Дудчак В.І. Митна справа (2002)
Порівняльна ефективність і масштаби застосування митно-тарифних і нетарифних інструментів у практиці міжнародної торгівлі
Аналізуючи в попередньому параграфі перерозподіл економічних збитків вітчизняних споживачів від застосування імпортної квоти, ми дійшли висновку, що частина збитків споживачів величиною а надійшла до вітчизняних виробників. Втрати областей b i d - це абсолютні втрати як споживачів, так і суспільства
в цілому, бо ці частини втрат споживачів не надійшли нікому. Залишається з'ясувати, хто скористався частиною втрат споживачів величиною с в умовах застосування імпортної квоти? Адже під час застосування державою імпортного митного тарифу сума величиною с надходила до казни (бюджету) держави.
У даному разі виникає логічне питання про механізм розподілу імпортної квоти. З'ясування цього механізму може дати можливість зрозуміти, яким чином і кому на користь надходить значна частина загальних збитків споживачів — область с. Визначити, на яких умовах влада розподіляє ліцензії на квоту — це головне питання даної проблеми. Якщо ліцензія — право на здійснення імпорту в межах квоти — розподіляється безкоштовно, то володар цієї ліцензії на всю квоту стає володарем теж всієї області с, яка є частиною загальних збитків споживачів. Тобто, ті суми, які надходили до бюджету у разі застосування імпортного тарифу, опиняються в руках того, хто отримав ліцензію на всю квоту або її частину.
В принципі держава не тільки має можливість і право розподіляти ліцензії безкоштовно, але за певних умов може виникнути ситуація, коли безкоштовний розподіл ліцензій стає найдоцільнішим. Фахівці сфери міжнародної торгівлі дотримуються думки, що найбільш справедливим і дешевим способом розподілу ліцензій є аукціон на конкурентній основі. Він може бути відкритим або закритим, на якому ліцензії продаються негласно.
Публічний аукціон, як правило, держава проводить раз на три місяці. Сповіщаючи про проведення аукціону, державний орган повідомляє про місце, дату і час проведення аукціону з продажу ліцензій на право імпорту певної кількості якогось товару. Таке повідомлення має на меті зібрати достатню кількість претендентів, щоб торги виявились конкурентними. Це дуже важливо, якщо влада реально протидіє корупції. За умов реальної конкуренції ціна на імпортні ліцензії повинна встановлюватись на рівні різниці між найвищою внутрішньою ціною, за якою може бути продано, наприклад, один велосипед (220 грн.) і ціною імпортера (світова ціна — 200 грн.). Тобто, ціною ліцензії є 20 грн. на один імпортний велосипед. Ця ціна виправдана тим фактом, що саме за такою ціною (220 грн.) може бути продано кожен імпортний велосипед на вітчизняному ринку, який імпортер купує у закордонного виробника за 200 грн.
В умовах відкритого аукціону продаж квоти приносить державі ту ж суму, що і еквівалентний імпортний тариф, тобто суму в розмірі області с, яка є однією із складових загальних втрат вітчизняних споживачів: а + b + с + d. Таким чином, доходи від відкритого аукціону фактично нічим не відрізняються від тарифних, тільки мають іншу назву. Однак, як стверджують деякі фахівці, в реальному житті ці аукціони, хоча і є найдешевшим для держави способом розподілу імпортних ліцензій, майже не використовуються.
Значного поширення дістав інший варіант аукціону на конкурсній основі. Зрозуміло, що в умовах корумпованості державної влади в справі розподілу імпортних ліцензій може існувать нелегальний бізнес. За такої ситуації власником імпортних ліцензій стають ті, хто дає більшого хабаря. Це наносить шкоду суспільним інтересам навіть уже тим, що безкарність корупції поступово перетворює талановитих і чесних службовців на корумпованих бюрократів. А публічне викриття таких корупціонерів, у свою чергу, посилює соціальну нестабільність, збуджуючи громадян проти державного апарату взагалі.
Існує в світовій практиці і такий варіант розподілу ліцензій, коли держава постійно передає імпортні квоти і відповідні ліцензії певним конкретним фірмам без будь-яких попередніх заявок, переговорів, конкурентних змагань. Умова, якої в даній ситуації дотримується держава, — це розподіл ліцензій між цими фірмами пропорційно їх питомій вазі в імпорті товару, що визначається, до прийняття рішення про застосування імпортної квоти.
До речі, подібним чином діяв американський уряд, коли розподіляв нафтові імпортні квоти в період 1969—1973 pp. Ліцензії на право імпорту нафти, які щорічно приносили мільярдні прибутки в доларах, вільно і безкоштовно розподілялись між американськими нафтовими компаніями пропорційно до їх питомої ваги в імпорті нафти до 1969 р. Такий підхід дозволяв компенсувати потужним компаніям-імпортерам їх втрати від значного зменшення імпорту. Отримуючи меншу масу прибутку, ці компанії отримували вищу норму прибутку, що в принципі їх повністю задовольняло. Одержуючи надприбутки, ці компанії втрачали стимули для лобіювання відміни квотування. По суті, для того, щоб сприяти розвитку вітчизняного видобутку нафти в умовах світової енергетичної кризи, американський уряд відмовився від надходжень до бюджету, рівних площі с, і передав цю суму грошей нафтовим компаніям за їх підтримку політики уряду. Розглянуті варіанти розподілу імпортної квоти між вітчизняними імпортерами свідчать, що, застосовуючи квоту, держава не може отримати до бюджету більше коштів, ніж від використання еквівалентного імпортного тарифу. Проте за певних механізмів розподілу держава може взагалі не отримувати будь-яких коштів. Але коли імпортна квота стає причиною монополізації внутрішнього ринку, вона стає чинником збитків національної економіки, навіть якщо ліцензії продаються і держава за них отримує надходження до бюджету в розмірі області с. Подібне дозволяє дійти висновку, що імпортна квота для національної економіки дорожча, ніж еквівалентний їй імпортний тариф. Може виникнути питання: чому в умовах застосування імпортної квоти є значно більше підстав для монополізації внутрішнього ринку, ніж в умовах застосування еквівалентного імпортного тарифу? Адже в обох випадках на внутрішньому ринку встановлюються однакові співвідношення, як свідчать рис. 14 і 17, між національним і імпортним товаром, а присутність іноземного продукту сприяє створенню конкурентного середовища. Однак суть проблеми в тому, що при застосуванні імпортного митного тарифу держава дбає насамперед про надходження до бюджету і вже паралельно, як наслідок, може створюватись умова для зростання власного виробництва в результаті підвищення цін імпортного і вітчизняного товарів.
Проте в умовах застосування імпортного мита може виникати ситуація, коли закордонному експортерові вигідніше знизити ціну свого товару, щоб зберегти ринок збуту, ніж отримати більшу норму прибутку, але втратити частину ринку і, як наслідок, згорнути виробництво. Знижуючи ціну свого товару, експортер зберігає не тільки масштаб присутності свого конкуруючого товару в іншій країні, але й гальмує там підвищення ціни, в тому числі і на товари внутрішнього виробництва країни-імпортера. Подібна ситуація не дозволяє отримувати надприбутки внутрішнім виробникам. Та в умовах квотування імпорту вітчизняного виробника
вже не турбує можлива стабілізація або обмежене зростання ціни, бо він впевнений, що обсяги поставок конкуруючого закордонного товару не зможуть перевищити квоту. А це означає, що в умовах зменшення імпорту зростатиме ціна. Така ситуація надає можливість домінуючому на ринку вітчизняному виробнику за вищувати ціни, провокуючи дефіцит товару, і отримувати монопольні прибутки. Таким чином, спричиняючи монопольну ситуацію на внутрішньому ринку, імпортна квота сприяє встановленню на ньому вищої ціни, зменшенню вітчизняного виробництва та створенню дефіциту товарів. Все це завдає національній економіці значно більших збитків, ніж імпортний митний тариф. До того ж, квота може завдати країні крупніші збитки, ніж імпортний тариф, і в тому разі, коли стане причиною монопольного становища іноземних постачальників на вітчизняному ринку. Така ситуація можлива, коли певна держава може домовитись зі своїми закордонними постачальниками про загальне, сумарне скорочення їх експорту в цю державу, що призвело б до певного підвищення ціни на внутрішньому ринку країни-імпортера і тим стимулювало б зростання вітчизняного виробництва. Ця ситуація надає можливості закордонним постачальникам експортувати свої товари за дещо завищеною ціною, хоча і в менших кількостях, що дозволяє їм теж отримувати на ринку імпортера монопольний прибуток.
Врешті можна зазначити, що імпортна квота є небезпечнішою для економіки країни, ніж імпортний митний тариф, принаймні у двох випадках:
а) якщо квота провокує монопольну владу на внутрішньому ринку;
б) якщо імпортні ліцензії на квоту розміщуються неефективно і держава не отримує значну частину загальних економічних збитків споживачів, що дорівнює величині с (рис. 17).
Використана література: Дудчак В.І. Митна справа. / В.І. Дудчак, О.В. Мартинюк. — 2002. — 100 с.: іл.
в цілому, бо ці частини втрат споживачів не надійшли нікому. Залишається з'ясувати, хто скористався частиною втрат споживачів величиною с в умовах застосування імпортної квоти? Адже під час застосування державою імпортного митного тарифу сума величиною с надходила до казни (бюджету) держави.
У даному разі виникає логічне питання про механізм розподілу імпортної квоти. З'ясування цього механізму може дати можливість зрозуміти, яким чином і кому на користь надходить значна частина загальних збитків споживачів — область с. Визначити, на яких умовах влада розподіляє ліцензії на квоту — це головне питання даної проблеми. Якщо ліцензія — право на здійснення імпорту в межах квоти — розподіляється безкоштовно, то володар цієї ліцензії на всю квоту стає володарем теж всієї області с, яка є частиною загальних збитків споживачів. Тобто, ті суми, які надходили до бюджету у разі застосування імпортного тарифу, опиняються в руках того, хто отримав ліцензію на всю квоту або її частину.
В принципі держава не тільки має можливість і право розподіляти ліцензії безкоштовно, але за певних умов може виникнути ситуація, коли безкоштовний розподіл ліцензій стає найдоцільнішим. Фахівці сфери міжнародної торгівлі дотримуються думки, що найбільш справедливим і дешевим способом розподілу ліцензій є аукціон на конкурентній основі. Він може бути відкритим або закритим, на якому ліцензії продаються негласно.
Публічний аукціон, як правило, держава проводить раз на три місяці. Сповіщаючи про проведення аукціону, державний орган повідомляє про місце, дату і час проведення аукціону з продажу ліцензій на право імпорту певної кількості якогось товару. Таке повідомлення має на меті зібрати достатню кількість претендентів, щоб торги виявились конкурентними. Це дуже важливо, якщо влада реально протидіє корупції. За умов реальної конкуренції ціна на імпортні ліцензії повинна встановлюватись на рівні різниці між найвищою внутрішньою ціною, за якою може бути продано, наприклад, один велосипед (220 грн.) і ціною імпортера (світова ціна — 200 грн.). Тобто, ціною ліцензії є 20 грн. на один імпортний велосипед. Ця ціна виправдана тим фактом, що саме за такою ціною (220 грн.) може бути продано кожен імпортний велосипед на вітчизняному ринку, який імпортер купує у закордонного виробника за 200 грн.
В умовах відкритого аукціону продаж квоти приносить державі ту ж суму, що і еквівалентний імпортний тариф, тобто суму в розмірі області с, яка є однією із складових загальних втрат вітчизняних споживачів: а + b + с + d. Таким чином, доходи від відкритого аукціону фактично нічим не відрізняються від тарифних, тільки мають іншу назву. Однак, як стверджують деякі фахівці, в реальному житті ці аукціони, хоча і є найдешевшим для держави способом розподілу імпортних ліцензій, майже не використовуються.
Значного поширення дістав інший варіант аукціону на конкурсній основі. Зрозуміло, що в умовах корумпованості державної влади в справі розподілу імпортних ліцензій може існувать нелегальний бізнес. За такої ситуації власником імпортних ліцензій стають ті, хто дає більшого хабаря. Це наносить шкоду суспільним інтересам навіть уже тим, що безкарність корупції поступово перетворює талановитих і чесних службовців на корумпованих бюрократів. А публічне викриття таких корупціонерів, у свою чергу, посилює соціальну нестабільність, збуджуючи громадян проти державного апарату взагалі.
Існує в світовій практиці і такий варіант розподілу ліцензій, коли держава постійно передає імпортні квоти і відповідні ліцензії певним конкретним фірмам без будь-яких попередніх заявок, переговорів, конкурентних змагань. Умова, якої в даній ситуації дотримується держава, — це розподіл ліцензій між цими фірмами пропорційно їх питомій вазі в імпорті товару, що визначається, до прийняття рішення про застосування імпортної квоти.
До речі, подібним чином діяв американський уряд, коли розподіляв нафтові імпортні квоти в період 1969—1973 pp. Ліцензії на право імпорту нафти, які щорічно приносили мільярдні прибутки в доларах, вільно і безкоштовно розподілялись між американськими нафтовими компаніями пропорційно до їх питомої ваги в імпорті нафти до 1969 р. Такий підхід дозволяв компенсувати потужним компаніям-імпортерам їх втрати від значного зменшення імпорту. Отримуючи меншу масу прибутку, ці компанії отримували вищу норму прибутку, що в принципі їх повністю задовольняло. Одержуючи надприбутки, ці компанії втрачали стимули для лобіювання відміни квотування. По суті, для того, щоб сприяти розвитку вітчизняного видобутку нафти в умовах світової енергетичної кризи, американський уряд відмовився від надходжень до бюджету, рівних площі с, і передав цю суму грошей нафтовим компаніям за їх підтримку політики уряду. Розглянуті варіанти розподілу імпортної квоти між вітчизняними імпортерами свідчать, що, застосовуючи квоту, держава не може отримати до бюджету більше коштів, ніж від використання еквівалентного імпортного тарифу. Проте за певних механізмів розподілу держава може взагалі не отримувати будь-яких коштів. Але коли імпортна квота стає причиною монополізації внутрішнього ринку, вона стає чинником збитків національної економіки, навіть якщо ліцензії продаються і держава за них отримує надходження до бюджету в розмірі області с. Подібне дозволяє дійти висновку, що імпортна квота для національної економіки дорожча, ніж еквівалентний їй імпортний тариф. Може виникнути питання: чому в умовах застосування імпортної квоти є значно більше підстав для монополізації внутрішнього ринку, ніж в умовах застосування еквівалентного імпортного тарифу? Адже в обох випадках на внутрішньому ринку встановлюються однакові співвідношення, як свідчать рис. 14 і 17, між національним і імпортним товаром, а присутність іноземного продукту сприяє створенню конкурентного середовища. Однак суть проблеми в тому, що при застосуванні імпортного митного тарифу держава дбає насамперед про надходження до бюджету і вже паралельно, як наслідок, може створюватись умова для зростання власного виробництва в результаті підвищення цін імпортного і вітчизняного товарів.
Проте в умовах застосування імпортного мита може виникати ситуація, коли закордонному експортерові вигідніше знизити ціну свого товару, щоб зберегти ринок збуту, ніж отримати більшу норму прибутку, але втратити частину ринку і, як наслідок, згорнути виробництво. Знижуючи ціну свого товару, експортер зберігає не тільки масштаб присутності свого конкуруючого товару в іншій країні, але й гальмує там підвищення ціни, в тому числі і на товари внутрішнього виробництва країни-імпортера. Подібна ситуація не дозволяє отримувати надприбутки внутрішнім виробникам. Та в умовах квотування імпорту вітчизняного виробника
Врешті можна зазначити, що імпортна квота є небезпечнішою для економіки країни, ніж імпортний митний тариф, принаймні у двох випадках:
а) якщо квота провокує монопольну владу на внутрішньому ринку;
б) якщо імпортні ліцензії на квоту розміщуються неефективно і держава не отримує значну частину загальних економічних збитків споживачів, що дорівнює величині с (рис. 17).
Використана література: Дудчак В.І. Митна справа. / В.І. Дудчак, О.В. Мартинюк. — 2002. — 100 с.: іл.
