Крвавич (частина третя) Українське мистецтво (2004)

Мистецтво скульптури (продовження 2)

Дві побутові картини намальовані 1914 p.: "Тихе горе" (пройняте почуттям тихого смутку) та "Селянська родина" (ближча до портретного жанру). В останній змальовано три постаті — батька, матері, дочки, що мешкають у хаті. Після П.Мартиновича О.Мурашко створив твір глибоко національний, з тонко переданим народним світоглядом, скромним побутом, органічністю сільського способу життя, звичаїв і морально-етичних настанов.

Видатним художником, творчість якого розвинулась на початку XX ст., був Федір Кричевський (1879-1947). Він закінчив Московське училище живопису, скульптури та архітектури, після якого навчався в Петербурзькій академії мистецтв (майстерня І.Рєпіна та Ф.Рубо). Академію закінчив 1910 р. конкурсними картинами "Наречена" та "Поховання" на біблійний сюжет і здобув право закордонного студіювання. "Наречена" — твір зрілого майстра, програмно визначив творчий напрям художника, народна тема стала провідною впродовж усього життя. В "Нареченій" відсутнє побутове дійство обрядового сюжету; постаті укрупнені, узагальнені ритми уповільнені, що створює монументальний лад картини. В композиційному вирішенні з заповненням, мов у рельєфі, постатями всього простору, все-таки чітко проглядається крупне членування типу триптиха з нареченою по центру. її образ реальний, бо насправді змальований з селянської дівчини Христі Скубій, що жила в с Шишаках на Полтавщині, де в той час перебував художник, підбираючи потрібний типаж для конкурсної картини. Село Шишаки стало віхою в житті Кричевського — він тут познайомився з родиною Старицьких, одружився з Лідією Старицькою.

Перебуваючи впродовж року в Європі, Кричевський відвідав музеї Берліна, Парижа, Генуї, Туріна, Флоренції, Рима, Венеції, Відня. Прагнув передусім пізнати скарби народного мистецтва. Повернувшись, осів у Полтавській губернії. У 1914 р. став директором Київського художнього училища. Обраний першим ректором Української академії мистецтв, професор Академії (1917— 1922) та Київського художнього інституту (1922-1941; Академія перейменована в Київський художній інститут 1924). На Київських виставках з'явилися його твори "Портрет хлопчика"-(1910, Національний музей українського мистецтва, Київ), "Три віки" (1913, Художній музей, Суми). В останній, у трьох профілях — бабуся-няня в домі Старицьких, Лідія Старицька та її донька Галя — передано представників різного віку, що загалом відображало швидкоплинність людського життя. Тоді ж створено "Автопортрет" (1914; приватна збірка, Київ), "Портрет Л.Старицької на золотому тлі" (1914; Національний музей українського мистецтва, Київ). У роботах відсутній будь-який вплив декадансу чи символізму. Хоча Ф.Кричевський цікавився у Відні творчістю Г.Клімта та Ф.Ходлера, однак сецесійній декоративності він протиставив реальну форму і національний стиль.

Найповніше художник виявив себе в народній темі, започаткованій "Нареченою". Центральний твір 30-х років — програмне панно-триптих "Життя" (1927) — своєрідна відповідь на низку явищ в українському мистецтві того часу, насамперед у Київському художньому інституті. Ф.Кричевський тоді не приєднався до жодного з угруповань: ні до бойчукістів, ні до футуристів, ні до конструкцій В.Татліна; негативно ставився він і до революційного мистецтва. Своїм триптихом Кричевський довів, що може експериментувати й органічно використовувати іконописні традиції, не втрачаючи здобутків мистецтва новішого часу. Три частини триптиху оповідають про життя дореволюційного українського села: центральна частина "Сім'я", ліва — "Любов" і права — "Повернення" — етапи життя звичайної родини. Так розкривається доля "трьох віків": щастя родини, що ґрунтується на любові, знищує війна, з якої повертається покалічений син-солдат.

Творчі пошуки Ф.Кричевського виявилися і в галузі театру. Він оформляв оперу М.Лисенка "Тарас Бульба" (1933) у Харківському театрі опери та балету.

Вихованцями школи живопису, створеної Ф.Кричевським, стали видатні українські художники Т.Яблонська, Г.Меліхов, Є.Волобуєв.

Поруч з Ф.Кричевським і Г.Нарбутом біля джерел вищої художньої школи в Україні стояв Михайло Жук (1883-1964). Набуті знання в Київській рисувальній школі М.Мурашка і вплив модерну, що позначився на його графічних роботах, виявилися неприйнятними у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури, де Жук пробув менше року. За порадою М.Мурашка продовжив навчання у Кракові. Тут його учителями стали видатні польські художники Ю.Мегоффер, Я.Станіславський, С.Виспянський — яскраві представники європейського модерну, зокрема віденської сецесії. Висока школа згодом у творчості М.Ж*ука позначиться на художньому виконанні, глибокому образному вирішенні, мистецькому поєднанні декоративізму з чітко продуманою формою. Після повернення з Кракова М.Жук жив у Чернігові, викладав малювання в жіночій гімназії та духовній семінарії. Поряд з чудовими панно та керамічними виробами, його творчість найповніше виявилася в портреті, поєднуючи класичний реалізм і модерн, — "Портрет сина". (Додаток 5, іл. 365).

Прогресивні тенденції епохи в пошуках виражальних засобів, відмінних від попередників, орієнтованих на поетичніше прочитування сучасного та глибше розуміння минулого, характеризують творчість Петра Холодного (1876-1930).

Він, як і Жук, близько стояв до літературних течій, зокрема символізму. Володів широким творчим діапазоном: історичний жанр, портрет, краєвид, монументальне мистецтво, вітраж. За його проектами виконані вітражі для Успенської церкви у Львові й Успенської церкви с. Мражниця поблизу м. Борислава на Львівщині. Після встановлення в Україні більшовицького режиму емігрував разом з урядом УНР (листопад, 1920), опинився в Тарнові (Польща), згодом у Львові, де пройшло десятиліття його творчої праці. П.Холодний — автор іконостаса каплиці духовної семінарії. Серед виконаних ікон — намісні Христа та Богородиці вирізняються новизною: Христос зображений юнаком, поринутим у вивчення глибоких правд Божого об'явлення, що є у Святому Письмі, — перед Ним книга; Богородиця також заглиблена в читання Святого Письма. Зберігся ранній твір П.Холодного — "Казка про дівчину і паву" (Додаток 5, іл. 366).

Жанрові картини виконував Фотій Красицький (1873-1944). Він внучатий небіж Т.Шевченка. В 1888-1892 pp. за кошти М.Лисенка навчався у Київській рисувальній школі М.Мурашка (у М.Пимоненка), згодом — в Одеському художньому училищі (у К.Костанді) та Петербурзькій академії мистецтв (у І.Рєпіна). У побутовому плані вирішена картина "Гість з Запоріжжя" (1901), якою художник завершив навчання. Очевидно, тут мав вплив геніального учителя, його закоханість в історію України, зокрема в козацтво. Проте картину Красицького назвати історичною можна з великою натяжкою (Додаток 5, іл. 367).

Відомим художником пленеру (малювання на відкритому повітрі) був Микола Бурачек (1871-1942). Осягнення малярства розпочав з Київської рисувальної школи М.Мурашка, продовжив у Краківській академії красних мистецтв (у Я.Станіславського та Ф.Рущиця) та в художніх студіях Парижа. М.Бурачек вважав себе передусім пленеристом, проте не цурався досягнень імпресіонізму. За два роки перебування в Парижі познайомився з різними течіями французького мистецтва: від барбізонської школи до групи "Набі" та фовістів (П.Боннар, Ж.-Е.Вюйяр, М.Дені, А.Матісс, А.Марке, А.Дерен та ін.). Зі всього побаченого, усвідомленого, естетично пережитого вибирав лише те, що відповідало особистим творчим переконанням та унікальному відчуттю гармонії барв: "Хата опівдні. Спека" (1928; Художній музей, Харків),"Золота осінь" (Національний музей українського мистецтва, Київ). Його називали "сонячним живописцем" України, що засвідчує "Яблуня в цвіту". (Додаток 5, іл. 368).

На здобутках імпресіонізму зростав художній хист Абрама Маневича (1891 — 1942). В його творчості традиційні мотиви (насамперед міські) отримали нове трактування. Він учився в Київському художньому училищі (1901-1903), короткий час — у Мюнхенській академії та несистематично — в студіях Парижа й Італії. Багато подорожував, всюди його вабили скромні закутки, єврейські околиці містечок, парки. В кожному мотиві художник підмічав емоційну піднесеність колористичного звучання, поетичну одухотвореність й загострену образну виразність. Гармонію поєднання барв він зберігав упродовж усієї творчості — "Міський краєвид". (Додаток 5, іл. 369).

Винятковими колористами були П.Волокидін (1877-1936) і О.Шовкуненко (1884-1974). їхня висока живописна культура визрівала на барвистій мові імпресіонізму. Діапазон творчості митців достатньо широкий: портрет, натюрморт, насамперед краєвид. П.Волокидіна завжди хвилювали питання колориту і пошуки кольорової виразності: "В порту", "Вітрила", "Кам'янець-Подільська фортеця", "Натюрморт з червоним підносом". (Додаток 5, іл. 370).

О.Шовкуненко поряд з К.Богаєвським утверджував індустріальний краєвид, який упродовж 1920-1930 pp. став провідним у творчості, відображаючись в акварельних циклах.

Широкий діапазон творчості характеризує Анатолія Петрицького (1895-1964). Він відомий монументаліст, станковіст, театральний художник. Він перший на українській сцені утвердив художника як співавтора вистави (Горбачев, 1971, с. 107). Здобув визнання як театральний художник-новатор. У співдружності з передовими режисерами (Л.Курбас, О.Загаров) рішуче став на шлях оновлення й реформи сцени, вражаючи широким діапазоном творчості. Створив декорації для драматичних, оперних і балетних вистав, від драматургії світової класики до українських вистав ("Цар Едіп" Софокла, "Тартюф" Мольєра, "Кам'яний господар" Лесі Українки, "Мойсей" І. Франка). Як театральний художник він не повторювався в пошуках нових способів оформлення.

Однак А.Петрицький не поривав з малярством. Глибока духовність вирізняє його картину "Інваліди" (раніша назва — "Мати"). Центральний тут образ матері, звичайної трудової жінки, що сидить в оточенні синів-калік: сліпого, безногого хлопчика. Картина мала великий успіх на міжнародних виставках, проте її подальша доля не була сприятливою. Тривалий час картина не експонувалася у зв'язку з невідповідністю ідейному спрямуванню та завданням відображення радянської дійсності. Головна думка твору — дух взаємної підтримки в родині. В атмосфері трагедії розкрита краса людської душі: мати зі сильною волею і всеперемагаючою любов'ю зігріває теплом понівечені долі дітей, залишаючись їм міцною опорою. (Додаток 5, іл. 371). Талант А.Петрицького розкрився в портретному жанрі, краєвидах, натюрмортах. Він намалював олією й аквареллю 150 портретів (1925-1932). З-поміж них — портрети наркома освіти М.Скрипника, письменника І.Микитенка, актора та режисера В.Василька, поетів М.Семенка, М.Доленго, П.Тичини, П.Усенка, Я.Савченка (Додаток 5, іл. 372). Зі створеної галереї сучасників, що вирізняються розмаїттям і гостротою характерів, збереглося лише десять портретів. Його творчий спадок містить також чудові краєвиди та натюрморти. А.Петрицький був талановитим педагогом, викладав у художніх вищих навчальних закладах Харкова та Києва. Яскрава творчість художника заслужено посіла своє місце поряд з такими видатними представниками світового мистецтва, як Р.Гуттузо, Ф.Леже, П.Пікассо та ін.

Тематичній картині належить провідна роль у малярстві 1920—1930 pp. У станковому малярстві найочевидніше виявилась боротьба ідейно-творчих спрямувань. Орієнтація на критичний реалізм осуджувалася, як і крайні новації. Значна увага приділялась зображенню сучасного життя, темам індустріалізації та колективізації сільського господарства. Підтримувані партійно-ідеологічними структурами, ці теми стали основними. Практикувалися виїзди на виробництво, новобудови, шахти, популярними стали відвідування Дніпробуду. Одним з перших його оспівувачів був К.Трохименко, якого захоплювали образи трудівників, вчорашніх селян ("Кадри Дніпробуду").

Проте суперечливішим, ніж тема індустріалізації, стало відтворення образу тогочасного українського села. Ще трапляються образи селян, котрі знають таємниці землі та причини своєї фанатичної посвяти їй (В.Коровчинський. "Селяни", 1927, Національний музей українського мистецтва, Київ). Сцени відпочинку зображено в творах А.Черкаського й О.Сиротенка, де змальовані селянські родини на полі, з відтінком легкого примітивізму, проте з підкресленням здорової фізичної сили, вродженої працездатності.

Поряд з традиційним малярством, частина художників, захоплена революційним оновленням суспільства, у спробах втілення високих ідей схилялась до формальних течій, поширених напередодні жовтневого перевороту (кубо-футуристи, супрематисти, конструктивісти та ін.). Модерне мистецтво для реалізації шукало великих площин і простору, тому найголовніше виразилося в монументальному живописі й оформленні театральних вистав. Епоху радикальних змін в європейському мистецтві започаткував кубізм, естетика якого приймалась послідовниками відповідно до власного хисту, використовуючи окремі аспекти, щоб у такій спосіб зберегти інші пластичні цінності. Переважала перша фаза — аналітичний кубізм, систему якого впроваджували чимало українських художників, зберігаючи барвисту палітру, що відповідала національній ментальності. Своїм методом і пошуками мови складного та багатогранного відтворення реальності, кубізм зумовив розмаїття творчих інспірацій. Україна була одним з першоджерел загальноросійського авангардизму, вона стала і його останнім притулком (Горбачов, 1996, с 4-6).

В Україні з'явилося безліч прихильників різноманітних художніх напрямів, угруповань. Утворились Асоціація революційного мистецтва України, Асоціації художників Червоної України, Об'єднання сучасних митців України, Об'єднання мистецької молоді України, Товариство художників імені К.Костанді та ін.

Ці об'єднання не були стабільними і програмно чіткими, безперервна ідейна боротьба між творчими об'єднаннями призводила до їх розпаду й утворення нових. У 1930 р. Асоціація художників Червоної України перетворилась на Всеукраїнську асоціацію пролетарських митців. Водночас частина членів Асоціації революційного мистецтва України заснувала об'єднання "Жовтень". Строкате за ідейними і художніми скеруваннями становище в мистецтві зумовило втручання комуністичної влади. Відтак Постанова ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 р. "Про перебудову літературно-художніх організацій" знаменувала початок нового етапу в історії української радянської мистецької культури — розпочався тотальний наступ на свободу творчості. Зі створенням 1932 р. Спілки радянських художників України вводилися основоположні принципи єдиного творчого методу, що дістав назву соціалістичного реалізму. Цей метод став не стільки дороговказом розвитку мистецтва, скільки караючим і нівелюючим будь-які відхилення від партійного диктату. Водночас Пролеткульт, ставши Всеукраїнською організацією, висунув теорію "незалежності" культури від політики, чим протиставив себе партії і державі, що стало причиною його ліквідації. За період діяльності Пролеткульту могли існувати "ліві" угруповання — футуризм, кубізм, супрематизм та інші формальні течії, які визнавалися справжнім революційним мистецтвом. Тому за неповні два десятиліття Україна дала світовій культурі, якщо оцінювати це явище без ідеологічних ярликів, а з позиції історії мистецтва, — "самостійний світ нових форм" (Наков, 1991, с 8-9).

Казимир Малевич (1878-1935) належав до художників-авангардистів, котрі в автобіографіях, листах, статтях наголошують на своєму українському походженні. Перші картини виконані ним в імпресіоністичній манері, світлій кольоровій гамі: "Жінка з квіткою" (1903; Державний Російський музей, С.-Петербург). Поступово декоративність зростала і манера набувала експресіоністичного характеру. Починаючи з 1910 р. бере участь у виставках російського авангарду та німецької групи "Синій вершник". Поєднуючи кубізм з футуризмом, він називає їх новий різновид супрематизмом, — коли картина втрачає сюжетність і стає зображенням геометричних фігур, розкиданих на площині. На виставці "0,10" в Петрограді (1915) експонує свої перші "супрематичні" (безпредметні) композиції. Супрематизм намагався поширити на оформлення сцени і навіть на проекти архітектури текстиль, порцеляну. В художніх збірках Щукі-на та Морозова (Москва) познайомився з творами Пікассо, Брака. Часто брав участь у виставках своїми абстрактними творами, в яких намагався зобразити співвідношення форми й навколишнього простору, досягаючи абсолютної "вищої" виразності. Його "Чорний квадрат" (1915) викликає суперечливе сприйняття дотепер. Чимало картин та ескізів, створених близько 1930 p., є передбаченням трагічного майбуття селян. На одній — зображено селянина, в якого чорне обличчя, чорні руки і ноги. Він босоніж бігає поміж червоно-чорним хрестом і біло-червоним мечем. Краєвид дихає пусткою. Жахлива алегорія голодомору в Україні (Горбачов, 1996, с 7). Пріоритетом останніх років творчості Малевича стало реальне життя. Особливо вирізняються портрети, монументальні за формами, з орієнтацією на італійське Відродження. З-поміж них особливо вражає "Автопортрет", де підкреслено відчуття художником своєю мистецької місії, та "Робітниця" (Додаток 5, іл. 375).

Як і К.Малевича, Олександру Екстер характеризує багатогранність мистецьких пошуків (1882-1949). Однак її передусім надихало безпредметне малярство і театр. Творчі пошуки художниці пов'язані з кубофутуризмом, але перехід до безпредметності збігся з початком праці у театрі. Витоки колористичного багатства художниця вбачала у могутній стихії українського народного мистецтва: вишивках, килимах, селянському одязі, декоративних малюваннях. Вона внесла у кубістичну монохромність (твори парижан) багатобарвну колористику. Була переконана, що молоді слов'янські народи виявляють свою енергію саме в яскравих мажорних фарбах (Горбачов, 1996, с 5). Колір і ритм — основні пластичні засоби художниці. Вся композиція ніби розташована в активному полі й втягнена в рух; зображення не могло бути статичним та нейтральним, всюди присутня динаміка як пульс життя: "Мости Парижа", "Міст у Севрі", "Схил берега Сени", "Міст". (Додаток 5, іл. 376).

Життєву енергію кольору передавав своїми творами Олександр Богомазов (1880-1930). Він 1913 р. сприйняв кубофутуризм. Визначив три основні елементи існування мистецтва: вольовий імпульс до творчості; зовнішнє середовище в розумінні багатства його динамічних сил, що збуджують творчий імпульс; матеріал, навколишнє середовище, оскільки воно не лише стимулює творчість, а й формує характер, психіку нації (Богомазов, 1990, с. 6). Його творам властивий динамізм ліній та емоційна дія барви, доведеної до спектрального насичення і повнозвучної гармонії, акумулюючи тим самим життєвий тонус. Найбезпо-середніші теми набувають епічної широти і величавого дійства: "Правка пил" (1927), "Пилярі" (1929). (Додаток 5, іл. 377).

Особливе місце серед художників кубістичного спрямування посідає Василь Єрмилов (1894-1967). Він зумів на основі творів Архипенка і Пікассо цілісно сприйняти образ синтетичного кубізму (остання фаза кубізму), розвиваючи засади і доводячи форму до взірцевої досконалості. Людська постать трактована як малярський предмет, — все підкоряється ритмові, кольору. Такі експерименти і багатство знайдених пластичних форм привели Єрмило-ва до конструктивізму, до власне естетичного виразу предмета, що врешті завершилось захопленням дизайном. Він належав до перших у Харкові дизайнерів. Його конструктивно злагоджені композиції, монументально лаконічні за побудовою, — найпрекрасніші в українському кубізмі. Проте митця віднесли до формалістів, що рівнозначно — до так званих ворогів народу (Горбачов, 1996, с 10).

Винятковим художником був Віктор Пальмов (1888-1929). Він приїхав з Москви до Києва, де розгорнув творчу діяльність неопримітивіста й експресіоніста, а вірніше художника вільної форми. Заснував Об'єднання сучасних митців України, збагачене тогочасним світовим мистецтвом, орієнтоване на народне світобачення, якому не властива розважливість високого академічного малярства чи замкнена розрахунковість конструктивізму. Навпаки, лише в тих простих формах світ побачено наче вперше, де поєднані органічно космічне і побутове, загальне й окреме, природа та людина, сподівання революції та її трагедії. Характерним його твором є "Дачник". (Додаток 5, іл. 378).

Брати Володимир та Давид Бурлюки були "з боку батька — українські козаки, нащадки запорожців". Давид Бурлюк (1882-1967) у творчих пошуках пройшов етапи європейського мистецтва: імпресіонізм, кубофутуризм, супрематизм, примітивізм. Картиною "Козак Мамай (Мій предок)" (1922) яскраво виявив своє захоплення народним мистецтвом. Неодноразово наголошував, що для України він "вірний син", а його "колорит глибоко національний" (Горбачов, 1996, с 8). У такому контексті вирізняються його твори "Святослав" (1915), "Урожай" (1921), "Карусель". (Додаток 5, іл. 379).

Глибше до джерел народної творчості та традицій національного мистецтва звернувся Михайло Бойчук (1882-1939). Він засновник окремої художньої школи в Україні 1920-1930 pp. Виплекана ним велика група митців породила художню течію — "бойчукізм". Запропонована Бойчуком живописна система — стилізація під давнину сприймалась догматично обмеженою, невідповідною для втілення тогочасного радянського змісту суспільного життя народу ("Молочниця"). (Додаток 5, іл. 380).

До групи М.Бойчука входили І.Падалка, В.Седляр, О.Павленко, А.Іванова, М.Рокицький, К.Гвоздик, М.Шехтман, О.Мизін. Вони виконували розписи в Селянському санаторії імені ВУЦВК в Одесі (1927-1929), Ленінському залі Державного соціального музею в Харкові (1925), Червонозаводському театрі в Харкові (1934-1935). Започаткувала розписи Луцьких казарм у Києві (1919) бригада студентів майстерні М.Бойчука (І.Падалка, Т.Бойчук, В.Седляр, О.Павленко). Теми настінних композицій визначали сцени праці й побуту робітників і селян, єднання трудящих України та Росії. Чотири великих панно Чер-вонозаводського театру в Харкові відображали колгоспне свято врожаю (М.Бойчук), індустріальні перетворення в Україні (В.Седляр), молодих фізкультурників (О.Павленко), робітників на відпочинку (І.Падалка). Як бачимо, тематика відповідала вимогам часу, однак художнє вирішення викликало заперечення. Від розписів, як загалом від створеного "бойчукістами", залишились лише кілька репродукцій. Дошукуючись основ настінного малярства, М.Бойчук відкидав станковізм, ілюстративність, ілюзіоністичну речевість і прозаїку натуральності. Однак оригінальні твори групи М.Бойчука, що не мали аналогій у попередніх періодах розвитку мистецтва, були знищені, як і їх автори. В Україні всі незалежні угруповання художників скасовані 1932 р.

У Галичині фундаторами реалістичної художньої школи виступили вихованці Віденської академії мистецтв Корнило Устиянович (1839—1903) і Теофіл Копи-стинський (1844-1916). їхня творчість охоплює церковні розписи, композиції на старозавітні та євангельські теми, портрети, історичні й побутові сцени, краєвиди. К.Устияновича хвилювала доля народу, насамперед галицьких українців. Свої глибокі переживання, сумніви та нездійсненні сподівання він виразив у монументальному творі "Мойсей" (1887). Пророк на тлі вечірнього гірського краєвиду стоїть з піднятими над головою кам'яними скрижалями, вражаючи незламною силою і могутньою волею вождя. Історична тематика відображена в кількох картинах: "Василь Теребовельський" (1866), "Козацька битва" (1890), "Літописець Нестор" (1901). Найповніше виявив себе у побутових сценах ("Бойківська пара"). Під враженням оповідей та малюнків Аральських степів Б.Залеського (відбував неволю разим з великим поетом), К.Устиянович створив найвдаліший твір — "Шевченко на засланні". (Додаток 5, іл. 381).

Послаблення авторитету Віденської академії мистецтв (кінець XIX ст.) призвело до втрати позицій академічного напряму. Нове покоління живописців Західної України навчалося у мистецьких закладах Польщі, Німеччини, Франції. Вони сприймали нову систему відображення навколишнього світу, зумовлену у французькому мистецтві тенденціями імпресіонізму та постімпресіонізму. Нові художні явища культивувалися в реформованій Краківській академії красних мистецтв (1895), де вчилися І.Труш, О.Новаківський, М.Сосенко, О.Курилас, А.Манастирський, М.Федюк та чимало інших західноукраїнських митців.

Провідне місце в культурному житті Львова посідав Іван Труш (1869-1941). Він один з найвидатніших українських художників першої половини XX ст., літератор, критик, культурно-громадський діяч демократичного спрямування; організатор художніх об'єднань "Товариство для розвою руської штуки" (1898), "Товариство прихильників української літератури, науки і штуки" (1905) та журналу "Артистичний вісник" (1905); ініціював відкриття першої художньої виставки у Львові (1905). Створені ним краєвиди та побутові сцени передають подих реальної природи і безпосереднє життя людей. Значне місце належить жанровим сценам з життя гуцулів: "Гагілки" (1905); "Гуцулка з дитиною", "Трембітарі". Пізніше в його творчості з'явилася соціальна тема — "Сільський господар"

Серед галицьких художників живописним талантом виділявся Олекса Но-ваківський (1872-1935). Його художнє й ідейне становлення відбувалося у середовищі української інтелігенції, що зосереджувалась у Кракові. "Кобзар" Т.Шевченка і "Мойсей" І.Франка назавжди збережуть для нього домінуюче значення. Свої роздуми і погляди на життя він виразив у центральному творі того часу "Втрачені надії" (1903-1908; Національний музей у Львові), автопортрет з дружиною біля дитячої труни (труна — своєрідний образ-символ). Підсумком десятилітньої праці митця стала виставка у Кракові (1911) — перша персональна виставка, понад 100 творів. Виставка зазнала певної обструкції шовіністичних кіл, обурених художником, який наголошував на своєму українському походженні. Виставку відвідав митрополит Андрей Шептицький і запросив Новаківського до Львова, де з 1913 р. продовжилась творча викладацька праця художника. У своїй майстерні він відкрив художню школу, де виховав велику групу талановитих митців. О.Новаківський для новозбудованого Музичного інституту ім. М.Лисенка створив на замовлення чотири панно алегоричного змісту: "Музика", "Виховання", "Наука", "Мистецтво" (всі — у Національному музеї Львова). (Додаток 5, іл. 383). Для художника це значні віхи, які знаменували початок героїко-епічних образів і національної теми в його творчості. Тривала праця над портретом митрополита Андрея Шептицького завершилась створенням епічного образу "Мойсей" (церква св. Архангела Михаїла у Львові). Події Першої світової війни і подальшу долю України О.Новаківський виразив у низці картин трагічного змісту: "Молох війни"(1919), "Тяжкий сон" (1920), "Срібна Мадонна" (1920), "Поема Світової війни". У Львові він знову звернувся до історичної тематики: серія князів Київської та Галицької Русі, "В'їзд Богдана Хмельницького в Київ" (1914-1920), створив образи Т.Шевченка, Довбуша, Дзвінки. Тема природи набула масштабнішого звучання, визріваючи до космічної величі в епічних творах "Гора Грегіт", "Повінь". Останній етап творчості — найкоротший, але сповнений широкого тематичного розгортання і високих малярських досягнень. Центральне місце посідає образ сильної, бунтівної особистості: "Революціонерка" (1924), "Довбуш — володар гір" (1929), "Довбуш" (1931), "Дзвінка" (1930-1931). Образ Довбуша став символом тогочасних прагнень нескореності духу. В останні кілька років життя Новаківський переважно виконував замовні портрети. Так у повну силу виростав образ українського інтелігента-патріота, це — лікар І. Курівець, посол Галицького сейму О. Бар-вінський, посол до Польського сейму, лідер демократичної партії Д. Левиць-кий, — вищі творчі досягнення художника поруч з поетичним образом "Весни" (портрет Галі Голубовської) та кількома автопортретами.

Поряд з І.Трушем та О.Новаківським провідне місце в образотворчому мистецтві Західної України належало Олені Кульчицькій (1877-1967). Вона вчилася в художньо-промисловій школі у Відні (1903-1908), де крім малярства опанувала різноманітні графічні техніки, емаль, а також займалася скульптурою. В побутових сценах ("Діти на леваді", "Жнива") виявлена гостра спостережливість, висока культура композиції, живопис збагачений тодішнім пленеризмом і впливом віденської сецесії (Додаток 5, іл. 384). Соціального загострення творчість О.Кульчицької набула в роки Першої світової війни. Вона змальовувала звірства австро-угорської жандармерії. В символічних образах передавала смерть і голод ("Молох війни", "Чорні хмари війни", офорт "Помста"). Глибоко переживала поневіряння українського народу, доля якого не поліпшилася після війни за часів владарювання панської Польщі ("На панщині", цикл "Лихоліття українського народу"). Після повернення з концтабору (1919), Кульчицька продовжила педагогічну працю в Перемишлі, займалася ілюстрацією книг В.Гнатюка, М.Коцюбинського, В.Стефаника. У 1938 р. переїхала до Львова, де стала співпрацівником українського етнографічного музею. Під час війни 1941 — 1945 pp. працювала над антивоєнною тематикою: "Війна", "Бог війни", "Зруйноване гніздо". В повоєнні роки працює на посаді професора Українського поліграфічного інституту (тепер — Українська академія друкарства) у Львові.

З новішими явищами європейського малярства був ознайомлений Модест Сосенко (1875-1920). Як стипендіат митрополита А.Шептицького, продовжував навчання у Мюнхені та Парижі (1902-1905). Однак у своїй творчій практиці він був не лише виразником послідовно імпресіоністичного методу. В Європі вивчав твори старих майстрів, копіював А.Дюрера та фра Беато Анжеліко. У Львові звертався до української ікони XV-XVI ст. Займався монументальним і станковим живописом (портрет, побутовий жанр, краєвид). Розмалював чимало церков (Яблониця біля Ворохти, Плужники біля Товмача, Підберезці біля Львова, Печеніжин біля Косова, Славське за Стриєм та ін.), виготовив кілька іконостасів, найкращий з них — у церкві Онуфріївського монастиря (Львів). Збереглися виконані у Львові (1915) стінні розписи М.Сосенка у Великому і Малому залах та вітражі Музичного інституту ім. М.Лисенка (тепер — Музичне училище ім. С.Людкевича). Колористично насичені декоративні розписи — це модерно стилізовані народні українські мотиви, в які вставлені постаті троїстих музик, бандуриста, трембітарів. Колористичне обдарування художника яскравіше розкрилося в станковому малярстві. Шедевром його портретного мистецтва є "Автопортрет" (1915), виконаний пастеллю.

Різнобічним художником був Антон Манастирський (1878-1969). Чимало часу присвятив розмалюванню сільських церков, творив картини на історичну тематику, переважно ліричні сцени з історії козацтва ("Прощавайте, товариші"), але прославився зображенням окремих типажів: "Два приятелі" (1920), "Паламар", "Запорожець" (обидві — 1932). Останні два твори належать до найкращого в спадщині художника. В одному — образ бідного чоловіка похилого віку, всіма забутого і занепалого, у другому — образ бувалого, мужнього бійця, який в задумі сидить, спершись на шаблю {Додаток 5, іл. 385).

Не оминали українські художники (П.Ковжун, А.Пронашко, Р.Сельський) авангардистського товариства "Artes", створеного 1929 р., за участю Г.Штренга, Л.Ліллє, О.Гана, О.Римера, Л.Тировича, СВойцеховського, М.Райх (Сельської). Авангардизм "Artes" уміщував конструктивізм, пуризм, дадаїзм, символізм, сюрреалізм. З ініціативи Я.Музики, П.Ковжуна, М.Осінчука у Львові (1930) виникла Асоціація незалежних українських митців (АНУМ; проіснувала до 1939). На виставках експонувались картини художників Галичини, митців, котрі жили за кордоном, а також твори художників з радянської України. На першій виставці навіть експонувалися твори французьких митців (П.Пікассо, А.Модільяні, М.Шагал, Ф.Леже та ін.), що визначило достатньо широкий погляд на мистецтво — від крайніх модерністів до представників реалістичного спрямування. У Львові діяли й інші колективи; 1932 р. відбулась виставка угруповання "Нова генерація" з її гаслом — "На здобуття сучасності". Тоді ж розпочав виставкову діяльність Львівський професійний союз артистів-пластиків (ЛПСАП), що був чинним упродовж 1932-1939 pp. Союз об'єднував велику групу львівських митців, різних за національністю та за мистецькими орієнтирами (старші консервативні художники заснували Львівський союз незалежних артистів-пластиків, 1938). Професійний союз об'єднував усіх, хто у Львові захоплювався модерним мистецтвом, його членами стали художники, що входили до інших угруповань. В 30-х роках існували організації — "Зарево" (гурток молодих українських художників, що вчилися або жили після закінчення Академії у Кракові), "Спокій" (об'єднання студентів Варшавської академії), "Руб" (учнів О.Нова-ківського). Серед вихованців школи О.Новаківського — С.Гординський, М.Мороз, Г.Смольський, С.Луцик, С.Зарицька, І.Нижник, М.Драган, В.Іванюх, А.Коверко, С.Гебус-Баранецька, О.Плешкан, В.Ласовський. Після Другої світової війни деякі з них емігрують, зокрема С.Гординський, М.Мороз, С.Луцик.

Плідно працювали ПКовжун (1896-1939) та М.Осінчук (1890-1969). Вони разом розмальовували церкви, виконали тисячі метрів орнаментів і тематичних сцен (у селах Озерна, Сокаль, Зашків, Долина, Наконечне, Калуш, Володимири;!, Стоянів на Волині та Львівщині), створили своєрідний тип поліхромії, для якого характерні рівновага кольорових мас, складний орнамент, декоративно та площинно трактовані постаті, що ставали частиною орнаменту. В орнаменті Ковжун поєднував візантійські мотиви з бароковими і народними. З цією метою їздив до Італії, відвідав Венецію, Равенну, Флоренцію, Рим, Палермо й інші міста, де захоплювався старими мозаїками. Він виконував станкові твори. Малював експресивні, барвисто насичені краєвиди (переважно в Бориславі) та натюрморти, частіше квіти, прагнув розв'язати образотворчі проблеми.

Широко відображена в українському мистецтві тема Другої світової війни 1941-1945 pp. Воєнний час вимагав специфічного мистецтва. Тут передусім набула поширення графіка з усім розмаїттям агітаційно-масових форм: плакат, агітвікна, бойова листівка, воєнний лубок, плакат-газета, газетна і журнальна карикатура, фронтовий малюнок, станкові графічні серії.

Перші плакати були сповнені героїчної динаміки, дійового заклику сатиричної дошкульності (В.Литвиненко, Р.Мельничук). Згодом плакат поглибився драматизмом. Найінтенсивнішого розвитку досягнув плакат, який підносив бойовий дух (Ю.Киянченко, С.Нодельман, В.Вовченко, М.Дерегус). Великою емоційною силою наділений плакат В.Касіяна, що закликав до боротьби з фашизмом — "В бій, слов'яни!", де зображена постать гуцула у динамічному русі з прапором і гранатою. В серії плакатів художник використав образ Т.Шевченка ("Гнів Шевченка — зброя перемоги", 1942-1943). У жанрі плаката творили І.Кружков, І.Літинський, М.Сліпченко, Є.Світличний.

Батальний жанр значно розширився, бо зображувалися не лише сцени бою, а й чимало інших епізодів фронтового життя. У багатьох боях брали участь художники, які зібраний матеріал використовували у роботі над картиною. Переломну точку відліку війни визначила Сталінградська битва на Волзі. У ній брали участь художники О.Будников, С.Єржиковський, С.Отрощенко; боям за Сталінград присвятили картини Л.Мучник, М.Попенко-Коханий, Ю.Балановський, П.Сулименко. Практикувались творчі бригади. Починаючи з 1944 р. вони об'єднували групи українських художників для здійснення поїздок на 1-й Український і 1-й Білоруський фронти. Так виконували свої натурні замальовки В.Костецький, С.Шишко, П.Депутатова, О.Максименко та ін. Перебування на фронтах завершилось виконанням батальних полотен (Ф.Самусєв, П.Сулименко, Ю.Балановський).

Поряд з відображенням фронтових подій, відтворювалося життя тилу — самовіддана праця на відбудові зруйнованих міст і великих промислових об'єктів країни (О.Яблонська "Відбудова домни", 1945).

Одне з провідних місць належало портрету, що зумовлювалося потребою увічнити безпосередніх учасників бойових дій, у конкретній особі розкрити нову якість, народжену великими подіями — волю, мужність, високий гуманізм, дати образ захисника-патріота (О.Шовкуненко, К.Тро-хименко, М.Шаронов, В.Костецький).

Прагнучи правдиво зображувати воєнні дії, деякі митці звертались до документалізму (П.Депутатова, С.Бесєдін, Н.Волкова). Суворий драматизм війни і відвага бійців розкрита в творі В.Пузиркова "Чорноморці" (1947), де відтворена висадка ударного загону морського десанту. Героїко-драма-тичну тему цього талановитого полотна розвинули українські живописці В.Полтавець, В.Парчевський. До партизанської теми звертались художники С.Отрощенко, С.Лів-шиць, В.Задорожний та ін.

Високий рівень творів повоєнного часу (Г.Меліхов, Т.Яблонська, В.Костецький, С.Григор'єв, М.