Полікарпов Лекції з історії світової культури (2006)
ЛЕКЦІЯ 6. Культура Індії
Праісторія: культура Хараппи та культура «Ріг-веди». Держава: теорія й практика політичного життя. Повсякденне життя: касти, сім'я та мораль. Релігія: індуїзм, джайнізм, буддизм та іслам. Філософські концепції індійсько? культури та наукові знання. Мистецтво Індії: його джерела та специфіка. Вклад Індії у світову культуру
Індійська культура посідає одне з почесних місць в історії світової культури. Вона характеризується грандіозними досягненнями, здобутими протягом більш ніж тритисячо-літнього розвитку. їй притаманні не тільки довгочасність, а й творче сприймання достоїнств іноземних культур та здатність не втрачати власні фундаментальні цінності. Спадкоємність індійської культури в значній мірі грунтується на соціальних інститутах і широкому розповсюдженні загальновживаного зводу релігійних цінностей серед різних класів та общин південно-азіатського субконтиненту. Крім того, індійська культура складалася на основі аграрної структури суспільства, що й визначило її довготривалість.
Перші центри культури в Індії існували вже в III тис. до н. є.— ще Хараппа (нині у Західному Пакистані) та Мохенджо-Даро біля ріки Інд. Ця індійська культура, найяскравішим компонентом якої була Хараппа, зросла на підставі місцевих традицій Півночі. Міські центри індійської культури підтримували міцні контакти з Месопотамією, Центральною та Середньою Азією, областями Півдня Індії. Високого рівня розвитку досягли ремесла, образотворче мистецтво (пам'ятники його й сьогодні зачудовують своєю вишуканістю), з'явилася письменність, і нині ще не розшифрована.
Найяскравіша особливість цієї культури — її надзвичайний консерватизм. У Мохенджо-Даро було розкопано дев'ять шарів забудови. У міру того як рівень землі піднімався через періодичність повіней, нові будинки будувалися майже на тих місцях, що й попередні; принаймні, протягом тисячоліття розташування вулиць міста лишалося незмінним. Найбільш вражаючим досягненням індійської культури є досконала система водопроводу та каналізації, якої не мала жодна інша давня культура, навіть римська.
Писемність індійських міст абсолютно не змінювалася протягом всієї історії. Безсумнівно, що індійська культура підтримувала зв'язки з Двуріччям, однак вона не виявила схильності запозичувати технічні досягнення більш розвинутої культури. Вчені (А. Бешем та ін.) припускають, що за час існування цієї цивілізації форма правління в ній не змінювалася. Цей нечуваний консерватизм демонстрував, за висловом С Піггота, швидше «незмінні традиції храму», ніж «світську усталеність двору». Дійсно, культура Хараппи за своїм характером була, напевне, подібна культурам Давнього Єгипту та Двуріччя.
Загалом же культура Хараппи не вирізнялася особливими художніми досягненнями. Безсумнівно, вона мала літературу, релігійні епічні шумерські та вавілонські поеми, але все це назавжди втрачене для нас. Наскільки можна судити про релігію доарійської епохи згідно з уривчастими даними, що дійшли до нас, певні її риси передбачили окремі особливості пізнішого індуїзму: аскетична практика (йогічна поза Прото-Шиви) та пов'язаний з нею круг уявлень, практика зображення богів у «людській подобі».
У II тис. до н. є. до Індії прийшли племена індоарп'в жерці яких створили велике зібрання гімнів — «Рігведу що і сьогодні теоретично вшановується як найсвященні-ший серед численних текстів індуїзму. В епоху, коли створювалися найстародавніші з величних гімнів, арії до-сягли вже передодня цивілізації. їх військова техніка знаходилася на значно вищому рівні, ніж у народів Близького Сходу, їхні школи жерців розвинули племінний ритуал до рівня розвинутого мистецтва, їх поетична творчість набула складної форми і підкорялася суворим канонам. Але в той же час арії не створили міської культури. Це був народ войовничих скотарів, організованих, швидше, в племена, ніж у царства. їх культура була спорідненою з тією, що описується в «Беовульфі», ранніх ісландських сагах, староірландському прозаїчному епосі. Вона дещо поступалася культурі греків, яка відбилася в «Іліаді». Протягом епохи «Рігведи» викристалізувалися і в певній мірі збереглися до наших днів чотири стани — жреці (брахмани), воїни (кшатрії), землероби (вайшві), залежні, слуги (шудри). їхнє санскрітське найменування «варна» (неточний переклад — «каста»), буквально—«квітіння», показує на те, що вони походили від контактів розвинутої структури станів з людьми чужої культури, які мали шкіру іншого кольору (темного).
Арії були буйним народом. Вони дотримувалися лише небагатьох табу пізньої Індії й були досить приверже-ними до хмільних напоїв. Вони дуже любили музику, гру на флейті, лютні та арфі під акомпанемент цимбал і барабанів, володіли гептотонічною гамою, що походить на нашу мажорну. Як гадають, ця гама виникла в Шумері, а пізніше розповсюдилася серед індоєвропейських народів. Арії захоплювалися азартними іграми. У гімнах зустрічаємо також згадки про спів і танці та про мистецтво танцюристок, можливо, професійне. Племенами управляли вожді, які носили титул «раджа»— слово, споріднене з латинським «гех» (король). Раджа не був абсолютним монархом, оскільки правління плем'ям частково здійснювала внутрішня рада небагатьох старійшин та дещо ширші збори голів сімей. Арії розглядали царя як насамперед військового вождя, його не вважали релігійною особою і він не виконував релігійних функцій. Цар — жрець, характерний для деяких інших стародавніх культур, не мав паралелі в давній Індії. Для її розуміння і насамперед розуміння давньоіндійської культури необхідно знати ту політичну ситуацію, -характерну своєю силою і своєю слабкістю, котра була створена в епоху Будди (друга половина І тис. до н. е.)Л, Мова йде про імперію Маур'їв, яка мала вясокорозьи-нуту систему державної адміністрації, що керувала всім економічним життям імперії, й досконалу організацію секретної служби, сфера діяльності якої охоплювали всі стани, починаючи від вищих міністрів і завершуючи міськими бідняками. Розквіту держави Маур'їв було досягнуто за царя Ашоки (середина III в. до н. є.). Важливим джерелом інформації про цей час є численні надписи Ашока (так звані едікти), викресані на камені за наказом царя. Едікти ці присвячувалися викладенню благочестя государя й містили повчання до всіх підданих наслідувати в цьому свого владику.
Едікти Ашрк'и частково нагадують укази ранніх Ахе-менідів, але за змістом дуже відрізняються, наприклад, від великих надписів Дарія І, що прославляли царя й перелічували всі його перемоги та підвладні йому народи й племена. Надписи ж Ашока — офіційні державні едікти й накази чиновникам та підлеглим. Вони містять багато особистого, і, напевне, їх первинний текст складав сам імператор. Надписи свідчать, що через вісім років після зайняття престолу цар морально й духовно став абсолютно іншою людиною й запроваджував нову політику.
Реформа в політиці Ашоки, соціально-нормативною формою якої служили його едікти, мала особливе значення для прискорення економічного розвитку країни, відсталих раніше районів (головним чином Центральної та Південної Індії). Можна виділити три етапи політики Маур'їв. Насамперед вони прагнули обмежити привілеї старовинної аристократії, зосередити в своїх руках фінансове управління та збільшити прибутки державної казни, суворо придушуючи будь-яке незадоволення.
Іншою характерною рисою політики Маур'їв (та багатьох інших царів давньоіндійських держав) було заступництво за нетрадиційні релігії, головним чином за буддизм. Ашока закликав населення поважати не лише спадкоємних жерців — брахманів, а й бродячих проповідників нових вчень. Та й власні едікти були проповідями, що склалися під впливом буддизму. Відсутність еко-номі'чної єдності країни та крихкість її політичного устрою (в окремих місцевостях продовжували правити місцеві династії чи олігархії) сприяли особливій ролі релігійної ідеології. Релігійна політика Ашоки складала основний зміст його едіктів.
Загальноіндійський правитель наполегливо проголошував й своє прагнення до завоювання праведністю всього світу. З цією метою він надсилав у сусідні країни спеціальні місії, що мусили проповідувати істинність вчення Будди й доповідати про добропорядність Ашоки (їх успіх виявився у цивілізуючій ролі буддизму для багатьох країн Азії). Ашока, напевне, вважав, що, подаючи приклад праведного правління, він зможе переконати сусідів у перевагах своєї нової політики і таким нином досягти морального панування над усім цивілізованим світом. Ані найменше він не відмовлявся від своїх імперських спрямувань, але видозмінив їх відповідно-етиці буддизму. Отже, головним змістом реформи Ашоки була людяність у внутрішньому управлінні та відмова від агресивних воєн.
У внутрішніх справах нова політика відбилася на загальному пом'якшенні суворого правосуддя. У надписах Ашоки говориться про «дхарму» як про «праведність». А у правовій літературі вона означала встановлену божеством, норму добропорядної поведінки, що мала варіації згідно з станом та кастою. Твори, що дійшли до нас, визнають нарівні з дхармою інші основи закону: договір, звичай та царський наказ. Покладений на царя обов'язок охорони підданих стосувався насамперед охорони і дхарми, як її охоронець цар був її втіленням. Починаючи від Ашоки, царі час від часу(брали титул дхарма-радда, Який одночасно був епітетом Ями бога смерті й померлих. Яма й цар підтримували дхарму, «священний закон», караючи злодіїв та нагороджуючи праведних. Ашока заявляв, що всі піддані—його діти, енергійно підтримував вчення про ахімсе (незашкодження людям та тваринам), яке на той час швидко розповсюджувалося серед віруючих усіх сект. Він відмінив судові: тортури, однак при всьому своєму гуманізмові зберіг смертну страту—Ті відмінили царі, що правили пізніше.
Миролюбну політику Ашоки швидко забули, царі: знову повернулися до загарбницьких походів, які давні авторитети в галузі політичної думки оголошували нормальною діяльністю держави. Історія Індії після маурійського періоду — це історія міжусобиць місцевих династій за панування. Політична єдність Індії (але ніяк не культурна) була втрачена майже на 2 тисячі років. індійську культуру не можна зрозуміти без урахування такого суто індійського феномену, як станово-кастова система. Адже індійське суспільство складається з ряду каст, кожна з яких регламентована чітко сформульованими нормами соціальної поведінки та міжкастових взаємостосунків. Найшвидше, спочатку касти були географічно локалізовані та пов'язані між собою ієрархічними стосунками системи станів. У давньоіндійському суспільстві виділялися чотири стани — варни, кожна з яких містила декілька каст. Відношення між станами та кастами в епоху пізнього індуїзму визначалися правилами ендогамії (ввжався законним лише шлюб у межах однієї групи), спільного банкетування (їжу можна було приймати від членів своєї або вищої групи і їсти у присутності таких же людей) та передбаченого роду занять (кожна людина зобов'язана була добувати" собі засіб до існування лише тим ремеслом або заняттям, що вважалося загальним для усіх членів її групи, і не мала права займатися нічим іншим).
Каста — це результат тисячолітнього розвитку і взаємодії расових та інших груп у єдиній системі культури. У індійському суспільстві сформувалася досить складна соціальна структура, що складалася почасти на основі перетворення племінних зв'язків, почасти ж з професійних товариств. Вона розросталася завдяки залученню нових етнічних груп й виникненню нових професій. У середньовіччі ця система набула відомої жорстокості й кожна її соціальна група стала кастою в сучасному розумінні.
Лише протягом останніх п'ятидесяти років кастова система потерпіла дійсних ознак розкладу. Причина •тому —багато нововведень, які неможливо здійснити у суспільстві, розділеному непробивними перегородками, розповсюдження освіти західних зразків, ріст національної самосвідомості та посилення освітньої діяльності національних лідерів. Процес цей ще далекий від завершення, і мине багато років, перш ніж зітруться останні риси класових забобонів. Але безсумнівно, що старий соціальний лад Індії канув у Лету.
Заслуговує уваги й індійська сім'я, що була й залишається до нині великою сім'єю, тобто братами, дядьками, двоюрідними братами й племінниками, справді пов'язаними між собою. Всі вони живуть спільно під одним дахом або ж у сусідніх помешканнях і часто спільно володіють нерухомим майном родини. Подібно до європейської чи семітської сім'ї індійська сім'я являє собою патріархальну та патрилінійну структуру.
Згуртованості сім'ї у єдине ціле сприяв ритуал поминання, його дотримуються в Індії й понині, хоча походить він з найдавніших часів. Сьогодні система великої сім'ї перетворюється на тягар для молодого покоління, але в давнину вона давала своїм членам почуття соціальної упевненості. На випадок нещастя можна було розраховувати на допомогу родичів. Непутьовий кузен або ледачий та нікчемний дядько, які проживали в сімейному за-тншку порівняно непогано, хоча нічого або майже нічого не додавали до сімейного бюджету, були у стародавній Індії таким же характерним явищем, як і сьогодні. У сім'ях, як правило, пестили маленьку дитину, їй все дозволялося, навіть такі вольності, які до останнього часу були недоступними європейським дітям.
Коли дитина ставала молодою людиною, то після релігійних залучень вступала до шлюбу, якщо не обітниця безшлюбності. Одруження й продовження роду вважалося святим обов'язком. Вступ до шлюбу переслідував три основні мети: виконання релігійного обов'язку завдяки домашнім жертвоприношенням, народження дітей, що забезпечувало щасливе потойбічне життя батькові та його предкам, а також продовження роду й сексуальну насолоду. Після завершення складної шлюбної церемонії господар дому міг присвятити себе трьом життєвим цілям: дхармі, або надбанню релігійних доброчинств шляхом неухильного наслідування положень «священного закону», надбанню багатства чесним шляхом та отриманню насолод. Найвищою з усіх законних насолод вважається статева.
Уся індуїстська література, як релігійна, так і світська, буквально сповнена натяками сексуального змісту та статевої символіки і відверто еротичних описів. У середні віки сам процес космічного творення зображувався як шлюбний союз бога й богині, тому фігури пар у міцних обіймах зображувалися на стінах храмів. Деякі релігійні секти навіть запровадили до свого культу як невід'ємну частину статеві акти, які вважалися засобом врятування.
У стародавній Індії існував особливий розряд жінок, які не були пов'язані правилами й обмеженнями, регламентованими поведінкою представниць вищих каст. Це були гетери. Безсумнівно, багато бідних і дешевих проституток закінчували своє життя у злиднях або, в кращому випадку, ставали служницями чи робітницями. Однак більш характерною є описана в літературі фігура куртизанки — гарної, освіченої, багатої жінки, яка займала високе положення й користувалася не меншою пошаною, ніж відомі Аспазії та Фріни у класичній Греції. Існувала й храмова проституція: у храмах утримувалися сотні проституток.
Насолоди давнього індійця були нерозривно пов'язані з розвагами різного роду. Він, як і його нащадки в наші дні, був, звичайно, людиною добросердною та товариською, яка знаходила втіху в бесіді з друзями. Священні книги, що постійно підкреслювали необхідність гостинності, сприяли зміцненню громадських зв'язків у ту епоху й- санкціонували їх своїм авторитетом.
Освічена людина могла писати вірші, брати участь у літературних зборах в приміських садах чи гаях, які для різноманітності чергувалися з боями півнів та купаннями. Вона могла бути також живописцем. Розваги давньоіндійського жителя міста ні в якому разі не обмежувалися інтелектуальними заняттями. Численні свята, в яких брали участь як багатії, так і бідняки, слідували одна за одним протягом індуїстського року й супроводжувалися різними веселощами й процесіями. Найширше відзначалося свято на честь Ками — бога кохання. В усі часи й серед усіх станів населення, за витягом найбільш добропорядних, були розповсюджені азартні ігри. Одна з них до перших століть нашої ери перетворилася на шахи. У стародавній Індії були професіонали, які займалися розвагою населення. Одні з них присвячували себе висо-квму мистецтву — драмі, музиці, танкам, інші бродиш містами та селищами й звеселяли простий люд.
Характерною рисою культури Індії є те, що в ній ми зустрічаємося з численними релігіями, які взаємодіють між собою. Серед них слід вирізнити основні: брахманізм та його пізніші форми — індуїзм і джайнізм, буддизм та іслам. Саме брахманізм зробив істотний вклад у поділ індійського суспільства на касти, саме він акцентував увагу на переселенні душ. Потім з брахманізму виділилася неортодоксальна релігія — джайнізм, що відіграла немаловажну роль в історії Індії та її культури. Виходячи із світоглядницького фундаменту брахманізму, джайнізм подібно зороастризму зробив явний акцент на етику, г;а соціально-моральні аспекти поведінки людини.
Олімп індуїзму символізує троїця: Брахма, Вішну, Шива, які представляли космічні сили творення, збереження й знищення. Брахма як творець зображувався з квіткою лотосу у чотирьох руках разом із своєю дружиною Сарасваті, богинею мистецтва, Вішну — це порядок і гармонія природи, його змальовували сплячим на змії вічності. Дружина Вішну Шрі — богиня кохання. Вішну з'являється в багатьох перевтіленнях: одне з них — Рама, герой однойменного епосу, інше — Кришна, який звичайно з'являється дитиною чи юнаком. Шива, відомий за ім'ям Великого бога, зображувався у вигляді йога чи аскету у стані медитації. З його шиї звисає гірлянда черепів, у руці він тримає тризуб, Ганг протікає біля його ніг, дружина Парваті часто має страшну подобу: її іееть вимагає жертви. Багаторукість танцюючого Шиви символізує сили Всесвіту, а також демонструє його пульсацію.
СЛІД підкреслити, що визначення індуїзму є досить складною задачею, вирішити яку не-можуть найдосвідче-ніші вчені. До цієї релігії необхідно підходити як до конгломерату цінностей та вірувань, об'єднаних у рамках соціального порядку, що має специфічну структуру. Джерела індуїзму знаходяться лише в кількох таких давньоіндійських текстах, як «Упашшад'и», «Бхагавадгита» та «Веданта Сутри». Однак основоположні ідеї цих творів знайшли своє відображення ,в численних філософських школах, сектантських вченнях, релігійних обрядах та на-,»одних культах, що належали різним соціальним прошаркам. Різноманітність духовних підсистем показує, що об'єднуючий принцип індуїзму полягає, швидше, в соціальних структурах, ніж у прихильності релігійній доктрині. Різні форми вірувань, що складають у сукупності релігійний світовий індуїзм, належать до тієї чи іншої касти — основної одиниці індуїстського суспільства.
Буддизм, як і джайнізм, був реакцією небрахманеьких верств давньоіндійського суспільства на брахманізм. Основи його вчення викладені в бенареській проповіді. Будди суть_їх_така: житлі є страждання. Народження й старіння,"" хворЪба й смертьТТзозлученіГя з улюбленим і союз з нелюбом, недосягнута мета й незадоволене бажання— все це страждання. Воно походить від бажання буття, насолод, творення, влади, вічного життя тощо. Знищити цю ненаситну жадобу, відмовитися від бажань, відрішитися від земної марноти —ось шлях до знищення страждань. Саме цей шлях веде до повного звільнення, нірвані/ Людям, які настраждалися, не могло не імпонувати вчення еро те, що наше життя — страждання (аналогічна теза, як відомо, у певній мірі забезпечила шлях і ранньому християнству), і що всі страждання походять від бажань та похоті. Зменшити їх, бути добрим та благочестивим — і це перед кожним (а не лише перед посвяченими та брахманами) відкриває шлях до істини, а у підсумку — й до нірвани. Зрозуміло, чому буддизм став найбільш впливовим і популярним у стародавній Індії.
І, нарешті, про іслам, який наприкінці І тис. н. є. заявив про себе на північному заході Індостану, поставши перед індуїзмом у вигляді живого віровчення войовничих племен Західної та Центральної Азії. Він якісно відрізнявся від усіх попередніх релігійних світоглядів, досить успішно раніше асимільованих індуїзмом завдяки Г:ог» гнучкій структурі. Насамперед мусульманські племен, володіли потужнішою військовою технологією та сильнішою політичною системою в порівнянні з індусами. Але головне — їх віровчення спиралося, принаймні теоретичне, на концепцію «згуртованого братерства», яка об'єднувала узами глибокої поваги всіх, хто сприйняв цю релігію. Це було, напевне, перше в історії індуїзму зіткнення з релігійним віруванням, що спиралося на поняття цілісної громади, об'єднаної єдиним і всемогутнім богом, і не дивно, що індійське суспільство не змогло включити мусульманські громади до свого гнучкого соціального та духовного організму. Однак найважливіше полягає в тому, що ті, хто прийняв іслам, жили поруч з індусами й перейняли в них міфи, образи традиційних богів, релігійні обряди. Багато яскравих прикладів тому подає література середнього та пізнього середньовіччя, присвячена релігійним поглядам народів субконтиненту.
Являє собою інтерес і різноманітність філософських поглядів. Уже в прадавньому індійському епосі «Махабха-рата» мова йде про існування багатої численності мудреців, чиї філософські погляди протирічать, тому жоден з них не може бути прийнятий за єдино вірний. Індійський мислитель V ст. н. є. Маллаваді розглядав усі філософські" концепції як спиці в колесі, які сходяться біля його осі, посилаючись на те, що істина, різноманітна. Ранні упанішади, які свідчать, що існували різні течії індійської думки, дозволяють віднайти започаткування тих тенденцій, котрі потім оформилися у самостійні вчення.
В історії культури Індії значне місце належить найбільш радикальній з давніх .матеріалістичних систем — локаяті. Вона заперечує душу й концепцію Атамана (духовного початку), сприймаючії тіло людини за «Я»,, тобто лише тіло, наділене розумом, являє собою «Я». З тієї причини, що розум спостерігається лише там, де є тіло, й ніде не спостерігається без тіла, локаята вважає його простим атрибутом останнього. Картина світу локаяти демонструє її матеріалістичний характер: Всесвіт вічний і його закони регулюють зміни, що відбуваються в речах, які складаються з елементів; все виникає з елементів, у процесі взаємодії яких народжується і свідомість. Вчення про матеріальність світу і всіх процесів, що в ньому відбуваються, мало великий вплив на розвиток давньоіндійської думки.
Філософські системи давньої Індії, що визнавали авторитет Вед, або, принаймні, не виступали відкрито проти нього, розглядалися як однаково дієві шляхи до спасіння, хоча й різнилися між собою. Традиційно вони ділилися на три групи, по дві школи в кожній, що доповнювали одна одну: санкх'я та йога, ньяя та вайшешика, міманса та веданта.
Санкх'я була пов'язана з ортодоксальною релігійною традицією формально, являючії собою абсолютно самостійну та оригінальну течію. Хоча загалом вона постає як дуалістична система, головний внесок її в історію індійської філософії полягає в глибокому й різнобічному розвиткові вчення про матеріальну природу світу й походження всієї сукупності речовин та істот,.з матерії, що сама розвивається («теорія еволюції»). До санкх'ї тісно примикає йога, що набула особливої свідомості у зв'язку І з тими конкретними правилами психофізичного тренування, які вона пропонувала для досягнення «звільнення» від пут матеріального світу. У ранньому творі Щ£Ї_ЛЩфщ. «Йогасутра» Патанджалі накреслені лише загальні принципи системи, а положення так званої восьмичленної йоги були розроблені пізніше. Зрозуміло, технічні моменти-— лише початкова ступінь цієї системи. Мета її — досягнення «вищого стану», тобто подолання власного «Я» (самадхі). За своїми теоретичними побудовами йога дуже близька до санкх'ї, але до її вчення введено Ішвару — верховне божество. її послідовники шанували особисте божество, що наближувало їх до ортодоксальних індуїстів.
Ньяя та вайшешика зародилися на самому початку нашої ери, вони тісно пов'язані між собою. їх поєднує тенденція до раціоналістичного пояснення явищ природи, хоча перша акцентувала увагу на проблемах гносеології, демонструючи особливий інтерес до інструменту пізнання — логіки (надалі слово «ньяя» почало означати «логіка»), а друга — на вченні про буття й сутності, що його складають. Обидві школи ніколи не полемізували одна з одною: ньяя прийняла метафізику вайшешиків, оскільки вважала її закономірним наслідком власної теорії пізнай-, ня. Погляди вайшешиків у певній мірі продовжували традиції натурфілософії упанішад. Разом з тим їх атомізм — це продовження загальної ідеї матеріальності, причому їх вчення, як і доктрини локаяти або санкх'ї, пов'язане з досягненнями в різних галузях давньоіндійської науки — хімії, астрономії та природознавства. Воно й самостійно благотворно вплинуло на дальший розвиток віддалених наукових дисциплін.
Традиційний список шести філософських систем завжди завершується системами міманси та веданти, які були настільки тісно пов'язаними між собою, що веданту іноді називали уттара-мімансою («вищою» мімансою). В Упанішадах (VIII—VI ст. до н. є.) філософія поділялася на вивчення та розуміння: свого «Я», трансцендентного знання та вищої реальності (Брахману). Засобом осягнення є міманса — роздуми, дослідження. У ранніх ведичних текстах значиться, що гюстулатуванням Брахману вже є міманса. В іншій Упанішаді міститься дослідження природи та ступенів блаженства і висновок, що найвище блаженство є зв'язком з вищою духовною реальністю. Індійські вчені ще в далекому минулому випередили багато відкриттів, зроблених європейськими дослідниками у середні віки та в новий час. їх досягнення в галузі лінгвістики, математики, астрономії, медицини зробили безсумнівний вплив на інші давньосхідні та античну культури. Один з арабських авторів IX ст. аль-Джахіз писав: «Стосовно індійців, то ми знаходимо, що вони досягли великого успіху в астрономії, арифметиці... та в медицині, оволоділи таємницями лікарського мистецтва. Вони вирізбляють скульптури й зображення, володіють багатою літерами писемністю... У індійців—багата поезія, розвинуте ораторське мистецтво, медицина, філософія, етика... Наука астрономія походить від них, і інші люди її запозичили. Від них пішла наука думати». Досить сказати про те, ще до нашої ери в Індії складалися таблиці біноміальних коефіцієнтів, які пізніше одержали назву «трикутники» Паскаля (XVI ст.). Видатним досягненням індійської науки було створення десяткової системи ліку, якою нині користуються в усьому світі.
Вражає сучасну людину й індійське мистецтво, релігійне в своїй оснооі, велика кількість творів якого мала світський характер і приносила чисто естетичну насолоду. Адже своїми коренями воно сягає багатства давньоіндійських релігій, що увібрали в себе й багатоскладну філософську думку, і усну народну традицію. Про ці джерела мистецтва красномовно свідчать численні міфологічні сюжети, художні образи та символи. В кінцевому результаті всі вони відбивають прагнення вирватися за межі буденного людського життя і, пройшовши через етапи, досягти духовної просвітленості, яку визначають такими поняттями, як нірвана, мокша та ін. Індійське мистецтво— наочне втілення цієї головної теми, і тому його художні образи несуть мудрість божественного одкровення.
З незапам'ятних часів художники намагалися створити в своїй уяві образ всюдисущої, всеведучої та всемогутньої Верховної Істоти й втілити її образ у довговічному матеріалі, наприклад, у кістці або камені. Так що і для митця, і для глядача скульптурні зображення були не лише творами мистецтва, а й втіленням того чи іншого божества. Коли їх встановлювали в храмах чи святилищах, віруючий, звертаючись до свого божества, вступав з ним у безпосереднє спілкування й міг прохати його про захист. Весь храмовий комплекс, в центрі якого перебувало головне божество, щедро прикрашували багатьма іншими скульптурними зображеннями богів та людей. їх встановлювали у суворій відповідності з існуючою ієрархією пантеону божеств й вони були фоном для основної скульптури.
Давнє індійське мистецтво нерозривно пов'язане з трьома крупними релігіями — індуїзмом, буддизмом , та джайнізмом. Поряд з основними образами та мотивами, характерними для кожної з цих релігій, зокрема, в мистецтві Індії використовувалися й спільні для них образи (лотос, змія, крокодил та ін.), а такеж символи й сюжети, що не стосувалися їх безпосередньо. Така природа надзвичайного багатства й різноманітності художніх образів та форм притаманна не тільки давньому, а й сучасному мистецтву Індії.
Ключом до розуміння мистецтва Індії прийнято вважати фрески печер Аджанти та скельні храми Еллори. За фресками можна вивчати архітектуру прадавніх міст, старовинні костюми, ювелірні вироби, зразки зброї. Це декоративне багатство — справжня енциклопедія індійського національного мистецтва. Все людське життя від народження до смерті, всі верстви суспільства від царя до раба, від святого до грішного, усі людські почуття: любов
і ненависть, радість і горе,— все це знайшло відображення в печерних храмах Аджанти. Вони стали істинними дзеркалами життя далеких віків. Настінні розписи Аджанти, й насамперед образи «небесних дів», вражають подібністю з китайськими печерними храмами Дуньхуана. Навіть долі цих історичних пам'ятників напрочуд схожі. Вони були майже одночасно залишені людьми й потрапили до забуття на багато віків. Індійські дослідники угледіли у близькості Аджани та Дуньхуани не лише буддійські сюжети, а й відбиток давніх взаємозв'язків двох культур. Про це пише й китайський мандрівник Сюань Цзан, який відвідав печери Аджанти у VII ст. Бо ж з давніх часів не тільки каравани купців рухалися Великим шовковим шляхом. І не тільки товари перевозили арабські фелюги, що курсували між Аравією та Західним побережжям Індії. Одночасно з торгівлею тривав культурний обмін. Так, філософів Еллади цікавили мислителі стародавньої Індії.
Скельні храми Еллори вирублені з кам'яного моноліту (як і пам'ятники Петри — стародавнього міста в Іор-данії, що втілило в собі риси єгипетської, грецької, римської архітектур). Наприклад, храм Кайласа в Елларі хочеться назвати одним із чудес світу; адже весь він — від високого цоколя, прикрашеного фігурами слонів та левів у натуральну величину, до пірамідальних веж — все це вирізьблене з одного цілого каменю протягом 150 років і являє собою не будову, а скульптуру.
Пам'ятники Еллори характерні тим, що в них суміщаються традиції півночі та півдня Індії. Там створювали храми прихильники трьох релігій — буддизму, індуїзму, джайнізму. Результатом такого сусідства було творче суперництво, що народжувало інтерес не тільки до художніх прийомів один одного, а й до мистецтва інших держав і народів — як близьких, так і далеких. Храм Кайласа присвячений індуїстському богові Шиві, але в його барельєфних композиціях можна зустріти образи, що притаманні буддійському мистецтву Аджанти, а також риси більш віддалених культур Західної Азії. Наприклад, стилізовані фігури левів говорять про вплив Давньої Персії, культура якої всмоктала в свою чергу досягнення архітектури та скульптури Дворіччя і Єгипту. Індійське мистецтво не замикалося в собі, а вбирало все цінне, що було створено іншими народами. Воно не боялося ні найстрашніших форм, ні найбільш дерзновенних пошуків — саме це й характеризує завжди велике мистецтво.
Культура Індії не тільки всмоктала досягнення інших культур, а сама не менш віддала іншим світовим культурам. Насамперед, необхідно відзначити, що вся Пів-денно-Східна Азія перейняла велику частину своєї культури з Індії, в цьому регіоні склалися могутні держави з іншими культурами, що залишили такі прекрасні пам'ятники своєї величі, як буддійська ступа Борободур на Яві або шиваітські храми Ангкора в Камбоджі, Весь Далекий Схід зобов'язаний Індії буддизмом, який сприяв формуванню своєрідних культур Китаю, Кореї, Японії та Тібету.
Значний вплив культура Індії здійснила на Захід; Гете й багато інших письменників початку XIX ст. читали усі Перекладені на той час твори давньоіндійської літератури. Починаючи з Гете, більшість великих німецьких філософів були обізнані в певній мірі з вченням індійської філософії. Шопенгауер відверто зізнавався, що він знаходився під впливом індійської думки й дотримувався істинно буддійських поглядів. Моністичні вчення Фіхте й Гегеля ніколи не набули б своєї форми, якби не існувало перекладу Упанішад. У англомовному світі помітно виділяється у цьому зв'язку Америка, де Емєрсон, Торо та інші письменники Нової Англії жадібно вивчали індійську релігійну літературу, вплинувши у свою чергу на своїх сучасників і послідовників, особливо на Уолта Уітмена. Карлейль та інші мислителі німецької філософії вплинули на Англію, так само як і американці — через творчість багатьох письменників кінця XIX ст., таких, як Річард Джеффсі чи Едуард Карпентер.
Досить тонким та дійовим виявився вплив Махатми Ганді завдяки багатьом друзям на Заході, на яких справили велике враження його полум'яна відвертість і енергія. Його авторитет був значним завдяки успіху політики ненасилля у завоюванні Індією незалежності. І наприкінці XX ст. на Заході користуються великою популярністю релігійно-філософські концепції Індії, раціоналізовані методи йоги, засоби та ідеї індійського містицизму. Ми не згадуємо вже про те, що Упанішади, як усі справді великі витвори людської культури, викликають відповідні роздуми та хвилювання у людей, віддалених від них сотнями й тисячами років, продовжують жити в думках, вчинках, творах своїх читачів, у тому числі й наших сучасників.
Індійська культура посідає одне з почесних місць в історії світової культури. Вона характеризується грандіозними досягненнями, здобутими протягом більш ніж тритисячо-літнього розвитку. їй притаманні не тільки довгочасність, а й творче сприймання достоїнств іноземних культур та здатність не втрачати власні фундаментальні цінності. Спадкоємність індійської культури в значній мірі грунтується на соціальних інститутах і широкому розповсюдженні загальновживаного зводу релігійних цінностей серед різних класів та общин південно-азіатського субконтиненту. Крім того, індійська культура складалася на основі аграрної структури суспільства, що й визначило її довготривалість.
Перші центри культури в Індії існували вже в III тис. до н. є.— ще Хараппа (нині у Західному Пакистані) та Мохенджо-Даро біля ріки Інд. Ця індійська культура, найяскравішим компонентом якої була Хараппа, зросла на підставі місцевих традицій Півночі. Міські центри індійської культури підтримували міцні контакти з Месопотамією, Центральною та Середньою Азією, областями Півдня Індії. Високого рівня розвитку досягли ремесла, образотворче мистецтво (пам'ятники його й сьогодні зачудовують своєю вишуканістю), з'явилася письменність, і нині ще не розшифрована.
Найяскравіша особливість цієї культури — її надзвичайний консерватизм. У Мохенджо-Даро було розкопано дев'ять шарів забудови. У міру того як рівень землі піднімався через періодичність повіней, нові будинки будувалися майже на тих місцях, що й попередні; принаймні, протягом тисячоліття розташування вулиць міста лишалося незмінним. Найбільш вражаючим досягненням індійської культури є досконала система водопроводу та каналізації, якої не мала жодна інша давня культура, навіть римська.
Писемність індійських міст абсолютно не змінювалася протягом всієї історії. Безсумнівно, що індійська культура підтримувала зв'язки з Двуріччям, однак вона не виявила схильності запозичувати технічні досягнення більш розвинутої культури. Вчені (А. Бешем та ін.) припускають, що за час існування цієї цивілізації форма правління в ній не змінювалася. Цей нечуваний консерватизм демонстрував, за висловом С Піггота, швидше «незмінні традиції храму», ніж «світську усталеність двору». Дійсно, культура Хараппи за своїм характером була, напевне, подібна культурам Давнього Єгипту та Двуріччя.
Загалом же культура Хараппи не вирізнялася особливими художніми досягненнями. Безсумнівно, вона мала літературу, релігійні епічні шумерські та вавілонські поеми, але все це назавжди втрачене для нас. Наскільки можна судити про релігію доарійської епохи згідно з уривчастими даними, що дійшли до нас, певні її риси передбачили окремі особливості пізнішого індуїзму: аскетична практика (йогічна поза Прото-Шиви) та пов'язаний з нею круг уявлень, практика зображення богів у «людській подобі».
У II тис. до н. є. до Індії прийшли племена індоарп'в жерці яких створили велике зібрання гімнів — «Рігведу що і сьогодні теоретично вшановується як найсвященні-ший серед численних текстів індуїзму. В епоху, коли створювалися найстародавніші з величних гімнів, арії до-сягли вже передодня цивілізації. їх військова техніка знаходилася на значно вищому рівні, ніж у народів Близького Сходу, їхні школи жерців розвинули племінний ритуал до рівня розвинутого мистецтва, їх поетична творчість набула складної форми і підкорялася суворим канонам. Але в той же час арії не створили міської культури. Це був народ войовничих скотарів, організованих, швидше, в племена, ніж у царства. їх культура була спорідненою з тією, що описується в «Беовульфі», ранніх ісландських сагах, староірландському прозаїчному епосі. Вона дещо поступалася культурі греків, яка відбилася в «Іліаді». Протягом епохи «Рігведи» викристалізувалися і в певній мірі збереглися до наших днів чотири стани — жреці (брахмани), воїни (кшатрії), землероби (вайшві), залежні, слуги (шудри). їхнє санскрітське найменування «варна» (неточний переклад — «каста»), буквально—«квітіння», показує на те, що вони походили від контактів розвинутої структури станів з людьми чужої культури, які мали шкіру іншого кольору (темного).
Арії були буйним народом. Вони дотримувалися лише небагатьох табу пізньої Індії й були досить приверже-ними до хмільних напоїв. Вони дуже любили музику, гру на флейті, лютні та арфі під акомпанемент цимбал і барабанів, володіли гептотонічною гамою, що походить на нашу мажорну. Як гадають, ця гама виникла в Шумері, а пізніше розповсюдилася серед індоєвропейських народів. Арії захоплювалися азартними іграми. У гімнах зустрічаємо також згадки про спів і танці та про мистецтво танцюристок, можливо, професійне. Племенами управляли вожді, які носили титул «раджа»— слово, споріднене з латинським «гех» (король). Раджа не був абсолютним монархом, оскільки правління плем'ям частково здійснювала внутрішня рада небагатьох старійшин та дещо ширші збори голів сімей. Арії розглядали царя як насамперед військового вождя, його не вважали релігійною особою і він не виконував релігійних функцій. Цар — жрець, характерний для деяких інших стародавніх культур, не мав паралелі в давній Індії. Для її розуміння і насамперед розуміння давньоіндійської культури необхідно знати ту політичну ситуацію, -характерну своєю силою і своєю слабкістю, котра була створена в епоху Будди (друга половина І тис. до н. е.)Л, Мова йде про імперію Маур'їв, яка мала вясокорозьи-нуту систему державної адміністрації, що керувала всім економічним життям імперії, й досконалу організацію секретної служби, сфера діяльності якої охоплювали всі стани, починаючи від вищих міністрів і завершуючи міськими бідняками. Розквіту держави Маур'їв було досягнуто за царя Ашоки (середина III в. до н. є.). Важливим джерелом інформації про цей час є численні надписи Ашока (так звані едікти), викресані на камені за наказом царя. Едікти ці присвячувалися викладенню благочестя государя й містили повчання до всіх підданих наслідувати в цьому свого владику.
Едікти Ашрк'и частково нагадують укази ранніх Ахе-менідів, але за змістом дуже відрізняються, наприклад, від великих надписів Дарія І, що прославляли царя й перелічували всі його перемоги та підвладні йому народи й племена. Надписи ж Ашока — офіційні державні едікти й накази чиновникам та підлеглим. Вони містять багато особистого, і, напевне, їх первинний текст складав сам імператор. Надписи свідчать, що через вісім років після зайняття престолу цар морально й духовно став абсолютно іншою людиною й запроваджував нову політику.
Реформа в політиці Ашоки, соціально-нормативною формою якої служили його едікти, мала особливе значення для прискорення економічного розвитку країни, відсталих раніше районів (головним чином Центральної та Південної Індії). Можна виділити три етапи політики Маур'їв. Насамперед вони прагнули обмежити привілеї старовинної аристократії, зосередити в своїх руках фінансове управління та збільшити прибутки державної казни, суворо придушуючи будь-яке незадоволення.
Загальноіндійський правитель наполегливо проголошував й своє прагнення до завоювання праведністю всього світу. З цією метою він надсилав у сусідні країни спеціальні місії, що мусили проповідувати істинність вчення Будди й доповідати про добропорядність Ашоки (їх успіх виявився у цивілізуючій ролі буддизму для багатьох країн Азії). Ашока, напевне, вважав, що, подаючи приклад праведного правління, він зможе переконати сусідів у перевагах своєї нової політики і таким нином досягти морального панування над усім цивілізованим світом. Ані найменше він не відмовлявся від своїх імперських спрямувань, але видозмінив їх відповідно-етиці буддизму. Отже, головним змістом реформи Ашоки була людяність у внутрішньому управлінні та відмова від агресивних воєн.
У внутрішніх справах нова політика відбилася на загальному пом'якшенні суворого правосуддя. У надписах Ашоки говориться про «дхарму» як про «праведність». А у правовій літературі вона означала встановлену божеством, норму добропорядної поведінки, що мала варіації згідно з станом та кастою. Твори, що дійшли до нас, визнають нарівні з дхармою інші основи закону: договір, звичай та царський наказ. Покладений на царя обов'язок охорони підданих стосувався насамперед охорони і дхарми, як її охоронець цар був її втіленням. Починаючи від Ашоки, царі час від часу(брали титул дхарма-радда, Який одночасно був епітетом Ями бога смерті й померлих. Яма й цар підтримували дхарму, «священний закон», караючи злодіїв та нагороджуючи праведних. Ашока заявляв, що всі піддані—його діти, енергійно підтримував вчення про ахімсе (незашкодження людям та тваринам), яке на той час швидко розповсюджувалося серед віруючих усіх сект. Він відмінив судові: тортури, однак при всьому своєму гуманізмові зберіг смертну страту—Ті відмінили царі, що правили пізніше.
Миролюбну політику Ашоки швидко забули, царі: знову повернулися до загарбницьких походів, які давні авторитети в галузі політичної думки оголошували нормальною діяльністю держави. Історія Індії після маурійського періоду — це історія міжусобиць місцевих династій за панування. Політична єдність Індії (але ніяк не культурна) була втрачена майже на 2 тисячі років. індійську культуру не можна зрозуміти без урахування такого суто індійського феномену, як станово-кастова система. Адже індійське суспільство складається з ряду каст, кожна з яких регламентована чітко сформульованими нормами соціальної поведінки та міжкастових взаємостосунків. Найшвидше, спочатку касти були географічно локалізовані та пов'язані між собою ієрархічними стосунками системи станів. У давньоіндійському суспільстві виділялися чотири стани — варни, кожна з яких містила декілька каст. Відношення між станами та кастами в епоху пізнього індуїзму визначалися правилами ендогамії (ввжався законним лише шлюб у межах однієї групи), спільного банкетування (їжу можна було приймати від членів своєї або вищої групи і їсти у присутності таких же людей) та передбаченого роду занять (кожна людина зобов'язана була добувати" собі засіб до існування лише тим ремеслом або заняттям, що вважалося загальним для усіх членів її групи, і не мала права займатися нічим іншим).
Каста — це результат тисячолітнього розвитку і взаємодії расових та інших груп у єдиній системі культури. У індійському суспільстві сформувалася досить складна соціальна структура, що складалася почасти на основі перетворення племінних зв'язків, почасти ж з професійних товариств. Вона розросталася завдяки залученню нових етнічних груп й виникненню нових професій. У середньовіччі ця система набула відомої жорстокості й кожна її соціальна група стала кастою в сучасному розумінні.
Лише протягом останніх п'ятидесяти років кастова система потерпіла дійсних ознак розкладу. Причина •тому —багато нововведень, які неможливо здійснити у суспільстві, розділеному непробивними перегородками, розповсюдження освіти західних зразків, ріст національної самосвідомості та посилення освітньої діяльності національних лідерів. Процес цей ще далекий від завершення, і мине багато років, перш ніж зітруться останні риси класових забобонів. Але безсумнівно, що старий соціальний лад Індії канув у Лету.
Заслуговує уваги й індійська сім'я, що була й залишається до нині великою сім'єю, тобто братами, дядьками, двоюрідними братами й племінниками, справді пов'язаними між собою. Всі вони живуть спільно під одним дахом або ж у сусідніх помешканнях і часто спільно володіють нерухомим майном родини. Подібно до європейської чи семітської сім'ї індійська сім'я являє собою патріархальну та патрилінійну структуру.
Згуртованості сім'ї у єдине ціле сприяв ритуал поминання, його дотримуються в Індії й понині, хоча походить він з найдавніших часів. Сьогодні система великої сім'ї перетворюється на тягар для молодого покоління, але в давнину вона давала своїм членам почуття соціальної упевненості. На випадок нещастя можна було розраховувати на допомогу родичів. Непутьовий кузен або ледачий та нікчемний дядько, які проживали в сімейному за-тншку порівняно непогано, хоча нічого або майже нічого не додавали до сімейного бюджету, були у стародавній Індії таким же характерним явищем, як і сьогодні. У сім'ях, як правило, пестили маленьку дитину, їй все дозволялося, навіть такі вольності, які до останнього часу були недоступними європейським дітям.
Коли дитина ставала молодою людиною, то після релігійних залучень вступала до шлюбу, якщо не обітниця безшлюбності. Одруження й продовження роду вважалося святим обов'язком. Вступ до шлюбу переслідував три основні мети: виконання релігійного обов'язку завдяки домашнім жертвоприношенням, народження дітей, що забезпечувало щасливе потойбічне життя батькові та його предкам, а також продовження роду й сексуальну насолоду. Після завершення складної шлюбної церемонії господар дому міг присвятити себе трьом життєвим цілям: дхармі, або надбанню релігійних доброчинств шляхом неухильного наслідування положень «священного закону», надбанню багатства чесним шляхом та отриманню насолод. Найвищою з усіх законних насолод вважається статева.
Уся індуїстська література, як релігійна, так і світська, буквально сповнена натяками сексуального змісту та статевої символіки і відверто еротичних описів. У середні віки сам процес космічного творення зображувався як шлюбний союз бога й богині, тому фігури пар у міцних обіймах зображувалися на стінах храмів. Деякі релігійні секти навіть запровадили до свого культу як невід'ємну частину статеві акти, які вважалися засобом врятування.
У стародавній Індії існував особливий розряд жінок, які не були пов'язані правилами й обмеженнями, регламентованими поведінкою представниць вищих каст. Це були гетери. Безсумнівно, багато бідних і дешевих проституток закінчували своє життя у злиднях або, в кращому випадку, ставали служницями чи робітницями. Однак більш характерною є описана в літературі фігура куртизанки — гарної, освіченої, багатої жінки, яка займала високе положення й користувалася не меншою пошаною, ніж відомі Аспазії та Фріни у класичній Греції. Існувала й храмова проституція: у храмах утримувалися сотні проституток.
Насолоди давнього індійця були нерозривно пов'язані з розвагами різного роду. Він, як і його нащадки в наші дні, був, звичайно, людиною добросердною та товариською, яка знаходила втіху в бесіді з друзями. Священні книги, що постійно підкреслювали необхідність гостинності, сприяли зміцненню громадських зв'язків у ту епоху й- санкціонували їх своїм авторитетом.
Освічена людина могла писати вірші, брати участь у літературних зборах в приміських садах чи гаях, які для різноманітності чергувалися з боями півнів та купаннями. Вона могла бути також живописцем. Розваги давньоіндійського жителя міста ні в якому разі не обмежувалися інтелектуальними заняттями. Численні свята, в яких брали участь як багатії, так і бідняки, слідували одна за одним протягом індуїстського року й супроводжувалися різними веселощами й процесіями. Найширше відзначалося свято на честь Ками — бога кохання. В усі часи й серед усіх станів населення, за витягом найбільш добропорядних, були розповсюджені азартні ігри. Одна з них до перших століть нашої ери перетворилася на шахи. У стародавній Індії були професіонали, які займалися розвагою населення. Одні з них присвячували себе висо-квму мистецтву — драмі, музиці, танкам, інші бродиш містами та селищами й звеселяли простий люд.
Характерною рисою культури Індії є те, що в ній ми зустрічаємося з численними релігіями, які взаємодіють між собою. Серед них слід вирізнити основні: брахманізм та його пізніші форми — індуїзм і джайнізм, буддизм та іслам. Саме брахманізм зробив істотний вклад у поділ індійського суспільства на касти, саме він акцентував увагу на переселенні душ. Потім з брахманізму виділилася неортодоксальна релігія — джайнізм, що відіграла немаловажну роль в історії Індії та її культури. Виходячи із світоглядницького фундаменту брахманізму, джайнізм подібно зороастризму зробив явний акцент на етику, г;а соціально-моральні аспекти поведінки людини.
Олімп індуїзму символізує троїця: Брахма, Вішну, Шива, які представляли космічні сили творення, збереження й знищення. Брахма як творець зображувався з квіткою лотосу у чотирьох руках разом із своєю дружиною Сарасваті, богинею мистецтва, Вішну — це порядок і гармонія природи, його змальовували сплячим на змії вічності. Дружина Вішну Шрі — богиня кохання. Вішну з'являється в багатьох перевтіленнях: одне з них — Рама, герой однойменного епосу, інше — Кришна, який звичайно з'являється дитиною чи юнаком. Шива, відомий за ім'ям Великого бога, зображувався у вигляді йога чи аскету у стані медитації. З його шиї звисає гірлянда черепів, у руці він тримає тризуб, Ганг протікає біля його ніг, дружина Парваті часто має страшну подобу: її іееть вимагає жертви. Багаторукість танцюючого Шиви символізує сили Всесвіту, а також демонструє його пульсацію.
Буддизм, як і джайнізм, був реакцією небрахманеьких верств давньоіндійського суспільства на брахманізм. Основи його вчення викладені в бенареській проповіді. Будди суть_їх_така: житлі є страждання. Народження й старіння,"" хворЪба й смертьТТзозлученіГя з улюбленим і союз з нелюбом, недосягнута мета й незадоволене бажання— все це страждання. Воно походить від бажання буття, насолод, творення, влади, вічного життя тощо. Знищити цю ненаситну жадобу, відмовитися від бажань, відрішитися від земної марноти —ось шлях до знищення страждань. Саме цей шлях веде до повного звільнення, нірвані/ Людям, які настраждалися, не могло не імпонувати вчення еро те, що наше життя — страждання (аналогічна теза, як відомо, у певній мірі забезпечила шлях і ранньому християнству), і що всі страждання походять від бажань та похоті. Зменшити їх, бути добрим та благочестивим — і це перед кожним (а не лише перед посвяченими та брахманами) відкриває шлях до істини, а у підсумку — й до нірвани. Зрозуміло, чому буддизм став найбільш впливовим і популярним у стародавній Індії.
І, нарешті, про іслам, який наприкінці І тис. н. є. заявив про себе на північному заході Індостану, поставши перед індуїзмом у вигляді живого віровчення войовничих племен Західної та Центральної Азії. Він якісно відрізнявся від усіх попередніх релігійних світоглядів, досить успішно раніше асимільованих індуїзмом завдяки Г:ог» гнучкій структурі. Насамперед мусульманські племен, володіли потужнішою військовою технологією та сильнішою політичною системою в порівнянні з індусами. Але головне — їх віровчення спиралося, принаймні теоретичне, на концепцію «згуртованого братерства», яка об'єднувала узами глибокої поваги всіх, хто сприйняв цю релігію. Це було, напевне, перше в історії індуїзму зіткнення з релігійним віруванням, що спиралося на поняття цілісної громади, об'єднаної єдиним і всемогутнім богом, і не дивно, що індійське суспільство не змогло включити мусульманські громади до свого гнучкого соціального та духовного організму. Однак найважливіше полягає в тому, що ті, хто прийняв іслам, жили поруч з індусами й перейняли в них міфи, образи традиційних богів, релігійні обряди. Багато яскравих прикладів тому подає література середнього та пізнього середньовіччя, присвячена релігійним поглядам народів субконтиненту.
Являє собою інтерес і різноманітність філософських поглядів. Уже в прадавньому індійському епосі «Махабха-рата» мова йде про існування багатої численності мудреців, чиї філософські погляди протирічать, тому жоден з них не може бути прийнятий за єдино вірний. Індійський мислитель V ст. н. є. Маллаваді розглядав усі філософські" концепції як спиці в колесі, які сходяться біля його осі, посилаючись на те, що істина, різноманітна. Ранні упанішади, які свідчать, що існували різні течії індійської думки, дозволяють віднайти започаткування тих тенденцій, котрі потім оформилися у самостійні вчення.
В історії культури Індії значне місце належить найбільш радикальній з давніх .матеріалістичних систем — локаяті. Вона заперечує душу й концепцію Атамана (духовного початку), сприймаючії тіло людини за «Я»,, тобто лише тіло, наділене розумом, являє собою «Я». З тієї причини, що розум спостерігається лише там, де є тіло, й ніде не спостерігається без тіла, локаята вважає його простим атрибутом останнього. Картина світу локаяти демонструє її матеріалістичний характер: Всесвіт вічний і його закони регулюють зміни, що відбуваються в речах, які складаються з елементів; все виникає з елементів, у процесі взаємодії яких народжується і свідомість. Вчення про матеріальність світу і всіх процесів, що в ньому відбуваються, мало великий вплив на розвиток давньоіндійської думки.
Філософські системи давньої Індії, що визнавали авторитет Вед, або, принаймні, не виступали відкрито проти нього, розглядалися як однаково дієві шляхи до спасіння, хоча й різнилися між собою. Традиційно вони ділилися на три групи, по дві школи в кожній, що доповнювали одна одну: санкх'я та йога, ньяя та вайшешика, міманса та веданта.
Санкх'я була пов'язана з ортодоксальною релігійною традицією формально, являючії собою абсолютно самостійну та оригінальну течію. Хоча загалом вона постає як дуалістична система, головний внесок її в історію індійської філософії полягає в глибокому й різнобічному розвиткові вчення про матеріальну природу світу й походження всієї сукупності речовин та істот,.з матерії, що сама розвивається («теорія еволюції»). До санкх'ї тісно примикає йога, що набула особливої свідомості у зв'язку І з тими конкретними правилами психофізичного тренування, які вона пропонувала для досягнення «звільнення» від пут матеріального світу. У ранньому творі Щ£Ї_ЛЩфщ. «Йогасутра» Патанджалі накреслені лише загальні принципи системи, а положення так званої восьмичленної йоги були розроблені пізніше. Зрозуміло, технічні моменти-— лише початкова ступінь цієї системи. Мета її — досягнення «вищого стану», тобто подолання власного «Я» (самадхі). За своїми теоретичними побудовами йога дуже близька до санкх'ї, але до її вчення введено Ішвару — верховне божество. її послідовники шанували особисте божество, що наближувало їх до ортодоксальних індуїстів.
Ньяя та вайшешика зародилися на самому початку нашої ери, вони тісно пов'язані між собою. їх поєднує тенденція до раціоналістичного пояснення явищ природи, хоча перша акцентувала увагу на проблемах гносеології, демонструючи особливий інтерес до інструменту пізнання — логіки (надалі слово «ньяя» почало означати «логіка»), а друга — на вченні про буття й сутності, що його складають. Обидві школи ніколи не полемізували одна з одною: ньяя прийняла метафізику вайшешиків, оскільки вважала її закономірним наслідком власної теорії пізнай-, ня. Погляди вайшешиків у певній мірі продовжували традиції натурфілософії упанішад. Разом з тим їх атомізм — це продовження загальної ідеї матеріальності, причому їх вчення, як і доктрини локаяти або санкх'ї, пов'язане з досягненнями в різних галузях давньоіндійської науки — хімії, астрономії та природознавства. Воно й самостійно благотворно вплинуло на дальший розвиток віддалених наукових дисциплін.
Традиційний список шести філософських систем завжди завершується системами міманси та веданти, які були настільки тісно пов'язаними між собою, що веданту іноді називали уттара-мімансою («вищою» мімансою). В Упанішадах (VIII—VI ст. до н. є.) філософія поділялася на вивчення та розуміння: свого «Я», трансцендентного знання та вищої реальності (Брахману). Засобом осягнення є міманса — роздуми, дослідження. У ранніх ведичних текстах значиться, що гюстулатуванням Брахману вже є міманса. В іншій Упанішаді міститься дослідження природи та ступенів блаженства і висновок, що найвище блаженство є зв'язком з вищою духовною реальністю. Індійські вчені ще в далекому минулому випередили багато відкриттів, зроблених європейськими дослідниками у середні віки та в новий час. їх досягнення в галузі лінгвістики, математики, астрономії, медицини зробили безсумнівний вплив на інші давньосхідні та античну культури. Один з арабських авторів IX ст. аль-Джахіз писав: «Стосовно індійців, то ми знаходимо, що вони досягли великого успіху в астрономії, арифметиці... та в медицині, оволоділи таємницями лікарського мистецтва. Вони вирізбляють скульптури й зображення, володіють багатою літерами писемністю... У індійців—багата поезія, розвинуте ораторське мистецтво, медицина, філософія, етика... Наука астрономія походить від них, і інші люди її запозичили. Від них пішла наука думати». Досить сказати про те, ще до нашої ери в Індії складалися таблиці біноміальних коефіцієнтів, які пізніше одержали назву «трикутники» Паскаля (XVI ст.). Видатним досягненням індійської науки було створення десяткової системи ліку, якою нині користуються в усьому світі.
Вражає сучасну людину й індійське мистецтво, релігійне в своїй оснооі, велика кількість творів якого мала світський характер і приносила чисто естетичну насолоду. Адже своїми коренями воно сягає багатства давньоіндійських релігій, що увібрали в себе й багатоскладну філософську думку, і усну народну традицію. Про ці джерела мистецтва красномовно свідчать численні міфологічні сюжети, художні образи та символи. В кінцевому результаті всі вони відбивають прагнення вирватися за межі буденного людського життя і, пройшовши через етапи, досягти духовної просвітленості, яку визначають такими поняттями, як нірвана, мокша та ін. Індійське мистецтво— наочне втілення цієї головної теми, і тому його художні образи несуть мудрість божественного одкровення.
З незапам'ятних часів художники намагалися створити в своїй уяві образ всюдисущої, всеведучої та всемогутньої Верховної Істоти й втілити її образ у довговічному матеріалі, наприклад, у кістці або камені. Так що і для митця, і для глядача скульптурні зображення були не лише творами мистецтва, а й втіленням того чи іншого божества. Коли їх встановлювали в храмах чи святилищах, віруючий, звертаючись до свого божества, вступав з ним у безпосереднє спілкування й міг прохати його про захист. Весь храмовий комплекс, в центрі якого перебувало головне божество, щедро прикрашували багатьма іншими скульптурними зображеннями богів та людей. їх встановлювали у суворій відповідності з існуючою ієрархією пантеону божеств й вони були фоном для основної скульптури.
Давнє індійське мистецтво нерозривно пов'язане з трьома крупними релігіями — індуїзмом, буддизмом , та джайнізмом. Поряд з основними образами та мотивами, характерними для кожної з цих релігій, зокрема, в мистецтві Індії використовувалися й спільні для них образи (лотос, змія, крокодил та ін.), а такеж символи й сюжети, що не стосувалися їх безпосередньо. Така природа надзвичайного багатства й різноманітності художніх образів та форм притаманна не тільки давньому, а й сучасному мистецтву Індії.
Ключом до розуміння мистецтва Індії прийнято вважати фрески печер Аджанти та скельні храми Еллори. За фресками можна вивчати архітектуру прадавніх міст, старовинні костюми, ювелірні вироби, зразки зброї. Це декоративне багатство — справжня енциклопедія індійського національного мистецтва. Все людське життя від народження до смерті, всі верстви суспільства від царя до раба, від святого до грішного, усі людські почуття: любов
і ненависть, радість і горе,— все це знайшло відображення в печерних храмах Аджанти. Вони стали істинними дзеркалами життя далеких віків. Настінні розписи Аджанти, й насамперед образи «небесних дів», вражають подібністю з китайськими печерними храмами Дуньхуана. Навіть долі цих історичних пам'ятників напрочуд схожі. Вони були майже одночасно залишені людьми й потрапили до забуття на багато віків. Індійські дослідники угледіли у близькості Аджани та Дуньхуани не лише буддійські сюжети, а й відбиток давніх взаємозв'язків двох культур. Про це пише й китайський мандрівник Сюань Цзан, який відвідав печери Аджанти у VII ст. Бо ж з давніх часів не тільки каравани купців рухалися Великим шовковим шляхом. І не тільки товари перевозили арабські фелюги, що курсували між Аравією та Західним побережжям Індії. Одночасно з торгівлею тривав культурний обмін. Так, філософів Еллади цікавили мислителі стародавньої Індії.
Скельні храми Еллори вирублені з кам'яного моноліту (як і пам'ятники Петри — стародавнього міста в Іор-данії, що втілило в собі риси єгипетської, грецької, римської архітектур). Наприклад, храм Кайласа в Елларі хочеться назвати одним із чудес світу; адже весь він — від високого цоколя, прикрашеного фігурами слонів та левів у натуральну величину, до пірамідальних веж — все це вирізьблене з одного цілого каменю протягом 150 років і являє собою не будову, а скульптуру.
Пам'ятники Еллори характерні тим, що в них суміщаються традиції півночі та півдня Індії. Там створювали храми прихильники трьох релігій — буддизму, індуїзму, джайнізму. Результатом такого сусідства було творче суперництво, що народжувало інтерес не тільки до художніх прийомів один одного, а й до мистецтва інших держав і народів — як близьких, так і далеких. Храм Кайласа присвячений індуїстському богові Шиві, але в його барельєфних композиціях можна зустріти образи, що притаманні буддійському мистецтву Аджанти, а також риси більш віддалених культур Західної Азії. Наприклад, стилізовані фігури левів говорять про вплив Давньої Персії, культура якої всмоктала в свою чергу досягнення архітектури та скульптури Дворіччя і Єгипту. Індійське мистецтво не замикалося в собі, а вбирало все цінне, що було створено іншими народами. Воно не боялося ні найстрашніших форм, ні найбільш дерзновенних пошуків — саме це й характеризує завжди велике мистецтво.
Культура Індії не тільки всмоктала досягнення інших культур, а сама не менш віддала іншим світовим культурам. Насамперед, необхідно відзначити, що вся Пів-денно-Східна Азія перейняла велику частину своєї культури з Індії, в цьому регіоні склалися могутні держави з іншими культурами, що залишили такі прекрасні пам'ятники своєї величі, як буддійська ступа Борободур на Яві або шиваітські храми Ангкора в Камбоджі, Весь Далекий Схід зобов'язаний Індії буддизмом, який сприяв формуванню своєрідних культур Китаю, Кореї, Японії та Тібету.
Значний вплив культура Індії здійснила на Захід; Гете й багато інших письменників початку XIX ст. читали усі Перекладені на той час твори давньоіндійської літератури. Починаючи з Гете, більшість великих німецьких філософів були обізнані в певній мірі з вченням індійської філософії. Шопенгауер відверто зізнавався, що він знаходився під впливом індійської думки й дотримувався істинно буддійських поглядів. Моністичні вчення Фіхте й Гегеля ніколи не набули б своєї форми, якби не існувало перекладу Упанішад. У англомовному світі помітно виділяється у цьому зв'язку Америка, де Емєрсон, Торо та інші письменники Нової Англії жадібно вивчали індійську релігійну літературу, вплинувши у свою чергу на своїх сучасників і послідовників, особливо на Уолта Уітмена. Карлейль та інші мислителі німецької філософії вплинули на Англію, так само як і американці — через творчість багатьох письменників кінця XIX ст., таких, як Річард Джеффсі чи Едуард Карпентер.
Досить тонким та дійовим виявився вплив Махатми Ганді завдяки багатьом друзям на Заході, на яких справили велике враження його полум'яна відвертість і енергія. Його авторитет був значним завдяки успіху політики ненасилля у завоюванні Індією незалежності. І наприкінці XX ст. на Заході користуються великою популярністю релігійно-філософські концепції Індії, раціоналізовані методи йоги, засоби та ідеї індійського містицизму. Ми не згадуємо вже про те, що Упанішади, як усі справді великі витвори людської культури, викликають відповідні роздуми та хвилювання у людей, віддалених від них сотнями й тисячами років, продовжують жити в думках, вчинках, творах своїх читачів, у тому числі й наших сучасників.
