Удалих О.О. Управління інвестиційною діяльністю промислового підприємства (2006)

Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється в кожній державі, і необхідність його активізації залежить від стану інвестиційних процесів у країні й рівня розвитку економіки в цілому.

Державне регулювання економіки являє собою цілеспрямовані процеси, здійснювані на основі певних форм і методів впливу і які забезпечують ефективний розвиток економічних процесів у країні. Воно поєднує в собі систему законодавчих, виконавчих і контролюючих заходів, здійснюваних відповідними державними установки й громадськими організаціями. Нагромадження капіталу являє собою найважливіший об'єкт державного регулювання, тому що, створюючи додаткові стимули й можливості для інвесторів, держава впливає на економічний цикл, структуру виробництва, зайнятість, платіжний баланс та інші об’єкти регулювання.

Комплекс державних заходів щодо регулювання нагромадження капіталу прийнято називати державною інвестиційною політикою.

Державна інвестиційна політика — це система заходів, які органи державної влади виробляють і використовують у процесі управління інвестиційною діяльністю господарського комплексу, що включає підприємства й організації всіх форм власності. Вона реалізує економічну, науково-технічну й соціальну політику держави за рішенням стратегічних і тактичних завдань у сфері державних перетворень.

Об'єктом інвестиційної політики виступає господарський комплекс країни, суб'єкти інвестиційної політики — центральні органи державної влади, органи регіонального й галузевого управління, керівники підприємств й організацій.



Державна інвестиційна політика є основою для управління інвестиційною діяльністю в регіоні, тому що визначає напрям активізації інвестиційних процесів у країні.

Інвестиційна політика держави розробляється на підставі прогнозів економічного й соціального розвитку країни, схем розвитку й розміщення продуктивних сил у цілому по країні й по регіонах, цільових науково-технічних програм, техніко-економічних обґрунтувань, бізнес-планів, що визначають доцільність здійснення інвестиційної діяльності.

Інвестиційна політика держави потребує певного механізму її реалізації, що визначає форми й методи управління інвестиційною діяльністю. Реальний стан і напрями розвитку даного механізму відображаються в законодавчій базі, що регулює інвестиційні процеси. Окремі елементи механізму зафіксовані в

1991 р. в Законі України "Про інвестиційну діяльність" [21].

На подальший розвиток механізму стимулювання інвестицій була спрямована розробка й затвердження ряду Указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, що нормативно-регулюють актів міністерств і відомств, що стосується створення й застосування окремих економічних форм і методів управління інвестиційною діяльністю.

Інвестиційна політика України на сучасному етапі розвитку переслідує такі цілі й завдання [23]:

— створення сприятливого інвестиційного клімату й стимулювання припливу капітальних вкладень у виробництво;

— інвестиційне забезпечення структурної перебудови економіки;

— мобілізацію всіх джерел інвестиційних ресурсів та їхнє ефективне використання;

— стимулювання процесів розвитку виробничої сфери;

— забезпечення зростання ВВП і створення умов для нагромадження внутрішніх інвестиційних ресурсів.

Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється у двох формах:

— управління державними інвестиціями (прямий вплив);

— регулювання умов інвестиційної діяльності й контроль над їхнім здійсненням всіма суб'єктами інвестиційної діяльності (непрямий вплив).

Прямий вплив держави полягає в тому, що держава може виступати в ролі інвестора й приймати на себе функції фінансування галузей і виробництв, продукція яких має загальнонаціональний характер й, відповідно до діючого законодавства, може бути вироблена тільки на державних підприємствах або підприємствах, приватизація яких не буде проводитися найближчим часом.

Держава може також фінансувати розвиток виробництв, доцільність яких диктується ринковою кон'юнктурою, з метою одержання доходів у майбутньому й використання їх для розширеного відтворення й соціального захисту населення. Державне фінансування збиткового виробництва з метою його штучної підтримки, що супроводжується перекладом грошей з ефективного виробництва, являє собою одну з форм прямого впливу. Однак, це надзвичайний захід, використання якої перешкоджає розвитку конкуренції, знижує ефективність господарювання, стримує інвестиційну активність.

Держава здійснює прямий вплив на інвестиційну діяльність через державні підприємства. Державні інвестиційні вкладення можуть здійснюватися й на паритетних засадах з іншими інвесторами, включаючи іноземних шляхом створення акціонерних товариств із участь на паях держави.

Цілі створення акціонерних товариств із частковою державною участю такі:

— стимулювання росту ефективності господарської діяльності підприємств і поліпшення їхнього фінансового становища;

— сприяння структурній й інноваційній перебудові виробництв;

— стимулювання інвестиційної й інноваційної активності;

— підготовка підприємств до ефективної подальшої приватизації;

— відбір і навчання підприємницьких і менеджерських кадрів для господарюючих суб'єктів.

Підприємства з державною участю на паях можна класифікувати, розділивши їх, з урахуванням розміру державної частки в статутному капіталі, на три основні групи:

1. Підприємства, в яких державі належить контрольний пакет акцій. У цьому випадку держава найбільш активно втручається у функціонування підприємства, в особі своїх представників присутня на всіх рівнях управління.

2. Підприємства, в яких державі належить понад 10% акцій. Тут представник держави бере участь у визначенні стратегії розвитку підприємства, але не втручається в деталі управління.

3. Підприємства з незначним державним пакетом акцій. Управління таким пакетом не вимагає спеціального механізму, тому що частка держави у фінансуванні невелика.

Управління державними інвестиціями здійснюється центральними й місцевими органами державної влади й управління та включає планування, визначення умов і виконання конкретних дій по інвестуванню коштів з державних джерел фінансування.

Головними коштами мобілізації грошових ресурсів для забезпечення державної інвестиційної діяльності є бюджет, сформований за рахунок податків.

Інвестиції державних підприємств в Україні незначні й для них характерна тенденція зниження. Динаміка державних інвестицій в основний капітал представлена на рис. 7.3.

При зниженні обсягів інвестиційних вкладень державних підприємств знижується і їхня частка в структурі інвестицій. Так, у 1995 р. частка інвестицій підприємств державної форми власності становила 52,8%, а в 2002 р. їхня частка скоротилася в 1,8 разів і склала 29,3% [ЗО].

Регулювання умов здійснення інвестиційної діяльності (непрямий вплив держави) в Україні здійснюється шляхом [21]:

— визначення пріоритетів інвестиційної діяльності;

— системи податків з диференціацією суб'єктів й об'єктів оподатковування, податкових ставок і податкових пільг;

ydaluh063.PNG

Рис. 7.3. Індекси державних інвестицій в основний капітал і будівельно-монтажні роботи в Україні

— проведення кредитної й амортизаційної політики, у тому числі шляхом прискореної амортизації основних фондів, диференційовано для окремих галузей і сфер економіки;

— надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв;

— державних норм і стандартів;

— антимонопольних заходів;

— роздержавлення й приватизації власності;

— визначення умов користування землею, водою й іншими природними ресурсами;

— політики ціноутворення;

— проведення державної експертизи інвестиційних програм і проектів будівництва;

— проведення інших заходів.

Основою для розробки інвестиційної політики виступає регулювання сфер та об'єктів інвестування, що визначає загальні вимоги до їхнього вибору, а також формує найбільш пріоритетний напрям інвестування.

Законом України «Про інвестиційну діяльність» [21] визначено, що ніхто не має права обмежувати права інвесторів у

виборі об'єктів інвестування (за винятком випадків, передбачених законодавством). Держава визначає пріоритети вкладень, направляє потоки інвестицій у ті сфери й галузі, які забезпечать розширення відтворення, якнайшвидшу віддачу й підвищення життєвого рівня населення. Ці напрями вкладень стосуються як залучення недержавних інвестицій, так і розподілу державних.

У сучасних умовах можна виділити такі найбільш пріоритетні напрями інвестування, що підлягають державному впливу:

— виробництва, орієнтовані на випуск імпортозамінної продукції;

— виробництва, орієнтовані на випуск конкурентоздатної продукції;

— виробництва, на продукцію яких, відповідно до прогнозних оцінок, протягом тривалого часу буде зберігатися підвищений попит;

— підприємства, що освоюють випуск нової продукції або продукції вищої якості; виробнича й соціальна інфраструктура.

Селективний підхід до залучення інвестицій (особливо іноземних) дає можливість активізувати діяльність підприємств найбільш важливих сфер економіки України. Держава встановлює пріоритетні напрями інвестування для різних регіонів з урахуванням особливостей їхнього соціально-економічного розвитку і їхньої інвестиційної привабливості, створює пільгові умови інвесторам, які працюють у пріоритетних сферах.

У світовій практиці вироблений ряд методів, використовуваних для стимулювання інвестиційної діяльності, які можна розділити на дві групи: фіскальні й фінансові. Найважливіші з них такі:

1. Фіскальні методи'.

— зниження податку на доходи корпорацій;

— податкові канікули;

— зменшення податкових платежів залежно від кількості працюючих або інших витрат, пов'язаних із працею;

— скорочення податку на доходи корпорацій залежно від обсягів витрат на маркетинг і підвищення дієздатності підприємств;

— заходи, спрямовані на збільшення доданої вартості;

— стимулювання імпорту (звільнення від імпортного мита на інвестиційні товари, устаткування, запчастини і сировина, пов'язані з виробничим процесом, відстрочка сплати мита на імпортні матеріали);

— стимулювання експорту (звільнення від експортного мита, зм'якшення оподатковування доходів від експорту, зменшення податку на прибуток для діяльності, що приносить валюту, повернення мита).

2. Фінансові методи:

— прямі субсидії на повне або часткове покриття капітальних вкладень, витрат виробництва або вартості маркетингу інвестиційного проекту;

— субсидована позичка;

— гарантування позички;

— поручництво експортного кредитування;

— покриття розрахунків венчурного капіталу за рахунок коштів державного бюджету;

— державне страхування за пільговими ставками;

— покриття від коливань валютного курсу, знецінення валюти, некомерційних ризиків.

3. Інші методи:

— субсидування послуг (включаючи допомогу на пошук ресурсів на фінансування проектів, а також на управління ними);

— надання інформації про ринки й наявність сировини;

— допомога в навчанні й перепідготовці кадрів;

— технічне сприяння «ноу-хау»;

— висновок преференційних урядових контрактів;

— захист від імпортної конкуренції;

— спеціальний режим відносно курсу національної валюти;

— спеціальні знижки при перекладі прибутку й капіталу;

— інші методи.

У процесі залучення інвестицій економічно розвинуті країни віддають перевагу фінансовим методам перед фіскальними, тому що фіскальні методи безадресні, тоді як фінансове стимулювання дає державі можливість сконцентрувати зусилля на досягненні конкретних цілей. Країни, що розвиваються, надають перевагу податковими заходам через недолік фінансових ресурсів.

Таким чином, державне регулювання інвестиційної діяльності являє собою прямий і непрямий вплив держави на інвестиційні процеси з метою стимулювання припливу інвестицій в економіку держави, поліпшення умов здійснення інвестиційної діяльності на даній території, створення сприятливого інвестиційного клімату.