Буроменський М.В. Міжнародне публічне право (2006)
§1. Поняття та джерело право міжнародних договорів
Право міжнародних договорів — це галузь міжнародного права, яку складає сукупність правових норм, що регулюють відносини суб'єктів міжнародного права із приводу укладення, дії, зміни, скасування та дійсності міжнародних договорів. Особливість цієї галузі полягає в тому, що її об'єктом є одне з основних джерел міжнародного права — міжнародний договір. Суб'єктами права міжнародних договорів є суб'єкти міжнародного права.
Держави як носії суверенітету мають універсальну компетенцію щодо укладення міжнародних договорів. Вони можуть вирішувати фактично будь-які питання, пов'язані із міжнародною безпекою та міжнародним співробітництвом. Але це не стосується укладання договорів всупереч основним принципам міжнародного права. Тобто протиправними є договори, що мають за мету здійснення агресії, геноциду, терористичних актів тощо.
Щодо здійснення міжнародної договірної правоздатності не має юридичного значення, який у державі соціально-політичний лад, розмір території, національний склад та чисельність населення, її політико-територіальний устрій. Разом із тим на практиці час від часу постає питання про правомірність укладання міжнародних договорів суб'єктами федерацій, автономіями або адміністративно-територіальними одиницями.
З цього приводу існує багато думок. Але за загальним правилом перед обличчям міжнародного права федерація складає єдине ціле. Конституції федеративних держав хоч інколи і наділяють своїх суб'єктів деякими міжнародними повноваженнями, але в обмеженому обсязі. Так, Конституція Швейцарської Конфедерації «як виключення, дозволяє кантонами "укладати з іноземними державами угоди щодо народного господарства, сусідських відносин »(ст. 9).
Але той же час такі угоди не повинні суперечити правам Конфедерації й інших кантонів (ст. 9), а офіційні відносини між кантонами та іноземними урядами повинні здійснюватися через Федеральну Раду (сі. 1 ст. 10). Основний Закон ФРН дозволяє землям у межах їхньої законодавчої компетенції укладати договори з іноземними державами за згодою федерального уряду (а. З ст. 32 Основного Закону).
Загальновизнаним є право міжнародних міжурядових організацій укладати міжнародні договори. Саме укладення міжнародною організацією такого договору в теорії розглядають як найбільш вагоме свідчення її міжнародної правосуб'єктності. При цьому у статуті організації мають бути чітко зазначені органи, уповноважені здійснювати відповідні заходи з укладення договорів, а також його процедура.
Тривалий час основним джерелом права міжнародних договорів був тільки міжнародний звичай. Зараз поряд із нормами звичаєвого права діють договірні. Найбільш важливими універсальними конвенціями, що регулюють відносини у зв'язку з укладанням і застосуванням міжнародних договорів, є: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р., що докладно регламентує порядок укладення міжнародних договорів між державами, набуття ними чинності, тлумачення, використання та скасування, а також умови їхньої дійсності; Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р.; Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р.3 (Конвенція ще не набула чинності, але її норми мають силу звичаєвих).
Важлива роль у регулюванні укладення та виконання договорів належить внутрішньому праву. В Україні це перш за все Конституція України. Вона містить деякі загальні положення, що стосуються умов укладення та застосування міжнародних договорів. Так, ч. 2 ст. 9 Конституції вказує, що «укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідна змін до Конституції України». Окремі статті Конституції визначають компетенцію вищих посадових осіб і органів держави щодо укладення міжнародних договорів (п. 32 ст. 85; п. З ст. 106 Конституції України). Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. більш детально викладає умови укладення міжнародних договорів України. 12 липня 2000 р. Конституційний Суд України прийняв рішення № 9-рп/2000, що стосувалося особливостей надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів з боку Верховної Ради України.
Держави як носії суверенітету мають універсальну компетенцію щодо укладення міжнародних договорів. Вони можуть вирішувати фактично будь-які питання, пов'язані із міжнародною безпекою та міжнародним співробітництвом. Але це не стосується укладання договорів всупереч основним принципам міжнародного права. Тобто протиправними є договори, що мають за мету здійснення агресії, геноциду, терористичних актів тощо.
Щодо здійснення міжнародної договірної правоздатності не має юридичного значення, який у державі соціально-політичний лад, розмір території, національний склад та чисельність населення, її політико-територіальний устрій. Разом із тим на практиці час від часу постає питання про правомірність укладання міжнародних договорів суб'єктами федерацій, автономіями або адміністративно-територіальними одиницями.
З цього приводу існує багато думок. Але за загальним правилом перед обличчям міжнародного права федерація складає єдине ціле. Конституції федеративних держав хоч інколи і наділяють своїх суб'єктів деякими міжнародними повноваженнями, але в обмеженому обсязі. Так, Конституція Швейцарської Конфедерації «як виключення, дозволяє кантонами "укладати з іноземними державами угоди щодо народного господарства, сусідських відносин »(ст. 9).
Але той же час такі угоди не повинні суперечити правам Конфедерації й інших кантонів (ст. 9), а офіційні відносини між кантонами та іноземними урядами повинні здійснюватися через Федеральну Раду (сі. 1 ст. 10). Основний Закон ФРН дозволяє землям у межах їхньої законодавчої компетенції укладати договори з іноземними державами за згодою федерального уряду (а. З ст. 32 Основного Закону).
Загальновизнаним є право міжнародних міжурядових організацій укладати міжнародні договори. Саме укладення міжнародною організацією такого договору в теорії розглядають як найбільш вагоме свідчення її міжнародної правосуб'єктності. При цьому у статуті організації мають бути чітко зазначені органи, уповноважені здійснювати відповідні заходи з укладення договорів, а також його процедура.
Тривалий час основним джерелом права міжнародних договорів був тільки міжнародний звичай. Зараз поряд із нормами звичаєвого права діють договірні. Найбільш важливими універсальними конвенціями, що регулюють відносини у зв'язку з укладанням і застосуванням міжнародних договорів, є: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р., що докладно регламентує порядок укладення міжнародних договорів між державами, набуття ними чинності, тлумачення, використання та скасування, а також умови їхньої дійсності; Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р.; Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р.3 (Конвенція ще не набула чинності, але її норми мають силу звичаєвих).
Важлива роль у регулюванні укладення та виконання договорів належить внутрішньому праву. В Україні це перш за все Конституція України. Вона містить деякі загальні положення, що стосуються умов укладення та застосування міжнародних договорів. Так, ч. 2 ст. 9 Конституції вказує, що «укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідна змін до Конституції України». Окремі статті Конституції визначають компетенцію вищих посадових осіб і органів держави щодо укладення міжнародних договорів (п. 32 ст. 85; п. З ст. 106 Конституції України). Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. більш детально викладає умови укладення міжнародних договорів України. 12 липня 2000 р. Конституційний Суд України прийняв рішення № 9-рп/2000, що стосувалося особливостей надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів з боку Верховної Ради України.
