Полікарпов Лекції з історії світової культури (2006)
ЛЕКЦІЯ 19. Культура відродження і барокко
Соціально-економічні передумови культури Відродження. Характер культури Ренесансу. Відродження античності. Відкриття світу і людини. Побутові типи Відродження. Зворотна сторона титанизму. Мистецтво і література. Філософія, наука і релігія. Ні коло Макіавеллі та його «Государ». Культура барокко — епоха розкошів і збентеження. Барокко в Росії та Україні
Тривалий час панував стереотип різкого протистав нення середньовічної культури Заходу та італійського Відрб-дження. Середні віки — це, мовляв, панування церковної догми, відсутність яскравого розвитку науки і' мистецтва, містики й мракобісся. Відродження, навпаки, відкидає всю цю «ніч» середньовіччя, звертається до світлої античності, її вільної філософії, скульптури оголеного людського тіла, до земної, привільної і нічим не зв'язаної свободи індивідуального і суспільного розвитку. Однак ця схема вже застаріла, дослідження свідчать про те, що культура Відродження виросла на фундаменті середньовічної культури Заходу, що саме Відродження пов'язане з переходом від аграрної культури до міської культури (тут ми не будемо розглядати дискусійне питання про те, чи є культура Відродження суто європейським феноменом, чи вона притаманна і Сходу).
В контексті нашого розгляду досить відзначити, що культура Відродження (Ренесансу) в її загальноєвропейській перспективі повинна бути в своїх джерелах співвіднесена з тією перебудовою феодальних суспільно-політичних та ідеологічних структур, котрі мусили при-втосовуватися до вимог розвинутого простого товарного виробництва. Міра глибини зламу системи суспільних «в'язків, що відбувався в межах і на основі феодальної Системи присвоєння, до цього часу до кінця не з'ясована. Однак цілком досить підстав для того, щоб зробити висновок: перед нами нова фаза у висхідному розвитку fBponeficbKoro суспільства. Це фаза, в якій зрушення в підвалинах феодального способу присвоєння вимагали принципово нових форм регулювання всієї системи влади. Політико-економічна суть визначення епохи Відродження (XIV—XV ст.) полягає в її розумінні як фази повного розквіту простого товарного виробництва. Суспільство в зв'язку з цим стало більш динамічним, просунувся вперед суспільний поділ праці, були зроблені перші відчутні кроки в секуляризації суспільної свідомості, плин ІСторії прискорився.
Оскільки це стосувалося фундаментальних суспільних в'язків, згадані зрушення полягали в поступовому руйнуванні васальної системи, що заснована на земельних даруваннях, у перевазі грошової форми прибутків класу феодалів, зміні сюзеренітету — феодально-договірного характеру королівської влади (її принцип — «перший серед рівних») королівською владою, яка побудована на принципі публічного суверенітету. Все це призвело до того, що під покровом догматизму і авторитаризму схо-дастики прокладалися шляхи для експериментального пізнання природи, розмежування юрисдикції церкви і держави, формування доктрини станової держави, рецепції елементів римського права, яких гостро потребувало товарне виробництво. Інакше кажучи, антична культурна спадщина набула в умовах епохи Ренесансу величезного практичного значення — вона в однаковій мірі була необхідна для формування елементів нового права і нової політики, нової натурфілософії та нової етики і естетики. Цей_пррцес секуляризації багатьох важ-пшуих__галузей знання і мислення як такого призві» до -появїГ~культури Ренесансу, в центрі якої знаходиться гу~манізмп£П|ояв особливого інтед£су_до лдськйзём-цих цінностей.
Ренесансна культура заснована на двох джерелах — антична класична спадщина і спадщина «темних віків» середньовіччя, що так зневажався гуманістами. JTBOJHIL-vynwrypu Шпропження. черпаючи з ппох пжепе.л -язич-
жнсТдували рабськиодномствощцш-ощшнальну їїультурузпритаманнимйГТй рисами." -"-""Фундаментальними тут є'антропоцентризм як структурно-будівний принцип новосйстеми культури, дк_ллу-кя RJn,fiiKy R нікялі ренесансних цінностей. Він і є той магщвайг-щхшалж який відкриває глибинну суть сукуп-щюёПлЬеномешв, що пов язують з ренесансною культурою. Саме в рамках цї_ііудьіздцивідбулпся_-аіакрііття "сЬіту й людини, що розуміються принципово по-новому непорівнянні ТТюмйраючим середньовіччям3міна_ була справді разючою, замість такого характерного для ортодоксії християнства постійного піклування віруючого про світ вічний, потусторонній в світосприйманні гуманістів на першому пяні з'явилося наисильніше прагнення людини до земноїТТПттгяптТтево'Гга посмертної слави. При формальному збереженні традиційно-християнської інтер-претації «великого сплетіння буття» в центрі всесвіту гиіапістір -кхцдно творчим початком буття виявлявся" не бог, а людина_В_[дгі заміні традиційного теодг'тр'з-му антропоцентризм о м зіи'пцргк і пррртнулись усі лінії гщадшшаноговченнД прГлюдину.
Культура Ренесансу, його мистецтво і передусім пластика дозволяють сформулювати парадокс: архетип юності, який по своїй суті є вираженням пошуку незмінності, здається начебто історичним. Основою цього парадокса .служить прийняте Ренесансом положення про принципове генетичне ототожнення світу природи і світу кльтурд (про це свідчить і філософська концепція animal (livfnum). Це положення в ренесансній культурі стає лс.Гплщивом, що повторюється v творах письменників, ф і л о со ф і в_ і художників. Класична формула Пико_елл а М]2чццолії" в «Розмові про гідність людини» "становить віТрГіз загальноприннятого уявлення про принципову єдн.сть CBITY_J нарешті. Ренесанс становить першу куль-турну форму регенерації часу, що свідомо висловлює ідею оновлення. На епоху Ренесансу можна також подивитися як на велику цільну спробу почати історію ЗВОНУ, на акт початку, регенерацію суспільного часу.
Можливо, найбільш яскравим побутовим типом Відродження було те веселе і легковажне, поглиблене і художньо красиво відображене співжиття, про яке нам говорять документи Платонівської академії у Флоренції кінця XV ст. Тут ми знаходимо турніри, бали, карнавали, урочисті в'їзди, святкові бенкети і взагалі усякого роду принади навіть буденного життя, літнього проводження насу, дачного життя, обмін квітами, віршами і мадригалами, невимушеність і витонченість як у повсякденному житті, так і в науці, красномовності і взагалі в мистецтві, листування, прогулянки, любовну дружбу, артистичне володіння італійською, грецькою, латинською та іншими мовами, обожнювання краси думки і захоплення релігією усіх часів та усіх народів. Уся справа тут в естетичному милуванні антично-середньовічними цінностями, перетворенні свого особистого життя на предмет естетичного милування.
Разом з цим побутова практика алхімії, астрології та різної магії охоплювала усе суспільство Відродження знизу доверху і була зовсім не наслідком неосвіченості. Вона результат усе тієї ж індивідуалістичної жаги оволодіти таємничими силами природи, що дає себе знати навіть у Френсіса Бекона, цього видатного поборника Індуктивних методів у науці. З цим пов'язаний і той історичний парадокс, що священна інквізиція досягає розквіту в епоху Відродження. Полювання на єретиків І відьм, безутримний терор і колективні психози, жорстокість і моральна нікчемність, страждання і звичайне скотство є продуктами Ренесансу. Вони і діяльність священної інквізиції не протистоять тодішнім великим досягненням духу і думки людини, а пов'язані з ними, є їхньою невід'ємною частиною, висловлюють аутентичні поривання і потреби людини. Бо Відродження вельми багате нескінченний забобонами, котрими охоплені були рішуче усі верстви суспільства, включаючи вчених і філософів, не говорячи вже про політиків і правителів.
Одним з цікавих побутових типів Відродження, безперечно, було пригодництво і навіть прямий авантюризм, про що свідчить видатна поема Людовіка Аріосто «Шалений Орландо» (1532 р.). Те, що ці побутові форми виправдовувалися і не вважалися порушенням людської моралі, в історичному розумінні було чимось передовим. Це був усе той же стихійний індивідуалізм Відродження, який тут вже не пов'язував себе з будь-якими платонічними теоріями та який вже починав давати велику волю окремим пристрастям і почуттям людини, щоправда, поки не в їхній кінцевій розгнузданості і аморалізмі.
Далі, міський тип культури Відродження, як це видно з французьких фабльо і німецьких шванків і взагалі їхньої ренесансної новели, рясніє натуралістичними замальовками завзятого і пробивного героя висхідних плебейських низів, з глибоким сатиричним змістом. У цих новелах критикуються тодішні суспільні язви і особливо зловживання та моральна розхитаність духовенства. Атеїзм також не був ідеєю Відродження, що започатковувалося у побуті. Нарешті, індивідуалізм, що лежав в основі всієї культури Відродження, досягає свого самозаперечення в тодішніх міщанських теоріях. Міщанство теж не було культурним типом Відродження, але на шляхах здрібнення глибоко і красиво вираженого ренесансного індивідуалізму, безперечно, створювало усі передумови також і для функціонування дрібної людської особистості (поряд, звичайно, з великими особистостями) в наступні століття європейського розвитку.
Відродження прославилося своїми побутовими типами підступності, віроломства, вбивства з-за кутка, неймовірної мстивості й жорстокості, авантюризму і всілякого розгулу пристрастей — це зворотна сторона загальновизнаного титанізму Відродження. Усякий розгул пристрастей, свавілля і розбещеність досягають у ренесансній Італії величезних розмірів. Священнослужителі тримають м'ясні лавки, кабаки, ігорні та публічні будинки, через що неодноразово доводилося видавати декрети, що забороняли священникам «заради грошей робитися звод-никами повій», але все марно. Монахині читають «Декамерон», віддаються оргіям, а в брудних стоках знаходять дитячі скелети як наслідки цих оргій. Тодішні письменники порівнюють монастирі то з розбійницькими вертепами, то з непотребними будинками. Папа Олександр VI та його син Цезар Борджіа збирають на свої нічні оргії до 50 куртизанок; у Феррарі герцог Альфонс серед білого дня голим прогулюється вулицями, а у Мілані герцог Галеаццо Сфорца усолоджує себе за столом сценами содомії. В Італії тієї епохи немає ніякої різниці між чесними жінками і куртизанками, а також між законними і незаконними дітьми. Незаконних дітей мали усі: гуманісти, духовні особи, папи, князі, наприклад, У Нікколо д'Есте було близько 300 нешлюбних дітей. Багато кардиналів підтримували стосунки із знаменитою куртнзанською імперією, яку Рафаель зобразив на своєму Парнасі у Ватікані.
Внутрішні чвари і боротьба партій в різних італійських містах, що не вщухали усю епоху Відродження і висували сильні особистості, які відрізнялися нещадною жорстокістю і якоюсь шаленою несамовитістю. Абсолютно неймовірною запальністю, наївним самообожнюван-ням і диким, невтримним честолюбством відзначався видатний скульптор-ювелір XVI ст. Бенвенуто Челліні. Він вбивав своїх суперників і образників, справжніх і уявних, бив коханок, руйнував і громив усе навколо себе. Все його життя сповнене неймовірними пристрастями і пригодами: він кочує з країни в країну, з усіма свариться, нікого не боїться і не визнає над собою ніякого закону. Можна навести безліч прикладів такого роду, усі вони свідчать про те, що безмежний розгул пристрастей, пороків і злочинів органічно пов'язаний із стихійним індивідуалізмом і уславленим титанізмом усього Ренесансу
Характеризуючи епоху Відродження, Ф. Енгельс писав у «Діалектиці природи»: «Це був найбільший прогресивний переворот з усіх пережитих до того часу людством, епоха, яка потребувала титанів і яка породила титанів по силі думки, пристрасті і характеру, по багатогранності і вченості. Люди, що заснували сучасне панування буржуазії, були всім чим завгодно, але тільки не людьми буржуазно-обмеженими. Навпаки, вони були більш-менш овіяні характерним для того часу духом сміливих шукачів пригод... Але що особливо характерне для них, так це те, що вони майже всі живуть у самісінькій гущі інтересів свого часу, беруть жваву участь у практичній боротьбі, стають на бік тієї чи іншої партії і борються хто словом і пером, хто мечем, а хто і тим і іншим разом. Звідси та повнота й сила характеру, які роблять їх цільними людьми» (Маркс К., Енгельс Ф. Тв. Т. 20. С 346—347). Підбиваючи підсумки суспільним зрушенням епохи, Ф. Енгельс відзначає, що вона поклала початок розвиткові сучасних націй, а в галузі мистецтва говорить і про власне «відродження» грецької античності, і про такий розквіт мистецтва, якого вже ніколи більше не вдавалося досягнути. Справді, творчість є основною категорією для інтерпретації ролі мистецтва в епоху Ренесансу, воно було визнане вираженням краси людської цивілізації. Філософський постулат про творчі можливості людини — «людина може стати такою, якою хоче», провозвіщений Піко делла Мірандола, знайшов своє здійснення в розквіті ренесансного мистецтва.
Ідеал життя, відповідний до мистецтва, був реалізований перш за все у Флоренції XV ст.— «ідеальному» місті, змодельованому уявою і руками великих творців. «Ідеальне» місто народилося перш за все завдяки відкриттю перспективи, окресленої Брунеллескі та Леонардо да Вінчі, а також завдяки здійсненій єдності просторово-пластичного і суспільно-політичного бачення світу.
Вперше у таких масштабах з'явився людський простір, матеріальне і духовне, сміливо протиставлене природному простору. У своїй «Похвалі флорентійцям» (1518 р.) Ф. Меланхтон підкреслив натхненний характер естетичної культури Флоренції, що дав перший імпульс тій необоротній зміні, яка торкнулася всіх культурних, суспільних, виховних, політичних і релігійних установ християнського світу, знаменуючи нову блискучу еру в історії людства. Ідеальною моделлю творчої людини був художник-жрець мистецтва, обдарований продуктивною уявою, завдяки якій він перетворює й світ, і самого себе. Імена таких художників, як Брунеллескі, Донателло, Мозач-чио, Альберті та ін., символізують велич флорентійського мистецтва.
Дослідник і шанувальник Ренесансу Я. Бурххардт назвав один з розділів своєї книги, присвяченої аналізу культури і мистецтва італійського Відродження, «Держава як твір мистецтва». В ту епоху концепція мистецтва, що організує світ, охоплювала як предметний світ міста, так і суспільне життя з його іграми, видовищами й театром. Улюбленими розвагами флорентійців були карнавальні фестивалі за участю масок, турніри, вуличні театральні вистави. Твори живопису передають сцени церемоній та видовищ, що об'єднували спільними переживаннями акторів і глядачів, які брали участь в різних проявах цих свят. Для них характерний мотив перемоги й молодості, радісних образів людського щастя. Ренесанс був тією епохою, в якій гармонія між суспільним простором і естетичним досвідом досягла своєї кульмінації.
Тривалий час панував стереотип різкого протистав нення середньовічної культури Заходу та італійського Відрб-дження. Середні віки — це, мовляв, панування церковної догми, відсутність яскравого розвитку науки і' мистецтва, містики й мракобісся. Відродження, навпаки, відкидає всю цю «ніч» середньовіччя, звертається до світлої античності, її вільної філософії, скульптури оголеного людського тіла, до земної, привільної і нічим не зв'язаної свободи індивідуального і суспільного розвитку. Однак ця схема вже застаріла, дослідження свідчать про те, що культура Відродження виросла на фундаменті середньовічної культури Заходу, що саме Відродження пов'язане з переходом від аграрної культури до міської культури (тут ми не будемо розглядати дискусійне питання про те, чи є культура Відродження суто європейським феноменом, чи вона притаманна і Сходу).
В контексті нашого розгляду досить відзначити, що культура Відродження (Ренесансу) в її загальноєвропейській перспективі повинна бути в своїх джерелах співвіднесена з тією перебудовою феодальних суспільно-політичних та ідеологічних структур, котрі мусили при-втосовуватися до вимог розвинутого простого товарного виробництва. Міра глибини зламу системи суспільних «в'язків, що відбувався в межах і на основі феодальної Системи присвоєння, до цього часу до кінця не з'ясована. Однак цілком досить підстав для того, щоб зробити висновок: перед нами нова фаза у висхідному розвитку fBponeficbKoro суспільства. Це фаза, в якій зрушення в підвалинах феодального способу присвоєння вимагали принципово нових форм регулювання всієї системи влади. Політико-економічна суть визначення епохи Відродження (XIV—XV ст.) полягає в її розумінні як фази повного розквіту простого товарного виробництва. Суспільство в зв'язку з цим стало більш динамічним, просунувся вперед суспільний поділ праці, були зроблені перші відчутні кроки в секуляризації суспільної свідомості, плин ІСторії прискорився.
Оскільки це стосувалося фундаментальних суспільних в'язків, згадані зрушення полягали в поступовому руйнуванні васальної системи, що заснована на земельних даруваннях, у перевазі грошової форми прибутків класу феодалів, зміні сюзеренітету — феодально-договірного характеру королівської влади (її принцип — «перший серед рівних») королівською владою, яка побудована на принципі публічного суверенітету. Все це призвело до того, що під покровом догматизму і авторитаризму схо-дастики прокладалися шляхи для експериментального пізнання природи, розмежування юрисдикції церкви і держави, формування доктрини станової держави, рецепції елементів римського права, яких гостро потребувало товарне виробництво. Інакше кажучи, антична культурна спадщина набула в умовах епохи Ренесансу величезного практичного значення — вона в однаковій мірі була необхідна для формування елементів нового права і нової політики, нової натурфілософії та нової етики і естетики. Цей_пррцес секуляризації багатьох важ-пшуих__галузей знання і мислення як такого призві» до -появїГ~культури Ренесансу, в центрі якої знаходиться гу~манізмп£П|ояв особливого інтед£су_до лдськйзём-цих цінностей.
Ренесансна культура заснована на двох джерелах — антична класична спадщина і спадщина «темних віків» середньовіччя, що так зневажався гуманістами. JTBOJHIL-vynwrypu Шпропження. черпаючи з ппох пжепе.л -язич-
жнсТдували рабськиодномствощцш-ощшнальну їїультурузпритаманнимйГТй рисами." -"-""Фундаментальними тут є'антропоцентризм як структурно-будівний принцип новосйстеми культури, дк_ллу-кя RJn,fiiKy R нікялі ренесансних цінностей. Він і є той магщвайг-щхшалж який відкриває глибинну суть сукуп-щюёПлЬеномешв, що пов язують з ренесансною культурою. Саме в рамках цї_ііудьіздцивідбулпся_-аіакрііття "сЬіту й людини, що розуміються принципово по-новому непорівнянні ТТюмйраючим середньовіччям3міна_ була справді разючою, замість такого характерного для ортодоксії християнства постійного піклування віруючого про світ вічний, потусторонній в світосприйманні гуманістів на першому пяні з'явилося наисильніше прагнення людини до земноїТТПттгяптТтево'Гга посмертної слави. При формальному збереженні традиційно-християнської інтер-претації «великого сплетіння буття» в центрі всесвіту гиіапістір -кхцдно творчим початком буття виявлявся" не бог, а людина_В_[дгі заміні традиційного теодг'тр'з-му антропоцентризм о м зіи'пцргк і пррртнулись усі лінії гщадшшаноговченнД прГлюдину.
Культура Ренесансу, його мистецтво і передусім пластика дозволяють сформулювати парадокс: архетип юності, який по своїй суті є вираженням пошуку незмінності, здається начебто історичним. Основою цього парадокса .служить прийняте Ренесансом положення про принципове генетичне ототожнення світу природи і світу кльтурд (про це свідчить і філософська концепція animal (livfnum). Це положення в ренесансній культурі стає лс.Гплщивом, що повторюється v творах письменників, ф і л о со ф і в_ і художників. Класична формула Пико_елл а М]2чццолії" в «Розмові про гідність людини» "становить віТрГіз загальноприннятого уявлення про принципову єдн.сть CBITY_J нарешті. Ренесанс становить першу куль-турну форму регенерації часу, що свідомо висловлює ідею оновлення. На епоху Ренесансу можна також подивитися як на велику цільну спробу почати історію ЗВОНУ, на акт початку, регенерацію суспільного часу.
Можливо, найбільш яскравим побутовим типом Відродження було те веселе і легковажне, поглиблене і художньо красиво відображене співжиття, про яке нам говорять документи Платонівської академії у Флоренції кінця XV ст. Тут ми знаходимо турніри, бали, карнавали, урочисті в'їзди, святкові бенкети і взагалі усякого роду принади навіть буденного життя, літнього проводження насу, дачного життя, обмін квітами, віршами і мадригалами, невимушеність і витонченість як у повсякденному житті, так і в науці, красномовності і взагалі в мистецтві, листування, прогулянки, любовну дружбу, артистичне володіння італійською, грецькою, латинською та іншими мовами, обожнювання краси думки і захоплення релігією усіх часів та усіх народів. Уся справа тут в естетичному милуванні антично-середньовічними цінностями, перетворенні свого особистого життя на предмет естетичного милування.
Разом з цим побутова практика алхімії, астрології та різної магії охоплювала усе суспільство Відродження знизу доверху і була зовсім не наслідком неосвіченості. Вона результат усе тієї ж індивідуалістичної жаги оволодіти таємничими силами природи, що дає себе знати навіть у Френсіса Бекона, цього видатного поборника Індуктивних методів у науці. З цим пов'язаний і той історичний парадокс, що священна інквізиція досягає розквіту в епоху Відродження. Полювання на єретиків І відьм, безутримний терор і колективні психози, жорстокість і моральна нікчемність, страждання і звичайне скотство є продуктами Ренесансу. Вони і діяльність священної інквізиції не протистоять тодішнім великим досягненням духу і думки людини, а пов'язані з ними, є їхньою невід'ємною частиною, висловлюють аутентичні поривання і потреби людини. Бо Відродження вельми багате нескінченний забобонами, котрими охоплені були рішуче усі верстви суспільства, включаючи вчених і філософів, не говорячи вже про політиків і правителів.
Одним з цікавих побутових типів Відродження, безперечно, було пригодництво і навіть прямий авантюризм, про що свідчить видатна поема Людовіка Аріосто «Шалений Орландо» (1532 р.). Те, що ці побутові форми виправдовувалися і не вважалися порушенням людської моралі, в історичному розумінні було чимось передовим. Це був усе той же стихійний індивідуалізм Відродження, який тут вже не пов'язував себе з будь-якими платонічними теоріями та який вже починав давати велику волю окремим пристрастям і почуттям людини, щоправда, поки не в їхній кінцевій розгнузданості і аморалізмі.
Відродження прославилося своїми побутовими типами підступності, віроломства, вбивства з-за кутка, неймовірної мстивості й жорстокості, авантюризму і всілякого розгулу пристрастей — це зворотна сторона загальновизнаного титанізму Відродження. Усякий розгул пристрастей, свавілля і розбещеність досягають у ренесансній Італії величезних розмірів. Священнослужителі тримають м'ясні лавки, кабаки, ігорні та публічні будинки, через що неодноразово доводилося видавати декрети, що забороняли священникам «заради грошей робитися звод-никами повій», але все марно. Монахині читають «Декамерон», віддаються оргіям, а в брудних стоках знаходять дитячі скелети як наслідки цих оргій. Тодішні письменники порівнюють монастирі то з розбійницькими вертепами, то з непотребними будинками. Папа Олександр VI та його син Цезар Борджіа збирають на свої нічні оргії до 50 куртизанок; у Феррарі герцог Альфонс серед білого дня голим прогулюється вулицями, а у Мілані герцог Галеаццо Сфорца усолоджує себе за столом сценами содомії. В Італії тієї епохи немає ніякої різниці між чесними жінками і куртизанками, а також між законними і незаконними дітьми. Незаконних дітей мали усі: гуманісти, духовні особи, папи, князі, наприклад, У Нікколо д'Есте було близько 300 нешлюбних дітей. Багато кардиналів підтримували стосунки із знаменитою куртнзанською імперією, яку Рафаель зобразив на своєму Парнасі у Ватікані.
Внутрішні чвари і боротьба партій в різних італійських містах, що не вщухали усю епоху Відродження і висували сильні особистості, які відрізнялися нещадною жорстокістю і якоюсь шаленою несамовитістю. Абсолютно неймовірною запальністю, наївним самообожнюван-ням і диким, невтримним честолюбством відзначався видатний скульптор-ювелір XVI ст. Бенвенуто Челліні. Він вбивав своїх суперників і образників, справжніх і уявних, бив коханок, руйнував і громив усе навколо себе. Все його життя сповнене неймовірними пристрастями і пригодами: він кочує з країни в країну, з усіма свариться, нікого не боїться і не визнає над собою ніякого закону. Можна навести безліч прикладів такого роду, усі вони свідчать про те, що безмежний розгул пристрастей, пороків і злочинів органічно пов'язаний із стихійним індивідуалізмом і уславленим титанізмом усього Ренесансу
Характеризуючи епоху Відродження, Ф. Енгельс писав у «Діалектиці природи»: «Це був найбільший прогресивний переворот з усіх пережитих до того часу людством, епоха, яка потребувала титанів і яка породила титанів по силі думки, пристрасті і характеру, по багатогранності і вченості. Люди, що заснували сучасне панування буржуазії, були всім чим завгодно, але тільки не людьми буржуазно-обмеженими. Навпаки, вони були більш-менш овіяні характерним для того часу духом сміливих шукачів пригод... Але що особливо характерне для них, так це те, що вони майже всі живуть у самісінькій гущі інтересів свого часу, беруть жваву участь у практичній боротьбі, стають на бік тієї чи іншої партії і борються хто словом і пером, хто мечем, а хто і тим і іншим разом. Звідси та повнота й сила характеру, які роблять їх цільними людьми» (Маркс К., Енгельс Ф. Тв. Т. 20. С 346—347). Підбиваючи підсумки суспільним зрушенням епохи, Ф. Енгельс відзначає, що вона поклала початок розвиткові сучасних націй, а в галузі мистецтва говорить і про власне «відродження» грецької античності, і про такий розквіт мистецтва, якого вже ніколи більше не вдавалося досягнути. Справді, творчість є основною категорією для інтерпретації ролі мистецтва в епоху Ренесансу, воно було визнане вираженням краси людської цивілізації. Філософський постулат про творчі можливості людини — «людина може стати такою, якою хоче», провозвіщений Піко делла Мірандола, знайшов своє здійснення в розквіті ренесансного мистецтва.
Ідеал життя, відповідний до мистецтва, був реалізований перш за все у Флоренції XV ст.— «ідеальному» місті, змодельованому уявою і руками великих творців. «Ідеальне» місто народилося перш за все завдяки відкриттю перспективи, окресленої Брунеллескі та Леонардо да Вінчі, а також завдяки здійсненій єдності просторово-пластичного і суспільно-політичного бачення світу.
Вперше у таких масштабах з'явився людський простір, матеріальне і духовне, сміливо протиставлене природному простору. У своїй «Похвалі флорентійцям» (1518 р.) Ф. Меланхтон підкреслив натхненний характер естетичної культури Флоренції, що дав перший імпульс тій необоротній зміні, яка торкнулася всіх культурних, суспільних, виховних, політичних і релігійних установ християнського світу, знаменуючи нову блискучу еру в історії людства. Ідеальною моделлю творчої людини був художник-жрець мистецтва, обдарований продуктивною уявою, завдяки якій він перетворює й світ, і самого себе. Імена таких художників, як Брунеллескі, Донателло, Мозач-чио, Альберті та ін., символізують велич флорентійського мистецтва.
Дослідник і шанувальник Ренесансу Я. Бурххардт назвав один з розділів своєї книги, присвяченої аналізу культури і мистецтва італійського Відродження, «Держава як твір мистецтва». В ту епоху концепція мистецтва, що організує світ, охоплювала як предметний світ міста, так і суспільне життя з його іграми, видовищами й театром. Улюбленими розвагами флорентійців були карнавальні фестивалі за участю масок, турніри, вуличні театральні вистави. Твори живопису передають сцени церемоній та видовищ, що об'єднували спільними переживаннями акторів і глядачів, які брали участь в різних проявах цих свят. Для них характерний мотив перемоги й молодості, радісних образів людського щастя. Ренесанс був тією епохою, в якій гармонія між суспільним простором і естетичним досвідом досягла своєї кульмінації.
