Яртися Лекції з історії світової та вітчизняної культури (2005)
6. Діячі української культури в еміграції
Невід'ємну складову частину процесу національно-культурного відродження становить творчість представників української еміграції.
Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є.Маланюк (1897—1968 pp.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати Української державності. Поразку У HP він сприйняв як "національну трагедію". Аналізуючи причини цих подій, митець звертався до визначення ролі національно свідомої особистості в українській історії; його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясінь. У вірші "Доба" (1940 р.) поет наголошує, що запорукою відродження України є активність, воля і наполегливість народу, вміння не лише досягти, а й зберегти свободу:
Щоб крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерти, Мов по трунах років, перекрочить добу, Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу.
Певний час Є.Маланюк перебував під впливом ідеології імморалізму, поглядів Д.Донцова стосовно виховання української нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Однак творчість митця не вкладається в жодні штучні ідеологічні межі. Є.Маланюк — самобутній національний поет і стиліст. Він органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За змістом його творчість споріднена з гуманістичними ідеями І.Франка та М.Хвильового. Окреме місце в поезії Є.Ма-ланюка належить оригінальній концепції "Україна-Скитія, степова Гелада". Є.Маланюк — автор оригінальних есе, присвячених філософії української культури.
Між українською та світовою культурою будував мости С.Гор-динський (1906—1993 pp.). З 1944 р. — за кордоном. Поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Людина енциклопедичних знань, С.["ординський здобув у Львівському університеті освіту, навчався в Академії мистецтв у Берліні та Академії Жульена в Парижі, зокрема у Ф.Леже. Великий знавець української поетики і мови, він написав низку поетичних збірок, прикметних класичною формою, здійснив один з найкращих переспівів "Слова о полку Ігоревім". С.Гординський перекладав вірші Горація, Овідія, В.Гюго. Ш.Бодлера, Г.Апполінера. Е.Верхарна. Дж.Байрона, Е.По, Й.В.Гете, Ф.Шіллера тощо. Його перу належать цікаві наукові розвідки "Франсуа Війон. Життя і твори" (1971 p.), статті про Т.Шевченка як художника, про український іконопис тощо. С.Гординський відомий і як талановитий живописець (був учнем С.Новаківського), графік, організатор мистецького життя і мистецьких виставок.
Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особи, привертає увагу творчість І.Багряного (1907—1963 pp.). Він навчався у Київському художньому інституті, належав до літературного об'єднання "Марс". Був репресований 1932 p., a 1945 р. емігрував за кордон. Його романи "Звіролови" (1944 p.; перевиданий 1947 р. під назвою "Тигролови") і "Сад Гетсиманський" (1950 р.) розкрили перед світом національну трагедію поневоленого в центрі Європи народу. Твори написані на документальному матеріалі й особистих переживаннях автора, для них характерний глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних засад анти-людяної державної політики.
Роман "Сад Гетсиманський" в образній довершеності та людяності співзвучний з кращими творами світової літератури, передусім Е.Ремарка, Б.Брехта, Т.Драйзера. Попри деяку публіцистичність, "Сад Гетсиманський" належить до визначних творів XX ст., стоїть в одному ряді з такими відомими творами XX ст., як романи Л.Кестлера "Сліпуча пітьма" (1940 р.) і Дж.Орвелла "1984" (1948 p.).
Світового визнання набула творчість скульптура О.Архипенка (1887—1964 pp.), який 1908 р. емігрував до Франції. З його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. ("Ступаюча жінка", 1912 p.; "Постать", 1920 p.). З-поміж відомих українських скульпторів слід згадати М.Черешньовського (нар. 1913 p.), котрий створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) і Торонто (Канада); Лео Моля (Л.Молодожанина, нар. 1915 p.), автора пам'ятників Т.Шевченкові у Вашингтоні (1964 р.) та Буенос-Айресі (1971 p.). Світовим визнанням користується творча спадщина графіка, живописця, мистецтвознавця Я.Гніздовського (1915—1985 pp.), який з 1949 р. жив у США. Широко відомі його графічні твори "Соняшник" (1962 p.), портрет М.Скрипника (1971 p.), живописні — "Пшеничний лан" (1960 p.). "Селянський хліб" (1981 р.) та ін. Виставка його творів 1990 р. експонувалася у Києві.
В розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А.Рудницький (1902-1975 pp.). Випускник Берлінської консерваторії, він прокладав модерністський напрям в українській музиці. В 1938 р. емігрував у США, здобув визнання як диригент оперних, симфонічних оркестрів і хорів у Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто. В його творчій спадщині — опери "Довбуш" (1938 p.). "Анна Ярославна" (1967 р.), "Княгиня Ольга" (1968 р.), кантати, симфонії. Йому належать теоретичні праці "Українська музика" (1963 pj, "Про музику і музик" (1960 p.). Його син Роман (нар. 1942 p.), відомий піаніст та педагог, лауреат трьох міжнародних конкурсів піаністів, тричі мав гастролі в Україні; в його репертуарі — твори Л.Ре-вуцького, Б.Лятошинського, А.Руд-ницького, В.Косенка, В.Барвінського, і Я.Степового та ін.
Заслуговує на увагу філософська думка, створена в еміграції. Відомі праці в царині історії української філософії створив Д.Чижевський. Наприклад, Г.Гадамер, який особисто був з ним знайомий, вважав Д.Чи-жевського найґрунтовнішим з-поміж усіх емігрантів зі Східної Європи. Оригінальні праці в сфері антропології та філософії історії залишили І.Мірчук, О.Кульчицький, І.Шлемкевич, В.Олексюк.
З усіх форм культурного розвитку поза кордонами України, мабуть, найуспішніше і творчо виявила себе українська вища школа. В умовах денаціоналізації на батьківщині вона виконувала велике і важке завдання виховання національних інтелектуальних кадрів, які могли б зберегти національну традицію, продовжити розбудову української культури.
Першою українською вищою школою за кордоном був створений у Відні 1921 р. Український вільний університет. Його засновником став Союз українських журналістів і письменників, а співзасновниками — М.Грушевський та видатний учений-юрист С.Дністрянський. Восени 1921 р. університет був перенесений до Праги, де проіснував до 1939 p., а після Другої світової війни відновив діяльність у Мюнхені. Першим ректором став мовознавець та історик літератури О.Колесса. До 1939 р. докторські дипломи в університеті отримали 109 осіб.
Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська господарська академія в Подєбрадах (Чехословаччина). Вона мала три факультети: агрономічно-лісовий, економічно-кооперативний, інженерний. Ректором її був І.Шовгенів. Професорсько-викладацький персонал налічував 90 осіб, а кількість студентів досягала 600. У 1932 р. на цій основі було створено Український технічно-господарський інститут позаочного навчання. Його ректором став Б.Іваницький, а пізніше — відомий економіст Б.Мартос.
У 20 —30-х роках у Празі працював Український високий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, в якому готували вчителів для початкових шкіл і позашкільної освіти. Директором інституту був історик української літератури Л.Білецький.
У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного університету — Дм.Антонович, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Щербаківський заснували Українське історико-філологічне товариство. У 1938 р. воно налічувало 53 члени, які досліджували історію України, історіографію, воєнну історію, історію освіти, право, етнографію, економіку, археологію, класичну філологію.
Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут у Берліні, заснований 1926 р. Першим ректором інституту став відомий український історик Д.Дорошенко, а з 1932 р. і до Другої світової війни — філософ та історик культури І.Мірчук. При інституті працювали видатні українські науковці: історики С.Томашівський, Д.Олянчин, В.Кучабський, літературознавці Б.Лепкий, М.Гнатишак, К.Чехович, філософ ДЧи-жевський та ін.
Після Другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори перемістився до Північної Америки — Канади та США. Завдяки активній діяльності української громади вже 1945 р. у Саскатунському університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії. Нині, за свідченням директора Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті Б.Кравченка, українознавчі програми запроваджені в 12 університетах Канади.
За умов зросійщення і денаціоналізації еміграційна українська культура першої половини XX ст. виявила естетичну своєрідність і стала незамінним компонентом художнього та наукового осмислення стану української людини у світовому контексті.
Впродовж століть український етнос розвивався у несприятливих умовах. Імперські та тоталітарні режими економічно, соціально, морально-психологічно сприяли поширенню комплексу культурної неповноцінності української нації або безпосередньо руйнували її культурні структури. Проте культура засвідчила свою міцність. Творчі сили народу не вичерпалися, а культура, створена в еміграції, стала підтвердженням життєдайності творчого генія народу.
Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є.Маланюк (1897—1968 pp.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати Української державності. Поразку У HP він сприйняв як "національну трагедію". Аналізуючи причини цих подій, митець звертався до визначення ролі національно свідомої особистості в українській історії; його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясінь. У вірші "Доба" (1940 р.) поет наголошує, що запорукою відродження України є активність, воля і наполегливість народу, вміння не лише досягти, а й зберегти свободу:
Щоб крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерти, Мов по трунах років, перекрочить добу, Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу.
Певний час Є.Маланюк перебував під впливом ідеології імморалізму, поглядів Д.Донцова стосовно виховання української нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Однак творчість митця не вкладається в жодні штучні ідеологічні межі. Є.Маланюк — самобутній національний поет і стиліст. Він органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За змістом його творчість споріднена з гуманістичними ідеями І.Франка та М.Хвильового. Окреме місце в поезії Є.Ма-ланюка належить оригінальній концепції "Україна-Скитія, степова Гелада". Є.Маланюк — автор оригінальних есе, присвячених філософії української культури.
Між українською та світовою культурою будував мости С.Гор-динський (1906—1993 pp.). З 1944 р. — за кордоном. Поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Людина енциклопедичних знань, С.["ординський здобув у Львівському університеті освіту, навчався в Академії мистецтв у Берліні та Академії Жульена в Парижі, зокрема у Ф.Леже. Великий знавець української поетики і мови, він написав низку поетичних збірок, прикметних класичною формою, здійснив один з найкращих переспівів "Слова о полку Ігоревім". С.Гординський перекладав вірші Горація, Овідія, В.Гюго. Ш.Бодлера, Г.Апполінера. Е.Верхарна. Дж.Байрона, Е.По, Й.В.Гете, Ф.Шіллера тощо. Його перу належать цікаві наукові розвідки "Франсуа Війон. Життя і твори" (1971 p.), статті про Т.Шевченка як художника, про український іконопис тощо. С.Гординський відомий і як талановитий живописець (був учнем С.Новаківського), графік, організатор мистецького життя і мистецьких виставок.
Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особи, привертає увагу творчість І.Багряного (1907—1963 pp.). Він навчався у Київському художньому інституті, належав до літературного об'єднання "Марс". Був репресований 1932 p., a 1945 р. емігрував за кордон. Його романи "Звіролови" (1944 p.; перевиданий 1947 р. під назвою "Тигролови") і "Сад Гетсиманський" (1950 р.) розкрили перед світом національну трагедію поневоленого в центрі Європи народу. Твори написані на документальному матеріалі й особистих переживаннях автора, для них характерний глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних засад анти-людяної державної політики.
Роман "Сад Гетсиманський" в образній довершеності та людяності співзвучний з кращими творами світової літератури, передусім Е.Ремарка, Б.Брехта, Т.Драйзера. Попри деяку публіцистичність, "Сад Гетсиманський" належить до визначних творів XX ст., стоїть в одному ряді з такими відомими творами XX ст., як романи Л.Кестлера "Сліпуча пітьма" (1940 р.) і Дж.Орвелла "1984" (1948 p.).
Світового визнання набула творчість скульптура О.Архипенка (1887—1964 pp.), який 1908 р. емігрував до Франції. З його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. ("Ступаюча жінка", 1912 p.; "Постать", 1920 p.). З-поміж відомих українських скульпторів слід згадати М.Черешньовського (нар. 1913 p.), котрий створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) і Торонто (Канада); Лео Моля (Л.Молодожанина, нар. 1915 p.), автора пам'ятників Т.Шевченкові у Вашингтоні (1964 р.) та Буенос-Айресі (1971 p.). Світовим визнанням користується творча спадщина графіка, живописця, мистецтвознавця Я.Гніздовського (1915—1985 pp.), який з 1949 р. жив у США. Широко відомі його графічні твори "Соняшник" (1962 p.), портрет М.Скрипника (1971 p.), живописні — "Пшеничний лан" (1960 p.). "Селянський хліб" (1981 р.) та ін. Виставка його творів 1990 р. експонувалася у Києві.
В розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А.Рудницький (1902-1975 pp.). Випускник Берлінської консерваторії, він прокладав модерністський напрям в українській музиці. В 1938 р. емігрував у США, здобув визнання як диригент оперних, симфонічних оркестрів і хорів у Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто. В його творчій спадщині — опери "Довбуш" (1938 p.). "Анна Ярославна" (1967 р.), "Княгиня Ольга" (1968 р.), кантати, симфонії. Йому належать теоретичні праці "Українська музика" (1963 pj, "Про музику і музик" (1960 p.). Його син Роман (нар. 1942 p.), відомий піаніст та педагог, лауреат трьох міжнародних конкурсів піаністів, тричі мав гастролі в Україні; в його репертуарі — твори Л.Ре-вуцького, Б.Лятошинського, А.Руд-ницького, В.Косенка, В.Барвінського, і Я.Степового та ін.
Заслуговує на увагу філософська думка, створена в еміграції. Відомі праці в царині історії української філософії створив Д.Чижевський. Наприклад, Г.Гадамер, який особисто був з ним знайомий, вважав Д.Чи-жевського найґрунтовнішим з-поміж усіх емігрантів зі Східної Європи. Оригінальні праці в сфері антропології та філософії історії залишили І.Мірчук, О.Кульчицький, І.Шлемкевич, В.Олексюк.
Першою українською вищою школою за кордоном був створений у Відні 1921 р. Український вільний університет. Його засновником став Союз українських журналістів і письменників, а співзасновниками — М.Грушевський та видатний учений-юрист С.Дністрянський. Восени 1921 р. університет був перенесений до Праги, де проіснував до 1939 p., а після Другої світової війни відновив діяльність у Мюнхені. Першим ректором став мовознавець та історик літератури О.Колесса. До 1939 р. докторські дипломи в університеті отримали 109 осіб.
Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська господарська академія в Подєбрадах (Чехословаччина). Вона мала три факультети: агрономічно-лісовий, економічно-кооперативний, інженерний. Ректором її був І.Шовгенів. Професорсько-викладацький персонал налічував 90 осіб, а кількість студентів досягала 600. У 1932 р. на цій основі було створено Український технічно-господарський інститут позаочного навчання. Його ректором став Б.Іваницький, а пізніше — відомий економіст Б.Мартос.
У 20 —30-х роках у Празі працював Український високий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, в якому готували вчителів для початкових шкіл і позашкільної освіти. Директором інституту був історик української літератури Л.Білецький.
У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного університету — Дм.Антонович, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Щербаківський заснували Українське історико-філологічне товариство. У 1938 р. воно налічувало 53 члени, які досліджували історію України, історіографію, воєнну історію, історію освіти, право, етнографію, економіку, археологію, класичну філологію.
Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут у Берліні, заснований 1926 р. Першим ректором інституту став відомий український історик Д.Дорошенко, а з 1932 р. і до Другої світової війни — філософ та історик культури І.Мірчук. При інституті працювали видатні українські науковці: історики С.Томашівський, Д.Олянчин, В.Кучабський, літературознавці Б.Лепкий, М.Гнатишак, К.Чехович, філософ ДЧи-жевський та ін.
Після Другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори перемістився до Північної Америки — Канади та США. Завдяки активній діяльності української громади вже 1945 р. у Саскатунському університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії. Нині, за свідченням директора Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті Б.Кравченка, українознавчі програми запроваджені в 12 університетах Канади.
За умов зросійщення і денаціоналізації еміграційна українська культура першої половини XX ст. виявила естетичну своєрідність і стала незамінним компонентом художнього та наукового осмислення стану української людини у світовому контексті.
Впродовж століть український етнос розвивався у несприятливих умовах. Імперські та тоталітарні режими економічно, соціально, морально-психологічно сприяли поширенню комплексу культурної неповноцінності української нації або безпосередньо руйнували її культурні структури. Проте культура засвідчила свою міцність. Творчі сили народу не вичерпалися, а культура, створена в еміграції, стала підтвердженням життєдайності творчого генія народу.
