Яртися Лекції з історії світової та вітчизняної культури (2005)
5. Архітектура. Образотворчо-декоративне та ужиткове мистецтво
Духовний розвиток України другої половини XVII —XVIII ст., культурні зв'язки східнослов'янських народів, вплив європейського мистецтва зумовили багатство і розмаїття архітектури України. Вона розвивалася на міцному ґрунті багатовікової вітчизняної культури й увібрала кращі досягнення європейського мистецтва, в якому утвердився новий стильовий напрям бароко...
Стиль європейського бароко з характерними для нього пафосом боротьби і перемоги, пластичною експресією та багатством варіацій мальовничих композицій якнайкраще відповідав піднесенню національної самосвідомості українського народу, тріумфові у Визвольній війні 1648—1654 pp. і створенні власної держави — Гетьманщини.
В розвитку українського барокового стилю можна достатньо виразно окреслити три етапи: ранній (друга половина XVII —початок XVIII ст.), зрілий (1720 —1750 pp.) і завершальний (друга половина XVIII ст.).
Українське бароко об'єднало багате європейське мистецтво, з власними естетичними засадами. Внутрішнє напруження і рух, динаміку, контрастність воно органічно сполучило з народним замилуванням у взористості, зберігши при цьому логіку, відбиту в чіткій тектонічній структурі споруди. Прикметою раннього етапу українського бароко була складна композиція об'ємів архітектурних споруд. Головні сколи храми-портали прикрашали профіліровкою, виконаною з цегли, а в районах, багатих на камінь, їх витесували з вапняку. В дерев'яній архітектурі високо цінували вишукані форми кронштейнів, опасань, аркади, різьблення на одвірках тощо.
Складна композиція об'єктів притаманна церкві Різдва Богородиці (1696 р.) у Києво-Печерській лаврі, де до тридільного триверхового храму прибудовані невеликі каплиці, завершені бароковими верхами. Це напрочуд мальовнича семиверхова споруда з сильно розчленованими масами, грою вертикальних і горизонтальних членувань, контрастом великих об'ємів і мальовничим легким вінчанням бань. У стилі бароко споруджені тринеф-ний хрестовобанний Троїцький храм у Чернігові (1695 р.) і три-нефний храм Воздвиженського монастиря у Полтаві (1709 р.)
Великим меценатом українського мистецтва, зокрема архітектури, був гетьман Іван Мазепа (1644—1709 pp.). За часів його гетьманства оформилось остаточно українське бароко в архітектурі, обновлювались старі церкви, будувались нові, розвивалось світське будівництво тощо. Д.Антонович називав добу І.Мазепи "другою золотою добою українського мистецтва після доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого". Саме в період його гетьманування в архітектурному будівництві виокреслилися два напрями: один українізував західноєвропейську барокову, інший — барокізував, надаючи барокового вигляду українській архітектурній традиції. Отже, взаємодоповнення і взаємозбагачення світової та національної мистецьких традицій витворили феномен українського архітектурного бароко.
Внаслідок заходів І.Мазепи було закінчено будівництво Спась-кої церкви Мгарського монастиря біля Лубен, у Києві збудовано Богоявленську церкву, церкву Всіх Святих Печерської лаври, Миколаївський собор. У бароковому стилі перебудовано 1691 — 1705 pp. Софійський собор, Успенську церкву лаври та Михайлівську церкву Піддубицького монастиря.
Інтенсивно розбудовувався Батурин, який у 1669— 1708 pp. став гетьманською резиденцією. Сучасників вражала архітектурною довершеністю палата Мазепи в Батурині, збудована в західноєвропейському стилі. Руїни цієї палати, спаленої О.Меншиковим після Архітектори А.Квасов, А.Рінальді, Ч.Камерон
Полтавської битви, зрисував Т.Шевченко. Не зберігся також будинок Академії у Києві, збудований при І.Мазепі 1703—1704 pp.
Риси українського бароко своєрідно виявилися також у цивільному будівництві. Декор фасадів житлового будинку чернігівського козацького полковника Якова Лизогуба (90-ті роки) виконаний з цегли, оцинкований і побілений. Він справляє враження скульптурної обробки: сильно і рельєфно на тлі білих стін вимальовуються архітектурні деталі — півколонки, кронштейни, фігурні, лучкові, трикутні суцільні чи розірвані фронтончики. Елементи архітектурних деталей засвідчують, що автор знав європейську архітектуру.
Другий етап розвитку архітектури в стилі українського бароко характерний посиленням експресії, мальовничості, сократівсь-кої взористості. В той період широко застосовувалися розписи, ліпка, колір, великі настінні розписи. Багато руських іконостасів з'явилося в інтер'єрах архітектурах споруд. Орнаментальний декор, розписи і колір будівель змінили вигляд сіл і міст, окремих ансамблів, надали їм стилістичної єдності, мистецької довершеності, національного обличчя.
Одним з найхарактерніших творів цього періоду стала брама Заборовського (1746 р.) в огорожі Софійського собору в Києві. Архітектор Йоганн Готфрід Шедель вдало поєднав багатство декору і тріумфальну пишність з ліризмом і задушевністю. Іншими засобами архітектурної пластики тему тріумфальності Й.Г.Шедель вирішив у відновленій після пожежі дзвіниці Софійського собору (1748 p.), а також Лаврській дзвіниці (1744 p.). Урочистістю і патетичністю приваблює церква Преображення (1732 р.) у с.Великі Сорочинці на Полтавщині.
З другої половини XVIII ст. почався третій, завершальний період розвитку стилю українського бароко, де великий вплив мала творчість видатних майстрів європейської школи: в Західній Україні — німця за походженням Б.Меретина, в Східній — італійця за походженням В.Растреллі й українця І.Григоровича-Барського. Б.Меретину і В.Растреллі властиві рафінована архітектурна композиція, щедре використання монументально-декоративної скульптури — статуй, ваз.
У цей період барокова традиція дещо доповнилася галантним стилем рококо. Він додав мистецьким витворам цієї доби виняткової, своєрідної елегійності. Стиль рококо використовувався у внутрішньому оформленні храмів, палаців, житлових приміщень. Примхливість, витонченість, симетричність цього стилю надавали мистецьким витворам неповторного колориту. Рококова скульптура стала невід'ємною частиною архітектурного бароко. Орнаментальна прикраса фасадів споруд, скульптурні рельєфи, оздоба іконостасів, витончена різьба — ці елементи рококо витворювали величні архітектурно-скульптурні ансамблі. Неперевершені роко-кові скульптори працювали, зокрема, у Львові — Пінзель (його скульптурами оздоблений храм св.Юра ), Фесінгер, Осінський, а також С.Сташевський та М.Філевич.
Мистецькі твори В.Растреллі вирізняються елегантністю архітектурних форм, стриманістю декору. Віртуозне володіння всіма засобами архітектурної виразності характерне для Андріївської церкви в Києві (1753 p.), Михайлівської церкви в с.Вороніж на Сумщині (1776 р.) і Троїцькому соборі в с.Новомосковському на Дніпропетровщині (1778 p.).
Творцем архітектурного Києва у другій половині XVIII ст. був вихованець Київської академії. І.Григорович-Барський (1713— 1785 pp.). Його вважали учнем В.Растреллі, оскільки він гармонійно поєднував у творчості національні та західноєвропейські традиції, вибудував чимало барокових споруд на київському Поділлі, ворота і церкву Кирилівського монастиря, церкви св.Покрови, Миколи Набережного й інші споруди. У творчості Григоровича-Барського простежуються перші паростки класичного стилю в архітектурі.
На Київщині жив і творив видатний будівничий Степан Ков-нір (1695—1786 pp.). За його участю споруджені барокові дзвіниці на Дальніх (1761 р.) і Ближніх (1763 р.) печерах Києво-Печерської лаври, церква Антонія Феодосія у Василькові (1759 p.), Троїцька церква (1767 р.) у Китаївській пустелі поблизу Києва.
Чудовою пам'яткою барокової архітектури на західноукраїнських землях став славетний собор св.Юра у Львові (1745—1770 pp.) — велична споруда масивних динамічних форм та ажурних тендітних прикрас. Розташований на горі, трохи осторонь міського центру, чудовий ансамбль будинків нагадує піраміду, яка звужується вгорі. Будівничим собору був львівський архітектор Бернард Меретин (Мердерер, р.н. невідомий — 1759 р.). В архітектурі катедри гармонійно поєднані модний тоді на Заході рококовий стиль із рисами українського бароко. Меретин — автор проекту барокової ратуші в Бучачі на Тернопіллі. Окрім храму св.Юра в бароковому стилі у Львові споруджені Бернардинський єзуїтський та Домініканський костели, церква св.Петра і Павла, Святодухівський собор, Королівський арсенал та багато інших будівель.
Давні будівельно-архітектурні традиції позначилися на плануванні та забудові тогочасних міст України. Поселення вирізнялися різноманітністю планувальних композицій (лінійних, прямокутних, кільцевих, гніздових, змішаних), які узгоджувалися з навколишнім ландшафтом.
У період національно-визвольної боротьби в Україні першочергового значення набув захист поселень від нападу ворогів. Будувалися різноманітні штучні споруди, серед яких виділялись оборонні вежі, укріплення бастіонного зразка. їх зводили селянсько-козацькі війська під Збаражем, Берестечком, Кам'янець-Подільсь-ком, Хотином, Львовом, Мукачевим, Ужгородом. У багатьох містах, насамперед полкових центрах, були створені військово-адміністративні, громадські й торгово-ремісницькі осередки. На їх території споруджували магістрати, ратуші, храми, навчальні заклади тощо.
Західноукраїнські міста характерні значною кількістю забудов, що розміщалися навколо ринкових майданів з магістратами чи ратушами посередині, мурованими або дерев'яними будинками довкола. Неподалік підносилися стрімкі вежі, бані церков і шпилі костьолів, а стратегічно важливі місця займали фортеці й замки. Такі забудови були характерними для багатьох міст (Львів, Кам'я-нець-Подільський, Дрогобич, Бережани, Самбір та ін.).
З другої половини XVI ст. в Україні поширилося монументальне будівництво, яке виявилося в архітектурі культових споруд. Важлива роль тут належала творчому переосмисленні багатої будівельної спадщини давньоруських часів. У Києві, Чернігові й інших містах поновлювалися старовинні храми, що загалом зберігали первісну просторову структуру, однак зовні їм надали барокового вигляду — з вибагливими декоративними фронтонами, обрамленнями вікон і дверей, мальовничими багатоярусними грушоподібними банями, ступінчастими дахами. До таких архітектурних споруд належать Софія Київська, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Спаський та Борисоглібський собори в Чернігові.
Нове муроване будівництво охоплювало різні зразки монументальних споруд. З-поміж них вирізнялися хрещаті п'ятидільні, три-нефні стовпи; храми, які завжди закінчувалися однією, трьома, п'ятьма або сімома банями. Досягненням українського монументального будівництва стали муровані п'ятидільні храми, споруджені в Ніжині, Новгороді Сіверському, Прилуках, Переяславлі, Чернігові, Києві. Характерні особливості цих споруд — хрещатий план, пірамідальна, спрямована вгору композиція, гранчастість об'ємів, що ступінчасто зростають до центру, просторі, сповнені світла інтер'єри, вишукана пластика архітектурних форм і оздоблення.
Муроване монументальне будівництво зазнавало впливу народної архітектури, що здавна вирізнялася вмілим використанням» дерева, доцільністю конструкцій, розмаїттям зразків і декоративного спорядження. Мистецька довершеність і монументальність притаманні таким спорудам стилю бароко, як Андріївська церква у Києві, собор св.Юра і Домініканський костьол у Львові, собор Почаївської лаври, церква у Великих Сорочинцях, собор Різдва у Козельці та ін.
Значні досягнення монументальної архітектури пов'язані з творчістю народних майстрів. На Лівобережжі, Слобожанщині та Запоріжжі поширювалися дерев'яні хрещаті п'ятизрубні, багатоверхі храми, які споруджував майстер Панас Шелудько. Внутрішнє оздоблення храмів виконували народні майстри на чолі з відомим російським різьбярем Сисом Шалматовим. Дев'ятиверхий Троїцький собор у с.Новомосковському (1773— 1778 pp.), збудований Яки-мом Погребняком, — найбільша і найвища тогочасна дерев'яна будівля в Україні.
Потяг до естетичної виразності, мальовничості, декоративності поширився і на цивільне будівництво. Більшість тогочасних житлових і господарських будівель споруджувалися з дерева. До кращих архітектурних ансамблів, створених наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі, належали палаци графа К.Розумовеького в Бату-рині та П.Завадського у Ляличах, а на Правобережжі — паркові ансамблі польських магнатів у Білій Церкві, Тульчині й Умані.
У другій половині XVII ст. в українському малярстві почала розвиватися барокова традиція, з'явилися нові, переосмислилися традиційні сюжети. їх композиційне вирішення частково орієнтоване на зразки західноєвропейського мистецтва — твори Рубенса, графічні альбоми, присвячені темам Старого та Нового Завітів.
Тогочасним художнім творам властивий щедрий і, можливо, надмірний декоратизм, захоплення формальною майстерністю і різноманітними художніми ефектами, барвистість, мальовничість експозиції, багата колористика. В монументальному стінописі, іконописі та портреті провідне місце посідав образ людини, що складався під впливом естетичних і етичних уявлень суспільства.
Творчість народних майстрів яскраво відбилася в картинах "Страшного Суду". Визначним явищем стало звертання до образів козака-бандуриста — захисника Батьківщини (знаменитий козак Мамай), а також селянина-повстанця, борця проти соціального і національного поневолення. Особливості народного монументального живопису яскраво виявилися в оздобленні церкви св.Юра в Дрогобичі, а також у розписах дерев'яних храмів у Сихові, Бе-регометі, Колодному і Новоселищі в Закарпатті.
У монументальному стінописі мурованих будівель провідне місце належало митцям Києва. При поновленні визначних споруд давньоруської доби у Києві майстри намагалися дбайливо зберігати старовинні мозаїчні та фрескові композиції, нові розписи, в тематиці яких відбивалося тогочасне життя. У Софії Київській, наприклад в одній з композицій змальована облога храму ворогами у вигляді розбійників, озброєних луками, стрілами, гарматами. Це було своєрідним мистецьким уособленням боротьби проти турецько-татарського поневолення і польсько-шляхетського панування.
Цікавим явищем українського малярського бароко стала діяльність художнього осередку в Жовкві наприкінці XVII —XVIII ст. Церковній малярській традиції жовківських митців притаманні героїзація й ідеалізація людини, онтологічна умовність зображуваного, ефектна вилрвищність композиції.
Одним із найяскравіших представників Жовківської школи був Іван Руткович (1667—1707 pp.). Його твори багаті й насичені палітрою та динамічністю композицій, іконостасом для церкви св.П'ятниці у Жовкві, розкриттям цінностей реальної людини. Він оволодів такими поняттями, як український типаж, місцевий одяг, пейзаж і мав добру професійну підготовку.
Високою одухотвореністю, виваженістю в зображенні окремих персонажів або сценічних сюжетів пройнята творчість ще одного жовківського маляра ієромонаха Йова Кондзелевича (1667 — 1740 pp.). Його шедевр — монументальний Богородчанський іконостас, виконаний у 1698—1705 pp. для Воздвиженської церкви Манявського скиту (тепер експонується у Львівському національному музеї). Композиції Богородчанського іконостасу захоплюють високою майстерністю виконання, нестандартністю трактування традиційних сюжетів. Персонажі цього іконостаса задаровують одухотвореною красою, майстерним відбиттям різних характерів, розкриттям у міміці, жестах і позах цілої гами почувань і переживань людей, що перебувають у різних драматичних ситуаціях (Вознесіння, Успіння).
До плеяди жовківських митців належать також Ю.Шиманович, М.Альтамонте, В.Петранович. їхня спадщина представлена не лише творами сакрального малярства, а й світськими портретами, батальними картинами. Жовківський малярський осередок був вершиною українського барокового малярства, розвинув традиції релігійного монументального живопису, підніс національні традиції художнього мистецтва на вищий, якісно новий рівень.
На західноукраїнських землях у галузі ікономалювання працювали також Ілля Бродлакович, Яцько з Вишні, Іван Маляр та Стефан Вишенський. Живописні роботи у львівській церкві св.Юра очолював вихованець віденської художньої школи Лука Долинський.
Відомим іконописцем XVIII ст. був придворний іконописець гетьмана К.Розумовського Г.Стеценко. Його пензлю, зокрема, належить бароковий іконостас у с.Потеличі. Національна традиція іконопису помітна і в ранній період творчості В.Боровиковського.
У цей період набув розвитку український портретний живопис, особливо популярний у середовищі шляхти і козацької старшини. Портрет як жанр світського мистецтва мав національну особливість. Наприкінці XVII ст. він зберіг тісний зв'язок з іконописом. Були створені монументальні портрети Б.Хмельницького і відомих козацьких старшин. Західноукраїнські митці малювали львівських братчиків у представницьких позах із жезлом або гербами. Світські барокові портрети надзвичайно пишно декоровані, дуже часто постаті зображуваних на них людей виписані в суцільне сяйво кольорового мережива, різні орнаментальні елементи, виразно підкреслюють майнове та соціальне походження образу. Відомими портретистами того часу були Дмитро Левиць-кий (1735—1827 pp.), Володимир Боровиковський (1757—1825 pp.) і Антін Лосенко (1737—1777 pp.).
Посилення реалістичних засад, психологічне відтворення героїв у культових розписах мали значний вплив на сфери образотворчого мистецтва України, зокрема фрескову та станкову графіку. На цей період припадає творчість таких талановитих художників, як Олександр і Леонтій Тарасовичі, Іван Щирський, Деонісій Синкевич, Никодим Зубрицький, Захарія Самуилович, Іван Стрельбицький та ін. Високоякісним поліграфічним і мистецьким виконанням, вишуканим графічним оформленням вирізняються книги друкарні Києво-Печерської лаври.
Помітного розвитку досягла станкова графіка, тематичні твори якої у численних відбитках поширювались в Україні, Росії, Польщі, Литві. Зростав мистецький рівень друкованої народної картини. Звертаючись до історичних, портретних, батальних, побутових сюжетів, художники-гравери розширювали тематику і активно впливали на інші галузі мистецтва.
В другій половині XVII ст. високого розвитку досягло декоративне і ужиткове мистецтво, зокрема різьблення по дереву, яким оздоблювали одвірки, двері, стовпи, сволоки в громадських будівлях і житлах заможних людей. Різьбленням геометричного або рослинного орнаменту прикрашали меблі, ткацькі верстати, вози, ярма тощо.
Відомими осередками виготовлення різноманітного посуду були Київ, Чернігів, Переяслав, Миргород, Харків, Кам'янець, Острог, Львів, Коломия, Ужгород та багато інших міст і сіл. Кераміка різних місцевостей України зберігала певні відмінності стосовно форми, стилю, орнаментального та колористичного оздоблення. Це пояснюється розмаїттям технологічних і мистецьких традицій.
Високий мистецький рівень притаманний виробам ливарного мистецтва. Відомий київський майстер Опанас Петрович відлив 100-пудовий дзвін для Видубицького монастиря (1690 p.), 150-пудовий дзвін з трофейних турецьких гармат для Полтави, а також 800-пудовий дзвін для Софії Київської. Далеко за межами України прославились глухівські гарматники Йосип і Карпо Балаше-вичі. їхні вироби дотепер прикрашають колекції старовинної зброї Московського Кремля, Ермітажу й інших музеїв. У Львові виготовляли коштовно оздоблену вогнепальну і холодну зброю, бойову кінську упряж, сідла, щити, гайдаки.
Збагатилися технічні й образотворчі засоби майстрів-золотарів. До поширених золотарських виробів належав коштовний посуд — ложки, таці, чарки, келихи, кухлі, ковші, яким нерідко надавали форму стилізованих звірів і птахів.
З усіх видів народної художньої творчості чи не найпоширенішими в Україні були ткацтво та вишивка, пов'язані з художнім прикрашанням побуту, одягу і житла. Відомості про високорозви-нуте виробництво тканин, килимів, вишивок ("гаптів"), тканих поясів та інших предметів українського вбрання містяться у багатьох літературних джерелах. Ці види народної творчості були поширені на території України як домашнє виробництво, а з кінця XVIII ст. — як ремесло. Найбільшого розквіту ткацтво і вишивка досягли у XVIII ст. — на початку XIX ст. Орнаментальні мотиви української народної вишивки вирізняються надзвичайним багатством композиційних укладів і кольорів. Відповідно до етнографічних особливостей вишивки мають чимало регіональних відмін. Для Полісся, Волині, Бойківщини — це застосування одного кольору, строго геометричні орнаменти поширені на Гуцульщині, Поділлі, Полтавщині, стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Волині, Буковини. Київська й особливо полтавська вишивки відрізнялись натуралістичним і мальовничим трактуванням рослинного орнаменту.
У складний період піднесення та падіння української державності, наполегливої боротьби народу за волю в українській культурі другої половини XVI — кінця XVIII ст. відображено кращі риси національного характеру, прагнення до свободи та соціальної справедливості. Гуманістична спрямованість, барокова піднесеність і величність духовної культури українського народу цього періоду засвідчує прагнення митців до формування та поширення загальнолюдських культурних цінностей як ідеалу взаємовідносин між людьми. Це особливо яскраво виявилося у період українського національно-культурного відродження кінця XVIII — початку XX ст.
Стиль європейського бароко з характерними для нього пафосом боротьби і перемоги, пластичною експресією та багатством варіацій мальовничих композицій якнайкраще відповідав піднесенню національної самосвідомості українського народу, тріумфові у Визвольній війні 1648—1654 pp. і створенні власної держави — Гетьманщини.
В розвитку українського барокового стилю можна достатньо виразно окреслити три етапи: ранній (друга половина XVII —початок XVIII ст.), зрілий (1720 —1750 pp.) і завершальний (друга половина XVIII ст.).
Українське бароко об'єднало багате європейське мистецтво, з власними естетичними засадами. Внутрішнє напруження і рух, динаміку, контрастність воно органічно сполучило з народним замилуванням у взористості, зберігши при цьому логіку, відбиту в чіткій тектонічній структурі споруди. Прикметою раннього етапу українського бароко була складна композиція об'ємів архітектурних споруд. Головні сколи храми-портали прикрашали профіліровкою, виконаною з цегли, а в районах, багатих на камінь, їх витесували з вапняку. В дерев'яній архітектурі високо цінували вишукані форми кронштейнів, опасань, аркади, різьблення на одвірках тощо.
Складна композиція об'єктів притаманна церкві Різдва Богородиці (1696 р.) у Києво-Печерській лаврі, де до тридільного триверхового храму прибудовані невеликі каплиці, завершені бароковими верхами. Це напрочуд мальовнича семиверхова споруда з сильно розчленованими масами, грою вертикальних і горизонтальних членувань, контрастом великих об'ємів і мальовничим легким вінчанням бань. У стилі бароко споруджені тринеф-ний хрестовобанний Троїцький храм у Чернігові (1695 р.) і три-нефний храм Воздвиженського монастиря у Полтаві (1709 р.)
Великим меценатом українського мистецтва, зокрема архітектури, був гетьман Іван Мазепа (1644—1709 pp.). За часів його гетьманства оформилось остаточно українське бароко в архітектурі, обновлювались старі церкви, будувались нові, розвивалось світське будівництво тощо. Д.Антонович називав добу І.Мазепи "другою золотою добою українського мистецтва після доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого". Саме в період його гетьманування в архітектурному будівництві виокреслилися два напрями: один українізував західноєвропейську барокову, інший — барокізував, надаючи барокового вигляду українській архітектурній традиції. Отже, взаємодоповнення і взаємозбагачення світової та національної мистецьких традицій витворили феномен українського архітектурного бароко.
Внаслідок заходів І.Мазепи було закінчено будівництво Спась-кої церкви Мгарського монастиря біля Лубен, у Києві збудовано Богоявленську церкву, церкву Всіх Святих Печерської лаври, Миколаївський собор. У бароковому стилі перебудовано 1691 — 1705 pp. Софійський собор, Успенську церкву лаври та Михайлівську церкву Піддубицького монастиря.
Інтенсивно розбудовувався Батурин, який у 1669— 1708 pp. став гетьманською резиденцією. Сучасників вражала архітектурною довершеністю палата Мазепи в Батурині, збудована в західноєвропейському стилі. Руїни цієї палати, спаленої О.Меншиковим після Архітектори А.Квасов, А.Рінальді, Ч.Камерон
Полтавської битви, зрисував Т.Шевченко. Не зберігся також будинок Академії у Києві, збудований при І.Мазепі 1703—1704 pp.
Риси українського бароко своєрідно виявилися також у цивільному будівництві. Декор фасадів житлового будинку чернігівського козацького полковника Якова Лизогуба (90-ті роки) виконаний з цегли, оцинкований і побілений. Він справляє враження скульптурної обробки: сильно і рельєфно на тлі білих стін вимальовуються архітектурні деталі — півколонки, кронштейни, фігурні, лучкові, трикутні суцільні чи розірвані фронтончики. Елементи архітектурних деталей засвідчують, що автор знав європейську архітектуру.
Одним з найхарактерніших творів цього періоду стала брама Заборовського (1746 р.) в огорожі Софійського собору в Києві. Архітектор Йоганн Готфрід Шедель вдало поєднав багатство декору і тріумфальну пишність з ліризмом і задушевністю. Іншими засобами архітектурної пластики тему тріумфальності Й.Г.Шедель вирішив у відновленій після пожежі дзвіниці Софійського собору (1748 p.), а також Лаврській дзвіниці (1744 p.). Урочистістю і патетичністю приваблює церква Преображення (1732 р.) у с.Великі Сорочинці на Полтавщині.
З другої половини XVIII ст. почався третій, завершальний період розвитку стилю українського бароко, де великий вплив мала творчість видатних майстрів європейської школи: в Західній Україні — німця за походженням Б.Меретина, в Східній — італійця за походженням В.Растреллі й українця І.Григоровича-Барського. Б.Меретину і В.Растреллі властиві рафінована архітектурна композиція, щедре використання монументально-декоративної скульптури — статуй, ваз.
У цей період барокова традиція дещо доповнилася галантним стилем рококо. Він додав мистецьким витворам цієї доби виняткової, своєрідної елегійності. Стиль рококо використовувався у внутрішньому оформленні храмів, палаців, житлових приміщень. Примхливість, витонченість, симетричність цього стилю надавали мистецьким витворам неповторного колориту. Рококова скульптура стала невід'ємною частиною архітектурного бароко. Орнаментальна прикраса фасадів споруд, скульптурні рельєфи, оздоба іконостасів, витончена різьба — ці елементи рококо витворювали величні архітектурно-скульптурні ансамблі. Неперевершені роко-кові скульптори працювали, зокрема, у Львові — Пінзель (його скульптурами оздоблений храм св.Юра ), Фесінгер, Осінський, а також С.Сташевський та М.Філевич.
Мистецькі твори В.Растреллі вирізняються елегантністю архітектурних форм, стриманістю декору. Віртуозне володіння всіма засобами архітектурної виразності характерне для Андріївської церкви в Києві (1753 p.), Михайлівської церкви в с.Вороніж на Сумщині (1776 р.) і Троїцькому соборі в с.Новомосковському на Дніпропетровщині (1778 p.).
Творцем архітектурного Києва у другій половині XVIII ст. був вихованець Київської академії. І.Григорович-Барський (1713— 1785 pp.). Його вважали учнем В.Растреллі, оскільки він гармонійно поєднував у творчості національні та західноєвропейські традиції, вибудував чимало барокових споруд на київському Поділлі, ворота і церкву Кирилівського монастиря, церкви св.Покрови, Миколи Набережного й інші споруди. У творчості Григоровича-Барського простежуються перші паростки класичного стилю в архітектурі.
На Київщині жив і творив видатний будівничий Степан Ков-нір (1695—1786 pp.). За його участю споруджені барокові дзвіниці на Дальніх (1761 р.) і Ближніх (1763 р.) печерах Києво-Печерської лаври, церква Антонія Феодосія у Василькові (1759 p.), Троїцька церква (1767 р.) у Китаївській пустелі поблизу Києва.
Чудовою пам'яткою барокової архітектури на західноукраїнських землях став славетний собор св.Юра у Львові (1745—1770 pp.) — велична споруда масивних динамічних форм та ажурних тендітних прикрас. Розташований на горі, трохи осторонь міського центру, чудовий ансамбль будинків нагадує піраміду, яка звужується вгорі. Будівничим собору був львівський архітектор Бернард Меретин (Мердерер, р.н. невідомий — 1759 р.). В архітектурі катедри гармонійно поєднані модний тоді на Заході рококовий стиль із рисами українського бароко. Меретин — автор проекту барокової ратуші в Бучачі на Тернопіллі. Окрім храму св.Юра в бароковому стилі у Львові споруджені Бернардинський єзуїтський та Домініканський костели, церква св.Петра і Павла, Святодухівський собор, Королівський арсенал та багато інших будівель.
Давні будівельно-архітектурні традиції позначилися на плануванні та забудові тогочасних міст України. Поселення вирізнялися різноманітністю планувальних композицій (лінійних, прямокутних, кільцевих, гніздових, змішаних), які узгоджувалися з навколишнім ландшафтом.
У період національно-визвольної боротьби в Україні першочергового значення набув захист поселень від нападу ворогів. Будувалися різноманітні штучні споруди, серед яких виділялись оборонні вежі, укріплення бастіонного зразка. їх зводили селянсько-козацькі війська під Збаражем, Берестечком, Кам'янець-Подільсь-ком, Хотином, Львовом, Мукачевим, Ужгородом. У багатьох містах, насамперед полкових центрах, були створені військово-адміністративні, громадські й торгово-ремісницькі осередки. На їх території споруджували магістрати, ратуші, храми, навчальні заклади тощо.
Західноукраїнські міста характерні значною кількістю забудов, що розміщалися навколо ринкових майданів з магістратами чи ратушами посередині, мурованими або дерев'яними будинками довкола. Неподалік підносилися стрімкі вежі, бані церков і шпилі костьолів, а стратегічно важливі місця займали фортеці й замки. Такі забудови були характерними для багатьох міст (Львів, Кам'я-нець-Подільський, Дрогобич, Бережани, Самбір та ін.).
З другої половини XVI ст. в Україні поширилося монументальне будівництво, яке виявилося в архітектурі культових споруд. Важлива роль тут належала творчому переосмисленні багатої будівельної спадщини давньоруських часів. У Києві, Чернігові й інших містах поновлювалися старовинні храми, що загалом зберігали первісну просторову структуру, однак зовні їм надали барокового вигляду — з вибагливими декоративними фронтонами, обрамленнями вікон і дверей, мальовничими багатоярусними грушоподібними банями, ступінчастими дахами. До таких архітектурних споруд належать Софія Київська, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Спаський та Борисоглібський собори в Чернігові.
Нове муроване будівництво охоплювало різні зразки монументальних споруд. З-поміж них вирізнялися хрещаті п'ятидільні, три-нефні стовпи; храми, які завжди закінчувалися однією, трьома, п'ятьма або сімома банями. Досягненням українського монументального будівництва стали муровані п'ятидільні храми, споруджені в Ніжині, Новгороді Сіверському, Прилуках, Переяславлі, Чернігові, Києві. Характерні особливості цих споруд — хрещатий план, пірамідальна, спрямована вгору композиція, гранчастість об'ємів, що ступінчасто зростають до центру, просторі, сповнені світла інтер'єри, вишукана пластика архітектурних форм і оздоблення.
Муроване монументальне будівництво зазнавало впливу народної архітектури, що здавна вирізнялася вмілим використанням» дерева, доцільністю конструкцій, розмаїттям зразків і декоративного спорядження. Мистецька довершеність і монументальність притаманні таким спорудам стилю бароко, як Андріївська церква у Києві, собор св.Юра і Домініканський костьол у Львові, собор Почаївської лаври, церква у Великих Сорочинцях, собор Різдва у Козельці та ін.
Значні досягнення монументальної архітектури пов'язані з творчістю народних майстрів. На Лівобережжі, Слобожанщині та Запоріжжі поширювалися дерев'яні хрещаті п'ятизрубні, багатоверхі храми, які споруджував майстер Панас Шелудько. Внутрішнє оздоблення храмів виконували народні майстри на чолі з відомим російським різьбярем Сисом Шалматовим. Дев'ятиверхий Троїцький собор у с.Новомосковському (1773— 1778 pp.), збудований Яки-мом Погребняком, — найбільша і найвища тогочасна дерев'яна будівля в Україні.
У другій половині XVII ст. в українському малярстві почала розвиватися барокова традиція, з'явилися нові, переосмислилися традиційні сюжети. їх композиційне вирішення частково орієнтоване на зразки західноєвропейського мистецтва — твори Рубенса, графічні альбоми, присвячені темам Старого та Нового Завітів.
Тогочасним художнім творам властивий щедрий і, можливо, надмірний декоратизм, захоплення формальною майстерністю і різноманітними художніми ефектами, барвистість, мальовничість експозиції, багата колористика. В монументальному стінописі, іконописі та портреті провідне місце посідав образ людини, що складався під впливом естетичних і етичних уявлень суспільства.
Творчість народних майстрів яскраво відбилася в картинах "Страшного Суду". Визначним явищем стало звертання до образів козака-бандуриста — захисника Батьківщини (знаменитий козак Мамай), а також селянина-повстанця, борця проти соціального і національного поневолення. Особливості народного монументального живопису яскраво виявилися в оздобленні церкви св.Юра в Дрогобичі, а також у розписах дерев'яних храмів у Сихові, Бе-регометі, Колодному і Новоселищі в Закарпатті.
У монументальному стінописі мурованих будівель провідне місце належало митцям Києва. При поновленні визначних споруд давньоруської доби у Києві майстри намагалися дбайливо зберігати старовинні мозаїчні та фрескові композиції, нові розписи, в тематиці яких відбивалося тогочасне життя. У Софії Київській, наприклад в одній з композицій змальована облога храму ворогами у вигляді розбійників, озброєних луками, стрілами, гарматами. Це було своєрідним мистецьким уособленням боротьби проти турецько-татарського поневолення і польсько-шляхетського панування.
Цікавим явищем українського малярського бароко стала діяльність художнього осередку в Жовкві наприкінці XVII —XVIII ст. Церковній малярській традиції жовківських митців притаманні героїзація й ідеалізація людини, онтологічна умовність зображуваного, ефектна вилрвищність композиції.
Одним із найяскравіших представників Жовківської школи був Іван Руткович (1667—1707 pp.). Його твори багаті й насичені палітрою та динамічністю композицій, іконостасом для церкви св.П'ятниці у Жовкві, розкриттям цінностей реальної людини. Він оволодів такими поняттями, як український типаж, місцевий одяг, пейзаж і мав добру професійну підготовку.
Високою одухотвореністю, виваженістю в зображенні окремих персонажів або сценічних сюжетів пройнята творчість ще одного жовківського маляра ієромонаха Йова Кондзелевича (1667 — 1740 pp.). Його шедевр — монументальний Богородчанський іконостас, виконаний у 1698—1705 pp. для Воздвиженської церкви Манявського скиту (тепер експонується у Львівському національному музеї). Композиції Богородчанського іконостасу захоплюють високою майстерністю виконання, нестандартністю трактування традиційних сюжетів. Персонажі цього іконостаса задаровують одухотвореною красою, майстерним відбиттям різних характерів, розкриттям у міміці, жестах і позах цілої гами почувань і переживань людей, що перебувають у різних драматичних ситуаціях (Вознесіння, Успіння).
До плеяди жовківських митців належать також Ю.Шиманович, М.Альтамонте, В.Петранович. їхня спадщина представлена не лише творами сакрального малярства, а й світськими портретами, батальними картинами. Жовківський малярський осередок був вершиною українського барокового малярства, розвинув традиції релігійного монументального живопису, підніс національні традиції художнього мистецтва на вищий, якісно новий рівень.
На західноукраїнських землях у галузі ікономалювання працювали також Ілля Бродлакович, Яцько з Вишні, Іван Маляр та Стефан Вишенський. Живописні роботи у львівській церкві св.Юра очолював вихованець віденської художньої школи Лука Долинський.
Відомим іконописцем XVIII ст. був придворний іконописець гетьмана К.Розумовського Г.Стеценко. Його пензлю, зокрема, належить бароковий іконостас у с.Потеличі. Національна традиція іконопису помітна і в ранній період творчості В.Боровиковського.
У цей період набув розвитку український портретний живопис, особливо популярний у середовищі шляхти і козацької старшини. Портрет як жанр світського мистецтва мав національну особливість. Наприкінці XVII ст. він зберіг тісний зв'язок з іконописом. Були створені монументальні портрети Б.Хмельницького і відомих козацьких старшин. Західноукраїнські митці малювали львівських братчиків у представницьких позах із жезлом або гербами. Світські барокові портрети надзвичайно пишно декоровані, дуже часто постаті зображуваних на них людей виписані в суцільне сяйво кольорового мережива, різні орнаментальні елементи, виразно підкреслюють майнове та соціальне походження образу. Відомими портретистами того часу були Дмитро Левиць-кий (1735—1827 pp.), Володимир Боровиковський (1757—1825 pp.) і Антін Лосенко (1737—1777 pp.).
Посилення реалістичних засад, психологічне відтворення героїв у культових розписах мали значний вплив на сфери образотворчого мистецтва України, зокрема фрескову та станкову графіку. На цей період припадає творчість таких талановитих художників, як Олександр і Леонтій Тарасовичі, Іван Щирський, Деонісій Синкевич, Никодим Зубрицький, Захарія Самуилович, Іван Стрельбицький та ін. Високоякісним поліграфічним і мистецьким виконанням, вишуканим графічним оформленням вирізняються книги друкарні Києво-Печерської лаври.
Помітного розвитку досягла станкова графіка, тематичні твори якої у численних відбитках поширювались в Україні, Росії, Польщі, Литві. Зростав мистецький рівень друкованої народної картини. Звертаючись до історичних, портретних, батальних, побутових сюжетів, художники-гравери розширювали тематику і активно впливали на інші галузі мистецтва.
В другій половині XVII ст. високого розвитку досягло декоративне і ужиткове мистецтво, зокрема різьблення по дереву, яким оздоблювали одвірки, двері, стовпи, сволоки в громадських будівлях і житлах заможних людей. Різьбленням геометричного або рослинного орнаменту прикрашали меблі, ткацькі верстати, вози, ярма тощо.
Відомими осередками виготовлення різноманітного посуду були Київ, Чернігів, Переяслав, Миргород, Харків, Кам'янець, Острог, Львів, Коломия, Ужгород та багато інших міст і сіл. Кераміка різних місцевостей України зберігала певні відмінності стосовно форми, стилю, орнаментального та колористичного оздоблення. Це пояснюється розмаїттям технологічних і мистецьких традицій.
Високий мистецький рівень притаманний виробам ливарного мистецтва. Відомий київський майстер Опанас Петрович відлив 100-пудовий дзвін для Видубицького монастиря (1690 p.), 150-пудовий дзвін з трофейних турецьких гармат для Полтави, а також 800-пудовий дзвін для Софії Київської. Далеко за межами України прославились глухівські гарматники Йосип і Карпо Балаше-вичі. їхні вироби дотепер прикрашають колекції старовинної зброї Московського Кремля, Ермітажу й інших музеїв. У Львові виготовляли коштовно оздоблену вогнепальну і холодну зброю, бойову кінську упряж, сідла, щити, гайдаки.
Збагатилися технічні й образотворчі засоби майстрів-золотарів. До поширених золотарських виробів належав коштовний посуд — ложки, таці, чарки, келихи, кухлі, ковші, яким нерідко надавали форму стилізованих звірів і птахів.
З усіх видів народної художньої творчості чи не найпоширенішими в Україні були ткацтво та вишивка, пов'язані з художнім прикрашанням побуту, одягу і житла. Відомості про високорозви-нуте виробництво тканин, килимів, вишивок ("гаптів"), тканих поясів та інших предметів українського вбрання містяться у багатьох літературних джерелах. Ці види народної творчості були поширені на території України як домашнє виробництво, а з кінця XVIII ст. — як ремесло. Найбільшого розквіту ткацтво і вишивка досягли у XVIII ст. — на початку XIX ст. Орнаментальні мотиви української народної вишивки вирізняються надзвичайним багатством композиційних укладів і кольорів. Відповідно до етнографічних особливостей вишивки мають чимало регіональних відмін. Для Полісся, Волині, Бойківщини — це застосування одного кольору, строго геометричні орнаменти поширені на Гуцульщині, Поділлі, Полтавщині, стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Волині, Буковини. Київська й особливо полтавська вишивки відрізнялись натуралістичним і мальовничим трактуванням рослинного орнаменту.
У складний період піднесення та падіння української державності, наполегливої боротьби народу за волю в українській культурі другої половини XVI — кінця XVIII ст. відображено кращі риси національного характеру, прагнення до свободи та соціальної справедливості. Гуманістична спрямованість, барокова піднесеність і величність духовної культури українського народу цього періоду засвідчує прагнення митців до формування та поширення загальнолюдських культурних цінностей як ідеалу взаємовідносин між людьми. Це особливо яскраво виявилося у період українського національно-культурного відродження кінця XVIII — початку XX ст.
