Вступаючи в спілкування, люди так чи інакше «налаштовуються» на взаємодію один з одним. Кожен бодай приблизно уявляє, що і як він скаже чи зробить, яка буде реакція інших на це, його власна реакція на цю реакцію тощо. Уявлення такого роду утворюють індивідуальний сценарій спілкування.
В основі індивідуальних сценаріїв лежать окремі типові культурні сценарії спілкування. Серед них є і сценарії, які визначають способи, завдання, форми спілкування, запроваджені у якійсь групі або культурі, і сценарії більш загального типу, відображені у загальнокультурних нормах і правилах спілкування. Такого роду загальнокультурні сценарії представляють собою те, що називають культурою спілкування.
Два аспекти культури спілкування. У культурі спілкування є два взаємопов'язаних аспекту: зовнішній, ритуальний, «етикетний» і внутрішній, соціально-психологічний.
Ритуальний, «етикетний» аспект культури спілкування називають «зовнішньою культурою». Вона відображується у виконанні загальноприйнятих ритуалів спілкування, правил етикету, диктуючих, що і як належить робити під час спілкування. Характер цих відношень утворює другий, більш глибокий прошарок культури спілкування — її соціально-психологічний аспект («внутрішня культура»).
Існують окремі загальні норми людських відношень, що склалися історично і стали загальноприйнятими у сучасному суспільстві. Вони не завжди і не усіма у дійсності виконуються, але поведінка у відповідності з ними вважається бажаною і очікується від людей. До основних норм «внутрішньої культури» відносяться наступні вимоги:
1) Чини (дій) у відношенні до інших так, як ти би хотів щоб вони діяли у відношенні до тебе. Це так зване «золоте правило моральності».
Відомо, що до надбань філософії І. Канта слід відносити також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі, Кант виходив із визначення вихідної рівності всіх людських розумів як суверенного чинника свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум у прийнятті рішень повинен діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський «категоричний імператив» («остаточне повеління»): «Чини завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу всезагального закону». Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки припускає можливість такої ж поведінки для будь-кого.
2) Виконуй свої обіцянки, домовленості і зобов'язання. Давні римляни сформулювали цю вимогу у вигляді принципу: «Домовленості мають виконуватися» (у 483 р. на Карфагенському соборі даний принцип був покладений в основу міжнародного права). Якби люди не притримувалися цього принципу, то будь-яка обіцянка, домовленість, зобов'язання взагалі б втратили сенс. Поведінка людей була б зовсім непередбачувана, і ніяких бодай відносно стійких відношень між: ними не існувало би.
3) Будь доброчинним, намагайся в міру можливості робити добро людям, виконувати їх прохання. Ми звично думаємо, що людина, з якою ми вступили в спілкування, буде діяти таким же чином. Досить повчальною у цьому плані є шкала соціально-етичного спрямування Конфуція, або Кон-Фу-цзи (551-479 pp. до н.е.), у якій на першому плані були проблеми людських стосунків та норм поведінки. Конфуцію приписують визначення людини як істоти, котра у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Відночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон (або повеління) Неба. Людина повинна навчитися сприймати і розуміти цей закон відповідно до волі Неба. Яісщо людина спроможна це робити, вона постає як «шляхетна» — цзюнь-цзи, тобто така, у душі якої діє доброчинність («де»): «Небо породило в мені де».
Отже, шляхетна людина, за Конфуцієм, у своїх діях внутрішніми чинниками має певні життєві принципи, серед яких обов'язковими є «жень» — людинолюбство; «сяо» — повага до батьків (старших); «лі» виконання ритуалів. Виконання ритуалів передбачало виконання обов'язкових норм та правил спілкування як між окремими людьми, так і в межах суспільних відносин.
Шляхетній людині протистоїть низька людина, яка не має внутрішніх переконань, а діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб: «Шляхетний муж дбає про обов'язок, а низька людина — про зиск». На запитання, чи можна одним лише реченням виразити правило, якого треба дотримуватися усе життя, — учитель відповів: «Людино! Чого не бажаєш собі, того не роби іншому»
Культурна людина будує спілкування за сценаріями, в основі яких узгоджена єдність зовнішньої і внутрішньої культури.
Види спілкування. Спілкування людей відбувається у різних формах. Серед них можна виділити такі види і різновиди:
1) Спілкування людини з реальним партнером. Його різновидами є:
- практичне спілквання — відбувається у процесі сумісної практичної діяльності, яка вимагає обопільної узгодженості дій і встановлені відношень співробітництва, управління і підкорення.
- духовне спілкування — міжособистісний інтелектуально-емоційний зв'язок, найбільш виразно виявляється в дружніх відносинах.
- представницьке спілкування, у яких індивіди виступають не як вільні, суверенні особистості, а як представники окремих груп чи соціальних інститутів. Типова для представництва процедура - переговори; це перехідна форма від міжособистісного спілкування до групового.
- групове спілкування — взаємодія груп, кожна з якої виступає як єдине ціле. Наприклад, між класами, націями, партіями, державами, культурами.
2). Спілкування людини з ілюзорним партнером. Таким партнером може бути «олюднений» об'єкт, що постає у якості одухотвореного. Витоки такого ілюзорного спілкування з невидимою силою (партнером) ми віднаходимо у давніх релігіях світу (магія, анімізм, аніматизм, фетишизм), у особливостях світогляду давньої людини. Прикладом такого світобачення може бути язичеська (поганська) віра давніх слов'ян, яку прийнято називати анімістичною (лат. — анімус — душа, живе). Тобто це означає, що предки — язичники сприймали природу і все довкілля одухотвореним, живим. Звідси весь світ: земля, повітря, небо заповнені видимими і невидимими істотами. Таким чином у природі все дихає, думає, говорить і діє на рівні з людьми. Наші предки язичники, аби жити у злагоді з природою, намагалися задобрити її, віддавали жертви їй.
Образ двополярності та триєдності світобуття переймає не лише поганський, а й весь християнський і взагалі весь індоєвропейський і світовий світогляд. Він відлунюється в поезії, малярстві, вишивці, кіноматографі, молитвах тощо.
Приклад ілюзорного (одухотвореного) спілкування втілений у сучасному американському фільмі «Изгой», у головній ролі Том Хенс. Образ такого невидимого співрозмовника героєм фільму був віднайдений у футбольному м'ячі з деяким оригінальним зображення людської голови. Це був єдиний образ, який на протязі 4-х років боротьби за виживання на безлюдному острові сучасної цивілізованої людини, яка не втрачалти жагу до життя.
3) Спілкування людини з уявним партнером.
На відміну від ілюзорного партнера, який є дійсно реальним, але наділений уявним одухотворенням, тут маєтся на увазі, придуманий, існуючий лише в уяві партнер. В якості нього може виступати «друге Я» особистості (як «чорна людина» у відомому вірші С.Єсеніна), з якою зав'язується міжособистісний діалог, або образ іншої людини, герой художнього твору. Сюди ж відноситься і спілкування з духами і богами.
4) Спілкування уявних партнерів — художніх персонажів. Мова тут іде про моделювання відношень спікування засобами мистецтва.
Яйцо прийняти до уваги мету спілкування, то можна виділити 4 типи ситуацій:
• Мета спілкування знаходиться поза його змістом (спілкування є засобом організації якого-небудь виду предметної діяльності —виробничої, наукової, політичної тощо).
• Мета спілкування знаходиться у самому його змісті (спілкування заради спілкування: «Приходь, хочеться поспілкуватися»).
• Мета полягає в залученні іншого до свого духовного світу (засобами навчання, виховання, освіти).
• Мета полягає в залученні себе до духовного світу партнера.
У соціальній психології прийнято розрізняти формальне (анонімне, функціональне) і неформальне (дружне, інтимне) спілкування (див. рис. 8).
Ця класифікація в значній мірі умовна, і до того ж неповна: вона охвачує тільки живе міжособистісне спілкування. Проте нею зручно користуватися для вивчення особливостей сценаріїв спілкування у різних ситуаціях повсякденного життя.
Анонімне спілкування. В сучасних умовах сфера анонімного спілкування дуже широка, особливо в умовах міста. Це короткотривалий контакт між незнайомими людьми (на вулиці, у міському транспорті). Анонімне спілкування жителів села відрізняється від спілкування жителів міста, що цілком зрозуміло. Було підраховано,
що у великих містах людина бачить за день у середньому до 10 тис. облич, серед яких знайомі майже відсутні. Якщо на кожного зустрічного емоційно реагувати, то це було б надзвичайним навантаженням на психіку. Отже анонімність спілкування у цих умовах — це захисний щит від нервових перевантажень.
Сценарії анонімного спілкування на вулиці вимагають дотримання ряду правил: триматися у ході руху правого боку, вступати дорогу зустрічним, переходити вулицю на сигнал світлофору тощо. В транспорті вступати місце інвалідам, жінкам, похилим людям. Виникаюча емоційна напруга у перевантаженому пасажирами суспільному транспорті може бути пом'якшена дотриманням сценаріїв поведінки у цій ситуації. Вона передбачає, що не слід дивитися в обличчя людини, що притулилася до тебе, і взагалі робити вигляд, що ти ії не помічаєш. Потрібно зазделегіть готуватися до виходу і узгоджувати це з людьми, що стоять попереду, дати протиснутися мимо себе тим, хто про це просить.
Головне в анонімному спілкуванні — доброчинне відношення до людей. В країнах Заходу, особливо в США, незнайомі люди при випадковій зустрічі завжди усміхаються. Усмішка — знак доброзичливості. Ось приклад із статті В. Солоухіна «Очень жаль» в журналі «Наш современник», 1981. — №3. — С. 29.
«Посмотрите, почти все у человека предназначено для самого себя: глаза — смотреть, находить, рот — поглощать пищу, все нужно самому себе, кроме улыбки. Улыбка самому себе не нужна. Если бы не зеркала, вы ее никогда даже не увидели. Улыбка предназначена другим людям, чтобы им с вами было хорошо, радостно, легко. Это ужасно, если за десять дней тебе никто не улыбнулся и ты никому не улыбнулся тоже. Душа зябнет».
Функціональне спілкування — має місце тоді, коли люди вступають у контакт як виконавці відповідних функцій, пов'язаних з їх соціальними ролями. У цьому випадку відношення між ними визначаються правами, відповідно їх ролям. Насправді, функції, права, обов'язки «прикріплені» не до самої особистості, а до соціальної позиції, яку вона займає. Особистість, що зайняла якесь службове місце, отримує відповідні функції, права і обов'язки, а покинувши посаду — втрачає їх.
Таким чином, функціональне спілкування за своєю сутністю не вимагає особистісного емоційного задіяння. Функціональне спілкування — типова форма ділових відношень. її метою є обмін інформацією, узгодженність думок, вирішення якогось питання. Тому в сценаріях функціонального спілкування на першому місці знаходяться інтереси справи, а не особистості співрозмовників.
Приятельське (дружнє) спілкування. Це вид неформального спілкування достатньо добре знаючих один одного людей, яких пов'язують якісь загальні справи, захоплення чи просто бажання зберегти минулі зв'язки. Приятельске спілкування може мати різні форми — від просто добрих відношень, до більш тісних, побудованих на спільності духовного світу, глибокої взаємної симпатії. В останньому випадку важко виявити межу між приятельством і дружбою.
Якщо в приятельських відношеннях досить часто присутній меркантильний мотив — за принципом «я — тобі, ти — мені» і він відіграє ведучу роль то таке спілкування по суті мало відрізняється від функціонального. Приятельські відносини можуть бути тоді справжніми, чим менше вони спираються на корисні чи престижні міркування і чим більше у них особистісної духовної зацікавленості.
Що стосується дружнього спілкування (дружби), то з часів Сократа воно вважалась однією із основних доброчинностей, відображених у взаємній симпатії і духовній спільності двох людей. При цьому вищої моральної оцінки удостоювалась дружба, основою якої є взаємна любов, пошана, відкритість і абсолютна довіра однієї людини до іншої. Згідно філософському енциклопедичному словнику Дідьє Жуліа, невід'ємним атрибутом дружби є спілкування, яке відкриває шлях до реалізації свого «Я» через «ТИ», справжня дружба органічно несе в собі елемент вищої свободи, що наділяє її силою самореалізації, вивільнення внутрішньої свободи.
Гегель показав у «Феноменології духу», що самореалізація залежить від визнання людини іншими. За Гегелем, момент такого визнання — суперницька боротьба двох свідомостей, які спочатку замкнуті, кожна у своїй суб'єктивності; «відкритість іншому повинна скоріше витікати із відношення до нього саме як до іншого. Це можливо, за Шеллером, за допомогою симпатії, яка одночасно і зберігає дистанцію, і миттєво схоплює відчуття іншого. Самореалізація відрізняється як від кохання (спрямованість до злиття, а не до розуміння), так і від автоматичної імітації (коли намагаються робити те ж, що інший».
Розмірковуючи про дружбу, український мислитель, письменник і філософ Г.Сковорода дружбу вважав «божественной вещью». «Дружба означает взаимное, нескрываемое расположение людей друг к другу. Дружба предполагает взаимное Познание. Она требует времени для своего развития и времени для общения. Дружба является самоцелью, она не используется как средство для чего-нибудь другого. Любовь, дружба, вера дают возможность человеку выйти за пределы своего «Я>>, питают душу человека, наполняют ее творческой енергией,подталкивают на путь действительного счастья» (Сковорода Г. Соч. в 2 т. — М., 1973. —т. 2)
Інтимне спілкування. Особиста емоційна зацікавленість одного в одному і глибока душевна єдність є основою цього виду спілкування. Будь-які меркантильні чи престижні мотиви тут не можуть бути причиною, що стимулює спілкування. Якщо вони виникають, то це діє на інтимне спілкування руйнівно.
Інтимне спілкування ще менше, ніж приятельське, регламентовано будь-якими формальними правилами поведінки. Проте це не означає, що його сценарії встановлюються незалежно від культурних установок. Загальні норми культури діють і тут. Особливу важливість набувають моральні якості партнерів, вміння їх слухати один одного, розуміти думки і почуття іншого, прощати йому випадкові помилки, долати розбіжності.
Одним із основних типів інтимного спілкування є кохання.
Кохання (мається на увазі статеве кохання), враховуючи його виключність і неповторність, підпорядковується, так само як і дружба, існуючим в культурі сценаріям. «Я: называю половой любовью (за неимением лучшего названия) исключительную привязанность (как обоюдную, так и одностороннюю) между лицами разного пола, могущими быть между собою в отношении мужа и жены, нисколько не предрешая при этом вопроса о значении физиологической стороны дела» (Соловьев Вл. Смысл любви. Соч. в 2 т. — Т.2. — М., 1988. — С. 511.)
Навіть статевий потяг — біологічне підґрунтя, на основі якого зростає квітка кохання, — набуває культурно обумовленої форми. На світанку людської історії, в первісній орді, допускався проміскуїтет — безладні статеві зносини. Поява статевих табу було першим культурним посяганням на сексуальний інстинкт. Воно означало обмеження сексуальних зносин у щойно започаткованих соціальних відносинах, моральних нормах. У багатьох примітивних культурах вводилась заборона на статеві зносини на час важливих колективних справ (перед полюванням) — очевидно, щоб уникнути конфліктів, що виникають в умовах проміскуїтету. Виникнення парної сім'ї ще більш обмежило задоволення сексуальних потреб соціально-культурними рамками. Сучасна цивілізація проникає навіть у саму біологічну природу сексу і дітонародження, запроваджуючи як норму використання презервативів і інших протизаплідних засобів.
Статеві табу в первісному суспільстві стали передумовою виникнення вибірковості — першої норми індивідуального кохання як форми людських (а не тваринних) відносин. В античній літературі кохання описується ще як чисто тілесні потяги до іншої особистості. Про духовне спілкування мова майже не йде. Щоправда Платон уже починає розрізняти кохання чуттєве і любов духовну («Ерот Афродіти земний» і «Ерот Афродіти небесний»), ставлячи
другу вище першої. Але духовну любов між чоловіком і жінкою він вважав неможливою. В античну пору духовне спілкування існувало тільки між чоловіками (деякі гетери — подібно знаменитої Аспазії, коханки Перікла — це рідкісний виняток). Поєднання тілесного і духовного спілкування могло відбуватися тільки в гомосексуальному коханні, яке було звичайним явищем у Греції і Римі.
Уявлення про те, що чуттєве кохання характерне лише людям простим, а духовна любов — благо, доступне лише еліті, міцно затвердилось у культурі елінізму. Новий розвиток ця ідея отримала лише в християнстві, яке проголосило духовну любов Божим даром, всезагальною основою і «істотною сутністю» взаємовідношень між Богом і людиною, між людьми і народами, між людиною і світом. Одночасно духовна любов стала розглядатися в християнстві як вища цінність для усіх людей, а не тільки для обранців. В коханні між чоловіком і жінкою стали вбачати лише частковий прояв любові як вищого блага, дару Божого (і при цьому не найкращий його прояв, бо у ньому присутнє плотське начало, яке оскверняє любов як духовне відношення до Бога, світу і людини). І все ж таке уявлення про статеве кохання віддзеркалило у ньому загальні принципи християнської моральності. У першому посланні апостола Павла до корінф'ян (гл.13) викладений свого роду «канон любові» — система правил, якими повинна керуватися будь-яка любов, у тому числі і статеве кохання:
любов довготерпима, милосердна, любов не заздрить, любов не возвеличується;
- любов не гордлива; не безчинствує, не шукає свого, не дратує, не мислить зла;
- не радіє неправді, а співрадіє істині; все покриває, усьому вірить, на все надіється, усе переносить;
- любов ніколи не закінчується.
У реальному житті любовні відношення рідко будуються у повній відповідності з цим «каноном». За словами Ларошфуко «істинна любов подібна на привид: усі про неї говорять, але мало хто її бачив». Започатковане Платоном розрізнення кохання чуттєвого і любові духовної стало лише першим кроком до аналізу їх різновидів. Найбільш розгорнута типологія кохання (любові) була запропонована в 1970 р. Дж. Лі і перевірена психологами Клайдом і Сьюзен Хендрік в 1980-1990 pp. У ній виділялось шість «стилів любові» три «первинні» і три «вторинні», утворені поєднанням трьох «первинних». Ці стилі позначені давньогрецькими словами: Ерос — пристрасне захоплення, прагнення до фізичної близькості;
- Людус — любовна гра, яка приносить насолоду, але без глибокого почуття, допускає можливість зради;
Сторге — спокійне, тепле, надійне кохання — дружба; Прагма — із суміші сторге і людуса, обмірковане, підвласне свідомому контролю кохання за розрахунком; Манія — суміш ероса і людуса, одержимість, неподолана пристрасть, ірраціональна залежність від об'єкта; - Агапе — безкорислива самовідданість, синтез ероса і строге.
Різноманіття існуючих у дійсності видів кохання (любові) важко підпорядкувати якому-небудь ідеалу. У всякому разі, історія свідчить, що за дві тисячі років після виникнення християнства практика любовних відношень реально не приблизилась до реалізації християнського ідеалу любові. Більше того, релігійно-аскетичне осудження «тілесних утіх» як гріха і допустимість статевого акту тільки з метою народження дітей з плином часу усе більше було скоріше як виключення, ніж правило.
Навіть католицькі прелати і ченці, які обов'язково мали свято дотримуватися целібату (утримання), не дуже старались в цьому, і нерідко цілі монастирі перетворювались у гнізда розпусти. А у світській культурі любовне спілкування включало «тілесні втіхи» у якості одного із своїх найпривабливіших атрибутів.
У XVIII ст. в найбільш різкій і цинічній формі виклик церковній статевій моралі кинув маркіз де Сад. Висміюючи духовну любов як «душевне безглуздя», він протиставив їй «чуттєву насолоду», яка повинна бути вільна від будь-яких культурних норм і обмежень. Потрібно, вважав він, звільнитися від постидності, від подружніх і сімейних форм статевого спілкування, повернутися до «природніх», не обмежених ніякими культурними нормами статевих відношень.
В Росії релігійне тлумачення кохання суворо критикував М. Бердяев:
«Християнські теологи, учителі Церкви, офіційні представники християнства ніколи не могли нічого сказати про кохання, окрім непристойності, і навіть не помічали його» (Бердяев М.А. О рабстве и свободе человека. — Париж, 1939. — С. 173).
На думку Л.Сорокіна, релігійно-християнський погляд на кохання був характерним для ідеального типу культури, що існувала у середньовічній Європі, а започаткований з XV ст. розвиток сенсе-тивної культури призвів до акцентування на чуттєвий бік кохання.
З кінця XIX ст. протест проти релігійних «оков» кохання відобразився у проголошенні необхідності переоцінки культурних традицій. Марксизм і ніцшеанство, модерністські напрямки у мистецтві і перегляд основ класичної науки, класові битви і феміністичні «повстання проти чоловіків» — усе це з різних боків підривало духовні устої усталеного суспільного порядку. Проблема статевих відносин, кохання стала однією із модних тем. 3.Фрейд висовує ідею про те, що уся людська культура виникає як наслідок сублімації лібідо, тобто переносу сексуальної енергії із статевої сфери у сферу творчої діяльності. В цей час обґрунтовується ідея про те щоб не тільки статевий інстинкт як феномен в цілому винести за межі культури, а й взагалі любов як феномен в цілому винести за межі культури.
Намагання звільнити любов від культурних обмежень виявились у так званій «Сексуальній революції» XX ст. Фрейдомарксист Г. Маркузе в книзі «Ерос і цивілізація» (1955) оголосив її «великим запереченням попередньої культури, вивільненням відчуттів від контролю розуму. Дійсно «сексуальна революція» відобразилась в «розкріпаченні сексу», пошуку нових форм сім'ї тощо. Проте до кінця століття виявилось, що хоч норми тендерної поведінки помітно зменшились (статеве кохання стало більш ліберальним, позашлюбні зв'язки — більш поширеними, питання сексу — більш відкритим), побоювання, що це призведе до руйнації ідеалів любові були даремними. Любов не зникла, проте секс не перестав бути чимось, що оскверняє її. Соціологічні дослідження свідчать, що «сексуальна революція» не послабила (а може збільшила) віру в існування «великого», «справжнього» кохання.
Але як же виглядає «справжнє», «велике» кохання? Сучасні судження про ідеальне кохання дуже неоднозначні, що характерно для нашого часу. Будь-який ідеал є дещо принципово відмінне від того, що існує у дійсності. «Ідеальне кохання» — це така ж уявна річ, як ідеальний маятник, ідеальний газ, «ідеальна справедливість», «ідеальна краса», «ідеальне суспільство». Проте маючи на увазі уявний ідеал люди можуть діяти, наближаючи своїми зусиллями реальність до цього ідеалу. Це ж відбувається із коханням. Але оскільки ідеал — продукт уяви, то про ідеальне кохання можна говорити всіляко.
По-друге, не можна визначити, яке із різноманітних уявлень про ідеальне кохання є істинним: бо істина — це відображення якогось об'єкта дійсності, а якщо незрозуміло, що в дійсності служить предметом відображення, — значить немає об'єктивного критерію оцінки істинності; звідси робимо висновок, що кожен вибирає той ідеал кохання, який йому подобається.
Проте Це не значить, що уявлення людей про ідеальне кохання носять довільний характер. Вибір ідеалу кохання, в кінці кінців, зумовлений тим полем вибору, який пропонує особистості культура і який із можливих сценаріїв любовної поведінки вона може вибрати. Різні форми кохання зафарбовані культурою різними фарбами: рожева — сентиментальна любов; безкольорова — кохання-звич-ка, кривава — любовна драма; чорна — демонічна пристрасть; блакитна — гомосексуальне кохання. Кожен вибирає фарбу, яка більше підходить до його натури...
В культурному просторі історично формуються і співіснують різні ідеали і сценарії кохання, але у кожному типі культури існують соціальні, моральні, психологічні установки, які створюють ідеали і сценарії більш принадливі, а інші осуджують як недостойні культурної людини. Одночасно деякі загальнолюдські, універсальні цінності і ідеали, орієнтують людей завжди і всюди шукати в коханні вищої людської єдності, відданості, взаємопідтримки. «Канон кохання» апостола Павла не втратив своєї значимості і сьогодні.
