Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Політекономічний аспект (1997)
22. Світова продовольча проблема
Сутність проблеми
Практично проблема продовольства для людини існувала завжди. Це одна з найдавніших глобальних проблем. Голод як крайній її прояв і величезне соціальне лихо знекровлював людей і в давнину, і в середні віки, і в нові, й навіть у новітні часи.
Продовольча проблема належить до категорії глобальних тому, що для її розв'язання недостатньо зусиль окремих держав, а потрібне добре налагоджене співробітництво всіх країн, незалежно від їхнього суспільного ладу. Зрештою, на ній органічно зав'язані інші глобальні проблеми сучасності — демографічна, екологічна, енергетична та ін.
Більшість дослідників убачають у продовольчій проблемі багатопланове явище, яке справляє вплив на всі сторони суспільства і тому має розглядатися у взаємозв'язку з економічною системою, політичним ладом, національними традиціями господарювання тощо.
Виділяють чотири групи чинників, які впливають на глобальну продовольчу проблему:
* природні умови й розміщення населення (загальна площа та структура сільськогосподарських угідь, сільськогосподарський потенціал, клімат, співвідношення між кількістю населення і масою продовольства тощо);
• світовий транспорт і зв'язок, які забезпечують широкий вихід продуктів харчування на зовнішній ринок;
• політична ситуація у світі (позиції політичних сил, наявність міждержавних співтовариств, об'єднань, використання постачань продовольства у політичних цілях);
• світова економіка і торгівля в їхній єдності (продовольство як складова торговельних потоків, роль балансових розрахунків, кліринг).
Протягом усієї історії державності проблема стабільного продовольчого забезпечення населення була однією з найважливіших, оскільки від неї залежить національна безпека.
Визначити єдину для всієї планети норму харчування важко, позаяк зони та регіони Землі об'єктивно розрізняються за витратами енергії, необхідної для підтримання життя людини.
Нормальному, збалансованому харчуванню відповідає диференційований за віком, видом діяльності людей і кліматичними умовами місця проживання раціон, який забезпечує організм необхідною кількістю енергії.
За оцінками Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН (ФАО) і Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), середня норма харчування для однієї людини має становити 2300—2400 ккал на добу, хоча багато спеціалістів вважають цю норму заниженою і піднімають планку до 2700—2800, а то й до 3000 ккал. Звичайно, цей показник може трохи варіюватися залежно від статі, віку, виду праці, природно-кліматичних умов та деяких інших факторів. Чітко виражене недоїдання настає тоді, коли цей показник надає нижче 1800 ккал, а очевидний голод — коли він проходить критичну позначку 1000 ккал на добу.
Хронічне недоїдання часто має сезонний характер. Причиною хронічного недоїдання майже завжди є низькі доходи бідніших верств населення. Наслідком хронічного недоїдання є значне погіршення здоров'я цих груп суспільства.
Голод (фізичний брак їжі), який спостерігається в Ефіопії, Судані та інших районах південніше Сахари, є найбільш відомою формою продовольчої незабезпеченості. Причин голоду чимало: природні, політичні катаклізми, громадянські війни, скорочення споживання, нерівномірний розподіл продовольства та ін.
Що ж стосується структури харчового раціону, то за нормою він має містити не менше 100 г білків на добу. Харчування, де бракує не тільки калорій, а й білків, насамперед тваринного походження, а також жирів, вітамінів, мікроелементів, називається неповноцінним. Як правило, таке харчування тісно пов'язане з недоїданням та одноманітністю раціону.
Неповноцінне харчування значної частини населення країн, що розвиваються, і певної частини бідних прошарків в інших державах — важлива причина низької тривалості життя і хвороб, викликаних білково-калорійною нестачею, гострим браком в організмі вітамінів, мінеральних речовин. Хронічне недоїдання, на яке приречені величезні маси людей, нині являє більш серйозну загрозу, ніж голод у його традиційному розумінні.
З урахуванням фізіологічних норм, наведених вище, наприкінці 1980-х років повноцінне харчування отримували 35 % жителів Землі. Приблизно 15 % споживали достатню кількість калорій, але мали дефіцит білків. Близько 20 % мали дефіцит білків тваринного походження. А решта 30 % жили в умовах кількісної та якісної нестачі їжі, споживаючи менше 1700 ккал на добу.
На початок 90-х років загальна кількість голодуючих оцінювалася, за даними ФАО, у 500—550 млн осіб, а тих, хто недоїдає, — 1—1,3 млрд.
Середній для всього світу показник калорійності харчового раціону становив 2700 ккал на добу.
В економічно розвинутих країнах споживання продовольства в середньому на душу населення становить 3400 ккал, а споживання білків — приблизно 100 г на добу.
Таким чином, продовольча незабезпеченість у світі нерівномірна, але присутня фактично в усіх країнах. Навіть у державах з високим життєвим рівнем є соціальні групи зі стійким низьким споживанням, але в цілому явище недоїдання, а тим більше голоду, для них не характерне.
Актуальною продовольча проблема є і для країн з перехідною економікою, в тому числі України, де загальний спад виробництва і фінансова нестабільність зумовили зростання кризових явищ в аграрному секторі, що супроводжується різким спадом сільськогосподарського виробництва. Так, у 1997 р. виробництво валової продукції сільського господарства по всіх категоріях господарств зменшилося порівняно з 1990 р. на 42,2 %. Щоправда, від 2000 р. цей спад зупинено, і останнім часом питома вага вітчизняних продовольчих товарів на внутрішньому ринку сягає 93,4 %.
Продовольчий потенціал Землі принципово достатній для задоволення потреб її жителів. Так, за період 1991 — 1998 pp. загальносвітове виробництво основних видів сільськогосподарської продукції продовжувало, з певними відхиленнями, зростати. Наприклад, виробництво зерна збільшилося до 1,8 млрд т (середньорічний темп приросту — 1,4 %), м'яса — до 186,2 млн т (2,8 %), у тому числі червоного — до 133,2 млн т (2 %) і м'яса птиці — до 53 млн т (5 %), молока — до 386 млн т. Виробництво на душу населення в середньому становило: зерна — 309 кг, м'яса — 31 кг, молока — 64,4 кг.
Проте масовий голод іще не подолано, і тому продовольчу проблему закономірно розглядають як глобальну. Тим паче виробництво і споживання продовольства в різних країнах досить нерівномірні. Так, домінуюче становище у світовій продовольчій системі займають розвинуті країни. Вони виробляють і споживають дві третини світового продовольства (у вартісному вираженні), хоча в них мешкає менше 15 % населення світу. їхня питома вага у світовому експорті продовольства становить близько 64 % (у тому числі 60 % готової продукції та 61 % сільськогосподарської сировини), а в імпорті — 67 % (відповідно 69 і 64 %).
Крім того, інтенсивно розвиваючи світові ринки виробництва, провідні країни світу водночас підтримують досить високий рівень самозабезпеченості: США і Франція — понад 100 %, ФРН — 93 %, Італія — 78 %, навіть бідна родючими фунтами Японія — 50 %.
Країни, що розвиваються, де проживає майже 4/5 населення світу, виробляють приблизно 1/3 всього продовольства, а споживають трохи більше третини його загальносвітового споживання. Питома вага цих країн у світовому експорті продовольства становить близько 32 %, а в імпорті — приблизно 26 %. Незначний рівень споживання продовольства в країнах, що розвиваються, зумовлений передусім низьким
рівнем економічного розвитку в цілому і доходів на душу населення зокрема, а також зростанням людності, яке більш ніж утричі перевищує темпи розвинутих країн.
За прогнозами ООН, чисельність населення світу на середину XXI ст. становитиме 9,4 млрд осіб (нині — 6 млрд). Загальний рівень фертильності у країнах, що розвиваються, який у середині 90-х років становив 3,1 на кожну жінку, знизиться до 2,1 у 2050 р. Однак навіть за найоптимістичнішими прогнозами, до населення Землі у найближчі 15 років додасться ще 1 млрд осіб, переважна більшість яких житиме у країнах, що розвиваються. При цьому основний додаток населення припаде саме на регіони, які найбільшою мірою потерпають від голоду й недоїдання (табл. 22.1)
Африка, де сьогодні 40 % населення недоїдає, характеризується найвищими у світі темпами приросту населення: у країнах Тропічної Африки жінка має в середньому шестеро дітей. І хоча, за прогнозами, фертильність на континенті має знизитися, питома вага африканців у світовому народонаселенні збільшиться від 13 % у 1995 р. до 22 % у 2020 р. Через це більшість спеціалістів бере під сумнів можливість досягнення Африкою «продовольчої безпеки» у XXI ст. А в Індії міністр охорони здоров'я прямо заявила, що значне зростання населення зводить нанівець економічний прогрес країни.
Виконавчий директор фонду ООН із питань народонаселення повідомляє, що в цій ситуації, яка вважалася безнадійною, нарешті намітився поворот: зростання населення уповільнилося. Проблема, однак, полягає в тому, чи вдасться утримати досягнуті результати. Адже 1 млрд жителів Землі перебуває у віці між 15—24 роками, і більшість із них проживає у країнах, що розвиваються.
Окрім абсолютного зростання чисельності населення, обсяг продовольчих потреб визначається й низкою демографічних чинників: статевовіковою структурою населення, збільшенням питомої ваги мешканців міст та ін. І якщо в Європі продовольчі потреби в цілому трохи скоротяться, то у країнах, що розвиваються, вони різко зростатимуть, а в цілому світі для підтримання адекватної якості життя населення, що зростає, виробництво продовольства за 50 років має піднестися не менш ніж на 75 %.
Продовольча проблема у країнах, що розвиваються
Головною ареною голоду і недоїдання в сучасному світі, як указувалося, є країни, що розвиваються. Саме тут проживає найбільше голодуючих: близько 57 % із них в Азії, 27 % в Африці, 11 % у Латинській Америці та близько 5 % на Близькому Сході. Хоча найбільша кількість тих, що недоїдають, мешкає в Азії, найвищий приріст голодуючих спостерігається в Африці. Так, на початку 1970-х років там налічувалося 90 млн голодуючих, на початку 80-х — ПО млн, у середині 80-х — 140 млн, а в середині 90-х pp. — 210 млн. У цьому регіоні є країни, де частка голодуючих і тих, що недоїдають, в усьому населенні перевищує 40 % (Чад, Сомалі, Уганда, Мозамбік) або складає 30—40 % (Ефіопія, Малі, Замбія та ін.).
Переважна частина голодуючих сконцентрована у відносно невеликій кількості країн. Так, 75 % голодуючих Азії проживає у семи країнах: Бангладеш, Бутані, Індії, Мальдівах, Непалі, Пакистані та Шрі-Ланці; дві третини голодуючих Африки проживають в Ефіопії, Нігерії, Заїрі, Кенії, Уганді та Мозамбіку.
При цьому не можна не визнати досягнення молодих незалежних держав у сільському господарстві й постачанні населення продовольством. Якщо у 1930-ті — 1940-ві роки середньорічний приріст сільськогосподарської продукції у країнах Азії, Африки та Латинської Америки становив приблизно 1 %, то в період їхнього після колоніального розвитку він піднісся до 2,5—3 %. Нині виробництво продукції у країнах, що розвиваються, приростає: у рослинництві — на 2,4 %, у тваринництві — на 3,4 %.
Деякі країни, що розвиваються, широко застосувавши досягнення «зеленої революції», добилися повного або майже повного самозабезпечення продуктами харчування. В результаті загальний для всієї цієї групи країн показник середньоподушного споживання продовольства збільшився від 1960 ккал на добу в першій половині 1960-х років до 2460 ккал на середину 80-х і продовжує зростати, про що свідчать дані таблиці 22.2.
Однак середній показник добового споживання калорій перебуває в цих країнах лише на межі медичної норми, а показник споживання білків помітно не дотягує до неї. До того ж для більшості країн, що розвиваються, характерним є рослинний раціон харчування, де переважають лише один-два види продуктів. І це попри те, що в цих країнах сконцентровано майже 2/3 всього поголів'я худоби світу!
Недостатня забезпеченість продуктами харчування негативно впливає на показники середньої тривалості життя людей, їхні здоров'я, працездатність, опірність хворобам, адаптацію до сучасних складних виробничих процесів. Безпосередньо від голоду в країнах, що розвиваються, щорічно вмирає від 13 до 18 млн осіб, 3/4 із яких — діти.
Здебільшого жертвами голоду й недоїдання у країнах, що розвиваються, стають сільські жителі, чиї діти частіше недобирають належну за віком масу тіла. За оцінками ФАО, 60 % дітей у Південній Азії, 39 % у Тропічній Африці відстають у фізичному розвитку. І якщо у світі в цілому чисельність людей, що потерпають від голоду і недоїдання, скорочується, то у Тропічній Африці вона зростає швидше, ніж населення.
При оцінці скрутної продовольчої ситуації в цих країнах необхідно враховувати незавершеність аграрних реформ, бідність широких мас селянства, відсталість систем землеробства, нераціональне використання земельних і водних ресурсів, часті стихійні лиха, які знищують працю мільйонів людей. Наприклад, у Бангладеш у 1974 р. (році «пікового виробництва продовольства») величезні маси людей, чиї посіви були знищені повінню, вмерли від голоду.
Необхідно також усвідомлювати те, що зниження виробництва зерна на душу населення в окремих регіонах спричинене не стільки зростанням людності, скільки падінням світових цін на зерно: нині багато країн вважають за краще імпортувати його, що веде до скорочення посівів (Іран, Алжир). Зниження ж виробництва зерна у Тропічній Африці пов'язане насамперед зі збройними конфліктами та посухою.
В Африці неувага більшості урядів до проблем сільського господарства, відсутність транспорту та іншої інфраструктури набагато істотніше впливають на продовольче забезпечення населення, ніж демографічні процеси.
Значної шкоди країнам, що розвиваються, завдає аграрна політика розвинутих країн. Так, субвенційований імпорт сільськогосподарської продукції із промислово розвинутих держав, передусім країн ЄС, руйнує місцеві ринки продовольства. Наприклад, звільнена від мита кукурудза на 55 % дешевша, ніж та, що вирощена в Кенії. Погіршує продовольче становище у країнах, що розвиваються, і європейська політика в галузі рибальства.
Слід ураховувати й те, що втрати врожаю, наприклад в Африці, сягають ЗО—40 %, а процеси індустріалізації та урбанізації приводять до динамічного зростання несільського населення, яке створює додатковий попит на продовольство. Крім того, продовольчу проблему в країнах, що розвиваються, загострюють фінансова заборгованість, витрати на озброєння, етнічні конфлікти, погіршення екологічного становища.
Особливу увагу дослідників викликає питання впливу на продовольчу проблему в країнах, що розвиваються, «демографічного вибуху». Однак темпи зростання чисельності населення і виробництва зерна свідчать, що фактичний приріст зерна є більшим від темпів приросту населення (табл. 22.3).
Отже, причиною голоду є не відсутність запасів зерна, а неспроможність країн, що розвиваються, купувати на світовому ринку продукти харчування. У структурі сімейного бюджету частка продовольчих витрат у цих країнах перевищує 60 %, тоді як у ФРН вона становить 17 %, у США — 19 %. У країнах із перехідною економікою через невисокі доходи населення цей показник наближається до 70 %, при цьому раціон обмежується вживанням хліба, крупів, картоплі.
Слід також брати до уваги, що на зерно припадає в середньому лише близько половини калорій, які споживає людина. Згідно з обстеженням ФАО, харчування людей у більшості країн стає більш різноманітним, і зниження виробництва зерна між 1981—1986 і 1987—1992 роками було частково викликане розширенням посівів інших продовольчих культур: в Європі — соняшника, в Аргентині та Бразілії — сої, у південних районах Індії — олійних і бобових культур, у Північному Китаї — картоплі. У КНР, де виробництво зерна в середньому на одного жителя зменшувалося від 1985 p., одночасно збільшувалося виробництво фруктів, м'яса (особливо птиці) та ін.
Досвід останніх десятиліть підтверджує, що зростання чисельності населення є не економічною, а радше екологічною проблемою. Хоча людство у другій половині XX ст. і не розв'язало глобальну продовольчу проблему, але й не дало їй загостритися. На середину 80-х років кількість людей, які недоїдають, знизилася: у Південній та Східній Азії — від 29 до 22 %, становлячи 291 млн осіб; у Латинській Америці — від 18 до 14 % (55 млн осіб), на Близькому Сході — від 22 до 16 % (22 млн осіб). Винятком є Африка, де 32 % населення (140 млн осіб) хронічно недоїдає. Чисельність таких людей за останні 25 років зросла на 48 млн.
Зонами критичної продовольчої ситуації є території в межах Сахелю (Маврітанія, Сенегал, Гамбія, Малі, Нігерія, Чад), де слабо розвинута промисловість, і у Північно-Східній та Південній Африці (за винятком ПАР). Найбільш жахливе становище у 20 країнах «зони голоду», що розташована в сухих саванах і напівпустелях. Тут темпи приросту населення удвоє перевищують виробництво продовольства. У раціоні африканців переважає низькокалорійна рослинна їжа з невисоким вмістом білків, жирів та вітамінів. Для багатьох африканських держав середньодобова забезпеченість їжею оцінюється у 80—85 % від рекомендованих ФАО норм.
Осередком хронічного дефіциту продовольства є також Центральноамериканський субрегіон — Сальвадор, Гондурас, Гватемала, де середньодобове споживання не перевищує 2000 ккал. Найбільш загострена продовольча проблема на Гаїті (1905 ккал). Серед південноамериканських країн найнижчий рівень харчування в Еквадорі, Перу, Болівії.
Значно поліпшилося продовольче становище у країнах Південно-Східної Азії, хоча продовольча проблема до кінця не вирішена. Найтиповішою формою її прояву в цьому регіоні є неякісне харчування і хронічне недоїдання найбідніших верств населення.
Складним буває становище в окремих районах густонаселен их країн Азії — Індії, Пакистану, Бангладеш. Найбільш сприятливою є продовольча ситуація у країнах, де загальний економічний розвиток є вищим, — Малайзія, Сінгапур, Гонконг, Республіка Корея.
Що стосується майбутнього продовольчої проблеми, то» тут немає єдиної думки. Так, уже названі В. Бендер, консультант ФАО та інших організацій ООН із проблем продовольства, і М. Сміт, професор університету Вісконсін у США, фахівець з екології та сільського господарства, на питання, чи зможе людство прогодувати себе у XXI ст., дають неоднозначну відповідь. З одного боку, в останні десятиліття виробництво продовольства на душу населення у світі знизилося, а з іншого — є ознаки того, що світ, можливо, наблизився до межі сільськогосподарської експансії.
Не ставлячи під сумнів факт зниження продуктивності значної кількості сільськогосподарських земель, що викликано головним чином водною і вітровою ерозією, В. Бендер і М. Сміт підкреслюють, що людство виробляє достатню кількість продовольства для майже 6 млрд населення Землі. І лише нерівність у його розподілі, спричинена природними катастрофами, політичним насильством і геополітичними факторами, не дає змоги забезпечити повноцінне існування 1/7 людства. Необхідні тверда політична воля і надзвичайні зусилля світового співтовариства, аби цілком покінчити з голодом і недоїданням.
Американський вчений П. Вагонер (Коннектикутський експериментальний сільськогосподарський інститут) вважає, що людство має докорінно переглянути стратегію продовольчого забезпечення. Передусім значна його частина повинна змінити свій раціон харчування, і тоді сільське господарство в майбутньому зможе забезпечити 10 млрд населення Землі необхідною кількістю калорій, не піддаючи небезпеці природне середовище. П. Вагонер наголошує: якщо люди перестануть вирощувати фуражні культури і годувати ними свійських тварин, а самі стануть вегетаріанцями, то навіть нинішні сільськогосподарські площі дадуть можливість забезпечити 2900 ккал щоденно кожному із 10 млрд людей.
Неомальтузіанці, і зокрема Л. Браун, який очолює Інститут світових спостережень, характеризуючи глобальну ситуацію з продовольством як тривожну, пророкують, що негативні тенденції сільськогосподарського виробництва ще більше посиляться і в подальшому можуть призвести до широкомасштабного голоду. Свої прогнози Л. Браун та його прихильники намагаються підтвердити зіставленням даних виробництва зерна в найліпший («піковий») рік і в 1990 р. (табл. 22.4).
Однак порівнювати показники тільки окремих років не можна, тому що врожайність сільськогосподарських культур завжди коливається від року до року. Для отримання вірогідної картини необхідно використовувати показники за більш тривалі періоди (5—10 років). І якщо порівняти виробництво зерна на душу населення в 1990 р. із середнім річним показником за 1988—1992 pp., то виявляється, що воно лише незначною мірою знизилося в Африці, Східній Європі, колишніх республіках СРСР, Північній та Латинській Америці; в решті ж країн Європи й Азії, де проживає 2/3 населення світу, виробництво зерна на душу населення в 1990 р. було на рівні середнього показника за п'ятиліття.
Основні шляхи розв'язання глобальної продовольчої проблеми
Від самого виникнення глобальної продовольчої проблеми точаться дискусії про шляхи її розв'язання. Незважаючи на певні розбіжності, мова йде про два основні такі шляхи — екстенсивний та інтенсивний.
Екстенсивний шлях полягає насамперед у подальшому розширенні пасовиськ, орних, рибопромислових та інших угідь.
За окремими даними, світова площа сільськогосподарських земель за 1970—1990 pp. зросла від 4,4 млрд до 4,8 млрд га, в тому числі ріллі — від 1,42 млрд. до 1,44 млрд га. Чисельність населення планети за цей період збільшилася від 3,7 млрд до 5,3 млрд осіб, через що кількість сільськогосподарських земель у розрахунку на одну людину скоротилася від 1,2 до 0,9 га, ріллі — від 0,38 до 0,27 га.
Продуктивних, придатних до обробітку земель у світі практично не залишилося. Проте фахівці продовжують пошук резервів сільськогосподарських і передусім орних земель.
За деякими розрахунками, гранична площа економічно вигідних для експлуатації земель становить 1,5 млрд га. Це означає, що весь доступний для оранки земельний фонд людство фактично використало. Із усіх сільськогосподарських угідь 3,2 млрд га — це пасовиська, непридатні для інтенсивної культивації. Спроби їх культивувати ведуть до вітрової або водної ерозії, засолення грунту тощо. Прерії з коротким трав'яним покривом є типовим прикладом пасовиськ. Але, як показує досвід Канади, спроби їх обробляти призводять до того, що вони перестають слугувати землеробству.
Найбільші земельні площі, потенційно придатні для обробітку, мають Латинська Америка та Африка. В Латинській Америці нині використовують трохи більше чверті (за іншими оцінками — 15 %) придатних земель. В Африці на середину 90-х років обробляли менше 20 % таких земель. Але розширення їх використання не тільки потребує дуже великих капіталовкладень, а й призведе до деградації грунтів.
Інтенсивний шлях розв'язання глобальної продовольчої проблеми передбачає механізацію, хімізацію, іригацію, підвищення енергоозброєності сільського господарства, використання високоврожайних сортів сільськогосподарських культур, найбільш продуктивних порід свійських тварин — тобто застосування усіх тих заходів, які дають змогу збільшити віддачу землеробства й тваринництва навіть при зменшенні сільськогосподарських площ.
Великі перспективи інтенсифікації сільськогосподарського виробництва пов'язують із біотехнологічною революцією, яку в наші дні переживає сільське господарство розвинутих країн Заходу, і передусім США. Ця революція виражається у використанні досягнень генної інженерії, біотехнології та інформаційної технології безпосередньо у фермерському землеробстві й тваринництві для поліпшення якості продукції, зниження виробничих витрат і т. ін. Зокрема, багато спеціалістів у галузі біотехнологій пропонують як головний засіб вирішення продовольчої проблеми розповсюдження високоврожайних генетично змінених продуктів (ГЗП), які не піддаються ні засухам, ані впливу багатьох захворювань і шкідників. Отож площі, на яких вирощують ГЗП, збільшилися від з 1 млн га у 1996 р. до 53 млн га у 2001 р. Більша частина цих площ розташовано у США, інші — в Канаді, Аргентині, Бразилії, Китаї, Індії.
Хоча є й інші погляди. Так, на думку окремих учених, сьогодні біотехнологічні дослідження не є необхідними для боротьби з голодом, оскільки голод пояснюється не стільки нестачею продовольства у світі, скільки недоліками чинної системи розподілу. Уповільнення виробництва продовольства в світі, яке спостерігається в останні роки, пов'язано здебільшого з добровільним обмеженням виробництва, аби не допустити зниження цін. Значним джерелом збільшення обсягу виробництва продовольства у країнах, що розвиваються, є також скорочення втрат урожаю при зберіганні, які досягають 20 % його обсягу.
Таким чином, можливості збільшення виробництва сільськогосподарської продукції далеко не вичерпані. Це:
• підвищення родючості грунтів, що пов'язано з успіхами агромеліорації та агрохімії;
• підвищення біологічної продуктивності сільськогосподарських культур шляхом упровадження досягнень сільськогосподарської генетики й селекції;
• виведення продуктивних порід худоби;
• ефективне використання сонячної енергії для фотосинтезу органічної маси та впровадження генної інженерії;
• підвищення біологічної продуктивності Світового океану та широке впровадження аквакультури.
Значну роль у розв'язанні продовольчої проблеми відіграють різноманітні міжнародні організації, передусім спеціалізовані установи ООН — Продовольча і сільськогосподарська організація (ФАО), яка об'єднує близько 190 держав світу, та Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку.
У відповідності зі статутом ФАО основними цілями її діяльності є поліпшення харчування і підвищення життєвого рівня людей; забезпечення зростання ефективності виробництва і розподілу продовольчих і сільськогосподарських продуктів; оптимізація умов життєдіяльності сільського населення; сприяння розвиткові світової економіки.
Наростання негативних тенденцій у забезпеченні продуктами харчування у більшості країн світу стало основою для висунутої ФАО ініціативи щодо проведення саміту з питань продовольства. Він відбувся у Римі в листопаді 1996 р. з участю представників 186 держав. На саміті було прийнято Римську декларацію про всесвітню продовольчу безпеку і План дій Всесвітньої зустрічі на найвищому рівні з проблем продовольства. Ці документи можуть слугувати базою для різноманітних шляхів досягнення загальної мети — продовольчої безпеки на індивідуальному рівні, на рівні домашніх господарств, національному, регіональному і глобальному рівнях.
У Плані дій зазначено, що кожна країна має прийняти відповідну стратегію залежно від її ресурсів і здатності до досягнення індивідуальних цілей, одночасно беручи участь у співробітництві на регіональному й міжнародному рівнях для вироблення колективних рішень із глобальних проблем продовольчої безпеки. Зазначений документ передбачає низку конкретних заходів із виконання семи головних зобов'язань, спрямованих на вирішення глобальної продовольчої проблеми:
1) забезпечити таке політичне, соціальне та економічне становище, яке дасть змогу створити оптимальні умови для викорінення бідності та встановлення тривалого миру, яке грунтується на повноправній участі жінок і чоловіків, що є найкращим способом досягнення продовольчої безпеки для всіх;
2) проводити політику, спрямовану на викорінення бідності й нерівності, забезпечення фізичного та економічного доступу для всіх і в усі часи до достатнього, дієтичного, адекватного й повноцінного продовольства;
3) проводити спільну стійку політику в галузях продовольства, сільського, рибного і лісового господарства, а також розвитку сільських районів із високими і низькими потенціальними можливостями, що є істотно необхідним для адекватних і надійних постачань продовольства на рівні домашніх господарств, національному, регіональному і глобальному рівнях, а також боротися із сільськогосподарськими шкідниками, посухами тощо з урахуванням багатофункціонального характеру сільського господарства;
4) докласти усіх зусиль для того, щоби продовольство, торгівля сільськогосподарськими продуктами і загальна торговельна політика сприяли продовольчій безпеці для всіх за допомогою справедливої та зорієнтованої на ринок світової торговельної системи;
5) докласти зусиль для запобігання стихійним лихам, антропогенним надзвичайним ситуаціям, а також для забезпечення тимчасових і надзвичайних потреб у продуктах харчування" таким чином, щоб сприяти відновленню, розвитку і створенню можливостей задоволення майбутніх потреб;
Ь) сприяти оптимальному виділенню та використанню державних і приватних інвестицій для розвитку людських ресурсів, стійких продовольчих систем, а також для сільськогосподарського розвитку потенційно перспективних і малоперспективних районів;
7) у співробітництві з міжнародним співтовариством здійснювати й контролювати виконання Плану на усіх рівнях.
ФАО висловлює надію, що за допомогою вироблених на саміті механізмів до 2015 р. вдасться знизити кількість людності, що регулярно недоїдає.
Таким чином, створення підвалин світової продовольчої безпеки — це системне завдання, вирішення якого починається із глобального, світового рівня і має доходити до кожної окремої людини.
Практично проблема продовольства для людини існувала завжди. Це одна з найдавніших глобальних проблем. Голод як крайній її прояв і величезне соціальне лихо знекровлював людей і в давнину, і в середні віки, і в нові, й навіть у новітні часи.
Продовольча проблема належить до категорії глобальних тому, що для її розв'язання недостатньо зусиль окремих держав, а потрібне добре налагоджене співробітництво всіх країн, незалежно від їхнього суспільного ладу. Зрештою, на ній органічно зав'язані інші глобальні проблеми сучасності — демографічна, екологічна, енергетична та ін.
Більшість дослідників убачають у продовольчій проблемі багатопланове явище, яке справляє вплив на всі сторони суспільства і тому має розглядатися у взаємозв'язку з економічною системою, політичним ладом, національними традиціями господарювання тощо.
Виділяють чотири групи чинників, які впливають на глобальну продовольчу проблему:
* природні умови й розміщення населення (загальна площа та структура сільськогосподарських угідь, сільськогосподарський потенціал, клімат, співвідношення між кількістю населення і масою продовольства тощо);
• світовий транспорт і зв'язок, які забезпечують широкий вихід продуктів харчування на зовнішній ринок;
• політична ситуація у світі (позиції політичних сил, наявність міждержавних співтовариств, об'єднань, використання постачань продовольства у політичних цілях);
• світова економіка і торгівля в їхній єдності (продовольство як складова торговельних потоків, роль балансових розрахунків, кліринг).
Визначити єдину для всієї планети норму харчування важко, позаяк зони та регіони Землі об'єктивно розрізняються за витратами енергії, необхідної для підтримання життя людини.
Нормальному, збалансованому харчуванню відповідає диференційований за віком, видом діяльності людей і кліматичними умовами місця проживання раціон, який забезпечує організм необхідною кількістю енергії.
За оцінками Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН (ФАО) і Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), середня норма харчування для однієї людини має становити 2300—2400 ккал на добу, хоча багато спеціалістів вважають цю норму заниженою і піднімають планку до 2700—2800, а то й до 3000 ккал. Звичайно, цей показник може трохи варіюватися залежно від статі, віку, виду праці, природно-кліматичних умов та деяких інших факторів. Чітко виражене недоїдання настає тоді, коли цей показник надає нижче 1800 ккал, а очевидний голод — коли він проходить критичну позначку 1000 ккал на добу.
Хронічне недоїдання часто має сезонний характер. Причиною хронічного недоїдання майже завжди є низькі доходи бідніших верств населення. Наслідком хронічного недоїдання є значне погіршення здоров'я цих груп суспільства.
Голод (фізичний брак їжі), який спостерігається в Ефіопії, Судані та інших районах південніше Сахари, є найбільш відомою формою продовольчої незабезпеченості. Причин голоду чимало: природні, політичні катаклізми, громадянські війни, скорочення споживання, нерівномірний розподіл продовольства та ін.
Що ж стосується структури харчового раціону, то за нормою він має містити не менше 100 г білків на добу. Харчування, де бракує не тільки калорій, а й білків, насамперед тваринного походження, а також жирів, вітамінів, мікроелементів, називається неповноцінним. Як правило, таке харчування тісно пов'язане з недоїданням та одноманітністю раціону.
Неповноцінне харчування значної частини населення країн, що розвиваються, і певної частини бідних прошарків в інших державах — важлива причина низької тривалості життя і хвороб, викликаних білково-калорійною нестачею, гострим браком в організмі вітамінів, мінеральних речовин. Хронічне недоїдання, на яке приречені величезні маси людей, нині являє більш серйозну загрозу, ніж голод у його традиційному розумінні.
З урахуванням фізіологічних норм, наведених вище, наприкінці 1980-х років повноцінне харчування отримували 35 % жителів Землі. Приблизно 15 % споживали достатню кількість калорій, але мали дефіцит білків. Близько 20 % мали дефіцит білків тваринного походження. А решта 30 % жили в умовах кількісної та якісної нестачі їжі, споживаючи менше 1700 ккал на добу.
На початок 90-х років загальна кількість голодуючих оцінювалася, за даними ФАО, у 500—550 млн осіб, а тих, хто недоїдає, — 1—1,3 млрд.
Середній для всього світу показник калорійності харчового раціону становив 2700 ккал на добу.
В економічно розвинутих країнах споживання продовольства в середньому на душу населення становить 3400 ккал, а споживання білків — приблизно 100 г на добу.
Таким чином, продовольча незабезпеченість у світі нерівномірна, але присутня фактично в усіх країнах. Навіть у державах з високим життєвим рівнем є соціальні групи зі стійким низьким споживанням, але в цілому явище недоїдання, а тим більше голоду, для них не характерне.
Актуальною продовольча проблема є і для країн з перехідною економікою, в тому числі України, де загальний спад виробництва і фінансова нестабільність зумовили зростання кризових явищ в аграрному секторі, що супроводжується різким спадом сільськогосподарського виробництва. Так, у 1997 р. виробництво валової продукції сільського господарства по всіх категоріях господарств зменшилося порівняно з 1990 р. на 42,2 %. Щоправда, від 2000 р. цей спад зупинено, і останнім часом питома вага вітчизняних продовольчих товарів на внутрішньому ринку сягає 93,4 %.
Продовольчий потенціал Землі принципово достатній для задоволення потреб її жителів. Так, за період 1991 — 1998 pp. загальносвітове виробництво основних видів сільськогосподарської продукції продовжувало, з певними відхиленнями, зростати. Наприклад, виробництво зерна збільшилося до 1,8 млрд т (середньорічний темп приросту — 1,4 %), м'яса — до 186,2 млн т (2,8 %), у тому числі червоного — до 133,2 млн т (2 %) і м'яса птиці — до 53 млн т (5 %), молока — до 386 млн т. Виробництво на душу населення в середньому становило: зерна — 309 кг, м'яса — 31 кг, молока — 64,4 кг.
Крім того, інтенсивно розвиваючи світові ринки виробництва, провідні країни світу водночас підтримують досить високий рівень самозабезпеченості: США і Франція — понад 100 %, ФРН — 93 %, Італія — 78 %, навіть бідна родючими фунтами Японія — 50 %.
Країни, що розвиваються, де проживає майже 4/5 населення світу, виробляють приблизно 1/3 всього продовольства, а споживають трохи більше третини його загальносвітового споживання. Питома вага цих країн у світовому експорті продовольства становить близько 32 %, а в імпорті — приблизно 26 %. Незначний рівень споживання продовольства в країнах, що розвиваються, зумовлений передусім низьким
рівнем економічного розвитку в цілому і доходів на душу населення зокрема, а також зростанням людності, яке більш ніж утричі перевищує темпи розвинутих країн.
За прогнозами ООН, чисельність населення світу на середину XXI ст. становитиме 9,4 млрд осіб (нині — 6 млрд). Загальний рівень фертильності у країнах, що розвиваються, який у середині 90-х років становив 3,1 на кожну жінку, знизиться до 2,1 у 2050 р. Однак навіть за найоптимістичнішими прогнозами, до населення Землі у найближчі 15 років додасться ще 1 млрд осіб, переважна більшість яких житиме у країнах, що розвиваються. При цьому основний додаток населення припаде саме на регіони, які найбільшою мірою потерпають від голоду й недоїдання (табл. 22.1)
Африка, де сьогодні 40 % населення недоїдає, характеризується найвищими у світі темпами приросту населення: у країнах Тропічної Африки жінка має в середньому шестеро дітей. І хоча, за прогнозами, фертильність на континенті має знизитися, питома вага африканців у світовому народонаселенні збільшиться від 13 % у 1995 р. до 22 % у 2020 р. Через це більшість спеціалістів бере під сумнів можливість досягнення Африкою «продовольчої безпеки» у XXI ст. А в Індії міністр охорони здоров'я прямо заявила, що значне зростання населення зводить нанівець економічний прогрес країни.
Виконавчий директор фонду ООН із питань народонаселення повідомляє, що в цій ситуації, яка вважалася безнадійною, нарешті намітився поворот: зростання населення уповільнилося. Проблема, однак, полягає в тому, чи вдасться утримати досягнуті результати. Адже 1 млрд жителів Землі перебуває у віці між 15—24 роками, і більшість із них проживає у країнах, що розвиваються.
Окрім абсолютного зростання чисельності населення, обсяг продовольчих потреб визначається й низкою демографічних чинників: статевовіковою структурою населення, збільшенням питомої ваги мешканців міст та ін. І якщо в Європі продовольчі потреби в цілому трохи скоротяться, то у країнах, що розвиваються, вони різко зростатимуть, а в цілому світі для підтримання адекватної якості життя населення, що зростає, виробництво продовольства за 50 років має піднестися не менш ніж на 75 %.
Продовольча проблема у країнах, що розвиваються
Головною ареною голоду і недоїдання в сучасному світі, як указувалося, є країни, що розвиваються. Саме тут проживає найбільше голодуючих: близько 57 % із них в Азії, 27 % в Африці, 11 % у Латинській Америці та близько 5 % на Близькому Сході. Хоча найбільша кількість тих, що недоїдають, мешкає в Азії, найвищий приріст голодуючих спостерігається в Африці. Так, на початку 1970-х років там налічувалося 90 млн голодуючих, на початку 80-х — ПО млн, у середині 80-х — 140 млн, а в середині 90-х pp. — 210 млн. У цьому регіоні є країни, де частка голодуючих і тих, що недоїдають, в усьому населенні перевищує 40 % (Чад, Сомалі, Уганда, Мозамбік) або складає 30—40 % (Ефіопія, Малі, Замбія та ін.).
Переважна частина голодуючих сконцентрована у відносно невеликій кількості країн. Так, 75 % голодуючих Азії проживає у семи країнах: Бангладеш, Бутані, Індії, Мальдівах, Непалі, Пакистані та Шрі-Ланці; дві третини голодуючих Африки проживають в Ефіопії, Нігерії, Заїрі, Кенії, Уганді та Мозамбіку.
При цьому не можна не визнати досягнення молодих незалежних держав у сільському господарстві й постачанні населення продовольством. Якщо у 1930-ті — 1940-ві роки середньорічний приріст сільськогосподарської продукції у країнах Азії, Африки та Латинської Америки становив приблизно 1 %, то в період їхнього після колоніального розвитку він піднісся до 2,5—3 %. Нині виробництво продукції у країнах, що розвиваються, приростає: у рослинництві — на 2,4 %, у тваринництві — на 3,4 %.
Деякі країни, що розвиваються, широко застосувавши досягнення «зеленої революції», добилися повного або майже повного самозабезпечення продуктами харчування. В результаті загальний для всієї цієї групи країн показник середньоподушного споживання продовольства збільшився від 1960 ккал на добу в першій половині 1960-х років до 2460 ккал на середину 80-х і продовжує зростати, про що свідчать дані таблиці 22.2.
Однак середній показник добового споживання калорій перебуває в цих країнах лише на межі медичної норми, а показник споживання білків помітно не дотягує до неї. До того ж для більшості країн, що розвиваються, характерним є рослинний раціон харчування, де переважають лише один-два види продуктів. І це попри те, що в цих країнах сконцентровано майже 2/3 всього поголів'я худоби світу!
Недостатня забезпеченість продуктами харчування негативно впливає на показники середньої тривалості життя людей, їхні здоров'я, працездатність, опірність хворобам, адаптацію до сучасних складних виробничих процесів. Безпосередньо від голоду в країнах, що розвиваються, щорічно вмирає від 13 до 18 млн осіб, 3/4 із яких — діти.
Здебільшого жертвами голоду й недоїдання у країнах, що розвиваються, стають сільські жителі, чиї діти частіше недобирають належну за віком масу тіла. За оцінками ФАО, 60 % дітей у Південній Азії, 39 % у Тропічній Африці відстають у фізичному розвитку. І якщо у світі в цілому чисельність людей, що потерпають від голоду і недоїдання, скорочується, то у Тропічній Африці вона зростає швидше, ніж населення.
При оцінці скрутної продовольчої ситуації в цих країнах необхідно враховувати незавершеність аграрних реформ, бідність широких мас селянства, відсталість систем землеробства, нераціональне використання земельних і водних ресурсів, часті стихійні лиха, які знищують працю мільйонів людей. Наприклад, у Бангладеш у 1974 р. (році «пікового виробництва продовольства») величезні маси людей, чиї посіви були знищені повінню, вмерли від голоду.
Необхідно також усвідомлювати те, що зниження виробництва зерна на душу населення в окремих регіонах спричинене не стільки зростанням людності, скільки падінням світових цін на зерно: нині багато країн вважають за краще імпортувати його, що веде до скорочення посівів (Іран, Алжир). Зниження ж виробництва зерна у Тропічній Африці пов'язане насамперед зі збройними конфліктами та посухою.
Значної шкоди країнам, що розвиваються, завдає аграрна політика розвинутих країн. Так, субвенційований імпорт сільськогосподарської продукції із промислово розвинутих держав, передусім країн ЄС, руйнує місцеві ринки продовольства. Наприклад, звільнена від мита кукурудза на 55 % дешевша, ніж та, що вирощена в Кенії. Погіршує продовольче становище у країнах, що розвиваються, і європейська політика в галузі рибальства.
Слід ураховувати й те, що втрати врожаю, наприклад в Африці, сягають ЗО—40 %, а процеси індустріалізації та урбанізації приводять до динамічного зростання несільського населення, яке створює додатковий попит на продовольство. Крім того, продовольчу проблему в країнах, що розвиваються, загострюють фінансова заборгованість, витрати на озброєння, етнічні конфлікти, погіршення екологічного становища.
Особливу увагу дослідників викликає питання впливу на продовольчу проблему в країнах, що розвиваються, «демографічного вибуху». Однак темпи зростання чисельності населення і виробництва зерна свідчать, що фактичний приріст зерна є більшим від темпів приросту населення (табл. 22.3).
Отже, причиною голоду є не відсутність запасів зерна, а неспроможність країн, що розвиваються, купувати на світовому ринку продукти харчування. У структурі сімейного бюджету частка продовольчих витрат у цих країнах перевищує 60 %, тоді як у ФРН вона становить 17 %, у США — 19 %. У країнах із перехідною економікою через невисокі доходи населення цей показник наближається до 70 %, при цьому раціон обмежується вживанням хліба, крупів, картоплі.
Слід також брати до уваги, що на зерно припадає в середньому лише близько половини калорій, які споживає людина. Згідно з обстеженням ФАО, харчування людей у більшості країн стає більш різноманітним, і зниження виробництва зерна між 1981—1986 і 1987—1992 роками було частково викликане розширенням посівів інших продовольчих культур: в Європі — соняшника, в Аргентині та Бразілії — сої, у південних районах Індії — олійних і бобових культур, у Північному Китаї — картоплі. У КНР, де виробництво зерна в середньому на одного жителя зменшувалося від 1985 p., одночасно збільшувалося виробництво фруктів, м'яса (особливо птиці) та ін.
Досвід останніх десятиліть підтверджує, що зростання чисельності населення є не економічною, а радше екологічною проблемою. Хоча людство у другій половині XX ст. і не розв'язало глобальну продовольчу проблему, але й не дало їй загостритися. На середину 80-х років кількість людей, які недоїдають, знизилася: у Південній та Східній Азії — від 29 до 22 %, становлячи 291 млн осіб; у Латинській Америці — від 18 до 14 % (55 млн осіб), на Близькому Сході — від 22 до 16 % (22 млн осіб). Винятком є Африка, де 32 % населення (140 млн осіб) хронічно недоїдає. Чисельність таких людей за останні 25 років зросла на 48 млн.
Зонами критичної продовольчої ситуації є території в межах Сахелю (Маврітанія, Сенегал, Гамбія, Малі, Нігерія, Чад), де слабо розвинута промисловість, і у Північно-Східній та Південній Африці (за винятком ПАР). Найбільш жахливе становище у 20 країнах «зони голоду», що розташована в сухих саванах і напівпустелях. Тут темпи приросту населення удвоє перевищують виробництво продовольства. У раціоні африканців переважає низькокалорійна рослинна їжа з невисоким вмістом білків, жирів та вітамінів. Для багатьох африканських держав середньодобова забезпеченість їжею оцінюється у 80—85 % від рекомендованих ФАО норм.
Осередком хронічного дефіциту продовольства є також Центральноамериканський субрегіон — Сальвадор, Гондурас, Гватемала, де середньодобове споживання не перевищує 2000 ккал. Найбільш загострена продовольча проблема на Гаїті (1905 ккал). Серед південноамериканських країн найнижчий рівень харчування в Еквадорі, Перу, Болівії.
Значно поліпшилося продовольче становище у країнах Південно-Східної Азії, хоча продовольча проблема до кінця не вирішена. Найтиповішою формою її прояву в цьому регіоні є неякісне харчування і хронічне недоїдання найбідніших верств населення.
Складним буває становище в окремих районах густонаселен их країн Азії — Індії, Пакистану, Бангладеш. Найбільш сприятливою є продовольча ситуація у країнах, де загальний економічний розвиток є вищим, — Малайзія, Сінгапур, Гонконг, Республіка Корея.
Що стосується майбутнього продовольчої проблеми, то» тут немає єдиної думки. Так, уже названі В. Бендер, консультант ФАО та інших організацій ООН із проблем продовольства, і М. Сміт, професор університету Вісконсін у США, фахівець з екології та сільського господарства, на питання, чи зможе людство прогодувати себе у XXI ст., дають неоднозначну відповідь. З одного боку, в останні десятиліття виробництво продовольства на душу населення у світі знизилося, а з іншого — є ознаки того, що світ, можливо, наблизився до межі сільськогосподарської експансії.
Не ставлячи під сумнів факт зниження продуктивності значної кількості сільськогосподарських земель, що викликано головним чином водною і вітровою ерозією, В. Бендер і М. Сміт підкреслюють, що людство виробляє достатню кількість продовольства для майже 6 млрд населення Землі. І лише нерівність у його розподілі, спричинена природними катастрофами, політичним насильством і геополітичними факторами, не дає змоги забезпечити повноцінне існування 1/7 людства. Необхідні тверда політична воля і надзвичайні зусилля світового співтовариства, аби цілком покінчити з голодом і недоїданням.
Американський вчений П. Вагонер (Коннектикутський експериментальний сільськогосподарський інститут) вважає, що людство має докорінно переглянути стратегію продовольчого забезпечення. Передусім значна його частина повинна змінити свій раціон харчування, і тоді сільське господарство в майбутньому зможе забезпечити 10 млрд населення Землі необхідною кількістю калорій, не піддаючи небезпеці природне середовище. П. Вагонер наголошує: якщо люди перестануть вирощувати фуражні культури і годувати ними свійських тварин, а самі стануть вегетаріанцями, то навіть нинішні сільськогосподарські площі дадуть можливість забезпечити 2900 ккал щоденно кожному із 10 млрд людей.
Неомальтузіанці, і зокрема Л. Браун, який очолює Інститут світових спостережень, характеризуючи глобальну ситуацію з продовольством як тривожну, пророкують, що негативні тенденції сільськогосподарського виробництва ще більше посиляться і в подальшому можуть призвести до широкомасштабного голоду. Свої прогнози Л. Браун та його прихильники намагаються підтвердити зіставленням даних виробництва зерна в найліпший («піковий») рік і в 1990 р. (табл. 22.4).
Однак порівнювати показники тільки окремих років не можна, тому що врожайність сільськогосподарських культур завжди коливається від року до року. Для отримання вірогідної картини необхідно використовувати показники за більш тривалі періоди (5—10 років). І якщо порівняти виробництво зерна на душу населення в 1990 р. із середнім річним показником за 1988—1992 pp., то виявляється, що воно лише незначною мірою знизилося в Африці, Східній Європі, колишніх республіках СРСР, Північній та Латинській Америці; в решті ж країн Європи й Азії, де проживає 2/3 населення світу, виробництво зерна на душу населення в 1990 р. було на рівні середнього показника за п'ятиліття.
Основні шляхи розв'язання глобальної продовольчої проблеми
Від самого виникнення глобальної продовольчої проблеми точаться дискусії про шляхи її розв'язання. Незважаючи на певні розбіжності, мова йде про два основні такі шляхи — екстенсивний та інтенсивний.
Екстенсивний шлях полягає насамперед у подальшому розширенні пасовиськ, орних, рибопромислових та інших угідь.
За окремими даними, світова площа сільськогосподарських земель за 1970—1990 pp. зросла від 4,4 млрд до 4,8 млрд га, в тому числі ріллі — від 1,42 млрд. до 1,44 млрд га. Чисельність населення планети за цей період збільшилася від 3,7 млрд до 5,3 млрд осіб, через що кількість сільськогосподарських земель у розрахунку на одну людину скоротилася від 1,2 до 0,9 га, ріллі — від 0,38 до 0,27 га.
Продуктивних, придатних до обробітку земель у світі практично не залишилося. Проте фахівці продовжують пошук резервів сільськогосподарських і передусім орних земель.
За деякими розрахунками, гранична площа економічно вигідних для експлуатації земель становить 1,5 млрд га. Це означає, що весь доступний для оранки земельний фонд людство фактично використало. Із усіх сільськогосподарських угідь 3,2 млрд га — це пасовиська, непридатні для інтенсивної культивації. Спроби їх культивувати ведуть до вітрової або водної ерозії, засолення грунту тощо. Прерії з коротким трав'яним покривом є типовим прикладом пасовиськ. Але, як показує досвід Канади, спроби їх обробляти призводять до того, що вони перестають слугувати землеробству.
Найбільші земельні площі, потенційно придатні для обробітку, мають Латинська Америка та Африка. В Латинській Америці нині використовують трохи більше чверті (за іншими оцінками — 15 %) придатних земель. В Африці на середину 90-х років обробляли менше 20 % таких земель. Але розширення їх використання не тільки потребує дуже великих капіталовкладень, а й призведе до деградації грунтів.
Інтенсивний шлях розв'язання глобальної продовольчої проблеми передбачає механізацію, хімізацію, іригацію, підвищення енергоозброєності сільського господарства, використання високоврожайних сортів сільськогосподарських культур, найбільш продуктивних порід свійських тварин — тобто застосування усіх тих заходів, які дають змогу збільшити віддачу землеробства й тваринництва навіть при зменшенні сільськогосподарських площ.
Великі перспективи інтенсифікації сільськогосподарського виробництва пов'язують із біотехнологічною революцією, яку в наші дні переживає сільське господарство розвинутих країн Заходу, і передусім США. Ця революція виражається у використанні досягнень генної інженерії, біотехнології та інформаційної технології безпосередньо у фермерському землеробстві й тваринництві для поліпшення якості продукції, зниження виробничих витрат і т. ін. Зокрема, багато спеціалістів у галузі біотехнологій пропонують як головний засіб вирішення продовольчої проблеми розповсюдження високоврожайних генетично змінених продуктів (ГЗП), які не піддаються ні засухам, ані впливу багатьох захворювань і шкідників. Отож площі, на яких вирощують ГЗП, збільшилися від з 1 млн га у 1996 р. до 53 млн га у 2001 р. Більша частина цих площ розташовано у США, інші — в Канаді, Аргентині, Бразилії, Китаї, Індії.
Хоча є й інші погляди. Так, на думку окремих учених, сьогодні біотехнологічні дослідження не є необхідними для боротьби з голодом, оскільки голод пояснюється не стільки нестачею продовольства у світі, скільки недоліками чинної системи розподілу. Уповільнення виробництва продовольства в світі, яке спостерігається в останні роки, пов'язано здебільшого з добровільним обмеженням виробництва, аби не допустити зниження цін. Значним джерелом збільшення обсягу виробництва продовольства у країнах, що розвиваються, є також скорочення втрат урожаю при зберіганні, які досягають 20 % його обсягу.
Таким чином, можливості збільшення виробництва сільськогосподарської продукції далеко не вичерпані. Це:
• підвищення родючості грунтів, що пов'язано з успіхами агромеліорації та агрохімії;
• підвищення біологічної продуктивності сільськогосподарських культур шляхом упровадження досягнень сільськогосподарської генетики й селекції;
• виведення продуктивних порід худоби;
• ефективне використання сонячної енергії для фотосинтезу органічної маси та впровадження генної інженерії;
• підвищення біологічної продуктивності Світового океану та широке впровадження аквакультури.
Значну роль у розв'язанні продовольчої проблеми відіграють різноманітні міжнародні організації, передусім спеціалізовані установи ООН — Продовольча і сільськогосподарська організація (ФАО), яка об'єднує близько 190 держав світу, та Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку.
У відповідності зі статутом ФАО основними цілями її діяльності є поліпшення харчування і підвищення життєвого рівня людей; забезпечення зростання ефективності виробництва і розподілу продовольчих і сільськогосподарських продуктів; оптимізація умов життєдіяльності сільського населення; сприяння розвиткові світової економіки.
Наростання негативних тенденцій у забезпеченні продуктами харчування у більшості країн світу стало основою для висунутої ФАО ініціативи щодо проведення саміту з питань продовольства. Він відбувся у Римі в листопаді 1996 р. з участю представників 186 держав. На саміті було прийнято Римську декларацію про всесвітню продовольчу безпеку і План дій Всесвітньої зустрічі на найвищому рівні з проблем продовольства. Ці документи можуть слугувати базою для різноманітних шляхів досягнення загальної мети — продовольчої безпеки на індивідуальному рівні, на рівні домашніх господарств, національному, регіональному і глобальному рівнях.
У Плані дій зазначено, що кожна країна має прийняти відповідну стратегію залежно від її ресурсів і здатності до досягнення індивідуальних цілей, одночасно беручи участь у співробітництві на регіональному й міжнародному рівнях для вироблення колективних рішень із глобальних проблем продовольчої безпеки. Зазначений документ передбачає низку конкретних заходів із виконання семи головних зобов'язань, спрямованих на вирішення глобальної продовольчої проблеми:
1) забезпечити таке політичне, соціальне та економічне становище, яке дасть змогу створити оптимальні умови для викорінення бідності та встановлення тривалого миру, яке грунтується на повноправній участі жінок і чоловіків, що є найкращим способом досягнення продовольчої безпеки для всіх;
2) проводити політику, спрямовану на викорінення бідності й нерівності, забезпечення фізичного та економічного доступу для всіх і в усі часи до достатнього, дієтичного, адекватного й повноцінного продовольства;
3) проводити спільну стійку політику в галузях продовольства, сільського, рибного і лісового господарства, а також розвитку сільських районів із високими і низькими потенціальними можливостями, що є істотно необхідним для адекватних і надійних постачань продовольства на рівні домашніх господарств, національному, регіональному і глобальному рівнях, а також боротися із сільськогосподарськими шкідниками, посухами тощо з урахуванням багатофункціонального характеру сільського господарства;
4) докласти усіх зусиль для того, щоби продовольство, торгівля сільськогосподарськими продуктами і загальна торговельна політика сприяли продовольчій безпеці для всіх за допомогою справедливої та зорієнтованої на ринок світової торговельної системи;
5) докласти зусиль для запобігання стихійним лихам, антропогенним надзвичайним ситуаціям, а також для забезпечення тимчасових і надзвичайних потреб у продуктах харчування" таким чином, щоб сприяти відновленню, розвитку і створенню можливостей задоволення майбутніх потреб;
Ь) сприяти оптимальному виділенню та використанню державних і приватних інвестицій для розвитку людських ресурсів, стійких продовольчих систем, а також для сільськогосподарського розвитку потенційно перспективних і малоперспективних районів;
7) у співробітництві з міжнародним співтовариством здійснювати й контролювати виконання Плану на усіх рівнях.
ФАО висловлює надію, що за допомогою вироблених на саміті механізмів до 2015 р. вдасться знизити кількість людності, що регулярно недоїдає.
Таким чином, створення підвалин світової продовольчої безпеки — це системне завдання, вирішення якого починається із глобального, світового рівня і має доходити до кожної окремої людини.
