Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Політекономічний аспект (1997)
26. Економічна політика країн, що розвиваються
Однією з відмітних рис соціально-економічного розвитку країн третього світу є яскраво виражена тенденція до посилення економічної ролі держави. Це пов'язано, з одного боку, із сучасною загальносвітовою практикою розробки національних стратегій і довгострокових цілей розвитку саме правлячими силами, що фіксується в їхніх програмах. З іншого боку, у країн, що розвиваються, є для цього цілий шерег властивих тільки їм причин: необхідність побороти глибоку економічну відсталість, архаїчні соціальні структури, своє залежне та уразливе становище в системі світового господарства. Тому держава виступає головною мобілізуючою силою цілеспрямованого розвитку їхньої економіки. Відповідно до політичного вибору вона діє або в інтересах зростаючої національної буржуазії, або із прицілом на розвиток соціальної організації більш високого порядку. В обох випадках передбачається суттєве втручання держави в економічні й соціальні процеси.
Країни, що розвиваються, є цікавим об'єктом для дослідження стратегії економічної стабілізації та характеризуються великою різноманітністю її форм і методів.
Особливості стратегій розбудови ринкової економіки
Для теперішнього етапу розвитку людства ринкова економіка є найуніверсальнішою формою економічної координації. Через це економічні системи країн, що розвиваються, історично було побудовано під значним впливом ринкових чинників. Однак у цих країнах — на відміну від тих, що змушені були здійснювати економічну відбудову — розвинутої ринкової системи не існувало взагалі. Тому стратегічною метою виступала розбудова ринкової економіки на соціально-економічному фундаменті, часто сформованому докапіталістичними формаціями. Таким чином, ринковій системі, що створюється, не властиві
джерела нестабільності. Вони мають трансформаційний характер, будучи успадковані історично або виникаючи внаслідок суперечностей між соціально-економічними умовами та потребами перетворень. Тобто такі економіки не мають вбудованих стабілізаційних механізмів і потребують проведення спеціальної стратегії стабілізації та створення умов для економічного зростання.
Країни, що розвиваються, особливо на ранніх стадіях економічної розбудови, перебувають у специфічному становищі. У нестабільності їхніх економічних систем закладено значний позитивний потенціал — можливість вибору, якого позбавлені розвинуті економіки. Отже, від адекватності, послідовності й комплексності економічної політики і стратегії побудови ринкового середовища залежить довготермінова соціально-економічна ефективність намічених перетворень. Вирішальна роль у цьому процесі належить державі, завданням якої є спрямування стихійних ринкових законів у конструктивне річище. Низький початковий рівень розвитку та зародковий стан ринкової організації зумовлюють поєднання у стратегіях країн цієї групи як напрямів, характерних для ринкових економік, так і специфічних. До останніх належать передусім індустріалізація, імпортозаміщення, розбудова грошово-фінансової сфери та стабілізація валюти, реформа системи соціального захисту, підвищення культурно-освітнього рівня населення тощо. Такі заходи, особливо на початкових етапах, здійснюються переважно адміністративними засобами.
Суттєвою особливістю країн, що розвиваються, є низький вихідний рівень стратегій економічних суб'єктів. Тому неможливо доручити їм реалізацію значної частини завдань економічної координації, як це відбувається у розвинутих країнах. В умовах ринкової недостатності, коли дієвість інструментів непрямого регулювання є низькою, значна надія покладається на безпосереднє виконання державою підприємницьких функцій. Як правило, державна власність зосереджується в галузях, що займають провідні позиції у процесі суспільного відтворення, і тих, що потребують пріоритетного розвитку. Зокрема, у 1970—1980 pp. частка державних компаній у видобутку нафти країнами ОПЕК зросла від 2 % до 80 %. На початок 80-х років держпідприємства становили понад 60 % загальної кількості підприємств в обробній промисловості Алжиру, Єгипту, Сирії, Індії, Пакистану, Мексики. Понад 90 % банківського капіталу Індії також належало державі. Основними мотивами розвитку державного сектора були стабілізація цін, мобілізація заощаджень, концентрація валютних надходжень, експлуатація природних ресурсів. Особливим видом державного підприємництва є корпорації розвитку, що здійснюють кредитування, інформаційне обслуговування компаній тощо. У міру вдосконалення стратегій приватних економічних суб'єктів частка державної власності може зменшуватися.
Через незавершеність економічної структури та значну залежність від зовнішніх ринків надзвичайного значення набуває залучення даних країн у світове господарство. Але у процесі інтеграції вони впиняються перед проблемою невідповідності національних економічних систем інтернаціональним продуктивним силам. Це виражається у неадекватності економічної політики, що проводиться на вимогу міжнародних фінансових органів та розвинутих держав, внутрішнім потребам країн, що розвиваються. Можуть посилюватися також зовнішньоекономічні дисбаланси, зумовлені недосконалою структурою економіки. Як показує досвід, країни, що знайшли оптимальний шлях залучення у світову економіку та реалізували політику, що відповідає їхнім потребам та можливостям, у 70—80-х роках досягли значних успіхів, за деякими показниками зрівнявшись із найрозвинутішими країнами світу. У решті ж країн, навпаки, спостерігається зростання внутрішніх та зовнішніх економічних суперечностей.
Стосовно ефективності стратегій стабілізації та економічного зростання у країнах, що розвиваються, найбільший інтерес становлять регіони Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Економічна політика держав, що належать до цих регіонів, має багато спільних рис. Латиноамериканська та азійська концепції є різними методами розв'язання однієї ключової проблеми — економічної стабілізації, і порівняльний аналіз методів та наслідків стабілізаційних стратегій у цих групах країн дасть змогу з'ясувати складові національного успіху.
Країни Латинської Америки пройшли стадії кейнсіанських експериментів стимулювання попиту, монетаристських лібералізаційних реформ задля пошуку оптимальних шляхів реалізації стратегії імпортозаміщення. Проте малорозвинене сільське господарство і форсована індустріалізація на тлі обмеженого за місткістю внутрішнього ринку та недостатнього обсягу національного капіталу призвели до формування малоефективних виробничих структур, до збільшення обсягів імпорту та погіршення платіжних балансів. Несистемне державне втручання у поєднанні з корупцією і бюрократизмом в органах державної економічної влади не сприяли досягненню цими країнами стабільного економічного зростання.
На відміну від латиноамериканських країн, у нових індустріальних країнах (НІК) Південно-Східної Азії (до яких прийнято відносити Гонконг, Індонезію, Малайзію, Сінгапур, Південну Корею, Тайвань, Таїланд, Філіппіни), середні темпи економічного зростання від 1965 р. становили 5,5 % за рік. У цих країнах побудована або будується високоефективна, конкурентна, орієнтована на експорт економіка.
Серед країн, що розвиваються, виділяють також підгрупи країн— членів ОПЕК та держав Центральної Африки. Однак у країнах ОПЕК економічна політика має значну свободу завдяки багатим запасам ресурсів, що користуються високим попитом на світових ринках. Стабілізація та економічне зростання в такому типі економічних систем здійснюються переважно з допомогою саме цього чинника і не є наслідками спеціальних стратегічних заходів. Що ж до країн Центральної Африки та деяких інших (за низьким рівнем економічного розвитку їх відносять навіть до «четвертого світу»), та через не сформованість там інституційної системи державної влади, велику залежність від зовнішніх чинників навряд чи можна говорити не лише про економічну стратегію, а й про цілісну економічну систему як таку. Слід зазначити, що політика стабілізації та структурних змін, що проводилася у таких країнах останнім часом Міжнародним валютним фондом, на думку експертів журналу «The Economist», надто часто призводила до економічної стагнації та потребує радикального перегляду.
Південно-Східна Азія
Стратегії економічної стабілізації та зростання у нових індустріальних країнах є одними з найцікавіших для дослідження. Основні НІК — Гонконг, Південна Корея, Сінгапур і Тайвань — перейшли від відсталої, напівфеодальної суспільно-економічної системи до сучасної високотехнологічної конкурентоспроможної економіки. Таке стрімке зростання дозволяє сьогодні говорили про досягнення цими країнами національного економічного успіху. Його чинники слід шукати в особливостях економічних стратегій, що дало змогу поєднати потреби ефективного залучення до світової економічної системи та збереження своєрідності національних суспільно-економічних систем.
Дослідники виділяють чотири хвилі економічного зростання у Південно-Східній Азії. Першу хвилю представляє Японія; другу — чотири «тигри» — Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань; третю — Індонезія, Малайзія і Таїланд. До четвертої хвилі можна віднести «економічне диво» Китаю та В'єтнаму.
Щодо визначення передумов національного успіху найбільший інтерес становлять країни другої хвилі. Дослідження ж досвіду представників третьої хвилі складає уявлення про стратегії «імпорту економічного зростання». Але в усіх НІК з огляду на їхнє феодальне минуле соціально-економічні перетворення розпочинались із земельної реформи. До того ж є підстави вважати, що багато заходів макро- та мікроекономічної політики НІК були підтримані відносною рівністю доходу і багатства.
Значну роль у відродженні економік НІК другої хвилі відіграла державна власність. Держава брала безпосередню участь у формуванні виробничої інфраструктури та розвитку базових галузей — чорної металургії, важкого машинобудування, нафтохімії. Розвиток державної власності надав процесові побудови ринкової економічної структури чіткої стратегічної спрямованості. Через несформованість приватних економічних стратегій сферу об'єктів та суб'єктів державної економічної стратегії було розширено. Поступово держава обмежувала своє втручання, яке компенсувалося ринковими механізмами, що розвивалися, хоча на початку 80-х років її частка у валових внутрішніх інвестиціях становила у Тайвані 49 %, у Таїланді — 38 %. Держава домінувала в галузях інфраструктури, комунальній сфері, енергетиці Тайваню, Сінгапуру, Таїланду, Південної Кореї.
Завдяки виваженим напрямам державного інвестування в НІК спостерігалася фактична відсутність ефекту витіснення приватних інвестицій державними, що є однією з методологічних засад класичної економічної теорії. У 70-х роках частка державних інвестицій у ВВП НІК перебувала приблизно на рівні середньої для країн з таким рівнем доходу, а приватних — на сім пунктів вище. На початку 80-х цей показник збільшився. Лише наприкінці десятиліття почалося його поступове зменшення. Отже, йдеться про індукуючу роль державних інвестицій у НІК. Загалом поєднання зростання державних і приватних інвестицій у країнах цієї групи свідчить про оптимальне узгодження стратегій держави та приватних економічних суб'єктів.
Першим і обов'язковим етапом розвитку НІК були індустріалізація та політика імпортозаміщення. На думку деяких дослідників, колосальний успіх цих країн зумовлений саме тим, що у період різких структурних зрушень в економіці розвинутих країн, спричинених НТП, НІК уже мали завдяки індустріалізації достатні промислові потужності. Це давало їм можливість виходу на світові ринки та домінування у сегментах, які щойно утворилися або звільнилися. Одночасно за рахунок модернізації сільського господарства відбулося різке скорочення його частки у ВВП: у 1970—1991 pp. у країнах другої хвилі від 35 до 19 %, а в країнах третьої хвилі — більш ніж удвічі.
Як правило, на початкових етапах розвитку з метою сприяння національному виробництву застосовувалися бар'єри для імпорту, а у Південній Кореї і Тайвані високий рівень зовнішньоторговельної протекції залишався до початку 80-х років. Відповідно до завдань промислової політики відбувалося повільне та послідовне зниження рівня протекціонізму. У 60-х роках було лібералізовано імпорт сировини та інвестиційних товарів, у 70-х — комплектувальних, у 80—90-х — споживчих товарів. У 60-х роках, коли вже було побудовано міцні основи національної промисловості, відбувся перехід до експортної орієнтації. У ряді країн для фінансування індустріалізації залучалися іноземні інвестиції, що сприяло прискореному розвитку, покращенню стану економічної системи, хоча стало однією з причин економічної залежності країн, майбутніх проблем їхнього платіжного балансу.
Промислова політика в НІК виходила з орієнтації на потенційні порівняльні переваги та зміну спеціалізації країн у міжнародному поділі праці. Пріоритет надавався галузям, що мали «точки зростання», здатні завдяки розгалуженим економічним зв'язкам надавати інвестиціям мультиплікаційний ефект. Оскільки останній виникає внаслідок дії численних економічних зв'язків, такі точки були властиві переважно галузям, що виробляють складну продукцію.
Було зроблено ставку на залучення до процесу економічної розбудови усіх потенційних економічних суб'єктів. У 70—80-х роках важливим елементом державної стратегії НІК стала підтримка малих та середніх підприємств у технологічній, кредитній, інформаційній та інших сферах. Динамізм таких підприємств, швидке реагування на потреби ринку зумовили їхній швидкий розвиток. Зокрема, у Південній Кореї їхня частка у промисловому виробництві у 1986 р. становила 39,4 %.
Однак малі й середні підприємства об'єктивно не можуть бути самостійними суб'єктами економічної стратегії через свою значну залежність від зовнішніх чинників. Отже, для забезпечення стабільності побудованої на таких підприємствах економічної системи необхідна певна стабілізувальна структура. Тому однією зі складових стійкості економік НІК сьогодні вважається саме наявність розгалужених субпідрядних схем, зосереджених навколо великих підприємств. До цих схем входить велике число малих фірм, що пов'язані не лише коопераційними зв'язками, а й фінансово, за рахунок лізингу, обміну кадрами, переплетення капіталів. Поширеними є кооперація фірм із банками та володіння останніми акціями своїх дебіторів.
Розуміючи, що стратегічної мети — підвищення конкурентоспроможності на міжнародному рівні — можливо досягти лише з допомогою дієвих економічних суб'єктів, НІК одночасно сприяють розвиткові великих фірм. Зокрема, у Південній Кореї, особливо у 70—80-х роках, активно здійснювалася стратегія сприяння злиттям, укрупненням та розширенням промислово-фінансових груп — чеболь. їхня кількість протягом 1975—1990 pp. збільшилася від 20 до 100, а кількість фірм, що входять до них, у 80-х роках — від 400 до 850. Наприкінці 80-х на частку 30 найбільших чеболь припадало близько 10 % ВНП, 25 % імпорту та 50 % експортного виробництва. В останні роки спостерігалися спроби обмеження їхньої діяльності, проте помітного результату вони не дали. Позитивною рисою промислово-фінансових груп такого типу є те, що вони створені, на відміну від японських кейрецу, не навколо банків, а на основі торговельних компаній. Це спрощує їхнє залучення до міжнародних економічних процесів, а також робить їх дієвішими та спроможнішими реалізовувати послідовну економічну стратегію. Важливо й те, що вони беруть на себе значну частину соціальних функцій держави, фінансування наукових досліджень тощо. Завдяки таким особливостям чеболь можуть розглядатися як стабілізатори нестабільних економічних систем.
Отже, виходячи з особливостей економічних систем на першому етапі НІК установлювали як пріоритет розвиток сільського господарства, базових галузей, легкої промисловості, де працювали переважно низькокваліфіковані робітники. Другим етапом був перехід до галузей, де використовувалася кваліфікованіша праця, а в міру накопичення капіталів відбувалася переорієнтація на капіталомісткі виробництва. Третім етапом став перехід до галузей з інтенсивними технологіями. Лише після цього, коли економічна система набула збалансованості, а отже стабільності, втілювалась у життя поетапна лібералізація економіки.
Слід особливо зауважити, що державний інтервенціонізм у НІК ніколи не набував надмірних форм. Зокрема, протекціонізм та дотування стосовно певних галузей скасовувалися, якщо остаточно було видно, що останні не зможуть стати конкурентоспроможними або, навпаки, що вони у змозі конкурувати вже без державної допомоги. Усвідомлюючи обмеженість протекціонізму, уряди НІК застосовували його переважно у сферах, де він міг принести швидкий результат.
З допомогою введення податкових пільг, регулювання позичкового процента, обмеження споживчого імпорту та споживчих кредитів НІК створили сприятливий клімат для інвестицій, необхідних для розбудови національних економік. Особлива увага приділялася розвиткові технологій. У Південній Кореї в деяких галузях держава підтримувала прикладні технологічні програми. Оскільки внутрішні ринки були малорозвинені, а однією з визначальних складових є наявність ринків збуту продукції, головну увагу було приділено розвиткові експорту.
Політика стимулювання експорту сприяла створенню кількох десятків спеціалізованих торговельних компаній, що займалися експортом та імпортом. Вони допомагали малим і середнім фірмам знайти шляхи збуту їхньої продукції на зовнішніх ринках. Такі компанії завдяки своїм масштабам значно легше вирішували проблеми фінансування, покриття ризику, трансакційних витрат тощо. У міру поступового розширення самостійності фірм роль торговельних компаній зменшувалася.
Ужиті заходи дали результати. У Південній Кореї протягом 1960— 1993 pp. обсяги експорту зросли від 33 млн дол. до 82 млрд, або середніми темпами 26,7 % на рік. Із темпами 12—15 % на рік зростав експорт протягом 1980—1993 pp. у Сінгапурі, Малайзії, Гонконгу й Таїланді.
Застосовуючи жорсткий контроль за своїм фінансовим ринком — процентовими ставками, розміщенням кредитів та валюти, НІК демонстрували більш швидкі темпи зростання, ніж країни з ліберальною моделлю. За визначенням аналітиків, саме у такий спосіб країни Південно-Східної Азії досягли колосальних успіхів. Фінансову політику там було підпорядковано промисловій стратегії. До того ж стратегія фінансового контролю була результативною завдяки паралельному дотриманню макроекономічної стабільності.
У 90-х роках завдяки стабільним темпам економічного зростання, сприятливим фінансовим показникам та розширенню сфер впливу японського та південнокорейського капіталів НІК відчули суттєвий приплив інвестицій. За 1990—1994 pp. ПІІ у країни Південно-Східної Азії зросли більш ніж учетверо. У середині 90-х рейсів їх надходження до цього регіону становило понад 55 % обсягів, спрямованих у країни, що розвиваються.
Однак через невисокий рівень розвитку внутрішніх ринків, особливо у НІК третьої та четвертої хвиль, головною метою даних інвестицій став розвиток експортного виробництва. З одного боку, таке їх спрямування є джерелом сучасних техніки та технологій, сприяє підвищенню ефективності виробництва, збільшенню доходів та ВВП, надає можливість виходу на світові ринки та зменшує фінансовий ризик. З іншого ж боку, інвестиції знижують гнучкість експорту, перешкоджають його диверсифікації, призводять до розривів у технологічних ланцюгах, можуть витісняти компанії з національним капіталом, загрожують платіжному балансові країн-реципієнтів. Тому вже на початку 90-х залунали попередження фахівців щодо можливого дестабілізувального впливу такого інвестиційного буму для молодих економік НІК третьої хвилі. Причини й наслідки валютно-фінансової кризи 1997—1998 pp. у країнах Південно-Східної Азії потребують окремого вивчення. її головна причина полягає саме у надмірній залежності економік НІК (переважно третьої хвилі) від зарубіжних інвестицій та надходжень від експорту. Як правило, їхнім партнером була Японія. Курс національних валют був суттєво завищений, оскільки спирався на високий рівень товарообміну. Природний циклічний спад, засоби антиінфляційного регулювання та скорочення дефіциту поточних рахунків у Південній Кореї, що стали необхідними після економічної лібералізації на початку 90-х років, завдали значного удару по платіжних балансах країн регіону. Це призвело до краху валют Таїланду, Індонезії, Малайзії, за валютної кризи у Гонконгу. З огляду на те, що вже сьогодні центральними банками НІК утримується близько 40 % світових валютних резервів, слід очікувати значного впливу регіональної кризи на перспективи розвитку світової економіки.
За останні роки компанії НІК із лідерством південнокорейських чеболь активізували інвестиції до розвинутих країн Заходу. Експерти виділяють певні причини, що зумовили такий процес. Передусім за умов посилення боротьби з порушеннями інтелектуальної власності придбання контрольних пакетів акцій надає найкращу можливість доступу до дорогих технологій. Оскільки НІК безпосередньо залежать від японського капіталу, це дозволяє їм використовувати непрямі шляхи для володіння новітніми технологіями та зменшення залежності від імпорту. Поширено придбання контрольних пакетів акцій відомих фірм із метою заволодіння їхніми товарними знаками та зайняття відповідних позицій на ринках. Маючи власні компанії у розвинутих країнах, можливо швидко розпочати виробництво потрібної продукції, реагуючи на ринкову кон'юнктуру, а також налагодити взаємне забезпечення компонентами між підприємствами. Врешті-решт, придбання іноземних підприємств має стабілізувальний ефект, оскільки знижує залежність компаній від регіональних ринків та кон'юнктури і дозволяє згладити циклічність економіки.
Роль уряду в НІК можна порівняти з каталізатором: сила його впливу залежить не від фінансової могутності, а насамперед від пріоритетів внутрішньої політики (освіта, розвиток інфраструктури, сприяння налагодженню інституційних схем). Дієвість механізмів реалізації цих заходів забезпечувалася використанням досвіду країн-попередниць та адаптивністю державної політики. Останнє було можливим завдяки системі взаємодії економічних суб'єктів та мережі інституцій співпраці держави з приватними економічними суб'єктами, їхніми корпоративними організаціями. Завданням держави стало не заміщення, а доповнення ринків, підвищення їхньої ефективності, підтримка фінансової стабільності, забезпечення максимально сприятливих умов для приватних інвестицій та соціальної злагоди.
Така стратегія реалізується лише за умов сильної державної влади. Тому специфічною рисою формування НІК було існування в більшості з них тоталітарних політичних режимів. Слід зазначити, що тоталітаризм у цих країнах суттєво відрізняється від європейського, оскільки позитивно впливає на досягнення суспільної злагоди. Моделі патерналістського авторитаризму, що практикувалась у НІК, властиві етичні обмеження прагматизму влади, технократичний ідеал, що полягає у наявності чесної та освіченої еліти, конфуціанське прагнення до політики суспільного миру, ідеологія економічного зростання. Дослідники зазначають високий рівень витрат на освіту в НІК. Систему освіти було зорієнтовано на прискорене подолання неписьменності, що мало на меті підвищення кваліфікації робітників та покращення дитячої освіти, тобто надавало цій системі стратегічної орієнтації. Заохочувалися та субсидувалися освітні програми на підприємствах. Значна увага приділялася вивченню зарубіжного досвіду і запозиченню знань.
Отже, крім економічних і політичних чинників, не останню роль у розвитку НІК відіграли соціокультурні фактори як елемент порівняльних переваг у міжнародній конкуренції. Урядам цих країн удалося поєднати
у своїй економічній стратегії раціоналізм та прагматизм західної цивілізації з традиційними колективістськими світоглядними позиціями конфуціанської етики. Завдяки цьому сформувалася ідеологія економічного зростання, відбулося об'єднання зусиль нації навколо спільної мети. Втілення цієї стратегії сприяло розвитку національних традицій підприємництва та ділової культури, заснованих на самодисципліні, довірі та відповідальності, розподілі результатів зростання між усіма членами суспільства, на підвищенні освітнього рівня та зміцненні технологічної та інженерної культури. На зміцнення національної консолідації також вплинули «довічний найм», використаний деякими НІК із досвіду Японії, та система оплати праці, за якої заробітна платня робітників безпосередньо залежить від успіхів, досягнутих фірмою. Це сформувало специфічну мотиваційну систему, що стала основою східноазійської моделі «економічного дива».
Латинська Америка
Дослідники виділяють три періоди в економічній історії Латинської Америки XX ст. Період лібералізму та вільної торгівлі, за якого регіон функціонував як сировинна база для розвинених економік, закінчився у період кризи 30-х років. Він змінився етатистським періодом — періодом індустріалізації та формування інфраструктури, з високим ступенем державного втручання. Його завершення у середині 70-х років позначене гіпертрофією ролі держави в економіках більшості країн регіону, зростанням інфляції та дефіциту бюджету. Після цього економічний розвиток латиноамериканських держав уповільнився, а від 1981 р. більшість із них опинилася у найсильнішій за останні 50 років економічній кризі. Скоротилися темпи виробництва, зростало безробіття, посилювалася інфляція, погіршувалося зовнішньоекономічне становище. Відповідні зміни
сталися у сфері економічної політики. Тому від середини 70-х — початку 80-х років розпочався неолібералістський період, що характеризувався приходом до влади у багатьох країнах військових хунт. Вони здійснювали жорсткий курс на обмеження державного втручання, приватизації тощо.
Протягом кожного із зазначених періодів відбувалося певне підвищення стабільності економік регіону доти, доки економічна політика відповідала потребам економічної системи. Однак через недосконалість насамперед інституцій державної влади ця політика поступово сама ставала дестабілізувальним чинником, викликаючи економічні та соціальні потрясіння. Надмірне одержавлення послабило динамічність економічних систем. Тому вони були неспроможні, на відміну від економік НІК, ефективно залучитися до світогосподарської системи, залежність від якої залишалася великою.
Упровадження МВФ фінансової дисципліни серед боржників та зростання торговельних прибутків, що їх можна було використовувати на виплату боргу, стали причиною чистого відпливу фінансових ресурсів із регіону. Це відбувалося одночасно з відносно повільним зростанням цін на первинні товари, що становили 80 % експорту Латинської Америки. Отже, лібералізаційна економічна стратегія, проведена на вимогу МВФ, спричинила у країнах регіону на початку 80-х значний економічний спад. Це значно погіршило й соціальну ситуацію.
Відповідно до позичкових угод із МВФ стратегії врегулювання охоплювали рестриктивну грошову та фінансову політику, скорочення бюджетних дефіцитів через підвищення податкових ставок та зменшення державних видатків, підвищення обмінного курсу національних валют, зниження заробітної платні й підтримання позитивних процентових ставок.
Скорочення дефіциту такими заходами негативно позначилося на економічній активності та зайнятості. Досвід продемонстрував, що за фінансової лібералізації нерівновага ринків товарів, валюти, активів відбивається на кредитному ринку в абсурдно високих процентових ставках, що не дозволяють ліквідувати цю нерівновагу. Спрямувати ресурси у конкурентоспроможні або імпортозаміщувальні галузі було неможливо.
У зв'язку з цим уряди дійшли висновку про необхідність обмеження кредиту не лише через ціну, а й запровадженням інших засобів. Це видається складним завданням, хоча у такий спосіб можна уникнути кризи фінансової системи, до якої при зводити муть високі реальні процентові ставки. Кредитні рестрикції передусім впливають на такі вразливі сектори, як будівництво, сільське господарство, дрібні та середні фірми, тобто сфери з високою зайнятістю. Це може мати негативні соціальні наслідки.
Намагаючись створити сприятливі умови для розвитку промисловості, у другій половині 80-х років уряди країн регіону застосовували пільгові процентові ставки по кредитах, що у реальному вимірі становили — 23,5 % у Бразилії, — 24,0 % у Мексиці. Однак через недосконалу систему контролю за цільовим спрямуванням кредитів цей важіль економічної стратегії виявився малоефективним.
Відплив фінансових ресурсів за кордон погіршив можливості інвестування за рахунок національних заощаджень, незважаючи на збільшення останніх. Імпортна здатність обмежилася, і через недостатню кількість імпортних компонентів стало неможливим використання недовантажених потужностей. Це фактично стало основною перешкодою економічного відродження регіону. Однак скорочення відпливу ресурсів обов'язково мало супроводжуватися використанням отриманих коштів на перетворення у структурі економіки. Зокрема, Бразилія у відповідь на нафтову кризу 70-х років переорієнтувала виробництво на заміну імпорту палива, внаслідок чого їй удалося поєднувати швидке економічне зростання у 80-х із балансуванням зовнішніх рахунків.
За такої ситуації багато держав регіону змушені були підтримувати неконкурентоспроможні виробництва замість конкурентоспроможних задля скорочення кількості імпортованих компонентів внутрішнього
виробництва та споживання. Водночас було підвищено ціни на конкурентоспроможні товари.
Через намагання скоротити інфляцію виключно ціновим контролем у ряді країн Латинської Америки ціни тимчасово підупали за рахунок скорочення виробництва, а оскільки програми стабілізації передбачали контроль лише за однією ключовою ціною (зокрема праці), інші завдяки інфляційним очікуванням продовжували зростати. Якщо інфляцію намагалися контролювати і встановлювали обмінний курс виходячи з орієнтирів її зменшення, то темпи девальвації перевищували скорочення цін. Ціни на імпорт зростали до рівня внутрішніх, а не навпаки. Зниження реального обмінного курсу зруйнувало довіру до валютної політики та викликало поступове заміщення внутрішніх товарів імпортними.
Узагалі теорії інфляції попиту та інфляції витрат збігаються в оцінці важелів запуску та розвитку інфляції, суперечності між ними виникають лише у разі її раптового сплеску. Якщо інфляція викликана зростанням споживання, вона не може існувати в умовах спаду. Проте інфляція витрат цілком сумісна з економічним спадом.
Оскільки заходи економічної лібералізації мали переважно монетарний характер і не сприяли перебудові реального сектора, у першій половині 80-х у багатьох країнах Латинської Америки відбулися раптові сплески інфляції, викликані зростанням сукупного попиту через збільшення грошової пропозиції після монетарних рестрикцій. Тому головну увагу було зосереджено на контролі за попитом, а якщо темп зростання цін перевищував світовий, він поєднувався з девальвацією для підвищення міжнародної конкурентоспроможності. Така стратегія становить певну небезпеку економічної дестабілізації, оскільки зростання цін унаслідок їх лібералізації може змінити структуру споживання та скоротити попит на низку товарів, що є еластичним.
Специфіку кризи у країнах Латинської Америки зумовлює те, що політики скорочення зовнішнього дефіциту та стабілізації реалізувалися неодночасно. Адже існують несумісні їхні компоненти, зокрема девальвація, що за умов значних обсягів імпорту тиснутиме на витрати, виступатиме інфляційним чинником та утруднюватиме стабілізацію. Тому експерти рекомендували передусім проводити політику скорочення дефіциту, пов'язану зі структурною перебудовою, навіть за рахунок деякого зростання інфляції.
Завданням економічної політики стала зміна процесів регулювання, аби уможливити поєднання підтримки зовнішнього балансу з економічним зростанням, досягнення автономнішого, справедливішого та ефективнішого розвитку.
Після провалу стабілізаційної політики першої половини 80-х років у Мексиці було здійснено другу спробу. Нова стабілізаційна стратегія передбачала запровадження жорсткої грошово-кредитної, бюджетної економії та зовнішньоекономічної лібералізації. Під контролем центрального банку було зосереджено близько 92 % депозитів приватних банків. Це спричинило різке зменшення кредитування та падіння інвестицій. Водночас протягом 1988 р. інфляція скоротилася від 18 до 0,6 % на місяць.
Було підписано ряд «пактів економічної солідарності». Відповідно до них держава зобов'язувалася підтримувати валютний курс, тарифи, деякі споживчі ціни, трудящі — не вживати надзвичайних заходів боротьби за підвищення зарплатні, а підприємці — не збільшувати ціни вище за визначений рівень. Запровадження фіксованого валютного курсу і надто повільна девальвація сприяли зниженню відносних цін на імпорт, до того ж несприятливий інвестиційний клімат зумовлював перевагу в імпорті споживчих товарів. Наслідком такої стратегії стало збільшення заощаджень, кредитування та зменшення кредитного процента, що сприяло відновленню інвестицій. У 1989 р. після трирічної стагнації У Мексиці відновилося зростання ВВП. Зросли й обсяги прямих іноземних інвестицій.
Від 1994 р. у Бразилії було запроваджено «Плано реал», до завдань якого входили ліквідація бюджетного дефіциту, скорочення інфляції. Внаслідок його реалізації вдалося відновити зростання ВВП. Для оздоровлення фінансової системи та підтримки національного банківського капіталу в 1995 р. було розроблено Програму стимулювання та реструктурування національної фінансової системи. Лише за два останні місяці того ж року центральним банком за цією програмою було надано фінансову підтримку в загальній сумі 6 млрд дол.
Стратегію бюджетної економії та грошово-кредитних рестрикцій було застосовано в Аргентині, яка також пережила наприкінці 80-х — на початку 90-х період посилення нестабільності. Було запроваджено фіксований валютний курс та лібералізовано зовнішню торгівлю. Це сприяло різкому зменшенню інфляції від 200 % на місяць улітку 1989 р. до 1,5 % у серпні 1992 p., скороченню бюджетного дефіциту від 9 % ВВП у 80-х роках до 1,8 % у 1991 р. Водночас нерозв'язані соціальні проблеми, нерівномірність розвитку регіонів (економічний спад у деяких із них протягом трьох років становив 25 %) призвели до посилення соціальної напруженості, маршів протесту та повстань.
Лібералізаційна економічна стратегія стимулювала приплив капіталів до країн регіону в другій половині 80-х — першій половині 90-х років, хоча через відсутність спеціальної промислової стратегії ці капітали не викликали зростання виробництва і перебували переважно у формі короткотермінових.
Визначальною причиною кризи у Латинській Америці 80-х — на початку 90-х років була переоцінка здатності приватних економічних суб'єктів реалізовувати ефективну економічну стратегію в умовах недосконалого ринкового середовища. Внаслідок цього лібералізаційні державні стратегії мали незначний успіх та були ефективні лише у короткотерміновому досягненні економічної стабільності. Так само як і в НІК, у державах Латинської Америки промислове лобі справляло значний вплив на державну економічну політику. Однак питома вага промисловості у ВВП тут була значно нижчою. Тому орієнтація на інтереси виключно промисловців призвела до занепаду сільського господарства та до структурних диспропорцій. Приплив капіталів використовувався переважно на приватне споживання, а через стратегію скорочення держсектора та дефіциту бюджету різко зменшилися внутрішні інвестиції. До того ж більшість інвестицій вкладалася у наявні активи під час приватизації за низькими цінами. Незважаючи на це, у латиноамериканських країнах відбувалася прискорена приватизація як необхідна умова надання кредитів МВФ. Особливістю приватизаційних програм було передання підприємств іноземним фірмам у рамках конверсії зовнішнього боргу, що не здійснювало додаткових інвестицій в економіку.
Фахівці висловлювали побоювання з приводу того, що подібні інституційні зміни є малоефективними і небажаними з огляду національної безпеки. У зв'язку з цим проти приватизації прибуткових компаній виступив президент Чілі. Приватизувати лише нерентабельні підприємства було вирішено у Парагваї, Необхідно зазначити, що в ряді країн, зокрема Бразилії, Аргентині, відбулося вдале поєднання політики скорочення відпливу фінансових ресурсів з використанням отриманих коштів на структурні перетворення.
У 90-х роках розпочався наступний етап розвитку країн регіону. Відбуваються процеси економічної інтеграції, розробляється специфічна модель регіонального поділу праці. Вагомішого значення набули соціальні аспекти стабілізаційних стратегій, зваженішим є підхід до питань інституційних змін.
Відновлення у регіоні економічного зростання, пожвавлення споживчого попиту викликало збільшення імпорту (на 16 % щороку протягом 1991—1994 pp.). Водночас відбулося зменшення імпорту компонентів, що призвело до недовантаження виробництв і скорочення експорту. Темпи зростання останнього становили всього 6 %. Значний внесок у цей процес зробили також політики грошово-фінансової стабілізації, що зумовили високі процентові ставки та, відповідно, високі курси національних валют. Наслідком 80-х років, коли у регіоні практично не реалізовувалася промислова політика, стало погіршення конкурентоспроможності місцевих виробництв та структури експорту. Так, за 1980—1991 pp. імпорт латиноамериканських країн збільшився на 23 %, а ціни на нього — на 6 %. Зростання експорту становило 37 % у вартісному вимірі, тоді як ціни на експортовані товари знизилися на 78 %. Отже, відбулося погіршення торговельних балансів більшості країн Латинської Америки. Упевненість у стійкості відновлення економічної стабільності на початку 90-х років було підірвано, зокрема й кризою 1994 р. у Мексиці, що вважалася взірцем лібералізаційних реформ.
Таким чином, головна суперечність державної стратегії у країнах, що розвиваються, — це суперечність між потребами внутрішньої стабілізації та пристосуванням до умов міжнародних економічних відносин. Вона може виражатись у неадекватності економічної політики, що
проводиться на вимогу міжнародних фінансових органів та розвинутих держав, внутрішнім потребам країн, що розвиваються, або у посиленні зовнішньоекономічних дисбалансів через недосконалу структуру економіки. Велика залежність від експорту примушує ці країни пристосовуватися до поведінки більш розвинених партнерів. Як продемонстрував досвід, країни, які знайшли оптимальний шлях включення у світову економіку, проводили політику, що відповідає їхнім реальним потребам та можливостям, здійснили у 70—80-х роках потужний прорив і стали за низкою показників поряд із найрозвинутішими країнами світу. На відміну від НІК, країни Латинської Америки зазнають істотних утрат від загострення суперечностей між національною і світовою економічними системами. Протягом 80-х років ВВП провідних країн регіону характеризувався періодами спаду та зростання, проте загалом залишався практично на рівні 1980 р. Це дозволяє говорити про зазначений період як про «втрачене десятиліття».
Залежність країн, що розвиваються, від попиту на експорт та припливу іноземних капіталів робить їх чутливими до циклічних коливань розвинутих економік. Зокрема, у 1995 р. уповільнилося економічне зростання у Латинській Америці та розвинутих країнах, тоді як у НІК воно прискорилося. Отже, на відміну від останніх у латиноамериканських країнах процес інтернаціоналізації відбувається у формі зростання ваги екзогенних чинників економічної системи, що можуть здійснювати суттєвий дестабілізуючий вплив. Таким чином, шокова терапія, що мала короткотермінові успіхи, виявилася малоефективною у стратегічному вимірі.
Складність проведення реформ полягає у необхідності дотримання умов кредиторів. Ці умови фактично перетворюють державу на об'єкт економічної стратегії розвинутих країн, міжнародних органів чи транснаціональних корпорацій, через що порушується цілісність економічної системи самої країни. Тому ще у 80-х роках експертами ООН було висловлено рекомендації країнам-кредиторам щодо надання боржникам більшої свободи у розробці власної економічної політики та введення відповідальності кредиторів за гарантовані темпи зростання. В останні роки з метою протистояння експансії інтересів розвинутого світу відбуваються процеси регіональної інтеграції малорозвинутих країн.
Результати економічної політики країн, що розвиваються
У 2005 р. чистий приплив приватного капіталу до країн, що розвиваються, досяг рекордно високого рівня, склавши 491 млрд дол. Це було зумовлено процесом приватизації, злиттями й поглинаннями компаній, фінансуванням зовнішнього боргу, а також стійким інтересом інвесторів до ринків облігацій, номінованих у місцевій валюті, у країнах Азії та Латинської Америки. Ріст потоків капіталу, в тому числі рекордний обсяг банківського кредитування та випуску облігацій, крім іншого, збігся з тим, що темпи економічного зростання країн, що розвиваються, торік склали 6,4 %, перевищивши більш ніж удвічі показник розвинутих країн, який становив 2,8 %.
Збільшення припливу капіталу стало результатом глибшої упевненості в перспективах росту економіки деяких країн, що розвиваються. Країни користуються перевагами від поліпшення стану світового ринку та інвестиційного клімату; при цьому більш тісна глобальна фінансова інтеграція ставить перед розробниками політики як розвинутих країн, так і тих, що розвиваються, складні завдання щодо підтримки економічного зростання й фінансової стабільності.
Незважаючи на невизначеності, викликані високими цінами на нафту, підвищенням глобальних процентових ставок і ростом дисбалансу світової платіжної системи, відбулося різке збільшення припливу приватного капіталу до країн, що розвиваються (за деякими оцінками 192 млрд дол. порівняно з 85 млрд у 2003 р. Це пов'язане з високим рівнем ліквідності на глобальних ринках, стабільним підвищенням кредитоспроможності країн, що розвиваються, зниженням прибутковості капіталу в багатих країнах і підвищенням інтересу інвесторів до активів на фінансових ринках країн з економікою, що розвивається. Чимало цих країн підвищили свій кредитний рейтинг.
Такий приріст капіталу є безумовним наслідок зростання ВВП у країнах з низьким і середнім рівнем доходів, що відбувалося в основному за рахунок Китаю та Індії, де темпи економічного зростання у 2005 р. склали 9,9 і 8 % відповідно. За винятком цих двох країн, темпи зростання в інших країнах—імпортерах нафти знизилися й склали 4,3 % порівняно з 5,7 % у 2004 р. До кінця 2008 р., за прогнозами темпи зростання приблизно будуть перевищувати 5 % в Африці, Азії та Східній Європі та наближатимуться до 4 % у Латинській Америці.
Різкий приплив капіталу також є результатом розширення торговельних потоків і фінансової інтеграції між країнами, що розвиваються. У 2004 р. обсяг торгівлі «Південь—Південь», тобто між країнами, що розвиваються, збільшився до 562 млрд дол. порівняно з 222 млрд дол. у 1995 p., і його частка склала 26 % усього торговельного обороту країн, що розвиваються. Обсяг прямих іноземних інвестицій між цими країнами також збільшився, сягнувши у 2003 р. 47 млрд дол. порівняно з 14 млрд дол. у 1995 p., що склало 37 % загального обсягу ПІІ у країнах, що розвиваються.
Отже, незважаючи на те, що потоки приватного капіталу між країнами, що розвиваються, становлять відносно невелику частину загальносвітових потоків, у перших є потенційна можливість змінити напрямок фінансів на цілі розвитку, особливо якщо темпи економічного зростання у країнах, що розвиваються, як і раніше, випереджатимуть темпи розвинутих країн.
Сприятливі економічні показники країн, що розвиваються, грунтувалися на розумних цілях і заходах їхньої економічної політики, але вони також є результатом сприятливих зовнішніх умов, котрі, як очікується, можуть погіршуватися. Багато країн, що розвиваються, уже вичерпали профіцит бюджету та інші переваги, які дозволяли їм компенсувати ріст цін на нафту, зберігаючи при цьому швидкі темпи зростання. Зрештою, вони залишаються уразливими для подальших зовнішніх потрясінь. Такими ризиками можуть бути «перегрів» економіки деяких країн, неконтрольоване поглиблення глобальних диспропорцій, раптове порушення постачань нафти, можливе падіння цін на інші сировинні ресурси, які є джерелом доходів у багатьох країнах, що розвиваються, і т. д.
На тлі підбадьорюючої тенденції збільшення припливу капіталу в країни, що розвиваються, між ними зберігається розрив у доступі до міжнародних кредитних ресурсів. Одна група країн починаючи від 2002 p., регулярно випускає облігації. До неї входять Китай, Чілі, Малайзія, Мексика і Таїланд, котрі мають вищий інвестиційний рейтинг, ніж інші країни. Друга група країн має доступ до банківських кредитів завдяки наявності джерел стабільних доходів у вигляді експорту, трансферних платежів або видобувних галузей, але не має доступу до ринків облігацій. Третя група охоплює країни з низьким рівнем доходів, які не мають доступу до приватного капіталу, за винятком короткострокових інструментів фінансування торгівлі або прямих іноземних інвестицій, і в основному залежать від офіційного фінансування своїх довгострокових потреб у капіталі.
Ця остання група країн отримує вигоди від збільшення офіційної допомоги розвитку (ОДР) та від списання боргу. У 2005 р. донори розширили обсяг ОДР до 0,33 % від їхнього валового національного доходу (ВНД), що значно вище 0,22 % у 2001 p., і лише трохи нижче найвищого показника 0,34 %, досягнутого на початку 1990-х років. Більша частина згаданого рекордного росту обсягів офіційної допомоги до 27 млрд дол. стала можливою завдяки списанню зовнішнього боргу лише двом країнам — Іраку й Нігерії. Однак останні тенденції вказують на те, що донори докладають зусиль з розширення програм допомоги. Обсяг ОДР, імовірно, зменшиться до 2007 р. порівняно з рекордним показником 106,5 млрд дол. у 2005 p. через скорочення масштабів списання боргу, але буде знову поступово збільшуватися до 0,36 % ВНД у 2010 р. Донори планують до згаданого року виділити не менше половини 50-мільярдного приросту ОДР країнам Африки, розташованим південніше Сахари, таким чином, удвічі збільшивши обсяг допомоги даному регіону. Крім того, списання боргу, надане в рамках «Ініціативи з полегшення боргового тягаря найбідніших країн із високим рівнем заборгованості» (НІРС) та «Ініціативи зі скорочення багатостороннього боргу» (MDRI), значно полегшить його обслуговування країнами-реципієнтами, забезпечивши їм додаткові фінансові кошти, необхідні для підтримки прогресу в досягненні «Цілей розвитку тисячоліття».
Країни, що розвиваються, є цікавим об'єктом для дослідження стратегії економічної стабілізації та характеризуються великою різноманітністю її форм і методів.
Особливості стратегій розбудови ринкової економіки
Для теперішнього етапу розвитку людства ринкова економіка є найуніверсальнішою формою економічної координації. Через це економічні системи країн, що розвиваються, історично було побудовано під значним впливом ринкових чинників. Однак у цих країнах — на відміну від тих, що змушені були здійснювати економічну відбудову — розвинутої ринкової системи не існувало взагалі. Тому стратегічною метою виступала розбудова ринкової економіки на соціально-економічному фундаменті, часто сформованому докапіталістичними формаціями. Таким чином, ринковій системі, що створюється, не властиві
джерела нестабільності. Вони мають трансформаційний характер, будучи успадковані історично або виникаючи внаслідок суперечностей між соціально-економічними умовами та потребами перетворень. Тобто такі економіки не мають вбудованих стабілізаційних механізмів і потребують проведення спеціальної стратегії стабілізації та створення умов для економічного зростання.
Країни, що розвиваються, особливо на ранніх стадіях економічної розбудови, перебувають у специфічному становищі. У нестабільності їхніх економічних систем закладено значний позитивний потенціал — можливість вибору, якого позбавлені розвинуті економіки. Отже, від адекватності, послідовності й комплексності економічної політики і стратегії побудови ринкового середовища залежить довготермінова соціально-економічна ефективність намічених перетворень. Вирішальна роль у цьому процесі належить державі, завданням якої є спрямування стихійних ринкових законів у конструктивне річище. Низький початковий рівень розвитку та зародковий стан ринкової організації зумовлюють поєднання у стратегіях країн цієї групи як напрямів, характерних для ринкових економік, так і специфічних. До останніх належать передусім індустріалізація, імпортозаміщення, розбудова грошово-фінансової сфери та стабілізація валюти, реформа системи соціального захисту, підвищення культурно-освітнього рівня населення тощо. Такі заходи, особливо на початкових етапах, здійснюються переважно адміністративними засобами.
Суттєвою особливістю країн, що розвиваються, є низький вихідний рівень стратегій економічних суб'єктів. Тому неможливо доручити їм реалізацію значної частини завдань економічної координації, як це відбувається у розвинутих країнах. В умовах ринкової недостатності, коли дієвість інструментів непрямого регулювання є низькою, значна надія покладається на безпосереднє виконання державою підприємницьких функцій. Як правило, державна власність зосереджується в галузях, що займають провідні позиції у процесі суспільного відтворення, і тих, що потребують пріоритетного розвитку. Зокрема, у 1970—1980 pp. частка державних компаній у видобутку нафти країнами ОПЕК зросла від 2 % до 80 %. На початок 80-х років держпідприємства становили понад 60 % загальної кількості підприємств в обробній промисловості Алжиру, Єгипту, Сирії, Індії, Пакистану, Мексики. Понад 90 % банківського капіталу Індії також належало державі. Основними мотивами розвитку державного сектора були стабілізація цін, мобілізація заощаджень, концентрація валютних надходжень, експлуатація природних ресурсів. Особливим видом державного підприємництва є корпорації розвитку, що здійснюють кредитування, інформаційне обслуговування компаній тощо. У міру вдосконалення стратегій приватних економічних суб'єктів частка державної власності може зменшуватися.
Через незавершеність економічної структури та значну залежність від зовнішніх ринків надзвичайного значення набуває залучення даних країн у світове господарство. Але у процесі інтеграції вони впиняються перед проблемою невідповідності національних економічних систем інтернаціональним продуктивним силам. Це виражається у неадекватності економічної політики, що проводиться на вимогу міжнародних фінансових органів та розвинутих держав, внутрішнім потребам країн, що розвиваються. Можуть посилюватися також зовнішньоекономічні дисбаланси, зумовлені недосконалою структурою економіки. Як показує досвід, країни, що знайшли оптимальний шлях залучення у світову економіку та реалізували політику, що відповідає їхнім потребам та можливостям, у 70—80-х роках досягли значних успіхів, за деякими показниками зрівнявшись із найрозвинутішими країнами світу. У решті ж країн, навпаки, спостерігається зростання внутрішніх та зовнішніх економічних суперечностей.
Стосовно ефективності стратегій стабілізації та економічного зростання у країнах, що розвиваються, найбільший інтерес становлять регіони Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Економічна політика держав, що належать до цих регіонів, має багато спільних рис. Латиноамериканська та азійська концепції є різними методами розв'язання однієї ключової проблеми — економічної стабілізації, і порівняльний аналіз методів та наслідків стабілізаційних стратегій у цих групах країн дасть змогу з'ясувати складові національного успіху.
На відміну від латиноамериканських країн, у нових індустріальних країнах (НІК) Південно-Східної Азії (до яких прийнято відносити Гонконг, Індонезію, Малайзію, Сінгапур, Південну Корею, Тайвань, Таїланд, Філіппіни), середні темпи економічного зростання від 1965 р. становили 5,5 % за рік. У цих країнах побудована або будується високоефективна, конкурентна, орієнтована на експорт економіка.
Серед країн, що розвиваються, виділяють також підгрупи країн— членів ОПЕК та держав Центральної Африки. Однак у країнах ОПЕК економічна політика має значну свободу завдяки багатим запасам ресурсів, що користуються високим попитом на світових ринках. Стабілізація та економічне зростання в такому типі економічних систем здійснюються переважно з допомогою саме цього чинника і не є наслідками спеціальних стратегічних заходів. Що ж до країн Центральної Африки та деяких інших (за низьким рівнем економічного розвитку їх відносять навіть до «четвертого світу»), та через не сформованість там інституційної системи державної влади, велику залежність від зовнішніх чинників навряд чи можна говорити не лише про економічну стратегію, а й про цілісну економічну систему як таку. Слід зазначити, що політика стабілізації та структурних змін, що проводилася у таких країнах останнім часом Міжнародним валютним фондом, на думку експертів журналу «The Economist», надто часто призводила до економічної стагнації та потребує радикального перегляду.
Південно-Східна Азія
Стратегії економічної стабілізації та зростання у нових індустріальних країнах є одними з найцікавіших для дослідження. Основні НІК — Гонконг, Південна Корея, Сінгапур і Тайвань — перейшли від відсталої, напівфеодальної суспільно-економічної системи до сучасної високотехнологічної конкурентоспроможної економіки. Таке стрімке зростання дозволяє сьогодні говорили про досягнення цими країнами національного економічного успіху. Його чинники слід шукати в особливостях економічних стратегій, що дало змогу поєднати потреби ефективного залучення до світової економічної системи та збереження своєрідності національних суспільно-економічних систем.
Дослідники виділяють чотири хвилі економічного зростання у Південно-Східній Азії. Першу хвилю представляє Японія; другу — чотири «тигри» — Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань; третю — Індонезія, Малайзія і Таїланд. До четвертої хвилі можна віднести «економічне диво» Китаю та В'єтнаму.
Щодо визначення передумов національного успіху найбільший інтерес становлять країни другої хвилі. Дослідження ж досвіду представників третьої хвилі складає уявлення про стратегії «імпорту економічного зростання». Але в усіх НІК з огляду на їхнє феодальне минуле соціально-економічні перетворення розпочинались із земельної реформи. До того ж є підстави вважати, що багато заходів макро- та мікроекономічної політики НІК були підтримані відносною рівністю доходу і багатства.
Значну роль у відродженні економік НІК другої хвилі відіграла державна власність. Держава брала безпосередню участь у формуванні виробничої інфраструктури та розвитку базових галузей — чорної металургії, важкого машинобудування, нафтохімії. Розвиток державної власності надав процесові побудови ринкової економічної структури чіткої стратегічної спрямованості. Через несформованість приватних економічних стратегій сферу об'єктів та суб'єктів державної економічної стратегії було розширено. Поступово держава обмежувала своє втручання, яке компенсувалося ринковими механізмами, що розвивалися, хоча на початку 80-х років її частка у валових внутрішніх інвестиціях становила у Тайвані 49 %, у Таїланді — 38 %. Держава домінувала в галузях інфраструктури, комунальній сфері, енергетиці Тайваню, Сінгапуру, Таїланду, Південної Кореї.
Завдяки виваженим напрямам державного інвестування в НІК спостерігалася фактична відсутність ефекту витіснення приватних інвестицій державними, що є однією з методологічних засад класичної економічної теорії. У 70-х роках частка державних інвестицій у ВВП НІК перебувала приблизно на рівні середньої для країн з таким рівнем доходу, а приватних — на сім пунктів вище. На початку 80-х цей показник збільшився. Лише наприкінці десятиліття почалося його поступове зменшення. Отже, йдеться про індукуючу роль державних інвестицій у НІК. Загалом поєднання зростання державних і приватних інвестицій у країнах цієї групи свідчить про оптимальне узгодження стратегій держави та приватних економічних суб'єктів.
Першим і обов'язковим етапом розвитку НІК були індустріалізація та політика імпортозаміщення. На думку деяких дослідників, колосальний успіх цих країн зумовлений саме тим, що у період різких структурних зрушень в економіці розвинутих країн, спричинених НТП, НІК уже мали завдяки індустріалізації достатні промислові потужності. Це давало їм можливість виходу на світові ринки та домінування у сегментах, які щойно утворилися або звільнилися. Одночасно за рахунок модернізації сільського господарства відбулося різке скорочення його частки у ВВП: у 1970—1991 pp. у країнах другої хвилі від 35 до 19 %, а в країнах третьої хвилі — більш ніж удвічі.
Як правило, на початкових етапах розвитку з метою сприяння національному виробництву застосовувалися бар'єри для імпорту, а у Південній Кореї і Тайвані високий рівень зовнішньоторговельної протекції залишався до початку 80-х років. Відповідно до завдань промислової політики відбувалося повільне та послідовне зниження рівня протекціонізму. У 60-х роках було лібералізовано імпорт сировини та інвестиційних товарів, у 70-х — комплектувальних, у 80—90-х — споживчих товарів. У 60-х роках, коли вже було побудовано міцні основи національної промисловості, відбувся перехід до експортної орієнтації. У ряді країн для фінансування індустріалізації залучалися іноземні інвестиції, що сприяло прискореному розвитку, покращенню стану економічної системи, хоча стало однією з причин економічної залежності країн, майбутніх проблем їхнього платіжного балансу.
Промислова політика в НІК виходила з орієнтації на потенційні порівняльні переваги та зміну спеціалізації країн у міжнародному поділі праці. Пріоритет надавався галузям, що мали «точки зростання», здатні завдяки розгалуженим економічним зв'язкам надавати інвестиціям мультиплікаційний ефект. Оскільки останній виникає внаслідок дії численних економічних зв'язків, такі точки були властиві переважно галузям, що виробляють складну продукцію.
Було зроблено ставку на залучення до процесу економічної розбудови усіх потенційних економічних суб'єктів. У 70—80-х роках важливим елементом державної стратегії НІК стала підтримка малих та середніх підприємств у технологічній, кредитній, інформаційній та інших сферах. Динамізм таких підприємств, швидке реагування на потреби ринку зумовили їхній швидкий розвиток. Зокрема, у Південній Кореї їхня частка у промисловому виробництві у 1986 р. становила 39,4 %.
Однак малі й середні підприємства об'єктивно не можуть бути самостійними суб'єктами економічної стратегії через свою значну залежність від зовнішніх чинників. Отже, для забезпечення стабільності побудованої на таких підприємствах економічної системи необхідна певна стабілізувальна структура. Тому однією зі складових стійкості економік НІК сьогодні вважається саме наявність розгалужених субпідрядних схем, зосереджених навколо великих підприємств. До цих схем входить велике число малих фірм, що пов'язані не лише коопераційними зв'язками, а й фінансово, за рахунок лізингу, обміну кадрами, переплетення капіталів. Поширеними є кооперація фірм із банками та володіння останніми акціями своїх дебіторів.
Розуміючи, що стратегічної мети — підвищення конкурентоспроможності на міжнародному рівні — можливо досягти лише з допомогою дієвих економічних суб'єктів, НІК одночасно сприяють розвиткові великих фірм. Зокрема, у Південній Кореї, особливо у 70—80-х роках, активно здійснювалася стратегія сприяння злиттям, укрупненням та розширенням промислово-фінансових груп — чеболь. їхня кількість протягом 1975—1990 pp. збільшилася від 20 до 100, а кількість фірм, що входять до них, у 80-х роках — від 400 до 850. Наприкінці 80-х на частку 30 найбільших чеболь припадало близько 10 % ВНП, 25 % імпорту та 50 % експортного виробництва. В останні роки спостерігалися спроби обмеження їхньої діяльності, проте помітного результату вони не дали. Позитивною рисою промислово-фінансових груп такого типу є те, що вони створені, на відміну від японських кейрецу, не навколо банків, а на основі торговельних компаній. Це спрощує їхнє залучення до міжнародних економічних процесів, а також робить їх дієвішими та спроможнішими реалізовувати послідовну економічну стратегію. Важливо й те, що вони беруть на себе значну частину соціальних функцій держави, фінансування наукових досліджень тощо. Завдяки таким особливостям чеболь можуть розглядатися як стабілізатори нестабільних економічних систем.
Слід особливо зауважити, що державний інтервенціонізм у НІК ніколи не набував надмірних форм. Зокрема, протекціонізм та дотування стосовно певних галузей скасовувалися, якщо остаточно було видно, що останні не зможуть стати конкурентоспроможними або, навпаки, що вони у змозі конкурувати вже без державної допомоги. Усвідомлюючи обмеженість протекціонізму, уряди НІК застосовували його переважно у сферах, де він міг принести швидкий результат.
З допомогою введення податкових пільг, регулювання позичкового процента, обмеження споживчого імпорту та споживчих кредитів НІК створили сприятливий клімат для інвестицій, необхідних для розбудови національних економік. Особлива увага приділялася розвиткові технологій. У Південній Кореї в деяких галузях держава підтримувала прикладні технологічні програми. Оскільки внутрішні ринки були малорозвинені, а однією з визначальних складових є наявність ринків збуту продукції, головну увагу було приділено розвиткові експорту.
Політика стимулювання експорту сприяла створенню кількох десятків спеціалізованих торговельних компаній, що займалися експортом та імпортом. Вони допомагали малим і середнім фірмам знайти шляхи збуту їхньої продукції на зовнішніх ринках. Такі компанії завдяки своїм масштабам значно легше вирішували проблеми фінансування, покриття ризику, трансакційних витрат тощо. У міру поступового розширення самостійності фірм роль торговельних компаній зменшувалася.
Ужиті заходи дали результати. У Південній Кореї протягом 1960— 1993 pp. обсяги експорту зросли від 33 млн дол. до 82 млрд, або середніми темпами 26,7 % на рік. Із темпами 12—15 % на рік зростав експорт протягом 1980—1993 pp. у Сінгапурі, Малайзії, Гонконгу й Таїланді.
Застосовуючи жорсткий контроль за своїм фінансовим ринком — процентовими ставками, розміщенням кредитів та валюти, НІК демонстрували більш швидкі темпи зростання, ніж країни з ліберальною моделлю. За визначенням аналітиків, саме у такий спосіб країни Південно-Східної Азії досягли колосальних успіхів. Фінансову політику там було підпорядковано промисловій стратегії. До того ж стратегія фінансового контролю була результативною завдяки паралельному дотриманню макроекономічної стабільності.
У 90-х роках завдяки стабільним темпам економічного зростання, сприятливим фінансовим показникам та розширенню сфер впливу японського та південнокорейського капіталів НІК відчули суттєвий приплив інвестицій. За 1990—1994 pp. ПІІ у країни Південно-Східної Азії зросли більш ніж учетверо. У середині 90-х рейсів їх надходження до цього регіону становило понад 55 % обсягів, спрямованих у країни, що розвиваються.
Однак через невисокий рівень розвитку внутрішніх ринків, особливо у НІК третьої та четвертої хвиль, головною метою даних інвестицій став розвиток експортного виробництва. З одного боку, таке їх спрямування є джерелом сучасних техніки та технологій, сприяє підвищенню ефективності виробництва, збільшенню доходів та ВВП, надає можливість виходу на світові ринки та зменшує фінансовий ризик. З іншого ж боку, інвестиції знижують гнучкість експорту, перешкоджають його диверсифікації, призводять до розривів у технологічних ланцюгах, можуть витісняти компанії з національним капіталом, загрожують платіжному балансові країн-реципієнтів. Тому вже на початку 90-х залунали попередження фахівців щодо можливого дестабілізувального впливу такого інвестиційного буму для молодих економік НІК третьої хвилі. Причини й наслідки валютно-фінансової кризи 1997—1998 pp. у країнах Південно-Східної Азії потребують окремого вивчення. її головна причина полягає саме у надмірній залежності економік НІК (переважно третьої хвилі) від зарубіжних інвестицій та надходжень від експорту. Як правило, їхнім партнером була Японія. Курс національних валют був суттєво завищений, оскільки спирався на високий рівень товарообміну. Природний циклічний спад, засоби антиінфляційного регулювання та скорочення дефіциту поточних рахунків у Південній Кореї, що стали необхідними після економічної лібералізації на початку 90-х років, завдали значного удару по платіжних балансах країн регіону. Це призвело до краху валют Таїланду, Індонезії, Малайзії, за валютної кризи у Гонконгу. З огляду на те, що вже сьогодні центральними банками НІК утримується близько 40 % світових валютних резервів, слід очікувати значного впливу регіональної кризи на перспективи розвитку світової економіки.
За останні роки компанії НІК із лідерством південнокорейських чеболь активізували інвестиції до розвинутих країн Заходу. Експерти виділяють певні причини, що зумовили такий процес. Передусім за умов посилення боротьби з порушеннями інтелектуальної власності придбання контрольних пакетів акцій надає найкращу можливість доступу до дорогих технологій. Оскільки НІК безпосередньо залежать від японського капіталу, це дозволяє їм використовувати непрямі шляхи для володіння новітніми технологіями та зменшення залежності від імпорту. Поширено придбання контрольних пакетів акцій відомих фірм із метою заволодіння їхніми товарними знаками та зайняття відповідних позицій на ринках. Маючи власні компанії у розвинутих країнах, можливо швидко розпочати виробництво потрібної продукції, реагуючи на ринкову кон'юнктуру, а також налагодити взаємне забезпечення компонентами між підприємствами. Врешті-решт, придбання іноземних підприємств має стабілізувальний ефект, оскільки знижує залежність компаній від регіональних ринків та кон'юнктури і дозволяє згладити циклічність економіки.
Роль уряду в НІК можна порівняти з каталізатором: сила його впливу залежить не від фінансової могутності, а насамперед від пріоритетів внутрішньої політики (освіта, розвиток інфраструктури, сприяння налагодженню інституційних схем). Дієвість механізмів реалізації цих заходів забезпечувалася використанням досвіду країн-попередниць та адаптивністю державної політики. Останнє було можливим завдяки системі взаємодії економічних суб'єктів та мережі інституцій співпраці держави з приватними економічними суб'єктами, їхніми корпоративними організаціями. Завданням держави стало не заміщення, а доповнення ринків, підвищення їхньої ефективності, підтримка фінансової стабільності, забезпечення максимально сприятливих умов для приватних інвестицій та соціальної злагоди.
Така стратегія реалізується лише за умов сильної державної влади. Тому специфічною рисою формування НІК було існування в більшості з них тоталітарних політичних режимів. Слід зазначити, що тоталітаризм у цих країнах суттєво відрізняється від європейського, оскільки позитивно впливає на досягнення суспільної злагоди. Моделі патерналістського авторитаризму, що практикувалась у НІК, властиві етичні обмеження прагматизму влади, технократичний ідеал, що полягає у наявності чесної та освіченої еліти, конфуціанське прагнення до політики суспільного миру, ідеологія економічного зростання. Дослідники зазначають високий рівень витрат на освіту в НІК. Систему освіти було зорієнтовано на прискорене подолання неписьменності, що мало на меті підвищення кваліфікації робітників та покращення дитячої освіти, тобто надавало цій системі стратегічної орієнтації. Заохочувалися та субсидувалися освітні програми на підприємствах. Значна увага приділялася вивченню зарубіжного досвіду і запозиченню знань.
Отже, крім економічних і політичних чинників, не останню роль у розвитку НІК відіграли соціокультурні фактори як елемент порівняльних переваг у міжнародній конкуренції. Урядам цих країн удалося поєднати
у своїй економічній стратегії раціоналізм та прагматизм західної цивілізації з традиційними колективістськими світоглядними позиціями конфуціанської етики. Завдяки цьому сформувалася ідеологія економічного зростання, відбулося об'єднання зусиль нації навколо спільної мети. Втілення цієї стратегії сприяло розвитку національних традицій підприємництва та ділової культури, заснованих на самодисципліні, довірі та відповідальності, розподілі результатів зростання між усіма членами суспільства, на підвищенні освітнього рівня та зміцненні технологічної та інженерної культури. На зміцнення національної консолідації також вплинули «довічний найм», використаний деякими НІК із досвіду Японії, та система оплати праці, за якої заробітна платня робітників безпосередньо залежить від успіхів, досягнутих фірмою. Це сформувало специфічну мотиваційну систему, що стала основою східноазійської моделі «економічного дива».
Латинська Америка
Дослідники виділяють три періоди в економічній історії Латинської Америки XX ст. Період лібералізму та вільної торгівлі, за якого регіон функціонував як сировинна база для розвинених економік, закінчився у період кризи 30-х років. Він змінився етатистським періодом — періодом індустріалізації та формування інфраструктури, з високим ступенем державного втручання. Його завершення у середині 70-х років позначене гіпертрофією ролі держави в економіках більшості країн регіону, зростанням інфляції та дефіциту бюджету. Після цього економічний розвиток латиноамериканських держав уповільнився, а від 1981 р. більшість із них опинилася у найсильнішій за останні 50 років економічній кризі. Скоротилися темпи виробництва, зростало безробіття, посилювалася інфляція, погіршувалося зовнішньоекономічне становище. Відповідні зміни
сталися у сфері економічної політики. Тому від середини 70-х — початку 80-х років розпочався неолібералістський період, що характеризувався приходом до влади у багатьох країнах військових хунт. Вони здійснювали жорсткий курс на обмеження державного втручання, приватизації тощо.
Протягом кожного із зазначених періодів відбувалося певне підвищення стабільності економік регіону доти, доки економічна політика відповідала потребам економічної системи. Однак через недосконалість насамперед інституцій державної влади ця політика поступово сама ставала дестабілізувальним чинником, викликаючи економічні та соціальні потрясіння. Надмірне одержавлення послабило динамічність економічних систем. Тому вони були неспроможні, на відміну від економік НІК, ефективно залучитися до світогосподарської системи, залежність від якої залишалася великою.
Упровадження МВФ фінансової дисципліни серед боржників та зростання торговельних прибутків, що їх можна було використовувати на виплату боргу, стали причиною чистого відпливу фінансових ресурсів із регіону. Це відбувалося одночасно з відносно повільним зростанням цін на первинні товари, що становили 80 % експорту Латинської Америки. Отже, лібералізаційна економічна стратегія, проведена на вимогу МВФ, спричинила у країнах регіону на початку 80-х значний економічний спад. Це значно погіршило й соціальну ситуацію.
Відповідно до позичкових угод із МВФ стратегії врегулювання охоплювали рестриктивну грошову та фінансову політику, скорочення бюджетних дефіцитів через підвищення податкових ставок та зменшення державних видатків, підвищення обмінного курсу національних валют, зниження заробітної платні й підтримання позитивних процентових ставок.
Скорочення дефіциту такими заходами негативно позначилося на економічній активності та зайнятості. Досвід продемонстрував, що за фінансової лібералізації нерівновага ринків товарів, валюти, активів відбивається на кредитному ринку в абсурдно високих процентових ставках, що не дозволяють ліквідувати цю нерівновагу. Спрямувати ресурси у конкурентоспроможні або імпортозаміщувальні галузі було неможливо.
Намагаючись створити сприятливі умови для розвитку промисловості, у другій половині 80-х років уряди країн регіону застосовували пільгові процентові ставки по кредитах, що у реальному вимірі становили — 23,5 % у Бразилії, — 24,0 % у Мексиці. Однак через недосконалу систему контролю за цільовим спрямуванням кредитів цей важіль економічної стратегії виявився малоефективним.
Відплив фінансових ресурсів за кордон погіршив можливості інвестування за рахунок національних заощаджень, незважаючи на збільшення останніх. Імпортна здатність обмежилася, і через недостатню кількість імпортних компонентів стало неможливим використання недовантажених потужностей. Це фактично стало основною перешкодою економічного відродження регіону. Однак скорочення відпливу ресурсів обов'язково мало супроводжуватися використанням отриманих коштів на перетворення у структурі економіки. Зокрема, Бразилія у відповідь на нафтову кризу 70-х років переорієнтувала виробництво на заміну імпорту палива, внаслідок чого їй удалося поєднувати швидке економічне зростання у 80-х із балансуванням зовнішніх рахунків.
За такої ситуації багато держав регіону змушені були підтримувати неконкурентоспроможні виробництва замість конкурентоспроможних задля скорочення кількості імпортованих компонентів внутрішнього
виробництва та споживання. Водночас було підвищено ціни на конкурентоспроможні товари.
Через намагання скоротити інфляцію виключно ціновим контролем у ряді країн Латинської Америки ціни тимчасово підупали за рахунок скорочення виробництва, а оскільки програми стабілізації передбачали контроль лише за однією ключовою ціною (зокрема праці), інші завдяки інфляційним очікуванням продовжували зростати. Якщо інфляцію намагалися контролювати і встановлювали обмінний курс виходячи з орієнтирів її зменшення, то темпи девальвації перевищували скорочення цін. Ціни на імпорт зростали до рівня внутрішніх, а не навпаки. Зниження реального обмінного курсу зруйнувало довіру до валютної політики та викликало поступове заміщення внутрішніх товарів імпортними.
Узагалі теорії інфляції попиту та інфляції витрат збігаються в оцінці важелів запуску та розвитку інфляції, суперечності між ними виникають лише у разі її раптового сплеску. Якщо інфляція викликана зростанням споживання, вона не може існувати в умовах спаду. Проте інфляція витрат цілком сумісна з економічним спадом.
Оскільки заходи економічної лібералізації мали переважно монетарний характер і не сприяли перебудові реального сектора, у першій половині 80-х у багатьох країнах Латинської Америки відбулися раптові сплески інфляції, викликані зростанням сукупного попиту через збільшення грошової пропозиції після монетарних рестрикцій. Тому головну увагу було зосереджено на контролі за попитом, а якщо темп зростання цін перевищував світовий, він поєднувався з девальвацією для підвищення міжнародної конкурентоспроможності. Така стратегія становить певну небезпеку економічної дестабілізації, оскільки зростання цін унаслідок їх лібералізації може змінити структуру споживання та скоротити попит на низку товарів, що є еластичним.
Специфіку кризи у країнах Латинської Америки зумовлює те, що політики скорочення зовнішнього дефіциту та стабілізації реалізувалися неодночасно. Адже існують несумісні їхні компоненти, зокрема девальвація, що за умов значних обсягів імпорту тиснутиме на витрати, виступатиме інфляційним чинником та утруднюватиме стабілізацію. Тому експерти рекомендували передусім проводити політику скорочення дефіциту, пов'язану зі структурною перебудовою, навіть за рахунок деякого зростання інфляції.
Завданням економічної політики стала зміна процесів регулювання, аби уможливити поєднання підтримки зовнішнього балансу з економічним зростанням, досягнення автономнішого, справедливішого та ефективнішого розвитку.
Після провалу стабілізаційної політики першої половини 80-х років у Мексиці було здійснено другу спробу. Нова стабілізаційна стратегія передбачала запровадження жорсткої грошово-кредитної, бюджетної економії та зовнішньоекономічної лібералізації. Під контролем центрального банку було зосереджено близько 92 % депозитів приватних банків. Це спричинило різке зменшення кредитування та падіння інвестицій. Водночас протягом 1988 р. інфляція скоротилася від 18 до 0,6 % на місяць.
Було підписано ряд «пактів економічної солідарності». Відповідно до них держава зобов'язувалася підтримувати валютний курс, тарифи, деякі споживчі ціни, трудящі — не вживати надзвичайних заходів боротьби за підвищення зарплатні, а підприємці — не збільшувати ціни вище за визначений рівень. Запровадження фіксованого валютного курсу і надто повільна девальвація сприяли зниженню відносних цін на імпорт, до того ж несприятливий інвестиційний клімат зумовлював перевагу в імпорті споживчих товарів. Наслідком такої стратегії стало збільшення заощаджень, кредитування та зменшення кредитного процента, що сприяло відновленню інвестицій. У 1989 р. після трирічної стагнації У Мексиці відновилося зростання ВВП. Зросли й обсяги прямих іноземних інвестицій.
Від 1994 р. у Бразилії було запроваджено «Плано реал», до завдань якого входили ліквідація бюджетного дефіциту, скорочення інфляції. Внаслідок його реалізації вдалося відновити зростання ВВП. Для оздоровлення фінансової системи та підтримки національного банківського капіталу в 1995 р. було розроблено Програму стимулювання та реструктурування національної фінансової системи. Лише за два останні місяці того ж року центральним банком за цією програмою було надано фінансову підтримку в загальній сумі 6 млрд дол.
Стратегію бюджетної економії та грошово-кредитних рестрикцій було застосовано в Аргентині, яка також пережила наприкінці 80-х — на початку 90-х період посилення нестабільності. Було запроваджено фіксований валютний курс та лібералізовано зовнішню торгівлю. Це сприяло різкому зменшенню інфляції від 200 % на місяць улітку 1989 р. до 1,5 % у серпні 1992 p., скороченню бюджетного дефіциту від 9 % ВВП у 80-х роках до 1,8 % у 1991 р. Водночас нерозв'язані соціальні проблеми, нерівномірність розвитку регіонів (економічний спад у деяких із них протягом трьох років становив 25 %) призвели до посилення соціальної напруженості, маршів протесту та повстань.
Лібералізаційна економічна стратегія стимулювала приплив капіталів до країн регіону в другій половині 80-х — першій половині 90-х років, хоча через відсутність спеціальної промислової стратегії ці капітали не викликали зростання виробництва і перебували переважно у формі короткотермінових.
Визначальною причиною кризи у Латинській Америці 80-х — на початку 90-х років була переоцінка здатності приватних економічних суб'єктів реалізовувати ефективну економічну стратегію в умовах недосконалого ринкового середовища. Внаслідок цього лібералізаційні державні стратегії мали незначний успіх та були ефективні лише у короткотерміновому досягненні економічної стабільності. Так само як і в НІК, у державах Латинської Америки промислове лобі справляло значний вплив на державну економічну політику. Однак питома вага промисловості у ВВП тут була значно нижчою. Тому орієнтація на інтереси виключно промисловців призвела до занепаду сільського господарства та до структурних диспропорцій. Приплив капіталів використовувався переважно на приватне споживання, а через стратегію скорочення держсектора та дефіциту бюджету різко зменшилися внутрішні інвестиції. До того ж більшість інвестицій вкладалася у наявні активи під час приватизації за низькими цінами. Незважаючи на це, у латиноамериканських країнах відбувалася прискорена приватизація як необхідна умова надання кредитів МВФ. Особливістю приватизаційних програм було передання підприємств іноземним фірмам у рамках конверсії зовнішнього боргу, що не здійснювало додаткових інвестицій в економіку.
Фахівці висловлювали побоювання з приводу того, що подібні інституційні зміни є малоефективними і небажаними з огляду національної безпеки. У зв'язку з цим проти приватизації прибуткових компаній виступив президент Чілі. Приватизувати лише нерентабельні підприємства було вирішено у Парагваї, Необхідно зазначити, що в ряді країн, зокрема Бразилії, Аргентині, відбулося вдале поєднання політики скорочення відпливу фінансових ресурсів з використанням отриманих коштів на структурні перетворення.
У 90-х роках розпочався наступний етап розвитку країн регіону. Відбуваються процеси економічної інтеграції, розробляється специфічна модель регіонального поділу праці. Вагомішого значення набули соціальні аспекти стабілізаційних стратегій, зваженішим є підхід до питань інституційних змін.
Відновлення у регіоні економічного зростання, пожвавлення споживчого попиту викликало збільшення імпорту (на 16 % щороку протягом 1991—1994 pp.). Водночас відбулося зменшення імпорту компонентів, що призвело до недовантаження виробництв і скорочення експорту. Темпи зростання останнього становили всього 6 %. Значний внесок у цей процес зробили також політики грошово-фінансової стабілізації, що зумовили високі процентові ставки та, відповідно, високі курси національних валют. Наслідком 80-х років, коли у регіоні практично не реалізовувалася промислова політика, стало погіршення конкурентоспроможності місцевих виробництв та структури експорту. Так, за 1980—1991 pp. імпорт латиноамериканських країн збільшився на 23 %, а ціни на нього — на 6 %. Зростання експорту становило 37 % у вартісному вимірі, тоді як ціни на експортовані товари знизилися на 78 %. Отже, відбулося погіршення торговельних балансів більшості країн Латинської Америки. Упевненість у стійкості відновлення економічної стабільності на початку 90-х років було підірвано, зокрема й кризою 1994 р. у Мексиці, що вважалася взірцем лібералізаційних реформ.
Таким чином, головна суперечність державної стратегії у країнах, що розвиваються, — це суперечність між потребами внутрішньої стабілізації та пристосуванням до умов міжнародних економічних відносин. Вона може виражатись у неадекватності економічної політики, що
проводиться на вимогу міжнародних фінансових органів та розвинутих держав, внутрішнім потребам країн, що розвиваються, або у посиленні зовнішньоекономічних дисбалансів через недосконалу структуру економіки. Велика залежність від експорту примушує ці країни пристосовуватися до поведінки більш розвинених партнерів. Як продемонстрував досвід, країни, які знайшли оптимальний шлях включення у світову економіку, проводили політику, що відповідає їхнім реальним потребам та можливостям, здійснили у 70—80-х роках потужний прорив і стали за низкою показників поряд із найрозвинутішими країнами світу. На відміну від НІК, країни Латинської Америки зазнають істотних утрат від загострення суперечностей між національною і світовою економічними системами. Протягом 80-х років ВВП провідних країн регіону характеризувався періодами спаду та зростання, проте загалом залишався практично на рівні 1980 р. Це дозволяє говорити про зазначений період як про «втрачене десятиліття».
Залежність країн, що розвиваються, від попиту на експорт та припливу іноземних капіталів робить їх чутливими до циклічних коливань розвинутих економік. Зокрема, у 1995 р. уповільнилося економічне зростання у Латинській Америці та розвинутих країнах, тоді як у НІК воно прискорилося. Отже, на відміну від останніх у латиноамериканських країнах процес інтернаціоналізації відбувається у формі зростання ваги екзогенних чинників економічної системи, що можуть здійснювати суттєвий дестабілізуючий вплив. Таким чином, шокова терапія, що мала короткотермінові успіхи, виявилася малоефективною у стратегічному вимірі.
Складність проведення реформ полягає у необхідності дотримання умов кредиторів. Ці умови фактично перетворюють державу на об'єкт економічної стратегії розвинутих країн, міжнародних органів чи транснаціональних корпорацій, через що порушується цілісність економічної системи самої країни. Тому ще у 80-х роках експертами ООН було висловлено рекомендації країнам-кредиторам щодо надання боржникам більшої свободи у розробці власної економічної політики та введення відповідальності кредиторів за гарантовані темпи зростання. В останні роки з метою протистояння експансії інтересів розвинутого світу відбуваються процеси регіональної інтеграції малорозвинутих країн.
Результати економічної політики країн, що розвиваються
У 2005 р. чистий приплив приватного капіталу до країн, що розвиваються, досяг рекордно високого рівня, склавши 491 млрд дол. Це було зумовлено процесом приватизації, злиттями й поглинаннями компаній, фінансуванням зовнішнього боргу, а також стійким інтересом інвесторів до ринків облігацій, номінованих у місцевій валюті, у країнах Азії та Латинської Америки. Ріст потоків капіталу, в тому числі рекордний обсяг банківського кредитування та випуску облігацій, крім іншого, збігся з тим, що темпи економічного зростання країн, що розвиваються, торік склали 6,4 %, перевищивши більш ніж удвічі показник розвинутих країн, який становив 2,8 %.
Збільшення припливу капіталу стало результатом глибшої упевненості в перспективах росту економіки деяких країн, що розвиваються. Країни користуються перевагами від поліпшення стану світового ринку та інвестиційного клімату; при цьому більш тісна глобальна фінансова інтеграція ставить перед розробниками політики як розвинутих країн, так і тих, що розвиваються, складні завдання щодо підтримки економічного зростання й фінансової стабільності.
Незважаючи на невизначеності, викликані високими цінами на нафту, підвищенням глобальних процентових ставок і ростом дисбалансу світової платіжної системи, відбулося різке збільшення припливу приватного капіталу до країн, що розвиваються (за деякими оцінками 192 млрд дол. порівняно з 85 млрд у 2003 р. Це пов'язане з високим рівнем ліквідності на глобальних ринках, стабільним підвищенням кредитоспроможності країн, що розвиваються, зниженням прибутковості капіталу в багатих країнах і підвищенням інтересу інвесторів до активів на фінансових ринках країн з економікою, що розвивається. Чимало цих країн підвищили свій кредитний рейтинг.
Такий приріст капіталу є безумовним наслідок зростання ВВП у країнах з низьким і середнім рівнем доходів, що відбувалося в основному за рахунок Китаю та Індії, де темпи економічного зростання у 2005 р. склали 9,9 і 8 % відповідно. За винятком цих двох країн, темпи зростання в інших країнах—імпортерах нафти знизилися й склали 4,3 % порівняно з 5,7 % у 2004 р. До кінця 2008 р., за прогнозами темпи зростання приблизно будуть перевищувати 5 % в Африці, Азії та Східній Європі та наближатимуться до 4 % у Латинській Америці.
Різкий приплив капіталу також є результатом розширення торговельних потоків і фінансової інтеграції між країнами, що розвиваються. У 2004 р. обсяг торгівлі «Південь—Південь», тобто між країнами, що розвиваються, збільшився до 562 млрд дол. порівняно з 222 млрд дол. у 1995 p., і його частка склала 26 % усього торговельного обороту країн, що розвиваються. Обсяг прямих іноземних інвестицій між цими країнами також збільшився, сягнувши у 2003 р. 47 млрд дол. порівняно з 14 млрд дол. у 1995 p., що склало 37 % загального обсягу ПІІ у країнах, що розвиваються.
Отже, незважаючи на те, що потоки приватного капіталу між країнами, що розвиваються, становлять відносно невелику частину загальносвітових потоків, у перших є потенційна можливість змінити напрямок фінансів на цілі розвитку, особливо якщо темпи економічного зростання у країнах, що розвиваються, як і раніше, випереджатимуть темпи розвинутих країн.
Сприятливі економічні показники країн, що розвиваються, грунтувалися на розумних цілях і заходах їхньої економічної політики, але вони також є результатом сприятливих зовнішніх умов, котрі, як очікується, можуть погіршуватися. Багато країн, що розвиваються, уже вичерпали профіцит бюджету та інші переваги, які дозволяли їм компенсувати ріст цін на нафту, зберігаючи при цьому швидкі темпи зростання. Зрештою, вони залишаються уразливими для подальших зовнішніх потрясінь. Такими ризиками можуть бути «перегрів» економіки деяких країн, неконтрольоване поглиблення глобальних диспропорцій, раптове порушення постачань нафти, можливе падіння цін на інші сировинні ресурси, які є джерелом доходів у багатьох країнах, що розвиваються, і т. д.
На тлі підбадьорюючої тенденції збільшення припливу капіталу в країни, що розвиваються, між ними зберігається розрив у доступі до міжнародних кредитних ресурсів. Одна група країн починаючи від 2002 p., регулярно випускає облігації. До неї входять Китай, Чілі, Малайзія, Мексика і Таїланд, котрі мають вищий інвестиційний рейтинг, ніж інші країни. Друга група країн має доступ до банківських кредитів завдяки наявності джерел стабільних доходів у вигляді експорту, трансферних платежів або видобувних галузей, але не має доступу до ринків облігацій. Третя група охоплює країни з низьким рівнем доходів, які не мають доступу до приватного капіталу, за винятком короткострокових інструментів фінансування торгівлі або прямих іноземних інвестицій, і в основному залежать від офіційного фінансування своїх довгострокових потреб у капіталі.
Ця остання група країн отримує вигоди від збільшення офіційної допомоги розвитку (ОДР) та від списання боргу. У 2005 р. донори розширили обсяг ОДР до 0,33 % від їхнього валового національного доходу (ВНД), що значно вище 0,22 % у 2001 p., і лише трохи нижче найвищого показника 0,34 %, досягнутого на початку 1990-х років. Більша частина згаданого рекордного росту обсягів офіційної допомоги до 27 млрд дол. стала можливою завдяки списанню зовнішнього боргу лише двом країнам — Іраку й Нігерії. Однак останні тенденції вказують на те, що донори докладають зусиль з розширення програм допомоги. Обсяг ОДР, імовірно, зменшиться до 2007 р. порівняно з рекордним показником 106,5 млрд дол. у 2005 p. через скорочення масштабів списання боргу, але буде знову поступово збільшуватися до 0,36 % ВНД у 2010 р. Донори планують до згаданого року виділити не менше половини 50-мільярдного приросту ОДР країнам Африки, розташованим південніше Сахари, таким чином, удвічі збільшивши обсяг допомоги даному регіону. Крім того, списання боргу, надане в рамках «Ініціативи з полегшення боргового тягаря найбідніших країн із високим рівнем заборгованості» (НІРС) та «Ініціативи зі скорочення багатостороннього боргу» (MDRI), значно полегшить його обслуговування країнами-реципієнтами, забезпечивши їм додаткові фінансові кошти, необхідні для підтримки прогресу в досягненні «Цілей розвитку тисячоліття».
