Яртися Лекції з історії світової та вітчизняної культури (2005)

Тенденції Відродження виявляються у IX —XII ст. Період, що передував Відродженню, процес визрівання його культури в пізньому Середньовіччі, дістав назву "Передвідродження".

Визначальні ознаки Передвідродження: актуалізація античної спадщини, пробудження інтересу до людської особистості, певних аспектів реального світу. Витоки цих уявлень, пов'язані із середньовічним світоглядом, передусім Візантії XI —XII ст., згодом поширилися на південнослов'янські країни — Сербію, Македонію, Болгарію, а також Грузію та Вірменію.

Передвідродження у Східній та Південно-Східній Європі не переросло у Відродження внаслідок несприятливих історичних умов, монголо-татарського й османського завоювання.

У XIII —XV ст. Передвідродження охопило Західну Європу, безпосередньо передуючи Відродженню. Найраніше Передвідродження виявилося в культурі Італії, де набуло класичних форм, а період XIII —першої половини XIV ст. дістав назву "Проторенесанс". Цей термін увів у науковий обіг швейцарський історик Я.Буркхардт (1818-1897 pp.).

Становлення культури Проторенесансу відбувалось на засадах різнорідних художньо-стильових елементів: романських, візантійських, готичних і класичних (античних). Проторенесанс знаменував відхід від символіко-алегоричних тенденцій художньої системи Середньовіччя та початок переорієнтації мистецтва на зображення реального світу і людини.

До яскравих представників Передвідродження належать англійський поет, основоположник англійської національної літератури Д.Чосер (1340—1400 pp.), французький поет, автор творів антиаскетичного сатиричного спрямування Ф.Війон (1431 р. — після 1463 p.), нідерландський живописець і мініатюрист Я.Ван Ейк (1390-1441 pp.) та ін.

У теоретичних пошуках і художній практиці митців XIV ст. важливого значення набула філософія номіналізму. її видатний представник — англійський вчений У.Оккам (бл. 1285—1349 pp.) вперше відокремив мистецтво від релігії, трактуючи естетичний предмет як самостійний і оригінальний.

Середньовічний філософ і теолог Фома Аквінський (1225 pp. або 1226—1274 pp.) вважав, що естетичний предмет існує як предмет споглядання у вигляді чистої форми, тому його осягнення не потребує жодних зусиль, бажання чи волі. Він виділяв три складові ознаки краси: цільність (досконалість), пропорції (її співзвучність) і ясність. Сутність краси, за Фомою Аквінсь-ким, становить її пластична відповідність як наслідок ясності розуму.

Номіналізм і«пов'язаний з ним алегоризм та тенденції матеріально-пластичного розуміння феномена краси були спробами певною мірою наблизити об'єктивну дійсність до людини, зробити її іманентною людині.

Центрами італійського Проторенесансу стали великі торгові міста, насамперед Флоренція, вже на той час економічно незалежна і політично самостійна. У 1293 р. була прийнята перша демократична Конституція Італії — "Встановлення справедливості". Тоді вперше людську особистість почали визначати не за соціальним походженням, як це вважалося прийнятним у феодальних державах, а за її власними індивідуальними якостями.

Характерні риси гуманістичного світогляду проторенесансної Італії простежуються в літературі, передусім творчості видатного поета-гуманіста Данте Аліг'єрі* (1265—1321 pp.). Збірка його сонетів і прози "Нове життя", укладена 1293 p., — перший автобіографічний твір європейської літератури. Найвидатніший твір Данте — поема "Божественна комедія" (1307—1321 pp., видана 1502 p.), написана в поширеній у середньовічній літературі формі "видіння".

Назву "божественна" ("прекрасна") запропонував 1360 р. Джо-ванні Боккаччо — перший біограф Данте. В трьох частинах поеми — "Пекло", "Чистилище", "Рай" Данте відтворив уявну мандрівку в потойбічному світі, здійснену ним разом із римським поетом Вергілієм (70—19 pp. до н.е.). Поема відображає середньовічне світосприйняття і є певним прологом до культури і мистецтва Відродження. Уявна мандрівка поетів розпочиналася оглядом пекла. За Данте, пекло — лійкоподібна прірва, яка звужуючись, сягає центра Землі. Тут зображено знамениті Дантові "кола пекла", їх дев'ять; вісім пов'язані з персоналіями або реаліями античної міфології (Лімб, Мінос, Цербер, Плутос, Мінотавр, Коціт та ін.). У найближчому до Землі колі пекла (Лімб) перебувають душі немовлят, які померли неохрещеними; добродійні мужі давності (у тому числі Адам і вітхозавітні праведники). Вони жили до появи Христа і залишились язичниками, їхні гріхи несвідомі, тому і страждання найменші. Восьме коло поділено на дев'ять ровів, де страждають у муках хабарники, лукаві, злодії, віщуни та ін. Найнижче, дев'яте, коло має назву Коціт (льодове озеро; в мусульманській міфології найнижче пекло — льодове). Коціт має чотири пояси, де поміщені різні зрадники (наприклад, біблійний братовбивця Каїн); нижче — три пащі Люцифера роздирають особливо низьких грішників, тих, хто посягнув на освячену Богом царську владу (Брута з Касієм, які убили Юлія Цезаря; Іуду, що зрадив Христа).

Чистилище Дайте розташував посеред Океану (на Півдні), воно має вигляд великої гори зі зрізаною вершиною, на якій розташований Земний Рай (за біблійною легендою Сад Едема, де спершу "мешкали Адам і Єва, був на Землі). Нижня частина гори — пе-редчистилище, а верхня, як і пекло, поділена на кола, їх число сім', на небесах розташована третя частина Всесвіту — рай. Відповідно рай також поділено на небеса (поверхи): перше — небо Місяця, за ним небеса інших світил — Меркурія, Венери, Сонця, Марса, Юпітера, Сатурна; восьме — небо зірок, дев'яте небо — першодвигун, який рухає всі небеса; десяте — найвище небо, Емпірей (грец. empyros — вогняний, полум'яний), вічно нерухоме/тут місце перебування Бога. Здійснений Данте поділ неба на СІМ сфер відображає тогочасні уявлення про будову Всесвіту, які містили відомості про п'ять планет (Меркурій, Венера, Марс, Юпітер, Сатурн) і два світила (Сонце і Місяць).

В оточенні Данте буАо чимало талановитих митців, однак легенда міцно поєднала два імені — Данте і Джотто.

З творчістю італійського художника, скульптора і архітектора Джотто ді Бондоне (1266 p., або 1267 — 1337 pp.), пов'язана нова реалістична концепція живопису. Вона ґрунтується на двох головних принципах: перспективного передання тривимірного простору і об'ємної трактовки пластичної фігури.

Відкриттям Джотто як архітектора і живописця стало нове бачення інтер'єра. Прикладом може бути фреска капели дель Арена (церква Марії Милосердної у Падуї). В євангельських сюжетах з життя Марії і Христа художник відтворив людські риси. Навіть зовні його герої не подібні до безтілесних образів середньовічного мистецтва. На картинах Джотто людина наділена рисами гідності, мужності, благородства, доброти.

Зовсім іншого, нового значення набуває у Джотто колорит'. Тобто колорит — уже не лише відображення небесного символу божества (що властиво середньовічному живопису), а й дає змогу підсилити реальну доказовість, пластичну об'ємність фігур і предметів, виділити головних героїв, виявити ідейний зміст композиції. Однак найголовніше досягнення Джотто становить нове розуміння особистості, утвердження високих моральних принципів людини.

Широкого визнання набула творчість Франческо Петрарки (1304—1374 pp.) — італійського поета, філософа і вченого, якого справедливо вважають першим гуманістом Європи. Становлення гуманістичного світогляду Ф.Петрарки відбувалось під впливом античної спадщини, передусім творчості Ціцерона. Філософські трактати "Про презирство до світу" і більшість художніх творів Ф.Петрарка написав латинською мовою. Одним з важливих напрямів діяльності він вважав очищення латинської мови і відродження давнього красномовства.

Основний італомовний твір поета — збірка "Канцоньєре" ("Книга пісень"). Значну частину її становлять вірші про кохання до Лаури де Саді, яке Ф.Петрарка проніс через усе життя, а також вірші на політичні та клерикальні теми. Ця збірка започаткувала європейську ліричну поезію Нового часу, зумовила літературну течію — петраркізм, що значно поширилась у поезії доби Відродження.

Моральні й духовні засади світосприйняття поета певною мірою ґрунтувались на ідеях платонізму і неоплатонізму. В сонетах Петрарка оспівував кохання, а в трактатах розмірковував про владу розуму і традиції. Однак сонети виявили протиріччя трактатів, і кохання до Лаури стало об'єктом найсуворішого осуду в бесідах "Про презирство до світу". Внаслідок цього краса людини становить нижчу фазу порівняно з красою божества. Петрарка так і не зміг примирити це протиріччя раціонально або побороти його впродовж всього життя.

Різнобічна творча діяльність Петрарки" посідає чільне місце в історії світової культури.

Вагомий внесок у розвиток італійської літератури зробив видатний письменник-гуманіст Джованні Боккаччо (1313—1375 pp.).

Продовжуючи традиції Данте і Петрарки, він розвивав італійську літературну мову на народній основі. В поемі "Ф'єзоланські німфи", задум якої підказаний "Метаморфозами" Овідія, він прославляв природні людські почуття, а його повість "Ф'яметта" вважається першим психологічним твором у західноєвропейській літературі.

Найвизначніший твір Боккаччо — "Декамерон" (1350— 1353 pp., виданий 1471 p.), який заклав основи європейської новели і надовго визначив розвиток цього жанру.

Погляди Боккаччо на мистецтво найпослідовніше викладені у творі "Генеалогія богів", де зіставляються поезія і філософія. Саме цей твір дає змогу вважати письменника одним із засновників вільної світської поетики.

Загалом XIV ст. вирізняє дух іманентно-суб'єктивного самоутвердження людини. Художня предметність відділяється від священної історії, набуваючи самодостатнього значення. Відбувається підготовка так званого періоду Раннього Ренесансу (італійська назва — Кватроченто). Хронологічно Ранній Ренесанс визначається по-різному, приблизно 1420—1500 pp. На перший план тут висувається яскраво виражена вільна людська особистість, що обов'язково мислиться фізично, тілесно, об'ємно, тривимірно, тобто виступає в усій матеріальній тілесності. І — що не менш важливо — набувають самостійності види мистецтва живопис і скульптура, відокремлюючись від архітектури, з якою раніше становили одне ціле.

Зачинателями Раннього Відродження прийнято вважати Ма-заччо, Донателло та Брунеллескі, які належали до флорентійської школи митців.

Творчість видатного італійського художника Мазаччо (1401 — 1428 pp.) характерна подоланням традицій готики, застосуванням світлотіньового моделювання, розробки нової перспективи. Пошуки, що почали лише простежуватися у творах Джотто, набули у Мазаччо закінченої системи, яка згодом стала всезагальним надбанням. Мазаччо і його сучасники обґрунтовували свої дослідження у галузі перспективи законами оптики і математики, що дало змогу створювати у тривимірному просторі складні, багатофігурні композиції, ввести до живопису пейзаж, архітектуру тощо. Нові досягнення перспективи зближували людину з довкіллям. На перший план мистецтвознавці висувають у творчості Мазаччо зображення людини гідної і впевненої у собі, втілення у релігійних сценах життєвих гуманістичних ідеалів.

Творчість італійського скульптора Донателло" (1386—1466 pp.) припадає на першу половину XV ст., коли історично відходять традиції готики й утверджується в Середній Італії стиль Раннього Ренесансу.

У 1430 р. Донателло завершив найвизначніший твір — бронзову статую "Давид". Подібно до грецьких богів і героїв, Давида зображено голим; його образ сповнений внутрішньої гармонії, поєднує високі духовні ознаки особистості — благородство і велич душі.

На замовлення цеху зброярів Донателло виконав статую "Святий Георгій" (покровителя воїнів). Створений скульптором образ молодого воїна став романтичним символом Флоренції. Відомий італійський архітектор, живописець і теоретик мистецтва Джордже Вазарі' (1511 — 1574 pp.) писав, що в жодній скульптурі не знайти стільки життя, в жодному мармурі стільки одухотвореності, скільки природа й мистецтво втілили у цей твір Донателло.

Привертає увагу кінна статуя кондотьєра Гаттамелати, встановлена 1453 р. перед собором Сант-Антоніо у Падуї. За походженням Гаттамелата — син булочника, який став одним із знаменитих полководців того часу. Перебуваючи на військовій службі у Венеціанській республіці, він не зазнав жодної поразки. Донателло уславив непереможного героя, котрий не знає, "якого кольору страх". Це — типовий представник епохи Відродження, коли суспільне положення людини значною мірою визначалося її здібностями, власним зусиллями, ініціативою, розумом і знаннями. Мистецтво Донателло найповніше відобразило демократичні та гуманістичні ідеали періоду Кватроченто.

Основоположником архітектурного стилю Раннього Ренесансу став Філіппо Брунеллескі (1377—1446 pp.) — італійський архітектор, скульптор, вчений, один із творців теорії перспективи. Збудований за його проектом купол Флорентійського собору {1420 — 1436 pp.) мав виняткове суспільне та ідейно-художнє значення. Купол домінував над містом і вперше виконував пріоритетну функцію у зовнішньому вигляді будівлі, сприймався як величний світський пам'ятник, приклад торжества людського розуму.

Завершує перший етап Ренесансу творчість Леона-Баттіста Альберті (1404— 1472 pp.) — італійського архітектора, вченого, письменника і музиканта. Для утвердження в архітектурі стилю Відродження важливе значення мали його теоретичні трактати "Про живопис", "Про статую", особливо "10 книг про будівництво", які вважалися своєрідною архітектурно-будівельною енциклопедією XV ст. Сміливими експериментальними рішеннями вирізняються архітектурні споруди Л.-Б.Альберті, з-поміж них — Палаццо Ручеллаї у Флоренції (1446—1451 pp.), церкви Сан-Франческо у Ріміні (1447 — 1468 pp.), Санта-Марія Новелла у Флоренції (1456—1470 pp.).

У теоретичних трактатах митець велику увагу приділяв аналізу проблеми краси і гармонії. На його думку, краса — це ідеальна модель естетично довершеного. Реалізацією краси став твір мистецтва. Закони природи почали виражатися певними числами; абсолютне і первинне начало природи — гармонія, а краса — ідеальний образ числа й ідеальний взірець для художника.

Творчість Альберті засвідчує те, як на засадах тисячолітнього неоплатонізму виникала тенденція структурно-математичних побудувань, простої та ясної естетики краси, заснованої на математично упорядкованій чуттєвості.