Передумови і витоки європейського Просвітництва. Основні риси епохи Просвітництва. Католицьке Просвітництво. На.ука та її ідеали і норми. Політичні й філософські течії. Основні напрями мистецтва XVIII століття: стиль рококо, сентименталізм, класицизм. Культура епохи Просвітництва і Схід. «Вік розуму» й сучасність
Епоха європейського Просвітництва займає надзвц» чайне місце в історії людської цивілізації завдяки світовому масштабу та довгочасному значенню. Хронологічні рамки даної епохи визначені видатним німецьким вч«* ним В. Віндельбандом як століття між «славетною революцією» в Англії й Великою французькою революцією І 789 р. У послідовній низці історично сформованих суспільних ідей і культурних явищ просвітницька ідеологія й культура не стояли окремо: їхні витоки — у попередніх століттях. Друга форма Просвітництва, як називав її К. Каутський, маючи на увазі Відродження як першу форму, виростає на грунті попередніх етапів еволюції європейської ідеології й цивілізації.
Соціально-економічними передумовами культури епохи Просвітництва є криза феодалізму і розвиток капіталістичних відносин, що почався за три століття в Західній Європі. У зв'язку з цим необхідно з'ясувати значення поняття «капіталізм», щоб зрозуміти значення цього явища у всесвітній історії. Один з найвидатніших сучасних дослідників Ф. Бродель у своїй книзі «Матеріальні цивілізація, економіка і капіталізм XV—XVIII ст. ст.і наводить чудове визначення: «...економічний і соціальний лад, коли капітали — джерело прибутку — в цілому не належать тим, хто приводить їх у дію власною працею». Вихідними компонентами капіталістичного розвит-йу є технічний прогрес і наявність ринкових товарно-грошових відносин. У європейській моделі пізнього феодалізму вони взаємообумовлювали одне одного і були пов'язані зі структурними особливостями соціально-політичної підсистеми суспільства, а також оточуючим пргі-рЬдно-географічним середовищем (помірний пояс і дифе-рібншйованга родючість грунту).
У вхематичному вигляді комплекс факторів, що обумовили у кінцевому рахунку генезис капіталізму в Західній Європі, має такий вигляд. Децентралізація і плюралізм, притаманні західноєвропейському феодалізму і пов'язані з особливостями природно-географічного середовища форм, підтримували сталу тенденцію до ій стйтуалгзації диференційованих непірамідальних структур суспільства. Ця тенденція чітко проявляється у формуванні виключно європейської соціальної організації — станової монархії. Поліцентрична структура станової монархії, характеризована балансом окремих елементів, що створює передумови для переходу від традиційної розподільчої економічної політики до ринкового упорядження. У межах останнього торгівля і грошове господарство активізують технічний прогрес, перетворюючи його на нову, європейську традицію. Дійсно, накресле-Й#й механізм не зміг би успішно «працювати» без підключення суто європейських культурно-цивілізованих особливостей (християнства, насамперед протестантського духу, й античного спадку, зокрема рецепції римського права). Таким чином, у Західній Європі почав здійснюватися перехід від статичних, соціальних утворень до стабільних саморегульованих суспільних систем (капіталізм— саме така система), яким немає аналогів у попередній історії людства, включаючи й греко-римську.
Саме за умови невтримно зростаючої кризи феодалізму, на хвилі великого громадського піднесення виникає культура епохи Просвітництва. Витоки цієї культури спеціалісти цілком слушно вбачають у гуманістичній думці Відродження, у раціоналізмі Декарта, політичній філософії Локка, де «ідеї епохи Просвітництва вперше знайшли всебічне, чітке і глибоке об'єднання...» (В. Він-дельбанд), у англійському деїзмі, у досягненнях математики, природознавства і точних наук XVII ст.
Генезис Просвітництва знаходиться в центрі уваги сучасної історіографії. Так, американський дослідник П. Ген у роботі «Просвітництво. Інтерпретація», яка вже стала класичною, називає період з 1300 до 1700 р. «передісторією Просвітництва». Ці чотири століття стали часом.) коли було відновлено зв'язки з античною язичеською філософією, яка виступає попередником просвітницької ідеології. Філософія Ренесансу значно збагатила Просвітництво, і хоча ренесансний період в основному релігійний, філософи настінно шукали «компромісну формулу», яка б дозволила поєднати «язичеську філософію з християнськими віруваннями», «світськість і благочестя», «класику і християнство» (П. Гей). Треба відзначити пріоритет Англії у формуванні ідеології й культури європейського Просвітництва, не треба забувати і про неоднорідність, глибокі відзнаки і специфіку проявлення Просвітництва в окремих країнах. В цілому ж переважна більшість вчених поділяє думку про існування «єдиного Просвітництва».
Європейське Просвітництво — історично конкретний комплекс ідей, що спричинився до певної системи культури. Так, у порівнянні з Відродженням Просвітництво означає глибокий переворот не тільки в умах відносно вузького кола ідеологів, але й у свідомості великої маси людей, котрі, за словами Канта, вийшли «зі стану свого неповноліття» і були захоплені зливою нових ідей, що призвело до появи специфічних рис культури епохи Просвітництва. Новий характер культури розуміють багато діячів XVIII ст. Видавець «Енциклопедичного журналу» П. Руссо піддає критиці прихильників традиційної концепції, яка йде від гуманістів XVI ст., котрі не прагнули до широкого розповсюдження знань серед більшості ше-втаємничених».
Культура епохи європейського Просвітництва (до нього близьке й американське Просвітництво) має свої відмітні риси. По-перше, для неї характерний деїзм (вчення про Бога як творця Всесвіту, який після створення підпорядкований природній, закономірній ході подій). Деїзм як вчення вільнодумства відкриває можливість виступати проти релігійного фанатизму й християнської церкви, за свободу совісті та звільнення науки й філософії від опіки церкви. Представники деїзму ("Вольтер і Руссо у Франції, Локк і Толаид у Англії, Франклін і Джефферсон у Америці та інші просвітителі) іронічно ставилися до притаманних християнству відкриття і віддання, заперечували чудеса і протиставляли вірі розум. В епоху Просвітництва християнська ідея втрачає свою силу, виявляється прагнення вивільнити релігію від церковного вчення і сліпої істеричної віри й вивести її з природного знання.
По-друге, апеляція просвітителів до природи прн відхиленні християнської ідеї призвела до космополітизму., котрий виявлявся в осудженні будь-якого націоналізму і впевненості в рівних можливостях кожної нації. Разом з тим розповсюдження космополітизму викликало падіння почуття патріотизму, що найяскравіше видно на прикладі Франції. У результаті скасування Нантського едикту стався значний відтік інтелектуальних і фінансових сил нації на межі Французького королівства, бо гугенотам ие гарантувалася свобода віросповідання. Це відбилося на життєснроможиості патріотичного почуття; при конфесіональних погромах (в усякому разі й у французів) національна належність ие бралася до уваги. Патріотизм втратив своє значення в державному житті, «отож Французька революція від самого початку відзначалася космополітизмом, її важко 'назвати власне фран-цужькокз... тоді за ідеал правила скоріш абстрактна людина, та аж ніяк не батьківщина» (Е.Фаге).
По-третє, культурі епохи Просвітництва притаманна так звана «науковість». Зрозуміло, певний «науковий дух» виявлявся і в XVII ст., тоді під ним розуміли прогрес в галузі метафізичних, математичних і теологічних досліджень, що можливо лише завдяки безкорисливій любові до суто інтелектуальних видів знання, прикладом якої є геніальні творіння Паскаля і Декарта. Розквіт математики сприяв розвиткові природничих наук. Тому до початку XVIII ст. природознавство, звільнившись від перипатетизму, переживало своєрідне відродження завдяки працям видатних вчених.
Найбільш характерна риса вчених середини XVIII ст. у порівнянні з науковими поколіннями, що передували jM)— ясне переконання в необхідності пояснювати вс! явища природи виключно природними причинами. «Це зовсім не були емпірики з філософської точки зору, це були служники науки,— підкреслює В. І. Вернадський,— яка остаточно увійшла в життя людини нарівні з філософією та релігією». Те, що раніш судилося небагатьом, тепер стало загальним надбанням, прикладом чого є знаменита французька Енциклопедія, у ній вперше на історичну арену вийшов самостійний і цільний науковий світогляд.
По-четверте, з «науковим духом» пов'язана така риса культури епохи Просвітництва, як раціоналізм (недарма Просвітництво називають «віком розуму»). Сам термін «Просвітництво», котрим позначався розрив з минулим, який входив до намірів «філософів», насправді не позначав розриву, але виявив цікаву мімікрію. Тут напрошується порівняння Євангелія від Іоанна з дійсною суттю Просвітництва. Головні протагоністи природної релігії (деїзму) хотіли проголосити нове Євангеліє, Євангеліє розуму, яке зводилося лише до людського розуму. Стає зрозумілим, чому боротьба просвітителів з релігією сприяла продовженню релігійних воєн.
Саме з науки, особливо математики, на думку ряду вчених (Дж. Кларк та ін.), раціоналізм перекочував у світоглядні і політичні системи. Ідеологи Просвітництва вірили, Що з допомогою розуму буде досягнуто істини про людину й оточуючу природу. Раціоналізм — основоположна риса культури епохи Просвітництва, природно, що просвітителям притаманний «раціоналістичний індивідуалізм», який нерозривно пов'язаний з гуманізмом, адже останній виходив з уявлення про раціональну суверенність людини. Розум трактувався як джерело і двигун пізнання, етики й політики: людина може і повинна діяти розумно; суспільство може і повинне улаштуватися раціонально. Від ренесансного раціоналізму тягнуться нитки в минуле й майбутнє — від раціоналістичної рефлексії досократиків і до ревного, самозабутнього культу розуму просвітителів XVIII ст. Недивно, що Вольтер Ьважав його століттям розуму, що розповсюдилося Європою — від Петербурга до Кадісу.
По-п'яте, визначального рисою епохи Просвітництва є ідея прогресу, що тісно переплітається з поняттям «розуму». Тут треба врахувати зміну тлумачення «розуму»— до середини XVII ст. розум сприймався філософами як «частина душі», після Локка стає скоріше «процесом мислення», одночасно набуваючи функції діяльності. Тісно пов'язаний з наукою, розум перетворюється на її головне знаряддя. Саме в епоху Просвітництва сформульовано концепцію «віри в прогрес через розум», яка надовго визначила розвиток європейської цивілізації і принесла цілу низку руйнівних наслідків для людства. Слід пам'ятати, що досягнення емпіричного природознавства лежать у хибному уявленні мислителів XVIII ст., нібито прогресивний розвиток людського суспільства знаходиться у прямій залежності від квантитативних методів впливу на нього. І тільки винахід доктора Гільоте-на продемонстрував суспільній свідомості найпрямолі-нійніший прогрес, що досить сумнівна річ.
По-шосте, для культури даної епохи характерна абсолютизація значення виховання у формуванні нової людини. Діячам того часу здавалося, що створити доцільні умови для виховання дітей — і протягом одного-двох поколінь усі нещастя буде викорінено. Тому більшість з них принципово заперечували будь-яку легенду. На думку Е. Фаге, це було «століття зовсім нове, первісніше і надміру брутальне. XVIII ст., не бажаючи знаходитися під впливом будь-якої традиції, відкинув традицію, що містила в собі досвід нації..., спаливши й знищивши здобутки минулого. XVIII ст. повинне було усе відшукувати і влаштовувати наново». Філософи зробили ставку на нову людину, вільну від спадку тієї чи іншої філософської, релігійної чи літературної традиції. Однак усі експерименти по збавленню людини від традицій закінчувалися трагічно для товариства людей.
Свої особливості притаманні німецькому Просвітництву — «Священна Римська Імперія германської нації» повільно зживала тяжкі наслідки тридцятилітньої війни: політичну роз'єднаність, економічну відсталість, занепад культурних центрів. На початку XVIII ст. у багатьох сферах життя Німеччини панували середньовічна кос-ність, забобони, церковні догми. Однією з особливостей германського Просвітництва, де вирізнялися постаті Г. Лейбниця, Г. Мессинга, І. Вінкельмана, X. Віланда, Ф. Клопштока, І. Гердера та ін., є існування «католицького Просвітництва». В жодній іншій європейській країні не було подібного. У латинських країнах кожний, незгодний з церквою, виходив з неї і починав проти неї боротьбу. У «Священній Римській Імперії», бажаючий піддати критиці церкву і духовенство, прагнув виправити їх зсередини у повній відповідності з приказкою: хто сильно любить, той сильно б'є. Ця різниця між «Просвітництвом» у німецьких землях і латинськими країнами (за деякими винятками) виявляється в тому факті, ЩО у франції й інших європейських державах церква займала позицію твердині у морі критики й нападок, проте v Німеччині вона реформувалася (йдеться про католицьку церкву). Усе зазначене було піддано ґрунтовій ревізії: догматична теологія й біблістика, моральна й пасторальна теологія, освіта священників й орденське життя, проповідництво у співставленні з економічними й соціальними проблемами, літургія й практика благочестя, слід додати й реформу викладання релігії у зв'язку З перетворенням всієї шкільної системи й новими потребами педагогіки. Усе, що стояло на захисті «католицького Просвітництва», стисло можна охарактеризувати так: «Тільки той може його справедливо оцінити, хто усвідомлює викривлення/на які воно було реакцією».
«Католицьке Просвітництво» являє собою реакцію і протест проти бароккового стилю й святобливості епохи Контрреформації, проти безпідставно зрослого культу святих, проти різних відхилень і усього, що спричинялося до забобонів. У виданій на Заході багатотомній «Історії церкви» наголошується такий момент: «Безумовно, боротьба, яка ведеться із забобонами, особливо з похмурою вірою у чари, була одним з позитивних ефектів католицького Просвітництва. Аналогічно очищення храмів, які часто ставали виставками предметів індивідуального благочестя, заслуговує на більше аніж сама критика». Слід відзначити, що «католицьке Просвітництво» виявило мало поваги до старих традицій і використовувало досить радикальні заходи задля усунення з храмі статуй святих, картин, реліквій,— усього, що відвертало увагу від алтаря та амвону.
Діячі «католицького Просвітництва» займалися переробкою молитовників, щоб замінити книжки з благочестя, видані у XVII ст. єзуїтами, кармелітами, францисканцями і домініканцями. Останні пропагували своєрідний фанатизм у поклонінні святим, у виконанні релігійних церемоній і спеціальних обрядів. Можливо, в жодній з епох не було такої кількості молитовників, як у Цьому незвичайному періоді закату «католицького Просвітництва», коли педагогіка розвивалася одночасно з паровою машиною. Як приклад можна на-Эвсти «Повний молитовник для християн-католикїв» І. М. Зайлера, виданий у 1784 р. і відомий усій північно-вахідній Європі, вій зазнав слави ще у другій половині XIX ст. Автор постійно поновлював цей молитовник, що дає можливість простежити за еволюцією від просвітництва до романтизму, котра являла собою одне з найбільш цікавих і повчальних явищ в історії релігії й цивілізації.
Очищення літургічних практик — головна мета «католицького Просвітництва». Його прихильники у npar-ненгні розмістити вівтар . у центрі храму на простому стояі, прибрати бокові вівтарі та відсторонити монологічний характер святої обідні — цілком сучасні. Серед них чимало таких, хто глибоко вивчив життя церкви раннього християнства і вимагав повернення до її простоти £Гразер, Блау, Дорсі, Веркмайстер, Вінтер та ін.). Вони виступали проти тихого виконання молитов під час меси, вважаючи, що усе, в тому числі й канон, слід промовляти голосно; прагнули виключити церковну латинь, прибрати в храмі усі статуї й реліквії, повністю зничтожити культ святих і благословення святого причастя; вимагали суттєвого зменшення молитов і пристосування їх до потреб сучасної їм людини, виступали за різке скорочення числа обов'язкових свят і піддавали гострій критиці паломництво й чудотворні місця.
«К-атолицьке Просвітництво» мало й свої слабкі сторони, що проявлялося у нескінченних катехизисах, їх видавали наприкінці XVIII ст. майже всі німецькі католицькі парафії й розповсюджували у Швейцарії й Нідерландах. Фактором, який справив негативний вплив на нього, є досить сильне прагнення до міжконфесійної спільності. Декотрі автори намагалися викладати матеріал так, щоб катехизисами могли .користуватися й діти протестантів. У ряді катехизмів відчувається сильний струмінь просвітництва—у них висловлюється зневага до догматів і визначається першість натуральної моралі над релігією. У всякому разі, не підлягає сумніву вплив «Католицького Просвітництва» на розвиток культурного життя у «Священній Римській Імперії германської нації».
Процес історичної еволюції в європейському регіоні започаткував особливий тип цивілізації, що належав до іншого рівня соціальної динаміки, мав небачену для традиційних суспільств властивість до прогресу. У науці цивілізацію такого типу звуть техногенною; її характерна риса — швидка зміна техніки й технологій завдяки оостосуванню у виробництві наукових знань. Техногенна цивілізація бере початок у XVII—XVIII ст. ст., в епоху підготовки й розгортання першої промислової революції, становлення науки нового часу, ранніх буржуазних революцій, що закріплювало панування капіталістичних від* носин. До числа витоків становлення основних цінностей техногенної цивілізації належала й цінність об'єктивного й предметного знання, яке розкривало сутність зв'язку речей, їх природи й законів, відносно яких можуть змінюватися речі.'
Ця ціннісна установка забезпечувала не тільки зростання знань, яке виправдане його практичним застосуванням у виробництві чи то у буденному житті, яле й систематичне одержання нових. Суттєво, що ці знання тільки в майбутньому, часто на принципово інших ступенях цивілізаційного розвитку, можуть стати предметами масового опанування. Інакше кажучи, щоб наука могла здійснити прорив до нових предметних структур, могла систематично виробляти нові знання, необхідні в майбутньому, вона потребує принципу самооцінки об'єктивної істини. Цей принцип являє собою фундаментальну цінність розвинутої науки. Другою її фундаментальною цінністю є установка на постійне збільшення об'єктив ного знання про світ, вимога постійної новизни як результату дослідження.
Дані ціннісні установки, що виникли в епоху Відродження і на початку Нового часу, переплавилися в притаманні науці нормативи її внутрішнього етосу: заборона на навмисне перекручування істини на догоду іншим цінностям (політичним, ідеологічним, релігійним та ін.), табу на плагіат, установка на формування цілісної картини людини і природи як результат об'єктивного дослідження світу, раціональність й універсалізм у підході до світу. Відомо, що остаточне утвердження статусу науки з усіма її нормами й ідеалами сталося в епоху Просвітництва, коли наука явилася однією з найважливіших цінностей людської життєдіяльності.
Цінність науки пов'язувалась в той час з особливим розумінням природи людини та її пізнавальної діяльності. Згідно із вже сформованими уявленнями, людина протистоїть природі, втручається до природних процесів, щоб перетворити матеріал природи на необхідні для себе предметні форми. У такій системі просвітницьких цінностей, де пріоритет відданий науковим ідеалам і нормам, природа сприймалася невичерпною коморою ресурсів і матеріалів, необхідних для задоволення зростаючих цюдських потреб. Оскільки людина прагне до панування над природою, їй потрібні об'єктивні знання, які дає тільки безсторонній розум. Наскільки об'єктивне й неупе-реджене дослідження природи речей іманентно притаманне науці, настільки вона домінує серед усіх видів пізнавальної діяльності людини. Більш того, об'єктивне, неупереджене й раціональне знання, одержане в результаті наукових досліджень, давало й дає можливість передбачення поводження об'єктивного світу. Інакше кажу*-чи, наукові знання мають випереджувальний потенціал, який лежить в основі майбутніх науково-технічних рево* люцій, у перетворенні науки на продуктивну силу, що дає можливість регулювати різноманітними суспільними процесами. Таким чином, в епоху Просвітництва завершилося формування сучасної науки з її ідеалами і нормами, а це визначило наступний розвиток техногенної цивілізації.
XVIII ст. називають в Європі «віком розуму», хоча утвердження принципів раціоналізму почалося ще в XVII ст., коли успіхи природознавства й математики стимулювали нове вчення про пізнання на противагу середньовічній схоластиці. Декарт розробив раціоналістичний метод пізнання і висунув концепцію щодо «природжених ідей». На противагу йому Локк стверджував, що не існує «природжених ідей, а тому й нема людей «голубої крові», які претендують на особливі права й переваги. Його думки про виховання людської особистості та роль со« ціального середовища в данному процесі лягли в основу багатьох філософських, соціологічних та педагогічних ідей Просвітництва. Усі просвітителі майже одностайні в твердженні, що якщо людину формує досвід, то це має бути розумний досвід, бо розум — головний критерій істини й справедливості. Слід відзначити, що широке розповсюдження серед французьких просвітителів набув сформульований Локком принцип розділу влади. Цікаво, що саме в англійському Просвітництві народився прагматизм — філософія користі, яка є «конкретною, практичною і розважальною» (Р. Портер). її поява пов'язується з тим, що гроші стали «новим культом» епохи з притаманним їй громадянським і політичним порядком.
Французьке Просвітництво, спрямоване в цілому проти феодалізму і абсолютизму, складалося з різних за Політичною й філософською радикальністю вчень. Представники старшого покоління — Монтеск'є і Вольтер — прагнули більш до поступового реформування феодального суспільства на зразок конституційно-монархічної Англії. Вони розраховували на «розумне сполучення* інтересів буржуа і феодалів. Відповідно до своїх в міру прогресивних політичних поглядів Монтеск'е_ і Вольтер не виходили за межі деїзму, відверто не відстоювали атеїстичний світогляд.
Ідеологи основних мас дореволюційної буржуазії — Дідро, Ла.метрі, Гельвецій, Гольбах та їхні соратники — в принципі заперечували феодальну власність і феодальні привілеї, відкидали деспотичну монархічну владу, виступаючи при цьому за просвічений абсолютизм. Вони нехтували всіма формами ідеалізму й релігії, ратували за матеріалістичну філософію і атеїзм.
Значно гостріше в полемічному плані виступали ідеологи народних низів. Один з них — видатний мислитель епохи Жан Мельє — відкидав не тільки феодальну, а взагалі всіляку приватну власність, захищав комуністичний ідеал у його утопічному тлумаченні, виступав прихильником безкомпромісного матеріалізму і атеїзму, його ідеї відіграли видатну роль напередодні та в період Великої Французької революції 1789 р.
Самостійним і впливовим напрямом у Французькому Просвітництві є руссоїзм. У «Громадському договорі» Ж- Руссо сформував суспільний демократичний ідеал, який вимагав передачу влади від небагатьох усім. Відомо, шо чимало керівників якобинської диктатури, і в їх числі Робеса'єр, були прихильниками ідеї руссоїзму. Висловлюючи інтереси міської і селянської дрібної буржуазії, Руссо відстоював егалітаризм — рівне розподілення приватної власності серед громадян, ствердження істинного народоправства, програму заходів по докорінному поліпшенню життя простого народу. Разом з тим у питаннях філософії й релігії він не додержувався матеріалізму і атеїзму, обмежуючись своєрідним деїзмом. Слід пам'ятати, що філософські й політичні концепції французьких просвітителів, які увібрали в себе ідеї англійських мислителів, мали вплив на культуру багатьох європейських країн.
Мистецтво XVIII ст. перебувало у стані кризи, коли величну, створювану протягом тисячоліть грандіозну художню систему (як модель особливого життя) було піддано перегляду. Поступове руйнування станового ієрархічного принципу сприяло і трансформації санкціонованого релігією мистецтва, в котрому можна виділити кілька напрямів, що різняться між собою не стільки за стилем, скільки світоглядною та ідеологічною спрямова-
Один з таких напрямків — стиль рококо; дослідники розглядають його як звиродніле барокко (йдеться про стиль рококо другої чверті і середини XVIII ст.). Такий погляд цілком правомірний з точки зору еволюції форми — динаміки, ритму, взаємин цілого й частки. Дійсно, могутню просторову динаміку, разючі контрасти і вражаючу пластичну гру форм барокко змінює стиль, який немовби переводить криволінійні побудови барокко в повий регістр. Залишаючи поза увагою фасади, рококо розігрує на стінах і стелях інтер'єрів орнаментальні симфонії, виплітає мереживні візерунки. При цьому рококо досягає вершин віртуозності, вишуканості й блиску, але повністю втрачає монументальність, солідність г силу, притаманні барокко.
Інший напрямок — класицизм XVIII ст.— теж сприймається як «полегшений» класицизм попереднього століття. В ньому більше археологічної досконалості, аніж у попередньому, більш витонченості, вигадки й різноманітності, але також відчутна нестача вагомості й сили. Виникає спокуса вважати «другий» класицизм переробленим виданням «першого», оскільки видно, як один класицизм переходив в інший навіть у творчості архітекторів, наприклад родини Блонделів. Однак і рококо й класицизм XVIII ст. являють собою дещо принципово нове у порівнянні зі своїми прямими попередниками.
Ця різниця свідчить про те, що перелом між культурами XVII і XVIII ст. ст. носив внутрішній, прихований характер. Історики мистецтва відзначають, що рококо — перший безордєрний стиль європейського мистецтва за багато віків. Відомо, що ордер орієнтував архітектуру на людину і одночасно героїзував її буття. Архітектори рококо (його власна сфера оформлення та вбрання інтер'єру) звернулися до реальної людини з її реальними потребами. Вони почали турбуватися про комфорт, оточувати людину атмосферою зручності і вишуканості. Рококо стає стилем небагатих будинків, у яких небагатьма прийомами внесено той же дух затишку й комфорту без підкресленої розкоші. Класицизм XVIII ст. зробив це ще послідовніше.
Важливим започаткуванням у мистецтві XVIII ст. стала поява течій, котрі не мали власної стилістичної форми і не потребували її вироблення. Такою найкрупнішою течією явився сентименталізм, пов'язаний з просвітительськими уявленнями про властиві людині начала доброти й чистоти, що втрачаються разом з первісним природним станом. Сентименталізм не потребував особлйвого стилістичного оформлення, оскільки звертався не до зовнішнього, а до внутрішнього, не до загального, а до особистого. Те особливе забарвлення, особливе відчуття проникнення до інтимного світу, вишуканість емоцій, навіть відчуття пропорцій та легкість фактури так чи інакше пов'язані із сентименталізмом. Усе це створювало почуття ніжної витончетгасті, близькості до природи і внутрішнього благородства. Сентименталізм перетвэ-рюється на передромантизм: «природна людина» зіштовхується з суспільними і природними стихіями, з похмурими бурями і потрясіннями життя, передчуття яких закладено в усій культурі XVIII ст. Зіткнення індивідуальності з суспільством, з трагедіями буття, перехід ідеа-ла в сферу нездійсненної фантазії ведуть у XIX ст., коли буржуазний індивідуалізм і атомізація суспільства кяа. дуть край явищу стилю як крупної історико-художньої категорії. Головним же результатом розвитку мистецтва XVIII ст. є народження початкіа художньої культури наступних століть, хоча й у маскарадному вбранні витончених, загострених театральних форм. Як з обрамлення мереживних жабо, з-під перук дивляться на нас розумні, усе розуміючі очі філософа і борця, як зручність побутової речі проявляється в задумкуватому декорі рококо, так в складному й привабливому мистецтві XVIII ст. вбачаємо народження реалізму і функціоналізму усього новітнього часу.
У розумах письменників епохи Просвітництва усе частіше виникає думка про єдність людства і його культури. Ще Лейбниць замислювався над контактами Сходу і Заходу, й навіть про можливість створення у віддаленому майбутті єдиної загальнолюдської мови. Протягом XVIII ст. в Європі надзвичайно зростає інтерес до життя, звичаїв та культури країн Сходу. Так, у Франції ще наприкінці XVII ст. з'явилося багатотомне видання «Східна бібліотека». На початку XVIII ст. з'являються переклади з арабської, перської й інших східних мов. Особливим успіхом користується видання «Тисячі й однієї ночі», що спричинилося до багатьох наслідувань. З французької багато які з цих книг перекладаються на інші європейські мови, в тому числі й на російську. Про інтерес до Сходу свідчить відомий переклад «Шакун-тали» Калідаси (в Англії зроблений В. Джонсом у Німеччині — Форстером, у Росії —Карамзіним), 'російський вчений Г. Лебедев прагне проникнути у таємниці давньоіндійської культури. Дуже популярні східні теми, сюжети, образи. Монтеск'є, Вольтер, Голдсміт, Віландта Інші філософи звертаються до тем і образів Сходу, навіть якщо Схід у їхній уяві дається умовно і недифе-ренційовано. П. А. Плавильщиков написав трагедію на тему боротьби народу Індії проти орд далеко не умовного Надір-шаха.
Спроби теоретично осмислити культуру різних народів, виходячи з ідеї єдності людського роду, ще більш важливі напередодні Просвітництва в Італії. Віко говорив: «Існує в природі одна розумова мова, загальна для всіх народів»; Гельвецій у праці «Про людину» стверджував, що «різниця смаків у людей передбачає лише невеликі різниці у відтінках їх відчуттів» — загалом, всі народи мають однакові можливості для розвитку. Для доказів він послався на «одноманітність народних прислів'їв» різних народів.
Просвітителі виходили з переконань про універсальність розуму та єдності людської природи. Ближче за інших до ідеї світової літератури підійшов Гердер, який уважно вивчав фольклор різних країн та опублікував збірку «Голоси народів у їх піснях». Звичайно, вчений міг навести лише окремі зразки пісенної творчості різних народів. Охопити єдиним поглядом різноманітність світової культури при тодішньому рівні знань було неможливо. Але він мріяв про таку можливість й заповідав її наступним поколінням, проголошуючи: «Яка б це була праця про людський рід, про людський дух, світову культуру, про всі країни, епохи, народи, про сили, змішен-нях, образах!».
Філософи «віку Розуму» вже давно підривали основи сучасних їм держав Європи, де політична влада і величезні багатства належали аристократії та духовенству, тоді як народна маса залишалася тягловою твариною для сильних цього світу. Проголошуючи верховне володіння розуму, виступаючи з проповіддю віри у людську природу, яка має проявити себе, тільки-но їй буде повернено свободу, просвітителі «відкрили перед людством широкі, нові горизонти» (П. Кропоткін). В епоху Просвітництва виникли міцні ідейні течії, відбулася революція в інтелектуальній, етичній, правовій та естетичній сферах, що проклало шлях до політичних перемін, і як наслідок, потрясло основи Франції (а також інших країн Європи та Північної Америки). Можливо, саме в цей час світська культура стал,а визначним фактором, основною рушійною силою.
Результатом «віку Розуму» стала Велика французька революція 1789 p., що проголосила людину громадянином. Установнимй зборами 20—26 серпня першого року революції прийнято «Декларацію прав людини та громадянина», де у першій статті записано: «Всі люди народжуються та залишаються вільними та рівноправними». Ця ідея, народжена європейською культурою епохи Просвітництва, затвердилася тепер всюди. Щоправда, шлях до її реалізації непростий: про неї сперечалися, її відхиляли, забували та знов відкривали, одні ледве терпіли її, інші — вважали життєво необхідною. І нарешті, v 1948 р. надихане нею міжнародне співтовариство прийняло загальну декларацію прав людини. Оцінюючи ідеї, які привнесла Велика французька революція ще двісті років тому, історик Ф. Фюре говорить, що «Вони привертають дедалі більше прихильників, але труднощі, пов'язані з їх повним втіленням у життя, величезні». Адже в країнах Заходу, де ці ідеї сприйнято вже давно, спостерігаються негативні явища — люди відвертаються від турбот суспільства, менше цікавляться проблемами своїх громадян, послаблюються колективні зв'язки. Справа в тому, що до цього часу не вирішено фундаментальну проблему співвідношення людини та суспільства.
Сьогодні підлягає серйозному сумніву вироблена в епоху Просвітництва ідеологія прогресу у різних формах. Дискредитація минулого є умовою зусиль, спрямованих у майбутнє, з якого починається справжня історія людини-господаря своєї долі та творця свого щастя. Найважливіша драма нашого століття, перешкода в урегулюванні наслідків науково-технічного прогресу, двосмис-леності даного прогресу, великі питання буття, що залишаються без відповіді,— сукупність цих та інших факторів обумовили кризу ідеї прогресу. Різні форми втомленості та нігілізму — симптоми цієї кризи. Неадекватною дійсністю виявилася і ідея панування людини над природою — глобальною екологічною проблемою. Деякі дослідники вважають, що інтелектуальна машина «віку Розуму» розбилася під час зіткнення з реаліями життя (досить згадати трагічні наслідки просвітительської догми про формування нової людини). Таким чином, не всі ідеї просвітителів виявилися життєздатними, що їх істинність не можна абсолютизувати.