецький, С.Кишинівський, С.Колесніков, І.Бродський, М.Альтман та ін. Вони ввійшли в Товариство одеських художників зі своєрідною творчою спрямованістю, специфікою тематики, гостротою образного вирішення й особливою красою колориту.
Соціальне спрямування властиве творчості старшого покоління одеських художників: К.Костанді, М.Кузнецов, Г.Ладиженський, М.Скадовський (1846-1892), М.Бодаревський (1880-1921), який не відійшов від академізму.
Молодше покоління передусім цікавило місто: художники С.Кишинівський (1862-1942), Є.Буковецький (1866-1948), П.Нілус (1869-1943), Ю.Бершадський, Д.Крайнев з глибоким співчуттям змальовували життя міської бідноти, а також звертались до міського краєвиду. Талановитими художниками краєвиду виявили себе Г.Головков і Т.Дворніков (навчались у К.Костанді, Г.Ладиженського, Петербурзькій академії мистецтв).
Наприкінці XIX—початку XX ст. одним з основних центрів художнього життя України стала рисувальна школа у Києві, яку заснував (1875) Живописець і педагог М.Мурашко (1844-1909). її діяльність підтримували художники-передвижники І.Крамськой, В.Перов, Т.Мясоєдов, В.Полєнов, І.Шишкін, В.Васнєцов, М.Ге, особливо І.Рєпін (товариш М.Мурашка). Членами художньої ради були М.Ге, В.Орловський, М.Кузнецов, П.Ковалевський, І.Рєпін, П.Чистяков, що підносило авторитет школи та рівень викладання.
Очевидно київське мистецьке середовище перекликалось з харківським, але значно відрізнялось від одеського. Тут глибше й органічніше збереглась народна традиція. Провідне значення набула селянська тема, де глибоко дотримувались гуманні ідеї Т.Шевченка. Найширше втілення селянська тема отримала в творчості Миколи Пимоненка (1862-1912). Як один з кращих учнів М.Мурашка, він став його помічником. Залишився викладачем школи після вимушеного припинення занять (за станом здоров'я) в Петербурзькій академії мистецтв (1882-1884). У творчості поетично відобразив пореформене село, чудово знав його побут, звичаї, типаж. Його перша відома картина "Весілля у Київській губернії" — радше сумна, ніж весела. Пригашений колорит розкриває мінорну сцену (Додаток 5, іл. 358).
Однак художник надає перевагу образам здорових людей, змальовуючи їх на тлі природи ("Жниця", 1889, Національний музей українського мистецтва, Київ). Звертався М.Пимоненко до історичної тематики. Його картини-опові-дання "В похід" (1901) за піснею "За світ встали козаченьки", "Повернення з походу" разом з патріотичними творами О.Сластьона та С.Васильківського доповнюють спадок українського історичного живопису.
Тема героїчної національно-визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського поневолення посідає значне місце у творчості Миколи Самокиша (1860-1944). Це — "В'їзд Богдана Хмельницького в Київ у 1648 році" (1929), "Бій Івана Богуна з польським магнатом Чарнецьким" (1932). Картина "Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким" (1934) прекрасна за динамікою бою і пристрастю образів. Історія в творчості Самокиша постає як народна епопея.
Жанр краєвиду в представників київської школи набув дещо іншого відтінку, ніж у художників Харкова й Одеси; поряд з лірикою тут більшою мірою простежується епічна панорамність та величава героїка.
Одним з основоположників української національної школи краєвиду був В.Орловський (1842-1914). За сприяння Т.Шевченка, І.Сошенка (вчителя 2-ї київської гімназії, де Орловський здобув початкову художню освіту), М.Чалого (директора гімназії) вступив до Петербурзької академії мистецтв. Після її закінчення (1868) три роки вдосконалював майстерність у Франції, Німеччині, Швейцарії, Італії. Його захоплювали проблеми пленеру, присутність "натурального повітря" в картинах К.Коро, взаємовідношення кольору і світла. Однак на нього не подіяли нові явища у французькому малярстві — імпресіонізм тоді лише зароджувався. Повернувшись на батьківщину, багато малював. Величаво і панорамно відтворював літні сонячні краєвиди, села, хутори, степові простори. Героїчно-монументальний образ природи панує в картині "Відпочинок у степу" (1884, Художній музей, Харків). До картини "Жнива" (1882) художник вніс стан передгроззя (Додаток 5, іл. 359). У В.Орловського навчалися С.Васильківський, М.Сергєєв, П.Левченко, М.Ткаченко, М.Беркос, але серед його учнів не було послідовників монументального трактування образів природи, більшість виразила себе у ліричному краєвиді.
До жанру ліричного краєвиду звертався художник М.Сергєєв (1855-1919). Впливу французьких художників-барбізонців зазнав І.Похітонов (1850-1923). Серед барбізонців передусім він. виділяв творчість Ш.Добіньї. "Мініатюрними перлинами" влучно назвав І.Рєпін невеличкі за розміром, намальовані на дерев'яних дощечках краєвиди Похітонова. Досконало передано пленер у картині І.Похітонова "Зимові сутінки на Україні" (90-ті роки; Національний музей українського мистецтва, Київ).
Майстрами реалістичного краєвиду були К.Крижицький (1858-1911) та С.Світославський (1857-1931). За сприйняттям природи й образним мисленням Крижицький близький до Орловського. В ранніх творах С.Світославського ще відчутні романтичні тенденції: "Ніч", "Дніпровські пороги" (Національний музей українського мистецтва, Київ). Творча співдружність з І.Левітаном та С.Коровіним залишила глибокий відбиток на світосприйнятті С.Світославського. За переконаннями він належав до передвижників. У його картинах переважають спокійні оповіді ліричного характеру: "До весни" (1887), "Подвір'ячко" (1884). Особливо пісенного настрою сповнені твори "Вечір у степу", "Вітряк" (Додаток 5, іл. 360).
Поетичні краєвиди створювали харків'яни П.Левченко (1856-1917), М.Ткаченко (1860-1916), М.Беркос (1861-1919). Вони навчалися в Петербурзькій академії мистецтв. П.Левченко і М.Ткаченко — учні українського живописця Д.Безперчого. Згодом М.Ткаченко навчався у В.Орловського та М.Клодта. Невеликі за розміром картини П.Левченко створював вибираючи перехилені селянські хати, околиці міста, покинуті млини тощо. Не без впливу Васильківського в кількох епічніше розвинутих краєвидах Левченко передав глибоке відчуття України: "На Харківщині" (Художній музей, Харків), "Дорога край села" (Художній музей, Суми), "На Україні" (Художній музей, Харків), "Біла хата. Вулиця в Путивлі" (Додаток 5, іл. 361).
У рисувальній школі М.Мурашка вчились С.Костенко (1868-1900) та Г.Дядченко (1869-1921), далекий родич Т.Шевченка. С.Костенко деякий час був викладачем у школі М.Мурашка, малював невеличкі побутові сцени з життя міста. Найвідоміша картина дитячої .тематики — "За уроком". Твір зачаровує влучно переданими образами трьох хлопчиків під час уроку в школі, тонко підміченою дитячою психологією та різним ставленням до заняття. Г.Дядченко малював портрети та краєвиди.
Розвиток малярства XX ст. ускладнювався гострими соціальними суперечностями, яскравим їх виявом стали перша російська революція (1905-1907) і жовтневий переворот (1917).
Найвидатніший художник, творчістю якого розпочалося українське мистецтво XX ст., був Олександр Мурашко (1875-1919). Ще студентом Петербурзької академії мистецтв (майстерня І.Рєпіна) наприкінці 90-х років малював портрети товаришів по майстерні — М.Перова, О.Цисса, де розкрився як майбутній видатний портретист. Після закінчення навчання відзначений золотою медаллю та закордонною поїздкою за картину "Похорон кошового" (1900; Національний музей українського мистецтва, Київ). Ця академічна програма стала єдиною історичною композицією у творчості художника (певною мірою була натхнена "Запорожцями..." Рєпіна). Однак учитель і учень розкривали козацьку бувальщину в контрастних ситуаціях: один — у сміху, що об'єднував запорожців оптимізмом і відвагою, другий — у печалі, що розкривала їх глибоку людяність і товариськість. Обидва твори відображають духовний світ козацтва. Для центральної постаті — сивий козак з клейнодами* — позував Михайло Ста-рицький, відомий український театральний діяч.
Знайомство з тогочасним європейським мистецтвом у Мюнхені (студія А.Ажбе) та Парижі зміцнило виняткове колористичне обдарування О.Мурашка. Це блискуче виявилося в його шедеврі "Портрет дівчини в червоному капелюсі", де поєднано прозорий чорний одяг і червоний капелюх на золотистому тлі. (Додаток 5, іл. 363).
У Парижі Олександр Мурашко виконав низку картин під враженням розважального життя столиці: "На вулицях Парижа" (1903), "Парижанка", "Біля кафе", "Паризьке кафе", "У кафе" (1902).
Вшановано діяльність Михайла Грушевського — уславленого вченого-іс-торика та державного діяча, голову Української Центральної Ради (1917-1918) встановленням пам'ятників у Львові (1994; скульптори Д.Крвавич, М.Посікіра, Л.Яремчук; архітектор В.Каменщик) і Києві (1998; скульптор В.Чепелик).
Вагомий внесок у розвиток мистецтва скульптури зробили митці української діаспори. Еміграція скульпторів з України продовжувалась XX ст. у декілька етапів: до Першої світової війни, у 20-х роках, під час німецької окупації, після Другої світової війни. Вони емігрували до Італії, Болгарії, Польщі, Чехії, Німеччини, Франції, Аргентини, США, Канади й інших країн. Зокрема, 1907 р. виїхав до США Г.Кузневич, де здійснював активну художньо-виробничу діяльність (Нью-Йорк, Клівленд, Пітсбург, Елізабетсбург, Філадельфія). Переважно виконував елементи скульптурного декору мостів, віадуків, монументальних урядових споруд, скульптурні оздоблення церков (Філадельфія, Клівленд, Пітсбург), читалень, 343. В.Чепелик. Пам'ятник Михайлові Грушевському. Після Другої світової війни емігрувало більшість львівських скульпторів — С.Литвиненко, А.Павлось, М.Мухин, М.Черешньовський та ін. В галузі абстрактної скульптури за кордоном працювали К.Мілонадіс (кінетична скульптура), М.Урбан, М.Дзиндра, М.Гуненко, В.Баляс (експресіонізм, конструктивізм) та ін.
Талант скульптора, живописця, поетеси поєднала Оксана Лятуринська (1902-1970). Для її скульптурних праць характерна синтетична монументальна форма. Численні твори станкової пластики створила Ніна Левитська (1902-1974). її творчості властиві мотиви символізму ("Голова Христа", "Поранений"; 1939, гіпс).
Єлизавета Скоропадська здобула популярність у жанрі дитячого портрета. Жанр дрібної виставкової пластики вирізняє Наталію Мілян (1896-1941). Як скульптор-медальєр працювала Марія Новицька (1913-?).
У діаспорі міжвоєнного періоду високого мистецького рівня досягла пластика Федора Ємця (1894-?). Він родом з Харківщини, закінчив факультет скульптури Академії мистецтв (Берлін). Спеціалізувався у бронзовому ливарстві (композиції "Телець", "Купіль"). Працював у Берліні та Венесуелі.
Родом з Чернігівщини, один з найдосконаліших знавців техніки бронзи та медальєрства Василь Масютин (1884-1955; родове прізвище — Мисюта-Соро-ка). Мистецьку освіту здобув у Московському училищі живопису, скульптури і будівництва. Жив і працював у Берліні. Йому належить авторство надзвичайно цікавої збірки, яка вміщує 63 медальйони українських князів, гетьманів, культурних діячів. Він також виконав погруддя П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Мазепи та ін.
Скульптор Григорій Крук (1911-1962) родом зі Станіславщини. Студіював у відомих Академіях мистецтв (Краків, Берлін, Рим). З 1945 р. працював у Мюнхені. Здобув визнання як талановитий скульптор з чітко сформованими засобами пластичного виразу; особлива глибина психологізму вирізняє його портрети. Невеликі за розміром бронзові композиції моделював на грані гротеску, проте підкреслював внутрішню теплоту й життєствердну силу. Особливо його приваблювала тема України, галицького села. Присвятив своєму батькові композицію "Сидячий селянин". Філософське узагальнення і драматизм вирізняє його композицію "Сівач".
Оригінальна, сповнена глибокої чуттєвості та ліризму творчість скульптора Михайла Черешньовського (1913-1994). Навчався у Коломийській художньо-промисловій школі та Краківському інституті ім. Щепанського. Після Другої світової війни працював у Нью-Йорку. Досягнув успіхів у станковій та монументальній скульптурі: пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (СІНА) і Торонто (Канада). Його творам властиві витончені, плавні лінійні форми, узагальнені силуети. В стильовому сенсі його пластика — це стриманий модернізм. У жанрах станкової та монументальної пластики працював Петро Капшученко (1915-?). Навчався в Україні та Німеччині. Працював у Аргентині, Філадельфії (СІНА). Його твори "Іспанський танок", "Козак з бандурою", "Гопак" вирізняють гострі характерні ознаки, навіть гротеск. Він глибоко розумів художній синтез архітектури та пластики.
Микола Мухин (1916-1962; на еміграції працював під ім'ям Богдан) родом з Донбасу. Навчався в Художніх інститутах Одеси, Харкова, Києва. З 1941 р. працював у Німеччині та СІНА. Твори, переважно камерні, виконував у різних техніках та матеріалах (віск, камінь,, дерево, відливи у сріблі та бронзі). Створив винятково експресивні композиції на теми української давнини (князі, чумаки, запорожці). Виконав численні образи тварин (коней, волів тощо). Вони нагадують степову романтику шедеврів скіфського золота у поєднанні з традиціями української пластики XX ст.
Для заохочення зарубіжних вчених до студій україністики запроваджена щорічна відзнака — скульптурне зображення Берегині, роботи лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка, народного художника України Івана Гончара (Пам'ятки України. — 1991. — № 5. — С ЗО). (Додаток 4, іл. 345).
У незалежній Україні поруч творчо працюють представники різних поколінь і спільнот, втілюючи в мистецтві скульптури національну самобутність народу, який утверджує своє буття в історичному поступі людства третього тисячоліття.
Впродовж XIX ст. у малярстві простежувалися тенденції реалістичного передання дійсності. їх розвиток зумовив поширення демократичних течій у суспільній думці. Т.Шевченко ослабив засилля академізму. Накреслені ним шляхи розвитку в різних жанрах, закономірно наповнили глибоким змістом і майстерним виконанням його послідовники. Насамперед поезія Шевченка формувала національну духовність та мистецьку позицію.
Реалізм був історичним явищем загальноєвропейського масштабу. Його зародження пов'язане з революційними подіями 1848 р. Датою утвердження реалізму вважається 1855 рік, коли французький художник Гюстав Курбе відкрив у Парижі Павільйон реалізму, де виставив свої картини і в такий спосіб кинув виклик офіційному мистецтву.
У Петербурзі 1870 р. було створено Товариство пересувних виставок (пе-редвижних, звідси — передвижники). Воно об'єднало багатьох відомих художників Російської імперії (значна їх кількість були українцями за походженням), до нього належали і більшість художників з України.
Українське малярство прагнуло до правдивого відображення життя, утвердження нових ідеалів. Почали активно розвиватися жанри: портрет, краєвид, побутова картина.
Найповніше себе виявили художники, творчість яких сформувалася у період переходу від романтизму до реалізму (50-60-ті роки XIX ст.). Особливе значення для них мала творчість Т.Шевченка. Його послідовниками були Л.Жемчужников (1828-1912), І.Соколов (1823-1918), К.Трутовський (1826-1893). Художню освіту вони отримали в Петербурзькій академії мистецтв.
Тривалий час Л.Жемчужников жив в Україні, де вперше ознайомився з творчістю Т.Шевченка, з яким особисто зустрівся 1860 р. Чимало картин він створив з життя українського народу. Окремі з них навіяні поезією Шевченка, зокрема "Кобзар на шляху" (Додаток 5, іл. 346). Займався також офортом, видавав серію під назвою "Живописна Україна" (1861-1862) як пам'ять про Шевченка і продовження його колишньої серії. Хоча вона значно поступалася Шевченковій, однак об'єднала навколо поетової спадщини видатних художників України та Росії (І.Крамськой, І.Шишкін, Ф.Васильєв, В.Маковський, К.Трутовський, І.Михальцева та ін.). З Україною Л.Жемчужникова зріднила й романтична історія кохання (його дружина Ольга була кріпачкою де Баль-менів).
Рідні брати Л. Жемчужникова — Олексій, Олександр і Володимир, разом з двоюрідним братом, відомим поетом Олексієм Толстим, створили творчу групу, яка стала відомою гострими сатиричними творами під вигаданим ім'ям — Кузьма Прутков.
До української тематики звертався І.Соколов. Він часто перебував в Україні; 1883 р. переїхав до Одеси, з 1886 р. викладав у Харкові, став віце-президентом Харківського товариства любителів красних мистецтв. Звертався до обрядових і побутових сцен: "Свято Івана Купала на Україні", "Сільське весілля", "Кобзар" (всі — 1857), "У корчмі" (1859). Розкривав гострі соціальні події: "До корчми", "Скарга", "Похорон", "Погорільці". Його картина "Проводи рекрутів" за змістом сповнена справжнього драматизму, належить до визначних творів 1860-х років (Додаток 5, іл. 347).
На традиціях реалістичного мистецтва і творчості Т.Шевченка формувався К. Трутовський. Українець за походженням, він народився в Курську, але дитинство пройшло в маєтку батька на Харківщині, що значною мірою зумовило поетичний світ його образів, зображення побуту й обрядів села. За твір "Хоровод у Курській губернії" (I860) художник дістав звання академіка. У серії сатирично-викривальних картин він правдиво зобразив життя провінційних поміщиків: "Гра в карти" (1861), "Поміщики — політики" (1864), "Привели до пана" (70-ті роки), "Танок кріпачок перед поміщиками" (1859). Сповнені лірики та душевної краси твори "Білять полотно" (1874), "В місячну ніч" (1881), "Весільний викуп". (Додаток 5, іл. 348).
З-поміж художників, які за походженням або місцем діяльності пов'язані з Україною (водночас і з Росією), відомі Ілля Рєпін, Архип Куїнджі, Микола Ге, Михайло Врубель, Володимир Маковський, Микола Ярошенко. До найвідомі-ших здобутків їхньої творчості належать картини з історії України, відображення народного побуту, краєвиди.
Найстарший з них — М. Ге (1831-1894), правнук французького емігранта, по матері — українець. Він майстер історичної картини. Провідного значення у нього набула євангельська тема, хоча його не можна назвати релігійним художником. У 1875 р. М.Ге переїхав на хутір Іванівський Чернігівської губернії. Був одним із засновників Товариства передвижників. Малював краєвиди, портрети; образи портретованих розкривав з глибоким психологізмом (портрет М.Костомарова).
Широта творчих інтересів, сила художнього узагальнення вирізняють творчість І.Рєпіна (1844-1930). Він народився в Чугуєві, його мати — українка. З дитинства малював ікони. Відзначений Великою золотою медаллю після завершення навчання у Петербурзькій академії мистецтв (1864-1871). Відразу після повернення із-за кордону поїхав у рідний Чугуїв, де вивчав селянський побут, звичаї, людські колоритні типажі. Оспівує свободолюбство і патріотизм народу (1908; "Чорноморська вольниця"). Народна тема простежується в картинах "Українська селянка", "У волосному правлінні", "Екзамен у сільській школі", "Протодиякон", "Вечорниці". Значна частина творчості І. Рєпіна належить історії українського мистецтва. Він виховав чимало художників з України. Творчі орієнтири українських живописців в ділянці історичного жанру (С.Васильківський, Г.Крушевський, О.Мурашко, О.Сластьон, М.Самокиш) надовго визначила його картина "Запорожці пишуть листа турецькому султану" (Додаток 5, іл. 349).
У Києві працював М.Врубель (1856-1910). Тут він мав змогу реалізувати, хоча й частково, тяжіння до монументальності та здійснити особливі декоративні якості свого унікального малярства. Черпав натхнення з творів літератури, театру, музики, образотворчого мистецтва. Працював у багатьох видах творчості, найповніше охопив кінець XIX—початок XX ст., виражаючи суперечності епохи й пошуки духовного оновлення. Навчання в Петербурзькій академії мистецтв не завершив, бо від'їхав до Києва на запрошення професора О.Пра-хова для реставрації Кирилівської церкви XII ст. (виконав на хорах "Зішестя Святого Духа", іконостас з чотирьох ікон). Відомий його орнамент у розписах Володимирського собору. Твори М.Врубеля сповнені глибини думки і почуття, виражені в бездоганному малюнку та багатстві палітри, у їх числі "Східна казка" і "Дівчинка на тлі персидського килима" (Додаток 5, іл. 350).
Значні творчі здобутки характеризують киянина Опанаса Рокачевського (1830-1901). Після закінчення Петербурзької академії мистецтв (1852-1857) він жив і працював у Києві, очолював малювальну школу при Києво-Печерській лаврі (з 1860). Надавав перевагу портретам, залишаючись гранично об'єктивним і правдивим, зберігаючи високу школу малюнка та благородну стриманість кольору. Академічна школа ще простежується у закінченій сухості добротного виконання, однак подих романтизму наклав свій хвилюючий відбиток, що виявляється в композиційних пошуках, аксесуарах, поетичних мотивах тла. Це засвідчив і "Портрет літньої жінки". Старша жінка у святковому вбранні спокійно сидить у садку біля щільної огорожі. Обличчя зосереджене, є в ньому міцна воля і загартований характер, а насамперед духовне злиття з національною культурою. Жінка — в очіпку, білій сорочці з пишними рукавами та старомодній квітчастій корсетці. Тут безсумнівний зв'язок з давніми козацькими портретами, з мудрими і вільними жінками — Розумихою та Параскою Сулимою, та ж епічність і святість традицій, лише пригашених гірким відчуттям усвідомленої неволі, з яким народжуються і вмирають (Додаток 5, іл. 351). Особливе колористичне збагачення (промінь сонця!) вирізняє "Портрет дочки" (60-ті роки), намальований Рокачевським в природному середовищі, у затінку саду.
Академічна школа простежується у стилістиці "Автопортрета" (1866) МРаєвської-Іванової (1840-1912). Вона навчалась у Дрездені. Це перша жінка-художниця в історії українського мистецтва, яку Петербурзька академія мистецтв тоді удостоїла звання художника (1868). Відчуваючи власну непересіч-ність і особливість виду занять, вона зображає себе у повному екіпіруванні художника: з палітрою, перед полотном і з пензлем у руці. Інші твори художниці невідомі. Проте в цьому єдиному "Автопортреті" розкрився її глибоко ліричний талант. Вона відома і як талановитий педагог, — відкрила у Харкові приватну рисувальну школу (1869), на основі якої пізніше було утворено міську школу рисування й живопису (1896) та художнє училище (1912).
Трагічна доля припинила розквіт мистецтва Марії Башкирцевої (I860— 1884) та Порфирія Мартиновича (1856-1933). М.Башкирцева ґрунтовну мистецьку освіту здобула у Парижі (Академія Р.Жюльєна), виставлялась у паризькому Салоні під псевдонімом Марі Рус. її твори зберігаються в музеях України, Росії, Франції. Композиції її картин надзвичайно ускладнені ("В студії Жюльєна", 1881, Дніпропетровський художній музей; "Жан і Жак", 1883; "Мітинг", 1884) (Додаток 5, іл. 352).
На духовне та мистецьке становлення П.Мартиновича великий вплив мав І.Крамськой. П. Мартинович уважний до найдрібнішої деталі. В картині "Баби хліб печуть" (1877-1880; Історичний музей, Харків) зображено інтер'єр хати старого козака Грицька Гончара у Вереміївці (на Полтавщині). Однак картина перевершила початковий намір етнографічної фіксації. Він створив справжню українську річ. Побутова щоденність підноситься до виняткового за змістом та життєвим значенням ритуалу, адже виготовлення хліба у старій печі — це і необхідність, і творчий момент. Знаючи народний побут, Мартинович надає сцені епічного характеру; в ній зберігся відгомін прадавньої слов'янської бувальщини. Художник створив кілька портретів. Його "Дяк" — портрет і виразний типаж. У портретах, як і в побутових картинах, він не ідеалізує народне життя, відтворюючи неприкрашену правду. Селянин Грицько Гончар зображений у свиті, високій смушевій шапці, що пережила не одну зиму й літо, з ціпком у руці; обличчя виражає примирення з посланим Богом життям, невичерпну доброту, а насамперед чисту совість, нерозривність із духовними традиціями рідної землі. Соціальний образ часу розкрила створена Мартиновичем у с. Ве-реміївка серія графічних та малярських портретів селян, поміщиків, управителів.
Спогади про П.Мартиновича залишив його приятель, співучень з Петербурзької академії мистецтв Опанас Сластьон (1855-1933). Він вирізнявся широким діапазоном творчої діяльності як живописець, графік, архітектор, мистецтвознавець, етнограф, зазнав впливу прогресивних ідей І.Крамського та школи П.Чистякова. З-поміж небагатьох його творів вирізняється картина "Проводи на Січ". Тут відображено момент прощання батьків із сином, що йде на Січ. Мати благословляє сина на велику ратну справу. Так художник розкрив духовну велич України, глибоко вкорінене у свідомість народу явище, що не мало відповідників у світовій історії. В картині акцентовано всенародний характер козацтва, його прив'язаність до рідної землі, Матері-України, що була святим образом кожному запорожцеві.
До української тематики звертався Сергій Васильківський (1854-1917). Після закінчення Петербурзької академії мистецтв (1885) його картина "На Дінці" була відзначена Великою золотою медаллю, що надавало право впродовж чотирьох років вдосконалювати майстерність у Європі. Він вивчав барбізонців, художників-реалістів Франції середини XIX ст., пізнавав їх майстерність, гармонійне звучання барв, ставлення до природи. Знайомство з тогочасним європейським малярством сприяло посвітлінню його палітри, чистоті та звучності барв. Не використавши повного терміну перебування за кордоном, 1888 р. повернувся до Харкова, працював над краєвидами рідної природи. Відомим твором цього часу є "Козача левада" — поетично-пісенний образ України. (Додаток 5, іл. 355).
У 1900 р. С.Васильківський разом з М.Самокишем видав альбом "З української старовини", що мислилось продовженням Шевченкової "Живописної України". У виданні взяв участь видатний український історик та етнограф Д.Явор-ницький; С.Васильківський створив аквареллю 20 портретів (Б.Хмельницького, І.Гонти, А.Кисіля, П.Конашевича-Сагайдачного, Г.Сковороди, селян і городян, кобзарів, воїнів-запорожців). В його численній спадщині переважають краєвиди, намальовані соковито, дзвінкими барвами, залиті сонцем і пронизані прозорим повітрям. На першій виставці українського образотворчого мистецтва у Полтаві восени 1903 р. (організована з нагоди відкриття пам'ятника І.Котляревському) він виставив 43 твори. Як переможець конкурсу (1903) з оздоблення будинку Полтавського земства створив три великі композиції (4мх10 м), присвячені Полтавщині. Композиції за характером і живописним рішенням наближались до станкового малярства, проте були першими в Україні зразками оздоблення громадських приміщень на тему вітчизняної історії.
Художні виставки, які спорадично відбувались у великих містах (Київ, Харків, Одеса), консолідували творчі сили митців. Перша виставка Товариства передвижників 1872 р. побувала у Києві та Харкові.
У полотнах перших українських художників, учасників пересувних виставок, зображено тяжкий стан пореформеного села (М.Кузнецов, К.Костанді, Г.Ладиженський). їх творча діяльність пов'язана з Одесою. Спочатку у жанровому малярстві 70-80-х років XX ст. виступив М.Кузнецов (1850-1930). Він належав до митців, які наповнювали живопис глибоким соціальним змістом. Художник виявив цікавість до пленеру, повного повітря, і розуміння передання простору, сонячного освітлення. Проте він ще перебував під впливом реалізму з його предметною конкретністю, що певною мірою загальмувало пошук живописнішого вирішення важливої на той час проблеми. Він її торкається в картині "В свято", де зображена постать молодої жінки у святковому вбранні, що горілиць лежить серед трав, прикривши чоло рукою. Сухувато чітка конкретика польових рослин підкреслює широту письма постаті, урочисту дзвінкість кольору та найвиразніше — просторову вольницю українського степу. Сюжет радше відсутній: у картині ніби нічого не діється і водночас є дія, яка витонченістю і безпосередністю розкриває органічне поєднання людини з природою, у тому числі високі почуття краси, бажання щастя й оповитого сумом миттєвості буття. Таких джерельно чистих за щемливою пісенністю картин художник більше не створив. Його увагу привертають насамперед соціальні протиріччя між селянством і поміщиками, які після скасування кріпацтва стали гострішими. Проте картина "На сінокіс" (1884) просякнута оптимізмом і міцністю духу селян. Ці ж якості яскраво виражені у сповненій життєвою енергією "Ключниці" (1887; Третьяковська галерея, Москва), де втілено новий канон жіночої краси. Від таких картин — крок до портрета, і М.Кузнецов виростає в одного з найкращих портретистів свого часу. В стриманій гамі зображено портрети П.Чайковського (1893), В.Васнєцова (1891) (обидва — Третьяковська галерея, Москва), Ф.ІЇЇа-ляпіна, П.Саксаганського та ін. М.Кузнецов здобув широке визнання, його твори були відомі не лише в Україні та Росії, а й у Парижі, Берліні, Римі.
Одесит Киріак Костанді (1852-1921) відомий як тонкий колорист, майстер жанрових картин і краєвиду. Він ініціював створення Товариства південноросійських художників, яке очолював у 1902-1921 pp. Поглибив досягнення пленеризму, навіть побутові картини малював на природі, що визначило їх емоційність. Імпресіоністична живописна тенденція набула конкретності під час його закордонної подорожі (з братами Кузнецовими) по Франції, Німеччині, Італії (1887). У побутових сценах, незважаючи на потяг до вальорного збагачення, він залишився філософом, який розмірковує над долею людини, швидкоплинним життям і вічністю природи, немічною старістю і квітучою, юною весною: "Рання весна" (1890; Національний музей українського мистецтва, Київ), "Старенькі" (1890), "Бузок" (Додаток 5, гл. 357).
Улюбленими мотивами художника, співзвучними українським пісням та національній ментальності з її сентиментальністю і душевним смутком, стали сутінки (знак прийдешньої старості та самотності) та бузок — таємничість сил природи, що хвилюють миттєвістю цвітіння й нездійсненою примарою щастя. В такому контексті слід розглядати одну з найкращих картин Костанді "Сутінки. Баба жене корову" (1897; Художній музей, Одеса), де майстерно, через простий мотив розкрито подих села, щоденні турботи передано поетично, з душевною теплотою.
Для творчості К.Костанді характерна висока художня культура, яку він прищеплював своїм учням. Серед його вихованців в Одеській рисувальній школі — П.Нілус, Є.Буковецький, С.Кишинівський, С.Колесніков, І.Бродський, М.Альтман та ін. Вони ввійшли в Товариство одеських художників зі своєрідною творчою спрямованістю, специфікою тематики, гостротою образного вирішення й особливою красою колориту.
Соціальне спрямування властиве творчості старшого покоління одеських художників: К.Костанді, М.Кузнецов, Г.Ладиженський, М.Скадовський (1846-1892), М.Бодаревський (1880-1921), який не відійшов від академізму.
Молодше покоління передусім цікавило місто: художники С.Кишинівський (1862-1942), Є.Буковецький (1866-1948), П.Нілус (1869-1943), Ю.Бершадський, Д.Крайнев з глибоким співчуттям змальовували життя міської бідноти, а також звертались до міського краєвиду. Талановитими художниками краєвиду виявили себе Г.Головков і Т.Дворніков (навчались у К.Костанді, Г.Ладиженського, Петербурзькій академії мистецтв).
Наприкінці XIX—початку XX ст. одним з основних центрів художнього життя України стала рисувальна школа у Києві, яку заснував (1875) Живописець і педагог М.Мурашко (1844-1909). її діяльність підтримували художники-передвижники І.Крамськой, В.Перов, Т.Мясоєдов, В.Полєнов, І.Шишкін, В.Васнєцов, М.Ге, особливо І.Рєпін (товариш М.Мурашка). Членами художньої ради були М.Ге, В.Орловський, М.Кузнецов, П.Ковалевський, І.Рєпін, П.Чистяков, що підносило авторитет школи та рівень викладання.
Очевидно київське мистецьке середовище перекликалось з харківським, але значно відрізнялось від одеського. Тут глибше й органічніше збереглась народна традиція. Провідне значення набула селянська тема, де глибоко дотримувались гуманні ідеї Т.Шевченка. Найширше втілення селянська тема отримала в творчості Миколи Пимоненка (1862-1912). Як один з кращих учнів М.Мурашка, він став його помічником. Залишився викладачем школи після вимушеного припинення занять (за станом здоров'я) в Петербурзькій академії мистецтв (1882-1884). У творчості поетично відобразив пореформене село, чудово знав його побут, звичаї, типаж. Його перша відома картина "Весілля у Київській губернії" — радше сумна, ніж весела. Пригашений колорит розкриває мінорну сцену (Додаток 5, іл. 358).
Однак художник надає перевагу образам здорових людей, змальовуючи їх на тлі природи ("Жниця", 1889, Національний музей українського мистецтва, Київ). Звертався М.Пимоненко до історичної тематики. Його картини-опові-дання "В похід" (1901) за піснею "За світ встали козаченьки", "Повернення з походу" разом з патріотичними творами О.Сластьона та С.Васильківського доповнюють спадок українського історичного живопису.
Тема героїчної національно-визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського поневолення посідає значне місце у творчості Миколи Самокиша (1860-1944). Це — "В'їзд Богдана Хмельницького в Київ у 1648 році" (1929), "Бій Івана Богуна з польським магнатом Чарнецьким" (1932). Картина "Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким" (1934) прекрасна за динамікою бою і пристрастю образів. Історія в творчості Самокиша постає як народна епопея.
Одним з основоположників української національної школи краєвиду був В.Орловський (1842-1914). За сприяння Т.Шевченка, І.Сошенка (вчителя 2-ї київської гімназії, де Орловський здобув початкову художню освіту), М.Чалого (директора гімназії) вступив до Петербурзької академії мистецтв. Після її закінчення (1868) три роки вдосконалював майстерність у Франції, Німеччині, Швейцарії, Італії. Його захоплювали проблеми пленеру, присутність "натурального повітря" в картинах К.Коро, взаємовідношення кольору і світла. Однак на нього не подіяли нові явища у французькому малярстві — імпресіонізм тоді лише зароджувався. Повернувшись на батьківщину, багато малював. Величаво і панорамно відтворював літні сонячні краєвиди, села, хутори, степові простори. Героїчно-монументальний образ природи панує в картині "Відпочинок у степу" (1884, Художній музей, Харків). До картини "Жнива" (1882) художник вніс стан передгроззя (Додаток 5, іл. 359). У В.Орловського навчалися С.Васильківський, М.Сергєєв, П.Левченко, М.Ткаченко, М.Беркос, але серед його учнів не було послідовників монументального трактування образів природи, більшість виразила себе у ліричному краєвиді.
До жанру ліричного краєвиду звертався художник М.Сергєєв (1855-1919). Впливу французьких художників-барбізонців зазнав І.Похітонов (1850-1923). Серед барбізонців передусім він. виділяв творчість Ш.Добіньї. "Мініатюрними перлинами" влучно назвав І.Рєпін невеличкі за розміром, намальовані на дерев'яних дощечках краєвиди Похітонова. Досконало передано пленер у картині І.Похітонова "Зимові сутінки на Україні" (90-ті роки; Національний музей українського мистецтва, Київ).
Майстрами реалістичного краєвиду були К.Крижицький (1858-1911) та С.Світославський (1857-1931). За сприйняттям природи й образним мисленням Крижицький близький до Орловського. В ранніх творах С.Світославського ще відчутні романтичні тенденції: "Ніч", "Дніпровські пороги" (Національний музей українського мистецтва, Київ). Творча співдружність з І.Левітаном та С.Коровіним залишила глибокий відбиток на світосприйнятті С.Світославського. За переконаннями він належав до передвижників. У його картинах переважають спокійні оповіді ліричного характеру: "До весни" (1887), "Подвір'ячко" (1884). Особливо пісенного настрою сповнені твори "Вечір у степу", "Вітряк" (Додаток 5, іл. 360).
Поетичні краєвиди створювали харків'яни П.Левченко (1856-1917), М.Ткаченко (1860-1916), М.Беркос (1861-1919). Вони навчалися в Петербурзькій академії мистецтв. П.Левченко і М.Ткаченко — учні українського живописця Д.Безперчого. Згодом М.Ткаченко навчався у В.Орловського та М.Клодта. Невеликі за розміром картини П.Левченко створював вибираючи перехилені селянські хати, околиці міста, покинуті млини тощо. Не без впливу Васильківського в кількох епічніше розвинутих краєвидах Левченко передав глибоке відчуття України: "На Харківщині" (Художній музей, Харків), "Дорога край села" (Художній музей, Суми), "На Україні" (Художній музей, Харків), "Біла хата. Вулиця в Путивлі" (Додаток 5, іл. 361).
У рисувальній школі М.Мурашка вчились С.Костенко (1868-1900) та Г.Дядченко (1869-1921), далекий родич Т.Шевченка. С.Костенко деякий час був викладачем у школі М.Мурашка, малював невеличкі побутові сцени з життя міста. Найвідоміша картина дитячої .тематики — "За уроком". Твір зачаровує влучно переданими образами трьох хлопчиків під час уроку в школі, тонко підміченою дитячою психологією та різним ставленням до заняття. Г.Дядченко малював портрети та краєвиди.
Розвиток малярства XX ст. ускладнювався гострими соціальними суперечностями, яскравим їх виявом стали перша російська революція (1905-1907) і жовтневий переворот (1917).
Найвидатніший художник, творчістю якого розпочалося українське мистецтво XX ст., був Олександр Мурашко (1875-1919). Ще студентом Петербурзької академії мистецтв (майстерня І.Рєпіна) наприкінці 90-х років малював портрети товаришів по майстерні — М.Перова, О.Цисса, де розкрився як майбутній видатний портретист. Після закінчення навчання відзначений золотою медаллю та закордонною поїздкою за картину "Похорон кошового" (1900; Національний музей українського мистецтва, Київ). Ця академічна програма стала єдиною історичною композицією у творчості художника (певною мірою була натхнена "Запорожцями..." Рєпіна). Однак учитель і учень розкривали козацьку бувальщину в контрастних ситуаціях: один — у сміху, що об'єднував запорожців оптимізмом і відвагою, другий — у печалі, що розкривала їх глибоку людяність і товариськість. Обидва твори відображають духовний світ козацтва. Для центральної постаті — сивий козак з клейнодами* — позував Михайло Ста-рицький, відомий український театральний діяч.
Знайомство з тогочасним європейським мистецтвом у Мюнхені (студія А.Ажбе) та Парижі зміцнило виняткове колористичне обдарування О.Мурашка. Це блискуче виявилося в його шедеврі "Портрет дівчини в червоному капелюсі", де поєднано прозорий чорний одяг і червоний капелюх на золотистому тлі. (Додаток 5, іл. 363).
У Парижі Олександр Мурашко виконав низку картин під враженням розважального життя столиці: "На вулицях Парижа" (1903), "Парижанка", "Біля кафе", "Паризьке кафе", "У кафе" (1902).
