Каленський М.М. Митний контроль та митне оформлення (2002)
Нетарифні методи регулювання в історії міжнародної торгівлі
Ринково-індустріальне господарство світу у своєму сучасному вигляді є результатом тривалого формування, початком якого прийнято вважати перетворення періоду розвитку натуральної господарської системи феодального суспільства.
Процеси, які підштовхнули створення світової індустрії, почались ще у період пізнього феодалізму.
Ранній етап пізнього феодалізму поклав початок здійсненню процесу первинного накопичення капіталу (ПНК). Його характерною рисою було створення мануфактур, які впевнено можна вважати першими промисловими підприємствами ринкової спрямованості. У той же час цей період (XV—XVI ст.) збігся з подіями Великих географічних відкриттів. З колоній, започаткованих на відкритих землях, у Західну Європу почало у великій кількості надходити золото, яке на той час визнавалось основним платіжним засобом у "цивілізованій" частині світу. Розпочалося різке підвищення рівня товарних цін. Завдяки цьому Великі географічні відкриття XV—XVIст. стали не тільки значними історичними подіями, а й досить важливим явищем з посяду наслідків, які мали місце в економічній сфері.
У результаті розширення відомих територіальних меж набула розширення сфера міжнародної торгівлі, яка невдовзі охопила всі континенти. Напрямки основних торгових шляхів змінилися і перемістилися із басейну Середземного моря до Атлантичного та Індійського океанів. Торгівля стала дійсно світовою. Створився ринок, який у сучасному розумінні прийнято називати світовим. На Європейський континент були завезені досі невідомі для його мешканців товари: тютюн, прянощі, какао, цитрусові, нові овочеві та злакові культури (картопля, кукурудза), і т. ін. Збільшився асортимент товарів. На пошуки нових торговельних шляхів і зовнішніх ринків вирушало все більше торгових (комерційних) експедицій. У світовій торгівлі з'явились прояви конкуренції. Розпочалась боротьба за ринки збуту товарів. Зміцнився і розвинувся багатий і завдяки цьому впливовий прошарок суспільства — купецтво.
Найбагатшими державами того часу вважались Іспанія і Португалія. На відкритих і освоєних землях ними були створені перші колоніальні імперії.
Отримані від підвищення цін кошти стали зосереджуватись, головним чином; у купців. Вони використовувались в основному для створення підприємств, основними з яких на той час були мануфактури.
Конкуренція в торгівлі і боротьба за володіння колоніями та ринками збуту сприяла економічному розвитку держав "старого світу", які брали участь у світовій торгівлі. Цей процес відбувався динамічно. Серед європейських держав почали з'являтись нові економічні лідери. 3 початку XVII ст. з Іспанією і Португалією на світовій економічній арені успішно конкурують і навіть випереджають їх Голландія і Англія. Після звільнення від іспанської залежності Голландія приділяє значну увагу розвитку зовнішньої торгівлі. При цьому відбувається інтенсивний розвиток флоту. Невдовзі її флот стає найбільшим у світі, а столиця — найбільшим торговим і фінансовим центром світу. Голландія стає найбільш розвинутою і передовою державою Європи. У країні створюються торгові компанії, найбільш відома і сильна з яких Ост-Індійська компанія. Таким чином, основним пріоритетом своєї економічної політики Голландія зробила торгівлю. Але, оскільки торговий капітал голландських компаній знаходився У підпорядкованому стані, розвиток торгівлі, фінансів і флоту не пов'язувався з розвитком власної промисловості. Це було помилкою, оскільки вже у XVIII ст. у світовому економічному змаганні Голландію випередила Англія.
Англійці поряд із підтримкою флоту і розвитком зовнішньої торгівлі головну увагу зосередили на розвитку мануфактурної промислової бази. Посилення промислової бази сприяло і швидко призвело до встановлення світового економічного лідерства Англії.
Розвиток англійської економіки прийнято вважати класичним зразком періоду первинного накопичення капіталу. Відомо, що основою розвинутої економіки є сильна промисловість. Англійська промисловість розвивалась раціонально і досить всебічно. При цьому цей процес відбувався досить інтенсивними темпами. Основним інструментом для промислового розвитку Англії слугували мануфактурні підприємства. Перші мануфактури почали створюватись у текстильній промисловості, але невдовзі вони з'являються у вугільній, металургійній, паперовій промисловості, у виробництві годинників, скла. Мануфактури виробляли цілий спектр товарів. їхні вироби користувались попитом і були бажаним предметом торгівлі. Велика кількість цих товарів стала вивозитися за кордон.
Розвиток промисловості вимагав грошових коштів. Збільшити їх обсяг було можливо завдяки підтримці позитивного грошового балансу, тобто шляхом перевищення обсягів іноземних грошових коштів, що надходять до країни, над обсягами грошових коштів, що вивозяться за її кордон. Дії держави, направлені на забезпечення такої ситуації, набули назви політики меркантилізму. Поряд із забезпеченням позитивного грошового балансу метою англійської політики меркантилізму з часом стає і забезпечення позитивного торговельного балансу. Позитивний торговельний баланс забезпечувався перевищенням обсягів вивозу товарів над ввезенням.
Для Англії стає зрозумілою необхідність не тільки розвитку, але й захисту своєї мануфактурної промисловості. Вона шукає засобів такого захисту і знаходить їх у стимулюванні експорту товарів власного виробництва при одночасному обмеженні імпорту тих товарів, які спроможна виробляти промисловість. Основними методами, до яких при цьому вдавались англійці, були застосування високих ставок ввізного мита, а також заборона ввезення конкретних видів товарів. Від англійського слова рrotect (захищати), такі методи одержали назву політики протекціонізму.
Щоб збільшити обсяги експорту товарів, Англія вдається до заходів, що мають за мету зниження витрат на їх виробництво. Це досягається шляхом встановлення обов'язкових рівнів заробітної плати, а також цін на основні продукти харчування. Змінюються відсоткові ставки на кредити. Приділяється увага якості товарів.
У пошуках ринків збуту для своїх товарів Англія розширює географію своїх комерційних досліджень. Вона активно засновує й освоює колонії. З проникненням до Індії та Північної Америки Англія стає найбільшою колоніальною імперією у світі. Колонії дозволили не тільки розширити торгівлю і дослідження, а й стали найважливішим джерелом сировинних і природних ресурсів. Вигода і прибутки від їх експлуатації були колосальні.
У 1651 р. в Англії приймається закон, який дістає назву Навігаційного акта. Згідно з ним усі товари, що надходили в Англію з Азії, Африки й Америки повинні були завозитись тільки на англійських торговельних суднах. Товари, які походили з країн Європи, могли завозитись англійськими суднами або суднами країни-виробника. Товари з колоній повинні були спочатку надходити в англійські порти, а потім могли перевозитися далі англійськими кораблями. Це значно зміцнило англійський флот та торгівлю і підірвало морську й торговельну міць її основних конкурентів (перш за все Голландії).
Протекціоністська політика Англії вивела цю країну на місце світового лідера. У XVIII ст. вона стає передовою індустріальною державою світу і впевнено залишається нею аж до кінця XIX ст.
Економічні перетворення XVII—XVIII ст. розцінюються історичною і економічною науками як промислова революція. Початок другої промислової революції пов'язується з великими змінами у розвитку продуктивних сил наприкінці XIX ст. Характерною рисою цього новітнього періоду стало різке загострення конкурентної боротьби імперіалістичних країн за ринки збуту, викликане інтенсивним збільшенням світового зовнішньоторговельного товарообігу. Використання багатьма країнами, на англійський зразок, усіх видів протекціоністської політики, що включала митні, податкові, фінансові і кредитні заходи впливу, призвело до зародження перших форм "торгових війн".
Інтереси національного монополістичного капіталу стають пріоритетом зовнішньої політики усіх капіталістичних держав. Обмеження на ввезення іноземних товарів у цей період, наприклад,
активно використовував уряд царської Росії. Це дозволило йому досягти певних економічних успіхів, але тягар участі в імперіалістичних війнах виявив обмежені можливості механізму ринкового регулювання російської економіки і зовнішньої торгівлі. В результаті чого, не зважаючи на встановлений жорсткий контроль над ввезенням і вивезенням товарів, виникла економічна і політична криза, що призвела до соціальних перетворень.
Світові війни і досвід повоєнних років показали, що найбільш жорсткі форми адміністративного регулювання зовнішньої торгівлі застосовувалися країнами у кризових умовах. Це було зумовлено необхідністю централізації витрат і надходження валютних ресурсів. Життєво необхідним ставало питання забезпечення стратегічних і найбільш важливих галузей економіки сировиною, ресурсами і дефіцитними матеріалами. В роки другої світової війни, а також у перші повоєнні роки усіма капіталістичними державами щодо більшої частини товарообігу застосовувались кількісні обмеження.
У перші повоєнні десятиліття більшістю капіталістичних держав кількісні обмеження імпорту застосовувались до досить значної кількості товарів. Наприклад, у Великій Британії розпорядженням уряду від 1954 р. було дозволено ввозити будь-які товари тільки за ліцензіями міністерства торгівлі. Подібні за формою та змістом закони діяли в багатьох країнах світу.
Коли кризові умови поступаються місцем стану, який прийнято називати періодом нормальних економічних і політичних співвідношень, найбільш пріоритетними засобами регулювання зовнішньої торгівлі, як правило, стають вартісні методи. Для періодів економічного підйому в розвинутих країнах характерною рисою стало скорочення адміністративного регулювання зовнішньої торгівлі при збільшенні застосування альтернативних засобів регулювання експорту й імпорту, наприклад, грошово-кредитних, фінансових і митних.
Скорочення сфери використання кількісних обмежень почало спостерігатися з початку 60-х років XX ст., але як методи регулювання зовнішньої торгівлі вони досить активно продовжували застосовуватись урядами усіх капіталістичних країн. Наприклад, з кінця 60-х і до середини 70-х років XX ст. у країнах ЄЕС, а також у США і Японії кількісні обмеження застосовувались щодо багатьох імпортних товарів (від 20 до 50 % імпорту сільськогосподарських товарів і від 10 до 15 % імпорту промислових виробів).
У наш час в умовах вільного ринку кількісні обмеження також широко застосовуються розвинутими капіталістичними країнами, як найбільш ефективний засіб захисту інтересів національних промислових і сільськогосподарських монополій у конкурентній боротьбі за ринки збуту.
Поряд із кількісними обмеженнями та іншими засобами регулювання імпорту конкурентноспроможних товарів методи регулювання зовнішньоторговельного обігу розвинутих держав передбачають також заходи щодо стимулювання експорту власних товарів, тобто проводять політику державного стимулювання експорту. Країнами з обмеженими сировинними ресурсами, але розвинутою промисловістю продаж товарів власного виробництва розглядається як головне джерело валютних надходжень в економіку, засіб забезпечення закупівлі сировини та стратегічно необхідних товарів.
Початок широкого застосування розвинутими країнами засобів державного стимулювання експорту припадає на повоєнний період (після Другої світової війни). У 50-ті роки XX ст. основні методи такого стимулювання полягали в регулюванні, цін збуту, яке проводилось різноманітними способами, але вже у 60-ті — на початку 70-х років з метою стимулювання експорту багато країн почали вживати заходи для створення довготермінової зацікавленості виробників у експорті своєї продукції та освоєнні зовнішніх ринків. Коли завдяки цим зусиллям в економіці розвинутих країн, як правило машинобудуванні і приладобудуванні, було створено сильні виробничі експортні бази, головним завданням стало постійне стимулювання їх і зміцнення їхньої конкурентоспроможності.
В наш час характерною рисою світової економіки є виникнення нових форм експортного виробництва, пов'язаних із новими тенденціями в розвитку світової торгівлі, значним збільшенням обсягу інженерно-технічних та інтелектуальних послуг. Такі перетворення відбуваються в умовах жорсткої конкуренції. Це викликає необхідність подальшого пошуку і вдосконалення методів стимулювання експорту.
Сучасна міжнародна торгівля здійснюється на основі розподілення праці, тобто спеціалізації країн світу з виробництва окремих видів продукції. Спеціалізація кожної країни залежить від технічного рівня її розвитку, наявності сировинних та енергетичних ресурсів, стабільності валютної системи, наявності підготовлених висококваліфікованих кадрів тощо.
Принципи міжнародної торгівлі примушують держави регулювати свою зовнішньоекономічну діяльність. Кожна держава відпрацьовує та впроваджує свої методи регулювання. Міжнародна торгівля зумовлюється таким поняттям як мобільність, тобто здібністю до переміщення ресурсів. Коли ресурси не можуть переміщуватись, між державами відбувається розбалансування ринку.
Зростання міжнародного товарообігу підкреслює доцільність зовнішньої торгівлі. Держави отримують можливість поліпшити рівень життя, а світова економіка досягає оптимального рівня розвитку.
Основним показником зовнішньоекономічної діяльності держави є платіжний баланс. Він показує різницю між виробництвом та споживанням. Дефіцит платіжного балансу означає, що держава споживає більше, ніж вона виробляє. Різниця між експортом та імпортом становить сальдо торговельного балансу.
Тому нетарифні методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності є ефективним засобом обмеження та заборони. Тим самим держава має можливість захищати внутрішнього виробника. Як група заходів вона значно ускладнює імпорт, а в деяких випадках — експорт товарів.
Після розпаду колишнього СРСР однією з основних функцій Української держави став захист суверенітету, територіальної цілісності та економічних інтересів незалежної України. Утворення кордонів з іншими країнами змусило нашу державу створити власну митну систему з метою самостійного здійснення митної справи, яка повинна була стати складовою зовнішньоекономічної діяльності України. Згідно з прийнятим Верховною Радою України 25.06.1991 р. Закону України "Про митну справу в Україні" митна справа включає в себе встановлення порядку та організацію переміщення через митний кордон України товарів і предметів, обкладення митом, оформлення, здійснення контролю та інших заходів щодо реалізації митної політики України. Вирішення цих завдань було покладено на щойно створені митні органи України. Одним із основних інструментів митних органів при здійсненні митного контролю є використання засобів митно-тарифного і нетарифного регулювання з метою захисту національного ринку, національного виробника, а також сприяння виконанню міжнародних зобов'язань держави.
На сучасному етапі Україна робить перші кроки свого незалежного розвитку та інтеграції в міжнародний поділ праці, і від того, як далі буде проходити цей процес, залежить не тільки формування зовнішньоекономічного середовища, але й можливість подальшого економічного і соціального розвитку держави як органічної підсистеми світового господарства. Тому входження України у світову економічну систему вимагає розроблення чітко визначеної і зваженої економічної політики, яка, у свою чергу, потребує принципово нових підходів до удосконалення механізму регулювання зовнішньої торгівлі взагалі та нетарифного регулювання зокрема як її складової.
Актуальність питань, пов'язаних з удосконаленням методів та заходів нетарифного регулювання зовнішньої торгівлі (нетарифних заходів — НТЗ), зумовлена, в першу чергу, тим, що на шляху інтеграції України у світову господарську систему виникає низка проблем, зумовлених такими причинами, як структурна деформація вітчизняного виробництва, низька конкурентоспроможність національних товарів та послуг, нераціональна структура зовнішньої торгівлі, непідготовленість суб'єктів ЗЕД до високоефективних форм зовнішньоекономічних зв'язків, невизначеність повною мірою напрямків відповідних механізмів входження економіки України у світову господарську систему, проблеми забезпечення економічної безпеки держави.
Наприкінці 70-х років XX ст. найбільші західні країни підписали угоду, яка передбачає зниження мита та застосування переважно заходів регулювання в ролі засобів впливу державних органів на зовнішньоекономічну діяльність. Ці заходи вплинули як на зменшення мита, так і на звуження застосування кількісних обмежень імпорту. Разом із тим, все ширше стали застосовуватись такі методи, як гнучка система податків та митних зборів з метою захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції. Застосування митних тарифів обмежує надходження іноземних товарів на внутрішній ринок, але не прямо — шляхом подорожчання імпорту в результаті митного обкладення. Нетарифні обмеження, зберігаючи факт подорожчання, доповнюють його ще і тим, що становлять прямі перешкоди у вигляді абсолютних або близьких до абсолютних лімітів за кількістю, цінами або технічними характеристиками товару.
Україна, як учасник світової торгівлі, самостійно вирішує питання регулювання зовнішньоекономічної діяльності методами тарифного та нетарифного регулювання, основним напрямком якої є протекціонізм — зовнішньоекономічна політика, спрямована на захист внутрішнього ринку й освоєння іноземних ринків
збуту, та вільна торгівля (лібералізація) — зменшення тарифних ставок експортного та імпортного мита, надання пільг на ввіз товарів із деяких країн світу.
Нетарифні методи регулювання ЗЕД, завдяки адміністративному характеру своєї дії, передбачають насамперед наявність оперативної та достовірної інформації про стан зовнішньої торгівлі. Обґрунтування та гнучке використання інструмента нетарифного регулювання та даних митної статистики дозволяє визначити та установити торговельний баланс і фіскальні цілі держави.
Використана література: Каленський, М.М. Митний контроль та митне оформлення: Нач.посіб. / За ред. М.М.Кленського, П.В.Пашка. - К.: Т-во ’Знання’, КОО, 2002. - 284 с. - (Митна справа в Україні). / М.М. Каленський, П.В. Пашко. — 2002. — іл.
Процеси, які підштовхнули створення світової індустрії, почались ще у період пізнього феодалізму.
Ранній етап пізнього феодалізму поклав початок здійсненню процесу первинного накопичення капіталу (ПНК). Його характерною рисою було створення мануфактур, які впевнено можна вважати першими промисловими підприємствами ринкової спрямованості. У той же час цей період (XV—XVI ст.) збігся з подіями Великих географічних відкриттів. З колоній, започаткованих на відкритих землях, у Західну Європу почало у великій кількості надходити золото, яке на той час визнавалось основним платіжним засобом у "цивілізованій" частині світу. Розпочалося різке підвищення рівня товарних цін. Завдяки цьому Великі географічні відкриття XV—XVIст. стали не тільки значними історичними подіями, а й досить важливим явищем з посяду наслідків, які мали місце в економічній сфері.
У результаті розширення відомих територіальних меж набула розширення сфера міжнародної торгівлі, яка невдовзі охопила всі континенти. Напрямки основних торгових шляхів змінилися і перемістилися із басейну Середземного моря до Атлантичного та Індійського океанів. Торгівля стала дійсно світовою. Створився ринок, який у сучасному розумінні прийнято називати світовим. На Європейський континент були завезені досі невідомі для його мешканців товари: тютюн, прянощі, какао, цитрусові, нові овочеві та злакові культури (картопля, кукурудза), і т. ін. Збільшився асортимент товарів. На пошуки нових торговельних шляхів і зовнішніх ринків вирушало все більше торгових (комерційних) експедицій. У світовій торгівлі з'явились прояви конкуренції. Розпочалась боротьба за ринки збуту товарів. Зміцнився і розвинувся багатий і завдяки цьому впливовий прошарок суспільства — купецтво.
Найбагатшими державами того часу вважались Іспанія і Португалія. На відкритих і освоєних землях ними були створені перші колоніальні імперії.
Отримані від підвищення цін кошти стали зосереджуватись, головним чином; у купців. Вони використовувались в основному для створення підприємств, основними з яких на той час були мануфактури.
Конкуренція в торгівлі і боротьба за володіння колоніями та ринками збуту сприяла економічному розвитку держав "старого світу", які брали участь у світовій торгівлі. Цей процес відбувався динамічно. Серед європейських держав почали з'являтись нові економічні лідери. 3 початку XVII ст. з Іспанією і Португалією на світовій економічній арені успішно конкурують і навіть випереджають їх Голландія і Англія. Після звільнення від іспанської залежності Голландія приділяє значну увагу розвитку зовнішньої торгівлі. При цьому відбувається інтенсивний розвиток флоту. Невдовзі її флот стає найбільшим у світі, а столиця — найбільшим торговим і фінансовим центром світу. Голландія стає найбільш розвинутою і передовою державою Європи. У країні створюються торгові компанії, найбільш відома і сильна з яких Ост-Індійська компанія. Таким чином, основним пріоритетом своєї економічної політики Голландія зробила торгівлю. Але, оскільки торговий капітал голландських компаній знаходився У підпорядкованому стані, розвиток торгівлі, фінансів і флоту не пов'язувався з розвитком власної промисловості. Це було помилкою, оскільки вже у XVIII ст. у світовому економічному змаганні Голландію випередила Англія.
Англійці поряд із підтримкою флоту і розвитком зовнішньої торгівлі головну увагу зосередили на розвитку мануфактурної промислової бази. Посилення промислової бази сприяло і швидко призвело до встановлення світового економічного лідерства Англії.
Розвиток англійської економіки прийнято вважати класичним зразком періоду первинного накопичення капіталу. Відомо, що основою розвинутої економіки є сильна промисловість. Англійська промисловість розвивалась раціонально і досить всебічно. При цьому цей процес відбувався досить інтенсивними темпами. Основним інструментом для промислового розвитку Англії слугували мануфактурні підприємства. Перші мануфактури почали створюватись у текстильній промисловості, але невдовзі вони з'являються у вугільній, металургійній, паперовій промисловості, у виробництві годинників, скла. Мануфактури виробляли цілий спектр товарів. їхні вироби користувались попитом і були бажаним предметом торгівлі. Велика кількість цих товарів стала вивозитися за кордон.
Розвиток промисловості вимагав грошових коштів. Збільшити їх обсяг було можливо завдяки підтримці позитивного грошового балансу, тобто шляхом перевищення обсягів іноземних грошових коштів, що надходять до країни, над обсягами грошових коштів, що вивозяться за її кордон. Дії держави, направлені на забезпечення такої ситуації, набули назви політики меркантилізму. Поряд із забезпеченням позитивного грошового балансу метою англійської політики меркантилізму з часом стає і забезпечення позитивного торговельного балансу. Позитивний торговельний баланс забезпечувався перевищенням обсягів вивозу товарів над ввезенням.
Щоб збільшити обсяги експорту товарів, Англія вдається до заходів, що мають за мету зниження витрат на їх виробництво. Це досягається шляхом встановлення обов'язкових рівнів заробітної плати, а також цін на основні продукти харчування. Змінюються відсоткові ставки на кредити. Приділяється увага якості товарів.
У пошуках ринків збуту для своїх товарів Англія розширює географію своїх комерційних досліджень. Вона активно засновує й освоює колонії. З проникненням до Індії та Північної Америки Англія стає найбільшою колоніальною імперією у світі. Колонії дозволили не тільки розширити торгівлю і дослідження, а й стали найважливішим джерелом сировинних і природних ресурсів. Вигода і прибутки від їх експлуатації були колосальні.
У 1651 р. в Англії приймається закон, який дістає назву Навігаційного акта. Згідно з ним усі товари, що надходили в Англію з Азії, Африки й Америки повинні були завозитись тільки на англійських торговельних суднах. Товари, які походили з країн Європи, могли завозитись англійськими суднами або суднами країни-виробника. Товари з колоній повинні були спочатку надходити в англійські порти, а потім могли перевозитися далі англійськими кораблями. Це значно зміцнило англійський флот та торгівлю і підірвало морську й торговельну міць її основних конкурентів (перш за все Голландії).
Протекціоністська політика Англії вивела цю країну на місце світового лідера. У XVIII ст. вона стає передовою індустріальною державою світу і впевнено залишається нею аж до кінця XIX ст.
Економічні перетворення XVII—XVIII ст. розцінюються історичною і економічною науками як промислова революція. Початок другої промислової революції пов'язується з великими змінами у розвитку продуктивних сил наприкінці XIX ст. Характерною рисою цього новітнього періоду стало різке загострення конкурентної боротьби імперіалістичних країн за ринки збуту, викликане інтенсивним збільшенням світового зовнішньоторговельного товарообігу. Використання багатьма країнами, на англійський зразок, усіх видів протекціоністської політики, що включала митні, податкові, фінансові і кредитні заходи впливу, призвело до зародження перших форм "торгових війн".
Інтереси національного монополістичного капіталу стають пріоритетом зовнішньої політики усіх капіталістичних держав. Обмеження на ввезення іноземних товарів у цей період, наприклад,
активно використовував уряд царської Росії. Це дозволило йому досягти певних економічних успіхів, але тягар участі в імперіалістичних війнах виявив обмежені можливості механізму ринкового регулювання російської економіки і зовнішньої торгівлі. В результаті чого, не зважаючи на встановлений жорсткий контроль над ввезенням і вивезенням товарів, виникла економічна і політична криза, що призвела до соціальних перетворень.
Світові війни і досвід повоєнних років показали, що найбільш жорсткі форми адміністративного регулювання зовнішньої торгівлі застосовувалися країнами у кризових умовах. Це було зумовлено необхідністю централізації витрат і надходження валютних ресурсів. Життєво необхідним ставало питання забезпечення стратегічних і найбільш важливих галузей економіки сировиною, ресурсами і дефіцитними матеріалами. В роки другої світової війни, а також у перші повоєнні роки усіма капіталістичними державами щодо більшої частини товарообігу застосовувались кількісні обмеження.
У перші повоєнні десятиліття більшістю капіталістичних держав кількісні обмеження імпорту застосовувались до досить значної кількості товарів. Наприклад, у Великій Британії розпорядженням уряду від 1954 р. було дозволено ввозити будь-які товари тільки за ліцензіями міністерства торгівлі. Подібні за формою та змістом закони діяли в багатьох країнах світу.
Коли кризові умови поступаються місцем стану, який прийнято називати періодом нормальних економічних і політичних співвідношень, найбільш пріоритетними засобами регулювання зовнішньої торгівлі, як правило, стають вартісні методи. Для періодів економічного підйому в розвинутих країнах характерною рисою стало скорочення адміністративного регулювання зовнішньої торгівлі при збільшенні застосування альтернативних засобів регулювання експорту й імпорту, наприклад, грошово-кредитних, фінансових і митних.
Скорочення сфери використання кількісних обмежень почало спостерігатися з початку 60-х років XX ст., але як методи регулювання зовнішньої торгівлі вони досить активно продовжували застосовуватись урядами усіх капіталістичних країн. Наприклад, з кінця 60-х і до середини 70-х років XX ст. у країнах ЄЕС, а також у США і Японії кількісні обмеження застосовувались щодо багатьох імпортних товарів (від 20 до 50 % імпорту сільськогосподарських товарів і від 10 до 15 % імпорту промислових виробів).
У наш час в умовах вільного ринку кількісні обмеження також широко застосовуються розвинутими капіталістичними країнами, як найбільш ефективний засіб захисту інтересів національних промислових і сільськогосподарських монополій у конкурентній боротьбі за ринки збуту.
Поряд із кількісними обмеженнями та іншими засобами регулювання імпорту конкурентноспроможних товарів методи регулювання зовнішньоторговельного обігу розвинутих держав передбачають також заходи щодо стимулювання експорту власних товарів, тобто проводять політику державного стимулювання експорту. Країнами з обмеженими сировинними ресурсами, але розвинутою промисловістю продаж товарів власного виробництва розглядається як головне джерело валютних надходжень в економіку, засіб забезпечення закупівлі сировини та стратегічно необхідних товарів.
Початок широкого застосування розвинутими країнами засобів державного стимулювання експорту припадає на повоєнний період (після Другої світової війни). У 50-ті роки XX ст. основні методи такого стимулювання полягали в регулюванні, цін збуту, яке проводилось різноманітними способами, але вже у 60-ті — на початку 70-х років з метою стимулювання експорту багато країн почали вживати заходи для створення довготермінової зацікавленості виробників у експорті своєї продукції та освоєнні зовнішніх ринків. Коли завдяки цим зусиллям в економіці розвинутих країн, як правило машинобудуванні і приладобудуванні, було створено сильні виробничі експортні бази, головним завданням стало постійне стимулювання їх і зміцнення їхньої конкурентоспроможності.
Сучасна міжнародна торгівля здійснюється на основі розподілення праці, тобто спеціалізації країн світу з виробництва окремих видів продукції. Спеціалізація кожної країни залежить від технічного рівня її розвитку, наявності сировинних та енергетичних ресурсів, стабільності валютної системи, наявності підготовлених висококваліфікованих кадрів тощо.
Принципи міжнародної торгівлі примушують держави регулювати свою зовнішньоекономічну діяльність. Кожна держава відпрацьовує та впроваджує свої методи регулювання. Міжнародна торгівля зумовлюється таким поняттям як мобільність, тобто здібністю до переміщення ресурсів. Коли ресурси не можуть переміщуватись, між державами відбувається розбалансування ринку.
Зростання міжнародного товарообігу підкреслює доцільність зовнішньої торгівлі. Держави отримують можливість поліпшити рівень життя, а світова економіка досягає оптимального рівня розвитку.
Основним показником зовнішньоекономічної діяльності держави є платіжний баланс. Він показує різницю між виробництвом та споживанням. Дефіцит платіжного балансу означає, що держава споживає більше, ніж вона виробляє. Різниця між експортом та імпортом становить сальдо торговельного балансу.
Тому нетарифні методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності є ефективним засобом обмеження та заборони. Тим самим держава має можливість захищати внутрішнього виробника. Як група заходів вона значно ускладнює імпорт, а в деяких випадках — експорт товарів.
Після розпаду колишнього СРСР однією з основних функцій Української держави став захист суверенітету, територіальної цілісності та економічних інтересів незалежної України. Утворення кордонів з іншими країнами змусило нашу державу створити власну митну систему з метою самостійного здійснення митної справи, яка повинна була стати складовою зовнішньоекономічної діяльності України. Згідно з прийнятим Верховною Радою України 25.06.1991 р. Закону України "Про митну справу в Україні" митна справа включає в себе встановлення порядку та організацію переміщення через митний кордон України товарів і предметів, обкладення митом, оформлення, здійснення контролю та інших заходів щодо реалізації митної політики України. Вирішення цих завдань було покладено на щойно створені митні органи України. Одним із основних інструментів митних органів при здійсненні митного контролю є використання засобів митно-тарифного і нетарифного регулювання з метою захисту національного ринку, національного виробника, а також сприяння виконанню міжнародних зобов'язань держави.
На сучасному етапі Україна робить перші кроки свого незалежного розвитку та інтеграції в міжнародний поділ праці, і від того, як далі буде проходити цей процес, залежить не тільки формування зовнішньоекономічного середовища, але й можливість подальшого економічного і соціального розвитку держави як органічної підсистеми світового господарства. Тому входження України у світову економічну систему вимагає розроблення чітко визначеної і зваженої економічної політики, яка, у свою чергу, потребує принципово нових підходів до удосконалення механізму регулювання зовнішньої торгівлі взагалі та нетарифного регулювання зокрема як її складової.
Актуальність питань, пов'язаних з удосконаленням методів та заходів нетарифного регулювання зовнішньої торгівлі (нетарифних заходів — НТЗ), зумовлена, в першу чергу, тим, що на шляху інтеграції України у світову господарську систему виникає низка проблем, зумовлених такими причинами, як структурна деформація вітчизняного виробництва, низька конкурентоспроможність національних товарів та послуг, нераціональна структура зовнішньої торгівлі, непідготовленість суб'єктів ЗЕД до високоефективних форм зовнішньоекономічних зв'язків, невизначеність повною мірою напрямків відповідних механізмів входження економіки України у світову господарську систему, проблеми забезпечення економічної безпеки держави.
Наприкінці 70-х років XX ст. найбільші західні країни підписали угоду, яка передбачає зниження мита та застосування переважно заходів регулювання в ролі засобів впливу державних органів на зовнішньоекономічну діяльність. Ці заходи вплинули як на зменшення мита, так і на звуження застосування кількісних обмежень імпорту. Разом із тим, все ширше стали застосовуватись такі методи, як гнучка система податків та митних зборів з метою захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції. Застосування митних тарифів обмежує надходження іноземних товарів на внутрішній ринок, але не прямо — шляхом подорожчання імпорту в результаті митного обкладення. Нетарифні обмеження, зберігаючи факт подорожчання, доповнюють його ще і тим, що становлять прямі перешкоди у вигляді абсолютних або близьких до абсолютних лімітів за кількістю, цінами або технічними характеристиками товару.
Україна, як учасник світової торгівлі, самостійно вирішує питання регулювання зовнішньоекономічної діяльності методами тарифного та нетарифного регулювання, основним напрямком якої є протекціонізм — зовнішньоекономічна політика, спрямована на захист внутрішнього ринку й освоєння іноземних ринків
збуту, та вільна торгівля (лібералізація) — зменшення тарифних ставок експортного та імпортного мита, надання пільг на ввіз товарів із деяких країн світу.
Нетарифні методи регулювання ЗЕД, завдяки адміністративному характеру своєї дії, передбачають насамперед наявність оперативної та достовірної інформації про стан зовнішньої торгівлі. Обґрунтування та гнучке використання інструмента нетарифного регулювання та даних митної статистики дозволяє визначити та установити торговельний баланс і фіскальні цілі держави.
Використана література: Каленський, М.М. Митний контроль та митне оформлення: Нач.посіб. / За ред. М.М.Кленського, П.В.Пашка. - К.: Т-во ’Знання’, КОО, 2002. - 284 с. - (Митна справа в Україні). / М.М. Каленський, П.В. Пашко. — 2002. — іл.
