Крип’якевич Всесвітня історія. Найновіші часи (1995)
8. Німецька імперія
Вільгельм І і Бісмарк. «Весна народів» не довела до об'єднання Німеччини в одну державу, а принесла тільки розчарування й нехіть до ширших політичних комбінацій. Знову обновився партикуляризм дрібних князів, що свої місцеві інтереси ставили вище понад потреби всієї нації. З цього стану речей користала Австрія. її авторитет піднявся завдяки перемозі 1849 p., і своїми впливами вона намагалася утримати поділ Німеччини разом з її старим устроєм.
Також Пруссія, що першою почала реалізувати об'єднання і довела до митного союзу північних держав, попала у політичний застій. Король Фрідріх Вільгельм IV, мрійник і фантаст, під кінець життя почав проявляти ознаки умової недуги, і Прусська держава залишилася без проводу. Справа змінилася лише тоді, коли регентом (1858 p.), а далі й королем став його брат Вільгельм І (1861—1888). Він, спочатку віддалений від престолу, віддався військовій кар'єрі і здобув солідне знання військових справ. Вільгельм визначався відвагою й рішучістю і, в протилежність до старшого брата, був людиною практичною, з ясним, твердим поглядом на політичні справи. Як головну мету діяльності Вільгельм І поставив собі об'єднання Німеччини і до цієї мети йшов послідовно, не поспішаючи, але використовуючи для цього всі сприятливі обставини. Він признавав необхідність парламентарного ладу, з яким не міг погодитися Фрідріх Вільгельм, і підтримував зв'язки з громадянськими колами, особливо з Німецьким Національним Союзом, що постав у 1859 р. і злучу-вав у собі всіх прихильників об'єднання. Італійська війна й постання об'єднаної Італії заохотило німецьких патріотів продовжувати їхні давні змагання. В I860 р. Вільгельм зустрівся з Наполеоном III у Баден-Бадені і схиляв могутнього імператора до своїх ідей. Наполеон погоджувався на поширення прусської території до Північного і Балтійського морів, але жадав для себе поступок за те на заході. Пруссія не могла на це погодитися, і переговори ні до чого не привели.
Щоб добути для Пруссії належне становище в Німеччині, Вільгельм опрацював план реорганізації прусської армії. На основі закону 1814 р. у Прусській державі було введено загальну військову службу, але число рекрутів не перевищувало 40 000 річно. Король задумав це число збільшити до 63 000, так що армія у мирному стані зі 150 000 мала збільшитися.до 213 000. Проте прусський сойм, а особливо нижня палата, не проявили розуміння важливості цієї реформи і не ухвалили кредитів на армію. Вільгельм розпустив сойм, але нові вибори ще більше скріпили опозицію. Конфлікт між королем і соймом ставав усе більш напруженим. Вільгельм був так перейнятий невдачею своїх планів, що готувався зійти з престолу. Але в останній хвилині ситуацію врятував Отто Бісмарк, що взяв на себе провід у прусському уряді.
Отто Бісмарк (1815—1898) походив із старого шляхетського роду, гімназію закінчив у Берліні, правничий факультет у Геттінгені. В молоді роки працював у різних судах, відбув військову службу, а потім, присилуваний родинними обставинами, осів у батьківськім маєтку. В 1846 р. став членом провінціонального сойму Саксонської провінції і там розпочав свою політичну кар'єру. Від початку він був консерватором і монархістом, під час бурхливих подій 1848 р. обороняв погляд, що король є володарем країни і має право на владу. Тим звернув він на себе увагу Фрідріха Вільгельма, і той призначив його пруссь-ким послом у союзному соймі у Франкфурті. Бісмарк виступав туг як прихильник об'єднання Німеччини під проводом Пруссії, а його тверезі погляди, оперті на широкому знанні німецьких відносин, здобули йому загальну пошану. В 1859—1862 pp. він був прусським послом у Петербурзі, а в 1862 р. — в Парижі. Коли прийшло до небезпечного конфлікту з соймом, Вільгельм І відкликав Бісмарка до Берліна і призначив його президентом міністрів, а в скорому часі також міністром закордонних справ. Король мав надію, що Бісмарк своєю рішучістю зуміє провести закон про збільшення армії.
Бісмарк справді не піддався опозиції, а зумів знайти зручний вихід із важкої ситуації. Хоч нижня палата сойму відкинула збільшений військовий бюджет, палата вельмож не затвердила цієї ухвали, а висловилася за урядовий проект. Конституція не передбачала, як вирішувати справу, коли палати не мають однозгідної думки. Бісмарк використав це й заявив, що через цю конституційну «прогалину» не буде наражати на шкоди державу, й почав стягати податки на основі збільшеного бюджету. Це викликало невдоволення в пресі, але прем'єр гострими пресовими розпорядками зумів стримати цей відрух. Не знати, як далі розвинулися б події, бо німецька опінія мусила була зайнятися іншою, важнішою справою — справою об'єднання Німеччини.
Шмсцько-данська війна. Бісмарк від самого початку своєї діяльності змагав до того, щоб Пруссію поставити на перше місце серед німецьких держав і зробити її центром національного об'єднання. Він бачив великі труднощі на цьому шляху і в своєму політичному реалізмі передбачав, що не мирними засобами можна буде об'єднати велику націю, а тільки «кров'ю та залізо м». Головну перешкоду в об'єднанні Німеччини він бачив в Австрії, яка старанно дбала про те, щоб утримати малі німецькі держави й використовувала їх з метою панування над ними. Через це всю свою агресивну політику він звернув проти австрійських впливів. Уже в своїх перших переговорах із Віднем він прийняв рішучий тон і почав вимагати, щоб у всіх рішеннях прусський король мав рівний голос із цісарем. У 1863 р. цісар Франц Иосиф скликав німецьких князів на конгрес у Франкфурті і там подав їм новий проект устрою Союзу: на чолі Союзу мали стояти директорія і союзна рада, обидві під проводом Австрії. Бісмарк домагався, щоб у керівництві Союзу Пруссія мала рівнорядне місце з Австрією. Коли ж цісар не захотів на це погодитися, Пруссія збойкотувала з'їзд: Вільгельм І не явився на нараді, і через те проект упав. Так виникло напруження між обома німецькими великодержавами.
Але до гострішої боротьби поки що не дійшло, бо на сцену прийшла справа, що мала неабияке значення для обох держав, — справа Шлезвігу і Гольштейну. Ці два північ-нонімецькі князівства шляхом спадщини ще в 1773 р. перейшли під владу данських королів, хоч формально належали до Німецького Союзу.,В XIX ст. у Данії розвинувся сильний національний рух, і данський уряд намагався тісніше зв'язати обидві провінції з Данським королівством. У 1848 р. уперше проголошено інкорпорацію цих земель до Данії, але Німецький Союз став в обороні своїх членів, переміг у війні 1848—1850 pp. і Данія мусила залишити свої плани. Але в 1863 р. данський уряд знову проголосив об'єднання Шлезвігу з Данією. Бісмарк уважав це рішення загрозливим для майбутньої Німеччини й намовив Союз до виступу проти Данії, а також прихилив до цієї акції Австрію. Почалася німецько-данська війна 1863— 1864 pp. Данські війська залишили Гольштейн, але сильно боронили Шлезвіг. Тоді Пруссія й Австрія вислали значну армію, і вона зайняла майже цілий Ютландський півострів, а також почала здобувати острови. Данія мусила погодитися на переговори й у Віденському мирі в жовтні 1864 р. зреклася Шлезвігу, Гольштейну і Лавенбургу.
Війна з Данією виклик-ла в Німеччині велике піднесення. її уважали за національну війну, а популярна пісня «Шлезвіг — Гольштейн, обмитий морями» стала національним гімном. Відновлення давньої німецької «мархії» уважали за тріумф усієї нації. Пруссія, що спричинилася найбільше до перемоги, здобула собі ще більший авторитет у Німеччині. Німецькі патріоти переконались, що тільки сильна держава може об'єднати всі території.
Отто Бісмарк, прусський міністр, пізніше канцлер Німецької держави
Віденський мир не вирішив державного становища Шлез-вігу і Гольштейну. Бісмарк від початку змагав до того, щоб ці країни злучити з Прусською державою і з незвичайною спритністю проводив свої наміри. Перш за все він подбав про те, щоб війська Німецького Союзу залишили захоплені території, оскільки не хотів допустити, щоб Союз чздобув які-не-будь права на ці князівства. З Австрією поки що погодився на кондомінат (спільне володіння), але всіма засобами намагався підірвати значення небезпечного союзника. Прусський флот опанував порт Кіль і тут уфортифікував свокгбазу. В округах, що були під прусською окупацією, заведено адміністрацію на прусський лад, прусські почти та ін. Австрія з невдоволенням споглядала ці прусські реформи і намагалася їм перешкоджати. Австрійський уряд підтримував кандидатуру князя Фрідріха з Августенбурга, що мав деякі права на Шлезвіг. У серпні 1865 р. прийшло до конвенції між обома державами в Гольштейні: Пруссія взяла на себе адміністрацію Шлезвігу, Австрія — Гольштейну, а князівство Лавенбург відступлено у власність прусському королеві за два з половиною мільйони талерів.
Війна Пруссії й Італії з Австрією 1866 р. Але ця конвенція тільки на короткий час зменшила напруження між обома державами. Бісмарк уважав необхідним усунути австрійські впливи в Північній Німеччині. У жовтні 1865 р. він відвідав Наполеона ІН у Біяріці і здобув від нього запевнення повної його нейтральності в німецьких справах. Рівночасно почав переговори з
Італією і довів спершу до торговельного договору, а далі почав приготовляти військовий союз. Тоді в Австрії перемогла партія, що вирішила виступити рівночасно проти Пруссії та Італії.
Австрія мала ще такий великий вплив у німецькому світі, що майже всі німецькі держави стали по її боці. Пруссія могла розраховувати тільки на власні сили та на Італію, з якою склала формальний союз (у квітні 1866 p.). Австрія виставила проти Пруссії понад 300 000 війська під проводом генерала Бе-недека, а проти Італії другу армію під командою архікнязя Альбрехта. Прусськї сили, числом 326 000, були поділені на три армії: дві на Ельбі й одна у Шлезьку, а під час війни утворено ще четверту армію на Майні.
Війна почалася в червні 1866 р. Прусськї війська ударили рівночасно на Ганновер, Гессен і Саксонію. Гессенський курфюрст одразу ж потрапив у полон, а ганноверська армія після бою під Лангензальцем мусила капітулювати. Пізніше прусські вояки пішли на південь, ударили на Баварію й інші південні держави, зайняли Франкфурт-на-Майні, Нюрнберг на інші міста. Німецькі князі мусили йти на переговори.
На італійському фронті головна італійська армія під проводом генерала Ламармори перейшла ріку Мінчо і наступала через чотирикугник твердинь (Пескьєра, Мантуя, Леньяго, Верона) на ріку Адідже; рівночасно друга армія мала перейти через Долішній Пад, а Гарібальді з охотниками з-над озера Гарда мав увійти до Тиролю. Мольтке відраджував наступ на сильні твердині, але італійці злегковажили цю осторогу, бо мали чисельну перевагу і розраховували на повний розгром ворога. Але наступ не вдався: 24 червня 1866 р. під Кустоцою перемогли австрійці. Розбите італійське військо мусило відступити на схід від Мінчо.
Але головна кампанія розігралася у Чехії. Три прусські армії перейшли чеську границю й у перших сутичках всюди перемогли австрійців. Невдовзі головну команду взяв сам король Вільгельм І, так що всі три армії повели спільний наступ. Після довгих і важких маршів 3 липня 1866 р. військам призначено відпочинок. Але саме тоді прийшли повідомлення, що Бенедек приготовляє вирішальний удар. Тоді Вільгельм уночі скликав воєнну нараду і рішив випередити австрійців. Було вислано накази до всіх армій: перша армія мала стримати ворога, щоб не перейшов ріки Ельби, друга мала вдарити на ліве крило австрійців, третя, під проводом кронпринца, мала виконати головну атаку. Перша і третя армії мали разом 124 000, друга — 97 000. За надзвичайно короткий час пруссаки укріпили свої позиції, розставили артилерію і приготувалися до бою. Ця скорість рухів дала прусській армії відразу перевагу над австрійцями, що разом із саксонцями мали 206 000 людей. Бій під Садовою і Кеніггрецом 3 липня 1866 р. закінчився погромом австрійців. Прусська армія .виказала тут
повну організаційну і стратегічну перевагу над австрійцями. Вона мала кращу зброю (поліпшені рушниці) і перевищувала австрійців воєнним духом та технічним оснащенням Воєнні плани цієї кампанії склав шеф штабу Гельмут Мольтке (1800—1891), геніальний стратег, з яким у тодішній Європі ніхто не міг зрівнятися.
Франц Иосиф у тому важкому становищі рішився на несподіваний крок: він звернувся до Наполеона III з заявою, що після того, як австрійська армія з честю вийшла з боротьби в Італії, він готовий віддати Наполеонові Венецію. Австрійські політики уявляли собі, що таким способом Австрія прихилить до себе Францію, відтягне Італію від Пруссії і зможе всі сили повернути проти пруссаків. Але ці заходи не принесли бажаних успіхів. Наполеон не поспішав укласти союз із Австрією і відповів тільки, що готовий стати посередником у мирних переговорах. Він звернувся до прусського та італійського королів зі своїми пропозиціями, але Вільгельм І не проявляв охоти до переговорів, а Віктор Еммануїл заявив просто, що залишається вірним союзові з Пруссією. Війна поновилася.
Прусські війська увійшли в Моравію і просувалися далі на столицю. Командування над австрійською армією перебрав тепер замість Бенедека архікнязь Альбрехт і почав стягати всі війська під Відень. Але недостача комунікаційних засобів і скорий похід пруссаків не дали йому виконати ці плани. Австрія мусила просити миру. Переговори велися у головній прусській квартирі у Нікольсбургу. Бісмарк уже після перемоги під Кеніггрецом був за те, щоб Австрії дати почесний мир. «Ми не повинні нищити чи упокорювати Австрію; мусимо зробити з неї приятеля і союзника Німеччини, об'єднаної під Пруссією», — такий був погляд далекозорого політика. Але мирові спротивлявся король Вільгельм. Спершу він неохоче йшов до війни проти колишнього союзника, а тепер бажав добути територіальні уступки від Австрії. Між королем і Бісмарком прийшло до драматичних сцен, і Бісмарк був уже готовий вийти з уряду. Ситуація ставала небезпечною, бо Наполеон непокоївся зростом прусської сили, та й цар Александр готовий був стати в обороні посвоячених з ним німецьких князів. Врешті складено мир у Празі 28 серпня 1866 р. Австрія зреклася Венеції і прав на Шлезвіг та Гольш-тейн, зобов'язалася заплатити 20 мільйонів талерів воєнних коштів і погодилася на те, що держави на північ від Майну перейдуть до союзу з Пруссією.
В Італії війна не покінчилася відразу. Австрійці хоч і були переможцями, але внаслідок нещасливого зобов'язання Франца Иосифа мусили уступати з територій Венеції. Італійці без великих боїв зайняли цілий простір і намагалися навіть здобути Південний Тироль. Провід над військом Мав тут Гарібальді, але він не зміг добути тяжкого альпійського терену. Пізніше він пробував добувати Рим, але французька залога разом із папськими військами відбила наступ. Прийшло також до зустрічі на Адріатичному морі. Італійський флот, що складався з 10 панцирних фрегатів і 13 дерев'яних кораблів, почав бомбардувати острів JI і с с у, укріплений австрійцями. Але на допомогу залозі прийшов австрійський флот під проводом віце-адмірала Тегетгофа й у завзятім бою 20 липня 1866 р. розбив італійців. Найбільший.панцирник — «Король Італії», потонув, пробитий снарядами. Так італійці і почали і закінчили війну невдачею. Але це не мало впливу на результати боротьби. З ж/івтня 1866 р. підписано у Відні мир між Астрією й Італією, й Італійське королівство здобуло Венецію.
Північнонімсцький союз. Війна 1866 р. змінила основно відношення сил у Середній Європі. Австрія, що перше стояла на чолі Німецького Союзу, тепер мусила уступити зі свого становища, і тим самим Союз розв'язався. Провід серед німецьких держав перейшов тепер до Пруссії. Але до повного об'єднання всієї Німеччини ще не прийшло. Дуже рішуче спротивилася тому Франція, і Бісмарк дав Наполеонові III обітницю, що цікавитиметься Південною Німеччиною. Зате Празький мир дав Пруссії право зорганізувати на нових основах держави на північ від Майну. Ганновер, Шлезвіг і Гольш-тейн, електорства Гессен, Нассау і Франкфурт погодилися на прилучення до Прусської держави і разом з іншими малими державами утворили Північнонімецький союз. Спадщинним президентом союзу мав бути прусський король. Виконавчу владу разом з королем мала союзна рада з 43 членів під проводом союзного канцлера; законодавчою владою був сойм, вибираний загальним голосуванням. Союз мав спільну зверхню репрезентацію, військо, торгівлю, промисловість, монету, почту, телеграф та ін. У всіх державах заведено загальний обов'язок військової служби і військову організацію на прусський лад. Кількість війська у мирний час визначено в 1 процент населення; на утримання одного вояка була призначена сума 225 талерів. На збільшення числа війська погодився також прусський сойм. Опозиція, що перше не хотіла ухвалити урядові кредитів, після світлих перемог прусської зброї замовкла. На жадання уряду сейм ухвалив навіть т. зв. індемнізацію, тобто додаткове визнання всіх протиконституційних розпорядків із часу війни.
Південні держави залишилися поза Північнонімецьким союзом. Австрія і Франція пробували зорганізувати туг другий союз, що мав бути противагою проти Пруссії, але інтереси окремих держав були такі суперечні, що до об'єднання не прийшло. Тоді Бісмарк почав переговори про господарське порозуміння і в 1867 р. довів до митного союзу всіх німецьких держав; на чолі союзу стояла союзна митна рада і митний парламент. Ця господарська організація немало причинилася до пізнішого політичного об'єднання: «Митний парламент стане повним парламентом», — так зазначували свої надії німецькі патріоти.
Південнонімецькі держави погодилися на спільну платформу з Пруссією і з господарських причин, і з остраху перед Францією. Наполеон III уже під час австрійсько-прусської війни почав домагатися територіальних «відшкодувань» для Франції на Рейні. Французький посол Бенедетті під час переговорів у Празі зажадав відступлення Франції міста Ма'йнца з округою. Ці домагання викликали в Німеччині загальне обурення, і серед німців широко розійшовся клич, що «кожну п'ядь німецької землі народ боронитиме спільним зусиллям до останньої краплі крові». Небезпека з боку Франції була для Бісмарка важливим аргументом у його переговорах.
В 1867 р. Наполеон Ш розпочав заходи, щоб для Франції здобути Люксембург. Ця країна була злучена персональною унією з Голландією, але рівночасно належала де німецького союзу й у її столиці стояла прусська залога. Хтось пустив чугку, ніби голландський король Вільгельм Ш, що рівночасно був люксембурзьким великим князем, готовий відступити країну Наполеонові за якусь грошову суму. Наполеон хотів цим заспокоїти французьку опінію, що була подразнена тріумфами Пруссії. Але німецька преса, підняла крик проти французьких замірів, і люксембурзька справа набула європейського значення. Остаточно на конференції зеликодержав у Лондоні в травні 1867 р. постановлено нейтралізацію Люксембургу: Пруссія забрала свою залогу, фортеці були знищені, а Франція мусила була відступити від плану анексії цієї країни. Те, що Люксембург все-таки не перейшов до Франції, було перемогою німецьких домагань Під впливом французької небезпеки ідея об'єднання стала знову головним питанням німецької політики.
Політика Наполеона III. Франція під кермом Наполеона III довгий час займала провідне місце в Європі. Ідея самоозначен-ня народів, піднесена імператором у Кримській війні, здобула загальне визнання, а Паризький конгрес був свідоцтвом зростання французьких впливів. Французька армія допомогла італійцям здійснити ідею об'єднання, а Франція здобула при тому пограничні провінції — Ніццу й Савойю. Наполеона почали уважати арбітром Європи, і він використовував кожну нагоду, щоб побільшити силу й значення Франції. Але не всі його плани кінчалися успіхом. Так, у 1862—1865 pp. Наполеон намагався здобути для Франції впливи у Мексиці, де прийшло до революції. Він вислав французьку ескадру на американські води і підтримав кандидатуру австрійського архікнязя Мак-симіліана на мексиканського короля. Але. експедиція закінчилася невдачею і смертю Максиміліана. Під час польського повстання в 1863 р. французький уряд разом з Англією намагався інтервенціювати в обороні поляків, але Р„осія цю інтервенцію відкинула. Невдалим для Франції був також результат пруссько-австрійської війни: Пруссія зорганізувала під своїм проводом Північну Німеччину, а Наполеон не добув за те «компенсації» ні на Рейні, ні в Люксембургу.
Внугрішні відносини у Франції також не були найкращі. Наполеон уперто проводив особисту управу держави, не оглядаючися на публічну опінію. Він брав за взірець увесь час Наполеона І і наслідував його у своїй політиці. Зразків для свого володарювання шукав також у стародавньому світі, написав життєпис Цезаря, опертий на основних джерельних студіях, й апофеозував римський цезаризм. Тимчасом французьке громадянство нарікало на розтратність імператорського двору, на обмеження преси й слова, на безсильність палат. У 1869 р. після нових виборів скріпилася опозиція і між нею також «непримиримі» — радикали й республіка виставила вимогу зміни конституції, а саме — права ініціативи для палати й відповідальності міністрів. Дорадники Наполеона натискали на нього, щоб він погодився на ліберальні реформи і цим «завершив будову» Французької імперії. Наполеон зрозумів небезпеку й у промові при відкритті палати заявив, що метою його політики є «свобода і порядок». За вказівками імператора сенат виступив із пропозицією ревізії конституції, що забезпечувала палаті право вносити законопроекти, звертатися із запитами до уряду і висловлювати йому недовір'я. Щоб підтримати свій авторитет серед мас, імператор піддав цей проект народному плебісциту: 7 із чвертю мільйонів голосувало за реформи. Видавалося, що між імператором і народом панує повне порозуміння.
Господарський розвиток Франції за імперії досяг високого рівня. В 1867 р. у Парижі відбулася світова виставка, що дала повний образ нової європейської культури. Відвідали її також численні володарі. В 1869 р. відкрито Суецький канал, побудований на основі планів французького інженера Лессепса, — це також підняло славу Франції.
Наполеон дуже дбайливо опікувався армією і підіймав її боєздатність. Він збільшив число війська, переорганізував національну гвардію і завів кращу, новочасну зброю. Особливої слави добули легкі, далекобійні «шаспоти» — рушниці, названі так від імені їх винахідника. Французьке військо випробувало їх в італійській війні 1859 р. і ними «доказувало чудес». Новиною були також мітральєзи, що викидали рівночасно 25 куль. Французька воєнна промисловість працювала у прискореному темпі і всі арсенали були виповнені зброєю. Франція уважала своє військо за найкраще в світі і була певна, що на випадок війни зможе перемогти кожного ворога.
Найгрізнішим прсггивником Франції була Пруссія. Наполеон дбав про те, щоб припинити її зріст, але не міг нічого вдіяти.-бо Бісмарк своєю спритною політикою відбивав усі французькі наступи. Але рано чи пізно мусило було прийти до зустрічі між обома державами, і Наполеон систематично приготовлявся до цієї хвилини. Головним своїм союзником він уважав Австрію, для якої зріст Пруссії став загрозливим. У серпні 1867 р. Наполеон зустрівся з Францом-Йосифом у Зальцбургу, немовби для того, щоб скласти австрійському цісареві своє співчуття з приводу смерті його брата Максиміліана. В дійсності хотів він порозумітися з Австрією проти Пруссії і Росії. Але Австрія не дала себе втягнуги в небезпечну гру. Наполеон повернувся невдово-лений до Парижа і спересердя немовби сказав: «З австрійським трупом не можна дійти ні до якого союзу». Але в 1868—1870 pp. переговори велися далі, і до порозуміння увійшла також Італія. Всі три держави склали спільно воєнний план, звернений проти Пруссії: три армії — французька, австрійська і італійська — кожна в силі 100 000 людей, мали ввійти рівночасно до Південної Німеччини й звернутися проти Північнонімецького союзу. Війну проектовано на 1871 р. Тим часом прийшли інші події, що прискорили боротьбу, а саме — іспанська справа.
Емська депеша. Іспанія від часу наполеонівських війн не виходила з стану внутрішньої колотнечі. Король Ферді-нанд VII {1814—1833) за допомогою Франції привернув абсолютну управу, проте не зумів утримати ладу в розбурханій країні. Проти т. зв. Апостольської партії, що боронила права церкви і монархії, все гостріше виступали ліберали, які домагалися конституції, на основі давньої «карти» 1812 р. Фердінанд бажав передати престол своїй доньці Ізабеллі і проголосив на її користь «прагматичну санкцію». Але в обороні своїх прав став його брат Дон Карлос, і Іспанія знову попала у боротьбу двох партій. Після смерті короля довгий час регентом була його дружина Крістіна (1833—1840). Під правлінням Ізабелли (1833—1868) боротьба партій не вгавала, аж врешті в 1868 р. прийшло до відкритої революції. Причиною революційного руху була реакційна політика уряду, що скасував конституційні свободи й наказав ув'язнити проводирів опозиції. Тоді три Партії — ліберальна унія, поступовці і демократи —- уклали союз і , підняли повстання. У короткому часі повстанці зайняли більшу частину Іспанії й утворили тимчасовий уряд під проводом' маршала Серрана. Королева втекла до Франції. Вибори до нових кортесів дали більшість монархістам. Уряд почав тоді шукати кандидатів до корони і між іншим почав переговори з князем Леопольдом Гогенцоллерном — братом князя Румунії.
Король Вільгельм, як голова Гогенцоллернів, до цієї пропозиції віднісся з недовір'ям, але Бісмарк охоче вбачав у цьому поширення впливів Німеччини на Півдні і тішився можливістю зашахувати Францію з боку Іспанії. Леопольд уже був готовий прийняти престол, але вістка про це викликала незвичайне подразнення у Франції і публічна рпінія, а особливо преса, дуже гостро спротивилися прусській кандидатурі. Супроти такої французької реакції Вільгельм уважав недоцільним втручатися далі в іспанські справи, і князь Леопольд зрікся кандидатури.
Здавалося, що ціла ця афера на тому покінчиться. Але воєнна французька партія не вдоволилася цими уступками й почала вимагати від Пруссії повної сатисфакції, погрожуючи війною. Але король уважав справу за зліквідовану й заявив, що ніяких обітниць на майбутнє не може давати. Коли ж посол почав настирливо домагатися відповіді, король наказав через ад'ютанта сказати йому, що не має більше про що з ним говорити.
Про хід розмови з Бенедетті король повідомив телеграфною депешею Бісмарка, що перебував тоді в Берліні, і дав йому доручення повідомити пресу про стан справи. Бісмарк відбув нараду з шефом штабу Мольтке і військовим міністром Рооном і поінформувався про воєнні приготування Пруссії. Обидва генерали були такого погляду, що якщо має бути війна з Францією, то краще починати її якнайскоріше, коли ще Франція не змобілізувала своїх сил. Тоді Бісмарк рішився спровокувати війну. Він подав до публічного відома емську депешу Вільгельма,-але надав їй гострого тону, зневажливого для Франції: «Емс, 13 липня 1870 р. Коли королівський іспанський уряд офіціально подав до відома імперському французькому урядові відомість про зречення князя Гогенцоллерна, французький посол в Емсі став вимагати від Його Милості Короля, щоб дав йому згоду зателеграфувати до Парижа, що Й. М. Король зобов'язується у майбутньому ніколи не давати своєї згоди на нову кандидатуру Гогенцоллернів. Й. М. Король відмовився прийняти ще раз французького посла і доручив через службового ад'ютанта заявити йому, що не має вже більше нічого подати йому до відома».
Депеша досягла того, чого бажав Бісмарк: французький уряд й обидві палати однодушно признали її за образу Франції і 19 липня 1870 р. Франція оголосила війну Пруссії. «На Берлін!» — це було гасло, з яким виступали французька армія, преса і народ.
Французько-німецька війна 1870 р. Несподіваний вибух французько-німецької війни сколихнув усю Європу. Найбільше враження війна справила в Німеччині. Південнонімецькі держави, що вже перше були в тайних союзах із Пруссією, тепер відкрито стали на бік Північного союзу і рішили виступити проти Франції. Це заявила Баварія, Вюртемберг, Баден та інші князівства. Таким способом об'єднання Німеччини під проводом Пруссії остаточно здійснилося. Бісмарк зумів також приєднати для Пруссії інші європейські держави. Він опублікував документи про те, що Наполеон намагався забрати Бельгію, Люксембург і країни над Рейном, і викрив імперіалістичну політику Франції, чим відхилив держави від союзу з Францією. Австрія й Італія, що недавно конспірували проти Пруссії, тепер відкрито заявили про свою нейтральність. Так само нейтральною залишилася Англія, хоч англійські купці допомагали Франції всякими воєнними доста-вами. В підтримку Пруссії рішуче виступила Росія. Петербурзький кабінет заявив, що коли б якась держава заатакувала Пруссію, Росія зі своєю армією стане по прусському боці. Так французько-прусська війна не перейшла в європейську.
Наполеон спочатку думав про наступ на Німеччину. Французький воєнний план був такий, що французька армія мала переправитися через Рейн нижче Страсбурга, клином увійти між північні і південні держави і таким способом розділити німецькі сили. Головна французька армія, названа рейнською, числом близько 200 000 людей, зібралася коло Меца під проводом генерала Базена, що вславився під час мексиканської війни. Друга армія, південна, у силі 100 000 людей, зосередилася в північному Ельзасі, під проводом найкращого з французьких генералів — Мак-Маона. Були в ній також африканські відділи. Третя армія, резервна, збиралася на заході, під Шалоном. Мобілізація французького війська не пішла так успішно, як цього сподівалося начальне командування. Виявилася недостача комунікаційних засобів і нулад у постачанні. Деякі відділи не могли добути зброї і харчів, тимчасом у інших було надмір усяких засобів, а не було кому їх розділити. Щоб підняти дух війська, Наполеон узяв у свої руки воєнний провід і від'їхав до армії разом із чотирнадцятилітнім сином — Наполеоном Людовіком. Наслідник престолу мав «завчасу заправитися до геройських діл». Але імператор у дійсності не втручався в командування'а фактичну владу мав військовий міністр маршал Лебеф. У Парижі в імені цісаря регентство вела імператриця Євгенія.
Але Німеччина випередила Францію своєю мобілізацією і перша почала наступ. Головні німецькі сили зібралися над Мозелем і Рейном у трикутнику Трір — Майнц — Раштат. На чолі першої армії, що мала 60 000 людей, стояв генерал Штайнмец, хоробрий вояк, але людина незвичайно вперта, так що пізніше король мусив був усунути його від проводу. Другою армією, в силі 200 000 людей, командував князь Фрідріх Карл, третьою — прусський наслідник престолу Фрідріх Вільгельм, що мав великі симпатії у південнонімецьких державах. Начальне командування взяв сам король Вільгельм, а на чолі штабу стояв Мольтке, що фактично кермував усіма воєнними операціями.
На початку серпня 1870 р. розпочалися перші бої. Перша сутичка під Саарбрюкеном принесла перемогу французам. У Франції святкували це, як великий тріумф, а Наполеон у своєму звідомленні до імператриці підкреслив, що його син виказав незвичайну холоднокровність серед граду куль і сам дав перший вистріл із мітральєзи. Але у головнім бою, що стався під Саарбрюкеном 6 серпня, перша прусська армія перемогла французів і присилувала їх до відступу. У тому самому час! третя армія під Вайсенбергом і Вертом знищила цілко дивізію Мак-Маона.
Ці невдачі викликали в Парижі велике приголомшенн Імператриця була змушена призначити новий уряд, Лебеф уступив з командування, а його місце зайняв Базен. Наполеон почував себе скомпрометованим і був би вернувся до Парижа, але боявся, що це викличе обурення народу.
Переможні німецькі війська йшли далі вперед. Частина третьої армії затрималася коло Страсбурга і залишила там французьку залогу. Всі інші корпуси увійшли в Лотарингію 1 наблизилися до Мозеля. Базен втратив надію на оборону цієї лінії і вирішив уступити з головними силами на ріку Мозель, де стояла резервна армія. Але німецький провід не дав йому виконати цей план. Німецькі війська почали оточувати його з півдня і швидко просувалися до твердині Мецу. Криваві бої від 14 до 18 серпня дали остаточну перемогу німцям: Базен із 180 000 війська залишився у Мецу, замкнений довкола ворожими силами.
Тим часом Мак-Маон узяв провід над резервною армією, яку почали звати «армією Парижа». Вона налічувала 125 000 людей. Він уважав за найважнішу справу забезпечити столицю, але регенція наказала йому йти на допомогу Базенові. Та німецька армія і тут випередила французів своєю ініціативою: не тільки не допустила Мак-Маона до Меца, але й змусила його відступати далі на північ до бельгійської границі. Серед того відступу французьке військо попало в дезорганізацію і ніяк не могло дійти до порядку. Наполеон залишився при армії, хоч міг її покинути і перейти у безпечніше місце. Але його присутність не могла вже підняти дух війська. 1 вересня 1870 р. Мак-Маон дійшов до містечка Седана і тут затримався у старій твердині. Всі довколишні горби зайняли німці й почали обстрілювати фортецю. Наполеон бачив безвихідність ситуації і рішився капітулювати. Він вислав до короля Вільгельма листа такого змісту: «Не можу вмерти серед мойого війська, отже, складаю мою шаблю в руки Вашої Милості».
Наполеон мав надію, що добуде легкі умови капітуляції, але німецьке командування не погоджувалося ні на які уступки. Мольтке жадав, щоб ціла армія піддалася на ласку і нела-ску. Він дав короткий строк на роздуми і пригрозив, що німецька артилерія зачне знову обстрілювати негайно Седан.
Облога Парижа і мир. Париж довго не знав про справжній хід подій на фронті. Хоч і доходили вістки про невдачі, але уряд все заспокоював опінію, немов то все ведеться згідно з великим планом, що остаточно принесе світлу перемогу. Тому звістка про погром армії і капітуляцію імператора під Седаном викликала відразу грізну реакцію. Законодавчі збори зібралися на нараду 4 вересня і під натиском юрби ухвалили детронізацію На по л є о н а та його родини. Рівночасно народні збори в ратуші проголосили р є с п у б'л і к у. До часу скликання конституційного зібрання владу мав держати тимчасовий уряд під проводом генерала Трошю; закордонні справи узяв Фавр, внутрішні — Гамбетта, обидва проводирі радикальної лівиці". Палати, в яких більшість мали бонапартисти, розпущено. Імператриця Євгенія виїхала до Бельгії, а звідти до Англії. Туди також приїхав її син Людовік, якого перед боєм під Седаном перевезено за бельгійську границю.
Республіканський уряд вислав своїх делегатів до велико-держав, щоб схилити їх до інтервенції в підтримку Франції. Але Бісмарк відразу заявив, що ніякого посередництва не прийме. Республіканці пробували також почати переговори з Пруссією, але Бісмарк поставив знову такі важкі умови, що
переговори припинилися. Тоді Трошю почав приготовляти оборону Парижа. Він стягнув до столиці рештки армії, що дотепер не брали участі у боях, а також зорганізував народну оборону, так що в короткому часі мав до 400 000 озброєного люду, але не дуже великої бойової вартості.
Німці тим часом здобули французькі твердині на сході — Туль і Страсбург (27 вересня 1870 р.). Мец, в якому була велика армія, боронився завзято, і Базен пробував кілька разів пробитися через заставу прусського війська. Облога коштувала німцям, так само як і обложеним, незвичайно багато жертв. Але засоби твердині вичерпувалися, і Базен мусив розпочати переговори. Становище його було дуже важке. Він не признав республіки і залишився вірний імператорові, розраховуючи, що за допомогою німців зможе відновити імперію. Король Вільгельм погоджувався на те, щоб армія Базена відійшла до якоїсь відокремленої округи, але разом із тим вимагав територіальних уступок для Німеччини. Цього Базен не хотів дозволити, і переговори закінчилися нічим. Остаточно Мец піддався німцям 27 жовтня 1870 р. У полон дісталося понад 4 000 офіцерів, 173 000 війська, з того 20 000 хворих у шпиталях, 1 500 гармат, 300 000 рушниць та ін.
Ціла прусська армія могла тепер рушити на Париж. Поволі, серед боїв з республіканськими військами, німці оточували столицю, аж врешті замкнули її з усіх сторін. Король Вільгельм став кватирою у Версалі, в палаті, де колись резидував Людовік XIV. Німці мали надію, що скоро здобудуть місто, коли не зброєю, то голодом. Але облога натрапила на великі труднощі. Паризькі форти замикали місто на широкому просторі, так що німецькі війська мусили творити розлоге коло, щоб дійсн
Також Пруссія, що першою почала реалізувати об'єднання і довела до митного союзу північних держав, попала у політичний застій. Король Фрідріх Вільгельм IV, мрійник і фантаст, під кінець життя почав проявляти ознаки умової недуги, і Прусська держава залишилася без проводу. Справа змінилася лише тоді, коли регентом (1858 p.), а далі й королем став його брат Вільгельм І (1861—1888). Він, спочатку віддалений від престолу, віддався військовій кар'єрі і здобув солідне знання військових справ. Вільгельм визначався відвагою й рішучістю і, в протилежність до старшого брата, був людиною практичною, з ясним, твердим поглядом на політичні справи. Як головну мету діяльності Вільгельм І поставив собі об'єднання Німеччини і до цієї мети йшов послідовно, не поспішаючи, але використовуючи для цього всі сприятливі обставини. Він признавав необхідність парламентарного ладу, з яким не міг погодитися Фрідріх Вільгельм, і підтримував зв'язки з громадянськими колами, особливо з Німецьким Національним Союзом, що постав у 1859 р. і злучу-вав у собі всіх прихильників об'єднання. Італійська війна й постання об'єднаної Італії заохотило німецьких патріотів продовжувати їхні давні змагання. В I860 р. Вільгельм зустрівся з Наполеоном III у Баден-Бадені і схиляв могутнього імператора до своїх ідей. Наполеон погоджувався на поширення прусської території до Північного і Балтійського морів, але жадав для себе поступок за те на заході. Пруссія не могла на це погодитися, і переговори ні до чого не привели.
Щоб добути для Пруссії належне становище в Німеччині, Вільгельм опрацював план реорганізації прусської армії. На основі закону 1814 р. у Прусській державі було введено загальну військову службу, але число рекрутів не перевищувало 40 000 річно. Король задумав це число збільшити до 63 000, так що армія у мирному стані зі 150 000 мала збільшитися.до 213 000. Проте прусський сойм, а особливо нижня палата, не проявили розуміння важливості цієї реформи і не ухвалили кредитів на армію. Вільгельм розпустив сойм, але нові вибори ще більше скріпили опозицію. Конфлікт між королем і соймом ставав усе більш напруженим. Вільгельм був так перейнятий невдачею своїх планів, що готувався зійти з престолу. Але в останній хвилині ситуацію врятував Отто Бісмарк, що взяв на себе провід у прусському уряді.
Отто Бісмарк (1815—1898) походив із старого шляхетського роду, гімназію закінчив у Берліні, правничий факультет у Геттінгені. В молоді роки працював у різних судах, відбув військову службу, а потім, присилуваний родинними обставинами, осів у батьківськім маєтку. В 1846 р. став членом провінціонального сойму Саксонської провінції і там розпочав свою політичну кар'єру. Від початку він був консерватором і монархістом, під час бурхливих подій 1848 р. обороняв погляд, що король є володарем країни і має право на владу. Тим звернув він на себе увагу Фрідріха Вільгельма, і той призначив його пруссь-ким послом у союзному соймі у Франкфурті. Бісмарк виступав туг як прихильник об'єднання Німеччини під проводом Пруссії, а його тверезі погляди, оперті на широкому знанні німецьких відносин, здобули йому загальну пошану. В 1859—1862 pp. він був прусським послом у Петербурзі, а в 1862 р. — в Парижі. Коли прийшло до небезпечного конфлікту з соймом, Вільгельм І відкликав Бісмарка до Берліна і призначив його президентом міністрів, а в скорому часі також міністром закордонних справ. Король мав надію, що Бісмарк своєю рішучістю зуміє провести закон про збільшення армії.
Бісмарк справді не піддався опозиції, а зумів знайти зручний вихід із важкої ситуації. Хоч нижня палата сойму відкинула збільшений військовий бюджет, палата вельмож не затвердила цієї ухвали, а висловилася за урядовий проект. Конституція не передбачала, як вирішувати справу, коли палати не мають однозгідної думки. Бісмарк використав це й заявив, що через цю конституційну «прогалину» не буде наражати на шкоди державу, й почав стягати податки на основі збільшеного бюджету. Це викликало невдоволення в пресі, але прем'єр гострими пресовими розпорядками зумів стримати цей відрух. Не знати, як далі розвинулися б події, бо німецька опінія мусила була зайнятися іншою, важнішою справою — справою об'єднання Німеччини.
Шмсцько-данська війна. Бісмарк від самого початку своєї діяльності змагав до того, щоб Пруссію поставити на перше місце серед німецьких держав і зробити її центром національного об'єднання. Він бачив великі труднощі на цьому шляху і в своєму політичному реалізмі передбачав, що не мирними засобами можна буде об'єднати велику націю, а тільки «кров'ю та залізо м». Головну перешкоду в об'єднанні Німеччини він бачив в Австрії, яка старанно дбала про те, щоб утримати малі німецькі держави й використовувала їх з метою панування над ними. Через це всю свою агресивну політику він звернув проти австрійських впливів. Уже в своїх перших переговорах із Віднем він прийняв рішучий тон і почав вимагати, щоб у всіх рішеннях прусський король мав рівний голос із цісарем. У 1863 р. цісар Франц Иосиф скликав німецьких князів на конгрес у Франкфурті і там подав їм новий проект устрою Союзу: на чолі Союзу мали стояти директорія і союзна рада, обидві під проводом Австрії. Бісмарк домагався, щоб у керівництві Союзу Пруссія мала рівнорядне місце з Австрією. Коли ж цісар не захотів на це погодитися, Пруссія збойкотувала з'їзд: Вільгельм І не явився на нараді, і через те проект упав. Так виникло напруження між обома німецькими великодержавами.
Але до гострішої боротьби поки що не дійшло, бо на сцену прийшла справа, що мала неабияке значення для обох держав, — справа Шлезвігу і Гольштейну. Ці два північ-нонімецькі князівства шляхом спадщини ще в 1773 р. перейшли під владу данських королів, хоч формально належали до Німецького Союзу.,В XIX ст. у Данії розвинувся сильний національний рух, і данський уряд намагався тісніше зв'язати обидві провінції з Данським королівством. У 1848 р. уперше проголошено інкорпорацію цих земель до Данії, але Німецький Союз став в обороні своїх членів, переміг у війні 1848—1850 pp. і Данія мусила залишити свої плани. Але в 1863 р. данський уряд знову проголосив об'єднання Шлезвігу з Данією. Бісмарк уважав це рішення загрозливим для майбутньої Німеччини й намовив Союз до виступу проти Данії, а також прихилив до цієї акції Австрію. Почалася німецько-данська війна 1863— 1864 pp. Данські війська залишили Гольштейн, але сильно боронили Шлезвіг. Тоді Пруссія й Австрія вислали значну армію, і вона зайняла майже цілий Ютландський півострів, а також почала здобувати острови. Данія мусила погодитися на переговори й у Віденському мирі в жовтні 1864 р. зреклася Шлезвігу, Гольштейну і Лавенбургу.
Війна з Данією виклик-ла в Німеччині велике піднесення. її уважали за національну війну, а популярна пісня «Шлезвіг — Гольштейн, обмитий морями» стала національним гімном. Відновлення давньої німецької «мархії» уважали за тріумф усієї нації. Пруссія, що спричинилася найбільше до перемоги, здобула собі ще більший авторитет у Німеччині. Німецькі патріоти переконались, що тільки сильна держава може об'єднати всі території.
Отто Бісмарк, прусський міністр, пізніше канцлер Німецької держави
Віденський мир не вирішив державного становища Шлез-вігу і Гольштейну. Бісмарк від початку змагав до того, щоб ці країни злучити з Прусською державою і з незвичайною спритністю проводив свої наміри. Перш за все він подбав про те, щоб війська Німецького Союзу залишили захоплені території, оскільки не хотів допустити, щоб Союз чздобув які-не-будь права на ці князівства. З Австрією поки що погодився на кондомінат (спільне володіння), але всіма засобами намагався підірвати значення небезпечного союзника. Прусський флот опанував порт Кіль і тут уфортифікував свокгбазу. В округах, що були під прусською окупацією, заведено адміністрацію на прусський лад, прусські почти та ін. Австрія з невдоволенням споглядала ці прусські реформи і намагалася їм перешкоджати. Австрійський уряд підтримував кандидатуру князя Фрідріха з Августенбурга, що мав деякі права на Шлезвіг. У серпні 1865 р. прийшло до конвенції між обома державами в Гольштейні: Пруссія взяла на себе адміністрацію Шлезвігу, Австрія — Гольштейну, а князівство Лавенбург відступлено у власність прусському королеві за два з половиною мільйони талерів.
Італією і довів спершу до торговельного договору, а далі почав приготовляти військовий союз. Тоді в Австрії перемогла партія, що вирішила виступити рівночасно проти Пруссії та Італії.
Австрія мала ще такий великий вплив у німецькому світі, що майже всі німецькі держави стали по її боці. Пруссія могла розраховувати тільки на власні сили та на Італію, з якою склала формальний союз (у квітні 1866 p.). Австрія виставила проти Пруссії понад 300 000 війська під проводом генерала Бе-недека, а проти Італії другу армію під командою архікнязя Альбрехта. Прусськї сили, числом 326 000, були поділені на три армії: дві на Ельбі й одна у Шлезьку, а під час війни утворено ще четверту армію на Майні.
Війна почалася в червні 1866 р. Прусськї війська ударили рівночасно на Ганновер, Гессен і Саксонію. Гессенський курфюрст одразу ж потрапив у полон, а ганноверська армія після бою під Лангензальцем мусила капітулювати. Пізніше прусські вояки пішли на південь, ударили на Баварію й інші південні держави, зайняли Франкфурт-на-Майні, Нюрнберг на інші міста. Німецькі князі мусили йти на переговори.
На італійському фронті головна італійська армія під проводом генерала Ламармори перейшла ріку Мінчо і наступала через чотирикугник твердинь (Пескьєра, Мантуя, Леньяго, Верона) на ріку Адідже; рівночасно друга армія мала перейти через Долішній Пад, а Гарібальді з охотниками з-над озера Гарда мав увійти до Тиролю. Мольтке відраджував наступ на сильні твердині, але італійці злегковажили цю осторогу, бо мали чисельну перевагу і розраховували на повний розгром ворога. Але наступ не вдався: 24 червня 1866 р. під Кустоцою перемогли австрійці. Розбите італійське військо мусило відступити на схід від Мінчо.
Але головна кампанія розігралася у Чехії. Три прусські армії перейшли чеську границю й у перших сутичках всюди перемогли австрійців. Невдовзі головну команду взяв сам король Вільгельм І, так що всі три армії повели спільний наступ. Після довгих і важких маршів 3 липня 1866 р. військам призначено відпочинок. Але саме тоді прийшли повідомлення, що Бенедек приготовляє вирішальний удар. Тоді Вільгельм уночі скликав воєнну нараду і рішив випередити австрійців. Було вислано накази до всіх армій: перша армія мала стримати ворога, щоб не перейшов ріки Ельби, друга мала вдарити на ліве крило австрійців, третя, під проводом кронпринца, мала виконати головну атаку. Перша і третя армії мали разом 124 000, друга — 97 000. За надзвичайно короткий час пруссаки укріпили свої позиції, розставили артилерію і приготувалися до бою. Ця скорість рухів дала прусській армії відразу перевагу над австрійцями, що разом із саксонцями мали 206 000 людей. Бій під Садовою і Кеніггрецом 3 липня 1866 р. закінчився погромом австрійців. Прусська армія .виказала тут
повну організаційну і стратегічну перевагу над австрійцями. Вона мала кращу зброю (поліпшені рушниці) і перевищувала австрійців воєнним духом та технічним оснащенням Воєнні плани цієї кампанії склав шеф штабу Гельмут Мольтке (1800—1891), геніальний стратег, з яким у тодішній Європі ніхто не міг зрівнятися.
Франц Иосиф у тому важкому становищі рішився на несподіваний крок: він звернувся до Наполеона III з заявою, що після того, як австрійська армія з честю вийшла з боротьби в Італії, він готовий віддати Наполеонові Венецію. Австрійські політики уявляли собі, що таким способом Австрія прихилить до себе Францію, відтягне Італію від Пруссії і зможе всі сили повернути проти пруссаків. Але ці заходи не принесли бажаних успіхів. Наполеон не поспішав укласти союз із Австрією і відповів тільки, що готовий стати посередником у мирних переговорах. Він звернувся до прусського та італійського королів зі своїми пропозиціями, але Вільгельм І не проявляв охоти до переговорів, а Віктор Еммануїл заявив просто, що залишається вірним союзові з Пруссією. Війна поновилася.
Прусські війська увійшли в Моравію і просувалися далі на столицю. Командування над австрійською армією перебрав тепер замість Бенедека архікнязь Альбрехт і почав стягати всі війська під Відень. Але недостача комунікаційних засобів і скорий похід пруссаків не дали йому виконати ці плани. Австрія мусила просити миру. Переговори велися у головній прусській квартирі у Нікольсбургу. Бісмарк уже після перемоги під Кеніггрецом був за те, щоб Австрії дати почесний мир. «Ми не повинні нищити чи упокорювати Австрію; мусимо зробити з неї приятеля і союзника Німеччини, об'єднаної під Пруссією», — такий був погляд далекозорого політика. Але мирові спротивлявся король Вільгельм. Спершу він неохоче йшов до війни проти колишнього союзника, а тепер бажав добути територіальні уступки від Австрії. Між королем і Бісмарком прийшло до драматичних сцен, і Бісмарк був уже готовий вийти з уряду. Ситуація ставала небезпечною, бо Наполеон непокоївся зростом прусської сили, та й цар Александр готовий був стати в обороні посвоячених з ним німецьких князів. Врешті складено мир у Празі 28 серпня 1866 р. Австрія зреклася Венеції і прав на Шлезвіг та Гольш-тейн, зобов'язалася заплатити 20 мільйонів талерів воєнних коштів і погодилася на те, що держави на північ від Майну перейдуть до союзу з Пруссією.
В Італії війна не покінчилася відразу. Австрійці хоч і були переможцями, але внаслідок нещасливого зобов'язання Франца Иосифа мусили уступати з територій Венеції. Італійці без великих боїв зайняли цілий простір і намагалися навіть здобути Південний Тироль. Провід над військом Мав тут Гарібальді, але він не зміг добути тяжкого альпійського терену. Пізніше він пробував добувати Рим, але французька залога разом із папськими військами відбила наступ. Прийшло також до зустрічі на Адріатичному морі. Італійський флот, що складався з 10 панцирних фрегатів і 13 дерев'яних кораблів, почав бомбардувати острів JI і с с у, укріплений австрійцями. Але на допомогу залозі прийшов австрійський флот під проводом віце-адмірала Тегетгофа й у завзятім бою 20 липня 1866 р. розбив італійців. Найбільший.панцирник — «Король Італії», потонув, пробитий снарядами. Так італійці і почали і закінчили війну невдачею. Але це не мало впливу на результати боротьби. З ж/івтня 1866 р. підписано у Відні мир між Астрією й Італією, й Італійське королівство здобуло Венецію.
Північнонімсцький союз. Війна 1866 р. змінила основно відношення сил у Середній Європі. Австрія, що перше стояла на чолі Німецького Союзу, тепер мусила уступити зі свого становища, і тим самим Союз розв'язався. Провід серед німецьких держав перейшов тепер до Пруссії. Але до повного об'єднання всієї Німеччини ще не прийшло. Дуже рішуче спротивилася тому Франція, і Бісмарк дав Наполеонові III обітницю, що цікавитиметься Південною Німеччиною. Зате Празький мир дав Пруссії право зорганізувати на нових основах держави на північ від Майну. Ганновер, Шлезвіг і Гольш-тейн, електорства Гессен, Нассау і Франкфурт погодилися на прилучення до Прусської держави і разом з іншими малими державами утворили Північнонімецький союз. Спадщинним президентом союзу мав бути прусський король. Виконавчу владу разом з королем мала союзна рада з 43 членів під проводом союзного канцлера; законодавчою владою був сойм, вибираний загальним голосуванням. Союз мав спільну зверхню репрезентацію, військо, торгівлю, промисловість, монету, почту, телеграф та ін. У всіх державах заведено загальний обов'язок військової служби і військову організацію на прусський лад. Кількість війська у мирний час визначено в 1 процент населення; на утримання одного вояка була призначена сума 225 талерів. На збільшення числа війська погодився також прусський сойм. Опозиція, що перше не хотіла ухвалити урядові кредитів, після світлих перемог прусської зброї замовкла. На жадання уряду сейм ухвалив навіть т. зв. індемнізацію, тобто додаткове визнання всіх протиконституційних розпорядків із часу війни.
Південні держави залишилися поза Північнонімецьким союзом. Австрія і Франція пробували зорганізувати туг другий союз, що мав бути противагою проти Пруссії, але інтереси окремих держав були такі суперечні, що до об'єднання не прийшло. Тоді Бісмарк почав переговори про господарське порозуміння і в 1867 р. довів до митного союзу всіх німецьких держав; на чолі союзу стояла союзна митна рада і митний парламент. Ця господарська організація немало причинилася до пізнішого політичного об'єднання: «Митний парламент стане повним парламентом», — так зазначували свої надії німецькі патріоти.
Південнонімецькі держави погодилися на спільну платформу з Пруссією і з господарських причин, і з остраху перед Францією. Наполеон III уже під час австрійсько-прусської війни почав домагатися територіальних «відшкодувань» для Франції на Рейні. Французький посол Бенедетті під час переговорів у Празі зажадав відступлення Франції міста Ма'йнца з округою. Ці домагання викликали в Німеччині загальне обурення, і серед німців широко розійшовся клич, що «кожну п'ядь німецької землі народ боронитиме спільним зусиллям до останньої краплі крові». Небезпека з боку Франції була для Бісмарка важливим аргументом у його переговорах.
В 1867 р. Наполеон Ш розпочав заходи, щоб для Франції здобути Люксембург. Ця країна була злучена персональною унією з Голландією, але рівночасно належала де німецького союзу й у її столиці стояла прусська залога. Хтось пустив чугку, ніби голландський король Вільгельм Ш, що рівночасно був люксембурзьким великим князем, готовий відступити країну Наполеонові за якусь грошову суму. Наполеон хотів цим заспокоїти французьку опінію, що була подразнена тріумфами Пруссії. Але німецька преса, підняла крик проти французьких замірів, і люксембурзька справа набула європейського значення. Остаточно на конференції зеликодержав у Лондоні в травні 1867 р. постановлено нейтралізацію Люксембургу: Пруссія забрала свою залогу, фортеці були знищені, а Франція мусила була відступити від плану анексії цієї країни. Те, що Люксембург все-таки не перейшов до Франції, було перемогою німецьких домагань Під впливом французької небезпеки ідея об'єднання стала знову головним питанням німецької політики.
Політика Наполеона III. Франція під кермом Наполеона III довгий час займала провідне місце в Європі. Ідея самоозначен-ня народів, піднесена імператором у Кримській війні, здобула загальне визнання, а Паризький конгрес був свідоцтвом зростання французьких впливів. Французька армія допомогла італійцям здійснити ідею об'єднання, а Франція здобула при тому пограничні провінції — Ніццу й Савойю. Наполеона почали уважати арбітром Європи, і він використовував кожну нагоду, щоб побільшити силу й значення Франції. Але не всі його плани кінчалися успіхом. Так, у 1862—1865 pp. Наполеон намагався здобути для Франції впливи у Мексиці, де прийшло до революції. Він вислав французьку ескадру на американські води і підтримав кандидатуру австрійського архікнязя Мак-симіліана на мексиканського короля. Але. експедиція закінчилася невдачею і смертю Максиміліана. Під час польського повстання в 1863 р. французький уряд разом з Англією намагався інтервенціювати в обороні поляків, але Р„осія цю інтервенцію відкинула. Невдалим для Франції був також результат пруссько-австрійської війни: Пруссія зорганізувала під своїм проводом Північну Німеччину, а Наполеон не добув за те «компенсації» ні на Рейні, ні в Люксембургу.
Господарський розвиток Франції за імперії досяг високого рівня. В 1867 р. у Парижі відбулася світова виставка, що дала повний образ нової європейської культури. Відвідали її також численні володарі. В 1869 р. відкрито Суецький канал, побудований на основі планів французького інженера Лессепса, — це також підняло славу Франції.
Наполеон дуже дбайливо опікувався армією і підіймав її боєздатність. Він збільшив число війська, переорганізував національну гвардію і завів кращу, новочасну зброю. Особливої слави добули легкі, далекобійні «шаспоти» — рушниці, названі так від імені їх винахідника. Французьке військо випробувало їх в італійській війні 1859 р. і ними «доказувало чудес». Новиною були також мітральєзи, що викидали рівночасно 25 куль. Французька воєнна промисловість працювала у прискореному темпі і всі арсенали були виповнені зброєю. Франція уважала своє військо за найкраще в світі і була певна, що на випадок війни зможе перемогти кожного ворога.
Найгрізнішим прсггивником Франції була Пруссія. Наполеон дбав про те, щоб припинити її зріст, але не міг нічого вдіяти.-бо Бісмарк своєю спритною політикою відбивав усі французькі наступи. Але рано чи пізно мусило було прийти до зустрічі між обома державами, і Наполеон систематично приготовлявся до цієї хвилини. Головним своїм союзником він уважав Австрію, для якої зріст Пруссії став загрозливим. У серпні 1867 р. Наполеон зустрівся з Францом-Йосифом у Зальцбургу, немовби для того, щоб скласти австрійському цісареві своє співчуття з приводу смерті його брата Максиміліана. В дійсності хотів він порозумітися з Австрією проти Пруссії і Росії. Але Австрія не дала себе втягнуги в небезпечну гру. Наполеон повернувся невдово-лений до Парижа і спересердя немовби сказав: «З австрійським трупом не можна дійти ні до якого союзу». Але в 1868—1870 pp. переговори велися далі, і до порозуміння увійшла також Італія. Всі три держави склали спільно воєнний план, звернений проти Пруссії: три армії — французька, австрійська і італійська — кожна в силі 100 000 людей, мали ввійти рівночасно до Південної Німеччини й звернутися проти Північнонімецького союзу. Війну проектовано на 1871 р. Тим часом прийшли інші події, що прискорили боротьбу, а саме — іспанська справа.
Емська депеша. Іспанія від часу наполеонівських війн не виходила з стану внутрішньої колотнечі. Король Ферді-нанд VII {1814—1833) за допомогою Франції привернув абсолютну управу, проте не зумів утримати ладу в розбурханій країні. Проти т. зв. Апостольської партії, що боронила права церкви і монархії, все гостріше виступали ліберали, які домагалися конституції, на основі давньої «карти» 1812 р. Фердінанд бажав передати престол своїй доньці Ізабеллі і проголосив на її користь «прагматичну санкцію». Але в обороні своїх прав став його брат Дон Карлос, і Іспанія знову попала у боротьбу двох партій. Після смерті короля довгий час регентом була його дружина Крістіна (1833—1840). Під правлінням Ізабелли (1833—1868) боротьба партій не вгавала, аж врешті в 1868 р. прийшло до відкритої революції. Причиною революційного руху була реакційна політика уряду, що скасував конституційні свободи й наказав ув'язнити проводирів опозиції. Тоді три Партії — ліберальна унія, поступовці і демократи —- уклали союз і , підняли повстання. У короткому часі повстанці зайняли більшу частину Іспанії й утворили тимчасовий уряд під проводом' маршала Серрана. Королева втекла до Франції. Вибори до нових кортесів дали більшість монархістам. Уряд почав тоді шукати кандидатів до корони і між іншим почав переговори з князем Леопольдом Гогенцоллерном — братом князя Румунії.
Король Вільгельм, як голова Гогенцоллернів, до цієї пропозиції віднісся з недовір'ям, але Бісмарк охоче вбачав у цьому поширення впливів Німеччини на Півдні і тішився можливістю зашахувати Францію з боку Іспанії. Леопольд уже був готовий прийняти престол, але вістка про це викликала незвичайне подразнення у Франції і публічна рпінія, а особливо преса, дуже гостро спротивилися прусській кандидатурі. Супроти такої французької реакції Вільгельм уважав недоцільним втручатися далі в іспанські справи, і князь Леопольд зрікся кандидатури.
Здавалося, що ціла ця афера на тому покінчиться. Але воєнна французька партія не вдоволилася цими уступками й почала вимагати від Пруссії повної сатисфакції, погрожуючи війною. Але король уважав справу за зліквідовану й заявив, що ніяких обітниць на майбутнє не може давати. Коли ж посол почав настирливо домагатися відповіді, король наказав через ад'ютанта сказати йому, що не має більше про що з ним говорити.
Про хід розмови з Бенедетті король повідомив телеграфною депешею Бісмарка, що перебував тоді в Берліні, і дав йому доручення повідомити пресу про стан справи. Бісмарк відбув нараду з шефом штабу Мольтке і військовим міністром Рооном і поінформувався про воєнні приготування Пруссії. Обидва генерали були такого погляду, що якщо має бути війна з Францією, то краще починати її якнайскоріше, коли ще Франція не змобілізувала своїх сил. Тоді Бісмарк рішився спровокувати війну. Він подав до публічного відома емську депешу Вільгельма,-але надав їй гострого тону, зневажливого для Франції: «Емс, 13 липня 1870 р. Коли королівський іспанський уряд офіціально подав до відома імперському французькому урядові відомість про зречення князя Гогенцоллерна, французький посол в Емсі став вимагати від Його Милості Короля, щоб дав йому згоду зателеграфувати до Парижа, що Й. М. Король зобов'язується у майбутньому ніколи не давати своєї згоди на нову кандидатуру Гогенцоллернів. Й. М. Король відмовився прийняти ще раз французького посла і доручив через службового ад'ютанта заявити йому, що не має вже більше нічого подати йому до відома».
Депеша досягла того, чого бажав Бісмарк: французький уряд й обидві палати однодушно признали її за образу Франції і 19 липня 1870 р. Франція оголосила війну Пруссії. «На Берлін!» — це було гасло, з яким виступали французька армія, преса і народ.
Французько-німецька війна 1870 р. Несподіваний вибух французько-німецької війни сколихнув усю Європу. Найбільше враження війна справила в Німеччині. Південнонімецькі держави, що вже перше були в тайних союзах із Пруссією, тепер відкрито стали на бік Північного союзу і рішили виступити проти Франції. Це заявила Баварія, Вюртемберг, Баден та інші князівства. Таким способом об'єднання Німеччини під проводом Пруссії остаточно здійснилося. Бісмарк зумів також приєднати для Пруссії інші європейські держави. Він опублікував документи про те, що Наполеон намагався забрати Бельгію, Люксембург і країни над Рейном, і викрив імперіалістичну політику Франції, чим відхилив держави від союзу з Францією. Австрія й Італія, що недавно конспірували проти Пруссії, тепер відкрито заявили про свою нейтральність. Так само нейтральною залишилася Англія, хоч англійські купці допомагали Франції всякими воєнними доста-вами. В підтримку Пруссії рішуче виступила Росія. Петербурзький кабінет заявив, що коли б якась держава заатакувала Пруссію, Росія зі своєю армією стане по прусському боці. Так французько-прусська війна не перейшла в європейську.
Наполеон спочатку думав про наступ на Німеччину. Французький воєнний план був такий, що французька армія мала переправитися через Рейн нижче Страсбурга, клином увійти між північні і південні держави і таким способом розділити німецькі сили. Головна французька армія, названа рейнською, числом близько 200 000 людей, зібралася коло Меца під проводом генерала Базена, що вславився під час мексиканської війни. Друга армія, південна, у силі 100 000 людей, зосередилася в північному Ельзасі, під проводом найкращого з французьких генералів — Мак-Маона. Були в ній також африканські відділи. Третя армія, резервна, збиралася на заході, під Шалоном. Мобілізація французького війська не пішла так успішно, як цього сподівалося начальне командування. Виявилася недостача комунікаційних засобів і нулад у постачанні. Деякі відділи не могли добути зброї і харчів, тимчасом у інших було надмір усяких засобів, а не було кому їх розділити. Щоб підняти дух війська, Наполеон узяв у свої руки воєнний провід і від'їхав до армії разом із чотирнадцятилітнім сином — Наполеоном Людовіком. Наслідник престолу мав «завчасу заправитися до геройських діл». Але імператор у дійсності не втручався в командування'а фактичну владу мав військовий міністр маршал Лебеф. У Парижі в імені цісаря регентство вела імператриця Євгенія.
Але Німеччина випередила Францію своєю мобілізацією і перша почала наступ. Головні німецькі сили зібралися над Мозелем і Рейном у трикутнику Трір — Майнц — Раштат. На чолі першої армії, що мала 60 000 людей, стояв генерал Штайнмец, хоробрий вояк, але людина незвичайно вперта, так що пізніше король мусив був усунути його від проводу. Другою армією, в силі 200 000 людей, командував князь Фрідріх Карл, третьою — прусський наслідник престолу Фрідріх Вільгельм, що мав великі симпатії у південнонімецьких державах. Начальне командування взяв сам король Вільгельм, а на чолі штабу стояв Мольтке, що фактично кермував усіма воєнними операціями.
На початку серпня 1870 р. розпочалися перші бої. Перша сутичка під Саарбрюкеном принесла перемогу французам. У Франції святкували це, як великий тріумф, а Наполеон у своєму звідомленні до імператриці підкреслив, що його син виказав незвичайну холоднокровність серед граду куль і сам дав перший вистріл із мітральєзи. Але у головнім бою, що стався під Саарбрюкеном 6 серпня, перша прусська армія перемогла французів і присилувала їх до відступу. У тому самому час! третя армія під Вайсенбергом і Вертом знищила цілко дивізію Мак-Маона.
Ці невдачі викликали в Парижі велике приголомшенн Імператриця була змушена призначити новий уряд, Лебеф уступив з командування, а його місце зайняв Базен. Наполеон почував себе скомпрометованим і був би вернувся до Парижа, але боявся, що це викличе обурення народу.
Переможні німецькі війська йшли далі вперед. Частина третьої армії затрималася коло Страсбурга і залишила там французьку залогу. Всі інші корпуси увійшли в Лотарингію 1 наблизилися до Мозеля. Базен втратив надію на оборону цієї лінії і вирішив уступити з головними силами на ріку Мозель, де стояла резервна армія. Але німецький провід не дав йому виконати цей план. Німецькі війська почали оточувати його з півдня і швидко просувалися до твердині Мецу. Криваві бої від 14 до 18 серпня дали остаточну перемогу німцям: Базен із 180 000 війська залишився у Мецу, замкнений довкола ворожими силами.
Тим часом Мак-Маон узяв провід над резервною армією, яку почали звати «армією Парижа». Вона налічувала 125 000 людей. Він уважав за найважнішу справу забезпечити столицю, але регенція наказала йому йти на допомогу Базенові. Та німецька армія і тут випередила французів своєю ініціативою: не тільки не допустила Мак-Маона до Меца, але й змусила його відступати далі на північ до бельгійської границі. Серед того відступу французьке військо попало в дезорганізацію і ніяк не могло дійти до порядку. Наполеон залишився при армії, хоч міг її покинути і перейти у безпечніше місце. Але його присутність не могла вже підняти дух війська. 1 вересня 1870 р. Мак-Маон дійшов до містечка Седана і тут затримався у старій твердині. Всі довколишні горби зайняли німці й почали обстрілювати фортецю. Наполеон бачив безвихідність ситуації і рішився капітулювати. Він вислав до короля Вільгельма листа такого змісту: «Не можу вмерти серед мойого війська, отже, складаю мою шаблю в руки Вашої Милості».
Наполеон мав надію, що добуде легкі умови капітуляції, але німецьке командування не погоджувалося ні на які уступки. Мольтке жадав, щоб ціла армія піддалася на ласку і нела-ску. Він дав короткий строк на роздуми і пригрозив, що німецька артилерія зачне знову обстрілювати негайно Седан.
Облога Парижа і мир. Париж довго не знав про справжній хід подій на фронті. Хоч і доходили вістки про невдачі, але уряд все заспокоював опінію, немов то все ведеться згідно з великим планом, що остаточно принесе світлу перемогу. Тому звістка про погром армії і капітуляцію імператора під Седаном викликала відразу грізну реакцію. Законодавчі збори зібралися на нараду 4 вересня і під натиском юрби ухвалили детронізацію На по л є о н а та його родини. Рівночасно народні збори в ратуші проголосили р є с п у б'л і к у. До часу скликання конституційного зібрання владу мав держати тимчасовий уряд під проводом генерала Трошю; закордонні справи узяв Фавр, внутрішні — Гамбетта, обидва проводирі радикальної лівиці". Палати, в яких більшість мали бонапартисти, розпущено. Імператриця Євгенія виїхала до Бельгії, а звідти до Англії. Туди також приїхав її син Людовік, якого перед боєм під Седаном перевезено за бельгійську границю.
Республіканський уряд вислав своїх делегатів до велико-держав, щоб схилити їх до інтервенції в підтримку Франції. Але Бісмарк відразу заявив, що ніякого посередництва не прийме. Республіканці пробували також почати переговори з Пруссією, але Бісмарк поставив знову такі важкі умови, що
переговори припинилися. Тоді Трошю почав приготовляти оборону Парижа. Він стягнув до столиці рештки армії, що дотепер не брали участі у боях, а також зорганізував народну оборону, так що в короткому часі мав до 400 000 озброєного люду, але не дуже великої бойової вартості.
Ціла прусська армія могла тепер рушити на Париж. Поволі, серед боїв з республіканськими військами, німці оточували столицю, аж врешті замкнули її з усіх сторін. Король Вільгельм став кватирою у Версалі, в палаті, де колись резидував Людовік XIV. Німці мали надію, що скоро здобудуть місто, коли не зброєю, то голодом. Але облога натрапила на великі труднощі. Паризькі форти замикали місто на широкому просторі, так що німецькі війська мусили творити розлоге коло, щоб дійсн
