Полікарпов Лекції з історії світової культури (2006)
ЛЕКЦІЯ 23. Культура на порозі XXI віку
Глобальна криза культури XX століття — зміна типів культури. Криза мистецтва. Криза в системі істини: наука, філософія, релігія. Криза етики й права. Криза суспільства: «Повстання мас». Космічний корелят зміни типів культури. Контури планетарної цивілізації.
На порозі XXI століття в суспільній свідомості все більше стверджується думка про те, що людство перебуває на крутому переломі. Свідчення цього — не лише катаклізми нашого століття (дві світові війни, ряд революцій, в ході яких відбилася мерзотна жорстокість, руйнування загальнолюдських цінностей, соціальний, моральний, економічний та інтелектуальний хаос, різного роду геноцид до цілого ряду народів та ін.), але й глобальна криза суспільства, показником якої є екологічна катастрофа, що насувається, вичерпання ресурсів, наркоманія й т. ін. Цілком зрозуміло, що користуються популярністю книги В. М. Массона, Л. М. Гумільова, Н. Я. Данилевського, Л. Февра, К. Ясперса, П. СорокГна, А. Тойнбі та Н. М. Моїсеєва, присвячені смислу історії, її характеру, природі різних цивілізацій та культур, їх долям. В них викладено роздуми про долі майбутніх цивілізацій, робляться спроби осмислити глобальну кризу культури як народження нової цивілізації з притаманними їй цінностями та ставленням до світу.
Багато соціологів, політологів, культурологів та футурологів відзначають протиріччя, пов'язані з формуванням нової глобальної (планетарної) цивілізації. У 20-ті роки нашого століття Питирим Сорокін прекрасно охарактеризував протиріччя цього процесу, що являє собою зміну типів культур: «Всі найважливіші аспекти життя, укладу та культури західного суспільства переживають серйозну кризу... Хворі плоть і дух західного суспільства, і навряд чи на його тілі знайдеться принаймні одне здорове місце або нервова тканина, що нормально функціонує. Ми немов би перебуваємо між двома епохами: культурою почуття, що вмирає, але ще належить нашому променистому вчора, та майбутньою ідеаціональною культурою завтра, що створюємо нині. Ми живемо, думаємо, діємо наприкінці осяйного почуттєвого дня, що тривав шість віків. Промені призахідного сонця все ще освітлюють велич минаючої епохи. Але світло повільно згасає, і в густіючій пітьмі нам все важче розглядіти цю велич і шукати надійні орієнтири в сутінках, що наступають. Ніч цієї перехідної епохи починає опускатися на нас, з Примерами, страшними тінями, нестямним жахом. За її межами, однак, вбачається розквіт нової великої ідеаціональної культури, що вітає нове покоління — людей майбутнього».
Дана зміна типів культури витікає з класифікації культур П. Сорокіна, запропонованої ним у роботі «Со-ціокультурна динаміка». На основі ретельного вивчення греко-римської та європейської культур за два тисячоліття він виводить два основних типи культури — ідеаціо-нальний та почуттєвий. Перший характеризується наявністю носіїв культури, які грунтують свої погляди на панівних ідеях; другий — домінуванням у житті охоплюваних почуттями «речей». Між ними існують два перехідних типи. Один з них П. Сорокін назвав «ідеалістичним», це суміщення двох основних типів (наприклад, Золотий вік Перикла в Давній Греції або Ренесанс);1 другий же являє собою протиставлення елементів основних типів (перші віки н. є. в Європі, коли паростки християнства протистояли ще сильній вірі язичників). Ці типи адекватні «положенням теорії культурної та соціальної динаміки, де фіксуються хвилеподібні зміни культур— від ідеаціонального типу до змішаного й почуттєвого, а потім зворотний рух. Інакше кажучи, повторюються центральні типи культур в усій різноманітності останніх, до того ж відзначається застосовуваність теорії «хвилеподібного руху культур» до єгипетської, індійської та китайської культур. Нині спостерігається екстраординарна (глобальна) криза, коли до неї втягується мистецтво, наука, філософія, релігія, право, політика, коли процес переходу від одного типу культури до іншого народжує нову цивілізацію з притаманним їй набором культурних цінностей та норм.
Епохальна революція в культурі — наслідок глобальної кризи, її симптоми навиду. Про це свідчить сфера мистецтва, котре найчутливіше реагує на ледь помітні зміни в житті. Саме сучасна криза мистецтва демонструє руйнацію почуттєвої форми живопису, скульптури, музики, літератури, драматургії та архітектури. П. Сорокін відзначає, що «стиль почуттєвого мистецтва натуралістичний, навіть, під час, дещо ілюзіоністичний, вільний від будь-якого надчуттєвого символізму». Цс означає, що воно відтворює явища зовнішнього світу такими, якими вони сприймаються нашими органами почуттів. Почуттєве мистецтво — емпіричне, реалістичне, бо його темами виступають реальний пейзаж, реальна подія, реальний портрет. Криза виявляється в дезинтеграції, хаотичності, еклетичності, примітивізації та ірраціоналізації різних видів мистецтва.
Дійсно, дослідники (Е. Гродзинський, П. Сорокін та }н.) наводять численні факти, що підтверджують тезу про примітивізацію естетичних смаків, котра супроводжується ірраціоналізацією мислення. Музика, живопис, література, інші види мистецтва та безпосередньо пов'язані з ними області естетичної активності людини у XX ст. підлягли тиску ірраціоналізму. Це особливо чітко простежується в живописі (та в близьких до нього скульптурі й графіці). Більшість художників нашого століття, що належали до різних шкіл живопису, відійшли від зображення світу (людей, тварин, природи) таким, яким ми його бачимо. Світ постає на полотнах деформованим, іноді зовсім невпізнаним, бо художники більше керуються лише своїм уявленням, ніж зоровим сприйняттям оточуючих нас явищ. Очевидно, що відхід від реалізму зовсім не пуста примха. Художники своїми творіннями намагалися сказати: світ зовсім не такий, яким ви його бачите, він за своєю суттю безсмисленний, абсурдний, такий, яким ми показуємо вам його. Досить згадати такі напрямки живопису XX ст., як кубізм, експресіонізм, сюрреалізм, ташизм, авангардизм та ін. Деякі культурологи звертають увагу на факт виникнення комп'ютерної графіки. Так, О. Хардісон у книзі «Зникнення через небесний світ. Культура та технологія в XX столітті» пише: «Комп'ютери завершують демократизацію мистецтва, що її почав дадаізм, і подібне до нього, вони оголошують такі кардинальні зміни ідеї мистецтва, що цілком правомірно говорити про його зникнення». Отже, мова йде про зникнення мистецтва й підміну його неприродною реальністю, створювану комп'ютерами в ході здійснення програм машинної графіки.
Криза спостерігається і в системах істини, в тому числі і в науці, яка досягла такого високого рівня розвитку, що більшість її концептуальних, методологічних та гносеологічних труднощів бачиться в кризі традиційних концепцій та уявлень європейської цивілізації. Одним із виходів з даної ситуації вважається звертання до архаїчних концептуальних кладових, до побудов давньої міфології, до скарбниць давньосхідної мудрості. Тут виявляється діалектика традиції та новації у розвитку науки, адже концепції, структури та моделі давньої мудрості, переплавлені в горнилі наукової творчості, перетворюються на нові оригінальні ідеї. Не випадково, одна 3 тенденцій науки XX ст. виявляється в інтересі вчених. Що займаються фізикою елементарних частин, космологією, біологією, психологією, біогеохімією та ін.
Відомо, що видатні вчені сучасності намагалися й намагаються віднайти аналогії і паралелі в традиціях та світоглядиицьких установках східної мудрості, щоб сформулювати нові ідеї, які б дозволили синтезувати експериментальні та теоретичні дані названих сфер досліджень.
Однак зростаючий інтерес до аналогій ідеям новітньої науки та ідеям східної мудрості у певних дослідників викликаний не лише їх творчими пошуками в окремих галузях знань, але й прагненням до створення цілісної картини світу, тобто, до формування нової парадигми пізнання. Заклик до побудови нової пізнавальної пара-і дигаи найголосніше лунає у сучасній фізиці. Відомий фізик В. Паулі пише, що «...наша епоха досягла точки, в якій раціоналістична позиція досягла кульмінації свого розвитку й сприймається як досить вузька». Все частіше саме фізики звертають увагу на стиль пізнання, який виник в колі східних культур, як потенційне джерело натхнення при створенні нової парадигми. Відомий фізик Ф. Капра вважає, що нове бачення дійсності буде «...засноване на розумінні принципового взаємозв'язку та взаємозалежності усіх явищ — фізичних, біологічних, психологічних, соціальних та культурних». Найбільш істотним є той факт, що вперше в історії людства усвідомлення необхідності побудови нової парадигми мислення попереджає її появу.
До усвідомлення свідчення, що європейська цивілізація терпить глибоку культурну трансформацію, яка полягає у зміні парадигм, приходять й представники інших наукових дисциплін. Російський культуролог С. С Аве-ринцев вважає, що існуючі протиставлення міфічної та раціональної культур вже недостатні для опису історії культури та побудови цілісної картини світу. Тому він вводе третій тип культурної свідомості — метафізичний, протилежний і міфологічний, і раціоналістичній свідомості. Інакше кажучи, останню третину нашого століття ми.є свідками нових радикальних змін у підвалинах науки. Ці зміни можна характеризувати як глобальну наукову революцію, в ході якої народжується нова пост-некласична наука.
Однією з ознак становлення постнекласичної науки є та, що об'єктами 'сучасних міждисциплінарних досліджень все частіше стають унікальні системи з притаманними їм відкритістю та саморозвитком. Такого типу об'єкти поступово починають визначати і характер предметних областей основних фундаментальних наук, детермінуючи обличчя постнекласичної науки, що формується. ІШікмо ознакою є трансформація ідеалу (ЦІННІСНО-ЙЄЙ* трального дослідження). Серед історично розвинутих об'єктів сучасної науки особливе місце займають природ; ні комплекси, до яких включена в якості компонента сама людина. Прикладами таких людинорозмірних ком-няексів виступають медико-біологічні об'єкти. Об'єкти екології, включаючи біосферу взагалі (глобальна екологія, обпекти біотехнології, в першу чергу генної інженерії, системи «людина—машина», проблеми інформатики «неприродного інтелекту» і т. ін.). Під час вивчення «дїодішорозмірних» об'єктів пошук істини виявляється пов'язаний з визначенням стратегії та можливих напрямків практичного перетворення об'єкту, що безпосередньо торкається гуманістичних цінностей. Це свідчить, що техногенна цивілізація вступає до полоси особливого розвитку, коли гуманістичні орієнтири стають вихідними у: визначенні стратегії наукового пошуку та здобуття
наукової істини.
Криза вразила і філософію, коли з почуттєвої точки зору відкидається пошук істини світоустрою, коли розвивається релятивізм та мислитель шукає сюжет для побудови Всесвіту, коли філософія перетворюється на міф. Причому мова йде про міф нового тішу — характерного симптому XX ст. Що ж сталося із старою кантівською «добросовісністю» та з «благоговінням» перед «відомого істинністю», які випробували протягом «такої довгої істоиії» (Ф. Ніцше)?
Відповідь слід шукати одразу в двох областях. Перша — внутрітеоретична сфера, пов'язана безпосередньо з характером західноєвропейського філософського мислення: з гіпертрофією розумовості, абстрактного раціоналізму, які не відповідають життєвим запитам. Біда не в тім, що філософія зосередилася на абстрактних питаннях теорії пізнання, спираючись при цьому на логічну самообгрунтованість, притаманну їй природою. Справа в тім, що їй не вистачало духу визнати обмеженість свого пізнавального інструменту.
Але якщо причина внутріфілософської переорієнтації лежала в теоретичному минулому, то інша пов'язана з екзістенціальним майбутнім. Немов би у передчутті майбутніх соціально-історичних потрясінь у світ входит роачарована в прогресі кризова свідомість, яка постав проти гармонізуючого філософського самотворення та його рушійної сили — радіо. Непотрібними стають і засоби пізнання, й сама теорія пізнання. Місце пізнання займає існування, увага все більш перемішується у сфери історії та культури, туди, де вирішується доля людського буття. Колишня благочинність, благоговіння перед істиною разом з «світовою гармонією» виявилися тепер у вищому ступені недоречними; ейфорія минулого академічного мислення виглядала в світлі наступних змін fa. збентеженої свідомості безнадійним архаїзмом. Прийшла пора антинаціонального, сильного у своєму негативному пафосі настрою розуму.
До того часу, поки мова йшла про протест проти раціоналістичної гармонізації світу, про панлогічне при-січення буття, новій критиці не можна було відмовити у правоті, адже вона — захисниця життя. Але коли філософська ревізія переростала в тотальне звинувачення й пішла «війною на знищення розуму», весь контекст боротьби змінювався — нетрадиційна установка втрачала свої переваги. Вона не долала уплощеність та абстрагованість раціоналізму, лише протиставляла одному абстрагованому началу інше.
Якщо до цих пір істину шукали в розумі, то віднині її почали відшукувати в протилежному місці: у до-сві-домому, без-свідомому, під-свідомому. На зміну філософії думки прийшла «філософія життя», котра стала основним руслом культурно-філософських ідей у кризову епоху, й послужила їх метафізичною підосновою, обираючи сама для себе переважно форми культурофіло-софії. У переломні часи на передній край істотно висуваються теми культурно-історичного існування.
В кращому випадку філософія як пізнання суттєвості та об'єктивної реальності з її допускним знанням стає иевизначеною теорією, присвяченою виправданню або ж звинуваченню тієї чи іншої системи почуттєвих цінностей. Названа теорія виступає лише в якості узагальнення, що грунтується на висновках утилітарних наук, або в формальних чи пустих дослідженнях «логічного синтаксису мови» з його псевдоматематичною та псевдосим-волічною логікою. Такого роду філософія «виявляється другорядною почуттєвою утилітарною наукою, що складається з емпіризму, критицизму, агностицизму, скептицизму, інструменталізму та оперціоналізму, наділених тими ж утилітарними рисами» (П. Сорокін). Тепер з'явився постпозитивізм, на перший план виходить філософська антропологія, зростає значення філософії культури та методології історії. Разом з тим своєрідність філософії кінця XX ст. полягає (незалежно від особливостей тих чи інших напрямків та шкіл у філософії) в осмисленні с1ітуації тотальної загрози існуванню людства, її оцінці та виробленню адекватної системи цінностей.
Оскільки у відповідності з основною передумовою почуттєвої культури реальна цінність почуттєва, то й пізнання можливе лише через органи почуттів. Тому, зауважує П. Сорокін, «будь-яка система почуттєвої істини та реальності передбачає заперечення або, в крайньому випадку, абсолютно байдуже ставлення до будь-якої надчуттєвої реальності або цінності». Звідси витікає, що почуттєва культура вважає дослідження природи Бога та надчуттєвих явищ помилкою або безплідними роздумами. Релігія та теологія, що втілюють боговідкриту істину, в кращому випадку допускаються або ж трансформуються в першого-ліпшого роду наукову теологію, а почуттєва релігія сходить до рівня емпіричної дисципліни, що позбулася боговідкритої істини. Таким чином, криза традиційної християнської релігії полягає у вичерпанні нею своїх духовних ресурсів. Свідчить про це зменшення кількості відвідувачів церков, бум нетрадиційних (в основному східного тлумачення) релігій, що відбувається* на Заході, а також тривалий процес секуляризації життя суспільства, тобто процес змирщення культури.
Не дивує твердження авторів 5-го тому «Історія церкви», згідно з яким на наших очах відбувається криза християнства, а ситуація дедалі погіршується зростаючою кризою західної цивілізації та посиленням позиції «світського суспільства», що формується протягом двох століть. В ході грунтації та росту світської культури здійснюється переорієнтація «предметів», що складають релігійну культуру. Світське сприйняття цих «предметів» має десакралізуючий характер, відкриває мирський зміст пов'язаних з релігійним культом «предметів». В цьому випадку храми стають для мирської людини витвором архітектури, релігійні картини — звичайними фресками або ж шедеврами живопису, священні книги — літературними творами, теологічні трактати — філософськими працями. Світське сприйняття цих «предметів» може відкрити цінності, які не помітили віруючі. Звідси витікає висновок, що десакралізація нерівнозначна відмовленню від існування цінностей в цих «предметах», часто призводить до відкриття в них художньо! та філософської Цінностей. Завдяки світському сприйняттю зазначених «предметів» перестає виконуватися функція протиставлення віруючих невіруючим та іновірцям. Світське сприйняття перетворює їх на цінності народної культури, на за-. Гальну скарбницю всіх людей, незалежно від їх світогляду. Все це відбилося і на ставленні християнської релігії до різних вірувань та культів у світі. Всі релігії ставилися стримано до різноманітності, певні з них вирізнялися особливим гнівом в знищенні культурної неоднаковості та прагненням до релігійної уніфікації світу будь-якою ціною. В останні десятиріччя відбулися певні зміни. Прихильники різних релігій вимушені рахуватися з тим фактором, що нині світ має плюралістичну структуру і що Прагнення нав'язати людям якусь певну систему вірувань, поглядів, способу життя може скінчитися загибеллю життя на Землі. Ось чому в більшості різних соп-альних середовищ проголошується плюралізм як готовність терпіти різноманітність як зло, з яким слід змиритися й погодитися.
Народжувана нова культура — перша в історії людства культура, що визнає щиро й аутентично плюралізм, оскільки вважає різноманітність найвищою культурною цінністю, фактором розвитку, цінним надбанням соціального життя. Мова не йде про те, щоб визнати різні переконання, позиції, способи життя як необхідне зло, а про діяльність, що сприяє диференціації світово» культури. В умовах дії потужних механізмів об'єднання людей (у тому числі й розвиток засобів масової інформації та комунікації) ця нова культура покликана розвивати й поглиблювати різноманітність. Майбутня культура буде містити, як мінімум, два світогляди. Одним з них є релігійний погляд на світ. Інший за своїм сенсом належатиме до світського, хоча й буде підданий процесу сакралізації (але не релігійної), про що свого часу говорив Дюркгейм. Цьому сприяють успіхи природознавства й технології XX ст. О. Хардісон підкреслює: «...сьогодні природа, напевне, остаточно зникла з поля нашого зору». Дослідник вважає, що людство простує до XXI ст;, яке Стане силіконовим майбутнім: будуть створені силіконові істоти з високорозвинутим інтелектом, для них пересування та відстані 100 000 світових років аналогічні одноденній подорожі людини на Землі, до того ж силіконове киття буде вічним. Релігія в такому випадку виявляється непотрібною і некорисною, але в сьітському житті ці істоти будуть орієнтуватися на певні цінності, певні святині (ними можуть бути й наукові знання).
Так, у ранньому та середньовічному християнстві багатство проголошувалося джерелом мук: уміння робити гроші — головна небезпека, вигода — соромна користь, запозичення грошей — тяжкий злочин, багата людина — перший кандидат па прокляття, якій важче буде увійти в царство Бога, ніж верблюду пройти у вушко голки. Однак Ренесанс та Реформація змінили таку точку зору: у неділю пуританин вірить в Бога та Вічність, а в будні — грозбух стає його Біблією. «В результаті,— підкреслює П. Соро-кін,— ми спостерігаємо паралельний ріст протестантизму, паганізму, капіталізму, утилітаризму, почуттєвої етики протягом усіх наступних століть». І хоча християнська етика ще існує, але саме почуттєва етика з її гедонізмом, утилітаризмом, вмінням робити гроші є панівною в західному суспільстві.
Система почуттєвої етики витікає з пріоритету почуттєвого щастя, насолоди, корисливості, комфорту як вищих цінностей. її норми відносні, а не абсолютні, доцільні й мінливі у залежності від людей, груп та обставин, до яких їх залучено, а тому розглядаються як творіння людини, Для почуттєвої етики західного суспільства не існує священних абсолютів, універсальних цінностей. П. Со-рокін виконав величезну роботу й показав, що для буржуазної цивілізації Заходу, починаючи з XIV ст. й до XX, характерна прогресуюча релятивізація етичних цінностей. Ми живемо в епоху, коли відбувається надзвичайна релятивізація та руйнація означених цінностей: «Вони, в свою чергу, є показниками розумової та моральної анархії, бо цінність, яка більше не універсальна, стає псевдоцінністю, іграшкою фантазії та бажань» (П. Со-рокін). Цілком закономірно, що триває процес заперечення цінностей почуттєвої етики, спостерігається тяга до абсолютних цінностей, котрі втілені в Христа, Будду тк інших релігійних пророків.
Криза не обмежується сферою етики, вона охоплює й почуттєве право, що виявляється у неухильній девальвації правових норм. Мета почуттєвого права винятково утилітарна: збереження людського життя, охорона власності та майна, миру й порядку, щастя й благополуччя суспільства взагалі пануючої еліти, котра встановлює закони, його норми відносні, змінювані й умовні: правила, доцільні за одних обставин або для однієї групи людей, стають безкорисними або навіть шкідливими за інших обставин для іншої групи осіб чи суспільства.
Закони підлягають постійним змінам, в такій системі права не закладено нічого вічного й святого. Ось чому юридичні норми й закони все більше й більше розглядаються як знаряддя в руках еліти, котра тримає владу та експлуатує інші, менш впливові групи населення. Досить яскраво це описує П. Сорокіи: «Іншими словами, вони є свого роду уловка, яку використовує панівний клас, щоб тримати підкореними і контролювати підкорені класи. І юридичні та етичні норми стали всього лише рум'янами та пудрою, щоб зробити макіяж непоказному тілові економічних інтересів Маркса, резидо Парето, лібідо Фрейда, комплексів, стимулів та домінуючих рефлексів інших психологів та соціологів. Вказані норми перетворилися на прості доповнення поліції, тгорм, електричного стільця, придушенню та іншим формам вияву фізичної сили, втратили свій моральний престиж, деградували й знизилися до статуту засобу, який використовують розумні плутократи для одурення експлуатованих простаків. Із втратою престижу вони поступово втрачають і свою контролюючу регулюючу силу — важливий фактор людської поведінки. Як підсумок залишаються лише груба сила та обдурювання: звідси сучасне «право сильного», що й характеризує кризу в етиці й праві». Яскравим прикладом його є неефективність боротьби з и.арко-бізнесом, бо заважають норми західної демократії, пов'язані з «Загальною декларацією прав людини», з конституціями й правовими кодексами. Про це йде мова в книзі «Війна з наркомафією: поки без переможців». В США виявляється тенденція в боротьбі з наркотиками віддавати пріоритет праву суспільства перед свободами індивідууму.
Криза західного суспільства детально проаналізована іспанським філософом X. Ортегою-І-Гассетом в його відомій книзі «Повстання мас», присвяченій тривожній європейській суспільній ситуації, яка склалася в 20— 30-ті pp. XX ст. Оцінюючи підсумки минулого століття, філософ вважає, що він приніс людству величезні корисні завоювання. Головні з них — перемога політичної демократії та парламентаризму, небачений в жодній з минулих епох розвиток техніки. На початку XX ст. з усією очевидністю виявилося, що він створює нову, не схожу з XIX ст. історичну ситуацію, різко відмінну від минулих віків світової історії.
Найбільш наочний та очевидний показник історичного зрушення, що відбулося, видно у величезному збільшенні маси людей. Минулий вік не тільки сприяв розвиткові науки й техніки, але в декілька разів збільшив населення планети, особливо великих міст. Створивши нові, майже безмежні джерела багатства й комфорту, він дав великій масі людей відчуття легкості життя, позбув її моральної вимогливості до себе, почуття відповідальності перед сучасним та майбутнім, поваги до праці й традиційних норм суспільної моралі. Цей історичний феномен X. Ор-тега-і-Гассет називає «повстанням мас», підкреслюючи й корисні (нові блага, більший комфорт, посилення культурного обміну та т, ін.), і досить негативні сторони, що свідчать про глибоку історичну кризу, яку переживає сучасне людство.
Слід відзначити, що людина маси — господар сучасного життя, це людина-власник, позбавлена будь-якого почуття гідності, вона цілком задоволена, благополучно живе як всі, відчуваючи себе посередністю. Тому людиною маси може бути й аристократ, і фабрикант, ї чиновник, і самозадоволений цеховий вчений-спеціаліст. Бо людиною маси її робить не соціальна належність до певного суспільного класу — нижчого чи вищого, не місце в існуючій суспільній ієрархії, а глибока психологічна посередність, що народжена звичкою до комфорту, втратою позитивної моральної орієнтації. Завдяки цьому вона задоволена існуючим станом справ, власною посередністю і не бажа® бути (а тим більше стати!) іншою.
Вважаючи положення сучасного йому буржуазного масового суспільства 20—30-х років кризою, X. Ортега-і-Гассет розглядає різні протистоячі цьому альтернативи. Однією з таких альтернатив є фашизм, якому філософ дає злшцувальну оцінку: культ сили в політиці він називає «Великою вільною хартією варварства». Але й більшовизм, символом якого для X. Ортега-і-Гассета є ім'я Сталіна, та й взагалі будь-якої революції не здатні, на його думку, вивести суспільство з безвиході. Тоді виникає питання: яким шляхом можна вивести Європу (слід відзначити, що в поняття Європа філософ включає не лише географічну Європу, але й США, країни Латинської Америки і, взагалі, всі ті світові регіони, які в своєму розвиткові засвоїли плоди європейської культурної традиції) з тупика масового суспільства й масової культури? На прикладі історій Стародавнього Риму формується цей шлях. Європа, що переживає нинішню кризу, мусить поставити перед собою мету: об'єднати розрізнені європейські нації та держави в єдине ціле при свободі й рівноправ'ї всіх його частин. Мета ця повинна дати людству новий імпульс, пробудити його від сплячки й вивести зі стану глибокої історичної кризи, до якої привело торжество полишеної об'єднувальиої ідеї змасо-ваяого суспільств.
Зрозуміло, чому західна політологія не тільки обговорює питання про можливі кордони наукового аналізу феномена влади, але й виявляє освоєні тенденції майбутнього політичного розвитку Заходу. Серед них виділяється тенденція до ослаблення патерналістського контролю з боку держави над цивільним суспільств вом та все більшому розширенню політичних функцій цивільного суспільства, механізму демократії. Наукові моделі влади будуються із врахуванням названих тенденцій, оскільки майбутні ферми політичної практики у все більшому ступені будуть визначатися не лише волею та мудрістю політиків, але й об'єктивною логікою політичного процесу колективами громадських експертів, котрі володіють точними політичними знаннями. Фігура традиційного політика мусить зникнути; це слід мати, на увазі під час аналізу тих проблем, з якими стикається суспільна система Заходу та Сходу па порозі XXI ет.
Найцікавіше полягає а тому, що цивілізованим зрушенням (переходом від одного типу культури до Мшого) у історії людства відповідає космічний корелят, що виявляється насамперед у сонячній активності. Згідно з загальновизнаним підходом (з иього виходить і П. Со-рокін) рух культур іманентний, «ія залежить від дії сторонніх факторів, як це передбачали еволюціоністи. Культури, мовляв, змінюються в силу їх природи — носії культури прагнуть вичерпати закладений в них потенціал і довести їх до межі. Тоді доводиться звертатися до інших принципів- й рухатися до іншого тняу культури. Однак з пр«нципу єдяості космосу та людини (він прекрасно обгрунтований у вченні В. І. Вернадського) витікає, що в основі «хвилеподібного руху культур» полягають космічні фактори, задемлені через призму умов нашої планети, що знайшло иеочікувапе підтвердження в дослідженнях сучасної астрофізики.
В цьому плані великий інтерес викликають результати дослідження ходу сонячної активності протягом останніх -5.000 років, проведені американським астрономом Дж. Едді. Виявлено не зовсім регулярний цикл у серед-ньоАіу порядку 500—700 років на основі аналізу радіоактивного вуглецю. Хоча ситуація ускладнюється особливостями динаміки геомагнітного поля, які залежать як від космічного фактору, так і від процесів у глибинах Землі, досить інерційних у відношенні до космічних впливів. Не дивлячись на подальше коректування, результати Дж. Едді можуть бути використані для аналізу і законів сонячної активності, і особливостей сонячно-земних зв'язків. Істотним є те, що протягом останніх 5.000 років відбулося 12 відхилень сонячної активності. Назви цих відхилень у давнину відповідають культурно-історичним епохам, причому ріст та падіння всіх кліматологічних кривих відбувається у ритмі з тривалими змінами сонячної активності.
Як правило, проміжок часу між сусідніми максимумами сонячної активності складає не більше 600 років. Цікаво, що в структурі циклів Едді спостерігається щось схоже на 900—1.200-річний цикл, який містить два напів-цикли довжиною (приблизно 600—700 років) та короткий (200—300 років). їх структура дивним чином корелює з рухом культур в теорії П. Сорокіна. Наприклад, у наш час починає підвищуватися рівень сонячної активності, що триває за так званим мінімумом Маундера. Разом з тим «почуттєва» культура XV—XX ст. наближається до своєї межі й починає замінюватися «ідеаціональною» культурою. Відбувається зміна типів культур, що характеризується цілим рядом соціальних катаклізмів XX ст. У свій час А. Чижевський у книзі «Фізичні фактори історичного процесу» пояснював хвилювання на Землі, колективні психози, війни процесами, які відбуваються на Сонці. В усякому випадку простежується певна синхронність між викликаними сонячною активністю змінами на нашій планеті та історичними подіями крупного масштабу (зрозуміло, що не слід забувати і значимість чисто історичних та соціальних факторів).
В даний час відбувається становлення планетарної (або глобальної) цивілізації, окреслюються її контури, тобто, розвиток людської культури вступає у новий, переломний період. На контурі планетарної цивілізації, що формується, постає нова культура — глобалте.х: «Для останнього за часом виникнення з основних видів культур — глобалтеха — кращою ареною для вираження його мемів (еквівалент генів у застосуванні до «видій культур» — В. П.), тем, сцени якої домінують не міста (як у західноєвропейського виду), не імперське утворення, де домінує велика бюрократія'(як у східноєвропейського), Не ареал якоїсь релігії, що живе під контролем мулл (у виду афразійської золи), і не якийсь інший територіально цілісний ареал. Швидше середовище існування глобалтеху — це ринок, на якому домінують форуми, що розвинули тенета зв'язків у часі та просторі і очолювані свого роду кшатріями, які вирішують долі економіки, форуми — планетарні корпорації. Останні пов'язані в єдине ціле «через міжнародні організації та професійні асоціації» (П. Рікс-Марлоу). Виникає соціальний супер-організм, здатний у певному ступені визначати свою долю і такий, що несе в собі різноманітність культур різних народів.
Дана планетарна цивілізація усвідомлює своє безпосереднє оточення — Сонячну систему — й почне експансію в Галактику. Вона буде являти собою психоцивіліза-цію, адже людство, здійснивши науково-технічну та соціальну революції, стоїть на порозі психологічної революції; певні її елементи вже виявляються у розвиткові американської культури. Безумовно, на контури планетарної цивілізації, що отримала можливість «моделювати» альтернативні варіанти власного розвитку, накладуть відбиток комп'ютерізація, екологізація, космізація, , генна інженерія та застосування психотропних речовин, що діють на психіку людини.
У зв'язку з необхідністю регулювати розвиток планетарної цивілізації, виникає питання: хто буде домінувати у світі, тобто, кому належатиме майбутнє? На світове панування нині претендує іслам (вище вже йшла мова про блискучу експлуатацію ісламу в середні віки). «Іслам вступає в XXI століття,— відзначає Н. Жданов,— як один з напрямків людської цивілізації, як система світогляду й політичної практики, матеріальної та духовної культури. Іслам — це й мільйони віруючих, партій, рухів і міжнародна організація». Нині постає в теоретичному та політично-практичному плані проблема ісламського панування в світі. Не випадково Захід трепече перед загравою, що здіймається над мусульманським Сходом.
Не слабне і прагнення Заходу грати першу скрипку у планетарній цивілізації, що утворюється. Дж. Роберте, показавши у книзі «Тріумф Заходу» причини шаленого успіху західної цивілізації, робить такий висновок: напрямок сучасної історії характеризується «домінуванням» Заходу. Він стверджує: «Парадоксально, що ми можемо тепер увійти до ери свого найвищого тріумфу, але не через державні структури та економічні стосунки, а через розум і серця всіх людей. Можливо, вони усі тепер вестер-иізуються».
Існує Інша, протилежна точка зору — Захід може знищити сам себе. Відомий західний вчений К. Леві-Строс говорить: «Відірвавши людину від усього іншого світу, західний індивідуалізм позбавив її захисту. Людина, яка вірить у безмежність своїх можливостей, приречена до самознищення». Далі слід враховувати й процеси, що відбуваються у сфері культури Заходу, особливо в американській культурі. Виявляється, той же американець раптом виявив нетривкість своєї культури, яка почала тріщати по всіх швах. Ідеї, що служили йому орієнтиром у життєдіяльності, перетворюються на непотрібні та нерозумні механізми — в них відсутні цінності їх творців. Необхідно рахуватися і з істотним моментом, що почався кінець «білої інтермедії» — панування білих над іншим світом. Очевидно, що біла інтермедія буде замінена на «технокольорове майбутнє» (О. Тоффлер).
В усякому випадку без сумнівів залишається лише одне — економічний ріст Заходу за рахунок невпинного споживання ресурсів, що не відновлюються, приведе людство до катастрофи. Якщо цей процес вдасться зупинити, тоді можна пошукати, вважає А. Тойнбі, ініціативу наступного витка руху світу на Сході, не виключено, що в Китаї. Треба пам'ятати й значимість Росії у становленні планетарної цивілізації, котра з'єднує Європу та Азію, до того ж в її культурі до цих пір триває синтез східних та західних культур. Саме євроазіатська двокрилість Росії покликана самою історією відіграти роль інтегруючого начала між Сходом та Заходом. Не випадково ще А. Герцен назвав Тихий океан, на берегах якого по сусідству розташувалися Росія та Китай, Середземним морем майбутнього. Китай же досить успішно провадить економічні реформи (хоча тут є і труднощі) й прямує шляхом ринкового соціалізму, спираючись на тисячолітні традиції дуже багатої культури та моральні устрої народного життя. І Росія піде своїм шляхом, здійснивши перехід до кооперативної системи, що дає їй можливість дружити з Китаєм та впливати на формування планетарної цивілізації. В усякому випадку зрозуміло одне — сьогодні йде рух до багатомірного світу, де доведеться враховувати інтереси Заходу, країн Тихоокеанського басейну, Африки, Латинської Америки та Росії. »
Нарешті, торкнемося альтернативних шляхів розвит* ку світової цивілізації. Наприкінці XX ст. існує гостра протиріччя між полісною та неполісною цивілізаціями. Зараз Атлантичний океан, а не Середземне море, є центром полісної (західної) цивілізації. На периферії євроамериканської цивілізації відбувається розхитування традиційних структур. Росія опинилася на периферії полісної цивілізації, пов'язаної з явищем «озлобленої заздрості, яка виявляється у антизахідництві та у сплеску рівнювального пафосу (від більшовицького зрівнювання до «палаючого ісламу»). Нині євроамериканеька цивілі зація постала перед тими ж проблемами, вдо й Римська імперія напередодні свого краху. По-перше, полісна цивілізація тепер не перебуває в глухому «варварському» оточенні п
На порозі XXI століття в суспільній свідомості все більше стверджується думка про те, що людство перебуває на крутому переломі. Свідчення цього — не лише катаклізми нашого століття (дві світові війни, ряд революцій, в ході яких відбилася мерзотна жорстокість, руйнування загальнолюдських цінностей, соціальний, моральний, економічний та інтелектуальний хаос, різного роду геноцид до цілого ряду народів та ін.), але й глобальна криза суспільства, показником якої є екологічна катастрофа, що насувається, вичерпання ресурсів, наркоманія й т. ін. Цілком зрозуміло, що користуються популярністю книги В. М. Массона, Л. М. Гумільова, Н. Я. Данилевського, Л. Февра, К. Ясперса, П. СорокГна, А. Тойнбі та Н. М. Моїсеєва, присвячені смислу історії, її характеру, природі різних цивілізацій та культур, їх долям. В них викладено роздуми про долі майбутніх цивілізацій, робляться спроби осмислити глобальну кризу культури як народження нової цивілізації з притаманними їй цінностями та ставленням до світу.
Багато соціологів, політологів, культурологів та футурологів відзначають протиріччя, пов'язані з формуванням нової глобальної (планетарної) цивілізації. У 20-ті роки нашого століття Питирим Сорокін прекрасно охарактеризував протиріччя цього процесу, що являє собою зміну типів культур: «Всі найважливіші аспекти життя, укладу та культури західного суспільства переживають серйозну кризу... Хворі плоть і дух західного суспільства, і навряд чи на його тілі знайдеться принаймні одне здорове місце або нервова тканина, що нормально функціонує. Ми немов би перебуваємо між двома епохами: культурою почуття, що вмирає, але ще належить нашому променистому вчора, та майбутньою ідеаціональною культурою завтра, що створюємо нині. Ми живемо, думаємо, діємо наприкінці осяйного почуттєвого дня, що тривав шість віків. Промені призахідного сонця все ще освітлюють велич минаючої епохи. Але світло повільно згасає, і в густіючій пітьмі нам все важче розглядіти цю велич і шукати надійні орієнтири в сутінках, що наступають. Ніч цієї перехідної епохи починає опускатися на нас, з Примерами, страшними тінями, нестямним жахом. За її межами, однак, вбачається розквіт нової великої ідеаціональної культури, що вітає нове покоління — людей майбутнього».
Дана зміна типів культури витікає з класифікації культур П. Сорокіна, запропонованої ним у роботі «Со-ціокультурна динаміка». На основі ретельного вивчення греко-римської та європейської культур за два тисячоліття він виводить два основних типи культури — ідеаціо-нальний та почуттєвий. Перший характеризується наявністю носіїв культури, які грунтують свої погляди на панівних ідеях; другий — домінуванням у житті охоплюваних почуттями «речей». Між ними існують два перехідних типи. Один з них П. Сорокін назвав «ідеалістичним», це суміщення двох основних типів (наприклад, Золотий вік Перикла в Давній Греції або Ренесанс);1 другий же являє собою протиставлення елементів основних типів (перші віки н. є. в Європі, коли паростки християнства протистояли ще сильній вірі язичників). Ці типи адекватні «положенням теорії культурної та соціальної динаміки, де фіксуються хвилеподібні зміни культур— від ідеаціонального типу до змішаного й почуттєвого, а потім зворотний рух. Інакше кажучи, повторюються центральні типи культур в усій різноманітності останніх, до того ж відзначається застосовуваність теорії «хвилеподібного руху культур» до єгипетської, індійської та китайської культур. Нині спостерігається екстраординарна (глобальна) криза, коли до неї втягується мистецтво, наука, філософія, релігія, право, політика, коли процес переходу від одного типу культури до іншого народжує нову цивілізацію з притаманним їй набором культурних цінностей та норм.
Епохальна революція в культурі — наслідок глобальної кризи, її симптоми навиду. Про це свідчить сфера мистецтва, котре найчутливіше реагує на ледь помітні зміни в житті. Саме сучасна криза мистецтва демонструє руйнацію почуттєвої форми живопису, скульптури, музики, літератури, драматургії та архітектури. П. Сорокін відзначає, що «стиль почуттєвого мистецтва натуралістичний, навіть, під час, дещо ілюзіоністичний, вільний від будь-якого надчуттєвого символізму». Цс означає, що воно відтворює явища зовнішнього світу такими, якими вони сприймаються нашими органами почуттів. Почуттєве мистецтво — емпіричне, реалістичне, бо його темами виступають реальний пейзаж, реальна подія, реальний портрет. Криза виявляється в дезинтеграції, хаотичності, еклетичності, примітивізації та ірраціоналізації різних видів мистецтва.
Дійсно, дослідники (Е. Гродзинський, П. Сорокін та }н.) наводять численні факти, що підтверджують тезу про примітивізацію естетичних смаків, котра супроводжується ірраціоналізацією мислення. Музика, живопис, література, інші види мистецтва та безпосередньо пов'язані з ними області естетичної активності людини у XX ст. підлягли тиску ірраціоналізму. Це особливо чітко простежується в живописі (та в близьких до нього скульптурі й графіці). Більшість художників нашого століття, що належали до різних шкіл живопису, відійшли від зображення світу (людей, тварин, природи) таким, яким ми його бачимо. Світ постає на полотнах деформованим, іноді зовсім невпізнаним, бо художники більше керуються лише своїм уявленням, ніж зоровим сприйняттям оточуючих нас явищ. Очевидно, що відхід від реалізму зовсім не пуста примха. Художники своїми творіннями намагалися сказати: світ зовсім не такий, яким ви його бачите, він за своєю суттю безсмисленний, абсурдний, такий, яким ми показуємо вам його. Досить згадати такі напрямки живопису XX ст., як кубізм, експресіонізм, сюрреалізм, ташизм, авангардизм та ін. Деякі культурологи звертають увагу на факт виникнення комп'ютерної графіки. Так, О. Хардісон у книзі «Зникнення через небесний світ. Культура та технологія в XX столітті» пише: «Комп'ютери завершують демократизацію мистецтва, що її почав дадаізм, і подібне до нього, вони оголошують такі кардинальні зміни ідеї мистецтва, що цілком правомірно говорити про його зникнення». Отже, мова йде про зникнення мистецтва й підміну його неприродною реальністю, створювану комп'ютерами в ході здійснення програм машинної графіки.
Криза спостерігається і в системах істини, в тому числі і в науці, яка досягла такого високого рівня розвитку, що більшість її концептуальних, методологічних та гносеологічних труднощів бачиться в кризі традиційних концепцій та уявлень європейської цивілізації. Одним із виходів з даної ситуації вважається звертання до архаїчних концептуальних кладових, до побудов давньої міфології, до скарбниць давньосхідної мудрості. Тут виявляється діалектика традиції та новації у розвитку науки, адже концепції, структури та моделі давньої мудрості, переплавлені в горнилі наукової творчості, перетворюються на нові оригінальні ідеї. Не випадково, одна 3 тенденцій науки XX ст. виявляється в інтересі вчених. Що займаються фізикою елементарних частин, космологією, біологією, психологією, біогеохімією та ін.
Відомо, що видатні вчені сучасності намагалися й намагаються віднайти аналогії і паралелі в традиціях та світоглядиицьких установках східної мудрості, щоб сформулювати нові ідеї, які б дозволили синтезувати експериментальні та теоретичні дані названих сфер досліджень.
Однак зростаючий інтерес до аналогій ідеям новітньої науки та ідеям східної мудрості у певних дослідників викликаний не лише їх творчими пошуками в окремих галузях знань, але й прагненням до створення цілісної картини світу, тобто, до формування нової парадигми пізнання. Заклик до побудови нової пізнавальної пара-і дигаи найголосніше лунає у сучасній фізиці. Відомий фізик В. Паулі пише, що «...наша епоха досягла точки, в якій раціоналістична позиція досягла кульмінації свого розвитку й сприймається як досить вузька». Все частіше саме фізики звертають увагу на стиль пізнання, який виник в колі східних культур, як потенційне джерело натхнення при створенні нової парадигми. Відомий фізик Ф. Капра вважає, що нове бачення дійсності буде «...засноване на розумінні принципового взаємозв'язку та взаємозалежності усіх явищ — фізичних, біологічних, психологічних, соціальних та культурних». Найбільш істотним є той факт, що вперше в історії людства усвідомлення необхідності побудови нової парадигми мислення попереджає її появу.
До усвідомлення свідчення, що європейська цивілізація терпить глибоку культурну трансформацію, яка полягає у зміні парадигм, приходять й представники інших наукових дисциплін. Російський культуролог С. С Аве-ринцев вважає, що існуючі протиставлення міфічної та раціональної культур вже недостатні для опису історії культури та побудови цілісної картини світу. Тому він вводе третій тип культурної свідомості — метафізичний, протилежний і міфологічний, і раціоналістичній свідомості. Інакше кажучи, останню третину нашого століття ми.є свідками нових радикальних змін у підвалинах науки. Ці зміни можна характеризувати як глобальну наукову революцію, в ході якої народжується нова пост-некласична наука.
наукової істини.
Криза вразила і філософію, коли з почуттєвої точки зору відкидається пошук істини світоустрою, коли розвивається релятивізм та мислитель шукає сюжет для побудови Всесвіту, коли філософія перетворюється на міф. Причому мова йде про міф нового тішу — характерного симптому XX ст. Що ж сталося із старою кантівською «добросовісністю» та з «благоговінням» перед «відомого істинністю», які випробували протягом «такої довгої істоиії» (Ф. Ніцше)?
Відповідь слід шукати одразу в двох областях. Перша — внутрітеоретична сфера, пов'язана безпосередньо з характером західноєвропейського філософського мислення: з гіпертрофією розумовості, абстрактного раціоналізму, які не відповідають життєвим запитам. Біда не в тім, що філософія зосередилася на абстрактних питаннях теорії пізнання, спираючись при цьому на логічну самообгрунтованість, притаманну їй природою. Справа в тім, що їй не вистачало духу визнати обмеженість свого пізнавального інструменту.
Але якщо причина внутріфілософської переорієнтації лежала в теоретичному минулому, то інша пов'язана з екзістенціальним майбутнім. Немов би у передчутті майбутніх соціально-історичних потрясінь у світ входит роачарована в прогресі кризова свідомість, яка постав проти гармонізуючого філософського самотворення та його рушійної сили — радіо. Непотрібними стають і засоби пізнання, й сама теорія пізнання. Місце пізнання займає існування, увага все більш перемішується у сфери історії та культури, туди, де вирішується доля людського буття. Колишня благочинність, благоговіння перед істиною разом з «світовою гармонією» виявилися тепер у вищому ступені недоречними; ейфорія минулого академічного мислення виглядала в світлі наступних змін fa. збентеженої свідомості безнадійним архаїзмом. Прийшла пора антинаціонального, сильного у своєму негативному пафосі настрою розуму.
До того часу, поки мова йшла про протест проти раціоналістичної гармонізації світу, про панлогічне при-січення буття, новій критиці не можна було відмовити у правоті, адже вона — захисниця життя. Але коли філософська ревізія переростала в тотальне звинувачення й пішла «війною на знищення розуму», весь контекст боротьби змінювався — нетрадиційна установка втрачала свої переваги. Вона не долала уплощеність та абстрагованість раціоналізму, лише протиставляла одному абстрагованому началу інше.
Якщо до цих пір істину шукали в розумі, то віднині її почали відшукувати в протилежному місці: у до-сві-домому, без-свідомому, під-свідомому. На зміну філософії думки прийшла «філософія життя», котра стала основним руслом культурно-філософських ідей у кризову епоху, й послужила їх метафізичною підосновою, обираючи сама для себе переважно форми культурофіло-софії. У переломні часи на передній край істотно висуваються теми культурно-історичного існування.
В кращому випадку філософія як пізнання суттєвості та об'єктивної реальності з її допускним знанням стає иевизначеною теорією, присвяченою виправданню або ж звинуваченню тієї чи іншої системи почуттєвих цінностей. Названа теорія виступає лише в якості узагальнення, що грунтується на висновках утилітарних наук, або в формальних чи пустих дослідженнях «логічного синтаксису мови» з його псевдоматематичною та псевдосим-волічною логікою. Такого роду філософія «виявляється другорядною почуттєвою утилітарною наукою, що складається з емпіризму, критицизму, агностицизму, скептицизму, інструменталізму та оперціоналізму, наділених тими ж утилітарними рисами» (П. Сорокін). Тепер з'явився постпозитивізм, на перший план виходить філософська антропологія, зростає значення філософії культури та методології історії. Разом з тим своєрідність філософії кінця XX ст. полягає (незалежно від особливостей тих чи інших напрямків та шкіл у філософії) в осмисленні с1ітуації тотальної загрози існуванню людства, її оцінці та виробленню адекватної системи цінностей.
Оскільки у відповідності з основною передумовою почуттєвої культури реальна цінність почуттєва, то й пізнання можливе лише через органи почуттів. Тому, зауважує П. Сорокін, «будь-яка система почуттєвої істини та реальності передбачає заперечення або, в крайньому випадку, абсолютно байдуже ставлення до будь-якої надчуттєвої реальності або цінності». Звідси витікає, що почуттєва культура вважає дослідження природи Бога та надчуттєвих явищ помилкою або безплідними роздумами. Релігія та теологія, що втілюють боговідкриту істину, в кращому випадку допускаються або ж трансформуються в першого-ліпшого роду наукову теологію, а почуттєва релігія сходить до рівня емпіричної дисципліни, що позбулася боговідкритої істини. Таким чином, криза традиційної християнської релігії полягає у вичерпанні нею своїх духовних ресурсів. Свідчить про це зменшення кількості відвідувачів церков, бум нетрадиційних (в основному східного тлумачення) релігій, що відбувається* на Заході, а також тривалий процес секуляризації життя суспільства, тобто процес змирщення культури.
Не дивує твердження авторів 5-го тому «Історія церкви», згідно з яким на наших очах відбувається криза християнства, а ситуація дедалі погіршується зростаючою кризою західної цивілізації та посиленням позиції «світського суспільства», що формується протягом двох століть. В ході грунтації та росту світської культури здійснюється переорієнтація «предметів», що складають релігійну культуру. Світське сприйняття цих «предметів» має десакралізуючий характер, відкриває мирський зміст пов'язаних з релігійним культом «предметів». В цьому випадку храми стають для мирської людини витвором архітектури, релігійні картини — звичайними фресками або ж шедеврами живопису, священні книги — літературними творами, теологічні трактати — філософськими працями. Світське сприйняття цих «предметів» може відкрити цінності, які не помітили віруючі. Звідси витікає висновок, що десакралізація нерівнозначна відмовленню від існування цінностей в цих «предметах», часто призводить до відкриття в них художньо! та філософської Цінностей. Завдяки світському сприйняттю зазначених «предметів» перестає виконуватися функція протиставлення віруючих невіруючим та іновірцям. Світське сприйняття перетворює їх на цінності народної культури, на за-. Гальну скарбницю всіх людей, незалежно від їх світогляду. Все це відбилося і на ставленні християнської релігії до різних вірувань та культів у світі. Всі релігії ставилися стримано до різноманітності, певні з них вирізнялися особливим гнівом в знищенні культурної неоднаковості та прагненням до релігійної уніфікації світу будь-якою ціною. В останні десятиріччя відбулися певні зміни. Прихильники різних релігій вимушені рахуватися з тим фактором, що нині світ має плюралістичну структуру і що Прагнення нав'язати людям якусь певну систему вірувань, поглядів, способу життя може скінчитися загибеллю життя на Землі. Ось чому в більшості різних соп-альних середовищ проголошується плюралізм як готовність терпіти різноманітність як зло, з яким слід змиритися й погодитися.
Народжувана нова культура — перша в історії людства культура, що визнає щиро й аутентично плюралізм, оскільки вважає різноманітність найвищою культурною цінністю, фактором розвитку, цінним надбанням соціального життя. Мова не йде про те, щоб визнати різні переконання, позиції, способи життя як необхідне зло, а про діяльність, що сприяє диференціації світово» культури. В умовах дії потужних механізмів об'єднання людей (у тому числі й розвиток засобів масової інформації та комунікації) ця нова культура покликана розвивати й поглиблювати різноманітність. Майбутня культура буде містити, як мінімум, два світогляди. Одним з них є релігійний погляд на світ. Інший за своїм сенсом належатиме до світського, хоча й буде підданий процесу сакралізації (але не релігійної), про що свого часу говорив Дюркгейм. Цьому сприяють успіхи природознавства й технології XX ст. О. Хардісон підкреслює: «...сьогодні природа, напевне, остаточно зникла з поля нашого зору». Дослідник вважає, що людство простує до XXI ст;, яке Стане силіконовим майбутнім: будуть створені силіконові істоти з високорозвинутим інтелектом, для них пересування та відстані 100 000 світових років аналогічні одноденній подорожі людини на Землі, до того ж силіконове киття буде вічним. Релігія в такому випадку виявляється непотрібною і некорисною, але в сьітському житті ці істоти будуть орієнтуватися на певні цінності, певні святині (ними можуть бути й наукові знання).
Так, у ранньому та середньовічному християнстві багатство проголошувалося джерелом мук: уміння робити гроші — головна небезпека, вигода — соромна користь, запозичення грошей — тяжкий злочин, багата людина — перший кандидат па прокляття, якій важче буде увійти в царство Бога, ніж верблюду пройти у вушко голки. Однак Ренесанс та Реформація змінили таку точку зору: у неділю пуританин вірить в Бога та Вічність, а в будні — грозбух стає його Біблією. «В результаті,— підкреслює П. Соро-кін,— ми спостерігаємо паралельний ріст протестантизму, паганізму, капіталізму, утилітаризму, почуттєвої етики протягом усіх наступних століть». І хоча християнська етика ще існує, але саме почуттєва етика з її гедонізмом, утилітаризмом, вмінням робити гроші є панівною в західному суспільстві.
Система почуттєвої етики витікає з пріоритету почуттєвого щастя, насолоди, корисливості, комфорту як вищих цінностей. її норми відносні, а не абсолютні, доцільні й мінливі у залежності від людей, груп та обставин, до яких їх залучено, а тому розглядаються як творіння людини, Для почуттєвої етики західного суспільства не існує священних абсолютів, універсальних цінностей. П. Со-рокін виконав величезну роботу й показав, що для буржуазної цивілізації Заходу, починаючи з XIV ст. й до XX, характерна прогресуюча релятивізація етичних цінностей. Ми живемо в епоху, коли відбувається надзвичайна релятивізація та руйнація означених цінностей: «Вони, в свою чергу, є показниками розумової та моральної анархії, бо цінність, яка більше не універсальна, стає псевдоцінністю, іграшкою фантазії та бажань» (П. Со-рокін). Цілком закономірно, що триває процес заперечення цінностей почуттєвої етики, спостерігається тяга до абсолютних цінностей, котрі втілені в Христа, Будду тк інших релігійних пророків.
Криза не обмежується сферою етики, вона охоплює й почуттєве право, що виявляється у неухильній девальвації правових норм. Мета почуттєвого права винятково утилітарна: збереження людського життя, охорона власності та майна, миру й порядку, щастя й благополуччя суспільства взагалі пануючої еліти, котра встановлює закони, його норми відносні, змінювані й умовні: правила, доцільні за одних обставин або для однієї групи людей, стають безкорисними або навіть шкідливими за інших обставин для іншої групи осіб чи суспільства.
Закони підлягають постійним змінам, в такій системі права не закладено нічого вічного й святого. Ось чому юридичні норми й закони все більше й більше розглядаються як знаряддя в руках еліти, котра тримає владу та експлуатує інші, менш впливові групи населення. Досить яскраво це описує П. Сорокіи: «Іншими словами, вони є свого роду уловка, яку використовує панівний клас, щоб тримати підкореними і контролювати підкорені класи. І юридичні та етичні норми стали всього лише рум'янами та пудрою, щоб зробити макіяж непоказному тілові економічних інтересів Маркса, резидо Парето, лібідо Фрейда, комплексів, стимулів та домінуючих рефлексів інших психологів та соціологів. Вказані норми перетворилися на прості доповнення поліції, тгорм, електричного стільця, придушенню та іншим формам вияву фізичної сили, втратили свій моральний престиж, деградували й знизилися до статуту засобу, який використовують розумні плутократи для одурення експлуатованих простаків. Із втратою престижу вони поступово втрачають і свою контролюючу регулюючу силу — важливий фактор людської поведінки. Як підсумок залишаються лише груба сила та обдурювання: звідси сучасне «право сильного», що й характеризує кризу в етиці й праві». Яскравим прикладом його є неефективність боротьби з и.арко-бізнесом, бо заважають норми західної демократії, пов'язані з «Загальною декларацією прав людини», з конституціями й правовими кодексами. Про це йде мова в книзі «Війна з наркомафією: поки без переможців». В США виявляється тенденція в боротьбі з наркотиками віддавати пріоритет праву суспільства перед свободами індивідууму.
Найбільш наочний та очевидний показник історичного зрушення, що відбулося, видно у величезному збільшенні маси людей. Минулий вік не тільки сприяв розвиткові науки й техніки, але в декілька разів збільшив населення планети, особливо великих міст. Створивши нові, майже безмежні джерела багатства й комфорту, він дав великій масі людей відчуття легкості життя, позбув її моральної вимогливості до себе, почуття відповідальності перед сучасним та майбутнім, поваги до праці й традиційних норм суспільної моралі. Цей історичний феномен X. Ор-тега-і-Гассет називає «повстанням мас», підкреслюючи й корисні (нові блага, більший комфорт, посилення культурного обміну та т, ін.), і досить негативні сторони, що свідчать про глибоку історичну кризу, яку переживає сучасне людство.
Слід відзначити, що людина маси — господар сучасного життя, це людина-власник, позбавлена будь-якого почуття гідності, вона цілком задоволена, благополучно живе як всі, відчуваючи себе посередністю. Тому людиною маси може бути й аристократ, і фабрикант, ї чиновник, і самозадоволений цеховий вчений-спеціаліст. Бо людиною маси її робить не соціальна належність до певного суспільного класу — нижчого чи вищого, не місце в існуючій суспільній ієрархії, а глибока психологічна посередність, що народжена звичкою до комфорту, втратою позитивної моральної орієнтації. Завдяки цьому вона задоволена існуючим станом справ, власною посередністю і не бажа® бути (а тим більше стати!) іншою.
Вважаючи положення сучасного йому буржуазного масового суспільства 20—30-х років кризою, X. Ортега-і-Гассет розглядає різні протистоячі цьому альтернативи. Однією з таких альтернатив є фашизм, якому філософ дає злшцувальну оцінку: культ сили в політиці він називає «Великою вільною хартією варварства». Але й більшовизм, символом якого для X. Ортега-і-Гассета є ім'я Сталіна, та й взагалі будь-якої революції не здатні, на його думку, вивести суспільство з безвиході. Тоді виникає питання: яким шляхом можна вивести Європу (слід відзначити, що в поняття Європа філософ включає не лише географічну Європу, але й США, країни Латинської Америки і, взагалі, всі ті світові регіони, які в своєму розвиткові засвоїли плоди європейської культурної традиції) з тупика масового суспільства й масової культури? На прикладі історій Стародавнього Риму формується цей шлях. Європа, що переживає нинішню кризу, мусить поставити перед собою мету: об'єднати розрізнені європейські нації та держави в єдине ціле при свободі й рівноправ'ї всіх його частин. Мета ця повинна дати людству новий імпульс, пробудити його від сплячки й вивести зі стану глибокої історичної кризи, до якої привело торжество полишеної об'єднувальиої ідеї змасо-ваяого суспільств.
Зрозуміло, чому західна політологія не тільки обговорює питання про можливі кордони наукового аналізу феномена влади, але й виявляє освоєні тенденції майбутнього політичного розвитку Заходу. Серед них виділяється тенденція до ослаблення патерналістського контролю з боку держави над цивільним суспільств вом та все більшому розширенню політичних функцій цивільного суспільства, механізму демократії. Наукові моделі влади будуються із врахуванням названих тенденцій, оскільки майбутні ферми політичної практики у все більшому ступені будуть визначатися не лише волею та мудрістю політиків, але й об'єктивною логікою політичного процесу колективами громадських експертів, котрі володіють точними політичними знаннями. Фігура традиційного політика мусить зникнути; це слід мати, на увазі під час аналізу тих проблем, з якими стикається суспільна система Заходу та Сходу па порозі XXI ет.
Найцікавіше полягає а тому, що цивілізованим зрушенням (переходом від одного типу культури до Мшого) у історії людства відповідає космічний корелят, що виявляється насамперед у сонячній активності. Згідно з загальновизнаним підходом (з иього виходить і П. Со-рокін) рух культур іманентний, «ія залежить від дії сторонніх факторів, як це передбачали еволюціоністи. Культури, мовляв, змінюються в силу їх природи — носії культури прагнуть вичерпати закладений в них потенціал і довести їх до межі. Тоді доводиться звертатися до інших принципів- й рухатися до іншого тняу культури. Однак з пр«нципу єдяості космосу та людини (він прекрасно обгрунтований у вченні В. І. Вернадського) витікає, що в основі «хвилеподібного руху культур» полягають космічні фактори, задемлені через призму умов нашої планети, що знайшло иеочікувапе підтвердження в дослідженнях сучасної астрофізики.
В цьому плані великий інтерес викликають результати дослідження ходу сонячної активності протягом останніх -5.000 років, проведені американським астрономом Дж. Едді. Виявлено не зовсім регулярний цикл у серед-ньоАіу порядку 500—700 років на основі аналізу радіоактивного вуглецю. Хоча ситуація ускладнюється особливостями динаміки геомагнітного поля, які залежать як від космічного фактору, так і від процесів у глибинах Землі, досить інерційних у відношенні до космічних впливів. Не дивлячись на подальше коректування, результати Дж. Едді можуть бути використані для аналізу і законів сонячної активності, і особливостей сонячно-земних зв'язків. Істотним є те, що протягом останніх 5.000 років відбулося 12 відхилень сонячної активності. Назви цих відхилень у давнину відповідають культурно-історичним епохам, причому ріст та падіння всіх кліматологічних кривих відбувається у ритмі з тривалими змінами сонячної активності.
Як правило, проміжок часу між сусідніми максимумами сонячної активності складає не більше 600 років. Цікаво, що в структурі циклів Едді спостерігається щось схоже на 900—1.200-річний цикл, який містить два напів-цикли довжиною (приблизно 600—700 років) та короткий (200—300 років). їх структура дивним чином корелює з рухом культур в теорії П. Сорокіна. Наприклад, у наш час починає підвищуватися рівень сонячної активності, що триває за так званим мінімумом Маундера. Разом з тим «почуттєва» культура XV—XX ст. наближається до своєї межі й починає замінюватися «ідеаціональною» культурою. Відбувається зміна типів культур, що характеризується цілим рядом соціальних катаклізмів XX ст. У свій час А. Чижевський у книзі «Фізичні фактори історичного процесу» пояснював хвилювання на Землі, колективні психози, війни процесами, які відбуваються на Сонці. В усякому випадку простежується певна синхронність між викликаними сонячною активністю змінами на нашій планеті та історичними подіями крупного масштабу (зрозуміло, що не слід забувати і значимість чисто історичних та соціальних факторів).
В даний час відбувається становлення планетарної (або глобальної) цивілізації, окреслюються її контури, тобто, розвиток людської культури вступає у новий, переломний період. На контурі планетарної цивілізації, що формується, постає нова культура — глобалте.х: «Для останнього за часом виникнення з основних видів культур — глобалтеха — кращою ареною для вираження його мемів (еквівалент генів у застосуванні до «видій культур» — В. П.), тем, сцени якої домінують не міста (як у західноєвропейського виду), не імперське утворення, де домінує велика бюрократія'(як у східноєвропейського), Не ареал якоїсь релігії, що живе під контролем мулл (у виду афразійської золи), і не якийсь інший територіально цілісний ареал. Швидше середовище існування глобалтеху — це ринок, на якому домінують форуми, що розвинули тенета зв'язків у часі та просторі і очолювані свого роду кшатріями, які вирішують долі економіки, форуми — планетарні корпорації. Останні пов'язані в єдине ціле «через міжнародні організації та професійні асоціації» (П. Рікс-Марлоу). Виникає соціальний супер-організм, здатний у певному ступені визначати свою долю і такий, що несе в собі різноманітність культур різних народів.
Дана планетарна цивілізація усвідомлює своє безпосереднє оточення — Сонячну систему — й почне експансію в Галактику. Вона буде являти собою психоцивіліза-цію, адже людство, здійснивши науково-технічну та соціальну революції, стоїть на порозі психологічної революції; певні її елементи вже виявляються у розвиткові американської культури. Безумовно, на контури планетарної цивілізації, що отримала можливість «моделювати» альтернативні варіанти власного розвитку, накладуть відбиток комп'ютерізація, екологізація, космізація, , генна інженерія та застосування психотропних речовин, що діють на психіку людини.
У зв'язку з необхідністю регулювати розвиток планетарної цивілізації, виникає питання: хто буде домінувати у світі, тобто, кому належатиме майбутнє? На світове панування нині претендує іслам (вище вже йшла мова про блискучу експлуатацію ісламу в середні віки). «Іслам вступає в XXI століття,— відзначає Н. Жданов,— як один з напрямків людської цивілізації, як система світогляду й політичної практики, матеріальної та духовної культури. Іслам — це й мільйони віруючих, партій, рухів і міжнародна організація». Нині постає в теоретичному та політично-практичному плані проблема ісламського панування в світі. Не випадково Захід трепече перед загравою, що здіймається над мусульманським Сходом.
Не слабне і прагнення Заходу грати першу скрипку у планетарній цивілізації, що утворюється. Дж. Роберте, показавши у книзі «Тріумф Заходу» причини шаленого успіху західної цивілізації, робить такий висновок: напрямок сучасної історії характеризується «домінуванням» Заходу. Він стверджує: «Парадоксально, що ми можемо тепер увійти до ери свого найвищого тріумфу, але не через державні структури та економічні стосунки, а через розум і серця всіх людей. Можливо, вони усі тепер вестер-иізуються».
Існує Інша, протилежна точка зору — Захід може знищити сам себе. Відомий західний вчений К. Леві-Строс говорить: «Відірвавши людину від усього іншого світу, західний індивідуалізм позбавив її захисту. Людина, яка вірить у безмежність своїх можливостей, приречена до самознищення». Далі слід враховувати й процеси, що відбуваються у сфері культури Заходу, особливо в американській культурі. Виявляється, той же американець раптом виявив нетривкість своєї культури, яка почала тріщати по всіх швах. Ідеї, що служили йому орієнтиром у життєдіяльності, перетворюються на непотрібні та нерозумні механізми — в них відсутні цінності їх творців. Необхідно рахуватися і з істотним моментом, що почався кінець «білої інтермедії» — панування білих над іншим світом. Очевидно, що біла інтермедія буде замінена на «технокольорове майбутнє» (О. Тоффлер).
В усякому випадку без сумнівів залишається лише одне — економічний ріст Заходу за рахунок невпинного споживання ресурсів, що не відновлюються, приведе людство до катастрофи. Якщо цей процес вдасться зупинити, тоді можна пошукати, вважає А. Тойнбі, ініціативу наступного витка руху світу на Сході, не виключено, що в Китаї. Треба пам'ятати й значимість Росії у становленні планетарної цивілізації, котра з'єднує Європу та Азію, до того ж в її культурі до цих пір триває синтез східних та західних культур. Саме євроазіатська двокрилість Росії покликана самою історією відіграти роль інтегруючого начала між Сходом та Заходом. Не випадково ще А. Герцен назвав Тихий океан, на берегах якого по сусідству розташувалися Росія та Китай, Середземним морем майбутнього. Китай же досить успішно провадить економічні реформи (хоча тут є і труднощі) й прямує шляхом ринкового соціалізму, спираючись на тисячолітні традиції дуже багатої культури та моральні устрої народного життя. І Росія піде своїм шляхом, здійснивши перехід до кооперативної системи, що дає їй можливість дружити з Китаєм та впливати на формування планетарної цивілізації. В усякому випадку зрозуміло одне — сьогодні йде рух до багатомірного світу, де доведеться враховувати інтереси Заходу, країн Тихоокеанського басейну, Африки, Латинської Америки та Росії. »
Нарешті, торкнемося альтернативних шляхів розвит* ку світової цивілізації. Наприкінці XX ст. існує гостра протиріччя між полісною та неполісною цивілізаціями. Зараз Атлантичний океан, а не Середземне море, є центром полісної (західної) цивілізації. На периферії євроамериканської цивілізації відбувається розхитування традиційних структур. Росія опинилася на периферії полісної цивілізації, пов'язаної з явищем «озлобленої заздрості, яка виявляється у антизахідництві та у сплеску рівнювального пафосу (від більшовицького зрівнювання до «палаючого ісламу»). Нині євроамериканеька цивілі зація постала перед тими ж проблемами, вдо й Римська імперія напередодні свого краху. По-перше, полісна цивілізація тепер не перебуває в глухому «варварському» оточенні п
