Буроменський М.В. Міжнародне публічне право (2006)
§2. Дипломатичні зносини та дипломатичні представництва
Виникнення й існування дипломатичних зносин пов’язане з необхідністю підтримки мирних відносин між державами. До дипломати ж звертаються у пошуках миру держави, що воюють.
Дипломатія як специфічна форма діяльності держав відома з найдавніших часів. Відтоді відбувалося становлення міжнародно-правових норм про дипломатичні зносини - дипломатичного права. Протягом тисячоліть ці норми залишався винятково звичаєво-правовими. З XIX ст. держави почали робити спроби їх договірно-правового закріплення. Зокрема, віденським (1815) й Аахенським (1818) протоколами були закріплені ранги дипломатичних представників. Статус дипломатичних агентів був закріплений Гаванською конвенцією про дипломатичних чиновників 1928 р. З укладенням у 1961 р. Віденської конвенції про дипломатичні зносини дипломатичне право стало однією з найповніше кодифікованих галузей міжнародного права. Норми дипломатичного права містяться також у договорах про встановлення дипломатичних відносин між державами.
Найважливішим органом здійснення дипломатичних зносин є дипломатичне представництво. Держави мають право засновувати свої дипломатичні представництва в інших країнах і приймати іноземні дипломатичні представництва в себе. У сучасному світі дипломатичні представництва діють як постійні органи.
Установлення дипломатичного представництва відбувається, як правило, після визнання de jure і за взаємною згодою держав установити дипломатичні стосунки й обмінятися дипломатичними представниками. Однак на практиці обмін дипломатичними представництвами може відбуватися не відразу після встановлення дипломатичних відносин і затягуватися на десятиліття. Іноді держави хоча і приймають рішення про обмін дипломатичними представництвами, в інтересах економії їх не створюють, а використовують для
цих цілей своє представництво в іншій державі. Якщо ж дипломатичні відносини за якихось причини не встановлені, але держави мають взаємні інтереси, іноді можуть бути створені «групи зв'язку», «відділи інтересів» і подібні їм органи, що є сурогатами дипломатичних представництв.
Обмін дипломатичними представництвами між державами можливий у вигляді посольств чи дипломатичних місій. Міжнародне право не проводить між ними різниці в області прав, привілеїв й імунітетів, але встановлює розходження в рангах голів дипломатичних представництв. Відповідно до ст. 14 Віденської конвенції про дипломатичні зносини голови представництв підрозділяють на три класи; клас послів і нунціїв, клас посланників й інтернунціїв, клас повірених у справах.
Кожна держава самостійно встановлює обсяг повноважень своїх дипломатичних представництв у межах функцій, визначених у ст. З Віденської конвенції про дипломатичні зносини. У свою чергу країна перебування не вправі перешкоджати діяльності іноземного дипломатичного представництва в межах функцій, зазначених у Конвенції.
Дипломатія як специфічна форма діяльності держав відома з найдавніших часів. Відтоді відбувалося становлення міжнародно-правових норм про дипломатичні зносини - дипломатичного права. Протягом тисячоліть ці норми залишався винятково звичаєво-правовими. З XIX ст. держави почали робити спроби їх договірно-правового закріплення. Зокрема, віденським (1815) й Аахенським (1818) протоколами були закріплені ранги дипломатичних представників. Статус дипломатичних агентів був закріплений Гаванською конвенцією про дипломатичних чиновників 1928 р. З укладенням у 1961 р. Віденської конвенції про дипломатичні зносини дипломатичне право стало однією з найповніше кодифікованих галузей міжнародного права. Норми дипломатичного права містяться також у договорах про встановлення дипломатичних відносин між державами.
Найважливішим органом здійснення дипломатичних зносин є дипломатичне представництво. Держави мають право засновувати свої дипломатичні представництва в інших країнах і приймати іноземні дипломатичні представництва в себе. У сучасному світі дипломатичні представництва діють як постійні органи.
Установлення дипломатичного представництва відбувається, як правило, після визнання de jure і за взаємною згодою держав установити дипломатичні стосунки й обмінятися дипломатичними представниками. Однак на практиці обмін дипломатичними представництвами може відбуватися не відразу після встановлення дипломатичних відносин і затягуватися на десятиліття. Іноді держави хоча і приймають рішення про обмін дипломатичними представництвами, в інтересах економії їх не створюють, а використовують для
цих цілей своє представництво в іншій державі. Якщо ж дипломатичні відносини за якихось причини не встановлені, але держави мають взаємні інтереси, іноді можуть бути створені «групи зв'язку», «відділи інтересів» і подібні їм органи, що є сурогатами дипломатичних представництв.
Обмін дипломатичними представництвами між державами можливий у вигляді посольств чи дипломатичних місій. Міжнародне право не проводить між ними різниці в області прав, привілеїв й імунітетів, але встановлює розходження в рангах голів дипломатичних представництв. Відповідно до ст. 14 Віденської конвенції про дипломатичні зносини голови представництв підрозділяють на три класи; клас послів і нунціїв, клас посланників й інтернунціїв, клас повірених у справах.
Кожна держава самостійно встановлює обсяг повноважень своїх дипломатичних представництв у межах функцій, визначених у ст. З Віденської конвенції про дипломатичні зносини. У свою чергу країна перебування не вправі перешкоджати діяльності іноземного дипломатичного представництва в межах функцій, зазначених у Конвенції.
