Крип’якевич Всесвітня історія. Найновіші часи (1995)
7. Часи Наполеона III
Друга імперія. Коли в 1848 р. король Людовік Філіпп зрікся престолу, Франція обрала на президента республіки Людовіка Наполеона. Новий президент звернувся до палати з такими
словами: «Мій вибір виявив тріумф цілої системи, бо ім'я Наполеона є вже само, по собі програмою; воно означає в державі порядок, авторитет, релігію, добробут народу, а назверх — честь нації. Цю політику я хочу довести до перемоги». Ця заява вказувала, що новообраний президент думає йти своїм власним шляхом, до своєї мети. Французьке громадянство не чинило опору тим змаганням. Республіка мала своїх прихильників тільки серед міського населення, що піддавалося впливам соціалізму; зате провінція домагалася сильної влади і згадувала світлі часи імперії. Культ Наполеона І ставав чимраз сильніший в письменстві, мистецтві, щоденному житті. Ці настрої громадянства знайшли свій вияв у Законодавчих Зборах, що утворилися в 1849 р. взамін конституційної асамблеї: більшість депутатів були прихильниками монархії. Рішуче проти Людовіка Наполеона поставилися тільки соціалістичні депутати, що творили в палаті невелику, але добре зорганізовану групу. Вони прийняли старе якобінське ім'я «гори» і вимагали «червоної республіки». Коли хвиля революції піднялася в Італії та в Угорщині в червні Г849 p., республіканці намагалися викликати революцію у Парижі й Ліоні, але цей рух скоро придушено.
Консервативна більшість палати йшла по лінії Наполеона і проводила реформи, звернені проти суспільних низів. Було скасовано загальне право голосування і до виборів допущено тільки оподаткованих й осілих громадян: число виборців з 9 мільйонів упало до 6. Окремі закони обмежили свободу преси. Видавці мусили складати високі кавції, а за пресові провини платили грошові штрафи. Кожна політична стаття мусила мати підпис автора. Людовік Наполеон дуже дбав про добрі стосунки з церквою. Прихильність клерикалів він здобув висилкою допомоги для папи до Риму, хоча республіканці уважали це за зломання конституції. До шкільництва допущено духовенство і віддано йому нагляд над навчанням релігії. Один із проводирів лібералів заявив тоді: «Соціалізм або катехізм: третього шляху нема!»
Але опозиція проти цих реформ все зростала, і Людовік Наполеон уважав своє становище не досить певним. Чо-тирьохліття його президентства вже кінчалося. Тоді він рішився зробити переворот. Перш за все усунув коменданта паризької залоги, який не дозволяв військові вітати президента окликом: «Хай живе імператор», — а далі наказав ув'язнити 60 визначних проводирів лібералів і республіканців. 2 грудня 1851 р. на вулицях розліпили декрети про стан облоги і розпуск Законодавчих Зборів. Коли • депутати спробували зібратися в іншому місці, військо їх розігнало. У деяких місцях прийшло до виступів соціалістів, але вони не мали успіху. Коли президент появився на вулиці, військо привітало його радісними окликами.
Людовік Наполеон проголосив нову конституцію, на зразок консулярної 1799 р. На чолі держави мав стояти президент, з повними правами володаря, але відповідальний перед народом. Законодавчу владу мали Законодавчі Збори, вибрані загальним голосуванням, але без права ініціативи, бо проекти законів міг подавати тільки президент. Другою палатою був сенат, назначений президентом. Цю переміну конституції піддано плебісциту: 7 500 000 голосували за неї, і тільки 650 тисяч — проти.
Людовік Наполеон осів у Тюїльрі і змагав уже явно до віднови цісарства. Він уладив величавий двір, давав бенкети і забави, визначним людям давав відзнаки й дарунки, народ очаровував походами і переглядами війська. «Імперія — це мир», — ці слова президента стали гаслом дня. Врешті наприкінці 1852 р. сенат виступив із пропозицією, щоб Людовікові Наполеонові признати титул імператора. Новий плебісцит 7 800 000 голосами проти 250 000 затвердив цей проект. 2 грудня 1852 р. проголошено Наполеона III імператором «з Божої ласки й волі народу».
Наполеон III відчував, що старі династії відносяться до нього з нехіттю і навіть презирством. І він не пробував увійти між давні королівські роди, а все зазначував те, що він, так само, як Наполеон І, завдячує свою владу власній заслузі. В одній з промов до сенату він з'ясував це такими словами: «Коли я перед лицем старої Європи силою нової державної думки піднявся на висоту старих володарських родів, то не треба думати, що через те я зробив мій герб старшим і за всяку ціну хочу увійти в родину королів. Краще буде, коли я пам'ятатиму все про мій початок, не буду відрікатися характеристичних рис мого походження і перед Європою відкрито признаюся до ролі нової людини, — це почесна ознака, коли доходиться до неї вільним вибором народу».
Наполеон III, правда, намагався увійти в подружжя з старими династіями, але європейські двори не хотіли визнати його собі рівним. Тоді він взяв за жінку іспанську графиню Євгенію Монтіхо, що, як імператриця, стала вірною товариш-.кою його життя.
Політика Наполеона III. У внутрішній політиці Наполеон III ішов шляхами Наполеона І. Головною основою держави він уважав авторитет влади і свою владу намагався скріпити за допомогою сильної армії та широкою ініціативою у справах, що торкалися добробуту й розвитку громадянства. Так само, як його стрий, він був великим будівничим Франції, залюбки проектував і будував нові гостинці, залізниці й мости, регулював ріки, проводир канали. Всюди він протегував розбудову міст, чи то коштом держави, чи самоврядування. Париж перебудовано тоді за новим планом: знесено багато старосвітських вузьких вулиць, а побудовано нові дільниці з новими гігієнічними улаштуваннями. Наполеон розумів значення великого міщанства, сам любив вести інтереси й стежив пильно за економічним розвитком громадянства. В 1855 р. у Парижі відбулася виставка промисловості й мистецтва, що привабила до Франції багато чужоземних гостей і немало причинилася до піднесення господарства. За прикладом Англії заведено систему вільної торгівлі і скасовано докучливі мита. Дуже широко розвинувся кредит, а біржа, банки й акційні товариства досяг-ли небувалої сили та значення. Але навчений досвідом орлеанської династії, Наполеон III не давав міщанству необмеженої влади, а дбав про суспільну рівновагу. Великі публічні підприємства давали працю народним масам, проведено деякі реформи у робітничому законодавстві, а в конечній потребі держава виступала з гуманітарною ініціативою. Так, наприк лад, у 1853 р. під час дорожнечі відкрито т. зв. пекарські каси що продавали дешевий хліб.
При зверхньому лібералізмі Наполеон не допускав до того щоби впливи громадянства виростали понад авторите імператорської влади. Закон про товариства давав урядов такі широкі права, що ніякий напрямок, противний імперії, не міг довго втриматися. Так само закон про пресу піддавав публічну думку під контроль влади. Велику роль відігравала поліція, що стерегла монархічного ладу й заздалегідь перепиняла всякі спроби революції. Опозиція зникла майже безслідно. Легітимісти, тобто прихильники Бурбонів, не давали про себе знаку життя, хоч жив іще останній з роду — граф Шамбор; проводирі орлеаністів, як Гізо й Тьєр, віддалися літературній праці; республіканці виїхали на еміграцію — до Англії, Бельгії або Швейцарії. Змови різних запальних одиниць проти імператора не доводили ні до чого. Раз тільки, в 1858 p., Наполеон III з дружиною наразився на смертельну небезпеку, коли італійський революціонер Орсіні кинув бомбу на імператорський повіз, але і з цього замаху вийшов щасливо. Щоб запобігти таким подіям на майбутнє, уряд видав дуже суворий закон про безпеку держави. На його основі арештовано до 2 000 політично підозрілих і частину їх покарано депортацією. Це остаточно придушило всякий рух, не прихильний імператорові.
Щоб утримати свій престиж у Франції і здобути належний вплив у Європі, Наполеон III розпочав широкі акції на міжнародному полі. Перш за все зайнявся французькими інтересами на Сході і тут потрапив у конфлікт із Росією.
Росія за Ніколая І. На початку XIX ст. російський престол посів цар Павло І (1796—1801) — син Катерини II. Він був людиною екзальтованою і запальною, з ненавистю ставився до всяких реформ, а особливо до французької революції. Коли Наполеон по дорозі до Єгипту зайняв Мальту, цар, як великий магістр іоанітів, проголосив Франції війну й направив російське військо до Італії під проводом Суворова. Пізніше знеохотився до війни і спільно з північними державами утримував нейтральність. Помер, убитий змовниками. Син його Александр І (1801—1825) спершу ввійшов у тісні зв'язки з Австрією і Пруссією, але від Наполеона зазнав поразки у боях під Аустерліцом 1805 р., прусським Ейлау і Фрідландом 1807 р. Під час особистої зустрічі з французьким імператором схилився до миру з Францією і за те від Наполеона дістав Білостоцьку округу. Але пізніше знову розійшлися шляхи обох володарів: справа континентальної блокади, відновлення Польської держави і Туреччини роз'єднали союзників. Похід Наполеона на Москву закінчився занепадом французької армії, і Александр спільно з європейською каоліцією переслідував Наполеона аж до його остаточного кінця. На Віденському конгресі Росія займала одно з найперших місць, й Александр умілою дипломатією здобув собі Польське королівство. Польща була злучена персональною унією з Росією" і дістала конституційний устрій. В 1812 р., у мирі з Туреччиною, Александр придбав для своєї держави Бессарабію.
Цар Ніколай І (1825—1855) від ліберального. Александра відрізнявся тим, що був прихильником крайнього абсолютизму. На самім початку його володарювання у Петербурзі та в Україні вибухло повстання війська — т. зв. змова декабристів. Ніколай придушив її жорстокими засобами і від того часу вів тверду деспотичну управу. Самодержав'я і православ'я — це були дві сили, що ними цар бажав скріпити Росію. Ліквідовано всякі самоуправні установи, а вся влада перейшла до рук бюрократії, що була залежна тільки від царя. Навіть дворянство, яке раніше мало деякі права, мусило безоглядно покоритися самовладному цареві. Щоб утримати аристократію в залежності від себе, Ніколай не вагався під'юджувати селян проти панів —- недовір'я між обома класами давало силу царській владі. Православна церква мала стати єдиною релігійною організацією всієї держави. Тому в 1838 р. цар силою скасував уніатську церкву на Правобережжі, Волині іл Білорусі; унія залишилася тільки на Холмщині. За провини проти влади карано варварськими карами — кнутом і довголітньою солдатською службою. Страхіття цього режиму пережив на собі Тарас Шевченко.
Ніколай почав порушувати також ліберальний статут Польського Королівства, встановлений Александром І. Це призвело до повстання у Варшаві 29 листопада 1830 р. Тимчасовий уряд під проводом генерала Хлопіцького пробував пере-. говорами довести до миру, але цар не йшов на поступки, і тоді польський сойм детронізував династію Романових. У війні спершу полякам щастило, так що похід росіян на Варшаву стримався. Але'в бою під Остроленкою генерал Дібич переміг польського полководця Скшинецького, а генерал Паскевич у вересні 1831 р. здобув Варшаву. Свою перемогу Ніколай використав для проголошення т. зв. Органічного статуту 1832 p., яким прилучив Польщу, як провінцію,, до Російської держави, скасував польський сойм і окрему армію та завів поліційний режим. Разом з тим розпочалася русифікація прибалтійських провінцій.
У своїй зарубіжній політиці Ніколай намагався поширити впливи Росії на Балкани та Кавказ. У 1826 р. в Аккермансько-му договорі султан зрікся права призначувати господарів Молдови й Волощини й допустив російський флот до Чорного моря. У грецькій справі Росія діяла спершу спільно з західними державами проти Туреччини, але коли Англія і Франція після бою під Наваріном вдоволилися самостійністю Греції, Ніколай вів далі війну з султаном (1828—1829). Російські війська під проводом Дібича в 1829 р. дійшли аж до Адріанополя, але епідемічні хвороби не дали докінчити походу. Рівночасно Паскевич увійшов на Закавказзя. Кавказькі племена вже з кінця XVIII століття почали переходити під російську владу. В 1783 р. грузинський цар Іраклій, під час війни з Персією, піддався під протекторат Росії, а . його наслідник Георгій записав свою державу цареві, так що 1801 р. Грузія стала російською провінцією. Дещо пізніше російський протекторат признала Імеретія з містом Кутаїсі, Мінгрелія і Гурія (1804—1810 pp.) та деякі перські ханства. Паскевичу в 1828—1829 pp. пощастило здобути сильні турецькі твердині Ахалцих і Ерзерум, а также перське місто Еривань. В Адріанопольському мирі 1829 р. Туреччина мусила уступити Росії кавказьке побережжя Чорного моря і надала автономію дунайським князівствам. Пізніше Росія надала Туреччині допомогу проти збунтованого єгипетського паші Мехмеда-Алі й за те в 1833 р. дістала свобідний переїзд через Босфор і Дарданелли.
Кримська війна. Заохочений цими успіхами, Ніколай І почав змагати до повного завоювання Туреччини. Турецька держава була знесилена і грецькою війною, і повстанням намісника Єгипту М є х м є д а-А л і. Це була людина, повна енергії і володарського хисту. Він знищив остаточно бунтівничих мамелюків і завів європейську організацію війська. Молодих єгиптян він посилав до Парижа і Лондона, щоб познайомилися з культурою Європи, поліпшував хліборобство, збудував канал між Александрією і Каїром, планував сполучення Єгипту з Червоним морем. Він придушив повстання вахабітів, здобув Мекку, а також завоював Нубію. Під час грецької війни надав допомогу султанові і за те дістав Крит. Згодом зажадав для свого сина Ібрагіма пашалика в Дамаску, а коли султан відмовився, він почав війну (1831—-1833 pp.). Ібрагім зайняв Сирію, а звідти рушив на Малу Азію і під Конісом (Іконіюм) розгромив султанські війська. За інтервенцією західних держав прийшло до миру, в якому
Мехмед-Алі дістав Сирію. Султан Махмуд II (1808— 1839), бажаючи помститися за цю поразку, зорганізував військо за допомогою пруссь-ких інструкторів і почав другу війну з Єгиптом 1839— 1841 pp. Але Мехмед-Алі знову переміг турецькі війська. Та в підтримку Туреччини виступив четверний союз Англії, Росії, Австрії і Пруссії. Англійський флот бомбардував Бейрут і загрожував Александра. Тоді Мехмед-Алі погодився на мир, але здобув собі спадщинне намісництво в • Єгипті й Нубії, за невеликим гарачем* для Порти. В 1841 р. між п'ятьма європейськими державами . та Туреччиною укладено договір, в якому вирішено, що Дарданелли й Босфор мають бути зачинені для воєнних флотів усіх народів.
Ці події виказали внутрішню слабість Туреччини. Цар Ніколай назвав Турецьку державу «хворою людиною» й укладав плани її завоювання. Російська дипломатія почала нав'язувати британському урядові проект поділу турецьких володінь між обома державами. Константинополь мав перейти до Росії, Єгипет — до Англії. Але Велика Британія уважала існування Туреччини потрібним для європейської рівноваги, — поширення російських впливів на Середземному морі могло б бути небезпечним для англійської торгівлі.
Тоді Ніколай рішився здійснити двої задуми власними силами. Давніші договори з Туреччиною давали цареві право опіки над ісповідниками грецької віри в Оттоманській державі. Ці права послужили цареві до акції проти слабого султана Абдул-Меджіда (1839—1861). Ніколай почав домагатися, щоб султан віддав у руки православних святий Гріб на інші почитані місця і щоб не допускав туди католиків. Опіку над католиками у Палестині здавна мала Франція і своїх прав не хотіла зректися. В Єрусалимі все частіше приходило до суперечок між обома віросповіданнями, а то бували й криваві сутички.
Коли султан не захотів полагодити церковних бажань, Ніколай задумав поставити їх в ультимативній формі. Російське військо обсадило Бессарабію, а воєнний флот приготувався до відпливу з Севастополя. У березні 1853 р. російський посол князь Меншіков приїхав до Константинополя і в подорожному одязі, у запорошених чоботях став вимагати спішної аудієнції в дивані. Від імені царя він поставив вимогу визнання царського протекторату над християнами грецької віри у Туреччині й окремих прав для греків у святих місцях. Але султан за порадою улемів, «знавців закону», надіючись на допомогу Англії і Франції, цей ультиматум відкинув.
Ніколай уважав це за причину до війни. У Петербурзі відбувся перегляд війська і святочне богослужіння, на якому митрополит високо підняв грецький хрест на знак, що війна ведеться за релігійну справу. Преса нагадувала, що саме мигнуло 400 років від часу, коли турки зайняли Константинополь, та що давнє пророцтво запевняло, що після чотирьох століть півмісяць уступить з Святої Софії і на церкві знову засяє хрест. Російські війська під проводом князя Горчакова перейшли Прут і ввійшли до Молдавії та Волощини. Цар у своєму маніфесті заявив, що не думає забирати цих земель, а хоче тільки мати їх, як заставу, поки Туреччина не здійснить його домагань. Але султан, підтриманий західними державами, не хотів іти на поступки й оголосив Росії війну.
Вибух російсько-турецької війни, яку пізніше названо Кримською (1853—1856), справив велике враження на Заході. Англія і Франція відразу склали умову з Портою, в якій зобов'язалися до збройного виступу, якщо Росія не прийме мирних пропозицій. Англія вбачала загрозу своїм торговельним інтересам на Сході, Наполеон III не хотів зректися упривілейованого становища Франції в Сирії і хотів підняти авторитет своєї монархії. Проти Росії виступила також Австрія. Це було несподіванкою у міжнародній політиці, бо Ніколай І під час угорського повстання допоміг Францеві Йосифові вдержатися на престолі. В Росії повторювали слова міністра Шварценберга, що «Австрія здивує світ своєю невдячністю». Але Австрія була занепокоєна російською окупацією придунайських країн: це загороджувало шлях австрійській експансії на Балкани. Пруссія спочатку вагалася у своїй політиці. Отто Бісмарк, що тоді починав свою політичну кар'єру, остерігав, щоб Пруссія не дала використати себе Австрії, бо її інтереси розходяться з австрійськими. Але прусський уряд усе ж рішився виступити проти Росії. До протиросійського союзу приєдналася також Сардинія, що бажала завоювати собі прихильність великодержав для своїх майбутніх планів об'єднання Італії. Великодержави згодом порозумілися між собою щодо мети війни і виставили Росії чотири вимоги: 1) погодитися на європейський контроль у придунай-ських князівствах; 2) забезпечити свобідну плавбу на Дунаї аж до моря; 3) провести ревізію Дарданелльського договору 1841 p.; 4) зректися протекторату над підданими Порти.
Війна розвивалася на суходолі і на морі. ЗО листопада 1853 р. російський адмірал Нахімов знищив турецький воєнний флот у Синопі. Цим Росія забезпечила, собі володіння на Кавказі і могла зав'язати протианглійські зв'язки з Персією й Афганістаном. Тоді Англія і Франція вислали свої флоти на Чорне море. Англійського війська під проводом лорда Реглана було 20 000, французького — під командою маршала Сент-Ар-но — до 50 000. 22 квітня 1854 р. союзні флоти почали демонстраційно обстрілювати Одесу. У тому самому часі другий англійський флот під командуванням адмірала Неп'єра з кількома французькими кораблями виплив у Балтійське море, здобув твердиню Бомарзунд на Аландських островах і почав обстрілювати Кронштадт, що боронив доступ до Петербурга, але ці заходи не мали великих успіхів.
У Волощині росіяни спершу зустріли опір турків. Омер-па-ша переправився через Дунай і розбив російське військо під Ольтеницею. З початком 1854 р. головну команду над російськими військами перебрав старий генерал Паскевич. Він перейшов Дунай, обсадив Добруджу і почав облягати Силістрію. Це спричинило живу реакцію союзників.
Австрійські війська рушили на Молдову і Волощину, а англійці й французи висадили свої війська коло Варни. Тоді Паскевич залишив Дунай і завернув за Прут, до Бессарабії. Союзники хотіли рушити далі на північ, але в їх таборі поширилася холера, і кілька тисяч людей втратило життя.
Облога Севастополя і Паризький мир. На воєнній раді у Варні Сент-Арно і Реглан постановили вдарити на Севастополь, російський воєнний порт у Криму, знищити російський флот і там закінчити війну. У вересні 1854 р. англійсько-французький флот причалив до Євпаторії. Першу перемогу мав французький генерал Боске під Альмою: здобув тут сильні російські позиції князя Меншікова, що їх боронило ЗО 000 війська. Тим часом росіяни забезпечили новими укріпленнями Севастополь. Особливо відзначився тут талановитий офіцер артилерії Тотлебен, зросійщений балтійський німець. Він затопив сім великих воєнних кораблів у пристані, через що ворожий флот не мав доступу до твердині, а довкола Севастополя побудував сильні форти. Англійці причалили коло Балаклави, а французи — на захід від них. У жовтні помер маршал Сант-Арно, і його місце зайняв Канробер. Він почав облогу Севастополя, що тривала цілий рік. Російських сил було 150 000, союзного війська — 175 000, з них: 100 000 французів, 32 000 англійців, 28 000 турків, 15 000 італійців. Перший наступ, 17 жовтня 1854 р., в якому брали участь об'єднані морські і сухопутні сили, закінчився великими втратами союзників. Вісьмома днями пізніше росіяни напали на англійські позиції коло Балаклави і дуже погромили англійську кінноту. 5 листопада прийшло до завзятого бою під Інкерманом. Союзники тут з великим трудом перемогли. Зима була незвичайно жорстока, а союзні війська не мали відповідних засобів поживи й одягу. Багато людей померло від холери, тифу на інших хвороб. Уперше розгорнули тут широку діяльність англійські сестри милосердя, що опікувалися хворими. Весною союзники здобули деякі форти, але головний приступ, під командою генерала Пелісьє, 18 червня 1855 р. знову забрав масу жертв, не давши ніяких результатів. У скорому часі померли від холери англійський адмірал Реглан і його заступник — генерал Сімпсон. У бою поліг також російський адмірал Нахімов, вцілений кулею. На допомогу Севастополеві прийшов генерал Горчаков із військом з молдавського фронту. Він перебрав провід над твердинею і робив спроби з флангів пробитися через ворожі лінії, але його наступ під Чорною 16 серпня союзники відбили. При довшій облозі генерал Пелісьє ужив нової тактики, а саме — наказав будувати стрілецькі рови під самими російськими шанцями і таким чином, немов ланцюгом, стиснув з усіх боків твердиню. Після цього він розпочав бомбардувати ворожі позиції і після триденного безперестанного вогню 8 жовтня повів новий генеральний наступ. Французькі війська здобули врешті у незвичайно завзятій боротьбі найсильніше укріплений Малахівський курган. Французи втратили одного дня понад 7 000 війська, англійці — 2 400,'а росіяни — до 13 000. Ця перемога вирішила долю Севастополя. Горчаков уночі сам висадив усі форти, що ще залишилися в російських руках, затопив усі воєнні кораблі в пристані й перейшов на нові позиції на горбах за містом. У тому ж часі союзники здобули менші твердині: Тамань, Фанагорію і Кінбурн.
Але Росія не поспішала вести мирні переговори. Вона рівночасно вела війну в Азії, здобувала там перемоги і ними хотіла зрівноважити свої втрати на Чорному морі. У боях під КаракЛісом, Ахалцихом, Угуслі російські генерали перемогли турків. Генерал Муравйов здобув найсильнішу твердиню на Закавказзі Каре і почав похід на Ерзерум. Нарешті прийшло до Миру, якого так давно чекали перевтомлені війська.
Ще в березні 1855 р. помер цар Ніколай, і російський престол посів його син Александр II (1855—1881). Австрія перша почала з ним переговори. Після попередніх переговорів у Відні скликано мирний конгрес у Парижі в лютому 185 б р. Це був знак, що французькі впливи здобувають все більшого значення в Європі. Врешті, під Севастополем французи найбільше відзначилися і понесли найбільші жертви. На конгресі провідну роль відігравав французький міністр закордонних справ Валевський. Мир підписано ЗО березня 1856 р. Союзники залишили Севастополь й інші здобуті твердині, а Росія зреклася Карсу й відступила Молдавії частину Бессарабії; Молдову, Волощину й Сербію передано під опіку великих держав. Ці новостворені держави мали забезпечити рівноправність християн і магометан. Чорне море признано було нейтральним. Могли його відвідувати торгові кораблі, але для воєнних кораблів доступ до нього був заборонений. Росія й Туреччина могли тримати в ньому тільки по 10 малих кораблів для охорони побережжя. Признано свобідною також плавбу по Дунаю. Паризький конгрес порішив також деякі справи, що торкалися морського права.
Кримська війна високо підняла значення Наполеона III в Європі. Недавній «узурпатор» став тепер суддею європейських справ. Його популярність була така велика, що і преса, і політичні кола з незвичайною увагою прислухалися до всіх його слів, до того, «що він сказав і що промовчав, що хотів сказати своєю мовчанкою і що промовчував своєю промовою». Імператор умів своє становище утримати, співпрацюючи з Англією і вміло лавіруючи між інтересами інших держав. У 1857 р. він зумів урегулювати відносини Франції з Росією: в цьому році він зустрівся з царем Александром II у Штутгарті і там загладив наслідки війни. З другого боку, почав проявляти ініціативу в італійських справах.
Італійсько-французький союз. Після невдалої спроби державного об'єднання 1848 р. в Італії настала реакція абсолютизму, але вже не така стихійна, як перед тим. Перше прийшло до рівноваги королівство Сардинії під проводом нового короля Віктора Еммануїла (1849—1878). У 1850 р. міністром хліборобства, торгівлі і флоту став там граф Каміль Кавур (1810—1861), який провів важливі реформи і в дуже короткому часі довів державу до незвичайного добробуту. Він побудував у Савойї і П'ємонті перші залізниці і добрі шляхи і тим уможливив торговельний рух через Альпи з Франції до Італії. Торговельні умови з різними країнами підняли доходи держави. Уперше заведено було рівне оподаткування всіх громадян і це підняло скарбові прибутки. Він значно обмежив владу духовенства, скасував церковне судівництво, обмежив число монастирів. Пресі дав він свободу й тим приєднав собі лібералів, що ввійшли з ним у співпрацю для об'єднання Італії. У цьому самому напрямі вів свою діяльність Національний Союз під проводом Паллавічіна і Ла Фаріни. У тісному зв'язку з ними був також Гарібальді, що знайшов захист на острові Капрі і звідти підтримував контакти з італійськими патріотами у різних містах Італії. Всюди вже було прийнято за основу діяльності співпрацю з сардинським урядом; тільки радикальний «Союз акції», що був під впливом Мацціні, вперто обстоював республіканські змагання. Кавур уміло кермував політичними течіями, особливо молоді, відвертаючи її від революційних починів, а привчаючи до державної праці. Сардинська держава таким способом стала сильним осередком італійської національної політики, особливо П'ємонт, де був головний осідок національного руху. Він добув собі таку популярність, що пізніше «П'ємонтом» почали звати кожну країну, з якої виходили державницькі змагання.
В інших державах Італії панувала абсолютистична реакція, що спричинювала все нові революційні вибухи. В 1854 р. в Пармі убито на вулиці князя Карла, що з незвичайною ворожнечею переслідував демократів. Виновників замаху не зловлено. Двома роками пізніше на тому самому місці було вбито двох високих поліційних урядовців.
-У Неаполітанській державі велася боротьба між урядом і народом. Ославлений «король-бомба», Фердінанд її, за допомогою швейцарської гвардії і найманих військ намагався придушити народний рух та заповнював в'язниці й галери політичними провинниками. На цей режим терору звернув увагу Європи у своїх листах англійський політик Гладстон.
Англійський і французький уряди пробували вдатися до інтервенції в цій справі і врешті відкликали з Неаполя своїх представників. Між народом поширився тоді тайний союз, «Каморра». Озброєні ватаги з'являлися несподівано у різних місцях та нищили і грабували прихильників королівської влади. На короля зробили замах під час військового перегляду. Він ледве врятувався під час цього замаху і боявся вже перебувати в столиці, а осів в укріпленім замку Казерті.
Тому Сардинія взяла участь у Кримській війні разом із Францією й Англією і в результаті брала участь у Паризькому конгресі. Кавур у своїй промові на конгресі заявив, що Європа доти не матиме тривкого миру, доки Італія національно не об'єднається. Цю заяву сардинський міністр склав не без таємної згоди Франції. Наполеон III приязно ставився до італійських змагань, оскільки був заінтересований в обмеженні австрійських впливів на Апеннінському півострові. Імператор виступив як прихильник ідеї самоозначення народів. Як він сам дійшов до влади на основі всенародного голосування, так £амо вимагав, щоб і кожний народ міг виявити через плебісцит, якої влади собі бажає. Кавур всіма силами намагався підтримати Наполеона в його поглядах і погоджувався визнати протекторат імператора над італійським об'єднанням. Співпраця Сардинії з Францією ставала все тіснішою, а фронт її звертався проти Австрії.
Австрія після Кримської війни попала в ізольоване становище. Росія не могла їй дарувати виступу на боці західних держав і шукала нагоди, щоб помститися за зраду; Пруссія змагала до того, щоб усунути австрійські впливи в Німеччині; Франція й Англія закидали Францеві Йосифові, що він не досить енергійно підпомагав їм у війні Кавур пильно працював над тим, щоб Австрія залишилася далі в цій ізоляції, і його заслугою було російсько-французьке порозуміння. Він також через своїх агентів підтримував неприхильні для Австрії настрої в Ломбардії і Венеції і підпомагав протиавстрійські розрухи в Мілані та інших містах. Взимку 1856—1857 pp. Франц Иосиф із молодою своєю дружиною, баварською принцесою Єлизаветою, відбув подорож по Північній Італії, причому проголосив політичну амністію, але населення прийняло його дуже холодно. Італійці уважали Габсбургов чужинцями й очі їх зверталися до сардинського роду, що єдиний з італійських династій був місцевого походження.
Війна з Австрією. Наполеон, хоч і прихильно ставився до політики Сардинії, не спішив виступити проти Австрії. Гарячі італійці рішилися прискорити події: 14 січня 1858 р. італійський революціонер Феліче Орсіні кинув бомбу на цісарський поїзд, а в листі до Наполеона, як причину замаху, подав нерішучість імператора у справі об'єднання Італії. Не знати, чи цей замах, чи інші політичні міркування схилили Наполеона" до остаточного рішення. 20 липня 1858 р. Кавур зустрівся таємно з Наполеоном у купелевій місцевості Пломб'єр у Вогезах, і там вони уклали французько-сардинську умову про спільний збройний виступ проти Австрії. Сардинія мала дістати Ломбардію, Венецію, Парму, Модену і т. зв. папські легації — Болонью і Феррару; зате вона мала відступити Франції Савойю і Ніццу. В інших провінціях відносини мали буги впорядковані після перемоги над Австрією. Наполеон проектував італійський союз під проводом папи. Порозуміння між обома державами скріплено династичними зв'язками: донька Віктора Еммануїла, Клотильда, стала дружиною Єроніма Наполеона — сина вестфальського короля.
Свою неприхильність до Австрії обидва союзники виявили у публічних виступах. Наполеон під час новорічної аудієнції 1 січня 1859 р. до австрійського посла в Парижі звернувся з такими словами: «Дуже жалкую, що наші відносини до вашого уряду не є вже такі добрі, як раніше; але прошу переказати цісареві, що мої особисті почування до нього є все ті самі». Вся Європа заворушилася, розглядаючи значення цієї промовистої заяви. Зі свого боку Віктор Еммануїл при відкритті парламенту в Туріні заявив, що не може залишатися далі нечутливим на крик болю, що звертається до нього з різних сторін італійської землі. Це був знак, що наближається війна. Міжнародна дипломатія пробувала ще утримати мир. Англійський посол у Парижі вщхав до Відня і намагався схилити Австрію до уступок; з другого боку, Росія виступила з проектом міжнародного конгресу для полагодження італійської справи. Але Австрія виявилася непоступливою й у квітні 1859 р. вислала ультиматум до Сардинії, вимагаючи демобілізації війська, а коли сардинський уряд на це не погодився, оголосила їй війну. Кавур був дуже вдоволений цим ходом подій, бо вину війни міг скласти на ворога.
Австрійські війська під проводом генерала Дулая перейшли ріку Тічіно, але не пішли відразу в наступ, скориставшись чим, сардинська армія могла докінчити свою мобілізацію і перша почала наступ з Александрії на Павію. Рівночасно Гарібальді з альпійськими стрільцями почав акцію поблизу озера Комо. На допомогу італійцям прийшли французи. До Італії приїхав також сам Наполеон. Хоч стратегічний провід він залишив своїм генералам, проте само його славне ім'я нагадало епоху великого Наполеона й немало причинилося до успіхів кампанії. Імператорська гвардія пробилася крізь ворожу лінію під Буфалорою; далекострільні французькі гармати виявили всюди перевагу над австрійською артилерією. До вирішального бою прийшло під Маджентою 4 червня 1859 р. Погромлені австрійці мусили відступити на схід. Серед незвичайної радості народу Віктор Еммануїл із Наполеоном в'їхали до Мілана.
Австрійські війська відступили на схід від ріки Мінчо і там перегрупувалися у чотирикутнику твердинь Пескьєра, Ман-туя, Леньяго й Верона. Начальний провід узяв у свої руки тепер цісар Франц Иосиф і вирішив розпочати новий наступ проти французів. До зустрічі прийшло під Сольферіно 24 червня 1859 р. Австрійські війська розтягнулися на дуже широкому фронті, так що центр був слабший від крил. Наполеон III, що мав добрі інформації про рухи австрійців, ударив у це слабке місце і, підтягаючи все нові резерви, здобув центральні австрійські становища. Велика буря надвечір припинила бій. Втрати обох сторін були дуже великі: у австрійців 21 000, у французів— 12 000, у італійців — 5 500.
Франц Иосиф був дуже пригнічений своєю невдачею і жахливим проливом крові. Із сльозами в очах він сказав: «Волію втратити цю провінцію, ніж іще раз оглядати такі страшні речі». Він погодився на перемир'я у Вільяфранко, а 11 липня з'їхався з Наполеоном і обговорив із ним умови миру. Остаточно мир підписано в Цюріху 10 листопада 1859 р. Австрія зреклася Ломбардії на річ Наполеона, а він передав її Сардинії; Італія мала утворити союз під проводом папи.
Італійці уважали цей мир за зраду своєї справи. Сам Наполеон під час війни кинув гасло: «Італія вільна аж до Адріатики», а тепер погодився на такі невигідні умови. Імператор відразу втратив в Італії свій авторитет. Італійські патріоти побачили, що він боїться сильної Італійської держави. Кавур на знак протесту уступив з уряду міністра і, як приватна людина, взявся реалізувати ідею об'єднання італійських {земель. Залунав новий клич: «Italia fara de se!» — Італія постане власними силами. Вже з початком війни прийшло до повстань у Флоренції, Пармі і Модені. Тамошні володарі повтікали, а там утворилися тимчасові уряди. Також папська Болонья заявила готовість злучитися з Сардинією. Тепер у всіх тих країнах проголошено плебісцит, і населення однодушно висловилося в підтримку влади Віктора Еммануїла. Наполеон III мусив погодитися з цими подіями, але зажадав плебісциту для Савойї і Ніцци, і ці землі перейшли під французьку владу. 2 квітня 1860 р. вперше зібрався італійський парламент у Туріні, де разом із представниками Сардинії і П'ємонту засіли представники Тоскани й Емілії (так почали звати об'єднані Парму, Модену й Романію).
Об'єднання Італії. Коли вже Північна Італія об'єдналася під одною владою, італійські патріоти перенесли свою акцію на південь, до Неаподітансько-сицилійського королівства. Знеславлений Фердінанд II, «король-бомба», в тому часі помер і його місце посів недосвідчений син, Франц II (1859—1861). Неаполітанська держава мала добре зорганізоване військо силою 150 000, але саме тоді збунтувалися в ньому швейцарські наймані полки, і король мусив їх розпустити. Діяльність «каморри» викликала дезорганізацію країни. Національним героєм Південної Італії став тепер Гарібальді. Із славною «тисячкою» охот-ників і чотирма гарматами у травні 1860 р. він прибув двома пароплавами з Генуї і причалив до західного берега Сицилії. В горах він зібрав коло 3 000 прихильників й оголосив прокламацію, що від імені Віктора Еммануїла, короля Італії, обіймає владу над Сицилією. 27 хравня він ударив на столичне місто Палермо й добув половину міста. Королівське військо почало бомбардувати повстанців із цитаделі та з кораблів, але за посередництвом англійців прийшло до перемир'я й залога відступила з Палермо. Ця под
словами: «Мій вибір виявив тріумф цілої системи, бо ім'я Наполеона є вже само, по собі програмою; воно означає в державі порядок, авторитет, релігію, добробут народу, а назверх — честь нації. Цю політику я хочу довести до перемоги». Ця заява вказувала, що новообраний президент думає йти своїм власним шляхом, до своєї мети. Французьке громадянство не чинило опору тим змаганням. Республіка мала своїх прихильників тільки серед міського населення, що піддавалося впливам соціалізму; зате провінція домагалася сильної влади і згадувала світлі часи імперії. Культ Наполеона І ставав чимраз сильніший в письменстві, мистецтві, щоденному житті. Ці настрої громадянства знайшли свій вияв у Законодавчих Зборах, що утворилися в 1849 р. взамін конституційної асамблеї: більшість депутатів були прихильниками монархії. Рішуче проти Людовіка Наполеона поставилися тільки соціалістичні депутати, що творили в палаті невелику, але добре зорганізовану групу. Вони прийняли старе якобінське ім'я «гори» і вимагали «червоної республіки». Коли хвиля революції піднялася в Італії та в Угорщині в червні Г849 p., республіканці намагалися викликати революцію у Парижі й Ліоні, але цей рух скоро придушено.
Консервативна більшість палати йшла по лінії Наполеона і проводила реформи, звернені проти суспільних низів. Було скасовано загальне право голосування і до виборів допущено тільки оподаткованих й осілих громадян: число виборців з 9 мільйонів упало до 6. Окремі закони обмежили свободу преси. Видавці мусили складати високі кавції, а за пресові провини платили грошові штрафи. Кожна політична стаття мусила мати підпис автора. Людовік Наполеон дуже дбав про добрі стосунки з церквою. Прихильність клерикалів він здобув висилкою допомоги для папи до Риму, хоча республіканці уважали це за зломання конституції. До шкільництва допущено духовенство і віддано йому нагляд над навчанням релігії. Один із проводирів лібералів заявив тоді: «Соціалізм або катехізм: третього шляху нема!»
Але опозиція проти цих реформ все зростала, і Людовік Наполеон уважав своє становище не досить певним. Чо-тирьохліття його президентства вже кінчалося. Тоді він рішився зробити переворот. Перш за все усунув коменданта паризької залоги, який не дозволяв військові вітати президента окликом: «Хай живе імператор», — а далі наказав ув'язнити 60 визначних проводирів лібералів і республіканців. 2 грудня 1851 р. на вулицях розліпили декрети про стан облоги і розпуск Законодавчих Зборів. Коли • депутати спробували зібратися в іншому місці, військо їх розігнало. У деяких місцях прийшло до виступів соціалістів, але вони не мали успіху. Коли президент появився на вулиці, військо привітало його радісними окликами.
Людовік Наполеон проголосив нову конституцію, на зразок консулярної 1799 р. На чолі держави мав стояти президент, з повними правами володаря, але відповідальний перед народом. Законодавчу владу мали Законодавчі Збори, вибрані загальним голосуванням, але без права ініціативи, бо проекти законів міг подавати тільки президент. Другою палатою був сенат, назначений президентом. Цю переміну конституції піддано плебісциту: 7 500 000 голосували за неї, і тільки 650 тисяч — проти.
Людовік Наполеон осів у Тюїльрі і змагав уже явно до віднови цісарства. Він уладив величавий двір, давав бенкети і забави, визначним людям давав відзнаки й дарунки, народ очаровував походами і переглядами війська. «Імперія — це мир», — ці слова президента стали гаслом дня. Врешті наприкінці 1852 р. сенат виступив із пропозицією, щоб Людовікові Наполеонові признати титул імператора. Новий плебісцит 7 800 000 голосами проти 250 000 затвердив цей проект. 2 грудня 1852 р. проголошено Наполеона III імператором «з Божої ласки й волі народу».
Наполеон III відчував, що старі династії відносяться до нього з нехіттю і навіть презирством. І він не пробував увійти між давні королівські роди, а все зазначував те, що він, так само, як Наполеон І, завдячує свою владу власній заслузі. В одній з промов до сенату він з'ясував це такими словами: «Коли я перед лицем старої Європи силою нової державної думки піднявся на висоту старих володарських родів, то не треба думати, що через те я зробив мій герб старшим і за всяку ціну хочу увійти в родину королів. Краще буде, коли я пам'ятатиму все про мій початок, не буду відрікатися характеристичних рис мого походження і перед Європою відкрито признаюся до ролі нової людини, — це почесна ознака, коли доходиться до неї вільним вибором народу».
Наполеон III, правда, намагався увійти в подружжя з старими династіями, але європейські двори не хотіли визнати його собі рівним. Тоді він взяв за жінку іспанську графиню Євгенію Монтіхо, що, як імператриця, стала вірною товариш-.кою його життя.
Політика Наполеона III. У внутрішній політиці Наполеон III ішов шляхами Наполеона І. Головною основою держави він уважав авторитет влади і свою владу намагався скріпити за допомогою сильної армії та широкою ініціативою у справах, що торкалися добробуту й розвитку громадянства. Так само, як його стрий, він був великим будівничим Франції, залюбки проектував і будував нові гостинці, залізниці й мости, регулював ріки, проводир канали. Всюди він протегував розбудову міст, чи то коштом держави, чи самоврядування. Париж перебудовано тоді за новим планом: знесено багато старосвітських вузьких вулиць, а побудовано нові дільниці з новими гігієнічними улаштуваннями. Наполеон розумів значення великого міщанства, сам любив вести інтереси й стежив пильно за економічним розвитком громадянства. В 1855 р. у Парижі відбулася виставка промисловості й мистецтва, що привабила до Франції багато чужоземних гостей і немало причинилася до піднесення господарства. За прикладом Англії заведено систему вільної торгівлі і скасовано докучливі мита. Дуже широко розвинувся кредит, а біржа, банки й акційні товариства досяг-ли небувалої сили та значення. Але навчений досвідом орлеанської династії, Наполеон III не давав міщанству необмеженої влади, а дбав про суспільну рівновагу. Великі публічні підприємства давали працю народним масам, проведено деякі реформи у робітничому законодавстві, а в конечній потребі держава виступала з гуманітарною ініціативою. Так, наприк лад, у 1853 р. під час дорожнечі відкрито т. зв. пекарські каси що продавали дешевий хліб.
При зверхньому лібералізмі Наполеон не допускав до того щоби впливи громадянства виростали понад авторите імператорської влади. Закон про товариства давав урядов такі широкі права, що ніякий напрямок, противний імперії, не міг довго втриматися. Так само закон про пресу піддавав публічну думку під контроль влади. Велику роль відігравала поліція, що стерегла монархічного ладу й заздалегідь перепиняла всякі спроби революції. Опозиція зникла майже безслідно. Легітимісти, тобто прихильники Бурбонів, не давали про себе знаку життя, хоч жив іще останній з роду — граф Шамбор; проводирі орлеаністів, як Гізо й Тьєр, віддалися літературній праці; республіканці виїхали на еміграцію — до Англії, Бельгії або Швейцарії. Змови різних запальних одиниць проти імператора не доводили ні до чого. Раз тільки, в 1858 p., Наполеон III з дружиною наразився на смертельну небезпеку, коли італійський революціонер Орсіні кинув бомбу на імператорський повіз, але і з цього замаху вийшов щасливо. Щоб запобігти таким подіям на майбутнє, уряд видав дуже суворий закон про безпеку держави. На його основі арештовано до 2 000 політично підозрілих і частину їх покарано депортацією. Це остаточно придушило всякий рух, не прихильний імператорові.
Росія за Ніколая І. На початку XIX ст. російський престол посів цар Павло І (1796—1801) — син Катерини II. Він був людиною екзальтованою і запальною, з ненавистю ставився до всяких реформ, а особливо до французької революції. Коли Наполеон по дорозі до Єгипту зайняв Мальту, цар, як великий магістр іоанітів, проголосив Франції війну й направив російське військо до Італії під проводом Суворова. Пізніше знеохотився до війни і спільно з північними державами утримував нейтральність. Помер, убитий змовниками. Син його Александр І (1801—1825) спершу ввійшов у тісні зв'язки з Австрією і Пруссією, але від Наполеона зазнав поразки у боях під Аустерліцом 1805 р., прусським Ейлау і Фрідландом 1807 р. Під час особистої зустрічі з французьким імператором схилився до миру з Францією і за те від Наполеона дістав Білостоцьку округу. Але пізніше знову розійшлися шляхи обох володарів: справа континентальної блокади, відновлення Польської держави і Туреччини роз'єднали союзників. Похід Наполеона на Москву закінчився занепадом французької армії, і Александр спільно з європейською каоліцією переслідував Наполеона аж до його остаточного кінця. На Віденському конгресі Росія займала одно з найперших місць, й Александр умілою дипломатією здобув собі Польське королівство. Польща була злучена персональною унією з Росією" і дістала конституційний устрій. В 1812 р., у мирі з Туреччиною, Александр придбав для своєї держави Бессарабію.
Цар Ніколай І (1825—1855) від ліберального. Александра відрізнявся тим, що був прихильником крайнього абсолютизму. На самім початку його володарювання у Петербурзі та в Україні вибухло повстання війська — т. зв. змова декабристів. Ніколай придушив її жорстокими засобами і від того часу вів тверду деспотичну управу. Самодержав'я і православ'я — це були дві сили, що ними цар бажав скріпити Росію. Ліквідовано всякі самоуправні установи, а вся влада перейшла до рук бюрократії, що була залежна тільки від царя. Навіть дворянство, яке раніше мало деякі права, мусило безоглядно покоритися самовладному цареві. Щоб утримати аристократію в залежності від себе, Ніколай не вагався під'юджувати селян проти панів —- недовір'я між обома класами давало силу царській владі. Православна церква мала стати єдиною релігійною організацією всієї держави. Тому в 1838 р. цар силою скасував уніатську церкву на Правобережжі, Волині іл Білорусі; унія залишилася тільки на Холмщині. За провини проти влади карано варварськими карами — кнутом і довголітньою солдатською службою. Страхіття цього режиму пережив на собі Тарас Шевченко.
Ніколай почав порушувати також ліберальний статут Польського Королівства, встановлений Александром І. Це призвело до повстання у Варшаві 29 листопада 1830 р. Тимчасовий уряд під проводом генерала Хлопіцького пробував пере-. говорами довести до миру, але цар не йшов на поступки, і тоді польський сойм детронізував династію Романових. У війні спершу полякам щастило, так що похід росіян на Варшаву стримався. Але'в бою під Остроленкою генерал Дібич переміг польського полководця Скшинецького, а генерал Паскевич у вересні 1831 р. здобув Варшаву. Свою перемогу Ніколай використав для проголошення т. зв. Органічного статуту 1832 p., яким прилучив Польщу, як провінцію,, до Російської держави, скасував польський сойм і окрему армію та завів поліційний режим. Разом з тим розпочалася русифікація прибалтійських провінцій.
У своїй зарубіжній політиці Ніколай намагався поширити впливи Росії на Балкани та Кавказ. У 1826 р. в Аккермансько-му договорі султан зрікся права призначувати господарів Молдови й Волощини й допустив російський флот до Чорного моря. У грецькій справі Росія діяла спершу спільно з західними державами проти Туреччини, але коли Англія і Франція після бою під Наваріном вдоволилися самостійністю Греції, Ніколай вів далі війну з султаном (1828—1829). Російські війська під проводом Дібича в 1829 р. дійшли аж до Адріанополя, але епідемічні хвороби не дали докінчити походу. Рівночасно Паскевич увійшов на Закавказзя. Кавказькі племена вже з кінця XVIII століття почали переходити під російську владу. В 1783 р. грузинський цар Іраклій, під час війни з Персією, піддався під протекторат Росії, а . його наслідник Георгій записав свою державу цареві, так що 1801 р. Грузія стала російською провінцією. Дещо пізніше російський протекторат признала Імеретія з містом Кутаїсі, Мінгрелія і Гурія (1804—1810 pp.) та деякі перські ханства. Паскевичу в 1828—1829 pp. пощастило здобути сильні турецькі твердині Ахалцих і Ерзерум, а также перське місто Еривань. В Адріанопольському мирі 1829 р. Туреччина мусила уступити Росії кавказьке побережжя Чорного моря і надала автономію дунайським князівствам. Пізніше Росія надала Туреччині допомогу проти збунтованого єгипетського паші Мехмеда-Алі й за те в 1833 р. дістала свобідний переїзд через Босфор і Дарданелли.
Кримська війна. Заохочений цими успіхами, Ніколай І почав змагати до повного завоювання Туреччини. Турецька держава була знесилена і грецькою війною, і повстанням намісника Єгипту М є х м є д а-А л і. Це була людина, повна енергії і володарського хисту. Він знищив остаточно бунтівничих мамелюків і завів європейську організацію війська. Молодих єгиптян він посилав до Парижа і Лондона, щоб познайомилися з культурою Європи, поліпшував хліборобство, збудував канал між Александрією і Каїром, планував сполучення Єгипту з Червоним морем. Він придушив повстання вахабітів, здобув Мекку, а також завоював Нубію. Під час грецької війни надав допомогу султанові і за те дістав Крит. Згодом зажадав для свого сина Ібрагіма пашалика в Дамаску, а коли султан відмовився, він почав війну (1831—-1833 pp.). Ібрагім зайняв Сирію, а звідти рушив на Малу Азію і під Конісом (Іконіюм) розгромив султанські війська. За інтервенцією західних держав прийшло до миру, в якому
Мехмед-Алі дістав Сирію. Султан Махмуд II (1808— 1839), бажаючи помститися за цю поразку, зорганізував військо за допомогою пруссь-ких інструкторів і почав другу війну з Єгиптом 1839— 1841 pp. Але Мехмед-Алі знову переміг турецькі війська. Та в підтримку Туреччини виступив четверний союз Англії, Росії, Австрії і Пруссії. Англійський флот бомбардував Бейрут і загрожував Александра. Тоді Мехмед-Алі погодився на мир, але здобув собі спадщинне намісництво в • Єгипті й Нубії, за невеликим гарачем* для Порти. В 1841 р. між п'ятьма європейськими державами . та Туреччиною укладено договір, в якому вирішено, що Дарданелли й Босфор мають бути зачинені для воєнних флотів усіх народів.
Ці події виказали внутрішню слабість Туреччини. Цар Ніколай назвав Турецьку державу «хворою людиною» й укладав плани її завоювання. Російська дипломатія почала нав'язувати британському урядові проект поділу турецьких володінь між обома державами. Константинополь мав перейти до Росії, Єгипет — до Англії. Але Велика Британія уважала існування Туреччини потрібним для європейської рівноваги, — поширення російських впливів на Середземному морі могло б бути небезпечним для англійської торгівлі.
Тоді Ніколай рішився здійснити двої задуми власними силами. Давніші договори з Туреччиною давали цареві право опіки над ісповідниками грецької віри в Оттоманській державі. Ці права послужили цареві до акції проти слабого султана Абдул-Меджіда (1839—1861). Ніколай почав домагатися, щоб султан віддав у руки православних святий Гріб на інші почитані місця і щоб не допускав туди католиків. Опіку над католиками у Палестині здавна мала Франція і своїх прав не хотіла зректися. В Єрусалимі все частіше приходило до суперечок між обома віросповіданнями, а то бували й криваві сутички.
Коли султан не захотів полагодити церковних бажань, Ніколай задумав поставити їх в ультимативній формі. Російське військо обсадило Бессарабію, а воєнний флот приготувався до відпливу з Севастополя. У березні 1853 р. російський посол князь Меншіков приїхав до Константинополя і в подорожному одязі, у запорошених чоботях став вимагати спішної аудієнції в дивані. Від імені царя він поставив вимогу визнання царського протекторату над християнами грецької віри у Туреччині й окремих прав для греків у святих місцях. Але султан за порадою улемів, «знавців закону», надіючись на допомогу Англії і Франції, цей ультиматум відкинув.
Ніколай уважав це за причину до війни. У Петербурзі відбувся перегляд війська і святочне богослужіння, на якому митрополит високо підняв грецький хрест на знак, що війна ведеться за релігійну справу. Преса нагадувала, що саме мигнуло 400 років від часу, коли турки зайняли Константинополь, та що давнє пророцтво запевняло, що після чотирьох століть півмісяць уступить з Святої Софії і на церкві знову засяє хрест. Російські війська під проводом князя Горчакова перейшли Прут і ввійшли до Молдавії та Волощини. Цар у своєму маніфесті заявив, що не думає забирати цих земель, а хоче тільки мати їх, як заставу, поки Туреччина не здійснить його домагань. Але султан, підтриманий західними державами, не хотів іти на поступки й оголосив Росії війну.
Вибух російсько-турецької війни, яку пізніше названо Кримською (1853—1856), справив велике враження на Заході. Англія і Франція відразу склали умову з Портою, в якій зобов'язалися до збройного виступу, якщо Росія не прийме мирних пропозицій. Англія вбачала загрозу своїм торговельним інтересам на Сході, Наполеон III не хотів зректися упривілейованого становища Франції в Сирії і хотів підняти авторитет своєї монархії. Проти Росії виступила також Австрія. Це було несподіванкою у міжнародній політиці, бо Ніколай І під час угорського повстання допоміг Францеві Йосифові вдержатися на престолі. В Росії повторювали слова міністра Шварценберга, що «Австрія здивує світ своєю невдячністю». Але Австрія була занепокоєна російською окупацією придунайських країн: це загороджувало шлях австрійській експансії на Балкани. Пруссія спочатку вагалася у своїй політиці. Отто Бісмарк, що тоді починав свою політичну кар'єру, остерігав, щоб Пруссія не дала використати себе Австрії, бо її інтереси розходяться з австрійськими. Але прусський уряд усе ж рішився виступити проти Росії. До протиросійського союзу приєдналася також Сардинія, що бажала завоювати собі прихильність великодержав для своїх майбутніх планів об'єднання Італії. Великодержави згодом порозумілися між собою щодо мети війни і виставили Росії чотири вимоги: 1) погодитися на європейський контроль у придунай-ських князівствах; 2) забезпечити свобідну плавбу на Дунаї аж до моря; 3) провести ревізію Дарданелльського договору 1841 p.; 4) зректися протекторату над підданими Порти.
Війна розвивалася на суходолі і на морі. ЗО листопада 1853 р. російський адмірал Нахімов знищив турецький воєнний флот у Синопі. Цим Росія забезпечила, собі володіння на Кавказі і могла зав'язати протианглійські зв'язки з Персією й Афганістаном. Тоді Англія і Франція вислали свої флоти на Чорне море. Англійського війська під проводом лорда Реглана було 20 000, французького — під командою маршала Сент-Ар-но — до 50 000. 22 квітня 1854 р. союзні флоти почали демонстраційно обстрілювати Одесу. У тому самому часі другий англійський флот під командуванням адмірала Неп'єра з кількома французькими кораблями виплив у Балтійське море, здобув твердиню Бомарзунд на Аландських островах і почав обстрілювати Кронштадт, що боронив доступ до Петербурга, але ці заходи не мали великих успіхів.
У Волощині росіяни спершу зустріли опір турків. Омер-па-ша переправився через Дунай і розбив російське військо під Ольтеницею. З початком 1854 р. головну команду над російськими військами перебрав старий генерал Паскевич. Він перейшов Дунай, обсадив Добруджу і почав облягати Силістрію. Це спричинило живу реакцію союзників.
Австрійські війська рушили на Молдову і Волощину, а англійці й французи висадили свої війська коло Варни. Тоді Паскевич залишив Дунай і завернув за Прут, до Бессарабії. Союзники хотіли рушити далі на північ, але в їх таборі поширилася холера, і кілька тисяч людей втратило життя.
Але Росія не поспішала вести мирні переговори. Вона рівночасно вела війну в Азії, здобувала там перемоги і ними хотіла зрівноважити свої втрати на Чорному морі. У боях під КаракЛісом, Ахалцихом, Угуслі російські генерали перемогли турків. Генерал Муравйов здобув найсильнішу твердиню на Закавказзі Каре і почав похід на Ерзерум. Нарешті прийшло до Миру, якого так давно чекали перевтомлені війська.
Ще в березні 1855 р. помер цар Ніколай, і російський престол посів його син Александр II (1855—1881). Австрія перша почала з ним переговори. Після попередніх переговорів у Відні скликано мирний конгрес у Парижі в лютому 185 б р. Це був знак, що французькі впливи здобувають все більшого значення в Європі. Врешті, під Севастополем французи найбільше відзначилися і понесли найбільші жертви. На конгресі провідну роль відігравав французький міністр закордонних справ Валевський. Мир підписано ЗО березня 1856 р. Союзники залишили Севастополь й інші здобуті твердині, а Росія зреклася Карсу й відступила Молдавії частину Бессарабії; Молдову, Волощину й Сербію передано під опіку великих держав. Ці новостворені держави мали забезпечити рівноправність християн і магометан. Чорне море признано було нейтральним. Могли його відвідувати торгові кораблі, але для воєнних кораблів доступ до нього був заборонений. Росія й Туреччина могли тримати в ньому тільки по 10 малих кораблів для охорони побережжя. Признано свобідною також плавбу по Дунаю. Паризький конгрес порішив також деякі справи, що торкалися морського права.
Кримська війна високо підняла значення Наполеона III в Європі. Недавній «узурпатор» став тепер суддею європейських справ. Його популярність була така велика, що і преса, і політичні кола з незвичайною увагою прислухалися до всіх його слів, до того, «що він сказав і що промовчав, що хотів сказати своєю мовчанкою і що промовчував своєю промовою». Імператор умів своє становище утримати, співпрацюючи з Англією і вміло лавіруючи між інтересами інших держав. У 1857 р. він зумів урегулювати відносини Франції з Росією: в цьому році він зустрівся з царем Александром II у Штутгарті і там загладив наслідки війни. З другого боку, почав проявляти ініціативу в італійських справах.
Італійсько-французький союз. Після невдалої спроби державного об'єднання 1848 р. в Італії настала реакція абсолютизму, але вже не така стихійна, як перед тим. Перше прийшло до рівноваги королівство Сардинії під проводом нового короля Віктора Еммануїла (1849—1878). У 1850 р. міністром хліборобства, торгівлі і флоту став там граф Каміль Кавур (1810—1861), який провів важливі реформи і в дуже короткому часі довів державу до незвичайного добробуту. Він побудував у Савойї і П'ємонті перші залізниці і добрі шляхи і тим уможливив торговельний рух через Альпи з Франції до Італії. Торговельні умови з різними країнами підняли доходи держави. Уперше заведено було рівне оподаткування всіх громадян і це підняло скарбові прибутки. Він значно обмежив владу духовенства, скасував церковне судівництво, обмежив число монастирів. Пресі дав він свободу й тим приєднав собі лібералів, що ввійшли з ним у співпрацю для об'єднання Італії. У цьому самому напрямі вів свою діяльність Національний Союз під проводом Паллавічіна і Ла Фаріни. У тісному зв'язку з ними був також Гарібальді, що знайшов захист на острові Капрі і звідти підтримував контакти з італійськими патріотами у різних містах Італії. Всюди вже було прийнято за основу діяльності співпрацю з сардинським урядом; тільки радикальний «Союз акції», що був під впливом Мацціні, вперто обстоював республіканські змагання. Кавур уміло кермував політичними течіями, особливо молоді, відвертаючи її від революційних починів, а привчаючи до державної праці. Сардинська держава таким способом стала сильним осередком італійської національної політики, особливо П'ємонт, де був головний осідок національного руху. Він добув собі таку популярність, що пізніше «П'ємонтом» почали звати кожну країну, з якої виходили державницькі змагання.
В інших державах Італії панувала абсолютистична реакція, що спричинювала все нові революційні вибухи. В 1854 р. в Пармі убито на вулиці князя Карла, що з незвичайною ворожнечею переслідував демократів. Виновників замаху не зловлено. Двома роками пізніше на тому самому місці було вбито двох високих поліційних урядовців.
-У Неаполітанській державі велася боротьба між урядом і народом. Ославлений «король-бомба», Фердінанд її, за допомогою швейцарської гвардії і найманих військ намагався придушити народний рух та заповнював в'язниці й галери політичними провинниками. На цей режим терору звернув увагу Європи у своїх листах англійський політик Гладстон.
Англійський і французький уряди пробували вдатися до інтервенції в цій справі і врешті відкликали з Неаполя своїх представників. Між народом поширився тоді тайний союз, «Каморра». Озброєні ватаги з'являлися несподівано у різних місцях та нищили і грабували прихильників королівської влади. На короля зробили замах під час військового перегляду. Він ледве врятувався під час цього замаху і боявся вже перебувати в столиці, а осів в укріпленім замку Казерті.
Тому Сардинія взяла участь у Кримській війні разом із Францією й Англією і в результаті брала участь у Паризькому конгресі. Кавур у своїй промові на конгресі заявив, що Європа доти не матиме тривкого миру, доки Італія національно не об'єднається. Цю заяву сардинський міністр склав не без таємної згоди Франції. Наполеон III приязно ставився до італійських змагань, оскільки був заінтересований в обмеженні австрійських впливів на Апеннінському півострові. Імператор виступив як прихильник ідеї самоозначення народів. Як він сам дійшов до влади на основі всенародного голосування, так £амо вимагав, щоб і кожний народ міг виявити через плебісцит, якої влади собі бажає. Кавур всіма силами намагався підтримати Наполеона в його поглядах і погоджувався визнати протекторат імператора над італійським об'єднанням. Співпраця Сардинії з Францією ставала все тіснішою, а фронт її звертався проти Австрії.
Австрія після Кримської війни попала в ізольоване становище. Росія не могла їй дарувати виступу на боці західних держав і шукала нагоди, щоб помститися за зраду; Пруссія змагала до того, щоб усунути австрійські впливи в Німеччині; Франція й Англія закидали Францеві Йосифові, що він не досить енергійно підпомагав їм у війні Кавур пильно працював над тим, щоб Австрія залишилася далі в цій ізоляції, і його заслугою було російсько-французьке порозуміння. Він також через своїх агентів підтримував неприхильні для Австрії настрої в Ломбардії і Венеції і підпомагав протиавстрійські розрухи в Мілані та інших містах. Взимку 1856—1857 pp. Франц Иосиф із молодою своєю дружиною, баварською принцесою Єлизаветою, відбув подорож по Північній Італії, причому проголосив політичну амністію, але населення прийняло його дуже холодно. Італійці уважали Габсбургов чужинцями й очі їх зверталися до сардинського роду, що єдиний з італійських династій був місцевого походження.
Війна з Австрією. Наполеон, хоч і прихильно ставився до політики Сардинії, не спішив виступити проти Австрії. Гарячі італійці рішилися прискорити події: 14 січня 1858 р. італійський революціонер Феліче Орсіні кинув бомбу на цісарський поїзд, а в листі до Наполеона, як причину замаху, подав нерішучість імператора у справі об'єднання Італії. Не знати, чи цей замах, чи інші політичні міркування схилили Наполеона" до остаточного рішення. 20 липня 1858 р. Кавур зустрівся таємно з Наполеоном у купелевій місцевості Пломб'єр у Вогезах, і там вони уклали французько-сардинську умову про спільний збройний виступ проти Австрії. Сардинія мала дістати Ломбардію, Венецію, Парму, Модену і т. зв. папські легації — Болонью і Феррару; зате вона мала відступити Франції Савойю і Ніццу. В інших провінціях відносини мали буги впорядковані після перемоги над Австрією. Наполеон проектував італійський союз під проводом папи. Порозуміння між обома державами скріплено династичними зв'язками: донька Віктора Еммануїла, Клотильда, стала дружиною Єроніма Наполеона — сина вестфальського короля.
Свою неприхильність до Австрії обидва союзники виявили у публічних виступах. Наполеон під час новорічної аудієнції 1 січня 1859 р. до австрійського посла в Парижі звернувся з такими словами: «Дуже жалкую, що наші відносини до вашого уряду не є вже такі добрі, як раніше; але прошу переказати цісареві, що мої особисті почування до нього є все ті самі». Вся Європа заворушилася, розглядаючи значення цієї промовистої заяви. Зі свого боку Віктор Еммануїл при відкритті парламенту в Туріні заявив, що не може залишатися далі нечутливим на крик болю, що звертається до нього з різних сторін італійської землі. Це був знак, що наближається війна. Міжнародна дипломатія пробувала ще утримати мир. Англійський посол у Парижі вщхав до Відня і намагався схилити Австрію до уступок; з другого боку, Росія виступила з проектом міжнародного конгресу для полагодження італійської справи. Але Австрія виявилася непоступливою й у квітні 1859 р. вислала ультиматум до Сардинії, вимагаючи демобілізації війська, а коли сардинський уряд на це не погодився, оголосила їй війну. Кавур був дуже вдоволений цим ходом подій, бо вину війни міг скласти на ворога.
Австрійські війська під проводом генерала Дулая перейшли ріку Тічіно, але не пішли відразу в наступ, скориставшись чим, сардинська армія могла докінчити свою мобілізацію і перша почала наступ з Александрії на Павію. Рівночасно Гарібальді з альпійськими стрільцями почав акцію поблизу озера Комо. На допомогу італійцям прийшли французи. До Італії приїхав також сам Наполеон. Хоч стратегічний провід він залишив своїм генералам, проте само його славне ім'я нагадало епоху великого Наполеона й немало причинилося до успіхів кампанії. Імператорська гвардія пробилася крізь ворожу лінію під Буфалорою; далекострільні французькі гармати виявили всюди перевагу над австрійською артилерією. До вирішального бою прийшло під Маджентою 4 червня 1859 р. Погромлені австрійці мусили відступити на схід. Серед незвичайної радості народу Віктор Еммануїл із Наполеоном в'їхали до Мілана.
Австрійські війська відступили на схід від ріки Мінчо і там перегрупувалися у чотирикутнику твердинь Пескьєра, Ман-туя, Леньяго й Верона. Начальний провід узяв у свої руки тепер цісар Франц Иосиф і вирішив розпочати новий наступ проти французів. До зустрічі прийшло під Сольферіно 24 червня 1859 р. Австрійські війська розтягнулися на дуже широкому фронті, так що центр був слабший від крил. Наполеон III, що мав добрі інформації про рухи австрійців, ударив у це слабке місце і, підтягаючи все нові резерви, здобув центральні австрійські становища. Велика буря надвечір припинила бій. Втрати обох сторін були дуже великі: у австрійців 21 000, у французів— 12 000, у італійців — 5 500.
Франц Иосиф був дуже пригнічений своєю невдачею і жахливим проливом крові. Із сльозами в очах він сказав: «Волію втратити цю провінцію, ніж іще раз оглядати такі страшні речі». Він погодився на перемир'я у Вільяфранко, а 11 липня з'їхався з Наполеоном і обговорив із ним умови миру. Остаточно мир підписано в Цюріху 10 листопада 1859 р. Австрія зреклася Ломбардії на річ Наполеона, а він передав її Сардинії; Італія мала утворити союз під проводом папи.
Італійці уважали цей мир за зраду своєї справи. Сам Наполеон під час війни кинув гасло: «Італія вільна аж до Адріатики», а тепер погодився на такі невигідні умови. Імператор відразу втратив в Італії свій авторитет. Італійські патріоти побачили, що він боїться сильної Італійської держави. Кавур на знак протесту уступив з уряду міністра і, як приватна людина, взявся реалізувати ідею об'єднання італійських {земель. Залунав новий клич: «Italia fara de se!» — Італія постане власними силами. Вже з початком війни прийшло до повстань у Флоренції, Пармі і Модені. Тамошні володарі повтікали, а там утворилися тимчасові уряди. Також папська Болонья заявила готовість злучитися з Сардинією. Тепер у всіх тих країнах проголошено плебісцит, і населення однодушно висловилося в підтримку влади Віктора Еммануїла. Наполеон III мусив погодитися з цими подіями, але зажадав плебісциту для Савойї і Ніцци, і ці землі перейшли під французьку владу. 2 квітня 1860 р. вперше зібрався італійський парламент у Туріні, де разом із представниками Сардинії і П'ємонту засіли представники Тоскани й Емілії (так почали звати об'єднані Парму, Модену й Романію).
Об'єднання Італії. Коли вже Північна Італія об'єдналася під одною владою, італійські патріоти перенесли свою акцію на південь, до Неаподітансько-сицилійського королівства. Знеславлений Фердінанд II, «король-бомба», в тому часі помер і його місце посів недосвідчений син, Франц II (1859—1861). Неаполітанська держава мала добре зорганізоване військо силою 150 000, але саме тоді збунтувалися в ньому швейцарські наймані полки, і король мусив їх розпустити. Діяльність «каморри» викликала дезорганізацію країни. Національним героєм Південної Італії став тепер Гарібальді. Із славною «тисячкою» охот-ників і чотирма гарматами у травні 1860 р. він прибув двома пароплавами з Генуї і причалив до західного берега Сицилії. В горах він зібрав коло 3 000 прихильників й оголосив прокламацію, що від імені Віктора Еммануїла, короля Італії, обіймає владу над Сицилією. 27 хравня він ударив на столичне місто Палермо й добув половину міста. Королівське військо почало бомбардувати повстанців із цитаделі та з кораблів, але за посередництвом англійців прийшло до перемир'я й залога відступила з Палермо. Ця под
