Полікарпов Лекції з історії світової культури (2006)
ЛЕКЦІЯ 21. Російська і українська культури XIX — початку XX СТ.
Консервативний характер політичної культури царської Росії. Економічні суперечності та зліт культури. Особливості російської культури. Золотий вік російської культури. О. Пушкін, М. Лєрмонтов і М. Гоголь. Моральні пошуки Л. Толстого і Ф. Достоєвського. «Енеїда» І. Котляревського. Класична епоха української культури. Творчість Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки. Досягнення російської науки. Срібний вік російської культури. «Світ мистецтва». Російський символізм
Для розуміння особливостей російської та української літератури XIX — початку XX ст. суттєве значення має знання характеру політики, економіки і права Російської імперії. Внаслідок петрівських реформ відбулися утвердження в Росії абсолютної монархії і законодавче оформлення бюрократії, що особливо яскраво виявилося в «золотому віці» Катерини II. Початок XIX ст. ознаменувався міністерською реформою Олександра І, який проводив лінію на зміцнення феодально-абсолютистського порядку, враховуючи новий «дух часу», в першу чергу — вплив французької революції 1789 р. на свідомість, російську культуру. Одним із архетипів цієї культури є любов до свободи, оспівувана російською поезією, починаючи з Пушкіна й закінчуючи Цвєтаєвою. Заснування міністерств знаменувало собою подальшу бюрократизацію управління і вдосконалення центрального апарату Російської імперії. Одним з елементів модернізації та європеїзації російської державної машини є заснування Державної Ради, функція якої полягала в централізації законодавчої справи і забезпеченні однаковості юридичних норм. Міністерська реформа і утворення Державної Ради завершили реорганізацію органів центральной) управління, що проіснували до 1917 р. Після скасування кріпосного права в 1861 р. Росія міцно стала на шлях капіталістичного розвитку.
Культурно-історичний процес в Росії XIX — початку XX ст. має свої особливості. Помітне прискорення йог© темпів зумовлене відзначеними вище факторами. При цьому, з одного боку, відбувалася диференціація (або спеціалізація) різних сфер культурної діяльності (особливо в науці), а з другого — ускладнення самого культурного процесу, тобто більше «зіткнення» і взаємовплив різних галузей культури — філософії, літератури, живопису, музики та ін. Необхідно відзначити також посилення процесів дифузної взаємодії між складовими частинами російської національної культури — офіційною («високою», професійною) культурою, що опікалася державою (церква втрачає духовну владу), і культурою народних мас («фольклорним» пластом), що бере початок в недрах східнослов'янських родоплемінних союзів, формується в Древній Русі й продовжує своє повнокровне існування протягом усієї вітчизняної історії. В надрах офіційно державної культури помітний прошарок «елітарної» культури, що обслуговує панівний клас (аристократію і царський двір) і має особливу сприйнятливість до іноземних нововведень. Досить згадати романтичний живопис О. Кіпренського, В. Тропі-ніна, К. Брюлова, О. Іванова та інших видатних художників XIX ст.
Починаючи з XVII ст. складається і розвивається «третя культура» — самодіяльно-реміснича, що, з одного боку, спиралася на фольклорні традиції, а з іншого — тяжіла до форм офіційної культури. У взаємодії цих трьох шарів культури, часто конфліктній, переважає тенденція до єдиної загальнонаціональної культури на основі зближення офіційного мистецтва і фольклорної стихії, що надихалася ідеями народності та національності. Ці естетичні принципи стверджувалися в естетиці Освіти (П. Плавильщиков, М. Львов, О. Радищев), були особливо важливими в епоху декабризму в першій чверті XIX ст. (К. Рилєєв, О. Пушкін) і набули основоположного значення в творчості та естетиці реалістичного типу в середині XIX ст.
В формуванні російської національної культури всё активніше бере участь інтелігенція, що початково скла* далася із освічених людей двох привілейованих верств — духовенства та дворян. В першій половині XVIII ст. з'являються інтелігенти-різночинці, в другій половині віку виділяється особлива соціальна група — кріпосна інтелігенція (актори, живописці, архітектори, музиканти, поети). Якщо в XVII ст.— першій половині XIX ст. Провідна роль в культурі належала дворянській Інтелігенції, то в другій половині XIX ст.— різночинцям. До складу різночинної інтелігенції (особливо після скасування кріпосного права; вливаються вихідці з селян. Не випадково В. І. Ленін відносив до різночинціз «освічених представників ліберальної та демократичної буржуазії, що належать не до дворянства, а до чиновництва, міщанства, купецтва, селянства» [Ленін В. І. Повн. зібр. те. Т. 26. С. 93—94]. Це пояснює таку найважливішу особливість культури Росії в першій половині XIX ст., як початок процесу її демократизації. Він виявляється в тому, що діячами культури поступово стають не тільки представники привілейованих верств, хоча вони й продовжують займати провідне місце. Збільшується число письменників, поетів, художників, композиторів, учених із нспрнвілейованих верств, у тому числі з кріпосного селянства, але переважмо із середовища різночинців. В XIX ст. провідною галуззю російської культури стає література, чому сприяв насамперед її міцний зв'язок з прогресивною визвольною ідеологією. Ода Пушкіна «Вільність», його «Послання в Сибір» та «Відповідь» на це послання декабриста О. Одоєвського, сатира Рилєєва «До временщика» (Аракчееву), вірш Лєрмонтова «На смерть поета», листи Бєлінського до Гоголя були по суті політичними памфлетами, бойовими революційними закликами, що надихали передову молодь. Дух опозиційності та боротьби, властивий творам прогресивних Письменників Росії, зробив російську літературу того часу однією з активних суспільних сил.
Навіть на фоні цієї багатющої світової класики російська література минулого століття — виключне явище. Можна сказати, що вона подібна Молочному Шляху, що ясно виділяється на всіяному зорями небі, якби не деякі з письменників, що складають її славу, не нагадували скоріше засліпляючі світила чи самостійні всесвіти. Одні лише імена О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Гоголя, Ф. Достоєвського, Л. Толстого відразу ж викликають уявлення про величезні художні світи, численність ідей і образів, які по-своєму відбиваються в свідомості все нових і нових поколінь читачів. Враження, яке справляє цей «золотий вік» російської літератури, прекрасно висловив Т. Манн, кажучи про її «незвичайну внутрішню єдність та цілісність», «тісну згуртованість її рядів, нерозривність її традицій». Можна сказати, що рушкінська поезія І російська проза — це чудо; невипадково Ясна Поляна—інтелектуальна столиця світу XIX ст. О. Пушкін був засновником російського реалізму, його роман «Євгеній Онєгін», який В. Бєлінський назвав «енциклопедією російського життя», є найвищим досягненням реалізму в творчості великого поета. Визначними зразками реалістичної літератури є історична драма «Борис Годунов», повісті «Капітанська дочка», «Дуброй-ський» та ін. Світове значення О. Пушкіна пов'язане з усвідомленням світового значення створеної ним традиції. Він проклав шлях літературі М. Лєрмонтова, М. Гоголя, І. Тургенева, Л. Толстого, Ф. Достоєвського, А. Чехова, що по праву стала не тільки фактом російської культури, але й найважливішим моментом духовного розвитку людства.
Традиції Пушкіна продовжив його молодший сучасник і спадкоємець М. Лєрмонтов. Роман «Герой нашого часу», Що по праву вважається вершиною лермонтов-ського реалізму, багато в чому співзвучний з «Євгенієм Онєгіним». Творчість М. Лєрмонтова була вищою точкою розвитку російської поезії після пушкінського періоду й відкрила нові шляхи в еволюції російської прози.
В напрямі від передромантичних і романтичних форм до реалізму розвивалася і творчість М. Гоголя, яка виявилася вирішальним фактором наступного розвитку російської літератури. В його «Вечорах на хуторі біля Диканьки» художньо здійснена концепція України — цього слов'янського стародавнього Риму — як цілого материка на карті Всесвіту, з Диканькою як своєрідним його центром, як осередок національної духовної специфіки, національної долі. Разом з тим М. Гоголь є засновником «натуральної школи» (школи критичного реалізму); не випадково 30—40 роки XIX ст. М. Черии-шевський назвав «гоголівським періодом» російської літератури. «Всі ми вийшли із «Шинелі» Гоголя»,—= образно помітив Ф. Достоєвський, характеризуючи вплив М. Гоголя на розвиток російської літератури. На початку XX ст. М. Гоголь набуває всесвітнього визнання і з цього часу стає діючою і все більш зростаючою величиною світового художнього розвитку. Поступово усвідомлюється глибокий філософський потенціал його творчості.
Особливої уваги заслуговує творчість Л. Толстого, що ознаменувала новий етап у розвитку російського і світового реалізму, перекинула міст між традиціями класичного роману XIX ст. і літературою XX ст. Особливе явище в російській та світовій літературі — роман «Війна і мир». В цьому унікальному феномені мистецтва Л. Толстой поєднує форму психологічного роману з розмахом і багатофігурністю епічної фрески. Пройшло більше 100 років з дня виходу в світ першої частини роману; багато поколінь читачів змінилося за цей час, і незмінно «Війну і мир» читають люди різного віку. «Вічним спутником людства» назвав цей роман Ю. На-гібш, бо «Війна і мир» присвячений одній з найзгубніших війн XIX ст., стверджує моральну ідею торжества життя над смертю, миру над війною, що набуло колосального значення наприкінці XX ст.
Врожае воістину титанічний характер моральних пошуків Ф. Достоєвського, що на відміну від Л. Толстого не дає аналізу епічних масштабів. Він не дає опису того,' що відбувається, проте примушує «поринути в підпілля», щоб побачити, що ж відбувається в дійсності, примушує нас бачити себе в самому собі. Завдяки надзвичайній здібності проникати в саму людську душу Ф. Достоєв-ськнй одним із перших, якщо не найпершим, дав опис сучасного нігілізму, його характеристика цього настрою розуму незгладима, вона і до цього часу вражає глибиною і нез'ясовною точністю. Античний нігілізм був пов'язаний із скептицизмом і епікурійством, його ідеалом була благородна безтурботність, досягнення спокою духу перед лицем зрадливості фортуни. Нігілізм Стародавньої Індії, що справив таке глибоке враження на Олександра Македонського та його оточення, в філософському відношенні був трохи схожий з позицією древньогрецького філософа Піррона із Еліди і виливався в філософію споглядання пустоти. Для Нагарджуни і його послідовників нігілізм був переддвер'ям релігії. Однак сучасний нігілізм, хоча в його основі теж лежать інтелектуальні переконання, не веде ні до філософської безпристрастності, ні до благословенного стану незворушності. Це, швидше, відсутність здібності створювати і стверджувати, духовна вада, а не філософія. Ф. Достоєвський шукав позбавлення від нігілізму не в самогубстві і не в запереченні, а в ствердженні та радості. Відповіддю нігілізму, яким хворіє інтелігент, служать життєдайна «наївність» Дмитра Карамазова, що переповнює через край, радість Альоші — героїв роману «Брати Карамазови». У невинності простих людей — спростування нігілізму. Світ Достоєвського — це світ чоловіків, жінок, дітей, одночасно звичайних і незвичайних. Одних охоплюють турботи, інших сладострастність, одні бідні й веселі, інші багаті й сумні. Це світ святих і злодіїв, ідіотів і геніїв, благочестивих жінок і дітей, котрих терзають їх батыш. Це світ злочинців і добропорядних громадян; але ворота раю відчинені всім: вони можуть врятуватися або приректи себе на вічне прокляття. В записних зошитах Достоєвського є найсильніша думка, в яку тепер все впирається і з якої все витікає: «Буття тільки тоді і є, коли йому загрожує небуття. Буття тільки тоді й починає бути, коли йому загрожує небуття». Світу загрожує загибель, світ може — повинен! — бути врятований красою духовно-морального подвигу—так прочитується Достоєвський сьогодні, так примушує нас прочитати його сама реальність нашого часу.
В руслі тенденцій розвитку російської літератури знаходиться і еволюція української літератури. В перші десятиліття XIX ст. в українській літературі спостерігається загальна для всіх новоєвропейських літератур провідна роль поетичних жанрів. До середини 30-х років XIX ст. однією із найпродуктивніших стилевих течій в українській поезії був бурлеск — ідейно-художня природа якого тоді відповідала задачам ствердження нового світосприймання і нових естетичних принципів. Бурлескно-травестійна поема І. Котляревського «Енеїда». повністю опублікована в 1842 p., традиційно вважається першим твором нової української культури. Пошуки Котляревським основ розумного в «природному» світі, в «природі» призвели ного до відтворення вірувань, звичгїв, традиційних рис побуту, морально-психологічної своєрідності естетичних уявлень українського народу. При безсумнівній бурлескній стильовій єдності «Енеїда» Котляревского — синкретичне сполучення літературного етикету, художнього канону, поетичної умовності чарівної казки і небувальщини, елементів класичної поетики і рис світового мистецтва. «Енеїда» Котляревського різними своїми гранями близька до «Декамерона» Бок-каччо, «Моргайте» Пульчі, гуманістичної сатири передодня європейського освічення (Рабле, Еразм Роттердам-ський, Сервантес), творів німецької бюргерської сатири, «гробіанської літератури» (С. Брант, І. Рішарт), комічних національних епопей епохи Просвітительства {«Мишоїда» і «Монахомахія» І. Красицького, «Девін» Ш. Гнєв-ковського, комічні поеми М. Чоконаї «Поділ богів», «Війна мишей і жаб» та ін. І. Котляревський не тільки в «Енеїді», але й в інших своїх відомих творах («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник») яскраво зображає народний побут, висміює дворянство і чиновництво. Гу-лак-Артемовський у своїх сатиричних байках виводив Дурних і чванливих панів, жадібних попів, хабарішків-чиновників; глибоко народні його балади і ліричні вір? ші. В повістях і романах Квіткн-Основ'яненка зображена широка картина важкого становища кріпосного україн-ського селянства, побуту і звичаїв дворянства. Його роман — «Пан Халявський» був високо оцінений В. Бєлінським.
Видатний український поет, художник і революційний демократ Т. Г. Шевченко народився в сім'ї кріпосного селянина. Російські друзі викупили його з неволі й допомогли закінчити курс в Академії художеств. На поетичну творчість Шевченка великий вплив мали поети-декабристи, Пушкін і Герцен. Шевченко є творцем літературної української мови. В його поезії чітко виражена ідея боротьби проти самодержавства і кріпосництва: в поемі «Гайдамаки» ним оспівується селянська війна українського народу у XVIII ст.— «Коліївщина», а у відомому «Заповіті» Шевченко звертається до народу із прямим закликом до повстання. Він відіграв основну роль у розвитку соціальної та національної самосвідомості українського народу, в ствердженні української літератури і образотворчого мистецтва на позиціях критичного реалізму, народності, революційно-демократичної ідейності. Його творчість мала вплив на загальноросійський визвольний рух і ще за життя поета викликала значний резонанс за рубежем, особливо в слов'янському світі. Необхідно підкреслити, що з ім'ям Шевченка українська література вийшла на світову арену.
Т. Шевченко своїми класичними творами поклав початок розквіту української культури, його справу продовжили такі видатні діячі української літератури, як І. Франко і Л. Українка. При цьому слід пам'ятати, що розвиток української культури був небажаним для царату: в 1863 р. міністром внутрішніх справ Валуєвим був введений циркуляр про заборону друку книг українською мовою, а указом 1876 р, були заборонені сценічні вистави і читання українською мовою, тоді як на Галичині таких заборон не було. В світлі останнього слід розглядати творчість видатних майстрів соціально-психологіч-ної новели О. Кобилянської, В. Стефаника, М. Черемшини, Л. Мартовича та ін., що в значній мірі формувалася під впливом І. Франка. Перебуваючи майже 40 років на чолі української літератури й беручи безпосередню участь у визвольному русі Галичини (Австро-Угорщина), він своєю дійсно енциклопедичною діяльністю визначив цілий етап в духовному житті українського народу. В своїх численних творах («Захар Беркут», «Стовпи суспільства» та ін.). Франко всебічно зобразив життя, побут, психологію всіх верств галицького суспільства, розкрив соціально-політичні причини диференціації селянства і пролетаризації бідності, показав виникнення перших загонів робітничого класу. В змісті, філософській концепції та громадянському пафосі його поеми «Моісей» помітний відблиск подій передодня і початку першої російської революції.
У колі найбільш передових діячів української літератури кінця XIX ст.— початку XX ст. одне з перших місць належить Лесі Українці. Разом із Франком вона була послідовним продовжувачем революційно-демокрз-тичннх традицій Шевченка в умовах пролетарського періоду визвольного руху.
Необхідно відзначити, що одним із центрів культурного життя України поступово став Харків, особливо після заснування в ньому університету (1805 p.). В 10— 40 роках XIX ст. у Харкові видавалися російською мопою газети, журнали, збірки, альманахи — «Харьковский еженедельник», «Харьковский Демокрит», «Украинский вестник», «Харьковские известия», «Украинский журнал», «Утренняя звезда», «Южный русский сборник», на сторінках яких публікувалися твори російських і украіи-ських авторів. Значну роль у розвитку української літератури відіграли видані українською мовою альманахи «Ластівка» (Петербург, 1841 p.), «Сніп» (Харків, 1841 p.), а також збірки «Молодик» (1843—1844 pp.) та «Киянин» (1840—1850 pp.), в яких публікувалися твори російською і українською мовами.
Українські письменники і вчені звертаються до вивчення історії, етнографії та фольклору свого народу. Незвичайною широтою наукових інтересів і енциклопедизмом знань відзначався видатний український і російський філолог О. О. Потебня. Його праці присвячені російській граматиці, історії української та російської мов, їх порівняльному аналізу: особливо значних результатів здобув він під час вивчення синтаксису східнослов'янських мов.
В XIX — початку XX ст. значних успіхів досягла вітчизняна наука: в математиці, фізиці, хімії, медицині, агрономії, біології, астрономії, географії, в галузі гуманітарних досліджень. Про це свідчить навіть простий перелік імен геніальних і видатних вчених, що зробили значний внесок у світову науку: С. М. Солов-йов, Т. Г. Грановський, І. І. Срезневський, Ф. І. Буслаев, М. І. Пирогов, І. І. Мечш'ков, І. М. Сеченов, 1. П. Павлов, П. Л. Чебишев, М. В. Остроградський, М. І. Лобачевський, М. М. Зінін, Д. М. Бутлеров, Д. I. Менделеев, Е. X. Ленц, Б. С. Якобі, В. В. Петров, К. М. Берг, В. В. Докучаев, К. А. Тімірязєв, В. I. Вер-надський та ін. Як приклад розглянемо творчість В. І. Вернадського — генія вітчизняної науки, засновника геохімії, біогеохімії та радіогеології. Його вчення про біосферу і ноосферу в наші часи швидко входить в різні розділи природознавства, особливо у фізичну географію, геохімію ландшафту, геологію нафти й газу, рудних родовищ, гідрогеологію, ґрунтознавство, біологічні науки та медицину. Історія науки знає чимало видатних дослідників окремих напрямків природознавства, але значно рідше зустрічалися вчені, які своєю думкою охоплювали всі знання про природу своєї епохи і намагалися дати їх синтез. Такими були в другій половині XV — на початку XVI ст. Леонардо да Вінчі, у XVIII ст. М. В. Ломоносов і його французький сучасник Ж. Л. Бюффон, наприкінці XVIII ст.— в першій половині XIX ст.— О. Гумбольдт. Наш найвизначніший природознавець В. І. Вер-надський за будовою думок і широтою охоплення природних явищ стоїть в одній шерензі з цими корифеями наукової думки, однак він працював в епоху нгзрівня-ного зростання обсягу інформації в природознавстві, принципово нової техніки та методології досліджень. В. І. Вернадський був вченим винятково широкої ерудиції: він вільно володів багатьма мовами, слідкував за всією світовою науковою літературою, особисто спілкувався або ж листувався з иайвидатнішими вченими свого часу Це дозволяло йому завжди бути на передових рубежах наукових знань, а у своїх висновках і узагальненнях заглядати далеко вперед. Ще в 1910 р. у записці «Про необхідність досліджень радіоактивних мінералів Російської Імперії» В. І. Вернадський передвістив неминучість практичного'використання колосальної за своєю потужністю атомної енергії. В останні часи, в зв'язку корінними змінами в ставленні людини до природи став стрімко зростати у нас і за кордоном інтерес до його наукової творчості.
Кінець XIX ст.— початок XX ст. отримав назву срібного віку російської культури, що починається «Світом мистецтва» і закінчується акмеїзмом. «Світ мистецтва» — Це організація, що виникла в 1898 р. і об'єднала майстрів найвищої художньої культури, художню еліту Росії тих часів. В цьому об'єднанні брали участь майже всі відомі художники — Бенуа, Сомов, Бакст, Лансере, Головін, Добужинський, Врубель, Серов, Коровій, Леві-тан, Нестеров, Рябушин, Реріх, Кустодієв, Петров-Водкін, Малявін, Ларіонов, Гончарова та ін. Величезне значення для формування «Світу мистецтва» мала особистість Дягілєва, мецената і організатора виставок, а потім — імпресаріо гастролей Російського балету і опери за кордоном (Російські сезони), що познайомили Європу з творчістю Шаляпіна, Павлової, Фокіна, Ніжинського та ін. Під його редакцією в 1899—1904 pp. видавався журнал «Російські сезони», що складався з двох розділів: художнього і літературного. В останньому публікувалися спочатку праці релігійно-філософського плану під редакцією Д. Мережковського і 3. Гіппіус, а потім — праці з теорії естетики символістів на чолі з А. Білим і В. Брюсовим. Завдяки цьому журналові в Росії по-новому було оцінене англійське і німецьке мистецтво. Відкриттям для багатьох європейців стали живопис російського XVIII ст. і архітектура петербурзького класицизму. Можна сказати, що срібний вік російської культури — це вік культури високого рангу і віртуозності, культури спогадів, попередньої вітчизняної культури, культури цитати. Російська культура цього часу є синтезом старої дворянської культури з різночинною. Значною справою «Світа мистецтв» була грандіозна історич1* на виставка російського живопису від іконопису до" сучасності в паризькому Осінньому салоні 1906 p., експонована потім в Берліні та Венеції. Це був перший акт всеєвропейською визнання «Світу мистецтв», а також відкриття російського живопису XVIII ст.— початку XX ст. загалом для західної критики та справжній тріумф російського мистецтва. Поряд з великою реалістичною традицією і пролетарським мистецтвом найвизначнішим напрямком рубежа століття в російській культурі був символізм — багатогранне явище, що не вміщується в рамки «чистої» доктрини. Наріжним каменем його був символ, що замінює собою образ і об'єднує платонівськ? царство ідей із світом внутрішнього досвіду митця Серед найвидатніших західних представників символізму або ж тісно пов'язаних із ним митців ми бачимо такі відомі імена, як Маларме, Рембо, Верлен, Верхарн, Метерлін», Рільке. Російські ж символісти — О. Блок, А. Білий, Вяч Іванов, С. Соловйов, І. Анненський, К. Бальмонт та ін.— спиралися на філософські ідеї від Канта до Шопенгауера, від Ніцше до В. Соловйова і своїм найулюбленішим афоризмом вважали тютчевський рядок «Мысль изреченная есть ложь». Російські символісти вважали, що «ідеальні пориви духу» не тільки піднесуть. їх над покровами повсякденності, розкриють трансцендентну суть буття, але й зруйнують також «крайній матеріалізм», рівнозначний «титанічному міщанству». Кр-аса ними розглядалася як ключ до таємниць природи, ідеї добра і усієї світобудови, що дає можливість проникнути в область позамежного, як знак інобуття, який піддається розшифровці в мистецтві. Звідси — уявлення про митця як про деміурга, творця і повелителя. Поезії ж відводилася роль релігії, залучення до якої дозволяє побачити «незримими очима» ірраціональний світ, що метафізично виступає як «очевидна краса». Наприкінці 10-х років символізм внутрішньо вичерпав себе як цілісна течія, залишивши глибокий слід в різних сферах російської культури.
На закінчення слід відзначити, що в роки напередодні революції, культурна і літературна Росія була готовою до війни і революції. В цей період змішалося все: апатія, смуток, занепадництво — і сподівання нових катастроф. Носителі російської культури срібного віку, що критикували буржуазну цивілізацію і відстоювали демократичний розвиток людства (М. Бердяев, В. Соловйов та ін.), жили серед величезної країни, ніби на безлюдному острові. Росія не знала грамоти — в середовищі інтелігенції зосередилася вся світова культура — тут цитували напам'ять греків, захоплювалися французькими символістами, вважали скандинавську літературу своєю, знали філософію і богослів'я, поезію і історію всього світу. І в цьому смислі російська інтелігенція була охоронцем культурного музею людства, а Росія — Римом занепаду. Російська інтелігенція не жила, а спостерігала най-витончініше, що було в житті, вона не боялася ніяких слів, вона була духовно цинічна і нецнотлив-а, в житті млява і бездіяльна. У відомому смислі російська інтелігенція здійснила революцію в умах людей до революції в суспільстві — так глибоко, безжалісно та згубно перекопувався грунт старої традиції, такі сміливі проекти майбутнього були накреслені. Революція грянула, і це мало неоднозначний вплив на незвичайну російську культуру.
Для розуміння особливостей російської та української літератури XIX — початку XX ст. суттєве значення має знання характеру політики, економіки і права Російської імперії. Внаслідок петрівських реформ відбулися утвердження в Росії абсолютної монархії і законодавче оформлення бюрократії, що особливо яскраво виявилося в «золотому віці» Катерини II. Початок XIX ст. ознаменувався міністерською реформою Олександра І, який проводив лінію на зміцнення феодально-абсолютистського порядку, враховуючи новий «дух часу», в першу чергу — вплив французької революції 1789 р. на свідомість, російську культуру. Одним із архетипів цієї культури є любов до свободи, оспівувана російською поезією, починаючи з Пушкіна й закінчуючи Цвєтаєвою. Заснування міністерств знаменувало собою подальшу бюрократизацію управління і вдосконалення центрального апарату Російської імперії. Одним з елементів модернізації та європеїзації російської державної машини є заснування Державної Ради, функція якої полягала в централізації законодавчої справи і забезпеченні однаковості юридичних норм. Міністерська реформа і утворення Державної Ради завершили реорганізацію органів центральной) управління, що проіснували до 1917 р. Після скасування кріпосного права в 1861 р. Росія міцно стала на шлях капіталістичного розвитку.
Культурно-історичний процес в Росії XIX — початку XX ст. має свої особливості. Помітне прискорення йог© темпів зумовлене відзначеними вище факторами. При цьому, з одного боку, відбувалася диференціація (або спеціалізація) різних сфер культурної діяльності (особливо в науці), а з другого — ускладнення самого культурного процесу, тобто більше «зіткнення» і взаємовплив різних галузей культури — філософії, літератури, живопису, музики та ін. Необхідно відзначити також посилення процесів дифузної взаємодії між складовими частинами російської національної культури — офіційною («високою», професійною) культурою, що опікалася державою (церква втрачає духовну владу), і культурою народних мас («фольклорним» пластом), що бере початок в недрах східнослов'янських родоплемінних союзів, формується в Древній Русі й продовжує своє повнокровне існування протягом усієї вітчизняної історії. В надрах офіційно державної культури помітний прошарок «елітарної» культури, що обслуговує панівний клас (аристократію і царський двір) і має особливу сприйнятливість до іноземних нововведень. Досить згадати романтичний живопис О. Кіпренського, В. Тропі-ніна, К. Брюлова, О. Іванова та інших видатних художників XIX ст.
Починаючи з XVII ст. складається і розвивається «третя культура» — самодіяльно-реміснича, що, з одного боку, спиралася на фольклорні традиції, а з іншого — тяжіла до форм офіційної культури. У взаємодії цих трьох шарів культури, часто конфліктній, переважає тенденція до єдиної загальнонаціональної культури на основі зближення офіційного мистецтва і фольклорної стихії, що надихалася ідеями народності та національності. Ці естетичні принципи стверджувалися в естетиці Освіти (П. Плавильщиков, М. Львов, О. Радищев), були особливо важливими в епоху декабризму в першій чверті XIX ст. (К. Рилєєв, О. Пушкін) і набули основоположного значення в творчості та естетиці реалістичного типу в середині XIX ст.
В формуванні російської національної культури всё активніше бере участь інтелігенція, що початково скла* далася із освічених людей двох привілейованих верств — духовенства та дворян. В першій половині XVIII ст. з'являються інтелігенти-різночинці, в другій половині віку виділяється особлива соціальна група — кріпосна інтелігенція (актори, живописці, архітектори, музиканти, поети). Якщо в XVII ст.— першій половині XIX ст. Провідна роль в культурі належала дворянській Інтелігенції, то в другій половині XIX ст.— різночинцям. До складу різночинної інтелігенції (особливо після скасування кріпосного права; вливаються вихідці з селян. Не випадково В. І. Ленін відносив до різночинціз «освічених представників ліберальної та демократичної буржуазії, що належать не до дворянства, а до чиновництва, міщанства, купецтва, селянства» [Ленін В. І. Повн. зібр. те. Т. 26. С. 93—94]. Це пояснює таку найважливішу особливість культури Росії в першій половині XIX ст., як початок процесу її демократизації. Він виявляється в тому, що діячами культури поступово стають не тільки представники привілейованих верств, хоча вони й продовжують займати провідне місце. Збільшується число письменників, поетів, художників, композиторів, учених із нспрнвілейованих верств, у тому числі з кріпосного селянства, але переважмо із середовища різночинців. В XIX ст. провідною галуззю російської культури стає література, чому сприяв насамперед її міцний зв'язок з прогресивною визвольною ідеологією. Ода Пушкіна «Вільність», його «Послання в Сибір» та «Відповідь» на це послання декабриста О. Одоєвського, сатира Рилєєва «До временщика» (Аракчееву), вірш Лєрмонтова «На смерть поета», листи Бєлінського до Гоголя були по суті політичними памфлетами, бойовими революційними закликами, що надихали передову молодь. Дух опозиційності та боротьби, властивий творам прогресивних Письменників Росії, зробив російську літературу того часу однією з активних суспільних сил.
Навіть на фоні цієї багатющої світової класики російська література минулого століття — виключне явище. Можна сказати, що вона подібна Молочному Шляху, що ясно виділяється на всіяному зорями небі, якби не деякі з письменників, що складають її славу, не нагадували скоріше засліпляючі світила чи самостійні всесвіти. Одні лише імена О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Гоголя, Ф. Достоєвського, Л. Толстого відразу ж викликають уявлення про величезні художні світи, численність ідей і образів, які по-своєму відбиваються в свідомості все нових і нових поколінь читачів. Враження, яке справляє цей «золотий вік» російської літератури, прекрасно висловив Т. Манн, кажучи про її «незвичайну внутрішню єдність та цілісність», «тісну згуртованість її рядів, нерозривність її традицій». Можна сказати, що рушкінська поезія І російська проза — це чудо; невипадково Ясна Поляна—інтелектуальна столиця світу XIX ст. О. Пушкін був засновником російського реалізму, його роман «Євгеній Онєгін», який В. Бєлінський назвав «енциклопедією російського життя», є найвищим досягненням реалізму в творчості великого поета. Визначними зразками реалістичної літератури є історична драма «Борис Годунов», повісті «Капітанська дочка», «Дуброй-ський» та ін. Світове значення О. Пушкіна пов'язане з усвідомленням світового значення створеної ним традиції. Він проклав шлях літературі М. Лєрмонтова, М. Гоголя, І. Тургенева, Л. Толстого, Ф. Достоєвського, А. Чехова, що по праву стала не тільки фактом російської культури, але й найважливішим моментом духовного розвитку людства.
Традиції Пушкіна продовжив його молодший сучасник і спадкоємець М. Лєрмонтов. Роман «Герой нашого часу», Що по праву вважається вершиною лермонтов-ського реалізму, багато в чому співзвучний з «Євгенієм Онєгіним». Творчість М. Лєрмонтова була вищою точкою розвитку російської поезії після пушкінського періоду й відкрила нові шляхи в еволюції російської прози.
В напрямі від передромантичних і романтичних форм до реалізму розвивалася і творчість М. Гоголя, яка виявилася вирішальним фактором наступного розвитку російської літератури. В його «Вечорах на хуторі біля Диканьки» художньо здійснена концепція України — цього слов'янського стародавнього Риму — як цілого материка на карті Всесвіту, з Диканькою як своєрідним його центром, як осередок національної духовної специфіки, національної долі. Разом з тим М. Гоголь є засновником «натуральної школи» (школи критичного реалізму); не випадково 30—40 роки XIX ст. М. Черии-шевський назвав «гоголівським періодом» російської літератури. «Всі ми вийшли із «Шинелі» Гоголя»,—= образно помітив Ф. Достоєвський, характеризуючи вплив М. Гоголя на розвиток російської літератури. На початку XX ст. М. Гоголь набуває всесвітнього визнання і з цього часу стає діючою і все більш зростаючою величиною світового художнього розвитку. Поступово усвідомлюється глибокий філософський потенціал його творчості.
Особливої уваги заслуговує творчість Л. Толстого, що ознаменувала новий етап у розвитку російського і світового реалізму, перекинула міст між традиціями класичного роману XIX ст. і літературою XX ст. Особливе явище в російській та світовій літературі — роман «Війна і мир». В цьому унікальному феномені мистецтва Л. Толстой поєднує форму психологічного роману з розмахом і багатофігурністю епічної фрески. Пройшло більше 100 років з дня виходу в світ першої частини роману; багато поколінь читачів змінилося за цей час, і незмінно «Війну і мир» читають люди різного віку. «Вічним спутником людства» назвав цей роман Ю. На-гібш, бо «Війна і мир» присвячений одній з найзгубніших війн XIX ст., стверджує моральну ідею торжества життя над смертю, миру над війною, що набуло колосального значення наприкінці XX ст.
Врожае воістину титанічний характер моральних пошуків Ф. Достоєвського, що на відміну від Л. Толстого не дає аналізу епічних масштабів. Він не дає опису того,' що відбувається, проте примушує «поринути в підпілля», щоб побачити, що ж відбувається в дійсності, примушує нас бачити себе в самому собі. Завдяки надзвичайній здібності проникати в саму людську душу Ф. Достоєв-ськнй одним із перших, якщо не найпершим, дав опис сучасного нігілізму, його характеристика цього настрою розуму незгладима, вона і до цього часу вражає глибиною і нез'ясовною точністю. Античний нігілізм був пов'язаний із скептицизмом і епікурійством, його ідеалом була благородна безтурботність, досягнення спокою духу перед лицем зрадливості фортуни. Нігілізм Стародавньої Індії, що справив таке глибоке враження на Олександра Македонського та його оточення, в філософському відношенні був трохи схожий з позицією древньогрецького філософа Піррона із Еліди і виливався в філософію споглядання пустоти. Для Нагарджуни і його послідовників нігілізм був переддвер'ям релігії. Однак сучасний нігілізм, хоча в його основі теж лежать інтелектуальні переконання, не веде ні до філософської безпристрастності, ні до благословенного стану незворушності. Це, швидше, відсутність здібності створювати і стверджувати, духовна вада, а не філософія. Ф. Достоєвський шукав позбавлення від нігілізму не в самогубстві і не в запереченні, а в ствердженні та радості. Відповіддю нігілізму, яким хворіє інтелігент, служать життєдайна «наївність» Дмитра Карамазова, що переповнює через край, радість Альоші — героїв роману «Брати Карамазови». У невинності простих людей — спростування нігілізму. Світ Достоєвського — це світ чоловіків, жінок, дітей, одночасно звичайних і незвичайних. Одних охоплюють турботи, інших сладострастність, одні бідні й веселі, інші багаті й сумні. Це світ святих і злодіїв, ідіотів і геніїв, благочестивих жінок і дітей, котрих терзають їх батыш. Це світ злочинців і добропорядних громадян; але ворота раю відчинені всім: вони можуть врятуватися або приректи себе на вічне прокляття. В записних зошитах Достоєвського є найсильніша думка, в яку тепер все впирається і з якої все витікає: «Буття тільки тоді і є, коли йому загрожує небуття. Буття тільки тоді й починає бути, коли йому загрожує небуття». Світу загрожує загибель, світ може — повинен! — бути врятований красою духовно-морального подвигу—так прочитується Достоєвський сьогодні, так примушує нас прочитати його сама реальність нашого часу.
Видатний український поет, художник і революційний демократ Т. Г. Шевченко народився в сім'ї кріпосного селянина. Російські друзі викупили його з неволі й допомогли закінчити курс в Академії художеств. На поетичну творчість Шевченка великий вплив мали поети-декабристи, Пушкін і Герцен. Шевченко є творцем літературної української мови. В його поезії чітко виражена ідея боротьби проти самодержавства і кріпосництва: в поемі «Гайдамаки» ним оспівується селянська війна українського народу у XVIII ст.— «Коліївщина», а у відомому «Заповіті» Шевченко звертається до народу із прямим закликом до повстання. Він відіграв основну роль у розвитку соціальної та національної самосвідомості українського народу, в ствердженні української літератури і образотворчого мистецтва на позиціях критичного реалізму, народності, революційно-демократичної ідейності. Його творчість мала вплив на загальноросійський визвольний рух і ще за життя поета викликала значний резонанс за рубежем, особливо в слов'янському світі. Необхідно підкреслити, що з ім'ям Шевченка українська література вийшла на світову арену.
Т. Шевченко своїми класичними творами поклав початок розквіту української культури, його справу продовжили такі видатні діячі української літератури, як І. Франко і Л. Українка. При цьому слід пам'ятати, що розвиток української культури був небажаним для царату: в 1863 р. міністром внутрішніх справ Валуєвим був введений циркуляр про заборону друку книг українською мовою, а указом 1876 р, були заборонені сценічні вистави і читання українською мовою, тоді як на Галичині таких заборон не було. В світлі останнього слід розглядати творчість видатних майстрів соціально-психологіч-ної новели О. Кобилянської, В. Стефаника, М. Черемшини, Л. Мартовича та ін., що в значній мірі формувалася під впливом І. Франка. Перебуваючи майже 40 років на чолі української літератури й беручи безпосередню участь у визвольному русі Галичини (Австро-Угорщина), він своєю дійсно енциклопедичною діяльністю визначив цілий етап в духовному житті українського народу. В своїх численних творах («Захар Беркут», «Стовпи суспільства» та ін.). Франко всебічно зобразив життя, побут, психологію всіх верств галицького суспільства, розкрив соціально-політичні причини диференціації селянства і пролетаризації бідності, показав виникнення перших загонів робітничого класу. В змісті, філософській концепції та громадянському пафосі його поеми «Моісей» помітний відблиск подій передодня і початку першої російської революції.
У колі найбільш передових діячів української літератури кінця XIX ст.— початку XX ст. одне з перших місць належить Лесі Українці. Разом із Франком вона була послідовним продовжувачем революційно-демокрз-тичннх традицій Шевченка в умовах пролетарського періоду визвольного руху.
Необхідно відзначити, що одним із центрів культурного життя України поступово став Харків, особливо після заснування в ньому університету (1805 p.). В 10— 40 роках XIX ст. у Харкові видавалися російською мопою газети, журнали, збірки, альманахи — «Харьковский еженедельник», «Харьковский Демокрит», «Украинский вестник», «Харьковские известия», «Украинский журнал», «Утренняя звезда», «Южный русский сборник», на сторінках яких публікувалися твори російських і украіи-ських авторів. Значну роль у розвитку української літератури відіграли видані українською мовою альманахи «Ластівка» (Петербург, 1841 p.), «Сніп» (Харків, 1841 p.), а також збірки «Молодик» (1843—1844 pp.) та «Киянин» (1840—1850 pp.), в яких публікувалися твори російською і українською мовами.
Українські письменники і вчені звертаються до вивчення історії, етнографії та фольклору свого народу. Незвичайною широтою наукових інтересів і енциклопедизмом знань відзначався видатний український і російський філолог О. О. Потебня. Його праці присвячені російській граматиці, історії української та російської мов, їх порівняльному аналізу: особливо значних результатів здобув він під час вивчення синтаксису східнослов'янських мов.
В XIX — початку XX ст. значних успіхів досягла вітчизняна наука: в математиці, фізиці, хімії, медицині, агрономії, біології, астрономії, географії, в галузі гуманітарних досліджень. Про це свідчить навіть простий перелік імен геніальних і видатних вчених, що зробили значний внесок у світову науку: С. М. Солов-йов, Т. Г. Грановський, І. І. Срезневський, Ф. І. Буслаев, М. І. Пирогов, І. І. Мечш'ков, І. М. Сеченов, 1. П. Павлов, П. Л. Чебишев, М. В. Остроградський, М. І. Лобачевський, М. М. Зінін, Д. М. Бутлеров, Д. I. Менделеев, Е. X. Ленц, Б. С. Якобі, В. В. Петров, К. М. Берг, В. В. Докучаев, К. А. Тімірязєв, В. I. Вер-надський та ін. Як приклад розглянемо творчість В. І. Вернадського — генія вітчизняної науки, засновника геохімії, біогеохімії та радіогеології. Його вчення про біосферу і ноосферу в наші часи швидко входить в різні розділи природознавства, особливо у фізичну географію, геохімію ландшафту, геологію нафти й газу, рудних родовищ, гідрогеологію, ґрунтознавство, біологічні науки та медицину. Історія науки знає чимало видатних дослідників окремих напрямків природознавства, але значно рідше зустрічалися вчені, які своєю думкою охоплювали всі знання про природу своєї епохи і намагалися дати їх синтез. Такими були в другій половині XV — на початку XVI ст. Леонардо да Вінчі, у XVIII ст. М. В. Ломоносов і його французький сучасник Ж. Л. Бюффон, наприкінці XVIII ст.— в першій половині XIX ст.— О. Гумбольдт. Наш найвизначніший природознавець В. І. Вер-надський за будовою думок і широтою охоплення природних явищ стоїть в одній шерензі з цими корифеями наукової думки, однак він працював в епоху нгзрівня-ного зростання обсягу інформації в природознавстві, принципово нової техніки та методології досліджень. В. І. Вернадський був вченим винятково широкої ерудиції: він вільно володів багатьма мовами, слідкував за всією світовою науковою літературою, особисто спілкувався або ж листувався з иайвидатнішими вченими свого часу Це дозволяло йому завжди бути на передових рубежах наукових знань, а у своїх висновках і узагальненнях заглядати далеко вперед. Ще в 1910 р. у записці «Про необхідність досліджень радіоактивних мінералів Російської Імперії» В. І. Вернадський передвістив неминучість практичного'використання колосальної за своєю потужністю атомної енергії. В останні часи, в зв'язку корінними змінами в ставленні людини до природи став стрімко зростати у нас і за кордоном інтерес до його наукової творчості.
Кінець XIX ст.— початок XX ст. отримав назву срібного віку російської культури, що починається «Світом мистецтва» і закінчується акмеїзмом. «Світ мистецтва» — Це організація, що виникла в 1898 р. і об'єднала майстрів найвищої художньої культури, художню еліту Росії тих часів. В цьому об'єднанні брали участь майже всі відомі художники — Бенуа, Сомов, Бакст, Лансере, Головін, Добужинський, Врубель, Серов, Коровій, Леві-тан, Нестеров, Рябушин, Реріх, Кустодієв, Петров-Водкін, Малявін, Ларіонов, Гончарова та ін. Величезне значення для формування «Світу мистецтва» мала особистість Дягілєва, мецената і організатора виставок, а потім — імпресаріо гастролей Російського балету і опери за кордоном (Російські сезони), що познайомили Європу з творчістю Шаляпіна, Павлової, Фокіна, Ніжинського та ін. Під його редакцією в 1899—1904 pp. видавався журнал «Російські сезони», що складався з двох розділів: художнього і літературного. В останньому публікувалися спочатку праці релігійно-філософського плану під редакцією Д. Мережковського і 3. Гіппіус, а потім — праці з теорії естетики символістів на чолі з А. Білим і В. Брюсовим. Завдяки цьому журналові в Росії по-новому було оцінене англійське і німецьке мистецтво. Відкриттям для багатьох європейців стали живопис російського XVIII ст. і архітектура петербурзького класицизму. Можна сказати, що срібний вік російської культури — це вік культури високого рангу і віртуозності, культури спогадів, попередньої вітчизняної культури, культури цитати. Російська культура цього часу є синтезом старої дворянської культури з різночинною. Значною справою «Світа мистецтв» була грандіозна історич1* на виставка російського живопису від іконопису до" сучасності в паризькому Осінньому салоні 1906 p., експонована потім в Берліні та Венеції. Це був перший акт всеєвропейською визнання «Світу мистецтв», а також відкриття російського живопису XVIII ст.— початку XX ст. загалом для західної критики та справжній тріумф російського мистецтва. Поряд з великою реалістичною традицією і пролетарським мистецтвом найвизначнішим напрямком рубежа століття в російській культурі був символізм — багатогранне явище, що не вміщується в рамки «чистої» доктрини. Наріжним каменем його був символ, що замінює собою образ і об'єднує платонівськ? царство ідей із світом внутрішнього досвіду митця Серед найвидатніших західних представників символізму або ж тісно пов'язаних із ним митців ми бачимо такі відомі імена, як Маларме, Рембо, Верлен, Верхарн, Метерлін», Рільке. Російські ж символісти — О. Блок, А. Білий, Вяч Іванов, С. Соловйов, І. Анненський, К. Бальмонт та ін.— спиралися на філософські ідеї від Канта до Шопенгауера, від Ніцше до В. Соловйова і своїм найулюбленішим афоризмом вважали тютчевський рядок «Мысль изреченная есть ложь». Російські символісти вважали, що «ідеальні пориви духу» не тільки піднесуть. їх над покровами повсякденності, розкриють трансцендентну суть буття, але й зруйнують також «крайній матеріалізм», рівнозначний «титанічному міщанству». Кр-аса ними розглядалася як ключ до таємниць природи, ідеї добра і усієї світобудови, що дає можливість проникнути в область позамежного, як знак інобуття, який піддається розшифровці в мистецтві. Звідси — уявлення про митця як про деміурга, творця і повелителя. Поезії ж відводилася роль релігії, залучення до якої дозволяє побачити «незримими очима» ірраціональний світ, що метафізично виступає як «очевидна краса». Наприкінці 10-х років символізм внутрішньо вичерпав себе як цілісна течія, залишивши глибокий слід в різних сферах російської культури.
На закінчення слід відзначити, що в роки напередодні революції, культурна і літературна Росія була готовою до війни і революції. В цей період змішалося все: апатія, смуток, занепадництво — і сподівання нових катастроф. Носителі російської культури срібного віку, що критикували буржуазну цивілізацію і відстоювали демократичний розвиток людства (М. Бердяев, В. Соловйов та ін.), жили серед величезної країни, ніби на безлюдному острові. Росія не знала грамоти — в середовищі інтелігенції зосередилася вся світова культура — тут цитували напам'ять греків, захоплювалися французькими символістами, вважали скандинавську літературу своєю, знали філософію і богослів'я, поезію і історію всього світу. І в цьому смислі російська інтелігенція була охоронцем культурного музею людства, а Росія — Римом занепаду. Російська інтелігенція не жила, а спостерігала най-витончініше, що було в житті, вона не боялася ніяких слів, вона була духовно цинічна і нецнотлив-а, в житті млява і бездіяльна. У відомому смислі російська інтелігенція здійснила революцію в умах людей до революції в суспільстві — так глибоко, безжалісно та згубно перекопувався грунт старої традиції, такі сміливі проекти майбутнього були накреслені. Революція грянула, і це мало неоднозначний вплив на незвичайну російську культуру.
