Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Політекономічний аспект (1997)
2. Світова економічна система на початку ІІІ тисячоліття
Формування економічної єдності світу
Положення про матеріальну єдність світу є загальноприйнятим. Воно випливає з єдності та вічності матерії як об'єктивної реальності. Матерія є тією першоосновою, субстанцією, яка об'єднує усе сутнє. Матеріальна єдність поширюється на Всесвіт у цілому, Галактику, планету Земля. Фізична цілісність світу проявляється в існуванні єдиної теорії поля внаслідок сильних, слабких і електромагнітних взаємодій. Про економічну єдність можна говорити лише у планетарному масштабі, її передумови формувалися упродовж тисячоліть, і тільки нині вимальовуються обриси цього синтезу.
Генеза економічної єдності світу охоплює три великі періоди, що відповідають трьом епохам у розвитку людських цивілізацій: аграрній, індустріальній та постіндустріальній (ноосферно-космічній). На нинішньому етапі формується економічний базис єдиної світової цивілізації. Матеріальні підвалини цього всесвітньо-історичного процесу створюються у сфері виробництва, в умовах і формах економічного життя людства.
Головною детермінантою зближення економічних форм життя народів і держав є новітні ресурси і комунікації, що зумовлюють організаційно-господарські способи функціонування економік різних країн. Глибинною основою тут виступають зміни у власності на засоби виробництва і глобалізація економічних процесів. У наш час відбуваються всебічна соціалізація власності, з одного боку, і з іншого — її дематеріалізація на базі інформатизації, інтелектуалізації виробництва. соціалізація, і дематеріалізація, хоч і різною мірою, охоплюють усі країни світу. Маємо також поступове структурне зближення національних господарств і за найважливішими загальноекономічними пропорціями, адаптуються їхні галузеві та міжгалузеві структури. Триває зближення структури зайнятого населення, його професійно-освітнього складу тощо. Водночас залишається доволі виразним поділ країн світу на центр та периферію.
Процес усебічного зближення у сферах виробництва, науково-технологічної діяльності та послуг зумовлений посиленням дії загально-цивілізаційних законів і закономірностей, що охоплюють також сфери політики, ідеології, культури. Глобальний синтез, який поширюється на всю планету, веде до утворення світової економічної спільноти, цілісної господарської міжнародної структури. Серед чинників, що формують економічну єдність світу, треба також зазначити інтернаціоналізацію виробництва та обігу, міжнародну господарську інтеграцію, науково-технологічну революцію, необхідність спільного розв'язання глобальних проблем людства тощо.
Поглиблення інтернаціоналізації господарства
Інтернаціоналізація господарського життя почалася за епохи великого машинного виробництва. Вона означає не що інше, як поступовий вихід виробництва за межі окремої країни та формування його міжнаціональних форм у межах світового господарства.
Можна виділити три головні етапи розвитку інтернаціоналізації господарського життя. На першому етапі (приблизно кінець XVIII — кінець XIX ст.) інтернаціоналізація виробництва грунтувалася переважно на взаємодії національних господарств завдяки простій кооперації. Основним каналом взаємного «обміну речовин» були найпростіші форми міжнародних економічних зв'язків, насамперед зовнішня торгівля. Інтернаціоналізація виробництва та обігу стала однією з найголовніших передумов формування світового господарства. Між цими двома процесами існує діалектичний взаємозв'язок.
На другому етапі (кінець XIX — середина XX ст.) інтернаціоналізація виробництва переходить в іншу стадію, що пов'язана з розвитком складної кооперації. Характерною ознакою складної кооперації є те, що вона грунтується на міжнародному поділі праці, який стає визначальним чинником поглиблення інтернаціоналізації господарського життя та формування світового господарства. У цей час розвиваються всі його основні форми: загальний, частковий та одиничний поділ праці.
На третьому (нинішньому) етапі, що розпочався від середини XX ст., інтернаціоналізація виробництва набуває комплексного характеру, тобто охоплює усі підсистеми господарства. Таким чином вона поширюється практично на всі країни світу, всі галузі виробничої та невиробничої сфер. Саме завдяки інтернаціоналізації здійснюються головні умови збалансованого економічного розвитку: реалізація в матеріально-речовій і вартісній формах усіх частин валового національного продукту, підвищення якості людського розвитку тощо. Вузькість внутрішніх ринків, нестача ресурсів сировини, палива, засобів виробництва компенсуються широкою участю країн у світогосподарських процесах на основі розширення і поглиблення інтернаціоналізації виробництва та обігу. Інтернаціоналізація об'єднує структурні елементи й суб'єкти світового господарства в одне ціле. Тому вона є одним із системо-творчих чинників світового господарства. З поглибленням процесу інтернаціоналізації виробництва посилюється єдність світового господарства, зростає його органічна цілісність.
Існують різні показники, що визначають якісні та кількісні аспекти інтернаціоналізації господарського життя. Це, зокрема, рівень міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, обсяги міжнародно- інвестиційної діяльності, обороту фінансового капіталу, спільної підприємницької діяльності, міграція робочої сили тощо.
Технологічний поступ та розвиток міжнародних виробничих систем
Матеріальні фактори, різноманітні ресурси є інтегративною, субстанційною основою єдності світового господарства. Взаємодія матеріально-речового та живого чинників виробництва на всіх етапах всесвітньої історії формувала різні види історичних спільностей людей. Характер і зміст цих спільностей визначаються рівнем розвитку виробництва. В умовах панування примітивних засобів виробництва поставали переважно локальні ринки. З розвитком транспорту і піднесенням рівня продуктивних сил поступово формуються регіональні (континентальні) ринки, торгівля починає набувати світового характеру. Ці процеси пов'язані з великими географічними відкриттями, з науковою революцією, поштовх яким дала епоха Відродження. Становлення світового ринку і навіть світового господарства не зняло проблеми соціально-економічної та матеріально-речової гетерогенності світу. Протягом усього XX ст. відбувався складний процес кристалізації економічної єдності планети на основі матеріальних джерел господарського розвитку, стрімкого нарощування електронних комунікацій, культурної експансії, зростання відкритості та взаємозалежності країн в умовах ринкової парадигми.
Зближення якісних характеристик матеріально-речового і живого чинників сучасного виробництва відбувається насамперед у результаті науково-технологічної революції, яка має всесвітній характер. Розвиваючись під визначальним впливом НТР, фактори виробництва відповідно також набувають інтернаціонального, світового характеру. Вони втрачають «національну самобутність» і замкненість, стають універсальними. Це однаковою мірою стосується і засобів виробництва, і робочої сили.
Науково-технологічна революція вносить кардинальні зміни в систему сучасного виробництва. Найголовніші процеси пов'язані з широкою інтелектуалізацією виробництва, його дематеріалізацією, мініатюризацією. Інтелектуалізація означає, що на даному етапі суттєво зростають вимоги до живого чинника виробництва — робочої сили, її професійно-кваліфікаційного рівня. Витрати на наукову, інженерну працю сягають нині 2/3 загальних витрат на виробництво товарів.
Дематеріалізація виробництва, його комп'ютеризація та інформатизація пов'язані зі зміною моделі економічного розвитку, з переходом від екстенсивного до інтенсивного типу господарського зростання. Економіка «полегшується», зменшуються питомі витрати сировини, матеріалів, енергії, інших ресурсів на виготовлення одиниці продукції, тобто поліпшуються показники її трудо-, фондо-, енерго-, матеріалоємності.
Сучасне обличчя міжнародних виробничих систем, їхня організація не в останню чергу визначаються такими процесами, як електронізація, роботизація, комп 'ютеризація виробництва, впровадження біотехнології. Електронізація виробництва дає змогу вилучити із безпосереднього його процесу робочу силу, веде до часткової або повної автоматизації технологічних процесів. Виникають можливості для створення банків даних про основні тенденції розвитку світової торгівлі, фінансів, руху цін на найважливіші товари тощо. З допомогою ЕОМ установлюються тісні кореспондентські міжбанківські зв'язки, відбувається обмін даними про курси акцій на головних фондових біржах і про ціни товарів на товарних біржах світу. В цій же системі можна дістати інформацію про стан світових грошових ринків, курсів валют, ціни на золото тощо.
Всебічне застосування комп'ютерної техніки, мікропроцесорів, біотехнології, лазерної техніки, порошкової металургії, мембранної та на-нотехнології, виробів із кераміки, матеріалів із заданими властивостями, елементів космічного виробництва — все це свідчить про початок нової ери суспільно-економічного розвитку — ноосферно-космічної світової цивілізації.
Новий тип факторів виробництва, що формуються як всесвітні, називають біотехнотронними. Саме вони становлять ядро економічної єдності світу, складають майбутню структуру світового господарства. Домінуючою основою ноосферного типу виробництва стане творчо-інтелектуальна діяльність людини, перенесення акценту з використання переважно м'язової енергії до широкого залучення інтелекту, психічної енергії. Якщо у XX ст. розвиток відбувався під знаком «звільнення» енергії атомного ядра, то у ХХІ-му визначальним стане «звільнення» психічної енергії людини, своєрідна психологічна революція. Пріоритет отримає розумова праця — вчених, інженерів, економістів,
банківських службовців, управлінців, юристів, а також зайнятих у невиробничій сфері. Значно зросте роль міжнародного менеджменту, всієї системи організації та управління світогосподарськими процесами через регіональні та міжнародні організації. Подальше об'єднання світового господарства об'єктивно потребує посилення міжнародних важелів регулювання світогосподарських зв'язків.
Головні елементи глобальної економіки
Глобалізація економічного розвитку випливає із глибокої взаємозалежності складових світового господарства, з його єдності й цілісності, що посилюються в умовах широкого розгортання інтернаціоналізації виробництва та обігу, інтенсифікації інтеграційних процесів. Відбувається суперечливий процес глобального синтезу, який втягує у свій вир практично всі країни світу.
Цей розвиток не є односпрямованим, лінійним, який передбачає створення єдиної монолітної міжнародної економічної системи. Поряд із глобальною інтеграцією проявляються дезінтеграційні тенденції, і не лише у світовому масштабі, а й у межах окремих країн. Яскравим прикладом тут може бути колишній СРСР. Конкретна практика, що виходила з певного примату політики, ідеології над економікою, призвела до серйозних перекосів в економічному розвиткові і країни в цілому, й окремих республік та регіонів.
Однак домінуючою все ж залишається тенденція до всесвітньої економічної інтеграції, а значить і до глобалізації господарського розвитку і окремих країн, і світової економіки в цілому. Глобалізація еко- немічного зростання означає не що інше, як установлення безпосереднього зв'язку національних економік і світового господарства, їхній глибокий взаємовплив. У наш час жодну господарську акцію практично неможливо здійснити у відриві від світогосподарських процесів. Тут даються взнаки, по-перше, масштаби сучасного виробництва, по-друге, піднесення ролі міжнародного поділу, та кооперації праці в розвиткові національних економік.
Глобальний характер сучасних економічних процесів полягає передусім у тому, що господарські системи сягають планетарних обширів. Досить виразно проявляється тенденція до зростання ролі зовнішніх, інтернаціональних чинників у процесі економічного розвитку. Все це зумовлено насамперед обсягами сучасного виробництва, особливостями технологічної революції, загостренням проблеми ринків, зовнішнім фінансуванням розвитку, різкими розбіжностями між окремими країнами в забезпеченості природними та іншими ресурсами.
В кінцевому підсумку досягнення економічного оптимуму передбачає найширше використання максимального господарського простору — регіонального, континентального, планетарного і навіть космічного. Процес формування елементів глобальної економіки розвивається одночасно в декількох напрямах. Перший з них пов'язаний зі збутом товарів і послуг на внутрішньому ринку в умовах, з одного боку, значного зростання масштабів виробництва, з іншого — відносного насичення потреб усередині країни саме на товари і послуги національного виробництва. На цій основі виникає постійна необхідність пошуку зовнішніх ринків для реалізації валового продукту у вартісній та натурально-речовій формах.
Другий напрям має дещо протилежну спрямованість. Він передбачає широкий вихід на світовий ринок через відсутність у національному господарстві всієї гами засобів і предметів праці, які б забезпечували безперервність і розширення процесу виробництва. Мова йде про широку закупівлю на світовому ринку машин і устаткування, нових технологій, сировини, матеріалів, електроенергії, нафти, газу тощо. Розширення цього каналу міжнародного економічного спілкування детермінується, з одного боку, неможливістю та економічною недоцільністю виробництва в межах окремих країн усієї номенклатури, скажімо, продукції машинобудування. Економічно вигідніше розвивати міжнародну спеціалізацію та взаємний обмін продукцією. З іншого боку, запаси природних ресурсів розміщені по країнах і регіонах украй нерівномірно, що потребує їх певного «перерозподілу» з допомогою світової торгівлі. Наприклад, на країни — експортери нафти (ОПЕК) припадає 37 % загальносвітового видобутку нафти, а споживають вони лише 15 %; відповідні ж показники для промислово розвинутих держав становлять 15 і 56 %.
Отож глобальна економіка охоплює такі основні елементи:
• міжнародну науково-технологічну сферу;
• систему міжнародного виробництва;
• світовий ринок і міжнародну торгівлю;
• міжнародну валютно-фінансову систему.
Міжнародні науково-технічні відносини найбільш концентровано виявляються у формуванні світового ринку технологій, ноу-гау, патентів і ліцензій, інжинірингових та інформаційних послуг. Відповідно до визначальних тенденцій світового економічного розвитку в сучасних умовах різко посилюється значення науково-технічних компонентів господарського зростання як факторів динамізації та якісного вдосконалення виробництва. Так, обсяг наукової діяльності подвоюється приблизно кожні 10—15 років, а кількість наукових співробітників, за даними ЮНЕСКО, за останні 50 років зростала майже вчетверо швидше, ніж загальна чисельність населення, підвоюючись у розвинутих країнах кожні 7—10 років. Подвоєння кількості заявок на наукові відкриття та винаходи відбувається в середньому кожні 2,5—3 роки.
Згідно з прогнозами у XXI ст. науково-дослідною роботою займатимуться близько 20 % працездатного населення. На цій основі посилюватимуться процеси інтелектуалізації виробництва і праці, зростатиме ефективність використання всіх ресурсів. Провідні позиції в міжнародному технологічному обміні міцно утримують США, частка яких у продажі ліцензій становить майже 2/3 світового обсягу. Слідом ідуть Японія, Велика Британія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург і Швеція. Останнім часом значну активність у цій сфері виявляють також Австралія, Нова Зеландія, Бразилія, Ірландія, Мексика, Фінляндія та інші країни.
Ліцензійна торгівля охоплює переважно електротехнічну й електронну промисловість, загальне машино-, приладобудування, автомобільну, авіаракетну промисловість, хімію і нафтохімію, біотехнологію, ресурсозберігальні технології. Порівняно новим напрямом диверсифікації міжнародної ліцензійної торгівлі є галузі обчислювальної техніки та засоби автоматизації, у тому числі комплексно автоматизовані виробництва з використанням єдиних транспортних систем та систем управління на базі ЕОМ.
Особливості сучасного етапу розвитку науково-технологічної сфери проявляються, зокрема, у змінах структури міжнародної торгівлі.
В останні роки питома вага товарів, виготовлених за високими технологіями, зросла у міжнародній торгівлі вдвічі, за середніми технологіями — майже в 1,5 раза за одночасного скорочення первинних продуктів і товарів із низькими технологіями. Усе це сприяє піднесенню загального рівня світового технологічного розвитку, розширює можливості використання технологічних ресурсів менш розвинутими країнами. Широка міжнародна кооперація в галузі науки і техніки, обмін технологіями, патентами і ліцензіями формують постійно діючу міжнародну науково-технологічну систему.
Сфера міжнародного виробництва як елемент глобальної економіки викристалізовується нині на основі взаємодії трьох найголовніших процесів: міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, спільної інвестиційної діяльності й спільного підприємництва. Найвиразніше тут проявляється роль транснаціональних корпорацій, спільних підприємств, вільних економічних (експортних) зон тощо. Відносини у сфері міжнародного виробництва визначають зміст, динаміку і структуру господарської взаємодії в інших підсистемах світової економіки.
У процесі посилення глобалізації господарського життя органічно поєднуються національні та інтернаціональні форми виробництва. На цій основі розвивається міжнародне (багатонаціональне) виробництво в результаті взаємодії в єдиному виробничому процесі різних за своїм походженням ресурсів і факторів. Найяскравіше це проявляється в діяльності транснаціональних корпорацій, спільних підприємств, при реалізації міжнародних інвестиційних проектів, у межах вільних економічних зон тощо. У цілому на вказані форми міжнародного виробництва нині припадає від ЗО до 50 % матеріального, фінансового й технологічного обороту світової економіки. У 2004 р. у світі налічувалося понад 70 тис. ТНК і 690 тис. їхніх філій, загальний обсяг продажів яких становив приблизно 19 трлн дол., тоді як обсяг світового експорту дорівнював 9,15 трлн.
Значного поширення у навчальній і науковій літературі набула еклектична парадигма міжнародного виробництва Дж. Даннінга. Він, зокрема, виділяє п'ять основних типів міжнародного виробництва залежно від детермінуючих факторів:
• виробництва, що грунтуються на ресурсовій базі та спільному використанні капіталів, технологій, додаткових активів, природних ресурсів, інфраструктури, ринків;
• виробництва ринкової основи, які також спільно володіють капіталами, технологіями, інформацією. Крім того, використовуються сучасний менеджмент і організаційний досвід, здійснюються реконструкція і модернізація, вводяться в дію інші потужності, отримується ефект економії в результаті стрімкого розширення масштабів виробництва, реалізуються переваги від зниження матеріальних і трудових витрат, від стимулювальних заходів урядової політики;
• виробництва, що грунтуються на раціональній спеціалізації продуктів або технологічних процесів. Вони поєднують характерні риси та особливості перших двох типів міжнародного виробництва, а також мають широкий доступ до ринків, економію на масштабах і географічній диверсифікації. Досягається економія і від спеціалізації та концентрації виробництва, зниження трудозатрат, реалізуються переваги від розміщення підприємств у приймальних країнах;
• виробництва, пов'язані з торгівлею та розподілом продукту. Джерела економії — скорочення затрат на виробництво, доступ до місцевих ринків, близькість замовників, обслуговування після продажу;
• змішані виробництва, що складаються з різних комбінацій названих чотирьох типів. Окрім того, вони використовують переваги ринку та портфельних інвестицій.
Синтез різних типів міжнародного виробництва дає можливість реалізувати три головні групи переваг: власності, розміщення виробництва і інтерналізації. Додаткові переваги пов'язані зі спільним використанням активів та із трансакційними діями.
Переваги власності та нематеріальних активів виражаються у виробничих інноваціях, виробничому менеджменті, організаційних і маркетингових системах, інноваційних потужностях (некодифікованих знаннях), людському капіталі, фінансах, ноу-гау та ін. Переваги спільного управління на базі об'єднаної власності полягають в економії на масштабах та в результаті спеціалізації, виняткового або пільгового доступу до джерел робочої сили, природних ресурсів, фінансової інформації, ринків продукції, дешевих ресурсів материнської компанії. Постають більш сприятливі можливості для отримання достовірних даних про міжнародні ринки, в тому числі грошові та фінансові, що зменшує ризик від валютних коливань.
Переваги інтерналізації пов'язані насамперед із подоланням негативних чинників, що випливають з так званої відмови, чи неспроможності, ринку (market failure). Йдеться про скорочення витрат на дослідження й торгівлю, запровадження власності, пов'язаних із зміною кон'юнктури та можливою ціновою дискримінацією на ринку. Сюди ж належать використання гарантій якості проміжного і кінцевого продуктів, економія від взаємозалежної діяльності, компенсація від ринкових трансакцій, уникнення негативних дій уряду (квоти, тарифи, ціновий контроль, податки). Нарешті, фірма контролює пропозицію та обсяги витрат, охоплюючи технологію, ринки збуту, в тому числі конкуренцію, може замовляти перехресне субсидування, впроваджувати трансферні ціни, конкурентну чи антиконкурентну стратегію, цілком отримувати інтернальний ефект доти, доки, за Р. Коузом, «внутрішньо-фірмові витрати менші, ніж витрати ринкових трансакцій».
Переваги розміщення виробництва можуть реалізовуватися або у країні походження багатонаціональних корпорацій, або у приймальних країнах, у тому числі шляхом створення дочірніх компаній тощо. Тут виникають додаткові можливості ефективного просторового розподілу природних, техніко-економічних, інтелектуальних ресурсів, а саме грошей, енергії, матеріалів, компонентів, напівфабрикатів з метою зниження затрат і цін. Цьому ж слугують міжнародні транспортні й комунікаційні витрати, стимули інвестиційної діяльності. Долаються штучні бар'єри в торгівлі, створюється необхідна інфраструктура, розв'язуються комерційні, правові, освітні, транспортні та комунікаційні проблеми. Навіть мовні, етнокультурні, митні й інші розбіжності використовуються з вигодою для підприємства. Досягається економія внаслідок централізації наукових і маркетингових досліджень.
Робляться поправки на економічну систему й політику уряду, на інституційні основи розподілу ресурсів.
Усього на транснаціональні корпорації, де найповніше проявляється міжнародний характер виробництва, припадає понад 20 % світової продукції, близько ЗО % світового промислового виробництва і 1/5 внутрішньофірмової торгівлі.
Важливим різновидом інтернаціонального виробництва є міжнародна інвестиційна діяльність. Розрізняють дві основні форми міжнародних інвестицій — портфельні та прямі іноземні інвестиції (ПП).
Портфельні інвестиції — це виключно фінансові активи у вигляді облігацій та акцій, які деномінуються в національну валюту. Переважного розвитку така форма міжнародного підприємництва набула ще до Першої світової війни. Головним інвестором виступала Велика Британія, яка була зацікавлена в отриманні у такий спосіб додаткових природних ресурсів із менш розвинутих держав і колоній. Купуючи акції та облігації, інвестор претендував тільки на чистий дохід фірми. Портфельні, або фінансові, інвестиції здійснювалися насамперед із допомогою банків чи інвестиційних фондів. Після Першої світової війни портфельні інвестиції занепали й відновилися лише в 1960-х роках.
Початок третього тисячоліття характеризується активізацією міжнародних портфельних інвестицій, що пов'язано з диверсифікацією та лібералізацією світового фінансового ринку, вдосконаленням його інституціональної та інформаційної інфраструктури. Потоки міжнародних портфельних інвестицій циркулюють переважно між розвинутими країнами. В останні роки сферою інвестування стали об'єкти на «ринках, що виникають» (emerging markets), до яких належать і постсоціалістичні країни. Динаміка портфельних інвестицій збігається з аналогічними процесами у сфері ПІІ. В 1990 р. ввезення портфельних інвестицій становило 189,1 млрд дол., а в 2000 р. спостерігалося збільшення до 1560,5 млрд дол. Найбільшими «чистими» споживачами портфельних інвестицій останніх років є Бразилія, Китай, Росія, Чілі, Південна Африка.
Значно більше поширені в наш час прямі інвестиції, які є реальними капіталовкладеннями в підприємства, землю, торгівлю, фінанси. Вони також здійснюються з допомогою експортних інвестиційних товарів чи передання технологій, досвіду управління, коли інвестор зберігає контроль над інвестованим капіталом. Прямі інвестиції використовуються, як правило, при створенні нових фірм (спільних підприємств) або ж для встановлення контролю над певною фірмою шляхом закупівлі контрольного пакета акцій. У міжнародній практиці прямі інвестиції широко застосовуються транснаціональними корпораціями у виробництві готових промислових виробів, видобутку сировини, розширенні сфери послуг. Вони є важливим каналом міжнародного переміщення приватного капіталу.
У 2005 р. світове вивезення прямих інвестицій сягнуло 779 млрд дол., що дещо менше, ніж у попередньому році. Простежується тенденція зміни напрямків інвестиційних потоків на користь країн, що розвиваються.
Загальний обсяг прямих інвестицій, залучених цими країнами, у 2004 р. зріс на 40 % (до 233 млрд дол.), тоді як їхні потоки у розвинуті країни звузилися на 14 %. Частка країн, що розвиваються, у глобальних потоках прямих інвестицій склала 36 %, тобто сягнула рекордного з 1997 року рівня. Серед найбільших імпортерів прямих інвестицій — США, Велика Британія та Китай.
Важлива роль у формуванні й диверсифікації міжнародного виробництва належить спільним підприємствам (joint ventures) та вільним економічним зонам. Спільні підприємства створюються в таких формах: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства, холдинги тощо. Вони характеризуються трьома визначальними ознаками: спільним майном, спільним управлінням і спільним розподілом прибутку. Сфера діяльності спільних підприємств охоплює передвиробничу стадію (науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи, інформаційні послуги), процес виробництва товарів, збут і обслуговування після продажу, співробітництво в галузі фінансів, страхової справи, транспорту, туризму та ін. Різке зростання кількості спільних підприємств спостерігається останнім часом у країнах Східної Європи, нових незалежних державах, що виникли на території колишнього СРСР, у Китаї. Зокрема, в Польщі діє понад 6 тис. спільних підприємств, у Румунії — 14,5 тис, в Угорщині — 13,5 тис, у Китаї — майже 40 тис. До того ж ЗО—40 % транснаціональних корпорацій також здійснюють свою діяльність у вигляді спільних підприємств. Винятково сприятливі умови для розвитку міжнародного виробництва створюються у вільних економічних зонах. Розрізняють безмитні зони, або зони вільної торгівлі, експортні промислові зони, парки технологічного розвитку, зони страхових і банківських послуг (of shore), імпортно-промислові зони. За різними оцінками, у світовій економіці існує майже 3 тис. вільних економічних зон, які обслуговують понад 10 % світового товарообігу.
У розвинутих країнах поширені переважно вільні митні й транзитні зони й порти, технополіси і технопарки. У практиці країн, що розвиваються, більшість вільних зон спрямовано на експортне виробництво. Для країн із перехідною економікою характерне використання різних видів комбінованих (комплексних) зон.
Найбільші масштаби у розбудові вільних економічних зон спостерігаються у Бразілії та Китаї. Створена в Амазонії вільна економічна зона «Манаус» займає майже чверть території Бразілії (3,6 млн км2). Вона стала потужним полюсом зростання бразільської економіки. Загальний обсяг інвестицій у цю зону починаючи від 1967 р. становив близько 20 млрд дол., а щорічний продаж продукції сягає 7 млрд дол. У Китаї статус вільних економічних зон отримали чотири великі території та 14 приморських міст. Загальна сума іноземних інвестицій становить тут понад 100 млрд дол. Через вільні економічні зони реалізується 2/3 зовнішньоторговельного обороту Китаю.
Функціональною сферою світової економіки, в якій віддзеркалюється рух різних ресурсів, що переміщуються між країнами, регіонами, фірмами та юридичними особами, є міжнародний обіг, світова торгівля. Про її зростаюче значення в сучасному світовому економічному розвитку свідчать дані таблиці 2.1.
Наведені в таблиці дані свідчать, що як у світовому масштабі, так і в регіональному розрізі темпи зростання світового експорту значно випереджали темпи зростання світового ВВП, причому в розвинутих країнах більш як у два рази. З урахуванням того, що розвинуті країни забезпечують більшу частину світового експорту, вони ж справляють вирішальний вплив на загальносвітові показники. Парадоксальною видається картина участі перехідних економік у світовому експорті, де за умов господарської рецесії у 90-ті роки спостерігалися доволі високі темпи зростання експорту. Це була чи не єдина економічна сфера, що адекватно реагувала на світову економічну кон'юнктуру.
Загальний обсяг світового експорту товарів і послуг становив у 2005 р. 12 трлн 684 млрд дол.
Невпинно підвищується питома вага товарного експорту у світовому ВВП. Ця усталена тенденція наочно ілюструє зростаючу роль глобальних чинників економічного розвитку, посилення відкритості національних господарств (табл. 2.2).
Найважливіші тенденції в розвитку міжнародної торгівлі спричинені вирішальним впливом на його динаміку і структуру сучасної науково-технологічної революції, радикальних змін, що відбуваються в системі «наука — техніка — виробництво». Різко загострюється конкуренція на світових ринках товарів і послуг, посилюються регіоналізація міжнародної торгівлі та відповідна сегментація єдиного світового ринку; зростає інтерналізація торгівлі, тобто відносно відокремлюється міжфірмовий товарообмін з метою економії на ринкових трансакціях; дедалі виразніше виявляються процеси натуралізації товарообміну (бартер), що загрожує відкинути ці відносини на рівень простої форми обміну.
2004-й рік позначився позитивними зрушеннями у торговельному плані. Загальний обсяг міжнародної торгівлі зріс на 9 %. Аналітики із COT пов'язують це з загальними тенденціями зростання світової економіки (зокрема, світового валового продукту — 4 %). Обсяг світового експорту досяг 9,153 трлн дол., світового імпорту — 9,495 трлн дол. Серед головних експортерів — Німеччина (10 %), США (8,9 %), Китай (6,5 %), Японія (6,2 %), Франція (4,9 %). Серед головних імпортерів — США (16,1 %), Німеччина (7,6 %), Китай (5,9 %), Франція (4,9 %), Велика Британія (4,9 %).
Світовий товарний експорт розміщується по країнах та регіонах світу досить нерівномірно. Так, у 2004 р. на розвинуті країни його припало близько 67 %. Відповідно до регіональної структури експорту на Європу припало 45,25 % світового експорту, на Азію — 26,8 %, на Північну Америку — 14,86 %, на Латинську Америку — 3,1 %, на Африку — 2,6 %.
Істотні зрушення відбулись у структурі світового товарного експорту. Головна й довготривала тенденція полягає в тому, що в загальному товарообігу збільшується частка готових промислових виробів при відповідному зменшенні питомої ваги сировинних товарів. Важливою функціональною складовою економічної структури світу є міжнародна валютно-фінансова система. В умовах суттєвого розширення ринкових відносин за рахунок держав Центральної, Південно-Східної Європи та колишнього СРСР роль цієї сфери незмірно посилюється. Збільшуються масштаби та обсяги міжнародних фінансово-кредитних операцій, зростає кількість суб'єктів валютно-фінансових відносин, постають нові міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації. Річний обсяг міжнародних фінансових операцій у 10—15 разів перевищує масштаби світової торгівлі, тобто сягає приблизно 150 трлн дол.
Найбільш характерними ознаками міжнародної валютно-фінансової системи є наявність «плаваючих» валютних курсів, що функціонують на основі Ямайських угод 1976 p.; диверсифікація ліквідних засобів унаслідок впровадження в міжнародний обіг спеціальних прав запозичення (СПЗ) і регіональної валюти (євро); підвищення ролі та значення в міжнародних розрахунках валют провідних індустріальних
держав (США, Японії); функціонування розгалуженої системи міжнародних фінансових центрів, що забезпечують переміщення фінансових ресурсів у світовому масштабі; створення світової телекомунікаційної мережі (СВІФТ), що об'єднує міжнародну валютно-фінансову систему в органічну цілісність, надає їй відчутних глобальних рис.
Світові гроші — головна ланка міжнародної валютної системи. Вони є логічним продовженням внутрішніх грошей, вищою формою їх функціонального застосування. Міжнародну валютну систему складають два основні грошові блоки: резервні національні валюти й наднаціональні валюти. Основна функція міжнародної валютної системи — ефективне опосередкування платежів за експорт та імпорт між окремими країнами, створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва і поділу праці.
Характер функціонування міжнародної валютно-кредитної системи та ступінь її усталеності залежать від відповідності цієї системи та відносин, що у ній складаються, реальним потребам світового господарства, розстановці сил і співвідношенню інтересів головних економічних суб'єктів світу. У зв'язку з цим міжнародна валютно-кредит--на система має відповідати таким основним вимогам:
• забезпечувати міжнародний обмін достатнім обсягом платіжно-розрахункових і кредитних засобів, що користуються довірою учасників валютно-кредитних відносин;
• мати певний запас міцності для сталого функціонування в умовах структурних перманентних перебудов у різних частинах світового господарства, що відбуваються хворобливо і часто дезорганізовують зовнішньоекономічний товарообіг протягом певного періоду (СНД, колишня СФРЮ та ін.);
• бути достатньо еластичною для того, щоб гнучко пристосовуватися до внутрішніх та зовнішніх чинників функціонування міжнародних економічних відносин;
• сприяти збалансованості, гармонізації економічних інтересів суб'єктів світогосподарських зв'язків усіх структурних рівнів — починаючи від фірм (ТНК) і закінчуючи великими інтеграційними об'єднаннями на взірець ЄС. Поглиблення міжнародного поділу праці, глобалізація міждержавних господарських зв'язків зумовлюють необхідність лібералізації міжнародних валютно-кредитних відносин і поступової уніфікації національних валютно-кредитних систем.
У реальному житті процеси у сфері міжнародних валютно-кредитних відносин відбуваються стрибкоподібно, суперечливо, супроводжуються глибокими кризовими явищами національного, регіонального і світового масштабу, біфуркаціями системи міжнародних валютно-кредитних відносин у процесі її формування як цілісності.
На основі всебічного розвитку валютно-кредитних відносин замкнуті економічні системи (як це було ще донедавна у колишньому СРСР) трансформуються у відкриті, що зумовлює їхнє взаємне зближення, інтегрування у глобальну економіку.
Сутність світової економічної рівноваги
Економічна рівновага — одне із ключових понять, що розкриває закономірності макрорівня розвитку господарства і в національному, і у світовому масштабі. Концептуальні засади теорії економічної рівноваги були сформульовані в XIX — першій половині XX ст. у працях західних економістів А. Курно, Л. Вальраса, В. Джевонса, А. Маршалла. Сучасні інтерпретації здійснені теоретиками неокласичного синтезу — американцями Дж. Гіксом і П. Семюелсоном. Найдосконалішим є вчення про часткову і загальну економічну рівновагу, сформульоване Н. Кондратьєвим. Член Римського клубу Е. Пестель дав визначен- ня глобальної економічної рівноваги, російський учений О. Богданов ще у 1920-х роках уживав терміни «гранична рівновага» та «рухлива рівновага». Ще з часів Л. Вальраса в науковий обіг запроваджено поняття конкурентної рівноваги, а вже у наші дні обгрунтовано норму рівноваги, статичну і динамічну рівновагу.
Суть економічної рівноваги полягає у дотриманні відповідності між матеріально-речовою і вартісною частинами суспільного продукту, між попитом і пропозицією на ринку (товарному, інвестиційному, фінансовому, ринку праці, послуг, технологій тощо). Економічна рівновага — це стан господарської системи, якого вона прагне, момент, поодинокий випадок її існування. Глобалізація сучасного економічного розвитку загострює проблеми збереження екологічної рівноваги у природі, рівноваги між найважливішими економічними регіонами світу: Північ — Південь, Схід — Захід тощо. Світова економічна рівновага — багатовимірна і багатофакторна система, що формується під впливом сукупності різноспрямованих сил і складається з низки елементів. Вона відчуває на собі дію природно-географічних сил і різноманітних факторів — соціально-політичних, економічних, національних, етнічних, історичних і т. д. Світова економічна рівновага має різні форми прояву: матеріально-речову і вартісну, глобальну й регіональну, граничну, загальну та часткову, конкурентну та ін.
Матеріально-речова економічна рівновага — продукт індустріальної цивілізації, її найвищого, сучасного етапу. Вона передбачає дотримання певних пропорцій у світовому масштабі між головними галузями сучасного виробництва: промисловістю і сільським господарством, видобувними та обробними галузями промислового виробництва, між різними видами транспорту, між сферою виробництва та інфраструктурою тощо. На постійні зміни, що відбуваються у сфері матеріального виробництва, спроможний реагувати лише ринок, який своїми зворотними сигналами сприяє дотриманню динамічної матеріально-речової рівноваги світу. Водночас поступове і зростаюче вичерпання головних природних ресурсів індустріального розвитку надзвичайно ускладнює і загострює проблему матеріально-речової економічної рівноваги в наш час.
Вартісна економічна рівновага характеризується зовнішніми та внутрішніми аспектами. її зовнішнім проявом виступає матеріально-речовий склад суспільного продукту чи світового товарообігу. Кореляційний зв'язок між вартісною і матеріально-речовою частинами будь-яких економічних структур забезпечується з допомогою цін, валютних курсів, фінансових інструментів. Внутрішня будова вартісної рівноваги грунтується на співвідношенні між головними ліквідними засобами: золотом, міжнародними валютними ресурсами, національними вільно конвертованими валютами.
1 зовнішні, і внутрішні аспекти вартісної економічної рівноваги взаємодіють та відтворюються на світових грошовому, фінансовому, валютному, фондовому ринках. Кількісні та якісні параметри цих ринків є своєрідними індикаторами, що демонструють стан і головні тенденції розвитку вартісної економічної рівноваги світу. На сучасному етапі її характер визначають такі процеси, як демонетизація золота, зміцнення інституту СПЗ, регіональної валюти, а також національних валют розвинутих країн у розв'язанні світогосподарських проблем.
Глобальна економічна рівновага визначається як такий стан, коли кількість населення та обсяг капіталу залишаються незмінними, а між силами, що впливають на їхнє збільшення або зменшення, підтримується стійкий баланс. Е. Пестель називає такі основні умови глобальної рівноваги:
• обсяг капіталу і кількість населення залишаються незмінними; темпи народжуваності та смертності однакові, так само як і попит капітальних вкладень (інвестицій) та амортизації;
• усі початкові й кінцеві значення — народжуваності, смертності, інвестицій і амортизації капіталу — мінімальні;
• рівні, на яких стабілізуються капітал та кількість населення, і співвідношення між цими рівнями встановлює суспільство згідно зі своїми потребами.
Як бачимо, одна з перших спроб визначення глобальної економічної рівноваги стосується національного господарства, в якому держава відповідними економічними та іншими засобами здатна впливати на динаміку та структуру економічного розвитку. У світовому співтоваристві поки що не створено інституційних структур, які могли б регулювати світову економічну систему. Таким чином, на нинішньому етапі глобальна економічна рівновага світу формується, з одного боку, на основі взаємодії національних господарських комплексів, з іншого — з допомогою імпульсів, які надходять зі світового ринку.
Регіональна економічна рівновага найяскравіше проявляється в інтеграційних об'єднаннях. Наприклад, у Європейському Союзі проводиться єдина аграрна політика, реалізуються спільні науково-технічні програми, створено єдиний валютний союз тощо.
Надзвичайно важливим для міжнародних економічних відносин, усієї системи світогосподарських зв'язків є поняття граничної рівноваги. Як правило, це такий ступінь економічної рівноваги, який передує кризовим явищам у світовому господарстві. Згідно із «законом найменших», за О. Богдановим, гранична рівновага комплексу (системи) визначається його найслабшою ланкою. Неминуча після досягнення граничної рівноваги криза являє собою не що інше, як перехід до нової рівноваги, з новими параметрами та компонентами. Такі якісні зміни парадигми світового господарства відбувалися після 1917 р. в результаті кардинальних зрушень в економіці Росії, після Другої світової війни та в 1950—60-х роках, коли зазнала краху світова колоніальна система. Нова економічна рівновага встановлювалася після світової кризи 1929—1933 pp., після енергетичної кризи 1970-х років, після кризи валютно-фінансової системи 1976 p., після розпаду СРСР у 1991 р.
У літературі здійснені численні спроби формалізувати, тобто мате- матично виразити, економічну рівновагу. Загальна економічна рівновага, як правило, визначається для окремих країн. Але така модель може з певними застереженнями поширюватись і на світове господарство в цілому. Спрощене математичне вираження світової економічної рівноваги має такий вигляд:
Фкс = ЕВс+ЕРЗ, де Фкс — фонд кінцевого споживання;
ЕBc — сумарне виробництво світу;
ЕP3 — сумарні економічні резерви і запаси.
Наведене рівняння відображає основну мегапропорцію світового господарства: співвідношення між виробництвом і споживанням. Із нього виводиться низка похідних рівнянь, що характеризують рух інвестиційних і трудових ресурсів, амортизаційні фонди та демографічні зрушення, конкурентну рівновагу тощо.
Основні пропорції світової економіки
Пропорції світової економіки складають мільйони й мільярди економічних зв'язків, що здійснюються між її контрагентами за певний проміжок часу. Здебільшого пропорції виявляються на світовому ринку, в окремих сферах світового господарства, у сукупності міжнародних економічних відносин.
Основними пропорціями, які характеризують стан, закономірності й тенденції світового господарства, є співвідношення між попитом і пропозицією на світовому ринку; між сумою цін товарів і послуг у світовій торгівлі та кількістю міжнародних ліквідних засобів, що опосередковують рух товарних потоків і послуг; між матеріально-речовою і вартісною частинами світового товарообігу; між міжнародним вантажообігом і потужністю транспортних засобів, що забезпечують ці перевезення, та ін. В окремих сферах світового господарства формуються міжгалузеві та внутрішньогалузеві натуральні чи вартісні пропорції між видобувними й обробними галузями промисловості; між харчовою та легкою промисловістю і сільським господарством; між нафтохімічною і нафтодобувною промисловістю; між промисловістю з виробництва мінеральних добрив і сільським господарством тощо (рис. 2.2).
Нарешті, формуються міжнародні пропорції в окремих підсистемах світогосподарських зв'язків. Так, у науково-технічній сфері підтримується співвідношення між фундаментальними дослідженнями, прикладними розробками і дослідно-конструкторськими роботами, що знаходить свій прояв у співвідношенні форм міжнародної науково-технічної кооперації, патентово-ліцензійної торгівлі та науково-виробничого співробітництва. У валютно-фінансовій сфері складаються динамічні пропорції між різними валютами, що опосередковують операції на світовому ринку товарів і послуг, на міжнародному фінансовому ринку, ринку інвестицій тощо.
У цілому ж існує об'єктивна пропорція між: промисловим, торговим і позичковим капіталом. В останні десятиліття намічається негативна тенденція відриву фінансового, позичкового капіталу від своєї першооснови — матеріально-речового змісту товарів, послуг і капіталів. Так, із щоденного обсягу валютних угод, що перевищує 1,2 трлн дол., лише 10 % дійсно опосередковують рух реальних товарів і капіталів. Щорічна
різниця між обсягами брутто і нетто міжбанківських операцій становила у 1980-х роках понад 800 млрд дол. Зростання фіктивного капіталу і спекулятивних дій у цій сфері міжнародного економічного життя значно утруднює дотримання рівноваги між найважливішими сферами світового господарства, про що свідчать спалахи світової фінансової кризи у Південно-Східній Азії (1997 p.), у Росії та Бразилії (1998 p.).
Механізми регулювання світової економічної рівноваги
Світова економіка — надзвичайно складна система, що розвивається згідно з притаманними їй законами й закономірностями. Стихійний розвиток цих процесів в умовах посилення економічної єдності світу, формування цілісної міжнародної економічної системи може спричинити і вже спричиняє такі наслідки, які можуть обернутися серйозними катаклізмами. Пізнання основних тенденцій і суперечностей розвитку світового господарства дає можливість створення певного механізму регулювання цієї органічної системи. На рівні світового співтовариства немає організацій, що забезпечували б підтримку економічної рівноваги (ex ante), тобто збалансованого і пропорційного розвитку всіх елементів глобальної економіки, як це відбувається в національних господарствах. Світова економічна рівновага є продуктом взаємодії всіх країн, які входять до системи міжнародного поділу праці.
В останні десятиліття здійснені спроби регулювання економічної рівноваги, насамперед за допомогою спеціально створених міжнародних організацій. Вони охоплюють окремі найбільш уразливі підсистеми світового господарства: торгівлю, валютно-фінансові та кредитні відносини, промисловий розвиток, навколишнє природне середовище, регіональне економічне і науково-технічне співробітництво тощо.
Найповніше механізми колективного управління і регулювання міжнародних економічних відносин представлені в системі Організації Об'єднаних Націй. Ці питання грунтовно обговорюються на сесіях найвищого органа ООН — Генеральної Асамблеї, особливо на її спеціальних засіданнях, у Секретаріаті, в Економічній і Соціальній Раді (ЕКОСОР), у Другому комітеті з економічних і фінансових питань та ін. Ряд створених при ООН міжнародних організацій займаються вужчими проблемами міжнародного економічного спілкування, мають певну функціональну спрямованість. Серед них Конференція ООН із торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Організація Об'єднаних Націй із промислового розвитку (ЮНІДО), Міждержавний комітет ООН з науки і техніки в цілях розвитку, Програма ООН із навколишнього природного середовища і т. д.
Значною подією міжнародного економічного життя стали рішення VI спеціальної і XXIX сесій Генеральної Асамблеї ООН (1974 p.), які прийняли Декларацію і Програму дій щодо встановлення нового міжнародного економічного порядку (НМЕП) та Хартію економічних прав та обов'язків держав. Ще раніше, починаючи від 1961 р., в ООН почали розроблятися стратегічні програми економічного розвитку, розраховані на десятиліття.
Широкі повноваження з регулювання міжнародних економічних відносин має Економічна і Соціальна рада ООН. Численні комітети, комісії, що охоплюють усе розмаїття економічного та соціального життя планети, покликані реалізувати положення Статуту Ради, у п'ятому пункті якого прямо говориться про необхідність забезпечення рівноваги світової економічної системи.
Положення про матеріальну єдність світу є загальноприйнятим. Воно випливає з єдності та вічності матерії як об'єктивної реальності. Матерія є тією першоосновою, субстанцією, яка об'єднує усе сутнє. Матеріальна єдність поширюється на Всесвіт у цілому, Галактику, планету Земля. Фізична цілісність світу проявляється в існуванні єдиної теорії поля внаслідок сильних, слабких і електромагнітних взаємодій. Про економічну єдність можна говорити лише у планетарному масштабі, її передумови формувалися упродовж тисячоліть, і тільки нині вимальовуються обриси цього синтезу.
Генеза економічної єдності світу охоплює три великі періоди, що відповідають трьом епохам у розвитку людських цивілізацій: аграрній, індустріальній та постіндустріальній (ноосферно-космічній). На нинішньому етапі формується економічний базис єдиної світової цивілізації. Матеріальні підвалини цього всесвітньо-історичного процесу створюються у сфері виробництва, в умовах і формах економічного життя людства.
Головною детермінантою зближення економічних форм життя народів і держав є новітні ресурси і комунікації, що зумовлюють організаційно-господарські способи функціонування економік різних країн. Глибинною основою тут виступають зміни у власності на засоби виробництва і глобалізація економічних процесів. У наш час відбуваються всебічна соціалізація власності, з одного боку, і з іншого — її дематеріалізація на базі інформатизації, інтелектуалізації виробництва. соціалізація, і дематеріалізація, хоч і різною мірою, охоплюють усі країни світу. Маємо також поступове структурне зближення національних господарств і за найважливішими загальноекономічними пропорціями, адаптуються їхні галузеві та міжгалузеві структури. Триває зближення структури зайнятого населення, його професійно-освітнього складу тощо. Водночас залишається доволі виразним поділ країн світу на центр та периферію.
Процес усебічного зближення у сферах виробництва, науково-технологічної діяльності та послуг зумовлений посиленням дії загально-цивілізаційних законів і закономірностей, що охоплюють також сфери політики, ідеології, культури. Глобальний синтез, який поширюється на всю планету, веде до утворення світової економічної спільноти, цілісної господарської міжнародної структури. Серед чинників, що формують економічну єдність світу, треба також зазначити інтернаціоналізацію виробництва та обігу, міжнародну господарську інтеграцію, науково-технологічну революцію, необхідність спільного розв'язання глобальних проблем людства тощо.
Поглиблення інтернаціоналізації господарства
Інтернаціоналізація господарського життя почалася за епохи великого машинного виробництва. Вона означає не що інше, як поступовий вихід виробництва за межі окремої країни та формування його міжнаціональних форм у межах світового господарства.
Можна виділити три головні етапи розвитку інтернаціоналізації господарського життя. На першому етапі (приблизно кінець XVIII — кінець XIX ст.) інтернаціоналізація виробництва грунтувалася переважно на взаємодії національних господарств завдяки простій кооперації. Основним каналом взаємного «обміну речовин» були найпростіші форми міжнародних економічних зв'язків, насамперед зовнішня торгівля. Інтернаціоналізація виробництва та обігу стала однією з найголовніших передумов формування світового господарства. Між цими двома процесами існує діалектичний взаємозв'язок.
На другому етапі (кінець XIX — середина XX ст.) інтернаціоналізація виробництва переходить в іншу стадію, що пов'язана з розвитком складної кооперації. Характерною ознакою складної кооперації є те, що вона грунтується на міжнародному поділі праці, який стає визначальним чинником поглиблення інтернаціоналізації господарського життя та формування світового господарства. У цей час розвиваються всі його основні форми: загальний, частковий та одиничний поділ праці.
Існують різні показники, що визначають якісні та кількісні аспекти інтернаціоналізації господарського життя. Це, зокрема, рівень міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, обсяги міжнародно- інвестиційної діяльності, обороту фінансового капіталу, спільної підприємницької діяльності, міграція робочої сили тощо.
Технологічний поступ та розвиток міжнародних виробничих систем
Матеріальні фактори, різноманітні ресурси є інтегративною, субстанційною основою єдності світового господарства. Взаємодія матеріально-речового та живого чинників виробництва на всіх етапах всесвітньої історії формувала різні види історичних спільностей людей. Характер і зміст цих спільностей визначаються рівнем розвитку виробництва. В умовах панування примітивних засобів виробництва поставали переважно локальні ринки. З розвитком транспорту і піднесенням рівня продуктивних сил поступово формуються регіональні (континентальні) ринки, торгівля починає набувати світового характеру. Ці процеси пов'язані з великими географічними відкриттями, з науковою революцією, поштовх яким дала епоха Відродження. Становлення світового ринку і навіть світового господарства не зняло проблеми соціально-економічної та матеріально-речової гетерогенності світу. Протягом усього XX ст. відбувався складний процес кристалізації економічної єдності планети на основі матеріальних джерел господарського розвитку, стрімкого нарощування електронних комунікацій, культурної експансії, зростання відкритості та взаємозалежності країн в умовах ринкової парадигми.
Зближення якісних характеристик матеріально-речового і живого чинників сучасного виробництва відбувається насамперед у результаті науково-технологічної революції, яка має всесвітній характер. Розвиваючись під визначальним впливом НТР, фактори виробництва відповідно також набувають інтернаціонального, світового характеру. Вони втрачають «національну самобутність» і замкненість, стають універсальними. Це однаковою мірою стосується і засобів виробництва, і робочої сили.
Науково-технологічна революція вносить кардинальні зміни в систему сучасного виробництва. Найголовніші процеси пов'язані з широкою інтелектуалізацією виробництва, його дематеріалізацією, мініатюризацією. Інтелектуалізація означає, що на даному етапі суттєво зростають вимоги до живого чинника виробництва — робочої сили, її професійно-кваліфікаційного рівня. Витрати на наукову, інженерну працю сягають нині 2/3 загальних витрат на виробництво товарів.
Дематеріалізація виробництва, його комп'ютеризація та інформатизація пов'язані зі зміною моделі економічного розвитку, з переходом від екстенсивного до інтенсивного типу господарського зростання. Економіка «полегшується», зменшуються питомі витрати сировини, матеріалів, енергії, інших ресурсів на виготовлення одиниці продукції, тобто поліпшуються показники її трудо-, фондо-, енерго-, матеріалоємності.
Сучасне обличчя міжнародних виробничих систем, їхня організація не в останню чергу визначаються такими процесами, як електронізація, роботизація, комп 'ютеризація виробництва, впровадження біотехнології. Електронізація виробництва дає змогу вилучити із безпосереднього його процесу робочу силу, веде до часткової або повної автоматизації технологічних процесів. Виникають можливості для створення банків даних про основні тенденції розвитку світової торгівлі, фінансів, руху цін на найважливіші товари тощо. З допомогою ЕОМ установлюються тісні кореспондентські міжбанківські зв'язки, відбувається обмін даними про курси акцій на головних фондових біржах і про ціни товарів на товарних біржах світу. В цій же системі можна дістати інформацію про стан світових грошових ринків, курсів валют, ціни на золото тощо.
Всебічне застосування комп'ютерної техніки, мікропроцесорів, біотехнології, лазерної техніки, порошкової металургії, мембранної та на-нотехнології, виробів із кераміки, матеріалів із заданими властивостями, елементів космічного виробництва — все це свідчить про початок нової ери суспільно-економічного розвитку — ноосферно-космічної світової цивілізації.
Новий тип факторів виробництва, що формуються як всесвітні, називають біотехнотронними. Саме вони становлять ядро економічної єдності світу, складають майбутню структуру світового господарства. Домінуючою основою ноосферного типу виробництва стане творчо-інтелектуальна діяльність людини, перенесення акценту з використання переважно м'язової енергії до широкого залучення інтелекту, психічної енергії. Якщо у XX ст. розвиток відбувався під знаком «звільнення» енергії атомного ядра, то у ХХІ-му визначальним стане «звільнення» психічної енергії людини, своєрідна психологічна революція. Пріоритет отримає розумова праця — вчених, інженерів, економістів,
банківських службовців, управлінців, юристів, а також зайнятих у невиробничій сфері. Значно зросте роль міжнародного менеджменту, всієї системи організації та управління світогосподарськими процесами через регіональні та міжнародні організації. Подальше об'єднання світового господарства об'єктивно потребує посилення міжнародних важелів регулювання світогосподарських зв'язків.
Головні елементи глобальної економіки
Глобалізація економічного розвитку випливає із глибокої взаємозалежності складових світового господарства, з його єдності й цілісності, що посилюються в умовах широкого розгортання інтернаціоналізації виробництва та обігу, інтенсифікації інтеграційних процесів. Відбувається суперечливий процес глобального синтезу, який втягує у свій вир практично всі країни світу.
Цей розвиток не є односпрямованим, лінійним, який передбачає створення єдиної монолітної міжнародної економічної системи. Поряд із глобальною інтеграцією проявляються дезінтеграційні тенденції, і не лише у світовому масштабі, а й у межах окремих країн. Яскравим прикладом тут може бути колишній СРСР. Конкретна практика, що виходила з певного примату політики, ідеології над економікою, призвела до серйозних перекосів в економічному розвиткові і країни в цілому, й окремих республік та регіонів.
Однак домінуючою все ж залишається тенденція до всесвітньої економічної інтеграції, а значить і до глобалізації господарського розвитку і окремих країн, і світової економіки в цілому. Глобалізація еко- немічного зростання означає не що інше, як установлення безпосереднього зв'язку національних економік і світового господарства, їхній глибокий взаємовплив. У наш час жодну господарську акцію практично неможливо здійснити у відриві від світогосподарських процесів. Тут даються взнаки, по-перше, масштаби сучасного виробництва, по-друге, піднесення ролі міжнародного поділу, та кооперації праці в розвиткові національних економік.
В кінцевому підсумку досягнення економічного оптимуму передбачає найширше використання максимального господарського простору — регіонального, континентального, планетарного і навіть космічного. Процес формування елементів глобальної економіки розвивається одночасно в декількох напрямах. Перший з них пов'язаний зі збутом товарів і послуг на внутрішньому ринку в умовах, з одного боку, значного зростання масштабів виробництва, з іншого — відносного насичення потреб усередині країни саме на товари і послуги національного виробництва. На цій основі виникає постійна необхідність пошуку зовнішніх ринків для реалізації валового продукту у вартісній та натурально-речовій формах.
Другий напрям має дещо протилежну спрямованість. Він передбачає широкий вихід на світовий ринок через відсутність у національному господарстві всієї гами засобів і предметів праці, які б забезпечували безперервність і розширення процесу виробництва. Мова йде про широку закупівлю на світовому ринку машин і устаткування, нових технологій, сировини, матеріалів, електроенергії, нафти, газу тощо. Розширення цього каналу міжнародного економічного спілкування детермінується, з одного боку, неможливістю та економічною недоцільністю виробництва в межах окремих країн усієї номенклатури, скажімо, продукції машинобудування. Економічно вигідніше розвивати міжнародну спеціалізацію та взаємний обмін продукцією. З іншого боку, запаси природних ресурсів розміщені по країнах і регіонах украй нерівномірно, що потребує їх певного «перерозподілу» з допомогою світової торгівлі. Наприклад, на країни — експортери нафти (ОПЕК) припадає 37 % загальносвітового видобутку нафти, а споживають вони лише 15 %; відповідні ж показники для промислово розвинутих держав становлять 15 і 56 %.
Отож глобальна економіка охоплює такі основні елементи:
• міжнародну науково-технологічну сферу;
• систему міжнародного виробництва;
• світовий ринок і міжнародну торгівлю;
• міжнародну валютно-фінансову систему.
Міжнародні науково-технічні відносини найбільш концентровано виявляються у формуванні світового ринку технологій, ноу-гау, патентів і ліцензій, інжинірингових та інформаційних послуг. Відповідно до визначальних тенденцій світового економічного розвитку в сучасних умовах різко посилюється значення науково-технічних компонентів господарського зростання як факторів динамізації та якісного вдосконалення виробництва. Так, обсяг наукової діяльності подвоюється приблизно кожні 10—15 років, а кількість наукових співробітників, за даними ЮНЕСКО, за останні 50 років зростала майже вчетверо швидше, ніж загальна чисельність населення, підвоюючись у розвинутих країнах кожні 7—10 років. Подвоєння кількості заявок на наукові відкриття та винаходи відбувається в середньому кожні 2,5—3 роки.
Згідно з прогнозами у XXI ст. науково-дослідною роботою займатимуться близько 20 % працездатного населення. На цій основі посилюватимуться процеси інтелектуалізації виробництва і праці, зростатиме ефективність використання всіх ресурсів. Провідні позиції в міжнародному технологічному обміні міцно утримують США, частка яких у продажі ліцензій становить майже 2/3 світового обсягу. Слідом ідуть Японія, Велика Британія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург і Швеція. Останнім часом значну активність у цій сфері виявляють також Австралія, Нова Зеландія, Бразилія, Ірландія, Мексика, Фінляндія та інші країни.
Ліцензійна торгівля охоплює переважно електротехнічну й електронну промисловість, загальне машино-, приладобудування, автомобільну, авіаракетну промисловість, хімію і нафтохімію, біотехнологію, ресурсозберігальні технології. Порівняно новим напрямом диверсифікації міжнародної ліцензійної торгівлі є галузі обчислювальної техніки та засоби автоматизації, у тому числі комплексно автоматизовані виробництва з використанням єдиних транспортних систем та систем управління на базі ЕОМ.
Особливості сучасного етапу розвитку науково-технологічної сфери проявляються, зокрема, у змінах структури міжнародної торгівлі.
В останні роки питома вага товарів, виготовлених за високими технологіями, зросла у міжнародній торгівлі вдвічі, за середніми технологіями — майже в 1,5 раза за одночасного скорочення первинних продуктів і товарів із низькими технологіями. Усе це сприяє піднесенню загального рівня світового технологічного розвитку, розширює можливості використання технологічних ресурсів менш розвинутими країнами. Широка міжнародна кооперація в галузі науки і техніки, обмін технологіями, патентами і ліцензіями формують постійно діючу міжнародну науково-технологічну систему.
Сфера міжнародного виробництва як елемент глобальної економіки викристалізовується нині на основі взаємодії трьох найголовніших процесів: міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, спільної інвестиційної діяльності й спільного підприємництва. Найвиразніше тут проявляється роль транснаціональних корпорацій, спільних підприємств, вільних економічних (експортних) зон тощо. Відносини у сфері міжнародного виробництва визначають зміст, динаміку і структуру господарської взаємодії в інших підсистемах світової економіки.
У процесі посилення глобалізації господарського життя органічно поєднуються національні та інтернаціональні форми виробництва. На цій основі розвивається міжнародне (багатонаціональне) виробництво в результаті взаємодії в єдиному виробничому процесі різних за своїм походженням ресурсів і факторів. Найяскравіше це проявляється в діяльності транснаціональних корпорацій, спільних підприємств, при реалізації міжнародних інвестиційних проектів, у межах вільних економічних зон тощо. У цілому на вказані форми міжнародного виробництва нині припадає від ЗО до 50 % матеріального, фінансового й технологічного обороту світової економіки. У 2004 р. у світі налічувалося понад 70 тис. ТНК і 690 тис. їхніх філій, загальний обсяг продажів яких становив приблизно 19 трлн дол., тоді як обсяг світового експорту дорівнював 9,15 трлн.
Значного поширення у навчальній і науковій літературі набула еклектична парадигма міжнародного виробництва Дж. Даннінга. Він, зокрема, виділяє п'ять основних типів міжнародного виробництва залежно від детермінуючих факторів:
• виробництва, що грунтуються на ресурсовій базі та спільному використанні капіталів, технологій, додаткових активів, природних ресурсів, інфраструктури, ринків;
• виробництва ринкової основи, які також спільно володіють капіталами, технологіями, інформацією. Крім того, використовуються сучасний менеджмент і організаційний досвід, здійснюються реконструкція і модернізація, вводяться в дію інші потужності, отримується ефект економії в результаті стрімкого розширення масштабів виробництва, реалізуються переваги від зниження матеріальних і трудових витрат, від стимулювальних заходів урядової політики;
• виробництва, що грунтуються на раціональній спеціалізації продуктів або технологічних процесів. Вони поєднують характерні риси та особливості перших двох типів міжнародного виробництва, а також мають широкий доступ до ринків, економію на масштабах і географічній диверсифікації. Досягається економія і від спеціалізації та концентрації виробництва, зниження трудозатрат, реалізуються переваги від розміщення підприємств у приймальних країнах;
• змішані виробництва, що складаються з різних комбінацій названих чотирьох типів. Окрім того, вони використовують переваги ринку та портфельних інвестицій.
Синтез різних типів міжнародного виробництва дає можливість реалізувати три головні групи переваг: власності, розміщення виробництва і інтерналізації. Додаткові переваги пов'язані зі спільним використанням активів та із трансакційними діями.
Переваги власності та нематеріальних активів виражаються у виробничих інноваціях, виробничому менеджменті, організаційних і маркетингових системах, інноваційних потужностях (некодифікованих знаннях), людському капіталі, фінансах, ноу-гау та ін. Переваги спільного управління на базі об'єднаної власності полягають в економії на масштабах та в результаті спеціалізації, виняткового або пільгового доступу до джерел робочої сили, природних ресурсів, фінансової інформації, ринків продукції, дешевих ресурсів материнської компанії. Постають більш сприятливі можливості для отримання достовірних даних про міжнародні ринки, в тому числі грошові та фінансові, що зменшує ризик від валютних коливань.
Переваги інтерналізації пов'язані насамперед із подоланням негативних чинників, що випливають з так званої відмови, чи неспроможності, ринку (market failure). Йдеться про скорочення витрат на дослідження й торгівлю, запровадження власності, пов'язаних із зміною кон'юнктури та можливою ціновою дискримінацією на ринку. Сюди ж належать використання гарантій якості проміжного і кінцевого продуктів, економія від взаємозалежної діяльності, компенсація від ринкових трансакцій, уникнення негативних дій уряду (квоти, тарифи, ціновий контроль, податки). Нарешті, фірма контролює пропозицію та обсяги витрат, охоплюючи технологію, ринки збуту, в тому числі конкуренцію, може замовляти перехресне субсидування, впроваджувати трансферні ціни, конкурентну чи антиконкурентну стратегію, цілком отримувати інтернальний ефект доти, доки, за Р. Коузом, «внутрішньо-фірмові витрати менші, ніж витрати ринкових трансакцій».
Переваги розміщення виробництва можуть реалізовуватися або у країні походження багатонаціональних корпорацій, або у приймальних країнах, у тому числі шляхом створення дочірніх компаній тощо. Тут виникають додаткові можливості ефективного просторового розподілу природних, техніко-економічних, інтелектуальних ресурсів, а саме грошей, енергії, матеріалів, компонентів, напівфабрикатів з метою зниження затрат і цін. Цьому ж слугують міжнародні транспортні й комунікаційні витрати, стимули інвестиційної діяльності. Долаються штучні бар'єри в торгівлі, створюється необхідна інфраструктура, розв'язуються комерційні, правові, освітні, транспортні та комунікаційні проблеми. Навіть мовні, етнокультурні, митні й інші розбіжності використовуються з вигодою для підприємства. Досягається економія внаслідок централізації наукових і маркетингових досліджень.
Робляться поправки на економічну систему й політику уряду, на інституційні основи розподілу ресурсів.
Усього на транснаціональні корпорації, де найповніше проявляється міжнародний характер виробництва, припадає понад 20 % світової продукції, близько ЗО % світового промислового виробництва і 1/5 внутрішньофірмової торгівлі.
Важливим різновидом інтернаціонального виробництва є міжнародна інвестиційна діяльність. Розрізняють дві основні форми міжнародних інвестицій — портфельні та прямі іноземні інвестиції (ПП).
Портфельні інвестиції — це виключно фінансові активи у вигляді облігацій та акцій, які деномінуються в національну валюту. Переважного розвитку така форма міжнародного підприємництва набула ще до Першої світової війни. Головним інвестором виступала Велика Британія, яка була зацікавлена в отриманні у такий спосіб додаткових природних ресурсів із менш розвинутих держав і колоній. Купуючи акції та облігації, інвестор претендував тільки на чистий дохід фірми. Портфельні, або фінансові, інвестиції здійснювалися насамперед із допомогою банків чи інвестиційних фондів. Після Першої світової війни портфельні інвестиції занепали й відновилися лише в 1960-х роках.
Початок третього тисячоліття характеризується активізацією міжнародних портфельних інвестицій, що пов'язано з диверсифікацією та лібералізацією світового фінансового ринку, вдосконаленням його інституціональної та інформаційної інфраструктури. Потоки міжнародних портфельних інвестицій циркулюють переважно між розвинутими країнами. В останні роки сферою інвестування стали об'єкти на «ринках, що виникають» (emerging markets), до яких належать і постсоціалістичні країни. Динаміка портфельних інвестицій збігається з аналогічними процесами у сфері ПІІ. В 1990 р. ввезення портфельних інвестицій становило 189,1 млрд дол., а в 2000 р. спостерігалося збільшення до 1560,5 млрд дол. Найбільшими «чистими» споживачами портфельних інвестицій останніх років є Бразилія, Китай, Росія, Чілі, Південна Африка.
Значно більше поширені в наш час прямі інвестиції, які є реальними капіталовкладеннями в підприємства, землю, торгівлю, фінанси. Вони також здійснюються з допомогою експортних інвестиційних товарів чи передання технологій, досвіду управління, коли інвестор зберігає контроль над інвестованим капіталом. Прямі інвестиції використовуються, як правило, при створенні нових фірм (спільних підприємств) або ж для встановлення контролю над певною фірмою шляхом закупівлі контрольного пакета акцій. У міжнародній практиці прямі інвестиції широко застосовуються транснаціональними корпораціями у виробництві готових промислових виробів, видобутку сировини, розширенні сфери послуг. Вони є важливим каналом міжнародного переміщення приватного капіталу.
У 2005 р. світове вивезення прямих інвестицій сягнуло 779 млрд дол., що дещо менше, ніж у попередньому році. Простежується тенденція зміни напрямків інвестиційних потоків на користь країн, що розвиваються.
Загальний обсяг прямих інвестицій, залучених цими країнами, у 2004 р. зріс на 40 % (до 233 млрд дол.), тоді як їхні потоки у розвинуті країни звузилися на 14 %. Частка країн, що розвиваються, у глобальних потоках прямих інвестицій склала 36 %, тобто сягнула рекордного з 1997 року рівня. Серед найбільших імпортерів прямих інвестицій — США, Велика Британія та Китай.
Важлива роль у формуванні й диверсифікації міжнародного виробництва належить спільним підприємствам (joint ventures) та вільним економічним зонам. Спільні підприємства створюються в таких формах: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства, холдинги тощо. Вони характеризуються трьома визначальними ознаками: спільним майном, спільним управлінням і спільним розподілом прибутку. Сфера діяльності спільних підприємств охоплює передвиробничу стадію (науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи, інформаційні послуги), процес виробництва товарів, збут і обслуговування після продажу, співробітництво в галузі фінансів, страхової справи, транспорту, туризму та ін. Різке зростання кількості спільних підприємств спостерігається останнім часом у країнах Східної Європи, нових незалежних державах, що виникли на території колишнього СРСР, у Китаї. Зокрема, в Польщі діє понад 6 тис. спільних підприємств, у Румунії — 14,5 тис, в Угорщині — 13,5 тис, у Китаї — майже 40 тис. До того ж ЗО—40 % транснаціональних корпорацій також здійснюють свою діяльність у вигляді спільних підприємств. Винятково сприятливі умови для розвитку міжнародного виробництва створюються у вільних економічних зонах. Розрізняють безмитні зони, або зони вільної торгівлі, експортні промислові зони, парки технологічного розвитку, зони страхових і банківських послуг (of shore), імпортно-промислові зони. За різними оцінками, у світовій економіці існує майже 3 тис. вільних економічних зон, які обслуговують понад 10 % світового товарообігу.
У розвинутих країнах поширені переважно вільні митні й транзитні зони й порти, технополіси і технопарки. У практиці країн, що розвиваються, більшість вільних зон спрямовано на експортне виробництво. Для країн із перехідною економікою характерне використання різних видів комбінованих (комплексних) зон.
Найбільші масштаби у розбудові вільних економічних зон спостерігаються у Бразілії та Китаї. Створена в Амазонії вільна економічна зона «Манаус» займає майже чверть території Бразілії (3,6 млн км2). Вона стала потужним полюсом зростання бразільської економіки. Загальний обсяг інвестицій у цю зону починаючи від 1967 р. становив близько 20 млрд дол., а щорічний продаж продукції сягає 7 млрд дол. У Китаї статус вільних економічних зон отримали чотири великі території та 14 приморських міст. Загальна сума іноземних інвестицій становить тут понад 100 млрд дол. Через вільні економічні зони реалізується 2/3 зовнішньоторговельного обороту Китаю.
Функціональною сферою світової економіки, в якій віддзеркалюється рух різних ресурсів, що переміщуються між країнами, регіонами, фірмами та юридичними особами, є міжнародний обіг, світова торгівля. Про її зростаюче значення в сучасному світовому економічному розвитку свідчать дані таблиці 2.1.
Наведені в таблиці дані свідчать, що як у світовому масштабі, так і в регіональному розрізі темпи зростання світового експорту значно випереджали темпи зростання світового ВВП, причому в розвинутих країнах більш як у два рази. З урахуванням того, що розвинуті країни забезпечують більшу частину світового експорту, вони ж справляють вирішальний вплив на загальносвітові показники. Парадоксальною видається картина участі перехідних економік у світовому експорті, де за умов господарської рецесії у 90-ті роки спостерігалися доволі високі темпи зростання експорту. Це була чи не єдина економічна сфера, що адекватно реагувала на світову економічну кон'юнктуру.
Загальний обсяг світового експорту товарів і послуг становив у 2005 р. 12 трлн 684 млрд дол.
Невпинно підвищується питома вага товарного експорту у світовому ВВП. Ця усталена тенденція наочно ілюструє зростаючу роль глобальних чинників економічного розвитку, посилення відкритості національних господарств (табл. 2.2).
Найважливіші тенденції в розвитку міжнародної торгівлі спричинені вирішальним впливом на його динаміку і структуру сучасної науково-технологічної революції, радикальних змін, що відбуваються в системі «наука — техніка — виробництво». Різко загострюється конкуренція на світових ринках товарів і послуг, посилюються регіоналізація міжнародної торгівлі та відповідна сегментація єдиного світового ринку; зростає інтерналізація торгівлі, тобто відносно відокремлюється міжфірмовий товарообмін з метою економії на ринкових трансакціях; дедалі виразніше виявляються процеси натуралізації товарообміну (бартер), що загрожує відкинути ці відносини на рівень простої форми обміну.
2004-й рік позначився позитивними зрушеннями у торговельному плані. Загальний обсяг міжнародної торгівлі зріс на 9 %. Аналітики із COT пов'язують це з загальними тенденціями зростання світової економіки (зокрема, світового валового продукту — 4 %). Обсяг світового експорту досяг 9,153 трлн дол., світового імпорту — 9,495 трлн дол. Серед головних експортерів — Німеччина (10 %), США (8,9 %), Китай (6,5 %), Японія (6,2 %), Франція (4,9 %). Серед головних імпортерів — США (16,1 %), Німеччина (7,6 %), Китай (5,9 %), Франція (4,9 %), Велика Британія (4,9 %).
Світовий товарний експорт розміщується по країнах та регіонах світу досить нерівномірно. Так, у 2004 р. на розвинуті країни його припало близько 67 %. Відповідно до регіональної структури експорту на Європу припало 45,25 % світового експорту, на Азію — 26,8 %, на Північну Америку — 14,86 %, на Латинську Америку — 3,1 %, на Африку — 2,6 %.
Істотні зрушення відбулись у структурі світового товарного експорту. Головна й довготривала тенденція полягає в тому, що в загальному товарообігу збільшується частка готових промислових виробів при відповідному зменшенні питомої ваги сировинних товарів. Важливою функціональною складовою економічної структури світу є міжнародна валютно-фінансова система. В умовах суттєвого розширення ринкових відносин за рахунок держав Центральної, Південно-Східної Європи та колишнього СРСР роль цієї сфери незмірно посилюється. Збільшуються масштаби та обсяги міжнародних фінансово-кредитних операцій, зростає кількість суб'єктів валютно-фінансових відносин, постають нові міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації. Річний обсяг міжнародних фінансових операцій у 10—15 разів перевищує масштаби світової торгівлі, тобто сягає приблизно 150 трлн дол.
Найбільш характерними ознаками міжнародної валютно-фінансової системи є наявність «плаваючих» валютних курсів, що функціонують на основі Ямайських угод 1976 p.; диверсифікація ліквідних засобів унаслідок впровадження в міжнародний обіг спеціальних прав запозичення (СПЗ) і регіональної валюти (євро); підвищення ролі та значення в міжнародних розрахунках валют провідних індустріальних
держав (США, Японії); функціонування розгалуженої системи міжнародних фінансових центрів, що забезпечують переміщення фінансових ресурсів у світовому масштабі; створення світової телекомунікаційної мережі (СВІФТ), що об'єднує міжнародну валютно-фінансову систему в органічну цілісність, надає їй відчутних глобальних рис.
Світові гроші — головна ланка міжнародної валютної системи. Вони є логічним продовженням внутрішніх грошей, вищою формою їх функціонального застосування. Міжнародну валютну систему складають два основні грошові блоки: резервні національні валюти й наднаціональні валюти. Основна функція міжнародної валютної системи — ефективне опосередкування платежів за експорт та імпорт між окремими країнами, створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва і поділу праці.
Характер функціонування міжнародної валютно-кредитної системи та ступінь її усталеності залежать від відповідності цієї системи та відносин, що у ній складаються, реальним потребам світового господарства, розстановці сил і співвідношенню інтересів головних економічних суб'єктів світу. У зв'язку з цим міжнародна валютно-кредит--на система має відповідати таким основним вимогам:
• забезпечувати міжнародний обмін достатнім обсягом платіжно-розрахункових і кредитних засобів, що користуються довірою учасників валютно-кредитних відносин;
• мати певний запас міцності для сталого функціонування в умовах структурних перманентних перебудов у різних частинах світового господарства, що відбуваються хворобливо і часто дезорганізовують зовнішньоекономічний товарообіг протягом певного періоду (СНД, колишня СФРЮ та ін.);
• бути достатньо еластичною для того, щоб гнучко пристосовуватися до внутрішніх та зовнішніх чинників функціонування міжнародних економічних відносин;
• сприяти збалансованості, гармонізації економічних інтересів суб'єктів світогосподарських зв'язків усіх структурних рівнів — починаючи від фірм (ТНК) і закінчуючи великими інтеграційними об'єднаннями на взірець ЄС. Поглиблення міжнародного поділу праці, глобалізація міждержавних господарських зв'язків зумовлюють необхідність лібералізації міжнародних валютно-кредитних відносин і поступової уніфікації національних валютно-кредитних систем.
У реальному житті процеси у сфері міжнародних валютно-кредитних відносин відбуваються стрибкоподібно, суперечливо, супроводжуються глибокими кризовими явищами національного, регіонального і світового масштабу, біфуркаціями системи міжнародних валютно-кредитних відносин у процесі її формування як цілісності.
На основі всебічного розвитку валютно-кредитних відносин замкнуті економічні системи (як це було ще донедавна у колишньому СРСР) трансформуються у відкриті, що зумовлює їхнє взаємне зближення, інтегрування у глобальну економіку.
Сутність світової економічної рівноваги
Економічна рівновага — одне із ключових понять, що розкриває закономірності макрорівня розвитку господарства і в національному, і у світовому масштабі. Концептуальні засади теорії економічної рівноваги були сформульовані в XIX — першій половині XX ст. у працях західних економістів А. Курно, Л. Вальраса, В. Джевонса, А. Маршалла. Сучасні інтерпретації здійснені теоретиками неокласичного синтезу — американцями Дж. Гіксом і П. Семюелсоном. Найдосконалішим є вчення про часткову і загальну економічну рівновагу, сформульоване Н. Кондратьєвим. Член Римського клубу Е. Пестель дав визначен- ня глобальної економічної рівноваги, російський учений О. Богданов ще у 1920-х роках уживав терміни «гранична рівновага» та «рухлива рівновага». Ще з часів Л. Вальраса в науковий обіг запроваджено поняття конкурентної рівноваги, а вже у наші дні обгрунтовано норму рівноваги, статичну і динамічну рівновагу.
Суть економічної рівноваги полягає у дотриманні відповідності між матеріально-речовою і вартісною частинами суспільного продукту, між попитом і пропозицією на ринку (товарному, інвестиційному, фінансовому, ринку праці, послуг, технологій тощо). Економічна рівновага — це стан господарської системи, якого вона прагне, момент, поодинокий випадок її існування. Глобалізація сучасного економічного розвитку загострює проблеми збереження екологічної рівноваги у природі, рівноваги між найважливішими економічними регіонами світу: Північ — Південь, Схід — Захід тощо. Світова економічна рівновага — багатовимірна і багатофакторна система, що формується під впливом сукупності різноспрямованих сил і складається з низки елементів. Вона відчуває на собі дію природно-географічних сил і різноманітних факторів — соціально-політичних, економічних, національних, етнічних, історичних і т. д. Світова економічна рівновага має різні форми прояву: матеріально-речову і вартісну, глобальну й регіональну, граничну, загальну та часткову, конкурентну та ін.
Матеріально-речова економічна рівновага — продукт індустріальної цивілізації, її найвищого, сучасного етапу. Вона передбачає дотримання певних пропорцій у світовому масштабі між головними галузями сучасного виробництва: промисловістю і сільським господарством, видобувними та обробними галузями промислового виробництва, між різними видами транспорту, між сферою виробництва та інфраструктурою тощо. На постійні зміни, що відбуваються у сфері матеріального виробництва, спроможний реагувати лише ринок, який своїми зворотними сигналами сприяє дотриманню динамічної матеріально-речової рівноваги світу. Водночас поступове і зростаюче вичерпання головних природних ресурсів індустріального розвитку надзвичайно ускладнює і загострює проблему матеріально-речової економічної рівноваги в наш час.
Вартісна економічна рівновага характеризується зовнішніми та внутрішніми аспектами. її зовнішнім проявом виступає матеріально-речовий склад суспільного продукту чи світового товарообігу. Кореляційний зв'язок між вартісною і матеріально-речовою частинами будь-яких економічних структур забезпечується з допомогою цін, валютних курсів, фінансових інструментів. Внутрішня будова вартісної рівноваги грунтується на співвідношенні між головними ліквідними засобами: золотом, міжнародними валютними ресурсами, національними вільно конвертованими валютами.
1 зовнішні, і внутрішні аспекти вартісної економічної рівноваги взаємодіють та відтворюються на світових грошовому, фінансовому, валютному, фондовому ринках. Кількісні та якісні параметри цих ринків є своєрідними індикаторами, що демонструють стан і головні тенденції розвитку вартісної економічної рівноваги світу. На сучасному етапі її характер визначають такі процеси, як демонетизація золота, зміцнення інституту СПЗ, регіональної валюти, а також національних валют розвинутих країн у розв'язанні світогосподарських проблем.
Глобальна економічна рівновага визначається як такий стан, коли кількість населення та обсяг капіталу залишаються незмінними, а між силами, що впливають на їхнє збільшення або зменшення, підтримується стійкий баланс. Е. Пестель називає такі основні умови глобальної рівноваги:
• обсяг капіталу і кількість населення залишаються незмінними; темпи народжуваності та смертності однакові, так само як і попит капітальних вкладень (інвестицій) та амортизації;
• усі початкові й кінцеві значення — народжуваності, смертності, інвестицій і амортизації капіталу — мінімальні;
• рівні, на яких стабілізуються капітал та кількість населення, і співвідношення між цими рівнями встановлює суспільство згідно зі своїми потребами.
Як бачимо, одна з перших спроб визначення глобальної економічної рівноваги стосується національного господарства, в якому держава відповідними економічними та іншими засобами здатна впливати на динаміку та структуру економічного розвитку. У світовому співтоваристві поки що не створено інституційних структур, які могли б регулювати світову економічну систему. Таким чином, на нинішньому етапі глобальна економічна рівновага світу формується, з одного боку, на основі взаємодії національних господарських комплексів, з іншого — з допомогою імпульсів, які надходять зі світового ринку.
Регіональна економічна рівновага найяскравіше проявляється в інтеграційних об'єднаннях. Наприклад, у Європейському Союзі проводиться єдина аграрна політика, реалізуються спільні науково-технічні програми, створено єдиний валютний союз тощо.
Надзвичайно важливим для міжнародних економічних відносин, усієї системи світогосподарських зв'язків є поняття граничної рівноваги. Як правило, це такий ступінь економічної рівноваги, який передує кризовим явищам у світовому господарстві. Згідно із «законом найменших», за О. Богдановим, гранична рівновага комплексу (системи) визначається його найслабшою ланкою. Неминуча після досягнення граничної рівноваги криза являє собою не що інше, як перехід до нової рівноваги, з новими параметрами та компонентами. Такі якісні зміни парадигми світового господарства відбувалися після 1917 р. в результаті кардинальних зрушень в економіці Росії, після Другої світової війни та в 1950—60-х роках, коли зазнала краху світова колоніальна система. Нова економічна рівновага встановлювалася після світової кризи 1929—1933 pp., після енергетичної кризи 1970-х років, після кризи валютно-фінансової системи 1976 p., після розпаду СРСР у 1991 р.
У літературі здійснені численні спроби формалізувати, тобто мате- матично виразити, економічну рівновагу. Загальна економічна рівновага, як правило, визначається для окремих країн. Але така модель може з певними застереженнями поширюватись і на світове господарство в цілому. Спрощене математичне вираження світової економічної рівноваги має такий вигляд:
Фкс = ЕВс+ЕРЗ, де Фкс — фонд кінцевого споживання;
ЕBc — сумарне виробництво світу;
ЕP3 — сумарні економічні резерви і запаси.
Наведене рівняння відображає основну мегапропорцію світового господарства: співвідношення між виробництвом і споживанням. Із нього виводиться низка похідних рівнянь, що характеризують рух інвестиційних і трудових ресурсів, амортизаційні фонди та демографічні зрушення, конкурентну рівновагу тощо.
Основні пропорції світової економіки
Пропорції світової економіки складають мільйони й мільярди економічних зв'язків, що здійснюються між її контрагентами за певний проміжок часу. Здебільшого пропорції виявляються на світовому ринку, в окремих сферах світового господарства, у сукупності міжнародних економічних відносин.
Основними пропорціями, які характеризують стан, закономірності й тенденції світового господарства, є співвідношення між попитом і пропозицією на світовому ринку; між сумою цін товарів і послуг у світовій торгівлі та кількістю міжнародних ліквідних засобів, що опосередковують рух товарних потоків і послуг; між матеріально-речовою і вартісною частинами світового товарообігу; між міжнародним вантажообігом і потужністю транспортних засобів, що забезпечують ці перевезення, та ін. В окремих сферах світового господарства формуються міжгалузеві та внутрішньогалузеві натуральні чи вартісні пропорції між видобувними й обробними галузями промисловості; між харчовою та легкою промисловістю і сільським господарством; між нафтохімічною і нафтодобувною промисловістю; між промисловістю з виробництва мінеральних добрив і сільським господарством тощо (рис. 2.2).
Нарешті, формуються міжнародні пропорції в окремих підсистемах світогосподарських зв'язків. Так, у науково-технічній сфері підтримується співвідношення між фундаментальними дослідженнями, прикладними розробками і дослідно-конструкторськими роботами, що знаходить свій прояв у співвідношенні форм міжнародної науково-технічної кооперації, патентово-ліцензійної торгівлі та науково-виробничого співробітництва. У валютно-фінансовій сфері складаються динамічні пропорції між різними валютами, що опосередковують операції на світовому ринку товарів і послуг, на міжнародному фінансовому ринку, ринку інвестицій тощо.
У цілому ж існує об'єктивна пропорція між: промисловим, торговим і позичковим капіталом. В останні десятиліття намічається негативна тенденція відриву фінансового, позичкового капіталу від своєї першооснови — матеріально-речового змісту товарів, послуг і капіталів. Так, із щоденного обсягу валютних угод, що перевищує 1,2 трлн дол., лише 10 % дійсно опосередковують рух реальних товарів і капіталів. Щорічна
різниця між обсягами брутто і нетто міжбанківських операцій становила у 1980-х роках понад 800 млрд дол. Зростання фіктивного капіталу і спекулятивних дій у цій сфері міжнародного економічного життя значно утруднює дотримання рівноваги між найважливішими сферами світового господарства, про що свідчать спалахи світової фінансової кризи у Південно-Східній Азії (1997 p.), у Росії та Бразилії (1998 p.).
Механізми регулювання світової економічної рівноваги
Світова економіка — надзвичайно складна система, що розвивається згідно з притаманними їй законами й закономірностями. Стихійний розвиток цих процесів в умовах посилення економічної єдності світу, формування цілісної міжнародної економічної системи може спричинити і вже спричиняє такі наслідки, які можуть обернутися серйозними катаклізмами. Пізнання основних тенденцій і суперечностей розвитку світового господарства дає можливість створення певного механізму регулювання цієї органічної системи. На рівні світового співтовариства немає організацій, що забезпечували б підтримку економічної рівноваги (ex ante), тобто збалансованого і пропорційного розвитку всіх елементів глобальної економіки, як це відбувається в національних господарствах. Світова економічна рівновага є продуктом взаємодії всіх країн, які входять до системи міжнародного поділу праці.
В останні десятиліття здійснені спроби регулювання економічної рівноваги, насамперед за допомогою спеціально створених міжнародних організацій. Вони охоплюють окремі найбільш уразливі підсистеми світового господарства: торгівлю, валютно-фінансові та кредитні відносини, промисловий розвиток, навколишнє природне середовище, регіональне економічне і науково-технічне співробітництво тощо.
Найповніше механізми колективного управління і регулювання міжнародних економічних відносин представлені в системі Організації Об'єднаних Націй. Ці питання грунтовно обговорюються на сесіях найвищого органа ООН — Генеральної Асамблеї, особливо на її спеціальних засіданнях, у Секретаріаті, в Економічній і Соціальній Раді (ЕКОСОР), у Другому комітеті з економічних і фінансових питань та ін. Ряд створених при ООН міжнародних організацій займаються вужчими проблемами міжнародного економічного спілкування, мають певну функціональну спрямованість. Серед них Конференція ООН із торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Організація Об'єднаних Націй із промислового розвитку (ЮНІДО), Міждержавний комітет ООН з науки і техніки в цілях розвитку, Програма ООН із навколишнього природного середовища і т. д.
Значною подією міжнародного економічного життя стали рішення VI спеціальної і XXIX сесій Генеральної Асамблеї ООН (1974 p.), які прийняли Декларацію і Програму дій щодо встановлення нового міжнародного економічного порядку (НМЕП) та Хартію економічних прав та обов'язків держав. Ще раніше, починаючи від 1961 р., в ООН почали розроблятися стратегічні програми економічного розвитку, розраховані на десятиліття.
Широкі повноваження з регулювання міжнародних економічних відносин має Економічна і Соціальна рада ООН. Численні комітети, комісії, що охоплюють усе розмаїття економічного та соціального життя планети, покликані реалізувати положення Статуту Ради, у п'ятому пункті якого прямо говориться про необхідність забезпечення рівноваги світової економічної системи.
