Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Політекономічний аспект (1997)
12. Тенденції розвитку галузевої структури світової економіки
Умови формування та різностадійність розвитку світового господарства
Ми живемо у світі, господарство якого перебуває в стані переходу від одного типу цивілізації до іншого. Людність планети протягом останнього століття зросла небувало; «демографічний вибух», який привів до цього, схоже, залишився в минулому, але тенденції демографічних процесів майбутнього ще не визначилися. Традиційні для індустріальної цивілізації природні ресурси планети поступово вичерпуються, а навколишнє середовище дедалі більше забруднюється. Загроза ресурсово-екологічної кризи усвідомлена людством, але шляхи виходу з неї все ще залишаються предметом наукового пошуку та політичних дискусій. Склалася нова якість взаємодії в системі «географічне середовище — людське суспільство»: ойкуменою життєдіяльності людини стала вся географічна оболонка планети і навіть ближній космос. Доконаним фактом є різка диференціація рівнів розвитку окремих країн і регіонів планети: якщо економічно розвинутим країнам під силу вирішення складних проблем творення нової техніки, унікального будівництва, забезпечення комфортних умов життя більшості населення, то на протилежному полюсі людської спільноти - все ще голод і злидні. Реальністю політичного життя планети є велика розмаїтість і мозаїчність політичних систем — від сучасних моделей демократії до окремих форм тоталітаризму й автократії. Поряд із цим зростають економічна взаємозалежність і взаємодія між країнами: темпи зростання світової торгівлі перевищують темпи зростання виробництва, посилюється зв'язок між національними фінансовими системами, глобальною стала дія світових інформаційних систем.
Загальною тенденцією цивілізаційного переходу є трансформація господарства та суспільного життя усіх країн світу, їхній рух до нового якісного стану, нового типу цивілізації, риси якої уже проглядаються. Сутність сучасних зрушень у світовому господарстві та суспільному житті можна інтерпретувати як інформаційну революцію (логічне продовження науково-технічної революції) або перехід від індустріальної до ноосферної цивілізації. Перед тим людство вже пройшло аграрний та індустріальний етапи розвитку.
Процеси, які відбувались у світовому господарстві протягом другої половини XX ст. в рамках індустріальної цивілізації, підготували ті якісні зміни, що відбуваються нині:
• значно зросла наукоємність праці, наука перетворилася на безпосередню продуктивну силу;
• розширилася номенклатура виробленої промислової продукції за істотного зниження її вартості та підвищення якості;
• дедалі динамічніше відбувалися зміни в технології, перебіг інноваційного процесу почав визначати тенденції змін як в економіці, так і в суспільному житті;
• зросли значення й обсяги роботи обслуговувальних галузей діяльності, які спираються на досягнення сучасного маркетингу;
• технічний прогрес на транспорті дав змогу «стиснути простір» у світових комунікаціях;
• посилилося значення інформаційної складової в економічних і суспільних процесах, формуються галузеві, регіональні, зрештою світові інформаційні системи;
• господарська діяльність дедалі більше стала виходити за межі національних економік і набувати глобальних рис.
Зазначене спонукає до висновку, що при розгляді структури світового господарства та його виробничих систем маємо враховувати як вплив на його формування доволі різних суспільно-економічних процесів, так і умови в середовищах, які динамічно змінюються. З одного боку, системотворчу роль у світогосподарських процесах відіграють динамічні географічне, суспільно-економічне та інформаційне середовища. З іншого — вплив на формування структурних характеристик справляють перебіг процесів розвитку світової цивілізації, циклічність поступу світової економіки, динаміка, географія та масштаби інноваційних та інвестиційних процесів, динаміка балансу порівняльних переваг окремих держав на світових ринках.
Географічне середовище репрезентує для потреб господарства землю (і як засіб праці, і як технологічно-операційну базу) і все розмаїття мінеральних та природно-кліматичних ресурсів. Функціонування техніко-економічної інфраструктури (втім, як і військової інфраструктури) неодмінно пов'язане з використанням можливостей ресурсів планети. Для світової економіки особливо важливим є функціонування в цьому середовищі підсистеми транспорту — матеріальної бази реалізації міжнародного поділу праці.
У суспільно-економічному середовищі важливе врахування особливостей співвідношення укладів і систем власності, характеру взаємодії держави та приватного капіталу (в тому числі національного капіталу і транснаціональних корпорацій), нарешті, особливостей співвідношення політичних (геополітичних) та економічних (геоекономічних) сил, за якими стоять політичні, економічні й стратегічні інтереси тих чи інших держав та їхніх правлячих еліт.
Співвідношення суспільних укладів і систем власності показує, кому належать багатство і реальна влада в тій чи іншій країні. У світі ще збереглися регіони з дофеодальними укладами, де чималим залишається вплив родоплемінної громади, а владу тримають у руках племінні вожді. Йдеться про більшість країн Тропічної Африки, острівні території Океанії тощо. У десятках країн велике значення мають феодальні системи власності. Особливо це характерно для мусульманського світу, але і в Південно-Східній Азії, і в країнах Південної Америки вагомим залишається поміщицьке господарство, або господарство латифундії. Крім того, незважаючи на суттєву девальвацію ідей соціалізму, в ряді країн продовжують відігравати важливу роль поєднання державної та кооперативної форм власності та вплив відповідних партійних еліт. Це країни централізовано-планової економіки та — в різних формах - постсоціалістичні країни.
Але більш ніж половина економічного потенціалу зосереджена в країнах, де система власності репрезентована державно-корпоративними комплексами. Структуротворчими елементами таких комплексів є, з одного боку, корпорації та комерційні банки, значна частина яких об'єднана у фінансово-корпоративні групи, з іншого — державні відомства (міністерства, комітети, ради, комісії, держбанки та ін.). Багатство концентрується в руках великих фірм. Вони стають власниками основних фондів і навіть землі та інших природних ресурсів, зростає їхня фінансова могутність. Корпоративний комплекс, особливо фінансово-корпоративні групи, прямо чи опосередковано керують виробництвом, контролюють політику, впливають на сфери культури, освіти, науки. Розвиток господарства у країнах з потужними державно-корпоративними комплексами неминуче виходить за межі національних ринків. Інтернаціоналізація господарського життя стимулювала посилення системотворчої ролі у світовому господарстві транснаціональних корпорацій. Це, як правило, великі виробничі концерни, торговельні або фінансові корпорації, сферою діяльності яких став увесь світ. До того ж у цьому середовищі останнім часом системотворчу роль дедалі більше відіграють світові фінансові інституції та міжнародні координаційні органи — Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Світова організація торгівлі, а також центральні банки провідних країн.
Дедалі вагомішого значення у світогосподарських процесах набуває інформаційне середовище, що є проявом настання ноосферної цивілізації. Суть не тільки у глобалізації потоків різноманітної інформації: формується єдине поле ідей, наукового знання, відбувається взаємопроникнення систем цінностей, стереотипів поведінки, духовних досягнень людства. Зростання виробництва і розвиток світових ринків
значною мірою пов'язані з активізацією інформаційного поля: завдяки кіно, телебаченню, рекламі у глобальному масштабі поширюються стереотипи споживацького суспільства економічно розвинутих країн. Сьогодні стимулювання попиту на споживчому ринку і, схоже, функціонування глобальних систем маркетингу вже неможливі без відповідного інформаційно-рекламного забезпечення.
Взаємопов'язані господарським процесом підсистеми та мережі названих середовищ забезпечують умови формування функціонально-галузевої та територіально-галузевої структур світового господарства. На динаміку ж формування і конкретний вигляд структур світового господарства особливо великий вплив справляють циклічність економічного розвитку і перебіг інноваційних та інвестиційних процесів. У сучасних умовах перші, як відомо, пов'язані з розвитком науково-технічної, а також інформаційно-технологічної революції, другі — з особливостями нагромадження та руху капіталу.
У попередніх розділах зазначалося, що динаміка впровадження технічних інновацій, коливання цін на внутрішніх та світових ринках, зміни співвідношень факторів виробництва — землі, праці й капіталу — зумовлюють циклічний характер розвитку світового господарства. Загальновідомою основою порівняльних досліджень світової економіки стала теорія великих циклів Н. Кондратьева. Нагадаємо, що матеріальною причиною виникнення циклів економічного розвитку вчений вважав послідовність зміни основних капітальних благ і насамперед науково-технічного прогресу. Революційні стадії економічного циклу настають із впровадженням у господарстві сукупності важливих нововведень, які радикально змінюють енергетичну й технічну базу, розміщення виробництва, або організацію управління ним. Можливість упровадження нововведень виникає тоді, коли екстенсивна фаза розвитку попереднього циклу вичерпує себе через моральне старіння усталених технологій і техніки, а нагромаджений капітал готовий піти на ризикові інвестиції у прогресивні інновації. Нова фаза піднесення пов'язана з інвестиціями в нове будівництво, освоєння виробництва нових товарів, розбудову нових галузей господарства тощо.
Науковці звичайно вирізняють три стадії розвитку світового господарства — доіндустріальну, індустріальну та постіндустріальну, говорять про три промислові революції, протягом яких пройшло п'ять циклів Кондратьева. Перші чотири цикли вкладаються в рамки індустріального розвитку, п'ятий збігається зі стадією постіндустріального розвитку в економічно розвинутих країнах і здійсненням революційних перетворень у технології, техніці та організації виробництва (табл. 12.1).
Для визначення стадії розвитку, якої досягло господарство тієї чи іншої країни або регіону, звичайно застосовують дані статистики галузевої зайнятості населення (або показники структури ВВП, якщо при цьому дослідникам удається добитися однозначності даних). У найбільш наочному вигляді — це співвідношення між первинним, вторинним і третинним (+ четвертинний) секторами господарства (рис. 12.1). Нага-
даємо, що до першого сектора належать сільське та лісове господарство, рибальство та гірничодобувна промисловість; до другого — всі галузі обробної промисловості; до третього — транспорт і сфера послуг. До четвертого сектора на сучасному етапі відносять діяльність науки, вищої школи та найновіші види інформаційної діяльності, які охоплюють збирання, обробку й використання інформації в управлінні, фінансовій сфері, маркетингу, консалтингу тощо. Загальна закономірність поступу світового господарства донині полягала в тому, що в міру розвитку неухильно зменшувалася частка первинного сектора; в індустріальну епоху спочатку зросла, а потім стала зменшуватися частка вторинного сектора; постійно підвищувалася питома вага третинного сектора, в межах якого в постіндустріальну епоху різко зросла частка четвертинного сектора.
Скорочення зайнятості у первинному секторі, а згодом і відносне зменшення частки вторинного сектора в зайнятості та ВВП аж ніяк не означає, що вони зовсім зникають у господарстві країн, які вступили в постіндустріальну стадію розвитку. Сільське господарство, видобувна промисловість, базові галузі промисловості сировинної орієнтації продовжують відігравати в них вагому роль. Із традиційних галузей важливими залишаються будівельна індустрія і транспорт, які застосовують найновіші техніку й технології. Існує тенденція переміщення підприємств традиційних галузей промисловості (особливо енергоємних, трудомістких та екологічно небезпечних) за межі постіндустріальних країн, особливо у так звані нові індустріальні країни. Водночас найбільш розвинуті країни зберігають за собою такі важливі галузі завершального циклу індустріальної епохи, як автомобілебудування, виробництво масової електротехнічної продукції та побутової електроніки.
Фахівці з проблем сучасного світового господарства погоджуються в тому, що сучасній глобальній системі світового господарства притаманна різностадійність: у країнах і регіонах світу одночасно спостерігаємо наявність господарських систем, які перебувають на різних стадіях розвитку — постіндустріальній, індустріальній або до індустріальній — і у стані різних економічних циклів.
Попереду йде невелика група економічно розвинутих країн, господарство яких можна визначити як постіндустріальне. їхні виробництво, наука, індустрія інформації є піонерами науково-технічного прогресу та інформаційно-технологічної революції. На протилежному полюсі світової спільноти — півсотні (якщо не сотня) держав, які або ще не мають промисловості, або тільки приступили до розбудови її сировинно орієнтованих ланок. Принагідно зауважимо, що в сучасних умовах «доіндустріальність» цих країн аж ніяк не тотожна доіндустріальній стадії розвитку економіки попередніх епох. При створенні сприятливого інвестиційного клімату сюди можуть надходити найсучасніші техніка й технології, зв'язок зі світом забезпечувати ефективні засоби транспорту та електронного зв'язку, а потрібна на світових ринках продукція може реалізовуватися завдяки налагодженій зовнішньоекономічній інфраструктурі світових ринків. Іще більше це стосується динаміки розвитку країн із перехідною економікою (як середньорозвинутих капіталістичних країн, так і постсоціалістичних країн з перехідною економікою), які перебувають на різних стадіях розвитку господарства індустріальної епохи.
Щодо ролі факторів інноваційного та інвестиційного процесу, то найповніше уявлення про неї дає розгляд конкретних типів структури господарства.
Загальні закономірності зміни галузевої структури світової економіки
На початку XXI ст. світове господарство має такі пересічні структурні характеристики. Чисельність населення — 6,5 млрд осіб, економічно активне населення — до 3 млрд осіб, із них 1/5 зайняті у промисловості, понад 1/3 — у сільському господарстві. В середньому надушу населення у світі продукується близько 4 тис. дол. ВВП на рік. Із них 8 % ВВП дає сільське господарство, 37 % — промисловість, понад 50 % - обслуговувальні галузі (за даними Світового банку). Але ці загалом цікаві цифри мало що говорять про структуру господарства планети.
Суть у тому, що економіка країн і регіонів світу різко диференційована (табл. 12.2), і це є виявом різностадійності їхнього розвитку. В
економічно розвинутих країнах, частина яких досягла постіндустріальної стадії, тенденції динаміки промисловості й господарства в цілом) складаються під впливом науково-технічної та інформаційної революції. У найменш розвинутих країнах іще чекають свого розв'язку проблеми (які часто розростаються до глобальних), породжені історичною спадщиною економічної залежності та структурної відсталості, неосвоєністю економічних ресурсів, тягарем демографічної ситуації тощо. У країнах, суспільне життя і господарство яких перебувають у стані трансформації, а рівень прибутків усе ще низький (у нових індустріальних або у постсоціалістичних країнах), торують собі шлях структурні зміни, загалом пов'язані з вирішенням економічних проблем, що постають у завершальних циклах індустріальної епохи.
У сільському господарстві (разом із лісовим господарством та рибальством) у країнах розвиненої економіки залишалася мінімально необхідна кількість населення (у США і ФPH — 2,5 % зайнятих, в Японії та Франції — 4,6 %). Але при цьому слід мати на увазі, що в агропромислових комплексах цих країн на кожного фермера припадає ще чотири—п'ять осіб, які працюють у промисловості та обслуговуванні. Це й дозволило згаданим країнам досягти високих показників продуктивності праці й землі, не лише забезпечити сільськогосподарською продукцією внутрішній ринок, а й давати продукцію на експорт. Звідси на світовий ринок надходить значна кількість зерна, м'ясної та молочної продукції, кондитерських виробів, вин та інших алкогольних напоїв і навіть квітів.
Водночас країни, що розвиваються, в яких відчутно переважає аграрне населення, можна образно назвати «світовим селом». Але це село, часом із примітивним рівнем рільництва або з кочовим скотарством, недостатньо забезпечує місцеве населення продовольством, або зорієнтоване на вирощування експортної продукції тропічних культур, якої потребує світовий ринок: какао, чаю, бананів та інших тропічних фруктів, цукру, арахісу, пальмової олії тощо.
Країни перехідної економіки зберігають позиції важливих продуцентів сільськогосподарської продукції. Це і країни Латинської Америки із уже усталеною експортною спеціалізацією (м'ясо, зерно, цукор, кава, банани, бавовна тощо), і країни Центральної Європи, в тому числі Україна, які перебудовують свої АПК.
В індустріальних галузях (гірнича та обробна промисловість, будівництво) кількість зайнятих у країнах розвинутої економіки наприкінці XX ст. неухильно скорочувалася. Наприклад, в обробній промисловості США і Канади залишилося 13,5 % зайнятих, у Франції та Великий Британії — 15 %, в Японії — 19 %. Але при цьому розширилося виробництво в галузях так званих «високих технологій», активізувалося поєднання виробничої та обслуговувальної діяльності в рамках великих корпорацій. Країни стали постачати на світовий ринок високотехнологічну продукцію, перелік якої демонструє досягнення науково-технічного прогресу.
Господарство країн перехідної економіки в той же час виявилося найбільш індустріально насиченим. Відносно велика частка зайнятих у промисловості зберігається в європейських постсоціалістичних країнах. За формальними ознаками, наприклад, Польща, Угорщина, Україна, Білорусь, Росія (у кожній із них у промисловості зайнято близько 1/4 економічно активного населення) могли би вважатися найбільш індустріалізованими країнами світу. Але багато їхніх промислових підприємств усе ще послуговуються застарілими технологіями і мають організаційні проблеми з діяльністю на зовнішніх ринках. На інших континентах — у нових індустріальних країнах Далекого Сходу та Латинської Америки — частка промисловості виглядає поки що скромнішою, але продукція її провідних галузей, куди залучено капітал і передові технології світових ТНК, активно вийшла на світові ринки (електроніка — із Південної Кореї, Сінгапуру чи Мексики, метал — із Бразилії тощо).
У багатьох країнах, що розвиваються, також розпочалися процеси індустріалізації. Помітну роль як промислові держави почали відігравати Індія, Пакистан, Індонезія, Таїланд, Малайзія, Туреччина, Іран, Єгипет та інші, але майже у половині країн світу промисловість усе ще вкрай слаба або відсутня зовсім.
Роль обслуговувальних галузей у світовому господарстві значно зросла, особливо в країнах розвиненої економіки (США, Велика Британія, Канада — понад 3/4 зайнятих; Франція, ФРН, Японія — понад 2/3 і т. д.). При цьому традиційні галузі цієї сфери — транспорт, торгівля, побутове обслуговування — вже склалися, і зайнятість у них має сталі пропорції. Скажімо, у майже всіх країнах на транспорті зайнято 5—6 %, а в торгівлі — 1/5—1/6 всіх працюючих. Але наприкінці XX ст. різко прогресували такі види обслуговування, як індустрія інформації, індустрія туризму і діяльність у фінансовій справі (робота банків різних типів, інституційних фондів, страхових фірм, фондових бірж, фірм з операцій із нерухомістю тощо).
Провідними видами діяльності наприкінці XX ст. стали продукування і поширення знань та інформації. Наукові знання і створені на їхній основі техніка й технології стали основною рушійною силою економіки, а основним стратегічним ресурсом суспільства — володіння інформацією в усіх видах діяльності — науці, технології, фінансах, суспільно-політичному житті тощо. Для дедалі більшої кількості працюючих створення, переробка і поширення різноманітної інформації стає професійною справою. Наприклад, у США такою діяльністю зайнята безпосередньо понад 1/5 і опосередковано — ще 1/5 частина економічно активного населення. Фінансово-банківська діяльність також виступає самодостатньою галуззю господарства, від ефективної роботи якої залежать стан руху капіталу (інвестиційний процес), передання наукових знань і технологій (інноваційний процес), активність зовнішньої торгівлі. Поки що вона зосереджена переважно у розвинених країнах,
але поступово набирає сили і в тих країнах перехідної економіки, які більш активно перебудовують структуру свого господарства.
Група економічно розвинутих країн з рисами постіндустріального розвитку налічує лише півтора—два десятки держав, де мешкає 1/6-1/7 населення планети, але виробляється понад 3/4 промислової продукції світового господарства, в тому числі 4/5 продукції машинобудування. Потужний виробничий потенціал нагромаджений нині як у Північній Америці, особливо у США, так і в Західній Європі та Японії. Економіка цих країн досягла високого ступеня насичення засобами і предметами праці, в них зосереджені величезні фінансові ресурси, і в інвестиційний процес тут залучаються не тільки власні ресурси, а й 9/10 прямих іноземних інвестицій світового ринку капіталу. Приблизно в таких самих масштабах ці країни залучають у свій інноваційний процес інтелектуальний капітал планети.
Сучасна господарська структура кінця індустріальної — початку постіндустріальної стадії розвитку формувалася шляхом створення або в межах країн, або в межах відповідних інтеграційних угруповань універсального набору галузей, підгалузей і виробництв, орієнтованих на забезпечення потреб не тільки внутрішніх ринків, а й світового ринку (табл. 12.3). Інформація (передусім науково-технічна) стала в господарстві цих країн провідним економічним ресурсом, а отримання наукового знання, виробництво з використанням високих технологій або надання високоякісних послуг з активним використанням інформаційних ресурсів ведуть до закладання основ інформаційно-технологічного способу виробництва.
Як відомо, відмітною рисою постіндустріального періоду розвитку господарства є те, що обслуговувальні галузі отримують домінуюче становище у структурі зайнятості та структурі ВВП. І це зовсім не означає зменшення ролі виробничої сфери. Наприклад, нині у США 2,5 % зайнятих у сільському господарстві і 13,5 % у промисловості виробляють продукції більше, ніж тоді, коли в цих галузях працювала понад половина економічно активного населення. В самих обслуговувальних галузях відносне зростання таких традиційних видів діяльності, як торгівля, транспорт, комунальні послуги, теж не вирізняється динамізмом — різко зростає хіба що туристичний бізнес.
Завдяки проривам у галузі науки, технології або оперування інформацією:
• поліпшуються можливості підвищення продуктивності праці;
• продуктивність знань стає ключем економічного зростання та конкурентоспроможності як окремих підприємств, так і економіки держави;
• в умовах економіки, базованої на інформаційних технологіях, суспільство вперше має можливість формувати господарство, що спирається на використання ключового ресурсу, який не тільки відновлюється, а й самовідтворюється.
Разом з істотними змінами техногенного та виробничого характеру виникають нові явища в суспільно-економічних відносинах розвинутих країн, насамперед у сфері власності. З одного боку, зростає відносна цінність інтелектуальних ресурсів, ресурсів інформації, кваліфікованої робочої сили тощо, з іншого — у відносинах власності й господарювання поєднуються національні та інтернаціональні форми організації господарської діяльності. Рух інформації про технології, рух прямих і портфельних інвестицій та рух цінних паперів на фондовому ринку формує підґрунтя транснаціональної діяльності корпорацій. Поряд із державою ТНК стають елементами, взаємодія яких формує систему світового господарства. Вони поєднують гнучкі форми власності й транснаціональну підприємницьку діяльність, забезпечуючи економічну доцільність структурної та інвестиційної політики, створюють певну територіальну організацію макроменеджменту, яка спирається
на економічні центри та комунікації поліцентричної територіальної структури світового господарства й можливості світових інформаційних мереж.
За цих умов набуває нової якості сама поліцентрична структура світового господарства. Якщо в другій половині XX ст. Західна Європа, Англоамерика та ядро Азійсько-Тихоокеанського регіону (передусім Японія) розглядалися лише як полюси кількісної концентрації економічного і промислового потенціалу світу, то з переходом до інформаційно-технологічної моделі розвитку вони стають місцями зосередження організаційно-управлінських центрів глобальної інформаційної, фінансової, зовнішньоекономічної діяльності. Джгути різнорідних комунікацій між цими полюсами формують основні лінії взаємодії у просторово-економічному каркасі територіальної структури господарства світу. Саме між ними здійснюються жваві зовнішньоекономічні відносини. Інноваційний процес відбувається повсюдно, але першість у науковому доробку (якщо судити з кількості патентів та наукових відкриттів) та впровадженні високих технологій належить знову ж таки «полюсам зростання»; активність науково-технічного та інформаційного обміну між ними на ринку послуг випереджає обсяги оборотів зовнішньої торгівлі. Нарешті, рух інвестицій теж став явищем глобальним, але найпотужніші інвестори зосереджені в тих самих „полюсах зростання", а основні напрями руху прямих і портфельних інвестицій містяться в цьому ж таки трикутнику.
Розглянемо ситуацію в інших групах країн.
У групі середньорозвинутих країн з перехідною економікою також сформувалися доволі високий технічний потенціал і сучасні механізми ринкової економіки, але їхнє господарство має поки що скромніші економічні показники порівняно з розвинутими країнами. В цій групі можна вирізнити такі підгрупи. Перша — країни, в яких індустріальні перетворення відбувалися із запізненням. Це Іспанія, Португалія, Туреччина, Греція тощо. Розвиток їхньої економіки в певному проміжку XX ст. стримувався пережитками суспільних відносин попередніх формацій. Але протягом останніх десятиліть саме тут відбуваються динамічні процеси економічної перебудови. Прискорено розвивається невиробнича сфера; стабільно працюють будівельна індустрія і транспорт; сільське господарство за відносного скорочення його частки у структурі економіки демонструє ефективне функціонування в рамках агропромислового комплексу; в обробній промисловості зростає вага машинобудівних галузей; надзвичайно велику роль відіграє індустрія туризму.
Друга підгрупа — нові індустріальні країни. На сході Азії це так звані далекосхідні «тигри» (або «дракони») — Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур, у перспективі й інші держави; в Латинській Америці — Мексика, Бразилія, Аргентина, Чілі, Уругвай та ін. В цих країнах ідуть особливо динамічні процеси перебудови економіки. Поштовх прискоренню економічного розвитку дало залучення значних інвестицій іноземного капіталу (у Східній Азії — американських та японських, у Латинській Америці — інвестицій США і міжнародних фінансових організацій) та передових технологій із промислово розвинутих країн. Подальше просування структурних перетворень пов'язане із вдало проведеними економічними реформами, у процесі яких створено сучасну організаційно-управлінську та функціонально-галузеву структуру господарства. Ключову роль у цій структурі відіграють експортно орієнтовані комплекси. У Східній Азії це виробництва, які постачають на світові ринки продукцію автомобільної, суднобудівної промисловості, побутової електроніки, швейної та легкої промисловості тощо. В Латинській Америці — експортно орієнтовані системи гірничо-металургійної (мідь, поліметали, залізна руда, сталь і т. д.), лісової, нафтодобувної промисловості, агропромислового комплексу (яловичина, цукор, банани, кава, какао тощо), індустрії туризму.
Постсоціалістичні країни з перехідною економікою, що стали на шлях побудови ринкового господарства, мають потужну індустріальну базу і розгалужений агропромисловий комплекс.
Ураховуючи специфіку становлення суверенітету молодих незалежних держав, динаміку і ступінь завершеності економічних реформ, а також особливості економіко-географічного положення, серед постсоціалістичних країн вирізняють країни Євразії та незалежні країни — колишні республіки СРСР.
До постсоціалістичних країн Євразії в Центральній Європі належать Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Албанія; в Азії — Монголія.
Молодими незалежними державами на теренах колишнього Радянського Союзу стали Росія, Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан.
Головні особливості структури господарства цих двох підгруп країн такі: високий рівень суспільного й територіального (географічного) поділу праці, розгалужені й цілком функціонально і територіально сформовані господарські системи, які за своїми ознаками мало відрізняються від відповідних структур економічно розвинутих країн. Але на сучасному етапі постсоціалістичним країнам бракує капіталу, а в більшості галузей (особливо в сільському господарстві, легкій промисловості, торгівлі) використовуються застарілі техніка і технологія. Тут поки що лише формуються сучасні організаційно-управлінські структури ринкового господарства.
Країни, що розвиваються, — це понад 120 держав Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії, в яких проживає більша частина населення Землі. Багато з них стали незалежними тільки від середини (або від 60—70-х років) XX ст., частина має досить тривалий досвід самостійного розвитку, зокрема країни Латинської Америки, які здебільшого здобули незалежність протягом XIX ст. У другій половині XX ст. у країнах, що розвиваються, відбулися значні зміни: помітно зріс національний дохід, формується сучасне господарство, стабілізується їхнє місце в міжнародному поділі праці. Ці країни — важливий постачальник сировини на світовий ринок. Проте на шляху самостійного розвитку молоді держави натрапляють на значні труднощі. У багатьох з них досі не розв'язана продовольча проблема. Гостро стоять проблеми зайнятості. І все це — за умов багатоукладного господарства, залежного економічного розвитку, хронічного відставання від світового рівня технологій та продуктивності праці.
Країни, що розвиваються, відрізняються одна від одної не тільки розмірами території, кількістю населення, природними умовами, історичними особливостями розвитку, а й структурою господарства, науково-технічним потенціалом. Звідки можна виділити кілька підтипів цих країн. Країни з порівняно зрілою структурою господарства — це, наприклад, Індія, Пакистан, Таїланд, Філіппіни, Індонезія — в Азії; Венесуела, Перу, Колумбія, Еквадор, Ямайка тощо — в Латинській Америці; Марокко, Туніс, Єгипет та інші — в Африці. В цих країнах відбуваються процеси, котрі свого часу супроводжували економічне зростання в сучасних «нових індустріальних країнах», активно взаємодіють місцевий та іноземний капітал, набирають потужностей молода промисловість, де, крім гірничодобувної, розвивається й обробна, енергетика, вдосконалюються транспортні комунікації, сфера обслуговування, активно ведеться підготовка національних кадрів.
Своєрідний підтип утворюють нафтодобувні країни, що розвиваються. Це Саудівська Аравія, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, а також Ірак, Іран та ін. Завдяки величезним надходженням від торгівлі нафтою вони мають сприятливі можливості для розвитку сучасного господарства, фінансової сфери, містобудування та соціальної сфери.
Численним є підтип найменш розвинутих країн. Це країни з надзвичайно слабким розвитком продуктивних сил. їм майже нічого запропонувати на світовий ринок. У країн"ах цього підтипу переважають традиційна система господарства, докапіталістичні (здебільшого феодальні) відносини. У сільському господарстві працює 85—90 % населення, промисловість перебуває в зародковому стані. До найбідніших належать 20—30 країн світу, серед яких Ангола, Ефіопія, Сомалі, Танзанія, Чад, Мозамбік, Буркіна, Гвінея-Бісау, Малаві та інші — в Африці; Кампучія, Бангладеш, Ємен, Афганістан тощо — в Азії.
Глобальні міжгалузеві системи промисловості
Галузева структура господарства світу віддзеркалює розвиток сучасного суспільного та міжнародного поділу праці в перебігу структурних перетворень господарства. На сьогодні при аналізі стану господарства не лише економічно розвинутих країн, а й країн, що розвиваються, вже недостатньо обмежитися розглядом тільки галузевих пропорцій. Майже повсюдним став процес формування міжгалузевих функціонально-господарських систем, зумовлений закономірностями світових технологічних зв'язків, особливостями інвестиційних процесів та вимогами сучасного менеджменту та маркетингу.
Наприкінці XX ст. сформувався ряд міжгалузевих систем, діяльність яких набуває глобальних масштабів:
• комплекси енергетики, де контроль за всіма галузями світової паливної промисловості зосереджений фактично в руках одного кола транснаціональних фірм;
• комплекси виробництва матеріалів, де міжнародний капітал координує роботу металургійної, хімічної промисловості та виробництво силікатних матеріалів;
• система машинобудування складається як єдина світова система, позаяк її левова частка зосереджена в обмеженій групі країн;
• агропромислові комплекси стали основною формою організації виробництва і переробки сільськогосподарської продукції в усіх типах країн, а збут сільськогосподарської продукції суттєво залежить від
роботи систем світового агропромислового маркетингу;
• транспортно-логістичні системи стали всесвітніми з огляду на єдині системи комерційного фрахту та бронювання квитків.
В економічно розвинутих країнах, крім зазначених утворень із глобальним характером діяльності, сформувалися такі національні міжгалузеві системи:
• військово-промислові комплекси (особливо у США, ФРН, Франції, Росії);
• комплекси наукових досліджень і конструкторських робіт (або науково-виробничі), що найбільш розвинуті у США, Японії, ФРН, Великій Британії, Франції (серед інших країн зазначимо Росію, Україну та Китай);
• атомно-енергетичні комплекси (в усіх економічно розвинутих і найбільших постсоціалістичних країнах);
• аерокосмічні комплекси (особливо у США, Росії, Японії, Франції, Китаї, формується такий комплекс і в Україні);
• будівельно-індустріальні комплекси та ін.
Складаються й інші міжгалузеві системи: на світовому рівні це, наприклад, міжнародна індустрія туризму, в якій взаємодія великих туроператорів та «готельних ланцюгів» поєднується з роботою глобальних інформаційних систем та сучасного авіаційного транспорту.
Сутність нинішніх світогосподарських процесів полягає в тому, що саме реалізація функціональних зв'язків згаданих світових або регіональних міжгалузевих систем господарства (зв'язків технологічних, інноваційних, інвестиційних і т. д.) забезпечує взаємодію різнотипних і різнорівневих національних економік країн, які перебувають на різних стадіях розвитку. При цьому в кожній із систем об'єктивно формуються свої обриси як функціональної, так і просторової самоорганізації господарства, в основі яких лежать загальні закономірності розвитку галузевих і територіальних пропорцій глобальної економіки.
Додамо до цього деякі уточнення.
По-перше, як відомо, взаємодія національних економік відбувається через реалізацію зв'язків конкретних суб'єктів економічної діяльності: юридичних і навіть фізичних осіб.
По-друге, дедалі більшої ваги в цій економічній активності набувають транснаціональні корпорації, діяльність яких дедалі частіше набирає глобальних масштабів. Нарешті, по-третє, внутрішній обмін ТНК у межах світових міжгалузевих систем поступово складає чимраз більшу частку діяльності на світових ринках. І якщо стосовно товарних ринків та ринків сировини можна говорити про більшу чи меншу частку участі в них продукції ТНК, то на ринках капіталу, наукових знань чи масової інформації діяльність ТНК є визначальною.
Особливо потужні глобальні міжгалузеві системи сформувались у промисловості. У 2000 р. додана вартість, створена у промисловості, сягнула 6 трлн дол. — величини співмірної з обсягом експорту/імпорту товарів і сировини у зовнішній торгівлі. При цьому територіальна концентрація промислового виробництва була вищою, ніж територіальна концентрація ВВП. За показником доданої вартості на країни «тріади» припадало понад 80 % промислової продукції, у тому числі НАФТА -29,5 % (США — 26 %, Канада і Мексика — по 1,75 %); на Західну Європу — понад 25 % (зокрема ФРН — 6,7 %, Франція і Велика Британія - по 3,6 %, Італія — 3,4 %), на Східну Азію — майже 25 % (Японія — 16 %, Китай — 6 %, Республіка Корея — 2,5 %).
Як бачимо, поряд з індустріальними країнами Центру набирають сили країни так званої нової індустріалізації. В Азії це Тайвань, Сінгапур, Індія, Індонезія, Малайзія та ін.; в Америці — Бразилія, Аргентина, Венесуела тощо. Індустріальними лідерами своїх регіонів є також Росія, Австралія, а в Африці — ПАР.
Розглянемо будову деяких світових міжгалузевих систем промисловості.
Система світової енергетики. Цю систему утворюють паливна промисловість та електроенергетика з їхніми підприємствами, комунікаціями, системами управління, науково-дослідною базою. Підприємства енергетики ведуть розвідування, освоєння, переробку й транспортування енергоносіїв, здійснюють виробництво та передання електроенергії та тепла. Взаємозв'язаність цієї системи визначається, з одного боку, можливістю взаємозаміни енергоносіїв, з іншого — тим, що більшість виробничих об'єктів перебуває під контролем одних і тих самих угруповань капіталу. До того ж забезпечення діяльності світової енергетики постійно вимагає узгодження політичних рішень на міжнародному рівні. Це дає підстави розглядати сукупність виробництв енергетики у світовому господарстві як паливно-енергетичний комплекс.
Споживання енергії у світі особливо швидко зростало в другій половині XX ст. Енергетика розвивалася, випереджаючи темпи приросту інших галузей (енергоємність виробництва на перших етапах НТР була високою), але на рубежі 80—90-х років темпи приросту енергоспоживання знизилися — світ вступив на шлях впровадження енергозбережувальиих технологій. У 2002 р. енергоозброєність господарства світу становила 10,4 млрд т умовного палива на рік (у нафтовому еквіваленті).
Протягом XX ст. суттєво змінилася структура паливно-енергетичного балансу світового господарства (табл. 12.4).
Якщо в першій половині XX ст. в енергобалансі переважало вугілля і мала важливе значення деревина, то в останні десятиліття провідну роль відіграють нафта й газ. Понад два десятки років на їхню частку припадає 3/5 обсягу енергоспоживання. За прогнозами, на початку XXI ст. їхня питома вага знизиться приблизно до половини світового енергоспоживання, водночас збереже своє значення споживання вугілля, дещо збільшиться роль ядерної енергетики і так званих альтернативних джерел енергії.
Найбільші споживачі енергії у світі — США (22 % світового показника), Китай (майже 12 %), Росія (6 %), Індія та Японія (по 5 %), ФРН, Франція, Канада та ін. (табл. 12.5). Україна за споживанням енергоносіїв — у другій десятці країн із показниками, співмірними з промислово розвиненими європейськими країнами.
Система галузей із виробництва матеріалів об'єднує галузі, що випускають традиційні (метали, цемент тощо) та нові матеріали із заданими властивостями (сталі, сплави, композити тощо). Ця галузева система охоплює низку галузевих комплексів: металургійний, хімічний, лісовий, із виробництва будівельних матеріалів.
Єдність розглядуваної системи галузей, окрім функціонального фактора, визначають: єдина науково-технологічна база їхнього розвитку, яка використовує методи фізико-хімічних досліджень у матеріалознавстві; великі можливості взаємозаміни матеріалів у процесі організації виробництва; широка амплітуда комбінувань при організації самого виробництва матеріалів, що дає змогу створювати складні енерго-нафто-хімічні, хіміко-металургійно-машинобудівні, енерго-хімічно-текстильні та інші комплекси. Усе це веде до необхідності об'єднання зусиль великого капіталу з метою створення складних і дорогих основних фондів.
У структурі виробництва матеріалів і на сьогодні домінують чорні метали, передусім сталь та її сплави (до 70 % за об'ємом і до 80 % за вагою), понад 20 % об'єму матеріалів становлять пластмаси, важлива роль належить алюмінію. Дедалі більшого значення набувають композитні матеріали, які особливо активно використовуються в авіакосмічній та автомобільній промисловості, а також силікатні матеріали «тонкої кераміки», без якої немислима сучасна електронна промисловість.
Металургійний комплекс охоплює галузі з видобутку, збагачення, первинної обробки сировини та виробництва чорних та кольорових металів. Залежно від використовуваної сировини комплекс поділяється на галузі чорної та кольорової металургії. Галузі чорної металургії розвиваються на базі переробки залізної, марганцевої руди, хромітів тощо. Підприємства з виробництва чавуну, сталі, сплавів, прокату дуже матеріаломісткі, потребують великої кількості паливних ресурсів.
Особливістю розвитку й розміщення чорної металургії у другій половині XX — на початку XXI ст. є ослаблення її орієнтації на місцеву паливну та сировинну базу. У минулому металургійні заводи повного циклу будували біля вугільних басейнів (Рур, Донбас, Сілезія Піттсбург, Аньшань тощо) або біля залізорудних баз (Лотарінгія, Урал, Криворіжжя та ін.). Цією схемою послуговуються і нині під час освоєння нових металургійних баз (наприклад, розміщення металургійних заводів Індії, Бразилії, Китаю), але дедалі більше заводів розміщують з орієнтацією на ринки збуту металу. При цьому вирішальними факторами стають або вигідне транспортно-географічне положення (металургія Японії, Республіки Корея, Італії, нові заводи в Європі), або орієнтація на переробку металобрухту (наприклад, США, Італія, Тайвань, Туреччина, Іспанія, Мексика тощо), на який в усьому світі вже припадає 1/3 металургійної сировини, що переробляється переважно на невеликих металургійних заводах.
Розвиток чорної металургії за останні десятиліття уповільнився, що пояснюється зниженням металомісткості сучасного промислового виробництва, зростанням капіталомісткості галузі, загостренням конкурентної боротьби на ринку матеріалів, де чимдалі більшої ваги набувають пластмаси та композитні матеріали. Але попри все це виробництво сталі у світі в 2004 р. перевищило 1 млрд т. При цьому понад 22% світового виробництва дали заводи Китаю, 11% — Японії, 9,8 % — США, 6,4 % — Росії, 4,7 % — Республіки Корея. Набирає потужності чорна металургія країн, що розвиваються. Республіка Корея, Бразилія, Індія вже увійшли до числа провідних виробників металу, зростає виробництво на Тайвані, в Туреччині, Мексиці. Найпотужнішу сировинну базу для металургії мають Бразилія, Австралія, Китай, Індія, а також Росія, Україна, Канада, ПАР, Венесуела, США (табл. 12.6)
Кольорова металургія світу на початку ХХІ ст. виробляє до 70 млн т різноманітних кольорових металів, у тому числі близько 27 млн т алюмінію. Специфіка роботи галузі полягає в тому, що, з одного боку, постійно зростає попит на її продукцію. Всі галузі господарства широко використовують алюміній, авіакосмічна промисловість потребує титану; електронна — германію, індію, кобальту, талію, танталу, не кажучи вже про золото і срібло; у порошковій металургії та виробництві композитів задіяні практично всі види металів. З іншого боку, перед виробниками постають гострі енергосировинні, екологічні та фінансові проблеми. Територія більшості економічно розвинутих країн бідна на руди кольорових металів. Значну сировинну базу мають тільки Росія, Китай, США, до них можна долучити Австралію та Канаду. Інші розвинуті країни переважно використовують довізні концентрати або металобрухт кольорових металів.
Галузі кольорової металургії за факторами розміщення можна класифікувати на ті, що мають сировинну орієнтацію (мідна, мідно-нікелева, нікель-кобальтова, свинцево-цинкова), і ті, що орієнтуються на енергетичний чи паливний фактори (титаномагнієва, алюмінієва).
Хімічний комплекс — найдинамічніше частина галузевої системи виробництва матеріалів. Усі провідні країни світу інтенсивно розвивають виробництва в цій галузі. Особливо помітне місце посідають США (близько 1/5 світового виробництва), Японія, Росія, ФРН (по 1/10), а також Китай, Велика Британія, Франція, Італія, Україна. Хімія - ця найскладніша за структурою галузь — охоплює своєю чергою галузі з видобутку гірничохімічної сировини (кам'яна, калійна, глауберова та інші солі, сірка, апатити, фосфорити тощо), на якій переважно розвиваються галузі основної хімії: виробництво мінеральних добрив, кислот, соди, хлору і т. д. У розміщенні вони (крім виробництва калійних добрив) орієнтуються здебільшого на споживчий фактор.
На базі використання переважно вуглецевої сировини (нафти й газу) розвиваються галузі хімії полімерів: органічна хімія, виробництво синтетичних смол, пластмас, синтетичного каучуку, штучних та хімічних волокон, гумовотехнічних виробів та шин тощо. Специфіка сировинної бази зумовлює широкі можливості розміщення підприємств даного типу: в сировинних зонах, у місцях споживання, на шляхах транспортування сировини та напівфабрикатів, у пунктах із вигідним транспортно-географічним положенням.
Світова система машинобудування. Машинобудування — система взаємопов'язаних галузей, які, виготовляючи машини й устаткування, забезпечують технічне переозброєння всього господарства, задовольняють споживчий попит населення на різноманітні апарати й прилади побутового призначення, створюють основу економічного та оборонного потенціалу країн. Особливо важливим є внесок машинобудування у прискорення темпів НТР та інформаційної революції, в інтенсифікацію економічного розвитку та підвищення продуктивності праці за рахунок як постійного технічного прогресу в самій галузі, так і забезпечення всіх галузей господарства найновішими знаряддями праці. Серед інших промислових систем машинобудування вирізняється особливо великою складністю та розгалуженістю внутрішньої структури, широким асортиментом продукції, активною участю в територіальному та міжнародному поділі праці.
У промисловості економічно розвинутих країн на машинобудування, як правило, припадає 25—40 % вартості виробленої промислової продукції. Недостатній розвиток машинобудування навіть за високих показників розвитку інших промислових виробництв — суттєва структурна вада економіки. Машинобудівні виробництва групують у кілька галузевих об'єднань. Основними серед них є насамперед загальне машинобудування (промислове устаткування, верстати, сільськогосподарські машини та ін.), транспортне машинобудування (автомобілі, літаки, кораблі, рухомий склад залізниць та ін.) та електротехнічне й електронне машинобудування (всі види електроустаткування, різноманітна електронна апаратура тощо). Дещо поступаються їм точна механіка та оптика. Особливий сектор становить військове машинобудування. До цієї ж системи належать металообробна промисловість (металоконструкції, металічні побутові вироби тощо) та різноманітні машиноремонтні підприємства.
Описана структура машинобудування добре проглядається при зіставленні обсягів та структури експорту машинобудівної продукції. Співвідношення обсягів випуску продукції трьох основних груп галузей машинобудування майже рівне — приблизно по 30 % від сумарного показника. Серед провідних машинобудівничих світу однаково потужно і майже пропорційно репрезентовані всі групи галузей у США, Японії та ФРН. Серед іншого звернемо увагу на помітне місце в загальному машинобудуванні також продукції Великої Британії, Китаю, Італії та Нідерландів (додамо, що Росія та Україна мають схожі пропорції), в електромашинобудуванні — Республіки Корея, Сінгапуру, Мексики та Сянгану (Гонконгу), а у транспортному машинобудуванні — Франції та Канади.
Як ми вже зазначали, сучасні тенденції розвитку полягають у значному збільшенні обсягів наукових досліджень та зростанні виробництва в наукоємних галузях, особливо в таких галузях машинобудування, як радіоелектроніка, виробництво ЕОМ, офісного устаткування, сучасних засобів зв'язку, приладобудування, виробництво роботів, авіакосмічне виробництво.
У світовому машинобудуванні лише перша дюжина країн спроможна виробляти всю номенклатуру машинобудівної продукції. Це США Японія, ФРН, Росія, Велика Британія, Франція та Китай, а також пев- ною мірою Канада, Італія, Республіка Корея, Мексика та Україна. їхня співмірна частка у випуску машинобудівної продукції становить приблизно 3/4 світового показника, машинобудівні фірми саме цих країн є лідерами світового науково-технічного прогресу. Велика група мало промислово розвинутих країн Європи (особливо Нідерланди, Бельгія, Швеція, Швейцарія, Чехія та ін.), нові індустріальні країни (а надто Сінгапур, Тайвань, Бразилія) та деякі економічно сильніші країни Азі (наприклад, Індія, Туреччина) спеціалізуються на випуску окремих
видів машинобудівної продукції, з якими вони виходять на світовий ринок. У багатьох країнах, що розвиваються, також з'явилися окремі підприємства машинобудування, покликані зменшити імпортну залежність із цієї продукції.
Ми живемо у світі, господарство якого перебуває в стані переходу від одного типу цивілізації до іншого. Людність планети протягом останнього століття зросла небувало; «демографічний вибух», який привів до цього, схоже, залишився в минулому, але тенденції демографічних процесів майбутнього ще не визначилися. Традиційні для індустріальної цивілізації природні ресурси планети поступово вичерпуються, а навколишнє середовище дедалі більше забруднюється. Загроза ресурсово-екологічної кризи усвідомлена людством, але шляхи виходу з неї все ще залишаються предметом наукового пошуку та політичних дискусій. Склалася нова якість взаємодії в системі «географічне середовище — людське суспільство»: ойкуменою життєдіяльності людини стала вся географічна оболонка планети і навіть ближній космос. Доконаним фактом є різка диференціація рівнів розвитку окремих країн і регіонів планети: якщо економічно розвинутим країнам під силу вирішення складних проблем творення нової техніки, унікального будівництва, забезпечення комфортних умов життя більшості населення, то на протилежному полюсі людської спільноти - все ще голод і злидні. Реальністю політичного життя планети є велика розмаїтість і мозаїчність політичних систем — від сучасних моделей демократії до окремих форм тоталітаризму й автократії. Поряд із цим зростають економічна взаємозалежність і взаємодія між країнами: темпи зростання світової торгівлі перевищують темпи зростання виробництва, посилюється зв'язок між національними фінансовими системами, глобальною стала дія світових інформаційних систем.
Загальною тенденцією цивілізаційного переходу є трансформація господарства та суспільного життя усіх країн світу, їхній рух до нового якісного стану, нового типу цивілізації, риси якої уже проглядаються. Сутність сучасних зрушень у світовому господарстві та суспільному житті можна інтерпретувати як інформаційну революцію (логічне продовження науково-технічної революції) або перехід від індустріальної до ноосферної цивілізації. Перед тим людство вже пройшло аграрний та індустріальний етапи розвитку.
Процеси, які відбувались у світовому господарстві протягом другої половини XX ст. в рамках індустріальної цивілізації, підготували ті якісні зміни, що відбуваються нині:
• значно зросла наукоємність праці, наука перетворилася на безпосередню продуктивну силу;
• розширилася номенклатура виробленої промислової продукції за істотного зниження її вартості та підвищення якості;
• дедалі динамічніше відбувалися зміни в технології, перебіг інноваційного процесу почав визначати тенденції змін як в економіці, так і в суспільному житті;
• зросли значення й обсяги роботи обслуговувальних галузей діяльності, які спираються на досягнення сучасного маркетингу;
• технічний прогрес на транспорті дав змогу «стиснути простір» у світових комунікаціях;
• господарська діяльність дедалі більше стала виходити за межі національних економік і набувати глобальних рис.
Зазначене спонукає до висновку, що при розгляді структури світового господарства та його виробничих систем маємо враховувати як вплив на його формування доволі різних суспільно-економічних процесів, так і умови в середовищах, які динамічно змінюються. З одного боку, системотворчу роль у світогосподарських процесах відіграють динамічні географічне, суспільно-економічне та інформаційне середовища. З іншого — вплив на формування структурних характеристик справляють перебіг процесів розвитку світової цивілізації, циклічність поступу світової економіки, динаміка, географія та масштаби інноваційних та інвестиційних процесів, динаміка балансу порівняльних переваг окремих держав на світових ринках.
Географічне середовище репрезентує для потреб господарства землю (і як засіб праці, і як технологічно-операційну базу) і все розмаїття мінеральних та природно-кліматичних ресурсів. Функціонування техніко-економічної інфраструктури (втім, як і військової інфраструктури) неодмінно пов'язане з використанням можливостей ресурсів планети. Для світової економіки особливо важливим є функціонування в цьому середовищі підсистеми транспорту — матеріальної бази реалізації міжнародного поділу праці.
У суспільно-економічному середовищі важливе врахування особливостей співвідношення укладів і систем власності, характеру взаємодії держави та приватного капіталу (в тому числі національного капіталу і транснаціональних корпорацій), нарешті, особливостей співвідношення політичних (геополітичних) та економічних (геоекономічних) сил, за якими стоять політичні, економічні й стратегічні інтереси тих чи інших держав та їхніх правлячих еліт.
Співвідношення суспільних укладів і систем власності показує, кому належать багатство і реальна влада в тій чи іншій країні. У світі ще збереглися регіони з дофеодальними укладами, де чималим залишається вплив родоплемінної громади, а владу тримають у руках племінні вожді. Йдеться про більшість країн Тропічної Африки, острівні території Океанії тощо. У десятках країн велике значення мають феодальні системи власності. Особливо це характерно для мусульманського світу, але і в Південно-Східній Азії, і в країнах Південної Америки вагомим залишається поміщицьке господарство, або господарство латифундії. Крім того, незважаючи на суттєву девальвацію ідей соціалізму, в ряді країн продовжують відігравати важливу роль поєднання державної та кооперативної форм власності та вплив відповідних партійних еліт. Це країни централізовано-планової економіки та — в різних формах - постсоціалістичні країни.
Але більш ніж половина економічного потенціалу зосереджена в країнах, де система власності репрезентована державно-корпоративними комплексами. Структуротворчими елементами таких комплексів є, з одного боку, корпорації та комерційні банки, значна частина яких об'єднана у фінансово-корпоративні групи, з іншого — державні відомства (міністерства, комітети, ради, комісії, держбанки та ін.). Багатство концентрується в руках великих фірм. Вони стають власниками основних фондів і навіть землі та інших природних ресурсів, зростає їхня фінансова могутність. Корпоративний комплекс, особливо фінансово-корпоративні групи, прямо чи опосередковано керують виробництвом, контролюють політику, впливають на сфери культури, освіти, науки. Розвиток господарства у країнах з потужними державно-корпоративними комплексами неминуче виходить за межі національних ринків. Інтернаціоналізація господарського життя стимулювала посилення системотворчої ролі у світовому господарстві транснаціональних корпорацій. Це, як правило, великі виробничі концерни, торговельні або фінансові корпорації, сферою діяльності яких став увесь світ. До того ж у цьому середовищі останнім часом системотворчу роль дедалі більше відіграють світові фінансові інституції та міжнародні координаційні органи — Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Світова організація торгівлі, а також центральні банки провідних країн.
Дедалі вагомішого значення у світогосподарських процесах набуває інформаційне середовище, що є проявом настання ноосферної цивілізації. Суть не тільки у глобалізації потоків різноманітної інформації: формується єдине поле ідей, наукового знання, відбувається взаємопроникнення систем цінностей, стереотипів поведінки, духовних досягнень людства. Зростання виробництва і розвиток світових ринків
значною мірою пов'язані з активізацією інформаційного поля: завдяки кіно, телебаченню, рекламі у глобальному масштабі поширюються стереотипи споживацького суспільства економічно розвинутих країн. Сьогодні стимулювання попиту на споживчому ринку і, схоже, функціонування глобальних систем маркетингу вже неможливі без відповідного інформаційно-рекламного забезпечення.
Взаємопов'язані господарським процесом підсистеми та мережі названих середовищ забезпечують умови формування функціонально-галузевої та територіально-галузевої структур світового господарства. На динаміку ж формування і конкретний вигляд структур світового господарства особливо великий вплив справляють циклічність економічного розвитку і перебіг інноваційних та інвестиційних процесів. У сучасних умовах перші, як відомо, пов'язані з розвитком науково-технічної, а також інформаційно-технологічної революції, другі — з особливостями нагромадження та руху капіталу.
У попередніх розділах зазначалося, що динаміка впровадження технічних інновацій, коливання цін на внутрішніх та світових ринках, зміни співвідношень факторів виробництва — землі, праці й капіталу — зумовлюють циклічний характер розвитку світового господарства. Загальновідомою основою порівняльних досліджень світової економіки стала теорія великих циклів Н. Кондратьева. Нагадаємо, що матеріальною причиною виникнення циклів економічного розвитку вчений вважав послідовність зміни основних капітальних благ і насамперед науково-технічного прогресу. Революційні стадії економічного циклу настають із впровадженням у господарстві сукупності важливих нововведень, які радикально змінюють енергетичну й технічну базу, розміщення виробництва, або організацію управління ним. Можливість упровадження нововведень виникає тоді, коли екстенсивна фаза розвитку попереднього циклу вичерпує себе через моральне старіння усталених технологій і техніки, а нагромаджений капітал готовий піти на ризикові інвестиції у прогресивні інновації. Нова фаза піднесення пов'язана з інвестиціями в нове будівництво, освоєння виробництва нових товарів, розбудову нових галузей господарства тощо.
Науковці звичайно вирізняють три стадії розвитку світового господарства — доіндустріальну, індустріальну та постіндустріальну, говорять про три промислові революції, протягом яких пройшло п'ять циклів Кондратьева. Перші чотири цикли вкладаються в рамки індустріального розвитку, п'ятий збігається зі стадією постіндустріального розвитку в економічно розвинутих країнах і здійсненням революційних перетворень у технології, техніці та організації виробництва (табл. 12.1).
Для визначення стадії розвитку, якої досягло господарство тієї чи іншої країни або регіону, звичайно застосовують дані статистики галузевої зайнятості населення (або показники структури ВВП, якщо при цьому дослідникам удається добитися однозначності даних). У найбільш наочному вигляді — це співвідношення між первинним, вторинним і третинним (+ четвертинний) секторами господарства (рис. 12.1). Нага-
даємо, що до першого сектора належать сільське та лісове господарство, рибальство та гірничодобувна промисловість; до другого — всі галузі обробної промисловості; до третього — транспорт і сфера послуг. До четвертого сектора на сучасному етапі відносять діяльність науки, вищої школи та найновіші види інформаційної діяльності, які охоплюють збирання, обробку й використання інформації в управлінні, фінансовій сфері, маркетингу, консалтингу тощо. Загальна закономірність поступу світового господарства донині полягала в тому, що в міру розвитку неухильно зменшувалася частка первинного сектора; в індустріальну епоху спочатку зросла, а потім стала зменшуватися частка вторинного сектора; постійно підвищувалася питома вага третинного сектора, в межах якого в постіндустріальну епоху різко зросла частка четвертинного сектора.
Фахівці з проблем сучасного світового господарства погоджуються в тому, що сучасній глобальній системі світового господарства притаманна різностадійність: у країнах і регіонах світу одночасно спостерігаємо наявність господарських систем, які перебувають на різних стадіях розвитку — постіндустріальній, індустріальній або до індустріальній — і у стані різних економічних циклів.
Попереду йде невелика група економічно розвинутих країн, господарство яких можна визначити як постіндустріальне. їхні виробництво, наука, індустрія інформації є піонерами науково-технічного прогресу та інформаційно-технологічної революції. На протилежному полюсі світової спільноти — півсотні (якщо не сотня) держав, які або ще не мають промисловості, або тільки приступили до розбудови її сировинно орієнтованих ланок. Принагідно зауважимо, що в сучасних умовах «доіндустріальність» цих країн аж ніяк не тотожна доіндустріальній стадії розвитку економіки попередніх епох. При створенні сприятливого інвестиційного клімату сюди можуть надходити найсучасніші техніка й технології, зв'язок зі світом забезпечувати ефективні засоби транспорту та електронного зв'язку, а потрібна на світових ринках продукція може реалізовуватися завдяки налагодженій зовнішньоекономічній інфраструктурі світових ринків. Іще більше це стосується динаміки розвитку країн із перехідною економікою (як середньорозвинутих капіталістичних країн, так і постсоціалістичних країн з перехідною економікою), які перебувають на різних стадіях розвитку господарства індустріальної епохи.
Щодо ролі факторів інноваційного та інвестиційного процесу, то найповніше уявлення про неї дає розгляд конкретних типів структури господарства.
Загальні закономірності зміни галузевої структури світової економіки
На початку XXI ст. світове господарство має такі пересічні структурні характеристики. Чисельність населення — 6,5 млрд осіб, економічно активне населення — до 3 млрд осіб, із них 1/5 зайняті у промисловості, понад 1/3 — у сільському господарстві. В середньому надушу населення у світі продукується близько 4 тис. дол. ВВП на рік. Із них 8 % ВВП дає сільське господарство, 37 % — промисловість, понад 50 % - обслуговувальні галузі (за даними Світового банку). Але ці загалом цікаві цифри мало що говорять про структуру господарства планети.
Суть у тому, що економіка країн і регіонів світу різко диференційована (табл. 12.2), і це є виявом різностадійності їхнього розвитку. В
економічно розвинутих країнах, частина яких досягла постіндустріальної стадії, тенденції динаміки промисловості й господарства в цілом) складаються під впливом науково-технічної та інформаційної революції. У найменш розвинутих країнах іще чекають свого розв'язку проблеми (які часто розростаються до глобальних), породжені історичною спадщиною економічної залежності та структурної відсталості, неосвоєністю економічних ресурсів, тягарем демографічної ситуації тощо. У країнах, суспільне життя і господарство яких перебувають у стані трансформації, а рівень прибутків усе ще низький (у нових індустріальних або у постсоціалістичних країнах), торують собі шлях структурні зміни, загалом пов'язані з вирішенням економічних проблем, що постають у завершальних циклах індустріальної епохи.
У сільському господарстві (разом із лісовим господарством та рибальством) у країнах розвиненої економіки залишалася мінімально необхідна кількість населення (у США і ФPH — 2,5 % зайнятих, в Японії та Франції — 4,6 %). Але при цьому слід мати на увазі, що в агропромислових комплексах цих країн на кожного фермера припадає ще чотири—п'ять осіб, які працюють у промисловості та обслуговуванні. Це й дозволило згаданим країнам досягти високих показників продуктивності праці й землі, не лише забезпечити сільськогосподарською продукцією внутрішній ринок, а й давати продукцію на експорт. Звідси на світовий ринок надходить значна кількість зерна, м'ясної та молочної продукції, кондитерських виробів, вин та інших алкогольних напоїв і навіть квітів.
Водночас країни, що розвиваються, в яких відчутно переважає аграрне населення, можна образно назвати «світовим селом». Але це село, часом із примітивним рівнем рільництва або з кочовим скотарством, недостатньо забезпечує місцеве населення продовольством, або зорієнтоване на вирощування експортної продукції тропічних культур, якої потребує світовий ринок: какао, чаю, бананів та інших тропічних фруктів, цукру, арахісу, пальмової олії тощо.
Країни перехідної економіки зберігають позиції важливих продуцентів сільськогосподарської продукції. Це і країни Латинської Америки із уже усталеною експортною спеціалізацією (м'ясо, зерно, цукор, кава, банани, бавовна тощо), і країни Центральної Європи, в тому числі Україна, які перебудовують свої АПК.
В індустріальних галузях (гірнича та обробна промисловість, будівництво) кількість зайнятих у країнах розвинутої економіки наприкінці XX ст. неухильно скорочувалася. Наприклад, в обробній промисловості США і Канади залишилося 13,5 % зайнятих, у Франції та Великий Британії — 15 %, в Японії — 19 %. Але при цьому розширилося виробництво в галузях так званих «високих технологій», активізувалося поєднання виробничої та обслуговувальної діяльності в рамках великих корпорацій. Країни стали постачати на світовий ринок високотехнологічну продукцію, перелік якої демонструє досягнення науково-технічного прогресу.
Господарство країн перехідної економіки в той же час виявилося найбільш індустріально насиченим. Відносно велика частка зайнятих у промисловості зберігається в європейських постсоціалістичних країнах. За формальними ознаками, наприклад, Польща, Угорщина, Україна, Білорусь, Росія (у кожній із них у промисловості зайнято близько 1/4 економічно активного населення) могли би вважатися найбільш індустріалізованими країнами світу. Але багато їхніх промислових підприємств усе ще послуговуються застарілими технологіями і мають організаційні проблеми з діяльністю на зовнішніх ринках. На інших континентах — у нових індустріальних країнах Далекого Сходу та Латинської Америки — частка промисловості виглядає поки що скромнішою, але продукція її провідних галузей, куди залучено капітал і передові технології світових ТНК, активно вийшла на світові ринки (електроніка — із Південної Кореї, Сінгапуру чи Мексики, метал — із Бразилії тощо).
У багатьох країнах, що розвиваються, також розпочалися процеси індустріалізації. Помітну роль як промислові держави почали відігравати Індія, Пакистан, Індонезія, Таїланд, Малайзія, Туреччина, Іран, Єгипет та інші, але майже у половині країн світу промисловість усе ще вкрай слаба або відсутня зовсім.
Роль обслуговувальних галузей у світовому господарстві значно зросла, особливо в країнах розвиненої економіки (США, Велика Британія, Канада — понад 3/4 зайнятих; Франція, ФРН, Японія — понад 2/3 і т. д.). При цьому традиційні галузі цієї сфери — транспорт, торгівля, побутове обслуговування — вже склалися, і зайнятість у них має сталі пропорції. Скажімо, у майже всіх країнах на транспорті зайнято 5—6 %, а в торгівлі — 1/5—1/6 всіх працюючих. Але наприкінці XX ст. різко прогресували такі види обслуговування, як індустрія інформації, індустрія туризму і діяльність у фінансовій справі (робота банків різних типів, інституційних фондів, страхових фірм, фондових бірж, фірм з операцій із нерухомістю тощо).
Провідними видами діяльності наприкінці XX ст. стали продукування і поширення знань та інформації. Наукові знання і створені на їхній основі техніка й технології стали основною рушійною силою економіки, а основним стратегічним ресурсом суспільства — володіння інформацією в усіх видах діяльності — науці, технології, фінансах, суспільно-політичному житті тощо. Для дедалі більшої кількості працюючих створення, переробка і поширення різноманітної інформації стає професійною справою. Наприклад, у США такою діяльністю зайнята безпосередньо понад 1/5 і опосередковано — ще 1/5 частина економічно активного населення. Фінансово-банківська діяльність також виступає самодостатньою галуззю господарства, від ефективної роботи якої залежать стан руху капіталу (інвестиційний процес), передання наукових знань і технологій (інноваційний процес), активність зовнішньої торгівлі. Поки що вона зосереджена переважно у розвинених країнах,
але поступово набирає сили і в тих країнах перехідної економіки, які більш активно перебудовують структуру свого господарства.
Група економічно розвинутих країн з рисами постіндустріального розвитку налічує лише півтора—два десятки держав, де мешкає 1/6-1/7 населення планети, але виробляється понад 3/4 промислової продукції світового господарства, в тому числі 4/5 продукції машинобудування. Потужний виробничий потенціал нагромаджений нині як у Північній Америці, особливо у США, так і в Західній Європі та Японії. Економіка цих країн досягла високого ступеня насичення засобами і предметами праці, в них зосереджені величезні фінансові ресурси, і в інвестиційний процес тут залучаються не тільки власні ресурси, а й 9/10 прямих іноземних інвестицій світового ринку капіталу. Приблизно в таких самих масштабах ці країни залучають у свій інноваційний процес інтелектуальний капітал планети.
Сучасна господарська структура кінця індустріальної — початку постіндустріальної стадії розвитку формувалася шляхом створення або в межах країн, або в межах відповідних інтеграційних угруповань універсального набору галузей, підгалузей і виробництв, орієнтованих на забезпечення потреб не тільки внутрішніх ринків, а й світового ринку (табл. 12.3). Інформація (передусім науково-технічна) стала в господарстві цих країн провідним економічним ресурсом, а отримання наукового знання, виробництво з використанням високих технологій або надання високоякісних послуг з активним використанням інформаційних ресурсів ведуть до закладання основ інформаційно-технологічного способу виробництва.
Завдяки проривам у галузі науки, технології або оперування інформацією:
• поліпшуються можливості підвищення продуктивності праці;
• продуктивність знань стає ключем економічного зростання та конкурентоспроможності як окремих підприємств, так і економіки держави;
• в умовах економіки, базованої на інформаційних технологіях, суспільство вперше має можливість формувати господарство, що спирається на використання ключового ресурсу, який не тільки відновлюється, а й самовідтворюється.
Разом з істотними змінами техногенного та виробничого характеру виникають нові явища в суспільно-економічних відносинах розвинутих країн, насамперед у сфері власності. З одного боку, зростає відносна цінність інтелектуальних ресурсів, ресурсів інформації, кваліфікованої робочої сили тощо, з іншого — у відносинах власності й господарювання поєднуються національні та інтернаціональні форми організації господарської діяльності. Рух інформації про технології, рух прямих і портфельних інвестицій та рух цінних паперів на фондовому ринку формує підґрунтя транснаціональної діяльності корпорацій. Поряд із державою ТНК стають елементами, взаємодія яких формує систему світового господарства. Вони поєднують гнучкі форми власності й транснаціональну підприємницьку діяльність, забезпечуючи економічну доцільність структурної та інвестиційної політики, створюють певну територіальну організацію макроменеджменту, яка спирається
на економічні центри та комунікації поліцентричної територіальної структури світового господарства й можливості світових інформаційних мереж.
За цих умов набуває нової якості сама поліцентрична структура світового господарства. Якщо в другій половині XX ст. Західна Європа, Англоамерика та ядро Азійсько-Тихоокеанського регіону (передусім Японія) розглядалися лише як полюси кількісної концентрації економічного і промислового потенціалу світу, то з переходом до інформаційно-технологічної моделі розвитку вони стають місцями зосередження організаційно-управлінських центрів глобальної інформаційної, фінансової, зовнішньоекономічної діяльності. Джгути різнорідних комунікацій між цими полюсами формують основні лінії взаємодії у просторово-економічному каркасі територіальної структури господарства світу. Саме між ними здійснюються жваві зовнішньоекономічні відносини. Інноваційний процес відбувається повсюдно, але першість у науковому доробку (якщо судити з кількості патентів та наукових відкриттів) та впровадженні високих технологій належить знову ж таки «полюсам зростання»; активність науково-технічного та інформаційного обміну між ними на ринку послуг випереджає обсяги оборотів зовнішньої торгівлі. Нарешті, рух інвестицій теж став явищем глобальним, але найпотужніші інвестори зосереджені в тих самих „полюсах зростання", а основні напрями руху прямих і портфельних інвестицій містяться в цьому ж таки трикутнику.
Розглянемо ситуацію в інших групах країн.
У групі середньорозвинутих країн з перехідною економікою також сформувалися доволі високий технічний потенціал і сучасні механізми ринкової економіки, але їхнє господарство має поки що скромніші економічні показники порівняно з розвинутими країнами. В цій групі можна вирізнити такі підгрупи. Перша — країни, в яких індустріальні перетворення відбувалися із запізненням. Це Іспанія, Португалія, Туреччина, Греція тощо. Розвиток їхньої економіки в певному проміжку XX ст. стримувався пережитками суспільних відносин попередніх формацій. Але протягом останніх десятиліть саме тут відбуваються динамічні процеси економічної перебудови. Прискорено розвивається невиробнича сфера; стабільно працюють будівельна індустрія і транспорт; сільське господарство за відносного скорочення його частки у структурі економіки демонструє ефективне функціонування в рамках агропромислового комплексу; в обробній промисловості зростає вага машинобудівних галузей; надзвичайно велику роль відіграє індустрія туризму.
Друга підгрупа — нові індустріальні країни. На сході Азії це так звані далекосхідні «тигри» (або «дракони») — Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур, у перспективі й інші держави; в Латинській Америці — Мексика, Бразилія, Аргентина, Чілі, Уругвай та ін. В цих країнах ідуть особливо динамічні процеси перебудови економіки. Поштовх прискоренню економічного розвитку дало залучення значних інвестицій іноземного капіталу (у Східній Азії — американських та японських, у Латинській Америці — інвестицій США і міжнародних фінансових організацій) та передових технологій із промислово розвинутих країн. Подальше просування структурних перетворень пов'язане із вдало проведеними економічними реформами, у процесі яких створено сучасну організаційно-управлінську та функціонально-галузеву структуру господарства. Ключову роль у цій структурі відіграють експортно орієнтовані комплекси. У Східній Азії це виробництва, які постачають на світові ринки продукцію автомобільної, суднобудівної промисловості, побутової електроніки, швейної та легкої промисловості тощо. В Латинській Америці — експортно орієнтовані системи гірничо-металургійної (мідь, поліметали, залізна руда, сталь і т. д.), лісової, нафтодобувної промисловості, агропромислового комплексу (яловичина, цукор, банани, кава, какао тощо), індустрії туризму.
Постсоціалістичні країни з перехідною економікою, що стали на шлях побудови ринкового господарства, мають потужну індустріальну базу і розгалужений агропромисловий комплекс.
Ураховуючи специфіку становлення суверенітету молодих незалежних держав, динаміку і ступінь завершеності економічних реформ, а також особливості економіко-географічного положення, серед постсоціалістичних країн вирізняють країни Євразії та незалежні країни — колишні республіки СРСР.
До постсоціалістичних країн Євразії в Центральній Європі належать Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Албанія; в Азії — Монголія.
Молодими незалежними державами на теренах колишнього Радянського Союзу стали Росія, Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан.
Головні особливості структури господарства цих двох підгруп країн такі: високий рівень суспільного й територіального (географічного) поділу праці, розгалужені й цілком функціонально і територіально сформовані господарські системи, які за своїми ознаками мало відрізняються від відповідних структур економічно розвинутих країн. Але на сучасному етапі постсоціалістичним країнам бракує капіталу, а в більшості галузей (особливо в сільському господарстві, легкій промисловості, торгівлі) використовуються застарілі техніка і технологія. Тут поки що лише формуються сучасні організаційно-управлінські структури ринкового господарства.
Країни, що розвиваються, — це понад 120 держав Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії, в яких проживає більша частина населення Землі. Багато з них стали незалежними тільки від середини (або від 60—70-х років) XX ст., частина має досить тривалий досвід самостійного розвитку, зокрема країни Латинської Америки, які здебільшого здобули незалежність протягом XIX ст. У другій половині XX ст. у країнах, що розвиваються, відбулися значні зміни: помітно зріс національний дохід, формується сучасне господарство, стабілізується їхнє місце в міжнародному поділі праці. Ці країни — важливий постачальник сировини на світовий ринок. Проте на шляху самостійного розвитку молоді держави натрапляють на значні труднощі. У багатьох з них досі не розв'язана продовольча проблема. Гостро стоять проблеми зайнятості. І все це — за умов багатоукладного господарства, залежного економічного розвитку, хронічного відставання від світового рівня технологій та продуктивності праці.
Країни, що розвиваються, відрізняються одна від одної не тільки розмірами території, кількістю населення, природними умовами, історичними особливостями розвитку, а й структурою господарства, науково-технічним потенціалом. Звідки можна виділити кілька підтипів цих країн. Країни з порівняно зрілою структурою господарства — це, наприклад, Індія, Пакистан, Таїланд, Філіппіни, Індонезія — в Азії; Венесуела, Перу, Колумбія, Еквадор, Ямайка тощо — в Латинській Америці; Марокко, Туніс, Єгипет та інші — в Африці. В цих країнах відбуваються процеси, котрі свого часу супроводжували економічне зростання в сучасних «нових індустріальних країнах», активно взаємодіють місцевий та іноземний капітал, набирають потужностей молода промисловість, де, крім гірничодобувної, розвивається й обробна, енергетика, вдосконалюються транспортні комунікації, сфера обслуговування, активно ведеться підготовка національних кадрів.
Своєрідний підтип утворюють нафтодобувні країни, що розвиваються. Це Саудівська Аравія, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, а також Ірак, Іран та ін. Завдяки величезним надходженням від торгівлі нафтою вони мають сприятливі можливості для розвитку сучасного господарства, фінансової сфери, містобудування та соціальної сфери.
Численним є підтип найменш розвинутих країн. Це країни з надзвичайно слабким розвитком продуктивних сил. їм майже нічого запропонувати на світовий ринок. У країн"ах цього підтипу переважають традиційна система господарства, докапіталістичні (здебільшого феодальні) відносини. У сільському господарстві працює 85—90 % населення, промисловість перебуває в зародковому стані. До найбідніших належать 20—30 країн світу, серед яких Ангола, Ефіопія, Сомалі, Танзанія, Чад, Мозамбік, Буркіна, Гвінея-Бісау, Малаві та інші — в Африці; Кампучія, Бангладеш, Ємен, Афганістан тощо — в Азії.
Глобальні міжгалузеві системи промисловості
Галузева структура господарства світу віддзеркалює розвиток сучасного суспільного та міжнародного поділу праці в перебігу структурних перетворень господарства. На сьогодні при аналізі стану господарства не лише економічно розвинутих країн, а й країн, що розвиваються, вже недостатньо обмежитися розглядом тільки галузевих пропорцій. Майже повсюдним став процес формування міжгалузевих функціонально-господарських систем, зумовлений закономірностями світових технологічних зв'язків, особливостями інвестиційних процесів та вимогами сучасного менеджменту та маркетингу.
Наприкінці XX ст. сформувався ряд міжгалузевих систем, діяльність яких набуває глобальних масштабів:
• комплекси енергетики, де контроль за всіма галузями світової паливної промисловості зосереджений фактично в руках одного кола транснаціональних фірм;
• комплекси виробництва матеріалів, де міжнародний капітал координує роботу металургійної, хімічної промисловості та виробництво силікатних матеріалів;
• система машинобудування складається як єдина світова система, позаяк її левова частка зосереджена в обмеженій групі країн;
• агропромислові комплекси стали основною формою організації виробництва і переробки сільськогосподарської продукції в усіх типах країн, а збут сільськогосподарської продукції суттєво залежить від
роботи систем світового агропромислового маркетингу;
• транспортно-логістичні системи стали всесвітніми з огляду на єдині системи комерційного фрахту та бронювання квитків.
В економічно розвинутих країнах, крім зазначених утворень із глобальним характером діяльності, сформувалися такі національні міжгалузеві системи:
• військово-промислові комплекси (особливо у США, ФРН, Франції, Росії);
• комплекси наукових досліджень і конструкторських робіт (або науково-виробничі), що найбільш розвинуті у США, Японії, ФРН, Великій Британії, Франції (серед інших країн зазначимо Росію, Україну та Китай);
• атомно-енергетичні комплекси (в усіх економічно розвинутих і найбільших постсоціалістичних країнах);
• аерокосмічні комплекси (особливо у США, Росії, Японії, Франції, Китаї, формується такий комплекс і в Україні);
• будівельно-індустріальні комплекси та ін.
Складаються й інші міжгалузеві системи: на світовому рівні це, наприклад, міжнародна індустрія туризму, в якій взаємодія великих туроператорів та «готельних ланцюгів» поєднується з роботою глобальних інформаційних систем та сучасного авіаційного транспорту.
Сутність нинішніх світогосподарських процесів полягає в тому, що саме реалізація функціональних зв'язків згаданих світових або регіональних міжгалузевих систем господарства (зв'язків технологічних, інноваційних, інвестиційних і т. д.) забезпечує взаємодію різнотипних і різнорівневих національних економік країн, які перебувають на різних стадіях розвитку. При цьому в кожній із систем об'єктивно формуються свої обриси як функціональної, так і просторової самоорганізації господарства, в основі яких лежать загальні закономірності розвитку галузевих і територіальних пропорцій глобальної економіки.
Додамо до цього деякі уточнення.
По-перше, як відомо, взаємодія національних економік відбувається через реалізацію зв'язків конкретних суб'єктів економічної діяльності: юридичних і навіть фізичних осіб.
По-друге, дедалі більшої ваги в цій економічній активності набувають транснаціональні корпорації, діяльність яких дедалі частіше набирає глобальних масштабів. Нарешті, по-третє, внутрішній обмін ТНК у межах світових міжгалузевих систем поступово складає чимраз більшу частку діяльності на світових ринках. І якщо стосовно товарних ринків та ринків сировини можна говорити про більшу чи меншу частку участі в них продукції ТНК, то на ринках капіталу, наукових знань чи масової інформації діяльність ТНК є визначальною.
Особливо потужні глобальні міжгалузеві системи сформувались у промисловості. У 2000 р. додана вартість, створена у промисловості, сягнула 6 трлн дол. — величини співмірної з обсягом експорту/імпорту товарів і сировини у зовнішній торгівлі. При цьому територіальна концентрація промислового виробництва була вищою, ніж територіальна концентрація ВВП. За показником доданої вартості на країни «тріади» припадало понад 80 % промислової продукції, у тому числі НАФТА -29,5 % (США — 26 %, Канада і Мексика — по 1,75 %); на Західну Європу — понад 25 % (зокрема ФРН — 6,7 %, Франція і Велика Британія - по 3,6 %, Італія — 3,4 %), на Східну Азію — майже 25 % (Японія — 16 %, Китай — 6 %, Республіка Корея — 2,5 %).
Як бачимо, поряд з індустріальними країнами Центру набирають сили країни так званої нової індустріалізації. В Азії це Тайвань, Сінгапур, Індія, Індонезія, Малайзія та ін.; в Америці — Бразилія, Аргентина, Венесуела тощо. Індустріальними лідерами своїх регіонів є також Росія, Австралія, а в Африці — ПАР.
Розглянемо будову деяких світових міжгалузевих систем промисловості.
Система світової енергетики. Цю систему утворюють паливна промисловість та електроенергетика з їхніми підприємствами, комунікаціями, системами управління, науково-дослідною базою. Підприємства енергетики ведуть розвідування, освоєння, переробку й транспортування енергоносіїв, здійснюють виробництво та передання електроенергії та тепла. Взаємозв'язаність цієї системи визначається, з одного боку, можливістю взаємозаміни енергоносіїв, з іншого — тим, що більшість виробничих об'єктів перебуває під контролем одних і тих самих угруповань капіталу. До того ж забезпечення діяльності світової енергетики постійно вимагає узгодження політичних рішень на міжнародному рівні. Це дає підстави розглядати сукупність виробництв енергетики у світовому господарстві як паливно-енергетичний комплекс.
Споживання енергії у світі особливо швидко зростало в другій половині XX ст. Енергетика розвивалася, випереджаючи темпи приросту інших галузей (енергоємність виробництва на перших етапах НТР була високою), але на рубежі 80—90-х років темпи приросту енергоспоживання знизилися — світ вступив на шлях впровадження енергозбережувальиих технологій. У 2002 р. енергоозброєність господарства світу становила 10,4 млрд т умовного палива на рік (у нафтовому еквіваленті).
Протягом XX ст. суттєво змінилася структура паливно-енергетичного балансу світового господарства (табл. 12.4).
Якщо в першій половині XX ст. в енергобалансі переважало вугілля і мала важливе значення деревина, то в останні десятиліття провідну роль відіграють нафта й газ. Понад два десятки років на їхню частку припадає 3/5 обсягу енергоспоживання. За прогнозами, на початку XXI ст. їхня питома вага знизиться приблизно до половини світового енергоспоживання, водночас збереже своє значення споживання вугілля, дещо збільшиться роль ядерної енергетики і так званих альтернативних джерел енергії.
Найбільші споживачі енергії у світі — США (22 % світового показника), Китай (майже 12 %), Росія (6 %), Індія та Японія (по 5 %), ФРН, Франція, Канада та ін. (табл. 12.5). Україна за споживанням енергоносіїв — у другій десятці країн із показниками, співмірними з промислово розвиненими європейськими країнами.
Система галузей із виробництва матеріалів об'єднує галузі, що випускають традиційні (метали, цемент тощо) та нові матеріали із заданими властивостями (сталі, сплави, композити тощо). Ця галузева система охоплює низку галузевих комплексів: металургійний, хімічний, лісовий, із виробництва будівельних матеріалів.
Єдність розглядуваної системи галузей, окрім функціонального фактора, визначають: єдина науково-технологічна база їхнього розвитку, яка використовує методи фізико-хімічних досліджень у матеріалознавстві; великі можливості взаємозаміни матеріалів у процесі організації виробництва; широка амплітуда комбінувань при організації самого виробництва матеріалів, що дає змогу створювати складні енерго-нафто-хімічні, хіміко-металургійно-машинобудівні, енерго-хімічно-текстильні та інші комплекси. Усе це веде до необхідності об'єднання зусиль великого капіталу з метою створення складних і дорогих основних фондів.
У структурі виробництва матеріалів і на сьогодні домінують чорні метали, передусім сталь та її сплави (до 70 % за об'ємом і до 80 % за вагою), понад 20 % об'єму матеріалів становлять пластмаси, важлива роль належить алюмінію. Дедалі більшого значення набувають композитні матеріали, які особливо активно використовуються в авіакосмічній та автомобільній промисловості, а також силікатні матеріали «тонкої кераміки», без якої немислима сучасна електронна промисловість.
Металургійний комплекс охоплює галузі з видобутку, збагачення, первинної обробки сировини та виробництва чорних та кольорових металів. Залежно від використовуваної сировини комплекс поділяється на галузі чорної та кольорової металургії. Галузі чорної металургії розвиваються на базі переробки залізної, марганцевої руди, хромітів тощо. Підприємства з виробництва чавуну, сталі, сплавів, прокату дуже матеріаломісткі, потребують великої кількості паливних ресурсів.
Особливістю розвитку й розміщення чорної металургії у другій половині XX — на початку XXI ст. є ослаблення її орієнтації на місцеву паливну та сировинну базу. У минулому металургійні заводи повного циклу будували біля вугільних басейнів (Рур, Донбас, Сілезія Піттсбург, Аньшань тощо) або біля залізорудних баз (Лотарінгія, Урал, Криворіжжя та ін.). Цією схемою послуговуються і нині під час освоєння нових металургійних баз (наприклад, розміщення металургійних заводів Індії, Бразилії, Китаю), але дедалі більше заводів розміщують з орієнтацією на ринки збуту металу. При цьому вирішальними факторами стають або вигідне транспортно-географічне положення (металургія Японії, Республіки Корея, Італії, нові заводи в Європі), або орієнтація на переробку металобрухту (наприклад, США, Італія, Тайвань, Туреччина, Іспанія, Мексика тощо), на який в усьому світі вже припадає 1/3 металургійної сировини, що переробляється переважно на невеликих металургійних заводах.
Розвиток чорної металургії за останні десятиліття уповільнився, що пояснюється зниженням металомісткості сучасного промислового виробництва, зростанням капіталомісткості галузі, загостренням конкурентної боротьби на ринку матеріалів, де чимдалі більшої ваги набувають пластмаси та композитні матеріали. Але попри все це виробництво сталі у світі в 2004 р. перевищило 1 млрд т. При цьому понад 22% світового виробництва дали заводи Китаю, 11% — Японії, 9,8 % — США, 6,4 % — Росії, 4,7 % — Республіки Корея. Набирає потужності чорна металургія країн, що розвиваються. Республіка Корея, Бразилія, Індія вже увійшли до числа провідних виробників металу, зростає виробництво на Тайвані, в Туреччині, Мексиці. Найпотужнішу сировинну базу для металургії мають Бразилія, Австралія, Китай, Індія, а також Росія, Україна, Канада, ПАР, Венесуела, США (табл. 12.6)
Кольорова металургія світу на початку ХХІ ст. виробляє до 70 млн т різноманітних кольорових металів, у тому числі близько 27 млн т алюмінію. Специфіка роботи галузі полягає в тому, що, з одного боку, постійно зростає попит на її продукцію. Всі галузі господарства широко використовують алюміній, авіакосмічна промисловість потребує титану; електронна — германію, індію, кобальту, талію, танталу, не кажучи вже про золото і срібло; у порошковій металургії та виробництві композитів задіяні практично всі види металів. З іншого боку, перед виробниками постають гострі енергосировинні, екологічні та фінансові проблеми. Територія більшості економічно розвинутих країн бідна на руди кольорових металів. Значну сировинну базу мають тільки Росія, Китай, США, до них можна долучити Австралію та Канаду. Інші розвинуті країни переважно використовують довізні концентрати або металобрухт кольорових металів.
Галузі кольорової металургії за факторами розміщення можна класифікувати на ті, що мають сировинну орієнтацію (мідна, мідно-нікелева, нікель-кобальтова, свинцево-цинкова), і ті, що орієнтуються на енергетичний чи паливний фактори (титаномагнієва, алюмінієва).
Хімічний комплекс — найдинамічніше частина галузевої системи виробництва матеріалів. Усі провідні країни світу інтенсивно розвивають виробництва в цій галузі. Особливо помітне місце посідають США (близько 1/5 світового виробництва), Японія, Росія, ФРН (по 1/10), а також Китай, Велика Британія, Франція, Італія, Україна. Хімія - ця найскладніша за структурою галузь — охоплює своєю чергою галузі з видобутку гірничохімічної сировини (кам'яна, калійна, глауберова та інші солі, сірка, апатити, фосфорити тощо), на якій переважно розвиваються галузі основної хімії: виробництво мінеральних добрив, кислот, соди, хлору і т. д. У розміщенні вони (крім виробництва калійних добрив) орієнтуються здебільшого на споживчий фактор.
На базі використання переважно вуглецевої сировини (нафти й газу) розвиваються галузі хімії полімерів: органічна хімія, виробництво синтетичних смол, пластмас, синтетичного каучуку, штучних та хімічних волокон, гумовотехнічних виробів та шин тощо. Специфіка сировинної бази зумовлює широкі можливості розміщення підприємств даного типу: в сировинних зонах, у місцях споживання, на шляхах транспортування сировини та напівфабрикатів, у пунктах із вигідним транспортно-географічним положенням.
Світова система машинобудування. Машинобудування — система взаємопов'язаних галузей, які, виготовляючи машини й устаткування, забезпечують технічне переозброєння всього господарства, задовольняють споживчий попит населення на різноманітні апарати й прилади побутового призначення, створюють основу економічного та оборонного потенціалу країн. Особливо важливим є внесок машинобудування у прискорення темпів НТР та інформаційної революції, в інтенсифікацію економічного розвитку та підвищення продуктивності праці за рахунок як постійного технічного прогресу в самій галузі, так і забезпечення всіх галузей господарства найновішими знаряддями праці. Серед інших промислових систем машинобудування вирізняється особливо великою складністю та розгалуженістю внутрішньої структури, широким асортиментом продукції, активною участю в територіальному та міжнародному поділі праці.
У промисловості економічно розвинутих країн на машинобудування, як правило, припадає 25—40 % вартості виробленої промислової продукції. Недостатній розвиток машинобудування навіть за високих показників розвитку інших промислових виробництв — суттєва структурна вада економіки. Машинобудівні виробництва групують у кілька галузевих об'єднань. Основними серед них є насамперед загальне машинобудування (промислове устаткування, верстати, сільськогосподарські машини та ін.), транспортне машинобудування (автомобілі, літаки, кораблі, рухомий склад залізниць та ін.) та електротехнічне й електронне машинобудування (всі види електроустаткування, різноманітна електронна апаратура тощо). Дещо поступаються їм точна механіка та оптика. Особливий сектор становить військове машинобудування. До цієї ж системи належать металообробна промисловість (металоконструкції, металічні побутові вироби тощо) та різноманітні машиноремонтні підприємства.
Описана структура машинобудування добре проглядається при зіставленні обсягів та структури експорту машинобудівної продукції. Співвідношення обсягів випуску продукції трьох основних груп галузей машинобудування майже рівне — приблизно по 30 % від сумарного показника. Серед провідних машинобудівничих світу однаково потужно і майже пропорційно репрезентовані всі групи галузей у США, Японії та ФРН. Серед іншого звернемо увагу на помітне місце в загальному машинобудуванні також продукції Великої Британії, Китаю, Італії та Нідерландів (додамо, що Росія та Україна мають схожі пропорції), в електромашинобудуванні — Республіки Корея, Сінгапуру, Мексики та Сянгану (Гонконгу), а у транспортному машинобудуванні — Франції та Канади.
Як ми вже зазначали, сучасні тенденції розвитку полягають у значному збільшенні обсягів наукових досліджень та зростанні виробництва в наукоємних галузях, особливо в таких галузях машинобудування, як радіоелектроніка, виробництво ЕОМ, офісного устаткування, сучасних засобів зв'язку, приладобудування, виробництво роботів, авіакосмічне виробництво.
У світовому машинобудуванні лише перша дюжина країн спроможна виробляти всю номенклатуру машинобудівної продукції. Це США Японія, ФРН, Росія, Велика Британія, Франція та Китай, а також пев- ною мірою Канада, Італія, Республіка Корея, Мексика та Україна. їхня співмірна частка у випуску машинобудівної продукції становить приблизно 3/4 світового показника, машинобудівні фірми саме цих країн є лідерами світового науково-технічного прогресу. Велика група мало промислово розвинутих країн Європи (особливо Нідерланди, Бельгія, Швеція, Швейцарія, Чехія та ін.), нові індустріальні країни (а надто Сінгапур, Тайвань, Бразилія) та деякі економічно сильніші країни Азі (наприклад, Індія, Туреччина) спеціалізуються на випуску окремих
видів машинобудівної продукції, з якими вони виходять на світовий ринок. У багатьох країнах, що розвиваються, також з'явилися окремі підприємства машинобудування, покликані зменшити імпортну залежність із цієї продукції.
