Буроменський М.В. Міжнародне публічне право (2006)
§2. Виникнення та розвиток міжнародного морського права
Міжнародне морське право належить до найстаріших галузей міжнародного права. Ще в давнину виникали питання про порядок використання морського простору-Міжнародні договори, що торкаються морського права,
відносяться до початку нової ери, а формування в цій галузі міжнародно-правових звичаїв, поза сумнівом, відбувалося значно раніше. У середні віки спроби великих морських держав встановити свій суверенітет над світовим океаном суттєво ускладнили всякі спроби міжнародно-правового регулювання користування морськими просторами. Розвиток мореплавання поклав кінець тим вимогам і привів до утвердження в міжнародному звичаєвому праві протягом XVII-XVIII століть понять відкритого моря, територіального моря та вироблення основ їхнього правового статусу. На міжнародних конгресах XIX ст. та на морських конференціях початку XX ст. держави торкались переважно військового мореплавання та рідко звертались до загальних питань міжнародного морського права. Будівництво Суецького та Панамського каналів привело до укладання відповідних конвенцій. Певний внесок у розвиток морського права пов'язаний із боротьбою проти торгівлі невільниками та боротьбою з піратством.
Майже вся історія становлення міжнародного морського права пов'язана з міжнародно-правовими звичаями. Перша й успішна спроба широкої кодифікації міжнародно-правових норм про режим морського простору пов'язана з роботою І Конференції ООН з морського права. її підсумком стало укладення 1958 р. чотирьох конвенцій із морського права: про відкрите море, про територіальне море та прилеглу зону, про континентальний шельф, про риболовлю й охорону живих ресурсів відкритого моря. Лише трохи більше чверті держав відмовились від участі в цих конвенціях.
Прагнучи завершити кодификацію норм, що регулюють правовий режим морів і океанів, ООН стала центром для продовження переговорів на II (1960) і III (1973-1982) конференціях з морського права за участю представників майже всіх країн світу. Результатом цієї роботи стало прийняття 30 квітня 1982 p. Конвенції ООН з морського права. Але в неї виявилась нелегка доля. Сподіваючись охопити всі найгостріші проблеми морського права й одночасно врахувати інтереси всіх, держави-участниці приймали текст так званими пакетами та використовували при голосуванні принцип консенсусу. У результаті Конвенція більше 12 років отримувала кількість ратифікацій, необхідну для набрання нею чинності2. Деякі положення Конвенції так і не отримали загального визнання. Зокрема, норми, що стосуються правового режиму морського дна як загального спадку людства (частина XI Конвенції), розцінені індустріально розвинутими країнами як неприйнятні. Набуття чинності Конвенцією з морського права 1982 р. для одних держав не припинило дії Конвенцій з морського права 1958 р. для інших держав. Тому у практичній діяльності необхідно визначати, норми якої з конвенцій держава визнає для себе в якості обов'язкових. Крім вказаних вище конвенцій із морського права міжнародно-правовий режим морських просторів регулює значна кількість багатосторонніх, двосторонніх, регіональних, спеціальних міжнародних угод.
відносяться до початку нової ери, а формування в цій галузі міжнародно-правових звичаїв, поза сумнівом, відбувалося значно раніше. У середні віки спроби великих морських держав встановити свій суверенітет над світовим океаном суттєво ускладнили всякі спроби міжнародно-правового регулювання користування морськими просторами. Розвиток мореплавання поклав кінець тим вимогам і привів до утвердження в міжнародному звичаєвому праві протягом XVII-XVIII століть понять відкритого моря, територіального моря та вироблення основ їхнього правового статусу. На міжнародних конгресах XIX ст. та на морських конференціях початку XX ст. держави торкались переважно військового мореплавання та рідко звертались до загальних питань міжнародного морського права. Будівництво Суецького та Панамського каналів привело до укладання відповідних конвенцій. Певний внесок у розвиток морського права пов'язаний із боротьбою проти торгівлі невільниками та боротьбою з піратством.
Майже вся історія становлення міжнародного морського права пов'язана з міжнародно-правовими звичаями. Перша й успішна спроба широкої кодифікації міжнародно-правових норм про режим морського простору пов'язана з роботою І Конференції ООН з морського права. її підсумком стало укладення 1958 р. чотирьох конвенцій із морського права: про відкрите море, про територіальне море та прилеглу зону, про континентальний шельф, про риболовлю й охорону живих ресурсів відкритого моря. Лише трохи більше чверті держав відмовились від участі в цих конвенціях.
Прагнучи завершити кодификацію норм, що регулюють правовий режим морів і океанів, ООН стала центром для продовження переговорів на II (1960) і III (1973-1982) конференціях з морського права за участю представників майже всіх країн світу. Результатом цієї роботи стало прийняття 30 квітня 1982 p. Конвенції ООН з морського права. Але в неї виявилась нелегка доля. Сподіваючись охопити всі найгостріші проблеми морського права й одночасно врахувати інтереси всіх, держави-участниці приймали текст так званими пакетами та використовували при голосуванні принцип консенсусу. У результаті Конвенція більше 12 років отримувала кількість ратифікацій, необхідну для набрання нею чинності2. Деякі положення Конвенції так і не отримали загального визнання. Зокрема, норми, що стосуються правового режиму морського дна як загального спадку людства (частина XI Конвенції), розцінені індустріально розвинутими країнами як неприйнятні. Набуття чинності Конвенцією з морського права 1982 р. для одних держав не припинило дії Конвенцій з морського права 1958 р. для інших держав. Тому у практичній діяльності необхідно визначати, норми якої з конвенцій держава визнає для себе в якості обов'язкових. Крім вказаних вище конвенцій із морського права міжнародно-правовий режим морських просторів регулює значна кількість багатосторонніх, двосторонніх, регіональних, спеціальних міжнародних угод.
