Кожна з великих класичних культур Сходу унікальна. Своєрідність традиційної китайської культури полягає насамперед у відомому феномені рівня буденної свідомості, яка давно вже отримала назву «китайські церемонії». Звичайно, в будь-якому суспільстві, а тим паче там, де традиції походять від глибокої давнини, значне місце займають суворо зафіксовані стереотипи поведінки та мови, норми взаємовідносин, принципи соціальної структури, адміністративно-політичного устрою, що склалися історично. Але коли мова йде про китайські церемонії, то все відступає в тінь. Не лише тому, що в Китаї мережа обов'язкових та загальноприйнятих норм поведінки була найбільш густою. У общинно-кастовій Індії аналогічних регламентів та заборон було, напевне, не менше, однак тільки в Китаї етико-ритуальні принципи й відповідні їм норми поведінки уже в давнину були рішуче висунуті на передній план і явно гіпертрофовані. Пізніше це призвело до того, що вони замінили-релігійно-міфологічні сприйняття світу, характерні для майже всіх ранніх суспільств. Деміфологізація й у певній мірі десакралізація етики та ритуалу в стародавньому Китаї причинили до формування унікального соціокультурного генотипу, що був протягом тисячоліть основою для відтворення й автономного регулювання суспільства, держави та всієї культури Китаю.
Це мало для Китаю далековисхідні наслідки. Зокрема, місце міфічних культурних героїв зайняли мистецьки деміфологізовані мудрі правителі легендарної давнини, чия велич та мудрість були найтісніше пов'язані з їх добропорядністю. Місце культу великих богів, насамперед обожнюваного прабатька Шанди, посів культ реальних кланових та сімейних предків, а «живі боги» були витіснені небагатьма абстрактними божествами — символами, першим і головним серед яких стало безособово-натуралістичне Небо. Словом, міфологія та релігія за всіма пунктами відступали під натиском десакралізоваиих і де-сакралізуючих етико-ритуальних норм на останній план. Цей процес знайшов своє найяскравіше і найповніше завершення у вченні Конфуція (551—479 pp. до н. є.).
У конфуціанстві поняття лі («етика-ритуал», що охоплює споріднені поняття «правила поведінки», «обряд», «звичай», «благопристойність» та- ін.) стало вищим символом ритуадізованої етики, перетворилося у найзагаль-нішу характеристику правильного, навіть ідеалізованого соціального устрою та поведінки людини: «Правитель керує підданими за допомогою лі», «Подолання себе, та Звернення до лі є гуманністю. У той день, коли переборюють себе і звертаються до лі, Піднебесся повернеться до гуманності...»
Неможливість - вичленити етику з синкретичного комплексу норм, що охоплювали мораль, звичайне право, обряди, звичаї, церемонії, ритуали й ін., та її практичне злиття з ритуалом і з «моральною теорією людських дій» допомогли конфуціанству, цьому спочатку чисто філософському вченню, поступово оволодіти й релігійними фунй' ціями, ефективно використовуючи в своїх проповідях не лише розум, а й віру. Із надбанням потужних соціальних та духовних санкцій (офіційно-державною, раціонально-філософською, емоційно-психологічною, релігійною) кон-фуЦіанські та конфуціанізовані етико-ритуальні норми і цінності стали незаперечно обов'язковими для всіх членів суспільства, від імператора до простолюдина.
Соціальне функціонування цих норм являло собою суворий автоматизм набутого з люльки стереотипу. В цьому й полягала головна сила «китайських церемоній», що чітко диктувалися кожному китайцеві відповідно до його статусу, який, до речі, міг змінюватися. Простолюдин
Китаї не раз ставав навіть імператором, тим більше він міг стати даосом, буддійським монахом, а пізніше — мусульманином або християнином. Але в одному китаєць завжди, від народження до смерті, залишався принципово незмінюваним: вільно чи ні, свідомо чи несвідомо він мусив бути носієм незмінних принципів конфуціані-зованого комплексу етико-ритуальних норм.
Специфіка релігійної структури та психологічних особливостей мислення, всієї духовної орієнтації в Китаї видна багато в чому. Тут є вище божественне начало — Небо. Але китайське Небо — це не Яхве, не Гїсус, не Аллах, не Брахман і не Будда. Це вища верховна загальність, абстрактна й холодна, сувора й байдужа до людини. її не можна любити, з нею не можна злитися, її неможливо наслідувати, як і немає смислу нею захоплюватися. Щоправда, в системі китайської релігійно-філософської думки існували, окрім Неба, ще й Будда (уявлення про нього прийшли до Китаю разом з буддизмом з Індії на початку нашої ери) і Дао (основна категорія релігійного та філософського даосизму), причому Дао в його лаоському трактуванні (існувала й конфуціанська інтерпретація Дао у вигляді Великого шляху Істини та Добропорядності) був близьким до індійського Брахману. Однак не Будда й не Дао, а саме Небо завжди було центральною категорією верховної загальності в Китаї.
Для традиційної китайської культури не характерний зв'язок типу «бог — особа», прямого чи представленого фігурою жерця, богослова, як це було притаманне іншим культурам. Тут зв'язок принципово іншого типу: «Небо як символ вищого порядку,— земне суспільство, засноване на добропорядності», опосереднена особа правителя, на якого зійшла небесна благодать. Цей імператив, стократно посилений конфуціанством, на тисячоліття визначив розвиток Китаю та його культури. Як відомо, основний зміст вчення Конфуція зводився до проголошення ідеалу соціальної гармонії та пошуків засобів досягнення цього ідеалу, еталон якого сам мудрець вбачав у правлінні легендарних мудреців давнини — саме тих, що прославилися добропорядністю. Виступаючи з критикою свого віку й високо ставлячи століття минулі, Кон-фуцій на основі такого протиставлення створив ідеал абсолютної людини, яка мусить володіти гуманністю й почуттям обов'язку. Конфуціанство з його ідеалом високоморальної людини стало однією з підвалин гігантської централізованої імперії з потужним бюрократичним апаратом.
Однак ні суспільство загалом, ні людина зокрема, як би вони не були скуті офіційними догмами конфуціанства, не могли завжди керуватися тільки ними. Адже за межами конфуціанства залишалося містичне та ірраціональне що завжди цікавило людину. Екзістенщальна функція пелігії в цих умовах випала на долю даосизму (філософія Лао-цзи, старшого сучасника Конфуція) — вчення, що ставило за мету розкрити перед людиною таємниці світобудови, вічних проблем життя та смерті. У центрі даосизму — вчення про великого Дао — всезагальний Закон й Абсолют, що панує скрізь і всюди, завжди й безмежно. Його ніхто не створював, але все походить від нього. Небачене й нечуване, недоступне органам почуття, безіменне та безформенне, воно дає початок, ім'я та форму всьому на світі, навіть велике Небо наслідує Дао. Пізнати Дао, слідувати йому, злитися з ним — у цьому смисл, мета й щастя життя. Даосизм набув популярності в народі та прихильності Імператорів завдяки проповіді довголіття й безсмертя. Грунтуючись на ідеї, що тіло людини є мікрокосм, подібне до макрокосму (Всесвіту), даосизм запропонував ряд рецептів досягнення безсмертя: 1) обмеження до мінімуму в їжі (шлях, вивчений у досконалості індійськими аскетами-самітниками); 2) фізичні вправи та вправи для дихання, починаючи від невинних рухів та поз до інструкції по спілкуванню між статтями (тут відчувається вплив індійської йоги); 3) здійснення більше тисячі добропорядних вчинків; 4) вживання таблеток та еліксирів безсмертя. Не випадково захоплення чарівними еліксирами та таблетками в середньовічному Китаї викликало бурхливий розвиток алхімії.
У II—III ст. в Китай потрапляє буддизм. Головне s ньому — те, що пов'язане з полегшенням страждань у цьому житті та з спасінням, вічним блаженством у майбутньому житті,— сприйняв простий народ. Верхи ж китайського суспільства, й насамперед інтелектуальна еліта, почерпнули з буддизму значно більше. На основі синтезу ідей та уявлень, запозичених з філософських глибин буддизму, традиційної китайської думки з конфуціанським прагматизмом, і виникла в Китаї одна з найглибших та найцікавіших інтелектуальних течій світової релігійної думки — чань-буддизм (ян, дзен), що й до цих пір користується неабиякою привабливістю.
Буддизм проіснував у Китаї майже два тисячоліття, змінившись у процесі пристосування до китайської цивілізації. Він значно вплинув на традиційну китайську культуру, що найбільш наочно виявилось в -мистецтві, літературі і особливо в архітектур'г (скельні комплекси, витончені пагоди та ін.).
В політичній історії Китаю, розвиткові китайської Державності та функціонуванні політичної культури імператорського Китаю значну роль відіграли легізм та конфуціанство. Легісти були головною силою, ЩО протистояла конфуціанству саме у сфері соціальної політики та етики. Доктрини легізму, його теорія й практика в ряді важ !-вих пунктів кардинально протилежні тому, що пропонувало конфуціанство. На відміну від конфуціанців з їх приматом моралі й звичайного права, закликом до гуманності та усвідомленням почуття обов'язку, культом предків та авторитетом особи мудреця, законники-легісти, будучи реалістами, в основу своєї доктрини поставили безумовний примат закону, сила й авторитет якого повинні триматися на дисципліні палки та жорстоких покараннях. Ні сім'я, ні предки, ні традиції, ні мораль — ніщо не може протистояти законові, усе мусить схилятися перед ним. Закони розробляються мудрими реформаторами, а видає їх та надає їм сили государ. Він єдиний, хто може поета-ти над законом, але й він не повинен робити цього. Здійснюють закон й впроваджують його норми у життя міністри й чиновники, слуги государя, які від його імені керують країною. Шанування закону й адміністрації забезпечується суворою системою кругової поруки та перехресних доносів, яка, в свою чергу, тримається на страхові суворого покарання за дрібні проступки. Покарання за непокірність урівноважується заохоченням за слухняність. Ті, хто добивалися успіху в землеробстві або ж у військовій доблесті (лише ці два види занять вважалися легістами гідними, інші ж, особливо торгівля, переслідувалися), могли розраховувати на присвоєння чергового рангу, що підвищувало їх соціальний статус.
Істотно те, що конфуціанство робило ставку на високу моральність та давні традиції, тоді як легізм над усе ставив адміністративний регламент, що утримувався на суворих покараннях й вимагав абсолютного підкорення свідомо одуреного народу. Конфуціанство орієнтувалося на минуле, а легізм кидав цьому минулому відкритий виклик, пропонуючи як альтернативу крайні форми авторитарної деспотії.
Для правителів грубі методи легізму були більш привабливі та ефективні, адже вони дозволяли упевненіше утримувати централізований контроль над власником, а це мало величезне значення для посилення царів у їх жорстокій боротьбі за об'єднання Китаю. Перевірка ідей легізму на практиці (заснування у Ш ст. до н. є. династії Цинь, її падіння та виникнення династії Хань) підтвердила його неспроможність для Китаю того часу. Відверто тоталітарна докртина легістів з її презирством до людей в ім'я процвітання держави виявилася нежиттєздатною, вегізи потерпів поразку. Але для збереження імперської структури, що вже склалася, процвітання її пануючої верхівки, яка здійснювала свою владу за допомогою бюрократичного апарату, створеного стараннями легістів, необхідна доктрина, яка б змогла надати всій системі добродійний та респектабельний вигляд. Такою доктриною виявилося конфуціанство. Синтез конфуціанства та легізму став не такою вже й складною справою, адже вони мали немало спільного. У результаті реформ ханського імператора У-ді відбулася видозміна початкового конфуціанства, яка й стала державною ідеологією.
Соціальна несправедливість, міжусобні війни, народні повстання, різні безладдя у суспільстві народжують утопії. Мрія про ідеальне суспільство, де немає ні насилля, ні воєн, де всі люди порівну користуються земними благами, не ображаючи й не пригноблюючи один одного, живе у кожному народі, і китайська нація не була винятком. Уже в прадавню епоху китайської історії були вироблені поняття «Тайнін» («Велика рівновага» або «Великий спокій») і «Датуй» («Велике єднання» або «Велика армонія»), з якими нерозлучно пов'язана вся історія суспільно-політичної та, істотно, утопічної думки Китаю.
Яскравим виявом утопічних уявлень про щасливу країну є «Персикове джерело» Тао Юаньміна, що сталС» синонімом прекрасного, радісного, безбідного суспіл», ства. Утопічні мотиви можна віднайти й у таких переказах, як «Мандрівка на Захід», «Квіти у дзеркалі», у розповідях Ляо Чжая та інших літературних творах. Соціально-утопічні ідеї перебудови світу, майнової рівності, урівнювального розподілення земних благ, думки про чесних та мудрих чиновників, котрі не знають інших помислів, окрім «служити народові», зустрічаються у творах багатьох політичних мислителів — від Конфуція до Кан Ювея та Сунь Ятсена, які, познайомившись з теоріями західного соціалізму (наукового й ненаукового), сприйняли їх не в чистому вигляді, а переробили на китайську манеру.
Але ці чужинці не змогли збити китайське мистецтво з його власного шляху. Можна стверджувати, що жодне інше мистецтво не створило таких суворих, ясних, оригінальних та міцних традицій, як китайське. Буддизм з Індії потрапив до. Китаю, але китайці не прийняли готове зображення Будди, створивши свій образ цього божества. Те ж саме відбулося й з храмовою архітектурою — китайські пагоди докорінно відрізняються від індійських храмів.
. Своєрідністю китайського мистецтва є те, що поезія, живопис та каліграфія не знають тих меж, які звичайно поділяють ці види мистецтва. Незалежно від притаманних їм специфічних рис ці три види мистецтва набувають і визначеного природою ієрогліфічного висловлення. За допомогою одного інструменту — пензлика — вони відображають глибинну сутність буття, «життєвої сили», що наповнює кожну з цих форм своєрідною гармонією. Мета китайської естетики полягає в тому, щоб добитися дійсної суті животворних джерел гармонії життя: мистецтво та мистецтво життя — одне й те же. Як в живопису, так і в поезії, кожний штрих, що зображає гілку дерева або персонаж, завжди повинен бути живою формою — саме це прагнення, до виявлення суті притаманне каліграфії, поезії та живопису. Але лише живопис об'єднує всі три види мистецтва.
Якщо живопис у Китаї — цільний вид мистецтва, в якому вірші та каліграфія складають невід'ємну частину творів живопису, відтворюючи гармонію й таїнство світобудови у всіх його виявах, то поезія вважається квінт, есенцією мистецтва. Вона перетворює накреслені знаки, що шануються майже як святиня, у звук. А її вище завдання — у поєднанні людського генія з першоджерелами життєвих сил світу. Насичена ідеями конфуціанства та-даосизму, китайська поезія об'єднує розум та відчуженість. Вона прагне проникнути до реальності й передати з усією гостротою дух життя, «невідчутний трепет звуку», чому сприяє музичність, притаманна багатонаціональній китайській мові.
У Китаї каліграфія підносить графічну красу ієрогліфів. Займаючись цим основним у країні видом мистецтва, кожний китаєць заново відкриває внутрішню гармонію власного «Я», вступає в спілкування з Всесвітом. Не обмежуючись простим копіюванням, каліграф знову пробуджує експресивність руху та уявну силу знаків. Каліграфія мусить бути повним відображенням стану душі, а кйлі-граф повинен використовувати живописні можливості ієроглїфів, їх образну силу. Ось як описують уміння відомого каліграфа Чжан Сюя, який жив у епоху Тан: «Він охоплює поглядом усе: пейзажі, тварин, рослини, зорі, бурі, пожежі, війни, банкети — всі події світу й виражає їх у своєму мистецтві». Таким чином, поезія, каліграфія та живопис створили в Китаї єдине мистецтво, триєдину форму, в якій "використовуються всі духовні глибини при-хильників цього мистецтва: протяжні мелодії та простір, магічні жести та зримі образи.
Сім'я вважалася серцевиною суспільства, її інтереси набагато перевищували інтереси окремої людини, яка розглядалася лише в аспекті сім'ї — крізь призму її вічних — від далеких предків до віддалених нащадків — інтересів. Сина, що підростав, одружували, дочку віддавали заміж згідно з вибором та рішенням батьків, і це було настільки нормальним та природним* що проблеми кохання при цьому не поставало. Кохання могло прийти після шлюбу, могло й не приходити зовсім (у багатій сім'ї чоловік MIF відсутність кохян-ня компенсувати наложницею, і дружина не мала права цьому заперечувати). Однак це не заважало нормальному Існуванню сім'ї та виконанню усвідомленого соціально-сімейного обов'язку — народження дітей, насамперед синів, які покликані продовжувати рід, зміцнювати позиції сім'ї в віках. Звідси — постійна тенденція до росту родини.
Процес розвитку сім'ї призвів до появи потужного й гіллйстого клану співродичів, які міцно трималися один одного й підчас заселяли цілі села, особливо на півдні крайні. Сила та авторитет цих "ланів визнавалися владою, що охоче надавала їм право вирішувати різні дрібні тяжби та внутрішні сільські справи. І самі клани ревниво слідкували за збереженням за собою цих прав. Як правило, на суд родини виносилися всі турботи, як громадські та майнові, так і суто інтимні: не було нічого святого, власного, чого не повинні були знати сім'я та клан. Порушення традицій не заохочувалося: суворі норми культу предків та відповідне виховання придушували егоїстичні схильності з дитинства. Підкорення старшим було однією з важливих основ соціального порядку в імператорському Китаї.
Не дивлячись на зміни, які відбуваються в структурі родини сучасного Китаю, вона, як і раніше, залишається основним осередком суспільства. Нині соціологи вирізняють чотири категорії сім'ї: неповні нуклеарні, нуклеар-ні, розширені (нуклеарні та інші родичі), великі (дві або три нуклеарні родини) сім'ї. Дослідження показують ріст великих сімей (21,3 %) та укріплення зв'язків і міцності розширеної сім'ї (21,6 %), до того ж подібні сім'ї не відповідають патріархальним кланам минулих часів.
Визначну роль у китайській культурі відіграв і даосизм, з яким пов'язаний розвиток науки й техніки традиційного Китаю. Ще фундаментальнішим фактом є той, що китайське суспільство було аграрним, а централізована бюрократія насамперед повинна була вирішувати складні технічні задачі, пов'язані у першу чергу з іррігацією та охороною водних ресурсів. Тому високим статусом володіли астрономія (значущість календарних розрахунків та астрологічних вірувань), математика, фізика, гідротехніка в їх інженерному застосуванні. Загалом, централізований феодально-бюрократичиий тип соціального устрою на ранніх ступенях позитивно впливав на розвиток прикладних наук.
Ледь не половина найважливіших винаходів та відкриттів, на які спирається сьогодні наше життя, прийшли з Китаю. Не придумай стародавні китайські вчені таких морехідних та навігаційних приладів та пристроїв, як румпель, компас та багатоярусні мачти, не було б великих географічних відкрить: Колумб не поплив би до Америки, і європейці не заснували б колоніальних імперій.
Без китайських стремен, що допомагають триматися у сідлі, середньовічні лицарі не змогли б, виблискуючи доспіхами, летіти на допомогу благородним дамам, які потрапили в біду. Тоді не настав би вік лицарства, Не винайшли б у Китаї гармати и порох, не з'явилися б і кулі, що пробивали лицарські обладунки й покінчили з лицарськими часами. Без китайського паперу та пристосувань до друку в Європі ще довго б переписували книги від руки. Не було б і широкого розповсюдження писемності. Рухомий шрифт винайшов зовсім не Іоган Гутенберг, не Уільяму Гарвею належить відкриття кровообігу, не їсаак Ньютон відкрив перший закон механіки. До всього цього вперше додумалися в Китаї.
Китайська наука досягла багатьох прекрасних результатів. В галузі математики це десяткові дроби й пуста позиція для позначення нуля, до початку XIV ст. так званий трикутник Паскаля (XVII ст.) вважався старовинним способом розв'язання рівнянь. У Китаї за династії Тан (VII— X ст) було винайдено механічний годинник, а розвиток шовкоткацтва обумовив такі фундаментальні винаходи, як приводний пас та ланцюгова передача. При створенні повітродувних машин для металургії китайці першими застосували стандартний метод перетворення один в інший колового та поступального руху, головною сферою застосування якого в Європі стали ранні парові машини. У творі «Описання трав та дерев південного краю» (340 Р-) міститься повідомлення про перший в світі випадок використання одних комах (мурашок) для боротьби з іншими (кліщами та павуками). Традиція біологічного захисту рослин існує й нині. Таким чином, руйнуються численні міфи, коли ми винаходимо істинні джерела звичних для нас речей. Слід пам'ятати, що сучасний світ — це сплав східних та західних культурних пластів.
Останнім часом лікарі-спеціалісти переконалися у ефективності таких методів стародавньої медицини Китаю, Індії, Тібету та Монголії, як голковколювання, прижигания, масажі тощо у лікуванні різних функціональних порушень та больових синдромів. Ці методи є різновидністю рефлексотерапії, коли вплив на хворий організм здійснюється шляхом подразнення певних ділянок шкіри — точок акупунктури (біологічно активних точок).
Давньокитайські лікарі розробили вчення, згідно якому в організмі людини циркулює «життєва енергія» — чі, що являє собою інтегральну функцію всієї діяльності організму, його енергії, тонусу життєвості. Іншим постулатом китайської та східної медицини взагалі є вчення про те, що формою вияву життєвої енергії є взаємодія та боротьба таких «полярних сил», як ЯН (позитивна сила) та ІНЬ (негативна сила). На принципі ЯН—ІНЬ (він змальовує, картину світу в релігійно-філософському мисленні давніх китайців) східні вчені грунтують взаємовідносини органів між собою та їх зв'язки з поверхнею тіла. Лише шляхом регуляції протилежних процесів у організмі, тобто регуляції обміну речовин, процесів асиміляції та дисиміляції, явищ збудження й гальмування т. ін., можна вплинути на 44 окремі органи або ж увесь організм й змінити його енергетичні рівні. З цих позицій хвороба — порушення рівноваги у розподіленні енергії між ЯН та ШЬ. Зміни в розподіленні енергії здійснюються шляхом впливу на точки акупунктури, число яких досягає.
Згідно з схемою східної медицини «життєва енергія» Б процесі циркуляції проходить послідовно через усі ор-гаи-и й робить кругооборот протягом доби. Тому той чи інший орган найліпше лікувати у певний момент доби, що співпадає з результатами сучасного дослідження біологічних ритмів й знаходить все більше застосування в сучасній медицині та біології.
Останнім часом у Китаї та інших країнах світу все більше уваги приділяється лікувальній гімнастиці «ушу», що одночасно виступає видом спортивної боротьби, мисте-цтвом самооборони, дає естетичну насолоду. У стародавньому китайському місті Лояні провадяться міжнародні змагання з «ушу». Гімнасти з багатьох країн — США, Японії, Канади, Франції, Сингапуру, Таїланду та інших — разом з китайцями беруть участь у дев'яти видах змагань: вправах із саблею, пікою, з мечами — одним і двома, з боротьби з холодною зброєю і без неї. Популярність «ушу» — яскравий приклад того, як входять до сучасного побуту країни старі традиції китайської культури, щ отримують вони право на життя в китайському суспільстві з його бурхливими темпами економічного розвитку, комп'ютерами, електронікою та дискотеками.
Вічними цінностями китайської традиційної культури є: 1) заснований на нероздільному уявленні про світ інтуїтивний спосіб мислення, що співпадає з ідеями сучасної фізики, зокрема квантової теорії поля; 2) акцент на розвиток культури, моральне самовдосконалення людини, гармонію відносин між особистостями та між особистістю й суспільством; 3) морально-етичні устої, повага до старших, допомога ближньому, згода в суспільстві; 4) традиційні правові погляди на пріоритет морально-етичних норм; 5) традиції родинних стосунків; 6) прагнення до поєднання влади й обов'язку, справедливості й вигоди, інтересів особи та маси.
У період правління династії Тан спостерігався також потужний підйом ісламу, цієї нової сили, котрій судилося зробити такий істотний вплив на стосунки між Сходом та Заходом. Перше арабське посольство в Китаї з'явилося в 651 p., а завоювання арабами Персії в 652 р. зовсім наблизило їх до зон китайського впливу. Араби стали відігравати надзвичайно важливу роль посередників у культурному та торговельному обміні між Сходом та Захої дом. Саме через них до Європії потрапили такі стародавні китайські винаходи, як компас, виготовлення паперу, книгодрукування, порох.
Разом з тим слід відзначити, що китайська культурі за всієї своєї монолітності й безперервності розвитку має багато елементів, пояснити які можна лише запозиченням. В історії Китаю спостерігається закономірність: періоди розквіту супроводжуються інтенсивним обміном із зовнішнім світом, періоди упадку — відгородженням від нього,1 страхом культурного обміну.
Істотну роль у культурних контактах Китаю із зовнішнім світом відіграв «Великий шовковий шлях», що його було прокладено в II ст. до н. є. посольством Ужан Цяня, направленого імператором У-ді до стародавнього народу Бактрії. З цього часу розпочалося перевезення китайського шовку на Захід і Китай став відомим у Європі як «Країна шовку».
Каравани завантажених верблюдів продовжували рухатися «Великим шовковим шляхом» і тоді, коли з'явився новий — «морський шовковий шлях», його відкрив у 100 р. до н. є. капітан грецького судна Гіппалос. Морський шлях був менш' небезпечний і більш економічний, тому морська торгівля між Сходом і Заходом швидко розвивалася й досягла безпрецедентного розквіту в епоху династій Тан (618—906 pp.), Сун (960—1279 pp.) та Юань (1260—1368 pp.). Сім експедицій до «західних морів», що організував відомий адмірал Чжен Хе у 1405— 1433 pp., також стимулювали дальший розвиток морської торгівлі Китаю.
Цими сухопутним та морським шляхами здійснювалася не лише торгівля, а й культурний обмін Китаю з іншими країнами, що вплинуло на китайську культуру. Так, історія зв'язків Китаю з Індією в епохи Тан і Сун доводить, що взаємодія місцевої та іноземної культур була двосторонньою, щоб буддійська філософія, індійське образотворче мистецтво, архітектура, музика, медицина, йога тощо зовсім не увібрали в себе китайську культуру й не були увібрані нею, а переплелися й склали єдине нероздільне ціле.
Торговими шляхами з Китаю до Європи не тільки йшли рулони шовку, ящики з фарфором та чаєм, а й поширювалися різноманітні моральні, філософські, естетичні, економічні та педагогічні ідеї, яким судилося зробити вплив на Захід. Живопис, скульптура, архітектура та ремісничі вироби Китаю зробили великий внесок у розвиток у XVIII ст. європейського стилю «рококо». Вплив китайського архітектурного стилю можна прослідкувати в деяких палацах європейських правителів. Досить популярними стали на Заході і парки в китайському стилі.
У галузі філософії увагу європейських вчених привернуло насамперед конфуціанство. Конфуці-й набув репутації освіченого мудреця, засновника етико-політичного вчення. Видатний німецький філософ F. Лейбніц був одним із перших, хто визнав значення китайської думки для західної культури. Він вважав, що якби Китай направляв до Європи освічених людей, здібних навчати «меті й практиці природної теології», то це сприяло б значно швидшому поверненню Європи до її високих етичних норм та подоланню періоду занепаду. Л. М. Толстой відчув, що його погляди багато в чому співзвучні з філософією Лао-цзи, певний час навіть збирався перекласти на російську мову «Даоцзезін» («Книгу шляху й добропорядності») .
Деякі європейські мислителі епохи Відродження угледіли в системі освіти стародавнього Китаю приклад для «аслідування. Німецький теолог XVIII ст. X. Вольф від« дав перевагу китайській системі освіти з її розрізненими школами для дітей та дорослих. Він вважав, що ця система співзвучна з людським духом. Китайські школи навчали не лише читанню та письму, а також етиці, знайомили з методами набуття знань.
Вплив китайської культури можна прослідкувати також в літературі та мистецтві Заходу. Дехто вважає, що добре відома казка «Попелюшка» — це західний варіант легенди «Ю Ян Цза Цзу», написаний Дунь Ченши у тан-дьку епоху. Китайська класична п'єса «Сирота з роду Чжао» була перекладена на англійську, італійську та французьку мови. Під її впливом Вольтер написав п'ятиактну п'єсу «Китайська сирота», в якій виклав норми кон-фуціанської моралі. Таких прикладів можна навести досить багато.
Однак не слід забувати, що Китай і Захід взаємно впливали один на одного. В той час як Захід відчував вплив культурної спадщини Китаю, останній переймав наукові та технічні досягнення Заходу, його філософські й художні ідеї. Все це сприя-ло зміцненню зв'язків і взаємостосунків між культурами світу.