Багрова І.В. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств (2004)
3.2. Засади регулювання зовнішньоекономічної діяльності в системі управлінського ієрархічного простору
В усіх країнах зовнішньоекономічна діяльність розглядається як частина зовнішньої політики, вона є складовою національної економічної політики, а тому підлягає регулюванню з боку держави.
Основні принципи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні є закономірною базою для обґрунтування доцільності функціонування відповідних органів влади.
Зовнішньоекономічна діяльність регулюється державою в особі її керівних органів, недержавними органами управління економікою (товарними, фондовими, валютними біржами, торговельними палатами), самими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності на підставі відповідних координаційних угод.
Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Міністерство економіки та зовнішньої торгівлі України, Державна митна служба України, Антимонопольний комітет України, Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі й органи місцевого управління в межах повноважень, визначених законодавством (ст. 7-23 Закону про ЗЕД).
Зовнішньоекономічна діяльність в Україні регулюється за допомогою законів України, актів тарифного та нетарифного регулювання, які видаються державними органами в межах їх компетенції, економічних засобів оперативного регулювання в межах чинного законодавства. Слід звернути увагу на те, що регулювання зовнішньоекономічної діяльності за допомогою актів і дій державних і недержавних органів, прямо не передбачених ст. 7 Закону про ЗЕД, заборонено.
До державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності відносять:
• митне регулювання (ст. 13 Закону про ЗЕД, Митний кодекс України, Закон України №2098 - XII від 05.02.1992 року «Про єдиний митний тариф» тощо);
• валютне регулювання (Декрет Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 року №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» тощо);
• ліцензування та квотування зовнішньоекономічних операцій (ст. 16 Закону про ЗЕД, Указ Президента України від 10.02.1996 року № 124/96 «Про заходи з удосконалення кон'юнктурно-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності»);
• введення спеціальних економічних зон (ст. 24 Закону про ЗЕД, Наказ Президента України від 17.11.1995 року №1062/95 «Про заходи по проведенню експерименту у Північнокримській економічній зоні «Сиваш» тощо);
• застосування спеціальних санкцій за порушення зовнішньоекономічної діяльності (ст. 32-37 Закону про ЗЕД, ст. 119-120 Митного кодексу, ст. 4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» тощо).
Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється за допомогою широкого кола заходів, кількість яких постійно зростає. Розмаїття їх певним чином систематизується. Однією з найпоширеніших у застосуванні виступає класифікація методів регулювання зовнішньоекономічній діяльності відповідно до Генеральної угоди щодо тарифів і торгівлі (ГАТТ) та її правонаступник - Світової організації торгівлі (COT). Зважаючи на це, методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності доцільно буде класифікувати за наступними напрямками:
• за спрямованістю дій на економічні процеси їх слід поділяти на протекціоністські та лібералізаційні заходи;
• за характером впливу на економічні процеси - на організаційно-правові, адміністративні та економічні заходи (рис. 3.2.1).
Протекціоністські заходи спрямовані на захист внутрішнього ринку від іноземної конкуренції. Заходи лібералізації спрямовані на усунення обмежень у зовнішній торгівлі, що призводить до зростання конкуренції з боку іноземних компаній. До адміністративних заходів відносять засоби прямого обмеження експорту або імпорту (впровадження квот, ліцензій, ембарго). До економічних заходів відносять засоби, які впливають на зовнішньоекономічні процеси через економічні інтереси їх учасників (політику встановлення мит, акцизів, інших зборів; систему оподаткування, політику встановлення банківської облікової ставки, курсу валюти).
Більш детально, порівняно з наведеною вище класифікацією, заходи, які застосовуються до державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, поділяють на митно-тарифні та нетарифні.
У свою чергу нетарифні заходи поділяють на 3 категорії:
1) заходи безпосереднього обмеження, спрямовані на захист інтересів національної економіки (ліцензування і квотування);
2) заходи, пов'язані з виконанням митних чи адміністративних формальностей (імпортні податки і депозити, сертифікація);
3) валютні обмеження і валютний контроль.
Митне регулювання розглядає і надає детальну характеристику дії таких митних режимів, як: випуск для вільного обігу; реімпорт; транзит; митний склад; вільний склад, магазин безмитної торгівлі; переробка на митній території; переробка під митним наглядом; тимчасове ввезення (вивезення); вільна митна зона; переробка поза митною територією; експорт; реекспорт; знищення; відмова на користь держави.
Найбільш розповсюдженим видом обмеження торгівлі є мито на імпорт - державний грошовий збір із ввезених товарів, які перетинають кордон країни під контролем митного відомства. При введенні митного тарифу ціна товарів на вітчизняному ринку піднімається вище світової.
Існують декілька видів мит, але в якості базових доцільно виділити спеціальне й адвалорне мита через їх значне поширення в застосуванні.
Спеціальне мито визначають у вигляді фіксованої суми з одиниці виміру (ваги, площі, об'єму).
Адвалорні збори встановлюються у вигляді відсотка від митної вартості товару.
Митний тариф являє собою перелік товарів, які обкладаються митом застосовуваним даною країною до імпортованих товарів, систематизованих відповідно до Товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності (ТН ЗЕД).
На величину імпортного мита впливають витрати виробника, і, як наслідок цього, - зростає ціна, за якою імпортер буде продавати свій товар. Очевидно, що збільшення імпортних зборів негативно відображається, в першу чергу, на споживачах.
Місцеві виробники при введенні імпортних зборів можуть продавати свій товар за більш високою ціною, але дешевше від імпортного, і збільшити вітчизняні обсяги продажу, адже потреба споживачів у більш дорогому внаслідок митного податку товарі зменшується. Така ситуація може призвести до неефективного використання ресурсів, оскільки можливість продавати товар за більш високою ціною дозволяє і виробляти його з більш високими витратами, тобто відбувається перетягування ресурсів у менш ефективні галузі.
Проте зацікавленість виробників у захисних митах організаційно значно легше відстояти ніж зацікавленість споживачів. Крім того, держава, буде виступати як сторона, що виграла від тарифів, бо збільшення витрат споживача збільшує її прибутки. Але якщо за рахунок високого мита збільшуються ціни на імпортні сировину, матеріали, устаткування, використовувані місцевими виробниками, то наслідком високих імпортних мит може стати зростання витрат у цих виробників, а далі, за відомою схемою,- зростання цін і скорочення виробництва.
Використання мита, як і всіх торговельних інструментів, потребує урахування їх багатостороннього впливу на економічну ситуацію. З точки зору цільової спрямованості можна говорити про протекціоністський або фіскальний характер тарифу. Протекціоністський характер тарифів використовується тоді, коли держава, піднімаючи мито, піднімає тим самим національні ціни на імпортований товар, знижує його конкурентоспроможність і захищає внутрішній ринок. Мета фіскального мита - забезпечення державного бюджету податковими надходженнями. Цю функцію зазвичай виконує мито на товар, який не виробляють у даній країні.
Митні тарифи складаються з трьох видів мит: максимальних, мінімальних (пільгових) і преференційних. Перші зазвичай використовуються в торгівлі з країнами, з якими немає торговельних угод; другі - у випадках, коли існують торговельні договори за умов введення режиму найбільшого сприяння. Треті — різновид торговельних (преференційних) мит, які зазвичай використовуються при імпорті товарів із країн, що розвиваються. У рамках ООН (ЮНКТАД) діє загальна система преференцій, куди входять преференційні мита розвинутих
країн для товарів країн, що розвиваються.
У післявоєнний період (тобто після 1945 року) зовнішньоторговельні відносини країн регулювалися переважно шляхом взаємного зменшення мит. Цей напрямок став головним у регулюванні міжнародної торгівлі. Так, рівень митного оподаткування був основним предметом обговорення на всіх семи турах багатосторонніх переговорів, проведених у рамках ГАТТ. Результатом стало зниження рівня митного обкладення більш ніж на 3/4. Зараз середній рівень ставок тарифів розвинутих країн складає близько 6%, країн, що розвиваються - 30-40%, при цьому на окремі товари мито може коливатися у значно більших межах.
Введення митного тарифу на експорт може бути доцільним у тому випадку, коли ціна на якийсь продукт знаходиться під адміністративним контролем держави й утримується на рівні, нижчому від світового, шляхом виплати відповідних субсидій виробникам. У цьому випадку обмеження експорту розглядається державою як необхідний захід для підтримки достатньої пропозиції на внутрішньому ринку і запобігання надлишкового експорту субсидованого продукту. Держава може бути зацікавлена у встановленні експортного тарифу і з точки зору збільшення дохідної частини бюджету.
Експортні тарифи використовують в основному країни з перехідною економікою і країни, що розвиваються. Промислово розвинуті країни використовують їх рідко, а в США оподатковування експорту заборонено конституцією.
Одним із напрямків розвитку тарифних методів регулювання зовнішньої торгівлі є координація митної політики між країнами шляхом створення зон вільної торгівлі або митних спілок. При створенні зони вільної торгівлі країни, що беруть участь у ній, ліквідують мито в торгівлі між собою, але зберігають кожна свій рівень митного захисту щодо третіх країн. Митна спілка пропонує не тільки безмитну торгівлю між країнами-учасницями спілки, але і встановлення єдиного зовнішнього митного тарифу. Зараз у світі нараховується понад 30 різноманітних інтеграційних об'єднань у всіх частинах світу, абсолютна більшість яких використовує в тій чи іншій мірі координацію тарифної політики. Найбільш розвинутим серед інших є інтеграційне об'єднання - Європейська спілка (ЄС), першим етапом діяльності якого стало створення західноєвропейськими країнами митної спілки.
Митно-тарифне регулювання - це найважливіший механізм державного регулювання ЗЕД (зовнішньої торгівлі), який є прикладом економічного регулювання і відповідає вимогам ринкової економіки на відміну від нетарифних межень, які носять характер державного силового регулювання зовнішньої торгівлі.
До того ж митно-тарифне регулювання виступає найважливішою складовою митної справи, однією з основних функцій митних органів будь-якої країни. Згідно з принципами ГАТТ/СОТ митно-тарифна політика держави спрямована на регулювання зовнішнього ринку і стимулювання експорту.
Основи правового фундаменту митно-тарифного регулювання були закладені Законом України «Про Єдиний митний тариф» від 05.02.1992 року № 2098-ХІІ. Цей закон визначив основні напрямки тарифного регулювання, ввів у законодавство України такі поняття, як ввізне, вивізне, спеціальне, антидемпінгове,
компенсаційне мито, митна вартість товарів тощо. Він визначив види мита за способом справляння - адвалорне, комбіноване, специфічне; регламентував процедуру нарахування і сплати мита, надання тарифних преференцій.
Митно-тарифна політика будь-якої держави, що здійснює радикальні економічні перетворення, служить двом основним цілям:
1) забезпеченню належного рівня надходжень до державного бюджету, що робить певний внесок у спільні зусилля уряду стосовно макроекономічної стабілізації; 2) створюванню рівних умов для конкуренції вітчизняних та іноземних виробників, що на першому етапі може передбачати тимчасове застосування обмежувальних заходів захисту національних виробників, які спонукають до перебудови виробництва, його раціоналізації і реструктуризації, до впровадження нових методів управління з метою підвищення загальної конкурентоспроможності.
Україна з 1994 року веде переговори щодо приєднання до ГАТТ і вступу до COT. У зв'язку з цим уже з 1995-1996 років національне законодавство України поступово приводиться до вимог ГАТТ і основних угод Уругвайського раунду (1994 року), основним лейтмотивом яких виступає лібералізація міжнародної торгівлі і зняття будь-яких обмежень у цій сфері. Митно-тарифна політика є найголовнішим напрямком такого реформування. Тому вже 06.04.1996 року Указом Президента України № 255/96 затверджена «Концепція трансформації митного тарифу України на 1996-2005 роки згідно з системою ГАТТ/СОТ». Вказана концепція визначає основні принципи та напрямки поступового зниження ставок ввізного мита тарифу України для їх реалізації українською стороною в переговорному процесі для забезпечення гарантованого доступу до товарних ринків у рамках приєднання України до ГАТТ і вступу до COT.
Кінцевою метою трансформації митного тарифу України є досягнення після закінченого перехідного періоду рівня середньої ставки ввізного мита не більш ніж 14%. Середня ставка ввізного мита - це відношення ставки на певний товар, помноженої на обсяг імпорту цього товару, до загального обсягу
імпорту всіх товарів. Що ж до реалій, то проглядається тенденція до поступового її зниження, зокрема станом на 01.06.1999 року ця цифра становила 12,72%.
Основу ставок ввізного мита складають адвалорні ставки. Специфічні й комбіновані ставки мита переважно встановлені на сільськогосподарську і харчову продукцію, лікеро-горілчані і тютюнові вироби, продукцію легкої промисловості, автомобілі, відеотехніку та інші види високоліквідних товарів, які є традиційними об'єктами зниження митної вартості.
Товарно-класифікаційна схема Тарифу базується на Гармонізованій системі опису і кодування товарів, об'єктом класифікації якої є всі товари, що обертаються в міжнародній торгівлі. На її основі і на основі комбінованої номенклатури ЄС побудована Товарна номенклатура зовнішньоекономічної діяльності (ТН ЗЕД), в якій товари систематизовано в 21 розділ, 97 товарних груп, підгрупи, товарні позиції, субпозиції та підсубпозиції. У вантажній митній декларації товар кодується дев'ятизначним цифровим кодом відповідно до ТН ЗЕД, у якому перші дві цифри вказують на товарну групу, перші чотири — на товарну позицію товару, перші шість - на код товару згідно з системою, всі дев'ять цифр - на товарну підсубпозицію товару.
Ввізне (імпортне) мито сплачується у національній валюті України. Мито, що підлягає оплаті, нараховується митними органами згідно зі ставками, що діють на день подання вантажної митної декларації, і сплачується митним органам до або на момент прийняття вантажної митної декларації до митного оформлення. Нарахування мита на товари, що підлягають обкладенню ним, проводиться на базі їх митної вартості, тобто ціни, яка фактично сплачена або підлягає сплаті за них на момент перетину митного кордону України. До митної вартості включаються ціна товару, зазначена в рахунку-фактурі, та фактичні витрати, якщо їх не включено до рахунку-фактури.
Законом України від 03.04.1997 року № 170/97-ВР «Про внесення змін до деяких законодавчих актів з питань обкладення ввізним митом товарів та інших предметів, які ввозяться на митну територію України» на основі бази міжнародних договорів затверджений перелік країн, до яких Україна застосовує режим найбільшого сприянні або національний режим (55 країн) та режим вільної торгівлі (13 країн). До товарів, що походять з країн, до яких Україна застосовує режим найбільшого сприяння або національний режим, застосовуються пільгові ставки ввізного мита, до товарів з інших країн застосовуються повні ставки ввізного мита.
Від сплати ввізного мита звільняються товари, якщо це передбачено міжнародними угодами за участю України або іншими законодавчими актами, Більш докладний перелік преференцій наведено в наказі Державної митної служби № 401 від 12.01.1999 року.
Питання митно-тарифного регулювання знайшли відображення в проекті нового Митного кодексу України.
Майже всі країни світу використовують різноманітні заходи нетарифного регулювання в ЗЕД як альтернативу заходам тарифного регулювання. Часто вони застосовуються щодо товарів, вироблених в Україні. Багато країн намагається за допомогою таких засобів перешкоджати проникненню українських товарів на свої внутрішні ринки, перетворюючи принцип вільної торгівлі у звичайну декларацію. Україна поки що не може вплинути на подібну ситуацію, бо у її чинному законодавстві ще немає чіткого визначення заходів нетарифного регулювання.
Митно-тарифне регулювання (customs tariff regulation) - перелік тарифних засобів, який є основною функцією митних органів держави, спрямований на регулювання і контроль зовнішнього ринку, стимулювання вітчизняного експорту
У порівнянні з тарифними методами, нетарифні є більш поширеними формами і заходами регулювання зовнішньоторговельної діяльності і теж становлять загрозу лібералізації торгівлі. Як уже зазначалося, до нетарифних відносяться різноманітні економічні, політичні та адміністративні методи прямого чи непрямого обмеження ЗЕД.
Найбільш поширеною формою нетарифного обмеження є квота, або контингент. Квотування (контингентування) є обмеженням в кількісному або вартісному вираженні обсягу продукції, дозволеної до ввезення в країну (імпортна квота) або вивезення з країни (експортна квота) за певний період. Як правило, квотується імпорт товарів, а квота виконує роль, подібну до протекціоністського мита, тобто сприяє зниженню конкуренції на внутрішньому ринку. До нетарифних бар'єрів можна віднести також державну монополію як виключне право держави на здійснення певних видів зовнішньоекономічної діяльності, національні податкові системи, національні стандарти тощо.
Державний вплив поширюється і на регулювання ввозу-вивозу капіталу Держава, з одного боку, повинна забезпечити сприятливий інвестиційний клімат із гарантією захисту від націоналізації іноземної власності, з іншого боку - захищати власні інтереси, наприклад, через установлення максимального ліміту частки іноземного капіталу в спільних підприємствах та перелік галузей, доступних для іноземних інвесторів, через активну участь національних кадрів в управлінні, спільну діяльністю на засадах, оприлюдненої інформації тощо.
Зазвичай, квотування зовнішньої торгівлі здійснюється шляхом її ліцензування, коли держава видає ліцензії на імпорт або експорт обмеженого обсягу продукції й одночасно забороняє неліцензійну торгівлю. Ліцензування може мати і самостійне значення як інструмент зовнішньоторговельної політики, коли, наприклад, держава надає право якомусь імпортеру ввозити товари без обмеження або тільки з зазначених країн (так звана генеральна ліцензія). Існує також практика автоматичного ліцензування, коли для ввозу або вивозу певних товарів потрібно одержати ліцензію, яка дозволяє державі здійснити спостереження за торгівлею цими товарами й, у разі потреби, швидко ввести обмежувальні заходи. На даний час діючі положення Генеральної угоди з тарифів та торгівлі дозволяють вводити певні обмеження імпорту у випадку різкого нерівноважного балансу.
Незначного поширення набула така форма кількісного обмеження імпорту. як добровільні експортні обмеження, коли країна-імпортер встановлює квоту, а країни-експортери самі беруть на себе зобов'язання щодо обмеження експорту в певну країну. Зазвичай такі експортні обмеження є не добровільними, а вимушеними: вони вводяться або в результаті політичного тиску країни-імпортера, або під впливом погроз застосувати більш жорсткі протекціоністські заходи (наприклад, порушити антидемпінгові розслідування). Зараз у рамках ГАТТ/СОТ поставлене завдання скасування добровільних експортних обмежень.
Особливу групу заходів, які використовує держава, регулюючи відносини країни зі світовим господарством, становить так званий активний протекціонізм. Для захисту вітчизняних виробників держава може не тільки обмежувати імпорт, але і заохочувати експорт. Однією з форм стимулювання вітчизняних експортних галузей є експортні субсидії, тобто пільги фінансового характеру, надані державою експортерам для розширення вивозу товарів за кордон. У результаті надання таких субсидій експортери мають можливість продавати товар на зовнішньому ринку за більш низькою ціною, ніж на внутрішньому ринку. Експортні субсидії можуть бути прямими (виплата дотації виробнику під час його виходу на зовнішній ринок) і непрямими, здійснюваними шляхом пільгового оподатковування, кредитування, страхування тощо. Серед них можна відзначити пільгове державне кредитування експорту (зменшення ставок і подовження термінів кредиту), державне страхування експортних кредитів, пряме субсидування експорту і різноманітні податкові пільги для експортерів. Використовують також різні форми інформаційного й організаційного сприяння експорту продукції національних підприємств, забезпечення їх необхідною інформацією, створюють умови для ефективного розвитку транспортної та інформаційної інфраструктури, організації ярмарків і виставок.
Відповідно до правил ГАТТ/СОТ, застосування експортних субсидій заборонено. Якщо ж вони використовуються, то країнам, що імпортують товари, дозволено вживання зустрічних заходів шляхом стягування компенсаційних імпортних мит.
Поширеною формою конкурентної боротьби на світовому ринку є демпінг, коли експортер продає свій товар по ціні, значно нижчій за ту, що склалася на закордонному ринку. Демпінг може бути, по-перше, наслідком протекціоністської державної зовнішньої політики, коли експортер одержує субсидію; по-друге, демпінг може стати результатом типово монополістичної практики дискримінації в цінах, коли підприємство-експортер, що є монополістом на внутрішньому ринку, при нееластичному попиті максимізує прибуток, підвищуючи ціни, а на конкурентному закордонному ринку домагається максимізації прибутку шляхом зниження ціни і розширення обсягу продажів.
Відповідно до правил ГАТТ/СОТ з метою захисту від демпінгу держава-імпортер може вводити антидемпінгові мита.
Ще однією організаційно-правовою формою регулювання зовнішньоторговельної політики, пов'язаної з монополізацією ринку, є створення міжнародних картелів - монополістичних об'єднань експортерів, які обмежують конкуренцію між продавцями шляхом забезпечення контролю за обсягами виробництва з метою встановлення вигідних для себе і споживачів цін. Такого роду картелі неодноразово створювалися на ринках сировинних і сільськогосподарських товарів, що характеризуються низькою еластичністю попиту за ціною та обмеженим числом продавців.
Надзвичайним заходом державного обмеження зовнішньої торгівлі є економічні санкції, наприклад, торговельне ембарго (заборона державою ввозу в будь-яку країну або вивозу з якоїсь країни товарів). Країна вводить ембарго на торгівлю з іншою країною, як правило, через політичні мотиви. Економічні санкції стосовно якоїсь країни можуть також носити колективний характер, наприклад, коли вони вводяться за рішенням ООН.
Останнім часом значного розповсюдження набуло встановлення так званих технічних бар'єрів, що являють собою різновид адміністративного регулювання, при якому відбувається дискримінація імпортних товарів на користь вітчизняних за допомогою введення специфічних стандартів якості, норм безпеки, стандартних обмежень.
Звертаючись до історії становлення методів регулювання ЗЕД, слід відмітити, що початковими засобами нетарифних обмежень в Україні були ліцензування і квотування. Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності в нашій країні протягом тривалого періоду, інтеграція її у світове економічне співробітництво спонукали до пошуку нових засобів нетарифного регулювання. Закон України №332-XIV від 22.12.1998 року «Про застосування спеціальних засобів щодо імпорту в Україну» передбачав введення ще одного виду нетарифних обмежень - спеціальних засобів нагляду за імпортом в Україну. З метою становлення механізму захисту інтересів національного товаровиробника цим законом було встановлено заходи і порядок
порушення та проведення спеціальних розслідувань тих факторів, які збільшують імпорт в Україну і завдають значних збитків її економіці. Передбачалося також встановлення спеціального мита, яке має сплачуватися незалежно від сплати інших податків, мит, зборів. Законом України № 330-XIV від 22.12.1998 року «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту» було введено антидемпінгове мито, яке застосовується у випадку ввезення на митну територію України товарів за цінами значно нижчими від внутрішніх цін на подібні товари. Порядок реалізації такого виду нетарифного регулювання, як компенсаційне мито, регламентується тепер Законом України № 331-XIV від 22.12.1998 року «Про захист національного
товаровиробника від субсидованого імпорту».
Проведення Україною жорсткої політики відносно імпортерів за допомогою застосування зазначених заходів нетарифного регулювання не позбавляє українського споживача права на імпорт: товар просто стає дорожчим, і споживач повинен вирішити, чи сплачувати за нього більш високу ціну в порівнянні з похідною.
Проаналізовані методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємств носять адміністративний чи організаційно-правовий характер. Шляхом їх застосування компетентними органами держави фактично визначається товарна структура нашого ринку. Як наслідок - споживач позбавляється повноцінного права вибору того чи іншого товару, тому що адміністративні засоби мають імперативний характер: вони обов'язкові для імпортера й українського споживача. До числа цих засобів відносять заборону на імпорт і транзит окремих видів товарів (ембарго), квотування, ліцензування, технічні, монополістичні та інші засоби обмеження. В їх числі значне місце посідають норми, що визначають технічні засоби, під якими розуміються заходи для забезпечення належної якості і безпеки товару, включаючи термінологію, символи, вимоги до упаковки, маркування, етикеток. Серед цих засобів - заходи для обов'язкової сертифікації імпортної продукції. Борючись із засиллям імпортних неякісних і нестандартних товарів на внутрішньому ринку, Україна підвищила вимоги до установлення технічних бар'єрів щодо їх якості, оскільки результати сертифікації свідчать про те, що фактично бракується від 10 до 15% імпортної продукції, а відсоток бракованої харчової продукції ще вищий.
З метою зближення системи національного технічного регулювання (стандартизації і сертифікації) з міжнародною була розроблена Концепція національної безпеки України від 19.03.1997 року № 244 «Про заходи поетапного впровадження в Україні вимог директив Європейської Спілки, санітарних, екологічних, ветеринарних норм і європейських стандартів». Ця концепція є розгорнутим планом зближення українського законодавства, норм і правил, що визначають вимоги до продукції, із міжнародними і європейськими вимогами і передбачає розробку 25 законів України, а також підготування 14 галузевих програм відновлення нормативної бази з урахуванням міжнародних і європейських стандартів. У Концепції національної безпеки України багато уваги приділяється необхідності запобігання екологічній небезпеці.
Метою стандартизації є досягнення оптимального рівня впорядкування у будь-якій галузі промисловості діяльності підприємств чи уникнення можливої небезпеки шляхом встановлення положень щодо загального і багаторазового використання продукції для реальних або ймовірних завдань.
Зараз в Україні діють такі нормативні документи (НД) в галузі стандартизації:
• закони України, постанови Кабінету Міністрів України;
• державні стандарти (ДСТУ);
• галузеві стандарти України (ГСТУ);
• стандарти науково-технічних та інженерних товариств (спілок) (СТТУ);
Нетарифне регулювання (non-tariff regulation) являє собою встановлені законодавцем обмежувальні заборонні засоби, які перешкоджають проникненню імпортних товарів на внутрішній ринок України з метою захисту інтересів вітчизняного виробника і споживача
• технічні умови (ТУ);
• державні будівельні норми та правила (ДБН), що прирівнюються до державних стандартів;
• державні класифікатори техніко-економічної та соціальної інформації (ДК), що прирівнюються до державних стандартів.
До 1996 року класифікація державних і міжнародних державних стандартів в Україні проводилась відповідно до класифікації державних стандартів СРСР. З прийняттям Акта незалежності в Україні з 03.-67.1996 року запроваджено класифікацію нормативних документів (КНД), яка ухвалена Міжнародною організацією стандартизації ISO (International Standard Organization). Гармонізована з нею КНД, запроваджена в Україні, має трирівневу структуру, причому кожний наступний рівень не змінює значення попередніх рівнів. Класифікація розроблена згідно з рекомендаціями міжнародних та регіональних організацій зі стандартизації за рівнями промислової безпеки, за класами, підкласами, групами стандартів.
Нормування вимог безпеки у стандартах здійснюється відповідно до законів України: «Про Раду національної безпеки і оборони України», «Про використання ядерної енергії та раціональну безпеку», «Про відходи», «Воєнна доктрина України», «Концепція єдиної державної системи реагування та попередження аварій, катастроф і надзвичайних ситуацій», «Про охорону праці», «Гірничий закон України», «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», «Концепція національної безпеки України», «Національна програма охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів». Стандарти на технологічні процеси виробництва, продукцію та відходи згідно з чинним законодавством повинні включати вимоги до безпеки підприємств. Вони встановлюються органами державного регулювання в особі Міністерства екологічної безпеки, Державного комітету охорони праці, Міністерства охорони здоров'я.
Засоби кількісного контролю зовнішньоекономічних операцій передбачають квотування і ліцензування імпортних та експортних операцій. їх мета полягає в тому, щоб обмежити імпорт та експорт конкретного товару або в конкретні країни, або з них. Ці засоби пов'язані між собою, оскільки ліцензування використовується як механізм розподілу квоти шляхом надання ліцензій.
Згідно зі ст. 16 Закону про ЗЕД, ліцензування і квотування експорту вводиться Україною самостійно в особі її державних органів у разі:
• різкого погіршення розрахункового балансу України, якщо його від'ємне сальдо перевищує на відповідну дату 25% від загальної суми валютних вимог України;
• досягнення встановленого Верховною Радою України рівня зовнішньої заборгованості;
• значного порушення рівноваги за відповідними товарними групами на внутрішньому ринку України, особливо по сільськогосподарській продукції, продуктах рибальства, продукції харчової промисловості і промислових товарах народного споживання першої необхідності;
• необхідності забезпечення відповідних пропорцій між імпортною і вітчизняною сировиною у виробництві;
• необхідності здійснення адекватних заходів у відповідь на дискримінаційні дії інших держав;
• порушення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності правових норм цієї діяльності, встановлених Законом про ЗЕД (режим ліцензування вводиться як санкція);
• здійснення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності товарообмінних (бартерних) операцій.
В Україні введені такі види експортних (імпортних) ліцензій:
• генеральна - відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції з відповідним товаром (товарами) або з відповідною країною (групою країн) протягом періоду дії режиму ліцензування по цьому товару (товарах);
• разова (індивідуальна) - разовий дозвіл, який має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності на період, не менший за той, який є необхідним для здійснення експортної (імпортної) операції;
• відкрита (індивідуальна) - дозвіл на експорт (імпорт) товару протягом відповідного періоду часу (не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу;
• антидемпінгова (індивідуальна) - дозвіл на імпорт в Україну протягом встановленого строку відповідного товару (товарів), який є об'єктом антидемпінгового розслідування або антидемпінгових заходів;
• компенсаційна (індивідуальна) - дозвіл на імпорт в Україну протягом встановленого строку відповідного товару (товарів), який є об'єктом антисубсидійного розслідування або компенсаційних заходів;
• спеціальна (індивідуальна) - дозвіл на імпорт в Україну протягом встановленого строку відповідного товару (товарів), який є об'єктом спеціального розслідування або спеціальних заходів.
По кожному виду товару встановлюється тільки один вид ліцензії.
Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму видачі індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) по таких ліцензіях не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти (контингенту).
В Україні вводяться такі види експортних (імпортних) квот (контингентів):
• глобальна ~ встановлюється по товару (товарах) без визначення конкретних країн (груп країн), куди товар експортується або з яких він (вони) імпортується;
• групова - встановлюється по товару (товарах) із вказівкою групи країн куди товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується;
• індивідуальна — встановлюється по товару (товарах) з визначенням конкретної країни, куди товар (товари) може експортуватися або з якої він (вони) може імпортуватися;
• антидемпінгова - граничний обсяг імпорту в Україну відповідного товару (товарів), що є об'єктом антидемпінгового розслідування або антидемпінгових процедур, який дозволено імпортуватиме Україну протягом встановленого строку і який визначається у натуральних або вартісних одиницях виміру;
• компенсаційна - граничний обсяг імпорту в Україну відповідного товару (товарів), що є об'єктом антисубсидійного розслідування або компенсаційних заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом встановленого строку і який визначається у натуральних або вартісних одиницях виміру;
• спеціальна — граничний обсяг імпорту в Україну відповідного товару (товарів), що є об'єктом спеціального розслідування або спеціальних заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом встановленого строку і який визначається в натуральних або вартісних одиницях виміру.
На кожний вид товару може бути встановлено лише один вид квоти. Рішення про введення режиму ліцензування і квотування експорту (імпорту) щорічно приймається Кабінетом Міністрів України з визначенням переліку конкретних товарів, які підпадають під режим ліцензування і квотування, а також строків дії такого режиму.
До засобів нетарифного регулювання можна віднести і режим митного оформлення, який, до речі, на сьогодні в Україні не відповідає міжнародним стандартам, тому потребує доопрацювання.
Серед заходів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності розрізняють деякі форми стимулювання, підтримки експорту, які поділяють на 5 напрямків:
1) державна фінансова підтримка;
2) податкове стимулювання;
3) митно-тарифне стимулювання;
4) спеціальні заходи;
5) засоби загальноекономічного характеру.
Наша країна досить велика, вона має 24 області й Автономну республіку Крим. Тому регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється в областях за такою ж схемою, як і на державному рівні. Розвиток і регулювання зовнішньоекономічної діяльності в регіоні здійснюються за такими напрямками:
• експорт;
• імпорт;
• іноземні інвестиції;
• власні інвестиції;
• забезпечення економічної безпеки;
• фінансово-економічні заходи стимулювання експорту, розвитку експортного потенціалу та виробництв, що замінюють імпорт;
• удосконалення правової бази;
• удосконалення системи інформаційного забезпечення ЗЕД;
• дипломатичне й організаційне забезпечення ЗЕД;
• розвиток інфраструктури ЗЕД;
• інші спеціальні засоби.
У сучасних умовах демонополізації ЗЕД основною ланкою зовнішньоекономічного комплексу країни є підприємство. Для ефективного управління зовнішньоекономічною діяльністю на рівні підприємства потрібна адекватна умовам його функціонування структура управління, його склад, мету і завдання якої кожне підприємство визначає окремо для себе залежно від спрямованості функціонування.
До числа найбільш складних проблем, що стають перед вітчизняними підприємствами щодо їх експортоорієнтованого виробництва і регулювання, необхідно віднести:
• стрімке зростання цін, в першу чергу на енергоносії;
• різку зміну цінових співвідношень у народному господарстві, викликану лібералізацією зовнішньої торгівлі;
• втрату значної частини оборотних коштів, основним джерелом яких були грошові накопичення підприємств, що зберігалися на їх банківських рахунках;
• значне посилення податкового тягаря;
• труднощі зі збутом виробленої продукції;
• розрив коопераційних зв'язків, викликаний розпадом СРСР;
• відсутність досвіду роботи у новому економічному середовищі. Необхідно також відзначити невідрегульовану, часто непродуману грошово-кредитну політику, митні бар'єри, бюрократизацію державного апарату, у багатьох випадках некомпетентність державних чиновників, які довели промисловий комплекс України до кризового стану.
Виходом з такого стану є впровадження чітко опрацьованої зовнішньоекономічної політики на всіх ієрархічних ланках регулювання ЗЕД, починаючи з найнижчої - підприємства. Оцінка ефективності здійснюваної підприємствами зовнішньоекономічної діяльності і визначення на цій основі можливих резервів поліпшення поточного стану функціонування вітчизняних підприємств в зовнішньому просторі має привести до більш результативної їх інтеграції в світогосподарські відносини. Доцільність таких заходів на прикладі конкретного підприємства буде розглянуто в наступному параграфі даного розділу.
Основні принципи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні є закономірною базою для обґрунтування доцільності функціонування відповідних органів влади.
Зовнішньоекономічна діяльність регулюється державою в особі її керівних органів, недержавними органами управління економікою (товарними, фондовими, валютними біржами, торговельними палатами), самими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності на підставі відповідних координаційних угод.
Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Міністерство економіки та зовнішньої торгівлі України, Державна митна служба України, Антимонопольний комітет України, Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі й органи місцевого управління в межах повноважень, визначених законодавством (ст. 7-23 Закону про ЗЕД).
Зовнішньоекономічна діяльність в Україні регулюється за допомогою законів України, актів тарифного та нетарифного регулювання, які видаються державними органами в межах їх компетенції, економічних засобів оперативного регулювання в межах чинного законодавства. Слід звернути увагу на те, що регулювання зовнішньоекономічної діяльності за допомогою актів і дій державних і недержавних органів, прямо не передбачених ст. 7 Закону про ЗЕД, заборонено.
До державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності відносять:
• митне регулювання (ст. 13 Закону про ЗЕД, Митний кодекс України, Закон України №2098 - XII від 05.02.1992 року «Про єдиний митний тариф» тощо);
• валютне регулювання (Декрет Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 року №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» тощо);
• ліцензування та квотування зовнішньоекономічних операцій (ст. 16 Закону про ЗЕД, Указ Президента України від 10.02.1996 року № 124/96 «Про заходи з удосконалення кон'юнктурно-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності»);
• застосування спеціальних санкцій за порушення зовнішньоекономічної діяльності (ст. 32-37 Закону про ЗЕД, ст. 119-120 Митного кодексу, ст. 4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» тощо).
Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється за допомогою широкого кола заходів, кількість яких постійно зростає. Розмаїття їх певним чином систематизується. Однією з найпоширеніших у застосуванні виступає класифікація методів регулювання зовнішньоекономічній діяльності відповідно до Генеральної угоди щодо тарифів і торгівлі (ГАТТ) та її правонаступник - Світової організації торгівлі (COT). Зважаючи на це, методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності доцільно буде класифікувати за наступними напрямками:
• за спрямованістю дій на економічні процеси їх слід поділяти на протекціоністські та лібералізаційні заходи;
• за характером впливу на економічні процеси - на організаційно-правові, адміністративні та економічні заходи (рис. 3.2.1).
Протекціоністські заходи спрямовані на захист внутрішнього ринку від іноземної конкуренції. Заходи лібералізації спрямовані на усунення обмежень у зовнішній торгівлі, що призводить до зростання конкуренції з боку іноземних компаній. До адміністративних заходів відносять засоби прямого обмеження експорту або імпорту (впровадження квот, ліцензій, ембарго). До економічних заходів відносять засоби, які впливають на зовнішньоекономічні процеси через економічні інтереси їх учасників (політику встановлення мит, акцизів, інших зборів; систему оподаткування, політику встановлення банківської облікової ставки, курсу валюти).
Більш детально, порівняно з наведеною вище класифікацією, заходи, які застосовуються до державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, поділяють на митно-тарифні та нетарифні.
У свою чергу нетарифні заходи поділяють на 3 категорії:
1) заходи безпосереднього обмеження, спрямовані на захист інтересів національної економіки (ліцензування і квотування);
2) заходи, пов'язані з виконанням митних чи адміністративних формальностей (імпортні податки і депозити, сертифікація);
3) валютні обмеження і валютний контроль.
Митне регулювання розглядає і надає детальну характеристику дії таких митних режимів, як: випуск для вільного обігу; реімпорт; транзит; митний склад; вільний склад, магазин безмитної торгівлі; переробка на митній території; переробка під митним наглядом; тимчасове ввезення (вивезення); вільна митна зона; переробка поза митною територією; експорт; реекспорт; знищення; відмова на користь держави.
Найбільш розповсюдженим видом обмеження торгівлі є мито на імпорт - державний грошовий збір із ввезених товарів, які перетинають кордон країни під контролем митного відомства. При введенні митного тарифу ціна товарів на вітчизняному ринку піднімається вище світової.
Існують декілька видів мит, але в якості базових доцільно виділити спеціальне й адвалорне мита через їх значне поширення в застосуванні.
Адвалорні збори встановлюються у вигляді відсотка від митної вартості товару.
Митний тариф являє собою перелік товарів, які обкладаються митом застосовуваним даною країною до імпортованих товарів, систематизованих відповідно до Товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності (ТН ЗЕД).
На величину імпортного мита впливають витрати виробника, і, як наслідок цього, - зростає ціна, за якою імпортер буде продавати свій товар. Очевидно, що збільшення імпортних зборів негативно відображається, в першу чергу, на споживачах.
Місцеві виробники при введенні імпортних зборів можуть продавати свій товар за більш високою ціною, але дешевше від імпортного, і збільшити вітчизняні обсяги продажу, адже потреба споживачів у більш дорогому внаслідок митного податку товарі зменшується. Така ситуація може призвести до неефективного використання ресурсів, оскільки можливість продавати товар за більш високою ціною дозволяє і виробляти його з більш високими витратами, тобто відбувається перетягування ресурсів у менш ефективні галузі.
Проте зацікавленість виробників у захисних митах організаційно значно легше відстояти ніж зацікавленість споживачів. Крім того, держава, буде виступати як сторона, що виграла від тарифів, бо збільшення витрат споживача збільшує її прибутки. Але якщо за рахунок високого мита збільшуються ціни на імпортні сировину, матеріали, устаткування, використовувані місцевими виробниками, то наслідком високих імпортних мит може стати зростання витрат у цих виробників, а далі, за відомою схемою,- зростання цін і скорочення виробництва.
Використання мита, як і всіх торговельних інструментів, потребує урахування їх багатостороннього впливу на економічну ситуацію. З точки зору цільової спрямованості можна говорити про протекціоністський або фіскальний характер тарифу. Протекціоністський характер тарифів використовується тоді, коли держава, піднімаючи мито, піднімає тим самим національні ціни на імпортований товар, знижує його конкурентоспроможність і захищає внутрішній ринок. Мета фіскального мита - забезпечення державного бюджету податковими надходженнями. Цю функцію зазвичай виконує мито на товар, який не виробляють у даній країні.
Митні тарифи складаються з трьох видів мит: максимальних, мінімальних (пільгових) і преференційних. Перші зазвичай використовуються в торгівлі з країнами, з якими немає торговельних угод; другі - у випадках, коли існують торговельні договори за умов введення режиму найбільшого сприяння. Треті — різновид торговельних (преференційних) мит, які зазвичай використовуються при імпорті товарів із країн, що розвиваються. У рамках ООН (ЮНКТАД) діє загальна система преференцій, куди входять преференційні мита розвинутих
країн для товарів країн, що розвиваються.
У післявоєнний період (тобто після 1945 року) зовнішньоторговельні відносини країн регулювалися переважно шляхом взаємного зменшення мит. Цей напрямок став головним у регулюванні міжнародної торгівлі. Так, рівень митного оподаткування був основним предметом обговорення на всіх семи турах багатосторонніх переговорів, проведених у рамках ГАТТ. Результатом стало зниження рівня митного обкладення більш ніж на 3/4. Зараз середній рівень ставок тарифів розвинутих країн складає близько 6%, країн, що розвиваються - 30-40%, при цьому на окремі товари мито може коливатися у значно більших межах.
Введення митного тарифу на експорт може бути доцільним у тому випадку, коли ціна на якийсь продукт знаходиться під адміністративним контролем держави й утримується на рівні, нижчому від світового, шляхом виплати відповідних субсидій виробникам. У цьому випадку обмеження експорту розглядається державою як необхідний захід для підтримки достатньої пропозиції на внутрішньому ринку і запобігання надлишкового експорту субсидованого продукту. Держава може бути зацікавлена у встановленні експортного тарифу і з точки зору збільшення дохідної частини бюджету.
Експортні тарифи використовують в основному країни з перехідною економікою і країни, що розвиваються. Промислово розвинуті країни використовують їх рідко, а в США оподатковування експорту заборонено конституцією.
Одним із напрямків розвитку тарифних методів регулювання зовнішньої торгівлі є координація митної політики між країнами шляхом створення зон вільної торгівлі або митних спілок. При створенні зони вільної торгівлі країни, що беруть участь у ній, ліквідують мито в торгівлі між собою, але зберігають кожна свій рівень митного захисту щодо третіх країн. Митна спілка пропонує не тільки безмитну торгівлю між країнами-учасницями спілки, але і встановлення єдиного зовнішнього митного тарифу. Зараз у світі нараховується понад 30 різноманітних інтеграційних об'єднань у всіх частинах світу, абсолютна більшість яких використовує в тій чи іншій мірі координацію тарифної політики. Найбільш розвинутим серед інших є інтеграційне об'єднання - Європейська спілка (ЄС), першим етапом діяльності якого стало створення західноєвропейськими країнами митної спілки.
Митно-тарифне регулювання - це найважливіший механізм державного регулювання ЗЕД (зовнішньої торгівлі), який є прикладом економічного регулювання і відповідає вимогам ринкової економіки на відміну від нетарифних межень, які носять характер державного силового регулювання зовнішньої торгівлі.
До того ж митно-тарифне регулювання виступає найважливішою складовою митної справи, однією з основних функцій митних органів будь-якої країни. Згідно з принципами ГАТТ/СОТ митно-тарифна політика держави спрямована на регулювання зовнішнього ринку і стимулювання експорту.
Основи правового фундаменту митно-тарифного регулювання були закладені Законом України «Про Єдиний митний тариф» від 05.02.1992 року № 2098-ХІІ. Цей закон визначив основні напрямки тарифного регулювання, ввів у законодавство України такі поняття, як ввізне, вивізне, спеціальне, антидемпінгове,
компенсаційне мито, митна вартість товарів тощо. Він визначив види мита за способом справляння - адвалорне, комбіноване, специфічне; регламентував процедуру нарахування і сплати мита, надання тарифних преференцій.
Митно-тарифна політика будь-якої держави, що здійснює радикальні економічні перетворення, служить двом основним цілям:
1) забезпеченню належного рівня надходжень до державного бюджету, що робить певний внесок у спільні зусилля уряду стосовно макроекономічної стабілізації; 2) створюванню рівних умов для конкуренції вітчизняних та іноземних виробників, що на першому етапі може передбачати тимчасове застосування обмежувальних заходів захисту національних виробників, які спонукають до перебудови виробництва, його раціоналізації і реструктуризації, до впровадження нових методів управління з метою підвищення загальної конкурентоспроможності.
Україна з 1994 року веде переговори щодо приєднання до ГАТТ і вступу до COT. У зв'язку з цим уже з 1995-1996 років національне законодавство України поступово приводиться до вимог ГАТТ і основних угод Уругвайського раунду (1994 року), основним лейтмотивом яких виступає лібералізація міжнародної торгівлі і зняття будь-яких обмежень у цій сфері. Митно-тарифна політика є найголовнішим напрямком такого реформування. Тому вже 06.04.1996 року Указом Президента України № 255/96 затверджена «Концепція трансформації митного тарифу України на 1996-2005 роки згідно з системою ГАТТ/СОТ». Вказана концепція визначає основні принципи та напрямки поступового зниження ставок ввізного мита тарифу України для їх реалізації українською стороною в переговорному процесі для забезпечення гарантованого доступу до товарних ринків у рамках приєднання України до ГАТТ і вступу до COT.
імпорту всіх товарів. Що ж до реалій, то проглядається тенденція до поступового її зниження, зокрема станом на 01.06.1999 року ця цифра становила 12,72%.
Основу ставок ввізного мита складають адвалорні ставки. Специфічні й комбіновані ставки мита переважно встановлені на сільськогосподарську і харчову продукцію, лікеро-горілчані і тютюнові вироби, продукцію легкої промисловості, автомобілі, відеотехніку та інші види високоліквідних товарів, які є традиційними об'єктами зниження митної вартості.
Товарно-класифікаційна схема Тарифу базується на Гармонізованій системі опису і кодування товарів, об'єктом класифікації якої є всі товари, що обертаються в міжнародній торгівлі. На її основі і на основі комбінованої номенклатури ЄС побудована Товарна номенклатура зовнішньоекономічної діяльності (ТН ЗЕД), в якій товари систематизовано в 21 розділ, 97 товарних груп, підгрупи, товарні позиції, субпозиції та підсубпозиції. У вантажній митній декларації товар кодується дев'ятизначним цифровим кодом відповідно до ТН ЗЕД, у якому перші дві цифри вказують на товарну групу, перші чотири — на товарну позицію товару, перші шість - на код товару згідно з системою, всі дев'ять цифр - на товарну підсубпозицію товару.
Ввізне (імпортне) мито сплачується у національній валюті України. Мито, що підлягає оплаті, нараховується митними органами згідно зі ставками, що діють на день подання вантажної митної декларації, і сплачується митним органам до або на момент прийняття вантажної митної декларації до митного оформлення. Нарахування мита на товари, що підлягають обкладенню ним, проводиться на базі їх митної вартості, тобто ціни, яка фактично сплачена або підлягає сплаті за них на момент перетину митного кордону України. До митної вартості включаються ціна товару, зазначена в рахунку-фактурі, та фактичні витрати, якщо їх не включено до рахунку-фактури.
Законом України від 03.04.1997 року № 170/97-ВР «Про внесення змін до деяких законодавчих актів з питань обкладення ввізним митом товарів та інших предметів, які ввозяться на митну територію України» на основі бази міжнародних договорів затверджений перелік країн, до яких Україна застосовує режим найбільшого сприянні або національний режим (55 країн) та режим вільної торгівлі (13 країн). До товарів, що походять з країн, до яких Україна застосовує режим найбільшого сприяння або національний режим, застосовуються пільгові ставки ввізного мита, до товарів з інших країн застосовуються повні ставки ввізного мита.
Від сплати ввізного мита звільняються товари, якщо це передбачено міжнародними угодами за участю України або іншими законодавчими актами, Більш докладний перелік преференцій наведено в наказі Державної митної служби № 401 від 12.01.1999 року.
Питання митно-тарифного регулювання знайшли відображення в проекті нового Митного кодексу України.
Майже всі країни світу використовують різноманітні заходи нетарифного регулювання в ЗЕД як альтернативу заходам тарифного регулювання. Часто вони застосовуються щодо товарів, вироблених в Україні. Багато країн намагається за допомогою таких засобів перешкоджати проникненню українських товарів на свої внутрішні ринки, перетворюючи принцип вільної торгівлі у звичайну декларацію. Україна поки що не може вплинути на подібну ситуацію, бо у її чинному законодавстві ще немає чіткого визначення заходів нетарифного регулювання.
Митно-тарифне регулювання (customs tariff regulation) - перелік тарифних засобів, який є основною функцією митних органів держави, спрямований на регулювання і контроль зовнішнього ринку, стимулювання вітчизняного експорту
У порівнянні з тарифними методами, нетарифні є більш поширеними формами і заходами регулювання зовнішньоторговельної діяльності і теж становлять загрозу лібералізації торгівлі. Як уже зазначалося, до нетарифних відносяться різноманітні економічні, політичні та адміністративні методи прямого чи непрямого обмеження ЗЕД.
Найбільш поширеною формою нетарифного обмеження є квота, або контингент. Квотування (контингентування) є обмеженням в кількісному або вартісному вираженні обсягу продукції, дозволеної до ввезення в країну (імпортна квота) або вивезення з країни (експортна квота) за певний період. Як правило, квотується імпорт товарів, а квота виконує роль, подібну до протекціоністського мита, тобто сприяє зниженню конкуренції на внутрішньому ринку. До нетарифних бар'єрів можна віднести також державну монополію як виключне право держави на здійснення певних видів зовнішньоекономічної діяльності, національні податкові системи, національні стандарти тощо.
Державний вплив поширюється і на регулювання ввозу-вивозу капіталу Держава, з одного боку, повинна забезпечити сприятливий інвестиційний клімат із гарантією захисту від націоналізації іноземної власності, з іншого боку - захищати власні інтереси, наприклад, через установлення максимального ліміту частки іноземного капіталу в спільних підприємствах та перелік галузей, доступних для іноземних інвесторів, через активну участь національних кадрів в управлінні, спільну діяльністю на засадах, оприлюдненої інформації тощо.
Зазвичай, квотування зовнішньої торгівлі здійснюється шляхом її ліцензування, коли держава видає ліцензії на імпорт або експорт обмеженого обсягу продукції й одночасно забороняє неліцензійну торгівлю. Ліцензування може мати і самостійне значення як інструмент зовнішньоторговельної політики, коли, наприклад, держава надає право якомусь імпортеру ввозити товари без обмеження або тільки з зазначених країн (так звана генеральна ліцензія). Існує також практика автоматичного ліцензування, коли для ввозу або вивозу певних товарів потрібно одержати ліцензію, яка дозволяє державі здійснити спостереження за торгівлею цими товарами й, у разі потреби, швидко ввести обмежувальні заходи. На даний час діючі положення Генеральної угоди з тарифів та торгівлі дозволяють вводити певні обмеження імпорту у випадку різкого нерівноважного балансу.
Незначного поширення набула така форма кількісного обмеження імпорту. як добровільні експортні обмеження, коли країна-імпортер встановлює квоту, а країни-експортери самі беруть на себе зобов'язання щодо обмеження експорту в певну країну. Зазвичай такі експортні обмеження є не добровільними, а вимушеними: вони вводяться або в результаті політичного тиску країни-імпортера, або під впливом погроз застосувати більш жорсткі протекціоністські заходи (наприклад, порушити антидемпінгові розслідування). Зараз у рамках ГАТТ/СОТ поставлене завдання скасування добровільних експортних обмежень.
Особливу групу заходів, які використовує держава, регулюючи відносини країни зі світовим господарством, становить так званий активний протекціонізм. Для захисту вітчизняних виробників держава може не тільки обмежувати імпорт, але і заохочувати експорт. Однією з форм стимулювання вітчизняних експортних галузей є експортні субсидії, тобто пільги фінансового характеру, надані державою експортерам для розширення вивозу товарів за кордон. У результаті надання таких субсидій експортери мають можливість продавати товар на зовнішньому ринку за більш низькою ціною, ніж на внутрішньому ринку. Експортні субсидії можуть бути прямими (виплата дотації виробнику під час його виходу на зовнішній ринок) і непрямими, здійснюваними шляхом пільгового оподатковування, кредитування, страхування тощо. Серед них можна відзначити пільгове державне кредитування експорту (зменшення ставок і подовження термінів кредиту), державне страхування експортних кредитів, пряме субсидування експорту і різноманітні податкові пільги для експортерів. Використовують також різні форми інформаційного й організаційного сприяння експорту продукції національних підприємств, забезпечення їх необхідною інформацією, створюють умови для ефективного розвитку транспортної та інформаційної інфраструктури, організації ярмарків і виставок.
Відповідно до правил ГАТТ/СОТ, застосування експортних субсидій заборонено. Якщо ж вони використовуються, то країнам, що імпортують товари, дозволено вживання зустрічних заходів шляхом стягування компенсаційних імпортних мит.
Поширеною формою конкурентної боротьби на світовому ринку є демпінг, коли експортер продає свій товар по ціні, значно нижчій за ту, що склалася на закордонному ринку. Демпінг може бути, по-перше, наслідком протекціоністської державної зовнішньої політики, коли експортер одержує субсидію; по-друге, демпінг може стати результатом типово монополістичної практики дискримінації в цінах, коли підприємство-експортер, що є монополістом на внутрішньому ринку, при нееластичному попиті максимізує прибуток, підвищуючи ціни, а на конкурентному закордонному ринку домагається максимізації прибутку шляхом зниження ціни і розширення обсягу продажів.
Відповідно до правил ГАТТ/СОТ з метою захисту від демпінгу держава-імпортер може вводити антидемпінгові мита.
Ще однією організаційно-правовою формою регулювання зовнішньоторговельної політики, пов'язаної з монополізацією ринку, є створення міжнародних картелів - монополістичних об'єднань експортерів, які обмежують конкуренцію між продавцями шляхом забезпечення контролю за обсягами виробництва з метою встановлення вигідних для себе і споживачів цін. Такого роду картелі неодноразово створювалися на ринках сировинних і сільськогосподарських товарів, що характеризуються низькою еластичністю попиту за ціною та обмеженим числом продавців.
Надзвичайним заходом державного обмеження зовнішньої торгівлі є економічні санкції, наприклад, торговельне ембарго (заборона державою ввозу в будь-яку країну або вивозу з якоїсь країни товарів). Країна вводить ембарго на торгівлю з іншою країною, як правило, через політичні мотиви. Економічні санкції стосовно якоїсь країни можуть також носити колективний характер, наприклад, коли вони вводяться за рішенням ООН.
Останнім часом значного розповсюдження набуло встановлення так званих технічних бар'єрів, що являють собою різновид адміністративного регулювання, при якому відбувається дискримінація імпортних товарів на користь вітчизняних за допомогою введення специфічних стандартів якості, норм безпеки, стандартних обмежень.
Звертаючись до історії становлення методів регулювання ЗЕД, слід відмітити, що початковими засобами нетарифних обмежень в Україні були ліцензування і квотування. Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності в нашій країні протягом тривалого періоду, інтеграція її у світове економічне співробітництво спонукали до пошуку нових засобів нетарифного регулювання. Закон України №332-XIV від 22.12.1998 року «Про застосування спеціальних засобів щодо імпорту в Україну» передбачав введення ще одного виду нетарифних обмежень - спеціальних засобів нагляду за імпортом в Україну. З метою становлення механізму захисту інтересів національного товаровиробника цим законом було встановлено заходи і порядок
порушення та проведення спеціальних розслідувань тих факторів, які збільшують імпорт в Україну і завдають значних збитків її економіці. Передбачалося також встановлення спеціального мита, яке має сплачуватися незалежно від сплати інших податків, мит, зборів. Законом України № 330-XIV від 22.12.1998 року «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту» було введено антидемпінгове мито, яке застосовується у випадку ввезення на митну територію України товарів за цінами значно нижчими від внутрішніх цін на подібні товари. Порядок реалізації такого виду нетарифного регулювання, як компенсаційне мито, регламентується тепер Законом України № 331-XIV від 22.12.1998 року «Про захист національного
товаровиробника від субсидованого імпорту».
Проведення Україною жорсткої політики відносно імпортерів за допомогою застосування зазначених заходів нетарифного регулювання не позбавляє українського споживача права на імпорт: товар просто стає дорожчим, і споживач повинен вирішити, чи сплачувати за нього більш високу ціну в порівнянні з похідною.
Проаналізовані методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємств носять адміністративний чи організаційно-правовий характер. Шляхом їх застосування компетентними органами держави фактично визначається товарна структура нашого ринку. Як наслідок - споживач позбавляється повноцінного права вибору того чи іншого товару, тому що адміністративні засоби мають імперативний характер: вони обов'язкові для імпортера й українського споживача. До числа цих засобів відносять заборону на імпорт і транзит окремих видів товарів (ембарго), квотування, ліцензування, технічні, монополістичні та інші засоби обмеження. В їх числі значне місце посідають норми, що визначають технічні засоби, під якими розуміються заходи для забезпечення належної якості і безпеки товару, включаючи термінологію, символи, вимоги до упаковки, маркування, етикеток. Серед цих засобів - заходи для обов'язкової сертифікації імпортної продукції. Борючись із засиллям імпортних неякісних і нестандартних товарів на внутрішньому ринку, Україна підвищила вимоги до установлення технічних бар'єрів щодо їх якості, оскільки результати сертифікації свідчать про те, що фактично бракується від 10 до 15% імпортної продукції, а відсоток бракованої харчової продукції ще вищий.
З метою зближення системи національного технічного регулювання (стандартизації і сертифікації) з міжнародною була розроблена Концепція національної безпеки України від 19.03.1997 року № 244 «Про заходи поетапного впровадження в Україні вимог директив Європейської Спілки, санітарних, екологічних, ветеринарних норм і європейських стандартів». Ця концепція є розгорнутим планом зближення українського законодавства, норм і правил, що визначають вимоги до продукції, із міжнародними і європейськими вимогами і передбачає розробку 25 законів України, а також підготування 14 галузевих програм відновлення нормативної бази з урахуванням міжнародних і європейських стандартів. У Концепції національної безпеки України багато уваги приділяється необхідності запобігання екологічній небезпеці.
Метою стандартизації є досягнення оптимального рівня впорядкування у будь-якій галузі промисловості діяльності підприємств чи уникнення можливої небезпеки шляхом встановлення положень щодо загального і багаторазового використання продукції для реальних або ймовірних завдань.
Зараз в Україні діють такі нормативні документи (НД) в галузі стандартизації:
• закони України, постанови Кабінету Міністрів України;
• державні стандарти (ДСТУ);
• галузеві стандарти України (ГСТУ);
• стандарти науково-технічних та інженерних товариств (спілок) (СТТУ);
Нетарифне регулювання (non-tariff regulation) являє собою встановлені законодавцем обмежувальні заборонні засоби, які перешкоджають проникненню імпортних товарів на внутрішній ринок України з метою захисту інтересів вітчизняного виробника і споживача
• технічні умови (ТУ);
• державні будівельні норми та правила (ДБН), що прирівнюються до державних стандартів;
• державні класифікатори техніко-економічної та соціальної інформації (ДК), що прирівнюються до державних стандартів.
До 1996 року класифікація державних і міжнародних державних стандартів в Україні проводилась відповідно до класифікації державних стандартів СРСР. З прийняттям Акта незалежності в Україні з 03.-67.1996 року запроваджено класифікацію нормативних документів (КНД), яка ухвалена Міжнародною організацією стандартизації ISO (International Standard Organization). Гармонізована з нею КНД, запроваджена в Україні, має трирівневу структуру, причому кожний наступний рівень не змінює значення попередніх рівнів. Класифікація розроблена згідно з рекомендаціями міжнародних та регіональних організацій зі стандартизації за рівнями промислової безпеки, за класами, підкласами, групами стандартів.
Нормування вимог безпеки у стандартах здійснюється відповідно до законів України: «Про Раду національної безпеки і оборони України», «Про використання ядерної енергії та раціональну безпеку», «Про відходи», «Воєнна доктрина України», «Концепція єдиної державної системи реагування та попередження аварій, катастроф і надзвичайних ситуацій», «Про охорону праці», «Гірничий закон України», «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», «Концепція національної безпеки України», «Національна програма охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів». Стандарти на технологічні процеси виробництва, продукцію та відходи згідно з чинним законодавством повинні включати вимоги до безпеки підприємств. Вони встановлюються органами державного регулювання в особі Міністерства екологічної безпеки, Державного комітету охорони праці, Міністерства охорони здоров'я.
Засоби кількісного контролю зовнішньоекономічних операцій передбачають квотування і ліцензування імпортних та експортних операцій. їх мета полягає в тому, щоб обмежити імпорт та експорт конкретного товару або в конкретні країни, або з них. Ці засоби пов'язані між собою, оскільки ліцензування використовується як механізм розподілу квоти шляхом надання ліцензій.
Згідно зі ст. 16 Закону про ЗЕД, ліцензування і квотування експорту вводиться Україною самостійно в особі її державних органів у разі:
• різкого погіршення розрахункового балансу України, якщо його від'ємне сальдо перевищує на відповідну дату 25% від загальної суми валютних вимог України;
• досягнення встановленого Верховною Радою України рівня зовнішньої заборгованості;
• значного порушення рівноваги за відповідними товарними групами на внутрішньому ринку України, особливо по сільськогосподарській продукції, продуктах рибальства, продукції харчової промисловості і промислових товарах народного споживання першої необхідності;
• необхідності забезпечення відповідних пропорцій між імпортною і вітчизняною сировиною у виробництві;
• необхідності здійснення адекватних заходів у відповідь на дискримінаційні дії інших держав;
• порушення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності правових норм цієї діяльності, встановлених Законом про ЗЕД (режим ліцензування вводиться як санкція);
• здійснення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності товарообмінних (бартерних) операцій.
В Україні введені такі види експортних (імпортних) ліцензій:
• генеральна - відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції з відповідним товаром (товарами) або з відповідною країною (групою країн) протягом періоду дії режиму ліцензування по цьому товару (товарах);
• разова (індивідуальна) - разовий дозвіл, який має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності на період, не менший за той, який є необхідним для здійснення експортної (імпортної) операції;
• відкрита (індивідуальна) - дозвіл на експорт (імпорт) товару протягом відповідного періоду часу (не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу;
• антидемпінгова (індивідуальна) - дозвіл на імпорт в Україну протягом встановленого строку відповідного товару (товарів), який є об'єктом антидемпінгового розслідування або антидемпінгових заходів;
• компенсаційна (індивідуальна) - дозвіл на імпорт в Україну протягом встановленого строку відповідного товару (товарів), який є об'єктом антисубсидійного розслідування або компенсаційних заходів;
• спеціальна (індивідуальна) - дозвіл на імпорт в Україну протягом встановленого строку відповідного товару (товарів), який є об'єктом спеціального розслідування або спеціальних заходів.
По кожному виду товару встановлюється тільки один вид ліцензії.
Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму видачі індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) по таких ліцензіях не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти (контингенту).
В Україні вводяться такі види експортних (імпортних) квот (контингентів):
• глобальна ~ встановлюється по товару (товарах) без визначення конкретних країн (груп країн), куди товар експортується або з яких він (вони) імпортується;
• групова - встановлюється по товару (товарах) із вказівкою групи країн куди товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується;
• індивідуальна — встановлюється по товару (товарах) з визначенням конкретної країни, куди товар (товари) може експортуватися або з якої він (вони) може імпортуватися;
• антидемпінгова - граничний обсяг імпорту в Україну відповідного товару (товарів), що є об'єктом антидемпінгового розслідування або антидемпінгових процедур, який дозволено імпортуватиме Україну протягом встановленого строку і який визначається у натуральних або вартісних одиницях виміру;
• компенсаційна - граничний обсяг імпорту в Україну відповідного товару (товарів), що є об'єктом антисубсидійного розслідування або компенсаційних заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом встановленого строку і який визначається у натуральних або вартісних одиницях виміру;
• спеціальна — граничний обсяг імпорту в Україну відповідного товару (товарів), що є об'єктом спеціального розслідування або спеціальних заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом встановленого строку і який визначається в натуральних або вартісних одиницях виміру.
На кожний вид товару може бути встановлено лише один вид квоти. Рішення про введення режиму ліцензування і квотування експорту (імпорту) щорічно приймається Кабінетом Міністрів України з визначенням переліку конкретних товарів, які підпадають під режим ліцензування і квотування, а також строків дії такого режиму.
До засобів нетарифного регулювання можна віднести і режим митного оформлення, який, до речі, на сьогодні в Україні не відповідає міжнародним стандартам, тому потребує доопрацювання.
Серед заходів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності розрізняють деякі форми стимулювання, підтримки експорту, які поділяють на 5 напрямків:
1) державна фінансова підтримка;
2) податкове стимулювання;
3) митно-тарифне стимулювання;
4) спеціальні заходи;
5) засоби загальноекономічного характеру.
Наша країна досить велика, вона має 24 області й Автономну республіку Крим. Тому регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється в областях за такою ж схемою, як і на державному рівні. Розвиток і регулювання зовнішньоекономічної діяльності в регіоні здійснюються за такими напрямками:
• експорт;
• імпорт;
• іноземні інвестиції;
• власні інвестиції;
• забезпечення економічної безпеки;
• фінансово-економічні заходи стимулювання експорту, розвитку експортного потенціалу та виробництв, що замінюють імпорт;
• удосконалення правової бази;
• удосконалення системи інформаційного забезпечення ЗЕД;
• дипломатичне й організаційне забезпечення ЗЕД;
• розвиток інфраструктури ЗЕД;
• інші спеціальні засоби.
У сучасних умовах демонополізації ЗЕД основною ланкою зовнішньоекономічного комплексу країни є підприємство. Для ефективного управління зовнішньоекономічною діяльністю на рівні підприємства потрібна адекватна умовам його функціонування структура управління, його склад, мету і завдання якої кожне підприємство визначає окремо для себе залежно від спрямованості функціонування.
До числа найбільш складних проблем, що стають перед вітчизняними підприємствами щодо їх експортоорієнтованого виробництва і регулювання, необхідно віднести:
• стрімке зростання цін, в першу чергу на енергоносії;
• різку зміну цінових співвідношень у народному господарстві, викликану лібералізацією зовнішньої торгівлі;
• втрату значної частини оборотних коштів, основним джерелом яких були грошові накопичення підприємств, що зберігалися на їх банківських рахунках;
• значне посилення податкового тягаря;
• труднощі зі збутом виробленої продукції;
• розрив коопераційних зв'язків, викликаний розпадом СРСР;
• відсутність досвіду роботи у новому економічному середовищі. Необхідно також відзначити невідрегульовану, часто непродуману грошово-кредитну політику, митні бар'єри, бюрократизацію державного апарату, у багатьох випадках некомпетентність державних чиновників, які довели промисловий комплекс України до кризового стану.
Виходом з такого стану є впровадження чітко опрацьованої зовнішньоекономічної політики на всіх ієрархічних ланках регулювання ЗЕД, починаючи з найнижчої - підприємства. Оцінка ефективності здійснюваної підприємствами зовнішньоекономічної діяльності і визначення на цій основі можливих резервів поліпшення поточного стану функціонування вітчизняних підприємств в зовнішньому просторі має привести до більш результативної їх інтеграції в світогосподарські відносини. Доцільність таких заходів на прикладі конкретного підприємства буде розглянуто в наступному параграфі даного розділу.
