Подольська Культурологія (2003)

На протязі розвитку людського суспільства культурні сценарії навчання поступово ускладнювались і вдосконалювались. Серед них можна виділити:

Буденно-практичне навчання — це історично перша, найбільш давня форма навчального процесу. Сценарій такого навчання не передбачає якоїсь спеціальної організації навчального процесу. Навчання відбувається стихійно, шляхом залучення підростаючого покоління у трудову діяльність дорослих.

Буденно-практичне навчання, було головною формою навчання на протязі довгого історичного часу, починаючи з первісного суспільства. Ця форма навчання зберігається і дотепер там, де праця не вимагає спеціальної освіти, і оволодіти її секретами можна просто шляхом спостереження і наслідування старшим в домашніх умовах, Характерною особливістю такої форми навчання є нероздільне злиття процесу навчання з життям і неформальне осо-бистісне спілкування вчителя і учня.

Демонстраційне навчання. Ця форма навчання склалась в міру ускладнення завдань навчання. У цій формі навчання організується як особливий процес взаємодії вчителя і учня: учитель показує, що і як потрібно робити, учень копіює дії вчителя. У цій формі навчання вперше відокремлюється від інших видів діяльності і стає самостійним, специфічним її видом. Вчитель демонструє учню способи діяльності не у ході виконання своїх основних трудових завдань, а спеціально для учня. За такою схемою до початку XIX ст. в Україні навчали аптекарів. Хлопчику 10-12 років досвідчений фармацевт спеціально пояснював, як готувати ліки — і, тільки з плином часу допускав до самостійної роботи.

Сценарій демонстративного навчання вимагає від нього відповідних педагогічних навичок і методичних прийомів: підбору завдань, посильних для учня, послідовного переходу від простих до більш складних завдань. Головним навчальним фактором стає метод повторення. Ще в античні часи повторення стали називати «матір'ю навчання». Учню не стільки пояснюють суть справи, скільки «вчать» прийомам її виконання. Від нього вимагається лише точне повторення дій вчителя, а не розуміння того, що і як потрібно робити. У такій формі навчання вчитель ставить учня в позицію пасивного об'єкта навчання. Індивідуальні особливості особистості учня істотного значення для дій вчителя не мають. Його справа — продемонструвати знання і вміння, а як вони усвідомлюються учнями — це вже їх справа. Вчитель і учень тут на відміну від буденно-практичного навчання, відчужені один від одного, протиставлені один одному як активний суб'єкт і пасивний об'єкт.

Розвиваюче навчання — третя, більш досконала форма навчального процесу. Вона виникає в Новий час на основі класичної педагогіки (Ял Каменський і інші). Розвиваюче навчання зв'язано з розробкою спеціальних дидактичних прийомів, що збуджують активність учнів. Сценарій навчального процесу тепер орієнтує вчителя не тільки на показ, але і на пояснення, а учня — не просто на повторення і запам'ятовування, а її на розуміння матеріалу і самостійне виконання вправ, що сприяють їх засвоєнню. Центр тяжіння в навчанні переноситься на самостійну роботу учня, а тому він виводиться із пасивної позиції. Залишаючись для вчителя об'єктом педагогічного впливу, учень одночасно отримує можливість виявити себе як активний суб'єкт діяльності. Учитель тут повинен ставиться до учня як до особистості, з наявними у неї індивідуальними психологічними особливостями і враховувати їх для того, щоб досягти максимального навчального ефекту: підбирати посильні саме для учня завдання, які дають можливість йому переходити до успішного вирішення більш складних завдань; підтримувати у ньому бажання вчитися, оцінювати його роботу гак, щоб стримувати навчальну діяльність тощо.

Сценарій розвиваючого навчання, на відміну від демонстративного, передбачає, що вчитель не просто вчить, не просто подає істину, справжній вчитель вчить її віднаходити.

Одним із недоліків демонстративного і розвиваючого навчання є те, що вчитель залишається центральною фігурою сценарію навчання. Він залишається провідником у лабіринті знань, умінь і навичок. Саме вчитель визначає для учня, що і як потрібно вивчати, які завдання і у якій послідовності учень має їх виконувати. Він бере на себе повідомлення основної інформації (у формі демонстрацій, бесіди, лекції). Саме вчитель несе відповідальність за навчальну діяльність учня. В більшості випадків цей сценарій педагогічної діяльності вибудовується як наука про принципи, методи, форми діяльності вчителя, а не учня — учні повинні робити те, що велить вчитель.

Креативне навчання. В XX ст. поступово починають зароджуватися ідеї нової психолого-педагогічної парадигми: виникають ідеї креативного (від англ. creative — творчий) навчання.

Сценарій креативного навчання передбачає індивідуально-орієн-товану роботу педагога з учнями. У системі освітніх парадигм креативне навчання відносять до феноменологічної моделі освіти (А. Мас-лоу, А. Комбе, К. Роджерс і інші. Воно передбачає персональний характер навчання з урахуванням індивідуально-психологічних особливостей учнів, бережливе відношення до їх інтересів і потреб.

Його представники відкидають погляд на школу як на «освітній конвеєр». Освіту вони розглядають як гуманістичну у тому смислі, що вона найбільш повно і адекватно відповідає неповторній природі людини, допомагає їй виявити те, що у ній уже започатковано природою, а не, «відливати» у відповідну форму придуману кимось заздалегідь, апріорі. Педагоги даної орієнтації створюють умови для самопізнання і підтримки унікального розвитку кожного учня у відповідності з успадкованою ним природою, надають якомога більше свободи вибору і умов для реалізації людиною своїх природних потенціалів і самореалізації. Прибічники даного напрямку відстоюють право індивіда на автономію розвитку і освіти.

Головним фактором креативного навчання є ініціатива учнів. Учень тут уже перестає бути об'єктом впливу і стає повноправним суб'єктом спілкування. Він несе відповідальність за свою роботу у такій же мірі, як вчитель — за свою.

В креативному навчанні навчальний процес перетворюється в спільну роботу вчителя і учня. Він організовується як форма безпосереднього, живого людського контакту, повноправних партнерів, зацікавлених один в одному і в справі, якою вони разом займаються. Вчитель тут не «поводир», а людина, що має великий об'єм знань і вмінь, аніж учень, а тому спроможний давати поради і рекомендації учню і усвідомлюються ним як авторитетна особистість. Відношення між вчителем і учнем приймають характер неформального, особистого спілкування. У цьому спілкуванні відбувається не однобокий рух інформації від вчителя до учня, а двох-сторонній обмін інформацією. В нього задіюється вся особистість учня в цілому — не тільки інтелект, але й емоції, воля, моральні і соціальні відчуття. Вчитель тут уже не просто «виконує обов'язки, а входить в духовний світ учня як близької йому людини. Навчання у цій формі — це вже, власне, не «навчальний процес» як система педагогічних засобів, а самонавчання, яке кожен окремо взятий учень разом з вчителем організує у відповідності з психологічними особливостями своєї особистості.

Креативне навчання є не що інше як навчання творчості, і саме воно є також творчою діяльністю. При цьому великого значення набуває особистість педагога. Він повинен бути яскравою, талановитою, творчою особистістю. Саме творчий педагог може навчити творчості іншого.

Методи креативного навчання в теперішній час використовується ще дуже мало. Фактично воно ввійшло в практику лише на верхньому «поверсі» освіти - в аспірантурі, навчання у якій завжди передбачало креативний підхід. Дійсно, аспірант вчиться, виконувати під керівництвом свого наукового керівника оригінальну дослідницьку роботу. Від нього очікується самостійність і ініціатива у рішенні творчого завдання і отримання нового наукового результату. Окрім аспірантури в сфері освіти до креативних методів найбільше звертаються у навчальних закладах, де навчають творчим професіям — художників, артистів, літераторів.

Неінституційна модель освіти (П. Гудман, І. Ільїч, Ж. Гудлед, Ф. Клейн. Дж. Холт, Л. Бернар і інші) зорінтована на організацію освіти поза соціальних інститутів, зокрема шкіл і вузів. Це освіта на «природі», з допомогою Internet, в умовах «відкритих шкіл», дистанційне навчання і інші.

Інноваційні сценарії освіти у вищій школі. Інновація (від лат. in — в, novus — новий) означає нововведення, новація. Головним показником інновації є прогресивне начало в розвитку школи чи вузу у порівнянні з усталеними традиціями і масовою практикою. Тому інновації в системі освіти пов'язані з внесенням змін:

- в цілі, зміст, методи і технології, форми організації і систему управління;

- в стилі педагогічної діяльності і організацію навчально-пізнавального процесу;

- в систему контролю і оцінки рівня освіти;

- в систему фінансування;

- в навчально-методичне забезпечення;

- в систему виховної роботи;

- в навчальний план і навчальні програми;

- в діяльність вчителя і учня.

Світ сьогодні поєднаний піклуванням про виховання громадянина усієї планети. Інтенсивно розвивається міжнародний освітній простір. Тому світова спільнота намагається створити глобальну стратегію освіти людини незалежно від місця її проживання і освітнього рівня. У наш час прогнозуються тенденції розвитку світового освітнього простору, виділяються типи регіонів за ознакою взаємодії освітніх систем і їх реагування на інтеграційні процеси. Усі країни поєднує розуміння того, що сучасна освіта повинна стати міжнародною. Тобто університетська освіта набуває рис полікультурної освіти. Вона розвиває здатність оцінювати явища з позиції іншої людини, різних культур, іншої соціально-економічної формації. При цьому в університеті зберігається дух свободи наукової творчості, але змістовно зоагачується усі навчальні курси. Створюється полікуль-турне середовище, яке передбачає свободу культурного самовизначення майбутнього спеціаліста і збагачення його особистості.

У світі відбувається рух інтеграції різних типів вищих навчальних закладів (під егідою класичного університету) в науково-освітні мегаполіси континентального, міжрегіонального і державного значення. У різних країнах спостерігається об'єднання університетів з промисловими комплексами. Так формується база для наукових пошуків і підготовкою унікальних спеціалістів для сучасних фірм і підприємств. У наш час в структуру університету входять різні наукові центри. НДІ, наукові спілки і професійні об'єднання. Викладачі університету не тільки створюють наукові школи, але і включені в широку пропаганду досягнень науки, культури і техніки, через публічні лекції, семінари, конференції, засоби масової інформації, радіо, телебачення Більша частина університетських викладачів приймає участь в написанні науково-методичних посібників і підручників для освітніх систем різних типів. Найважливішими принципами розвитку університетської освіти на сучасному рівні є:

- взаємозв'язок науки і практики в процесі підготовки спеціалістів;

- наступність між рівнями освіти, культуротворчість і висока корпоративність випускників університету;

- інтелегентність і висока духовність університетського життя не залежно від політичного і економічних умов в країні.

Реформування системи вищої освіти в Україні характеризується пошуком оптимальної відповідності між усталеними традиціями у вітчизняній вищій школі і новими тенденціями входження у світовій простір. На цьому шляху спостерігається ряд тенденцій. Перша пов'язана з розвитком багаторівневої системи у багатьох університетах України. Перевага цієї системи полягає в тому, що багаторівнева система організації вищої освіти забезпечує більш широку мобільність в темпах навчання і в виборі майбутньої спеціальності. Вона формує спроможність у випускника тримати на базі отриманої університетської освіти нові спеціальності.

Друга тенденція — це могутнє збагачення вузів сучасними інформаційними технологіями, широке включення в систему Internet; інтенсивний розвиток дистанційних форм навчання студентів. Третя тенденція — це університезація вищої освіти і процес інтеграції усіх вищих навчальних закладів з ведучими в країні і у світи університетами, що призводить до появи університетських комплексів Четверта тенденція — полягає в оновленні вищої професійної освіти з врахуванням вимог світових стандартів. П'ята тенденція характеризується динамізмом сучасної цивілізації, посиленням ролі особистості в суспільстві і виробництві, зростанням її потреб, гуманізації і демократизації суспільних відносин, інтелектуалізації праці, швидкої зміни техніки і технології, які зумовлюють необхідність зміни формулою «освіта на все життя» формулює «освіта через все життя», тобто неперервної освіти як основи соціального поступу.