Буроменський М.В. Міжнародне публічне право (2006)
§6. Особливості право Європейського Співтовариства
У рамках Співтовариств були створені особливі юридичні механізми, що суттєво полегшують реалізацію права Співтовариства. Стаття 10 Договору про Європейське співтовариство встановлює: «Держави-члени зобов'язані вживати всі необхідні заходи, як загальні, так і конкретні, щоб забезпечити виконання зобов'язань, що випливають із цього договору або з діяльності інститутів Співтовариства. Вони повинні полегшувати досягнення завдань Співтовариства Вони повинні утримуватися від будь-якого заходу, що може зашкодити досягненню цілей цього договору». Ця стаття стала правовою підставою для розробки Судом Співтовариств двох важливих принципів, що визначають зобов'язання держав-членів із реалізації права Співтовариства, — співробітництва й ефективності.
Відповідно до принципу співробітництва (солідарності) зобов'язання, зазначені у ст. 10, є обов'язковими для держав-членів незалежно від їхньої інституційної та конституційної структури, а також для всіх гілок влади. Той факт, що виконавча влада представляє країну в інститутах Співтовариства, не звільняє органи законодавчої та судової влади від зобов'язань поважати та виконувати норми права Співтовариства, навіть якщо за чинною конституцією вони є незалежними та верховними органами. Цей принцип був використаний Судом Європейських співтовариств, щоб закріпити обов'язок національних судів забезпечувати юридичний захист прав приватних осіб, набутих ними на підставі норм права Співтовариства, що мають пряму дію Стаття 10 Римського договору була розтлумачена Судом як така, що закріплює принцип ефективності, оскільки накладає обов'язок на держав-членів робити все можливе для досягнення цілей права Співтовариства. Цей принцип був використаний для розширення кола норм права Співтовариства, на які приватні особи мають право посилатися в національних судах як на юридичну підставу своїх прав.
Через те що реалізація права Співтовариства залежить від національних органів влади, необхідно було врегулювати питання про порядок дії його норм у правопорядках держав-членів. Установчі договори не містять відповідних положень. Проблема була вирішена Судом Співтовариств, що своїми рішеннями встановив принципи верховенства та прямої дії права. Співтовариств у національних правопорядках. Принцип верховенства (пріоритету) права Співтовариства вперше був проголошений Судом Співтовариств у 1963 р. при вирішенні справи Van Gend en Loos. Незабаром у рішенні у справі Costa v. EN EL Суд постановив, що за будь-яких умов національне право не може мати пріоритету перед правом Співтовариства, бо «в іншому разі все право Співтовариства не мало б сенсу».
Зміст принципу полягає в тому, що будь-яка норма права Співтовариства, незалежно від того, міститься вона в установчому договорі чи в нормативних актах інститутів ЄС, має вищу юридичну силу щодо будь-якої норми національного права, незалежно від того, закріплена вона в конституції чи іншому нормативному акті. При цьому нормативний акт Співтовариства може бути скасований лише Співтовариством, але не державою-членом, а національні суди не мають права застосовувати національне право, що суперечить праву Співтовариства. З іншого боку, ні Суд Співтовариств, ні будь-який інший орган ЄС не мають права скасувати національний нормативний акт — це виключна компетенція держави-члена.
Цей принцип був неоднозначно сприйнятий державами-членами, особливо їхніми судовими органами. Загалом не було проблем у держав, у яких міжнародне право застосовується на основі моністичного підходу: будь-яка норма права Співтовариства, як і будь-яка юридично обов'язкова для такої держави норма міжнародного права, завжди має пріоритет перед національним правом. До таких держав належать Австрія, Бельгія, Іспанія, Люксембург, Нідерланди. Виняток становила Франція, Державна рада якої тривалий час не визнавала верховенства права Співтовариства щодо французького права.
Більш невизначеною була ситуація у країнах із дуалістичним доходом до міжнародного права, який вимагає
обов'язкової зміни національного законодавства відповідно до взятих державою міжнародних зобов'язань. Конституційні або верховні суди цих держав зробили застереження про своє право здійснювати остаточний контроль за дотриманням права ЄС у національних правопорядках. Проте на сьогодні такі застереження мають скоріше теоретичний характер, серйозних практичних проблем із наданням пріоритету праву Співтовариства не існує. Утім періодично конфлікт відроджується, коли судовий орган певної держави-члена формально визнає відповідність праву ЄС норм національного законодавства, які насправді йому суперечать
Принцип прямої дії права Співтовариства був сформульований Судом Співтовариств у низці справ, починаючи з рішення у справі Van Gend en Loos. Він полягає в тому, що права приватних осіб, встановлені нормами права Співтовариства, що мають пряму дію, можуть захищатися цими особами шляхом подання позовів до національних судів.
Яка саме правова норма має пряму дію, встановлюється Судом при розгляді конкретної справи. На підставі практики визнання Судом прямої дії за правовою нормою можна стверджувати, що критеріями Суду є чіткість норми (така, щоб з неї можна було вивести конкретне недвозначне зобов'язання) та її безумовність (застосування такої норми не залежить від її імплементації чи тлумачення державними органами держав-членів або інститутами ЄС).
Важливим доповненням до принципу прямої дії є інститут відповідальності держав-членів перед приватними особами за порушення права Співтовариства. Держава-поруш-ник не може обмежитися відповідальністю лише перед Співтовариством та іншими державами-членами, як це має місце у традиційному міжнародному праві. Особливого значення мала справа Francovich, під час вирішення якої Суд Співтовариств постановив, що за певних умов держава-член мусить відшкодувати приватній особі збитки, завдані внаслідок не імплементації або неналежної імплементації директиви Співтовариства.
Застосування Судом принципів верховенства та прямої дії права Співтовариства дуже прискорило європейську інтеграцію, оскільки юридичні та фізичні особи отримали змогу безпосередньо користуватися правами, закріпленими в установчих договорах, незалежно від виконання державами-членами та інститутами ЄС зобов'язань із законодавчого забезпечення їхньої дії.
Відповідно до принципу співробітництва (солідарності) зобов'язання, зазначені у ст. 10, є обов'язковими для держав-членів незалежно від їхньої інституційної та конституційної структури, а також для всіх гілок влади. Той факт, що виконавча влада представляє країну в інститутах Співтовариства, не звільняє органи законодавчої та судової влади від зобов'язань поважати та виконувати норми права Співтовариства, навіть якщо за чинною конституцією вони є незалежними та верховними органами. Цей принцип був використаний Судом Європейських співтовариств, щоб закріпити обов'язок національних судів забезпечувати юридичний захист прав приватних осіб, набутих ними на підставі норм права Співтовариства, що мають пряму дію Стаття 10 Римського договору була розтлумачена Судом як така, що закріплює принцип ефективності, оскільки накладає обов'язок на держав-членів робити все можливе для досягнення цілей права Співтовариства. Цей принцип був використаний для розширення кола норм права Співтовариства, на які приватні особи мають право посилатися в національних судах як на юридичну підставу своїх прав.
Через те що реалізація права Співтовариства залежить від національних органів влади, необхідно було врегулювати питання про порядок дії його норм у правопорядках держав-членів. Установчі договори не містять відповідних положень. Проблема була вирішена Судом Співтовариств, що своїми рішеннями встановив принципи верховенства та прямої дії права. Співтовариств у національних правопорядках. Принцип верховенства (пріоритету) права Співтовариства вперше був проголошений Судом Співтовариств у 1963 р. при вирішенні справи Van Gend en Loos. Незабаром у рішенні у справі Costa v. EN EL Суд постановив, що за будь-яких умов національне право не може мати пріоритету перед правом Співтовариства, бо «в іншому разі все право Співтовариства не мало б сенсу».
Зміст принципу полягає в тому, що будь-яка норма права Співтовариства, незалежно від того, міститься вона в установчому договорі чи в нормативних актах інститутів ЄС, має вищу юридичну силу щодо будь-якої норми національного права, незалежно від того, закріплена вона в конституції чи іншому нормативному акті. При цьому нормативний акт Співтовариства може бути скасований лише Співтовариством, але не державою-членом, а національні суди не мають права застосовувати національне право, що суперечить праву Співтовариства. З іншого боку, ні Суд Співтовариств, ні будь-який інший орган ЄС не мають права скасувати національний нормативний акт — це виключна компетенція держави-члена.
Цей принцип був неоднозначно сприйнятий державами-членами, особливо їхніми судовими органами. Загалом не було проблем у держав, у яких міжнародне право застосовується на основі моністичного підходу: будь-яка норма права Співтовариства, як і будь-яка юридично обов'язкова для такої держави норма міжнародного права, завжди має пріоритет перед національним правом. До таких держав належать Австрія, Бельгія, Іспанія, Люксембург, Нідерланди. Виняток становила Франція, Державна рада якої тривалий час не визнавала верховенства права Співтовариства щодо французького права.
Більш невизначеною була ситуація у країнах із дуалістичним доходом до міжнародного права, який вимагає
обов'язкової зміни національного законодавства відповідно до взятих державою міжнародних зобов'язань. Конституційні або верховні суди цих держав зробили застереження про своє право здійснювати остаточний контроль за дотриманням права ЄС у національних правопорядках. Проте на сьогодні такі застереження мають скоріше теоретичний характер, серйозних практичних проблем із наданням пріоритету праву Співтовариства не існує. Утім періодично конфлікт відроджується, коли судовий орган певної держави-члена формально визнає відповідність праву ЄС норм національного законодавства, які насправді йому суперечать
Принцип прямої дії права Співтовариства був сформульований Судом Співтовариств у низці справ, починаючи з рішення у справі Van Gend en Loos. Він полягає в тому, що права приватних осіб, встановлені нормами права Співтовариства, що мають пряму дію, можуть захищатися цими особами шляхом подання позовів до національних судів.
Яка саме правова норма має пряму дію, встановлюється Судом при розгляді конкретної справи. На підставі практики визнання Судом прямої дії за правовою нормою можна стверджувати, що критеріями Суду є чіткість норми (така, щоб з неї можна було вивести конкретне недвозначне зобов'язання) та її безумовність (застосування такої норми не залежить від її імплементації чи тлумачення державними органами держав-членів або інститутами ЄС).
Важливим доповненням до принципу прямої дії є інститут відповідальності держав-членів перед приватними особами за порушення права Співтовариства. Держава-поруш-ник не може обмежитися відповідальністю лише перед Співтовариством та іншими державами-членами, як це має місце у традиційному міжнародному праві. Особливого значення мала справа Francovich, під час вирішення якої Суд Співтовариств постановив, що за певних умов держава-член мусить відшкодувати приватній особі збитки, завдані внаслідок не імплементації або неналежної імплементації директиви Співтовариства.
