Буроменський М.В. Міжнародне публічне право (2006)
§4. Вплив внутрішнього право на міжнародне
Вплив внутрішнього права на право міжнародне можливий насамперед через зовнішньополітичну активність держави. Нерідко принципи зовнішньої політики бувають сформульовані в конституціях. Але це можуть бути й інші законодавчі акти. Так, під впливом принципів зовнішньої політики Великої французької революції в міжнародному праві почали формуватися принципи невтручання у внутрішні справи держав, рівноправності націй, низка принципів, що стосуються міжнародно-правового режиму території, та інші. Вплив на міжнародне право мали зовнішньополітичні акти Росії після жовтневого перевороту 1917 р .
Хоча слід мати на увазі, що реальна зовнішня політика Радянської Росії істотно розходилася із проголошеними ідеалами.
Вплинути на міжнародне право можуть також конституційно-правові норми, що стосуються організації політичного режиму в державі. Це проявилося, зокрема, при закріпленні в міжнародному публічному праві норм про права людини в їхньому сучасному вигляді. Як відомо, спочатку норми про захист прав людини з'явилися в законодавчих актах Великобританії, Голландії, США, Франції. Загальноприйнятий у сучасному міжнародному публічному праві виклад прав людини у вигляді каталогу, тобто у вигляді переліку, уперше було закріплено в Біллі про права штату Вірджинія й у Декларації незалежності США 1776 р. У другій половині XX ст. під впливом конституцій плюралістичних демократій було прийнято низку міжнародних документів, що встановлюють принципи організації політичної влади в демократичній державі, зокрема Документ Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ від 29 червня 1990 p., Паризька хартія для нової Європи від 21 листопада 1990 р.
На розвиток міжнародного права можуть впливати-партикулярні норми внутрішнього законодавства. Так було з нормами про дипломатичні та консульські привілеї, що згодом увійшли до міжнародного права.
Можливість внутрішнього права впливати на міжнародне право була врешті-решт відображена в самому міжнародному праві. У ч. 1 ст. 46 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. зазначено: «Держава не має права посилатися на ту обставину, що її згода на обов'язковість для неї договору була виражена на порушення того чи іншого положення її внутрішнього права, яке стосується компетенції укладати договори, як на підставу недійсності її згоди, якщо тільки це порушення не було очевидним і не стосувалося норм її внутрішнього права особливо важливого значення».
Не можна виключити також вплив на міжнародне право національної судової практики, особливо країн англосаксонської системи права.
Хоча слід мати на увазі, що реальна зовнішня політика Радянської Росії істотно розходилася із проголошеними ідеалами.
Вплинути на міжнародне право можуть також конституційно-правові норми, що стосуються організації політичного режиму в державі. Це проявилося, зокрема, при закріпленні в міжнародному публічному праві норм про права людини в їхньому сучасному вигляді. Як відомо, спочатку норми про захист прав людини з'явилися в законодавчих актах Великобританії, Голландії, США, Франції. Загальноприйнятий у сучасному міжнародному публічному праві виклад прав людини у вигляді каталогу, тобто у вигляді переліку, уперше було закріплено в Біллі про права штату Вірджинія й у Декларації незалежності США 1776 р. У другій половині XX ст. під впливом конституцій плюралістичних демократій було прийнято низку міжнародних документів, що встановлюють принципи організації політичної влади в демократичній державі, зокрема Документ Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ від 29 червня 1990 p., Паризька хартія для нової Європи від 21 листопада 1990 р.
На розвиток міжнародного права можуть впливати-партикулярні норми внутрішнього законодавства. Так було з нормами про дипломатичні та консульські привілеї, що згодом увійшли до міжнародного права.
Можливість внутрішнього права впливати на міжнародне право була врешті-решт відображена в самому міжнародному праві. У ч. 1 ст. 46 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. зазначено: «Держава не має права посилатися на ту обставину, що її згода на обов'язковість для неї договору була виражена на порушення того чи іншого положення її внутрішнього права, яке стосується компетенції укладати договори, як на підставу недійсності її згоди, якщо тільки це порушення не було очевидним і не стосувалося норм її внутрішнього права особливо важливого значення».
Не можна виключити також вплив на міжнародне право національної судової практики, особливо країн англосаксонської системи права.
