Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Політекономічний аспект (1997)
13. Сучасний стан та перспективи розвитку сільськогосподарського виробництва
Закономірності розвитку сільського господарства
Сільське господарство — друга за значущістю галузь матеріального виробництва після промисловості та один із найдавніших видів господарської діяльності людини. Зародившись ще в епоху неоліту, воно протягом тисячоліть залишалося головною формою набуття матеріальних благ. За цей час сільське господарство пройшло у своєму розвитку цілу низку етапів, кожному з яких були притаманні свої особливості використання землі, співвідношення землеробства і тваринництва, системи їх ведення, взаємодії з іншими галузями, характеру впливу на навколишнє середовище. Незважаючи на те, що на сучасному етапі сільське господарство в цілому вже не має такого всеохоплюючого значення, як колись, воно залишається важливою складовою світової економіки.
У сільському господарстві ще й сьогодні зайнята половина економічно активного населення світу. За загальною кількістю зайнятих (1,3 млрд) із цією галуззю не може змагатися жодна інша. При цьому якщо у країнах, що розвиваються, в сільському господарстві працює більше 2/3 зайнятого населення, а в окремих із них — 3/4, то в розвинутих країнах — менше 1/10, а у США — лише 2,4 %.
Найбільші площі земель, які використовуються в землеробстві, розташовані в Азії (майже 1/3 світових площ), значні вони у Північній Америці і Північній Євразії (по 1/6). Найбільш розорані землі Західної та Центральної Європи, де в середньому під землеробство віддано понад 1/3 площі, а в окремих країнах — навіть 1/2 і більше, як, наприклад, в Україні, Італії, Польщі, Угорщині, Нідерландах, Данії та ін. Серед країн світу найпотужніші земельні ресурси мають країни СНД і особливо Росія, Україна, Казахстан), США, Індія, Китай, Бразилія, Канада, Австралія (табл. 13.1).
Утім природні луки й пасовиська в усіх регіонах світу, за винятком Європи, помітно переважають над землями, що обробляються, а в Австралії це перевищення сягає більш ніж десятикратної величини.
Головна проблема світового земельного фонду сьогодні — це деградація сільськогосподарських земель. Під цим учені розуміють виснаження родючості, ерозію, заболочування грунтів, зниження біологічної продуктивності природних пасовищ, засолення і заболочування площ, які зрошуються, тощо.
За деякими розрахунками, людство вже втратило 2 млрд га колись продуктивних земель. Тільки через ерозію грунтів, яка поширена не лише у відсталих, а й у багатоземельних економічно розвинутих країнах, щорічно із сільськогосподарського обороту вилучається 6—7 млн га. Приблизно половина зрошуваних земель світу охоплена засоленням і заболочуванням, що також призводить до щорічної втрати 1,5 млн га.
Використання інтенсивних технологій у сільському господарстві загострило проблеми водної та вітрової ерозії та призвело до зниження родючості на великих площах земної поверхні. У багатьох місцях відбувається ущільнення верхнього шару грунту, викликане використанням важкої техніки. Згідно з даними американського Інституту світових ресурсів, деградація фунтів та їхньої забезпеченості водою охоплює вже 16 % світових сільськогосподарських площ.
У країнах Півдня особливо поширене засолення фунтів, спричинене інтенсивним випаровуванням, особливо в зонах зрошувального хліборобства. Із зрошенням пов'язано також загострення проблеми води в цих країнах, де 80 % всієї води, що споживається, іде на потреби сільського господарства. За прогнозами, у 2015 р. багато країн, що розвиваються, не зможуть підтримувати нинішній рівень зрошування. Вважається, що виробництво однієї тонни зерна потребує близько тисячі тонн води. Тому надмірне викачування ґрунтової води в багатьох районах, де вирощують зернові, створює важко або взагалі нерозв'язну проблему.
Найбільш очевидний результат усіх цих негативних явищ — помітне скорочення оброблюваних земель, що припадають на душу населення. Так, у колишньому СРСР цей показник зменшився від 1,03 га у 1960 р. до 0,81 в кінці 80-х років (табл. 13.2). А в окремих країнах світу забезпеченість ріллею скоротилася до катастрофічного рівня (в Китаї — до 0,09 га, у Єгипті — до 0,05 га).
Сільське господарство — складна виробнича, соціальна та екологічна система, де взаємодіють безліч економічних, соціальних і біологічних факторів. Сільськогосподарські підприємства не тільки забезпечують потреби суспільства у продовольстві й сировині для промисловості, а й беруть участь у відтворенні його демографічного і трудового потенціалу, відновленні екологічної рівноваги та збереженні навколишнього середовища.
На відміну від інших сфер виробництва сільське господарство ведеться на великих площах і територіально розпорошене. У ньому використовуються земля (основний засіб виробництва), світло, тепло, вода та живі організми — рослини й тварини. Разом із тим практично в усьому світі діяльність, пов'язана із забезпеченням населення продуктами харчування та споживання, вийшла за межі власне сільського господарства і утворює нині систему взаємозалежних галузей, в якій взаємодіють сільське господарство, переробна промисловість, складське і холодильне господарство, підприємства оптової та роздрібної
торгівлі, підприємства сільськогосподарського машинобудування, сільськогосподарської хімії, сільськогосподарської науки, агробанки та ін. Коли ж мова йде про світове господарство, то систему, в якій поєднуються сільське господарство і пов'язані з ним галузі, називають агробізнесом, або агровиробничою сферою.
Необхідно також зазначити, що основним соціально-економічним фактором сільськогосподарського виробництва є аграрні відносини, які залежать від способу виробництва, форми земельної власності, характеру землекористування.
В економічно розвинених країнах більша частина земельного фонду і основні виробничі фонди зосереджені у фермерських господарствах. Основою організації сільськогосподарського виробництва є сімейна ферма. Частина землі належить державі, а також великим монополіям і церкві.
У країнах, що розвиваються, — картина більш строката. Там у середньому більше половини землі перебуває в общинному землеволодінні або обробляється дрібними сімейними господарствами. Виробництво тут напівнатуральне або дрібнотоварне. Другий за площею (але основний за виробництвом) сектор землекористування — крупні землеволодіння. У Латинській Америці — це великі латифундії, у країнах Азії та Африки — землеволодіння місцевих феодалів (султани, шейхи, племінні вожді та ін.). Але феодальні відносини поступово змінюються на капіталістичні, і дедалі більшого значення набувають плантаційне (особливо в Латинській Америці та Південно-Східній Азії) та місцями — фермерське господарства.
Процес перебудови переживають землеволодіння і агровиробництво постсоціалістичних країн. Колишні колгоспи, радгоспи, комуни перетворюються на кооперативи й агрофірми різних типів, поступово розвивається фермерське господарство.
Іншими соціально-економічними факторами, що визначають розвиток сільського господарства і агропромислової сфери світу в цілому, є рівень його технічної оснащеності, рівень хімізації, рівень упровадження досягнень сільськогосподарської науки.
Основні галузі сільськогосподарського виробництва
У сільському господарстві 99 % продукції виробляють рослинництво і тваринництво. Інші галузі — аквакультура (розведення риб, молюсків та ін.), використання комах (шовківництво і бджільництво) - відіграють незначну роль.
Співвідношення рослинництва і тваринництва залежить від кількох факторів: рівня індустріалізації країни (у Північній Америці та Європі — високомеханізоване тваринництво), природних умов (пасовищне тваринництво у посушливих степових і напівстепових районах), етнічних і релігійних особливостей тієї чи іншої країни (наприклад, іслам забороняє вживати свинину, індуїзм — убивати корів).
Головною галуззю сільського господарства є рослинництво. Його основою є зернове господарство. Зернові культури становлять найважливішу групу продовольчих культур, які дають зерно — головний продукт харчування людини, корми для сільськогосподарських тварин і сировину для багатьох галузей промисловості.
Зернові культури займають майже половину посівних площ світу (720 млн га), а річне збирання зерна у світі сягає 1,8—2,0 млрд т (табл. 13.3). Головні зернові культури — пшениця, кукурудза, рис — забезпечують 3/4 світового виробництва зерна. Провідні виробники пшениці у світі — США, Китай, Індія, Франція, Канада, Австралія, Казахстан, Росія, Україна. Основні райони вирощування кукурудзи — Північна та Південна Америка. США є виробником до 50 % світового врожаю кукурудзи. Значну її кількість збирають у Китаї, Бразилії, Мексиці, ПАР. Рис як головна продовольча культура більш ніж половини населення Землі вирощується переважно на затоплених територіях. Понад 90 % світових посівів рису знаходиться у країнах Азії, в тому числі близько 60 % в Індії та Китаї. За рівнем його виробництва виділяються Китай (36 %), Індія, Індонезія, В'єтнам, Японія, Бангладеш, Таїланд, Філіппіни.
У країнах помірного клімату для фуражних і частково продовольчих потреб вирощують ячмінь. Він поширений в Україні, Росії, Китаї, Чехії, США, Канаді. Овес вирощують у Росії, Польщі, Франції, Великій Британії, близько -50 % його посівів — у США й Канаді. Жито поширене в Росії, Білорусі, Польщі, ФРН, Франції. Із зернобобових культур найбільш популярними є соя (в основному в США, Китаї, Бразилії, Індонезії), горох (у Європі, Азії, Африці тощо).
Технічні культури (цукрову тростину, бавовник, каучуконоси, виноград, най, каву, какао) вирощують в екваторіальному, тропічному і субтропічному поясах. У помірному поясі поширені льон-довгунець, соняшник, соя, цукрові буряки. Найважливішу технічну культуру — бавовник — вирощують переважно у країнах, що розвиваються (Індія, Пакистан, Бразилія, Єгипет, Туреччина). Основні виробники бавовни-волокна — Китай, Узбекистан, Таджикистан, США; джуту — Індія, Бангладеш, Шрі-Ланка. Більше половини вирощуваного у світі цукру отримують із цукрової тростини (Куба, Мексика, Бразилія, США, Аргентина та ін.).
Головні райони виробництва цукрових буряків — СНД, Польща, Чехія, Словаччина, ФРН, Франція, США. З олійних найбільше культивують соняшник (Росія, Україна, Болгарія, Аргентина, Уругвай) та сою (США, КНР, Росія, Бразилія).
Основними експортними товарами країн, що розвиваються, є чай (Індія, Шрі-Ланка), кава (Бразілія, Колумбія, Мексика, Індія, країни Східної Африки), какао (Бразілія), арахіс (країни Азії, Африки, Америки), пальмова олія (Конго, Індонезія, Малайзія).
Важливою галуззю сільського господарства є тваринництво. Воно розвинуте в усіх регіонах світу. Ця галузь дуже різноманітна за складом, напрямами (м'ясне, молочне, вовняне тваринництво), рівнем інтенсивності та продуктивності. Тваринництво забезпечує населення продуктами харчування (молоко, масло, м'ясо, сало, яйця та ін.), легку і харчову промисловість — сировиною (вовна, шкіра, м'ясо, молоко та ін.), дає живу тяглову силу (коні, воли, осли, мули, верблюди, олені), деякі корми (кісткове борошно та ін.), лікарські засоби (гормони, сироватки) та органічні добрива.
Провідна ділянка тваринництва — скотарство. Світове поголів'я великої рогатої худоби становить 1,3 млрд, у тому числі 225,3 млн корів. Близько 35 % світового поголів'я зосереджено в Азії, головним чином в Індії та Китаї; більше 17 % — у Південній Америці, переважно Бразилії, Аргентині, Колумбії; близько 15 % — у Північній Америці, з них майже 2/3 у США; 14 % — в Африці (Ефіопія, Судані, ПАР, Нігерія); 15 % — у Європі (Франція, ФРН, Польща, Україна); близько 2 % — в Австралії. 97 % світового поголів'я буйволів зосереджено в Азії.
Свинарство розвинуте в Європі, Азії, Північній Америці, в районах з інтенсивним землеробством. Світове поголів'я свиней становить понад 850 млн. Майже половина його зосереджена в Азії, в тому числі в Китаї (перше місце у світі). Серед інших країн за рівнем свинарства виділяються США, Бразилія, ФРН, Данія, Франція, Велика Британія, Нідерланди, Угорщина.
Вівчарство як галузь тваринництва, що займається розведенням овець із метою отримання продуктів харчування і сировини для легкої та харчової промисловості, найбільш розвинуте у країнах із багатими пасовиськами. Світове поголів'я овець — 1,2 млрд. Понад І/З цих. тварин зосереджена в Азії (Китай, Індія, Туреччина, Іран, Пакистан, Афганістан, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Туркменістан); більше 18 % — в Австралії та Новій Зеландії; 16,5 % — в Африці (ПАР, Ефіопія, Алжир та ін.); понад 16 % — у Західній та Східній Європі (Велика Британія, Румунія, Іспанія, Франція); 8,9 % — у Північній Америці, в основному в Аргентині, Бразилії, Уругваї, Перу.
Основну кількість м'яса, молока та іншої тваринницької продукції виробляють розвинуті країни світу. Країни, що розвиваються, забезпечені тваринними білками дуже погано. В цілому у світі виробляється понад 160 млн т м'яса. Основні його виробники — країни Західної та Східної Європи, Північної Америки і Китай. Середньорічне споживання м'яса на душу населення світу — менше 35 кг. Украй низьким є рівень споживання м'яса у країнах Африки, більшості країн Латинської Америки і Південно-Східної Азії, тоді як у провідних країнах він сягає 120—130 кг.
Дедалі більшого значення у виробництві м'яса набуває птахівництво, особливо у США, країнах Західної Європи. Птахівництво — одна з найдинамічних галузей світового сільського господарства. Світове поголів'я птиці — понад 120 млрд. Із загальносвітового поголів'я курей на Азію припадає більше 40 % (близько 1/2 у Китаї, 1/5 в Японії, Індії та Індонезії); на Європу — близько 17 % (найбільше у Франції, Великій Британії, Італії, Румунії); на Північну Америку — до 11 % (близько 1/2 у США, 1/4 у Мексиці); на Південну Америку — близько 10 % (2/5 у Бразилії); на Африку — 9 % (Нігерія, Ефіопія, Єгипет, ПАР). Світове виробництво пташиного м'яса становить близько 45 млн т, яєць — понад 500 млрд шт.
За останні десятиліття птахівництво розвивалося найбільш високими темпами порівняно з іншими галузями тваринництва: приріст виробництва у світі щорічно становив 5 %, в Азії — 7,5 %, а в Китаї — 12 %. За прогнозами, світове виробництво м'яса птиці буде зростати щорічно на 4—5 %. З усієї продукції птахівництва до 80 % складають кури, 15—17 % — індики.
Перевагами птахівництва є нижчі, порівняно з іншими видами м'яса, ціни, висока якість м'яса (низький вміст жиру і високий — білка), а також можливість його приготування у найрізноманітніших формах.
Прискореному розвиткові сільськогосподарського виробництва
сприяла так звана революція землеробства, а згодом — іще більшою мірою — промислова революція. Промисловість виробляла для сільського господарства дедалі більшу кількість робочих та силових машин, які постійно вдосконалювалися та урізноманітнювалися. Широке застосування сучасної високопродуктивної техніки, електрифікація, хімізація, використання досягнень біологічної науки, запровадження науково-господарської організації значно змінили сільськогосподарське виробництво і систему його зв'язків. Багато трудових процесів набуло промислового характеру.
Процес індустріальної перебудови сільського господарства, який називають зеленою революцією, у США, Канаді, Великій Британії в основному був здійснений ще напередодні війни, а в більшості інших країн Західної Європи і в Японії — у 1950—60-х роках. Можна стверджувати, що нині постіндустріальні країни перебувають на принципово новому етапі біотехнологічної революції, який характеризується широким застосуванням біотехнології, ЕОМ, абсолютно нових способів захисту рослин, обробітку грунту, зрошення та ін. Що ж стосується застосування терміна «зелена революція» у 1960—70-ті роки, то це було пов'язано з перенесенням її нововведень у країни, що розвиваються.
Сільське господарство розвинутих країн і країн, що розвиваються
Найбільш високого рівня нині сягає сільське господарство розвинутих країн Заходу, які вступили в постіндустріальну стадію свого розвитку. Різке зниження частки цієї галузі у ВВП, а також у зайнятості економічно активного населення аж ніяк не означає її занепаду. Навпаки, це свідчить про глибоку структурну перебудову галузі, про докорінну зміну її місця в загальній системі економіки, про органічне поєднання сільського господарства з іншими галузями, а також наукою, про формування агропромислового комплексу та агробізнесу.
Сучасне сільськогосподарське виробництво неможливо уявити ізольованим, що розвивається і функціонує поза національною економікою. В реальному житті воно базується на міжгалузевій виробничій кооперації, котра пов'язує сільське господарство і сполучені з ним галузі економіки, які, з одного боку, постачають сільському господарству засоби виробництва та всі необхідні технічні умови виробництва; з іншого — переробляють сільськогосподарську сировину і доводять готові продукти харчування до споживача.
На основі такої взаємодії різних галузей виникає агропромисловий комплекс (АПК). АПК — це функціональна багатогалузева підсистеми, що виражає взаємозв'язок, взаємодію сільського господарства та поєднаних із ним галузей економіки з виробництва сільськогосподарської техніки, сільськогосподарської продукції, її зберігання, транспортування, перероблення та реалізації. Формування АПК пов'язане з переходом сільського господарства до машинної стадії виробництва, яка значно поглибила і розширила технологічні та функціональні зв'язки сільського господарства з іншими галузями економіки.
Практично всі галузі національної економіки тієї чи іншої країни прямо чи опосередковано беруть участь у функціонуванні АПК, структура якого охоплює три сфери:
1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства;
2) власне сільське господарство;
3) перероблення, зберігання і реалізація готової продукції.
Розвиток міжгалузевої кооперації приводить до того, що у вартості продукції, яка виробляється в межах АПК, постійно зростає частка першої і третьої сфер і знижується частка другої сфери.
Фірми першої сфери, що орієнтуються на підвищення ефективності агропромислового комплексу, є ініціаторами наукових розробок, базою практичного розв'язання значних міжгалузевих проблем. Прискорення НТП в усіх галузях економіки за умов конкуренції створює для фірм цієї сфери постійну необхідність упроваджувати новітні засоби виробництва. Такі фірми перетворюються на центри, що визначають напрями технічного прогресу, розробляють нові технологічні методи виробництва, які дають змогу ефективно експлуатувати техніку в сільському господарстві й гарантувати не тільки якість засобів виробництва, а й їхню конкурентоспроможність. Це проявляється у постійному зростанні техніки, збільшенні її одиничних потужностей, у зміні технології, організації автоматизованих систем у сільському господарстві та ін.
У постіндустріальних країнах за вартістю продукції сфери АПК нині поєднуються у пропорції 1:2:7. Ось чому про сільське господарство цих країн не можна судити тільки за рівнем другої сфери. Достатньо зазначити, що в АПК США у цій сфері зайнято 3 млн осіб, тоді як у третій сфері — 16 млн.
Більше того, в останні десятиліття у країнах Заходу виник міжнародний агробізнес, ядро якого утворюють великі ТНК, що контролюють виробництво і збут продуктів харчування. Серед ста найпотужніших із них — більше 40 американських і понад ЗО західноєвропейських.
Важливою складовою АПК є продовольчий комплекс (ПК), до якого входять і галузі переробки сільськогосподарської продукції нехарчового призначення. Поняття «продовольчий комплекс» особливо стосується економіки країн Заходу, де по суті відсутнє виробництво власне технічної сировини: бавовни, льону та ін. У США на частку продовольчого комплексу припадає 9/10 усієї продукції, що виробляється АПК.
Матеріальною основою формування сучасного АПК є, по-перше, поглиблення суспільного поділу праці; по-друге, виробничо-технічне кооперування сільського господарства з іншими галузями національної економіки, яке безперервно розширюється і поглиблюється. На сьогодні безпосередній виробник сільськогосподарської продукції (наприклад фермер), як правило, не доводить до повного ступеня готовності до споживання свою продукцію.
Чим більше розвинута міжгалузева кооперація, тим менша частка сільського господарства у вартості кінцевого продукту АПК. У США, скажімо, у структурі ВНП питома вага агробізнесу становить 15,8 %, у тому числі: фермерство — 1,4 %, матеріальне забезпечення фермерських господарств — 5,2 %, переробка — 2,7 %, транспорт — 0,6 %, оптова і роздрібна торгівля продуктами харчування — 5,9 %.
Індустріалізація сільського господарства відіграє ключову роль у якісних процесах в АПК та економіці в цілому. Вона веде до скорочення чисельності зайнятих у сільському господарстві; зменшення нетоварної частки продовольства, що споживається сільським населенням; збільшення частки міського і несільськогосподарського населення; до переходу функції приготування їжі від домашнього господарства до сфери громадського господарства на промисловій основі.
Наприклад, сьогодні 27,3 % американців мешкають у сільській місцевості, але лише 1,9 % живуть на фермах. Один фермер виробляє продукцію для 129 осіб (94 у США і 35 поза межами країни). При цьому США забезпечують 43 % світового виробництва соєвих бобів, 21 % бавовни, 34 % кукурудзи, 12 % пшениці.
У країнах Західної Європи, на відміну від США, формування ПК відбувалося не тільки в межах національної економіки, а й на основі світогосподарських зв'язків. Це зумовлено тим, що країни Західної Європи не забезпечували себе повністю не тільки сільськогосподарською сировиною, а й необхідними засобами виробництва. В той же час найбільші західноєвропейські харчові корпорації ведуть свою діяльність і за межами національних кордонів (приклад — швейцарський концерн «Нестле»). В основному тут ПК функціонує в межах Європейського Союзу.
Основою сільського господарства як розвинутих країн, так і країн, що розвиваються, є фермерські господарства.
Ферми у країнах Західної Європи та Північної Америки, духе варіюючи за розмірами, є в основному сімейними. Середній розмір ферми залежить від місцевих історичних, соціальних, природник умов і спеціалізації. В Австралії, наприклад, він досягає 1,8 тис. га, у США і Канаді — близько 200 га, тоді як у Західній Європі він складає 17, а в Японії — 2 га. Незважаючи на кількісну перевагу дрібних і середніх ферм, основну частину товарної продукції дають великі ферми, до того ж процес концентрації виробництва на цих фермах триває. Для економічно розвинутих країн Заходу докапіталістичні аграрні відносини вже абсолютно не характерні. В
них значно переважає розвинуте товарне сільське господарство з поділом його на :
• пасовищне тваринництво (ранчо);
• пасовищне тваринництво із зрошувальним або незрошувальним землеробством;
• екстенсивне землеробство парового і перелогового типу;
• екстенсивне землеробство парового й перелогового типу із пасовищним тваринництвом;
• інтенсивне землеробство із плодозмінною сівозміною: незрошуване; зрошуване;
садівництво, городництво;
• інтенсивне тваринництво на рільничому кормодобуванні: із зрошуваним землеробством; із незрошуваним землеробством
У сільськогосподарському виробництві розвинутих країн функціонують різноманітні типи підприємств, що являють собою модифікації фермерського господарства, які доповнюють одна одну. Різноманітність організаційних форм в аграрній сфері ЄС та інших розвинутих країн підвищує ступінь стійкості сільськогосподарського виробництва і гарантує продовольчу забезпеченість населення цих країн.
У згаданих державах іде поступова еволюція окремої частини фермерських господарств у великі групові ферми, акціонерні й кооперативні, але вони поширені здебільшого не в сільському господарстві, а в інших галузях АПК. Основу ж сільського господарства становлять дрібні та середні ферми, частка яких у Великій Британії та Швеції становить понад 60 %, у ФРН, США і Фінляндії — близько 80 % тощо.
З розвитком НТП зростають розміри фермерських господарств, обсяги виробництва, потреби в капіталі, витрати на матеріально-технічні ресурси, ціни на землю. З цих причин деякі ферми зазнають труднощів, і їм дедалі важче забезпечувати рентабельність виробництва.
Високим економічним досягненням фермерських господарств розвинутих країн сприяють різні фірми та кооперативи: постачальницько-збутові, упроваджувальні, посередницькі, з переробки продукції, банки та ін. На частку закупівельно-постачальницьких кооперативів у країнах ЄС припадає до 50 % обсягу поставок товаровиробникам необхідних засобів виробництва. В таких державах, як Норвегія, Фінляндія, Швеція, цей показник дорівнює близько 60 %, у США — 76 %. Основою кооперативної постачальницької діяльності є забезпечення мінеральними добривами і кормами. У ряді держав кооперативам належить істотна роль у постачанні фермерів насінням тощо.
Основні типи кооперативів, що діють у США, можна поділити на три групи: маркетингово-закупівельні, постачальницькі та сервісні. Із загальної кількості кооперативів 51 % займається в основному маркетинговою діяльністю, 37 % — діяльністю постачальницького характеру, 12 % забезпечують фермерів необхідними послугами. Через кооперативи у США реалізується 81 % молока, 36 % бавовни та насіння цієї культури, 38 % зерна та насіння олійних культур, 18 % фруктів і овочів, 8 % великої рогатої худоби. В середньому ЗО % усієї сільськогосподарської продукції збувається через кооперативи. Постачальницькі кооперативи на 45 % забезпечують фермерів добривами, на 43 % паливом, на 28 % хімікатами, на 20 % кормами, на 14 % насінням.
Уряди розвинутих країн надають загальнодержавного значення розвиткові національного сільського господарства і забезпеченню населення продовольством. За останні півстоліття в цих країнах широко застосовувалися різноманітні засоби державного регулювання сільського господарства. Підтримка фермерів розглядається як обов'язковий і безумовний елемент державної політики. Уряди активно підтримують своїх товаровиробників: стимулюють науково-технічний прогрес і структурну перебудову агробізнесу, забезпечують сприятливий режим торгівлі, оподаткування, встановлюють мінімальний рівень дохідності фермерів та ін.
Усі форми підтримки аграрного сектора економіки в країнах ОЕСР оцінювалися на початку 1990-х років у середньому в 11—14 тис. дол. на рік на одного повністю зайнятого фермера. Цей показник коливався від 2—3 тис. дол. у Швейцарії до 33 тис. у Норвегії. У країнах ЄС допомога в середньому становила 8—10 тис. дол., у США — 20—27 тис.
Початок формування багатосторонніх систем підтримки сільського господарства в розвинутих країнах припадав в основному на 1970-ті роки, а у 80-ті цей процес повсюдно посилився. Загальний рівень субсидування (прямого і прихованого, за рахунок підвищення цін), узятий як процент від виручки за реалізовану продукцію, на початку та в середині цього десятиліття в цілому був досить високим, а до 1987 р. він узагалі сягнув половини вартості продукції, що реалізується.
Державна підтримка сільського господарства, передусім заради підтримання його міжнародної конкурентоспроможності, привела до того, що досить значна частка доходів фермерів надходить за рахунок витрат державного бюджету — як національного, так і наднаціонального. Характерне в цьому плані становище у Європейському Союзі: основна частка бюджету цієї міжнародної організації йде на підтримку цін на сільськогосподарську продукцію і захист від впливу світового ринку.
Поряд із наднаціональними у ЄС функціонують національні системи субсидування. Прикладом масової державної підтримки сільського господарства є Франція. Тут, окрім загальних основних дотацій і субсидій, що йдуть через апарат ЄС, існує низка програм прямих виробничих субсидій. їхня частка у валовому доході сільського господарства коливається по роках від 4,6 до 15 %.
У США — країні з кращими у світі природними умовами для сільськогосподарського виробництва - також широко практикується пряма цільова фінансова допомога фермерам, не говорячи вже про систему підтримки цін, стимулювання експорту, розвитку сільської інфраструктури та ін. Тільки на 1993/94 р. із федерального бюджету на потреби аграрного сектора було виділено 63 млрд дол. Із них прямі субсидії фермерам склали 20 млрд Окрім того, держава щорічно закуповує у фермерів на 18—20 млрд дол. продовольства для цільового призначення. Закупівля цієї продукції відбувається за стабільно високими цінами. В цілому бюджетні асигнування перевищують у шість разів фермерські капіталовкладення і становлять 40 % усієї валової продукції ферм.
Унаслідок дії угоди Уругвайського раунду ГАТТ і подальшої лібералізації міжнародної торгівлі сільськогосподарськими продуктами та підвищення світових цін на продовольство еквівалент виробничих субвенцій у 24 державах ОЕСР знизився від 42 % у 1994 р. до 41 % у 1995 р. Під еквівалентом виробничих субвенцій (ЕВС) розуміється відношення суми виділених державних дотацій до вартості агропродукції. Однак, незважаючи на прагнення обмежити державні субвенції аграрному сектору, в абсолютному вираженні вони зростають. Так, в останні роки країни-члени ОЕСР витрачають на підтримку свого сільського господарства щорічно близько 300 млрд дол. (промислово розвинуті країни в цілому — 350 млрд) при ринковому обсязі виробництва сільськогосподарської продукції у 850—900 млрд дол.
Країни, що розвиваються, дуже негативно ставляться до такої політики урядів західних країн в аграрній сфері та вимагають скасування передусім експортних субсидій в цих країнах. Особливо потерпають від експортних субсидій африканські країни — виробники бавовни. Протягом багатьох років вони вимагали від розвинутих країн, і насамперед від США, припинити субсидування виробників цієї культури, посилаючись на важке становище своїх фермерів, які страждають від низьких світових цін і витіснення американцями з їхніх традиційних експортних ринків.
Ураховуючи те, що Сполучені Штати є найбільшими експортерами бавовни (їхня частка у світовому експорті сягає 40 %), саме завдяки величезним субсидіям американські фермери є основними конкурентами африканців. Так, тільки у 2004/2005 сільськогосподарському році 25 тис. американських господарств — виробників бавовни отримали субсидії на суму 4,2 млрд дол. Така політика тільки для чотирьох західноафриканських країн (Беніну, Буркіна, Малі та Чаду), де від бавовництва залежить добробут приблизно 10 млн осіб, обертається втратами експортних доходів у розмірі 400 млн дол. щорічно, що еквівалентно 40 % їхнього товарного експорту.
Значною подією для країн, що розвиваються, стала конференція в рамках СОТ, яка відбулась у грудні 2005 р. в Гонконгу. У підсумковій декларації міститься вимога повного скасування сільськогосподарських експортних субсидій розвинутими країнами до 2013 p., а значної їх частини — до 2011 р.
Зовсім іншу картину являє собою сільське господарство країн, що розвиваються. Передусім воно внутрішньо дуже неоднорідне і охоплює два зовсім різні сектори — традиційний і сучасний.
До традиційного (споживацького або малотоварного) сектора належить переважна більшість сільського населення країн, що розвиваються, тобто мінімум 100 млн осіб у Латинській Америці, 380 млн в Африці і 800 млн в Азії. Це дрібні й найдрібніші споживацькі господарства, чимала частка яких не в змозі прогодувати велику селянську сім'ю. Вони майже не використовують ні техніки, ні мінеральних добрив. Переважає примітивне мотикове землеробство. У таких господарствах, як правило, немає спеціалізації. Селяни вирощують ті продовольчі культури — зернові, зернобобові, які становлять основу харчування і дають «найдешевші» калорії.
Аграрні реформи, що проводяться у більшості країн, що розвиваються, далеко не скрізь змінили загальну ситуацію, слабко вплинувши на інтенсифікацію і підвищення товарності сільського виробництва.
Значний вплив на сільське господарство країн, що розвиваються, мала «зелена революція», яка містила три головні компоненти. Перший з них — виведення нових сортів сільськогосподарських культур. З цією метою у 1940—90-х роках було створено 18 міжнародних науково-дослідних центрів, які спеціально вивчали різноманітні агросистеми, представлені в країнах, що розвиваються. Місцезнаходження їх такі: Мексика (кукурудза, пшениця), Філіппіни (рис), Колумбія (тропічні продовольчі культури), Нігерія (продовольчі культури гумідних та субгумідних тропічних областей), Кот д'Івуар (рисівництво Західної Африки), Перу (картопля), Індія (продовольчі культури посушливих тропічних районів) та ін.
Другий компонент «зеленої революції» — це іригація (штучне зрошення). Вона особливо важлива тому, що нові сорти зернових культур можуть реалізувати свій потенціал тільки в умовах доброго водозабезпечення. Тому з початком «зеленої революції» в багатьох країнах, що розвиваються, особливо азійських, зрошенню стали приділяти особливу увагу.
В цілому в світі частка зрошуваних земель нині складає 19 %, але саме в районах поширення «зеленої революції» вона значно більша: у Південній Азії — близько 40, а у Східній Азії та країнах Близького Сходу — 35 %. Світовими лідерами тут виступають Єгипет (100 %), Туркменістан (88), Таджикистан (81) і Пакистан (80 %).
Третій компонент «зеленої революції» — застосування сучасної техніки, добрив, засобів захисту рослин. 1 хоча загальний рівень механізації та хімізації сільського господарства в країнах, що розвиваються, ще явно недостатній, у цьому напрямі вже є певні зрушення. Прикладом можуть слугувати Мексика, Бразилія, інші країни.
Що стосується сучасного сектора сільського господарства країн, що розвиваються, то це — потужне капіталістичне виробництво, немовби «вбудоване» в традиційну аграрну економіку цих країн. Представлений цей сектор передусім великими добре організованими плантаціями, які займають кращі землі, широко використовують найману робочу силу, машини, добрива, штучне зрошення. Однак такі плантації спеціалізуються переважно на одній товарній культурі (цукрова тростина, кава, какао, чай, каучук, банани, бавовник, олійна пальма), а їх виробництво зорієнтоване насамперед на зовнішні ринки, оскільки ці культури хоча й трудомісткі, але дуже прибуткові.
В останні роки у сільському господарстві країн Азії, Африки та Латинської Америки відбуваються деякі зміни на краще. Наприклад, якщо наприкінці XX ст. загальна вартість світової продукції сільського
господарства зросла на 15 %, то показники Африки, Південної Америки та Азії становили відповідно 20, 25 і 35 %.
Що стосується країн Центральної та Східної Європи і СНД, то одним із важливих результатів аграрного реформування в цих країнах є зміни соціально-економічної структури аграрного сектора.
Сільське господарство — друга за значущістю галузь матеріального виробництва після промисловості та один із найдавніших видів господарської діяльності людини. Зародившись ще в епоху неоліту, воно протягом тисячоліть залишалося головною формою набуття матеріальних благ. За цей час сільське господарство пройшло у своєму розвитку цілу низку етапів, кожному з яких були притаманні свої особливості використання землі, співвідношення землеробства і тваринництва, системи їх ведення, взаємодії з іншими галузями, характеру впливу на навколишнє середовище. Незважаючи на те, що на сучасному етапі сільське господарство в цілому вже не має такого всеохоплюючого значення, як колись, воно залишається важливою складовою світової економіки.
У сільському господарстві ще й сьогодні зайнята половина економічно активного населення світу. За загальною кількістю зайнятих (1,3 млрд) із цією галуззю не може змагатися жодна інша. При цьому якщо у країнах, що розвиваються, в сільському господарстві працює більше 2/3 зайнятого населення, а в окремих із них — 3/4, то в розвинутих країнах — менше 1/10, а у США — лише 2,4 %.
Найбільші площі земель, які використовуються в землеробстві, розташовані в Азії (майже 1/3 світових площ), значні вони у Північній Америці і Північній Євразії (по 1/6). Найбільш розорані землі Західної та Центральної Європи, де в середньому під землеробство віддано понад 1/3 площі, а в окремих країнах — навіть 1/2 і більше, як, наприклад, в Україні, Італії, Польщі, Угорщині, Нідерландах, Данії та ін. Серед країн світу найпотужніші земельні ресурси мають країни СНД і особливо Росія, Україна, Казахстан), США, Індія, Китай, Бразилія, Канада, Австралія (табл. 13.1).
Утім природні луки й пасовиська в усіх регіонах світу, за винятком Європи, помітно переважають над землями, що обробляються, а в Австралії це перевищення сягає більш ніж десятикратної величини.
Головна проблема світового земельного фонду сьогодні — це деградація сільськогосподарських земель. Під цим учені розуміють виснаження родючості, ерозію, заболочування грунтів, зниження біологічної продуктивності природних пасовищ, засолення і заболочування площ, які зрошуються, тощо.
За деякими розрахунками, людство вже втратило 2 млрд га колись продуктивних земель. Тільки через ерозію грунтів, яка поширена не лише у відсталих, а й у багатоземельних економічно розвинутих країнах, щорічно із сільськогосподарського обороту вилучається 6—7 млн га. Приблизно половина зрошуваних земель світу охоплена засоленням і заболочуванням, що також призводить до щорічної втрати 1,5 млн га.
Використання інтенсивних технологій у сільському господарстві загострило проблеми водної та вітрової ерозії та призвело до зниження родючості на великих площах земної поверхні. У багатьох місцях відбувається ущільнення верхнього шару грунту, викликане використанням важкої техніки. Згідно з даними американського Інституту світових ресурсів, деградація фунтів та їхньої забезпеченості водою охоплює вже 16 % світових сільськогосподарських площ.
Найбільш очевидний результат усіх цих негативних явищ — помітне скорочення оброблюваних земель, що припадають на душу населення. Так, у колишньому СРСР цей показник зменшився від 1,03 га у 1960 р. до 0,81 в кінці 80-х років (табл. 13.2). А в окремих країнах світу забезпеченість ріллею скоротилася до катастрофічного рівня (в Китаї — до 0,09 га, у Єгипті — до 0,05 га).
Сільське господарство — складна виробнича, соціальна та екологічна система, де взаємодіють безліч економічних, соціальних і біологічних факторів. Сільськогосподарські підприємства не тільки забезпечують потреби суспільства у продовольстві й сировині для промисловості, а й беруть участь у відтворенні його демографічного і трудового потенціалу, відновленні екологічної рівноваги та збереженні навколишнього середовища.
На відміну від інших сфер виробництва сільське господарство ведеться на великих площах і територіально розпорошене. У ньому використовуються земля (основний засіб виробництва), світло, тепло, вода та живі організми — рослини й тварини. Разом із тим практично в усьому світі діяльність, пов'язана із забезпеченням населення продуктами харчування та споживання, вийшла за межі власне сільського господарства і утворює нині систему взаємозалежних галузей, в якій взаємодіють сільське господарство, переробна промисловість, складське і холодильне господарство, підприємства оптової та роздрібної
торгівлі, підприємства сільськогосподарського машинобудування, сільськогосподарської хімії, сільськогосподарської науки, агробанки та ін. Коли ж мова йде про світове господарство, то систему, в якій поєднуються сільське господарство і пов'язані з ним галузі, називають агробізнесом, або агровиробничою сферою.
Необхідно також зазначити, що основним соціально-економічним фактором сільськогосподарського виробництва є аграрні відносини, які залежать від способу виробництва, форми земельної власності, характеру землекористування.
В економічно розвинених країнах більша частина земельного фонду і основні виробничі фонди зосереджені у фермерських господарствах. Основою організації сільськогосподарського виробництва є сімейна ферма. Частина землі належить державі, а також великим монополіям і церкві.
У країнах, що розвиваються, — картина більш строката. Там у середньому більше половини землі перебуває в общинному землеволодінні або обробляється дрібними сімейними господарствами. Виробництво тут напівнатуральне або дрібнотоварне. Другий за площею (але основний за виробництвом) сектор землекористування — крупні землеволодіння. У Латинській Америці — це великі латифундії, у країнах Азії та Африки — землеволодіння місцевих феодалів (султани, шейхи, племінні вожді та ін.). Але феодальні відносини поступово змінюються на капіталістичні, і дедалі більшого значення набувають плантаційне (особливо в Латинській Америці та Південно-Східній Азії) та місцями — фермерське господарства.
Процес перебудови переживають землеволодіння і агровиробництво постсоціалістичних країн. Колишні колгоспи, радгоспи, комуни перетворюються на кооперативи й агрофірми різних типів, поступово розвивається фермерське господарство.
Іншими соціально-економічними факторами, що визначають розвиток сільського господарства і агропромислової сфери світу в цілому, є рівень його технічної оснащеності, рівень хімізації, рівень упровадження досягнень сільськогосподарської науки.
Основні галузі сільськогосподарського виробництва
У сільському господарстві 99 % продукції виробляють рослинництво і тваринництво. Інші галузі — аквакультура (розведення риб, молюсків та ін.), використання комах (шовківництво і бджільництво) - відіграють незначну роль.
Співвідношення рослинництва і тваринництва залежить від кількох факторів: рівня індустріалізації країни (у Північній Америці та Європі — високомеханізоване тваринництво), природних умов (пасовищне тваринництво у посушливих степових і напівстепових районах), етнічних і релігійних особливостей тієї чи іншої країни (наприклад, іслам забороняє вживати свинину, індуїзм — убивати корів).
Головною галуззю сільського господарства є рослинництво. Його основою є зернове господарство. Зернові культури становлять найважливішу групу продовольчих культур, які дають зерно — головний продукт харчування людини, корми для сільськогосподарських тварин і сировину для багатьох галузей промисловості.
У країнах помірного клімату для фуражних і частково продовольчих потреб вирощують ячмінь. Він поширений в Україні, Росії, Китаї, Чехії, США, Канаді. Овес вирощують у Росії, Польщі, Франції, Великій Британії, близько -50 % його посівів — у США й Канаді. Жито поширене в Росії, Білорусі, Польщі, ФРН, Франції. Із зернобобових культур найбільш популярними є соя (в основному в США, Китаї, Бразилії, Індонезії), горох (у Європі, Азії, Африці тощо).
Технічні культури (цукрову тростину, бавовник, каучуконоси, виноград, най, каву, какао) вирощують в екваторіальному, тропічному і субтропічному поясах. У помірному поясі поширені льон-довгунець, соняшник, соя, цукрові буряки. Найважливішу технічну культуру — бавовник — вирощують переважно у країнах, що розвиваються (Індія, Пакистан, Бразилія, Єгипет, Туреччина). Основні виробники бавовни-волокна — Китай, Узбекистан, Таджикистан, США; джуту — Індія, Бангладеш, Шрі-Ланка. Більше половини вирощуваного у світі цукру отримують із цукрової тростини (Куба, Мексика, Бразилія, США, Аргентина та ін.).
Головні райони виробництва цукрових буряків — СНД, Польща, Чехія, Словаччина, ФРН, Франція, США. З олійних найбільше культивують соняшник (Росія, Україна, Болгарія, Аргентина, Уругвай) та сою (США, КНР, Росія, Бразилія).
Основними експортними товарами країн, що розвиваються, є чай (Індія, Шрі-Ланка), кава (Бразілія, Колумбія, Мексика, Індія, країни Східної Африки), какао (Бразілія), арахіс (країни Азії, Африки, Америки), пальмова олія (Конго, Індонезія, Малайзія).
Важливою галуззю сільського господарства є тваринництво. Воно розвинуте в усіх регіонах світу. Ця галузь дуже різноманітна за складом, напрямами (м'ясне, молочне, вовняне тваринництво), рівнем інтенсивності та продуктивності. Тваринництво забезпечує населення продуктами харчування (молоко, масло, м'ясо, сало, яйця та ін.), легку і харчову промисловість — сировиною (вовна, шкіра, м'ясо, молоко та ін.), дає живу тяглову силу (коні, воли, осли, мули, верблюди, олені), деякі корми (кісткове борошно та ін.), лікарські засоби (гормони, сироватки) та органічні добрива.
Провідна ділянка тваринництва — скотарство. Світове поголів'я великої рогатої худоби становить 1,3 млрд, у тому числі 225,3 млн корів. Близько 35 % світового поголів'я зосереджено в Азії, головним чином в Індії та Китаї; більше 17 % — у Південній Америці, переважно Бразилії, Аргентині, Колумбії; близько 15 % — у Північній Америці, з них майже 2/3 у США; 14 % — в Африці (Ефіопія, Судані, ПАР, Нігерія); 15 % — у Європі (Франція, ФРН, Польща, Україна); близько 2 % — в Австралії. 97 % світового поголів'я буйволів зосереджено в Азії.
Свинарство розвинуте в Європі, Азії, Північній Америці, в районах з інтенсивним землеробством. Світове поголів'я свиней становить понад 850 млн. Майже половина його зосереджена в Азії, в тому числі в Китаї (перше місце у світі). Серед інших країн за рівнем свинарства виділяються США, Бразилія, ФРН, Данія, Франція, Велика Британія, Нідерланди, Угорщина.
Вівчарство як галузь тваринництва, що займається розведенням овець із метою отримання продуктів харчування і сировини для легкої та харчової промисловості, найбільш розвинуте у країнах із багатими пасовиськами. Світове поголів'я овець — 1,2 млрд. Понад І/З цих. тварин зосереджена в Азії (Китай, Індія, Туреччина, Іран, Пакистан, Афганістан, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Туркменістан); більше 18 % — в Австралії та Новій Зеландії; 16,5 % — в Африці (ПАР, Ефіопія, Алжир та ін.); понад 16 % — у Західній та Східній Європі (Велика Британія, Румунія, Іспанія, Франція); 8,9 % — у Північній Америці, в основному в Аргентині, Бразилії, Уругваї, Перу.
Основну кількість м'яса, молока та іншої тваринницької продукції виробляють розвинуті країни світу. Країни, що розвиваються, забезпечені тваринними білками дуже погано. В цілому у світі виробляється понад 160 млн т м'яса. Основні його виробники — країни Західної та Східної Європи, Північної Америки і Китай. Середньорічне споживання м'яса на душу населення світу — менше 35 кг. Украй низьким є рівень споживання м'яса у країнах Африки, більшості країн Латинської Америки і Південно-Східної Азії, тоді як у провідних країнах він сягає 120—130 кг.
Дедалі більшого значення у виробництві м'яса набуває птахівництво, особливо у США, країнах Західної Європи. Птахівництво — одна з найдинамічних галузей світового сільського господарства. Світове поголів'я птиці — понад 120 млрд. Із загальносвітового поголів'я курей на Азію припадає більше 40 % (близько 1/2 у Китаї, 1/5 в Японії, Індії та Індонезії); на Європу — близько 17 % (найбільше у Франції, Великій Британії, Італії, Румунії); на Північну Америку — до 11 % (близько 1/2 у США, 1/4 у Мексиці); на Південну Америку — близько 10 % (2/5 у Бразилії); на Африку — 9 % (Нігерія, Ефіопія, Єгипет, ПАР). Світове виробництво пташиного м'яса становить близько 45 млн т, яєць — понад 500 млрд шт.
За останні десятиліття птахівництво розвивалося найбільш високими темпами порівняно з іншими галузями тваринництва: приріст виробництва у світі щорічно становив 5 %, в Азії — 7,5 %, а в Китаї — 12 %. За прогнозами, світове виробництво м'яса птиці буде зростати щорічно на 4—5 %. З усієї продукції птахівництва до 80 % складають кури, 15—17 % — індики.
Перевагами птахівництва є нижчі, порівняно з іншими видами м'яса, ціни, висока якість м'яса (низький вміст жиру і високий — білка), а також можливість його приготування у найрізноманітніших формах.
Прискореному розвиткові сільськогосподарського виробництва
сприяла так звана революція землеробства, а згодом — іще більшою мірою — промислова революція. Промисловість виробляла для сільського господарства дедалі більшу кількість робочих та силових машин, які постійно вдосконалювалися та урізноманітнювалися. Широке застосування сучасної високопродуктивної техніки, електрифікація, хімізація, використання досягнень біологічної науки, запровадження науково-господарської організації значно змінили сільськогосподарське виробництво і систему його зв'язків. Багато трудових процесів набуло промислового характеру.
Процес індустріальної перебудови сільського господарства, який називають зеленою революцією, у США, Канаді, Великій Британії в основному був здійснений ще напередодні війни, а в більшості інших країн Західної Європи і в Японії — у 1950—60-х роках. Можна стверджувати, що нині постіндустріальні країни перебувають на принципово новому етапі біотехнологічної революції, який характеризується широким застосуванням біотехнології, ЕОМ, абсолютно нових способів захисту рослин, обробітку грунту, зрошення та ін. Що ж стосується застосування терміна «зелена революція» у 1960—70-ті роки, то це було пов'язано з перенесенням її нововведень у країни, що розвиваються.
Сільське господарство розвинутих країн і країн, що розвиваються
Найбільш високого рівня нині сягає сільське господарство розвинутих країн Заходу, які вступили в постіндустріальну стадію свого розвитку. Різке зниження частки цієї галузі у ВВП, а також у зайнятості економічно активного населення аж ніяк не означає її занепаду. Навпаки, це свідчить про глибоку структурну перебудову галузі, про докорінну зміну її місця в загальній системі економіки, про органічне поєднання сільського господарства з іншими галузями, а також наукою, про формування агропромислового комплексу та агробізнесу.
Сучасне сільськогосподарське виробництво неможливо уявити ізольованим, що розвивається і функціонує поза національною економікою. В реальному житті воно базується на міжгалузевій виробничій кооперації, котра пов'язує сільське господарство і сполучені з ним галузі економіки, які, з одного боку, постачають сільському господарству засоби виробництва та всі необхідні технічні умови виробництва; з іншого — переробляють сільськогосподарську сировину і доводять готові продукти харчування до споживача.
Практично всі галузі національної економіки тієї чи іншої країни прямо чи опосередковано беруть участь у функціонуванні АПК, структура якого охоплює три сфери:
1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства;
2) власне сільське господарство;
3) перероблення, зберігання і реалізація готової продукції.
Розвиток міжгалузевої кооперації приводить до того, що у вартості продукції, яка виробляється в межах АПК, постійно зростає частка першої і третьої сфер і знижується частка другої сфери.
Фірми першої сфери, що орієнтуються на підвищення ефективності агропромислового комплексу, є ініціаторами наукових розробок, базою практичного розв'язання значних міжгалузевих проблем. Прискорення НТП в усіх галузях економіки за умов конкуренції створює для фірм цієї сфери постійну необхідність упроваджувати новітні засоби виробництва. Такі фірми перетворюються на центри, що визначають напрями технічного прогресу, розробляють нові технологічні методи виробництва, які дають змогу ефективно експлуатувати техніку в сільському господарстві й гарантувати не тільки якість засобів виробництва, а й їхню конкурентоспроможність. Це проявляється у постійному зростанні техніки, збільшенні її одиничних потужностей, у зміні технології, організації автоматизованих систем у сільському господарстві та ін.
У постіндустріальних країнах за вартістю продукції сфери АПК нині поєднуються у пропорції 1:2:7. Ось чому про сільське господарство цих країн не можна судити тільки за рівнем другої сфери. Достатньо зазначити, що в АПК США у цій сфері зайнято 3 млн осіб, тоді як у третій сфері — 16 млн.
Більше того, в останні десятиліття у країнах Заходу виник міжнародний агробізнес, ядро якого утворюють великі ТНК, що контролюють виробництво і збут продуктів харчування. Серед ста найпотужніших із них — більше 40 американських і понад ЗО західноєвропейських.
Важливою складовою АПК є продовольчий комплекс (ПК), до якого входять і галузі переробки сільськогосподарської продукції нехарчового призначення. Поняття «продовольчий комплекс» особливо стосується економіки країн Заходу, де по суті відсутнє виробництво власне технічної сировини: бавовни, льону та ін. У США на частку продовольчого комплексу припадає 9/10 усієї продукції, що виробляється АПК.
Матеріальною основою формування сучасного АПК є, по-перше, поглиблення суспільного поділу праці; по-друге, виробничо-технічне кооперування сільського господарства з іншими галузями національної економіки, яке безперервно розширюється і поглиблюється. На сьогодні безпосередній виробник сільськогосподарської продукції (наприклад фермер), як правило, не доводить до повного ступеня готовності до споживання свою продукцію.
Чим більше розвинута міжгалузева кооперація, тим менша частка сільського господарства у вартості кінцевого продукту АПК. У США, скажімо, у структурі ВНП питома вага агробізнесу становить 15,8 %, у тому числі: фермерство — 1,4 %, матеріальне забезпечення фермерських господарств — 5,2 %, переробка — 2,7 %, транспорт — 0,6 %, оптова і роздрібна торгівля продуктами харчування — 5,9 %.
Індустріалізація сільського господарства відіграє ключову роль у якісних процесах в АПК та економіці в цілому. Вона веде до скорочення чисельності зайнятих у сільському господарстві; зменшення нетоварної частки продовольства, що споживається сільським населенням; збільшення частки міського і несільськогосподарського населення; до переходу функції приготування їжі від домашнього господарства до сфери громадського господарства на промисловій основі.
Наприклад, сьогодні 27,3 % американців мешкають у сільській місцевості, але лише 1,9 % живуть на фермах. Один фермер виробляє продукцію для 129 осіб (94 у США і 35 поза межами країни). При цьому США забезпечують 43 % світового виробництва соєвих бобів, 21 % бавовни, 34 % кукурудзи, 12 % пшениці.
У країнах Західної Європи, на відміну від США, формування ПК відбувалося не тільки в межах національної економіки, а й на основі світогосподарських зв'язків. Це зумовлено тим, що країни Західної Європи не забезпечували себе повністю не тільки сільськогосподарською сировиною, а й необхідними засобами виробництва. В той же час найбільші західноєвропейські харчові корпорації ведуть свою діяльність і за межами національних кордонів (приклад — швейцарський концерн «Нестле»). В основному тут ПК функціонує в межах Європейського Союзу.
Основою сільського господарства як розвинутих країн, так і країн, що розвиваються, є фермерські господарства.
Ферми у країнах Західної Європи та Північної Америки, духе варіюючи за розмірами, є в основному сімейними. Середній розмір ферми залежить від місцевих історичних, соціальних, природник умов і спеціалізації. В Австралії, наприклад, він досягає 1,8 тис. га, у США і Канаді — близько 200 га, тоді як у Західній Європі він складає 17, а в Японії — 2 га. Незважаючи на кількісну перевагу дрібних і середніх ферм, основну частину товарної продукції дають великі ферми, до того ж процес концентрації виробництва на цих фермах триває. Для економічно розвинутих країн Заходу докапіталістичні аграрні відносини вже абсолютно не характерні. В
них значно переважає розвинуте товарне сільське господарство з поділом його на :
• пасовищне тваринництво (ранчо);
• пасовищне тваринництво із зрошувальним або незрошувальним землеробством;
• екстенсивне землеробство парового і перелогового типу;
• екстенсивне землеробство парового й перелогового типу із пасовищним тваринництвом;
• інтенсивне землеробство із плодозмінною сівозміною: незрошуване; зрошуване;
садівництво, городництво;
• інтенсивне тваринництво на рільничому кормодобуванні: із зрошуваним землеробством; із незрошуваним землеробством
У сільськогосподарському виробництві розвинутих країн функціонують різноманітні типи підприємств, що являють собою модифікації фермерського господарства, які доповнюють одна одну. Різноманітність організаційних форм в аграрній сфері ЄС та інших розвинутих країн підвищує ступінь стійкості сільськогосподарського виробництва і гарантує продовольчу забезпеченість населення цих країн.
У згаданих державах іде поступова еволюція окремої частини фермерських господарств у великі групові ферми, акціонерні й кооперативні, але вони поширені здебільшого не в сільському господарстві, а в інших галузях АПК. Основу ж сільського господарства становлять дрібні та середні ферми, частка яких у Великій Британії та Швеції становить понад 60 %, у ФРН, США і Фінляндії — близько 80 % тощо.
З розвитком НТП зростають розміри фермерських господарств, обсяги виробництва, потреби в капіталі, витрати на матеріально-технічні ресурси, ціни на землю. З цих причин деякі ферми зазнають труднощів, і їм дедалі важче забезпечувати рентабельність виробництва.
Високим економічним досягненням фермерських господарств розвинутих країн сприяють різні фірми та кооперативи: постачальницько-збутові, упроваджувальні, посередницькі, з переробки продукції, банки та ін. На частку закупівельно-постачальницьких кооперативів у країнах ЄС припадає до 50 % обсягу поставок товаровиробникам необхідних засобів виробництва. В таких державах, як Норвегія, Фінляндія, Швеція, цей показник дорівнює близько 60 %, у США — 76 %. Основою кооперативної постачальницької діяльності є забезпечення мінеральними добривами і кормами. У ряді держав кооперативам належить істотна роль у постачанні фермерів насінням тощо.
Основні типи кооперативів, що діють у США, можна поділити на три групи: маркетингово-закупівельні, постачальницькі та сервісні. Із загальної кількості кооперативів 51 % займається в основному маркетинговою діяльністю, 37 % — діяльністю постачальницького характеру, 12 % забезпечують фермерів необхідними послугами. Через кооперативи у США реалізується 81 % молока, 36 % бавовни та насіння цієї культури, 38 % зерна та насіння олійних культур, 18 % фруктів і овочів, 8 % великої рогатої худоби. В середньому ЗО % усієї сільськогосподарської продукції збувається через кооперативи. Постачальницькі кооперативи на 45 % забезпечують фермерів добривами, на 43 % паливом, на 28 % хімікатами, на 20 % кормами, на 14 % насінням.
Уряди розвинутих країн надають загальнодержавного значення розвиткові національного сільського господарства і забезпеченню населення продовольством. За останні півстоліття в цих країнах широко застосовувалися різноманітні засоби державного регулювання сільського господарства. Підтримка фермерів розглядається як обов'язковий і безумовний елемент державної політики. Уряди активно підтримують своїх товаровиробників: стимулюють науково-технічний прогрес і структурну перебудову агробізнесу, забезпечують сприятливий режим торгівлі, оподаткування, встановлюють мінімальний рівень дохідності фермерів та ін.
Усі форми підтримки аграрного сектора економіки в країнах ОЕСР оцінювалися на початку 1990-х років у середньому в 11—14 тис. дол. на рік на одного повністю зайнятого фермера. Цей показник коливався від 2—3 тис. дол. у Швейцарії до 33 тис. у Норвегії. У країнах ЄС допомога в середньому становила 8—10 тис. дол., у США — 20—27 тис.
Початок формування багатосторонніх систем підтримки сільського господарства в розвинутих країнах припадав в основному на 1970-ті роки, а у 80-ті цей процес повсюдно посилився. Загальний рівень субсидування (прямого і прихованого, за рахунок підвищення цін), узятий як процент від виручки за реалізовану продукцію, на початку та в середині цього десятиліття в цілому був досить високим, а до 1987 р. він узагалі сягнув половини вартості продукції, що реалізується.
Державна підтримка сільського господарства, передусім заради підтримання його міжнародної конкурентоспроможності, привела до того, що досить значна частка доходів фермерів надходить за рахунок витрат державного бюджету — як національного, так і наднаціонального. Характерне в цьому плані становище у Європейському Союзі: основна частка бюджету цієї міжнародної організації йде на підтримку цін на сільськогосподарську продукцію і захист від впливу світового ринку.
Поряд із наднаціональними у ЄС функціонують національні системи субсидування. Прикладом масової державної підтримки сільського господарства є Франція. Тут, окрім загальних основних дотацій і субсидій, що йдуть через апарат ЄС, існує низка програм прямих виробничих субсидій. їхня частка у валовому доході сільського господарства коливається по роках від 4,6 до 15 %.
У США — країні з кращими у світі природними умовами для сільськогосподарського виробництва - також широко практикується пряма цільова фінансова допомога фермерам, не говорячи вже про систему підтримки цін, стимулювання експорту, розвитку сільської інфраструктури та ін. Тільки на 1993/94 р. із федерального бюджету на потреби аграрного сектора було виділено 63 млрд дол. Із них прямі субсидії фермерам склали 20 млрд Окрім того, держава щорічно закуповує у фермерів на 18—20 млрд дол. продовольства для цільового призначення. Закупівля цієї продукції відбувається за стабільно високими цінами. В цілому бюджетні асигнування перевищують у шість разів фермерські капіталовкладення і становлять 40 % усієї валової продукції ферм.
Унаслідок дії угоди Уругвайського раунду ГАТТ і подальшої лібералізації міжнародної торгівлі сільськогосподарськими продуктами та підвищення світових цін на продовольство еквівалент виробничих субвенцій у 24 державах ОЕСР знизився від 42 % у 1994 р. до 41 % у 1995 р. Під еквівалентом виробничих субвенцій (ЕВС) розуміється відношення суми виділених державних дотацій до вартості агропродукції. Однак, незважаючи на прагнення обмежити державні субвенції аграрному сектору, в абсолютному вираженні вони зростають. Так, в останні роки країни-члени ОЕСР витрачають на підтримку свого сільського господарства щорічно близько 300 млрд дол. (промислово розвинуті країни в цілому — 350 млрд) при ринковому обсязі виробництва сільськогосподарської продукції у 850—900 млрд дол.
Країни, що розвиваються, дуже негативно ставляться до такої політики урядів західних країн в аграрній сфері та вимагають скасування передусім експортних субсидій в цих країнах. Особливо потерпають від експортних субсидій африканські країни — виробники бавовни. Протягом багатьох років вони вимагали від розвинутих країн, і насамперед від США, припинити субсидування виробників цієї культури, посилаючись на важке становище своїх фермерів, які страждають від низьких світових цін і витіснення американцями з їхніх традиційних експортних ринків.
Ураховуючи те, що Сполучені Штати є найбільшими експортерами бавовни (їхня частка у світовому експорті сягає 40 %), саме завдяки величезним субсидіям американські фермери є основними конкурентами африканців. Так, тільки у 2004/2005 сільськогосподарському році 25 тис. американських господарств — виробників бавовни отримали субсидії на суму 4,2 млрд дол. Така політика тільки для чотирьох західноафриканських країн (Беніну, Буркіна, Малі та Чаду), де від бавовництва залежить добробут приблизно 10 млн осіб, обертається втратами експортних доходів у розмірі 400 млн дол. щорічно, що еквівалентно 40 % їхнього товарного експорту.
Значною подією для країн, що розвиваються, стала конференція в рамках СОТ, яка відбулась у грудні 2005 р. в Гонконгу. У підсумковій декларації міститься вимога повного скасування сільськогосподарських експортних субсидій розвинутими країнами до 2013 p., а значної їх частини — до 2011 р.
Зовсім іншу картину являє собою сільське господарство країн, що розвиваються. Передусім воно внутрішньо дуже неоднорідне і охоплює два зовсім різні сектори — традиційний і сучасний.
До традиційного (споживацького або малотоварного) сектора належить переважна більшість сільського населення країн, що розвиваються, тобто мінімум 100 млн осіб у Латинській Америці, 380 млн в Африці і 800 млн в Азії. Це дрібні й найдрібніші споживацькі господарства, чимала частка яких не в змозі прогодувати велику селянську сім'ю. Вони майже не використовують ні техніки, ні мінеральних добрив. Переважає примітивне мотикове землеробство. У таких господарствах, як правило, немає спеціалізації. Селяни вирощують ті продовольчі культури — зернові, зернобобові, які становлять основу харчування і дають «найдешевші» калорії.
Аграрні реформи, що проводяться у більшості країн, що розвиваються, далеко не скрізь змінили загальну ситуацію, слабко вплинувши на інтенсифікацію і підвищення товарності сільського виробництва.
Значний вплив на сільське господарство країн, що розвиваються, мала «зелена революція», яка містила три головні компоненти. Перший з них — виведення нових сортів сільськогосподарських культур. З цією метою у 1940—90-х роках було створено 18 міжнародних науково-дослідних центрів, які спеціально вивчали різноманітні агросистеми, представлені в країнах, що розвиваються. Місцезнаходження їх такі: Мексика (кукурудза, пшениця), Філіппіни (рис), Колумбія (тропічні продовольчі культури), Нігерія (продовольчі культури гумідних та субгумідних тропічних областей), Кот д'Івуар (рисівництво Західної Африки), Перу (картопля), Індія (продовольчі культури посушливих тропічних районів) та ін.
Другий компонент «зеленої революції» — це іригація (штучне зрошення). Вона особливо важлива тому, що нові сорти зернових культур можуть реалізувати свій потенціал тільки в умовах доброго водозабезпечення. Тому з початком «зеленої революції» в багатьох країнах, що розвиваються, особливо азійських, зрошенню стали приділяти особливу увагу.
В цілому в світі частка зрошуваних земель нині складає 19 %, але саме в районах поширення «зеленої революції» вона значно більша: у Південній Азії — близько 40, а у Східній Азії та країнах Близького Сходу — 35 %. Світовими лідерами тут виступають Єгипет (100 %), Туркменістан (88), Таджикистан (81) і Пакистан (80 %).
Третій компонент «зеленої революції» — застосування сучасної техніки, добрив, засобів захисту рослин. 1 хоча загальний рівень механізації та хімізації сільського господарства в країнах, що розвиваються, ще явно недостатній, у цьому напрямі вже є певні зрушення. Прикладом можуть слугувати Мексика, Бразилія, інші країни.
Що стосується сучасного сектора сільського господарства країн, що розвиваються, то це — потужне капіталістичне виробництво, немовби «вбудоване» в традиційну аграрну економіку цих країн. Представлений цей сектор передусім великими добре організованими плантаціями, які займають кращі землі, широко використовують найману робочу силу, машини, добрива, штучне зрошення. Однак такі плантації спеціалізуються переважно на одній товарній культурі (цукрова тростина, кава, какао, чай, каучук, банани, бавовник, олійна пальма), а їх виробництво зорієнтоване насамперед на зовнішні ринки, оскільки ці культури хоча й трудомісткі, але дуже прибуткові.
В останні роки у сільському господарстві країн Азії, Африки та Латинської Америки відбуваються деякі зміни на краще. Наприклад, якщо наприкінці XX ст. загальна вартість світової продукції сільського
господарства зросла на 15 %, то показники Африки, Південної Америки та Азії становили відповідно 20, 25 і 35 %.
Що стосується країн Центральної та Східної Європи і СНД, то одним із важливих результатів аграрного реформування в цих країнах є зміни соціально-економічної структури аграрного сектора.
