Анцелевич Міжнародне право (2003)
Взаємозв'язок і взаємодія міжнародного і внутрішньодержавного права
У галузі взаємозв'язку і взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права центральне положення займає держава, що виступає при цьому ніби у двох особах. Причому роль і завдання, розв'язувані при цьому кожною державою, далеко не однозначні. Більше того, вони часом протилежні. У створенні та розвитку внутрішньодержавного права держава затверджує і розширює своє верховенство, свій суверенітет. У створенні та розвитку норм міжнародного права держава обмежує свій суверенітет, оскільки створювані норми міжнародного права містять не тільки права, але й обов'язки, і відповідальність держав. Ці два процеси неминучі, й історія розвитку незаперечно свідчить про те, що друге лице держави виявляється усе більш і більш чітко. [ сучасне міжнародне право, його принципи і найважливіші міжнародно-правові акти сучасності, що носять універсальний характер, красномовно підтверджують це.
Інтернаціоналізація життя народів і прогресуючий розвиток міжнародного співробітництва є найважливішими факторами сучасності, що обумовлюють процес активізації розвитку взаємодії і взаємозв'язку міжнародного і внутрішньодержавного права. Тому проблема співвідношення міжнародного і національного права є однією з центральних у теорії сучасного міжнародного права. І питання це вельми проблематичне, як втім, і сам процес взаємодії.
Корені розвитку цього процесу йдуть у глибоку давнину, і тривалий час взаємодія і взаємозв'язок двох систем права розвивалися під сильним впливом внутрішньодержавного права. На сьогодні цей процес зазнав істотних змін, започаткованих прийняттям Статуту ООН і подальшою активною діяльністю ООН.
Сьогодні тісна взаємодія і взаємозв'язок міжнародного і внутрішньодержавного права розглядаються як важлива умова ефективності дії міжнародного права. Це пояснюється тим, що, з одного боку, внутрішньодержавне право сприяє реалізації норм сучасного міжнародного права, а з іншого - міжнародне право ніби вбирає в себе найбільш прогресивні положення внутрішньодержавного права, оскільки держави в процесі проведення на міжнародній арені своєї зовнішньої політики, відображеної в національному законодавстві, прагнуть їх відобразити у своїх відносинах з іншими державами.
У питанні співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права у доктрині можна зустріти виділення трьох найбільш важливих аспектів:
1. Фактична взаємодія двох систем.
2. Заперечення взаємодії двох систем і прагнення обгрунтувати їхній самостійний розвиток.
3. Визнана взаємодія в порядку de jure, пошук і обґрунтування форм і способів взаємодії.
Історія розвитку міжнародного і внутрішньодержавного права свідчить про те, що зв'язок і взаємодія між ними, виражені в тому чи іншому ступені й у різних формах, завжди існували. Досить згадати про вплив Римського права на формування jus gentium (права народів) і останнього - на наступний розвиток міжнародного права, а також про взаємний вплив внутрішньодержавного права Візантії і ранніх феодальних держав Європи на формування збірників морських звичаїв і їхній розвиток, щоб переконатися, що такі взаємозв'язок і взаємодія завжди були факторами, сприятливими для обопільного розвитку двох систем.
У наш час найбільшу міру взаємодії і взаємозв'язку міжнародного і внутрішньодержавного права демонструє утворення інтеграційної правової системи Європейського Союзу. Аналіз цієї інтеграції показує, що процес постійного розвитку міжнародного права і національних правових систем немислимий без їхньої взаємодії. Це нагальна вимога сучасного світу і в той же час одна з гострих проблем світової юриспруденції, що не може розвиватися без взаємодії, оскільки і міжнародне право і внутрішньодержавне право тісно й об'єктивно пов'язані. Особливо це виявляється у сфері здійснення прав людини, де норми сформульовані в міжнародному праві, а їхня реалізація залежить від внутрішньодержавного права.
Взаємодія двох систем права також виявляється в процесі розвитку різних галузей приватного права, особливого міжнародного і національного морського приватного права, а також у процесі дії екстратериторіального права. Яскравим підтвердженням взаємодії у сфері приватного права є ГАТТ/COT і приведені у відповідність із ним норми права більшості держав Європи та інших регіонів. Тому правові системи міжнародного права і внутрішньодержавного права схожі за своєю морально-політичною сутністю і, отже, не можуть розвиватися відособлено. Вони об'єктивно взаємозалежні і тісно взаємодіють.
Зокрема це виявляється при поширенні влади держави на її громадян і об'єкти при їхньому перебуванні в просторах із міжнародним правовим режимом (наприклад, в Антарктиці, у відкритому морі, у космосі та ін).
І саме тому зараз уже поставлено питання про створення європейського правового простору. Утворення Інтерполу - початок цього процесу, а формування Європейського права- його природний розвиток.
Питання взаємозв'язку і взаємодії, а також питання співвідношення міжнародного права і внутрішньодержавного права найбільш рельєфно вимальовуються при розгляді ряду теорій у цій сфері. Виникнення цих теорій мало місце в різні, і дуже віддалені, часи, але основний їхній розвиток і оформлення характеризуються кінцем XIX століття і майже протягом усього XX століття.
Моністична теорія (основоположники - німецькі послідовники Гегеля: Цорн, Лассон, Кауфман, Венцель) розвивала концепцію примату національного права над міжнародним, що, в принципі, вело до заперечення міжнародного права. Гегель вважав міжнародне право за право, створене державами. І це правильно, але він звідси робив висновок про те, що в цьому, створеному державами, праві домінують ідеї національного права і, отже, звідси - примат національного права. Тому і прихильники цієї теорії розглядали міжнародне право як зовнішньодержавне право, яке створюють держави і, отже, вони ж можуть його і скасовувати.
Дуалістична теорія (основоположники - німець Тріпель, англієць Фіцморіс, італієць Анцилотті та ін.) обґрунтовувала концепцію самостійного розвитку двох систем, оскільки вони діють у різних сферах і в них різні об'єкти, суб'єкти і джерела правового регулювання. Це підкреслює суверенітет держави. Разом із тим, дана теорія недооцінює можливості зв'язку і взаємодії двох правових систем і їхнього взаємовпливу. Як, наприклад, можна заперечити, що принцип рівноправності і самовизначення народів, проголошений у Декреті Радянської влади "Про мир" (1917 р.) і закріплений потім у Конституції СРСР, не вплинув на його формування в Статуті ООН, або що права людини, сформульовані в Пактах про права людини, не трансформувалися в національних законодавствах більшості країн. Теорія примату міжнародного права (основоположник - австрієць Ганс Кельзен, підтримували її також французи Ж.Ссель, Ш.Руссо) виросла з дуалістичної і, являючи собою поєднання двох систем (моністичної і дуалістичної), розвиває концепцію верховенства міжнародного права над внутрішньодержавним. Однак на початку XX століття ця теорія у своїй основі виходила з визнання права війни, територіальних захоплень, колоній і проголошувала міжнародне право як вищий правопорядок, заснований на праві сили. В умовах розвитку тенденції світового співтовариства до миру, співробітництва, безпеки від ядерної зброї, ця теорія, що розглядає міжнародне право як міжнародний гарант світового правопорядку, виглядає більш переважною. Однак критики теорії примату міжнародного права стверджували, що при приматі міжнародного права сфера дії суверенної влади держав залежить від міжнародного права, але при цьому замовчували, що ця залежність є добровільним волевиявленням держав і служить великим цілям миру і співробітництва.
Міжнародна практика, що склалася, визнає, що відповідно до міжнародного права у випадку розбіжності міжнародного зобов'язання і національного права держава не може в якості виправдання невиконання зобов'язання посилатися на своє право. Ця практика свідчить про масштаби дії примату міжнародного права над національним1.
Більше того, твердження і розвиток примату міжнародного права деякою мірою відбивається в ряді міжнародно-правових актів.
Так, наприклад, у Заключному акті НБСЄ (Гельсінкі, 1975 р.) відзначається, що держави при здійсненні своїх суверенних прав, включаючи право установлювати свої закони, повинні погоджуватися зі своїми юридичними зобов'язаннями з міжнародного права. Трохи в іншому плані, але в цілому в тім же дусі характерне уже відзначене положення, що було включене у ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Визначаючи співвідношення внутрішнього права й обов'язку держав щодо дотримання міжнародних договорів, дане положення говорить: "Учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання ним договору".
Відзначаючи ці положення, не можна не звернути уваги на те, що в кінцевому рахунку юридичною базою, котра визначає примат міжнародного права, є затверджений і загальновизнаний принцип "pacta sunt servanda", дія якого в сучасних умовах функціонування глобальної системи міжнародних договорів, крім іншого, зобов'язує держави, як учасників цих договорів, вводити у своє національне законодавство відповідні міжнародно-правові положення, схвалені ними і підлягаючі реалізації не тільки на міжнародній арені, але й у національних правових системах.
У СРСР не визнавався примат міжнародного права Після його розпаду цей примат був визнаний в Україні, Росії та інших пострадянських державах. Зокрема, в Україні примат міжнародного права випливає з положення ст. 9 Конституції України і з Закону України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10.12.1991 р. У Конституції США (Ст. VI) відзначено, що міжнародні договори США с верховним правом країни. У ст. 55 Конституції Франції зазначено, що міжнародні договори мають силу, що перевищує силу внутрішніх законів.
Таке розуміння функціональної ролі принципу "pacta sunt servanda" юридично обґрунтовує процес впливу міжнародного права на внутрішньодержавне, особливо у плані їх взаємодії.
Поряд із цим у літературі міжнародного права питання взаємозв'язку і взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права часто розглядаються як два дещо різні процеси: 1) міжнародне право про взаємодію з внутрішньодержавним правом; 2) внутрішньодержавне право про взаємодію з міжнародним правом.
В основі першого процесу домінуючим можна назвати сполучення таких принципів міжнародного права, як принцип суверенної рівності держав і принцип сумлінного дотримання міжнародних договорів. Це припускає право усіх держав у силу їхньої суверенної рівності самим визначати характер своїх правових систем, при цьому, в силу своїх міжнародних зобов'язань, кожна держава повинна вживати конкретних заходів для реалізації норм міжнародного права.
З вищесказаного випливає, що положення цього процесу являють собою ніби теоретичну основу впливу міжнародного права на внутрішньодержавне, що у свою чергу зобов'язує кожну державу приймати ефективні законодавчі заходи для забезпечення дотримання своїх міжнародних зобов'язань і, отже, норм міжнародного права.
В основі другого процесу домінуючим можна назвати сполучення таких принципів міжнародного права, як принцип сумлінного дотримання міжнародних договорів і принцип міжнародного співробітництва. Це припускає необхідність організації процесу практичної реалізації норм міжнародного права шляхом їхнього відображення у внутрішньодержавному праві.
У зв'язку з викладеним, дуже важливим уявляється питання про способи і форми взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права. (За Бекяшевим, розрізняються такі форми, як трансформація, інкорпорація, рецепція і відсилання).
Сукупність таких способів і форм становить визначений механізм реалізації норм міжнародного права у житті. Це обумовлено тим, що значна частина норм міжнародного права діє в умовах їхнього фактичного застосування в національному праві держав, оскільки держави, у силу своїх міжнародних зобов'язань, включають у своє законодавство норми, передбачені міжнародним правом.
Однак даний процес дуже непростий і, як відзначають деякі автори, носить проблемний характер. Проблема в тому, що в питанні взаємозв'язку і взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права міжнародне право ніби віддає ініціативу внутрішньодержавному праву і надає йому можливість самому визначати способи, форми і ступінь такого взаємозв'язку і взаємодії. А коли це так, то і практика різних держав у цій сфері дуже неоднозначна. І вже сама ця неоднозначність породжує проблемність, оскільки не завжди можна визначити, що є більш прийнятним, а що менш.
Так, наприклад, принцип примату міжнародного права, визнаний до теперішнього часу більшістю держав, не всіма цими державами розуміється, а отже, і здійснюється однаково. Зокрема:
- у ст. VI Конституції США відзначено, що міжнародні договори США є верховним правом країни;
- у ст. 55 Конституції Франції значиться, що міжнародні договори мають силу, що перевищує силу внутрішніх законів;
- у ст. 9 Конституції України констатується, що міжнародні договори, схвалені Верховною Радою, є частиною національного законодавства;
- ряд держав (Румунія, Чехія та ін.) у своєму законодавстві відображає трохи негативну позицію - визнання примату міжнародного права тільки в області прав і свобод людини;
- ряд держав (Великобританія, Швеція, ФРН та ін.) вирішують питання про примат міжнародного права ще більш оригінально, якщо не сказати парадоксально. Включаючи міжнародні договори у своє законодавство, вони у випадках протиріччя норм міжнародного договору і внутрішньодержавного закону діють відповідно до вказівок загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями1.
Спостерігаються й інші явища. Природно, що подібні обставини породжують і різні способи та форми взаємозв'язку і взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права. Аналіз цих способів і форм дозволяє виявити найбільш часто використовувані й такі, що позитивно себе зарекомендували.
У зв'язку з цим, насамперед слід зазначити, що, оскільки мова йде про взаємозв'язок і взаємодію, існуючі способи і форми можна поділити на дві групи. До першої відносяться ті, що практикуються при впливі міжнародного права на внутрішньодержавне, до другої - ті, що практикуються при зворотному процесі.
Ст. 38 Статуту Міжнародного Суду відносить "загальні принципи права, визнані цивілізованими народами", поряд із міжнародними конвенціями і міжнародним порядком, до основних джерел міжнародного права. До таких принципів належать: пріоритет спеціального закону над загальним; наступний закон скасовує попередній; тягар доказів покладається на позивача; рівність сторін у суперечці; сумлінність; не зловживання правом; відповідальність за правопорушення та ін.
Розглянемо способи і форми впливу міжнародного права на внутрішньодержавне.
Як уже відзначалося, в цьому плані ініціатива віддана внутрішньодержавному праву - самому визначати способи, форми і ступінь взаємодії. Це обумовлено тим, що фактична реалізація багатьох норм міжнародного права не може бути вирішена інакше, як через посередництво механізму включення цих норм у внутрішньодержавні правові системи. Питання це дуже проблематичне, оскільки державами вирішується не завжди однозначно. Однак часто уживані способи і форми можна виділити.
Найбільш одностайне рішення при цьому, звичайно, спостерігається у сфері реалізації прав і свобод людини, сформульованих у міжнародному праві і, завдяки їхній величезній авторитетності і великій юридичній силі, обов'язкових до дотримання для кожної правової держави. За мірою реалізації норм міжнародного права у цій сфері в національному законодавстві навіть прийнято характеризувати ту або іншу державу як правову або не правову. З огляду на це, держави з метою створення правових умов дотримання прав і свобод людини вводять у своє національне законодавство (як правило, в Конституцію) відповідні міжнародно-правові норми. Цей спосіб іменується трансформацією (тобто, перетворенням норм міжнародного права в норми національного). По суті ж справи, при цьому норми міжнародного права не перетворюються, а зберігаються в чистому вигляді (тобто, зберігають свій правовий статус міжнародних норм, але діючих у системі національного права), спосіб трансформації норм міжнародного права в національне можна розглядати як імплементацію (здійснення, застосування) норм міжнародного права за допомогою національного права.
У свою чергу, трансформація може бути у формі загальної або індивідуальної трансформації. При загальній - держава встановлює, що всі або конкретно визначені норми міжнародного права в якійсь конкретній сфері є частиною національного права. При індивідуальній необхідно в кожному окремому випадку вказувати у спеціальному правовому акті, які саме норми міжнародного права вводяться в національне право. Прикладом індивідуальної трансформації може служити Указ Президента України про підписання Угоди про імплементацію Частини XI Конвенції ООН з морського права 1982 р. Прикладом загальної трансформації норм міжнародного права в національне право України є положення ст. 9 Конституції України, яке говорить: "Діючі міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України."
Трансформація також може бути у формі прямої або опосередкованої трансформації. У якості прямої трансформації розглядається тотожне перенесення правила, і звичайно це іменується інкорпорацією (тобто, включенням). Пряма трансформація зазвичай здійснюється шляхом ратифікації міжнародних договорів.
У якості опосередкованої трансформації розглядається відтворення, в основному, змісту норм міжнародного права в національній нормі. Для цього на підставі міжнародного договору видається спеціальний правовий акт, наприклад, "Антидемпінговий кодекс України". Тоді має місце змішана трансформація, при якій використовуються елементи як прямої, так і опосередкованої трансформації.
Як особливий вид імплементації норм міжнародного права в національне законодавство можна розглядати так названі відсилання. Відсилання припускає, що ті або інші правовідносини будуть регулюватися відповідно до укладених з цього приводу міжнародних договорів.
Наприклад, у внутрішньодержавному правовому акті встановлюються якісь правила, але, віддаючи данину належного міжнародному праву, в цьому акті може бути зроблене відсилання, яке говорить, що, якщо в міжнародному договорі встановлені інші правила, то застосовуються правила міжнародного договору. Цей тип застереження для стислості позначений формулою "якщо, то". Іншим типом відсилання може бути формула "якщо інше", котра свідчить про те, що ті чи інші положення внутрішньодержавного правового акта діють, якщо інше не передбачено міжнародним договором.
Інтернаціоналізація життя народів і прогресуючий розвиток міжнародного співробітництва є найважливішими факторами сучасності, що обумовлюють процес активізації розвитку взаємодії і взаємозв'язку міжнародного і внутрішньодержавного права. Тому проблема співвідношення міжнародного і національного права є однією з центральних у теорії сучасного міжнародного права. І питання це вельми проблематичне, як втім, і сам процес взаємодії.
Корені розвитку цього процесу йдуть у глибоку давнину, і тривалий час взаємодія і взаємозв'язок двох систем права розвивалися під сильним впливом внутрішньодержавного права. На сьогодні цей процес зазнав істотних змін, започаткованих прийняттям Статуту ООН і подальшою активною діяльністю ООН.
Сьогодні тісна взаємодія і взаємозв'язок міжнародного і внутрішньодержавного права розглядаються як важлива умова ефективності дії міжнародного права. Це пояснюється тим, що, з одного боку, внутрішньодержавне право сприяє реалізації норм сучасного міжнародного права, а з іншого - міжнародне право ніби вбирає в себе найбільш прогресивні положення внутрішньодержавного права, оскільки держави в процесі проведення на міжнародній арені своєї зовнішньої політики, відображеної в національному законодавстві, прагнуть їх відобразити у своїх відносинах з іншими державами.
У питанні співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права у доктрині можна зустріти виділення трьох найбільш важливих аспектів:
1. Фактична взаємодія двох систем.
2. Заперечення взаємодії двох систем і прагнення обгрунтувати їхній самостійний розвиток.
3. Визнана взаємодія в порядку de jure, пошук і обґрунтування форм і способів взаємодії.
Історія розвитку міжнародного і внутрішньодержавного права свідчить про те, що зв'язок і взаємодія між ними, виражені в тому чи іншому ступені й у різних формах, завжди існували. Досить згадати про вплив Римського права на формування jus gentium (права народів) і останнього - на наступний розвиток міжнародного права, а також про взаємний вплив внутрішньодержавного права Візантії і ранніх феодальних держав Європи на формування збірників морських звичаїв і їхній розвиток, щоб переконатися, що такі взаємозв'язок і взаємодія завжди були факторами, сприятливими для обопільного розвитку двох систем.
У наш час найбільшу міру взаємодії і взаємозв'язку міжнародного і внутрішньодержавного права демонструє утворення інтеграційної правової системи Європейського Союзу. Аналіз цієї інтеграції показує, що процес постійного розвитку міжнародного права і національних правових систем немислимий без їхньої взаємодії. Це нагальна вимога сучасного світу і в той же час одна з гострих проблем світової юриспруденції, що не може розвиватися без взаємодії, оскільки і міжнародне право і внутрішньодержавне право тісно й об'єктивно пов'язані. Особливо це виявляється у сфері здійснення прав людини, де норми сформульовані в міжнародному праві, а їхня реалізація залежить від внутрішньодержавного права.
Зокрема це виявляється при поширенні влади держави на її громадян і об'єкти при їхньому перебуванні в просторах із міжнародним правовим режимом (наприклад, в Антарктиці, у відкритому морі, у космосі та ін).
І саме тому зараз уже поставлено питання про створення європейського правового простору. Утворення Інтерполу - початок цього процесу, а формування Європейського права- його природний розвиток.
Питання взаємозв'язку і взаємодії, а також питання співвідношення міжнародного права і внутрішньодержавного права найбільш рельєфно вимальовуються при розгляді ряду теорій у цій сфері. Виникнення цих теорій мало місце в різні, і дуже віддалені, часи, але основний їхній розвиток і оформлення характеризуються кінцем XIX століття і майже протягом усього XX століття.
Моністична теорія (основоположники - німецькі послідовники Гегеля: Цорн, Лассон, Кауфман, Венцель) розвивала концепцію примату національного права над міжнародним, що, в принципі, вело до заперечення міжнародного права. Гегель вважав міжнародне право за право, створене державами. І це правильно, але він звідси робив висновок про те, що в цьому, створеному державами, праві домінують ідеї національного права і, отже, звідси - примат національного права. Тому і прихильники цієї теорії розглядали міжнародне право як зовнішньодержавне право, яке створюють держави і, отже, вони ж можуть його і скасовувати.
Дуалістична теорія (основоположники - німець Тріпель, англієць Фіцморіс, італієць Анцилотті та ін.) обґрунтовувала концепцію самостійного розвитку двох систем, оскільки вони діють у різних сферах і в них різні об'єкти, суб'єкти і джерела правового регулювання. Це підкреслює суверенітет держави. Разом із тим, дана теорія недооцінює можливості зв'язку і взаємодії двох правових систем і їхнього взаємовпливу. Як, наприклад, можна заперечити, що принцип рівноправності і самовизначення народів, проголошений у Декреті Радянської влади "Про мир" (1917 р.) і закріплений потім у Конституції СРСР, не вплинув на його формування в Статуті ООН, або що права людини, сформульовані в Пактах про права людини, не трансформувалися в національних законодавствах більшості країн. Теорія примату міжнародного права (основоположник - австрієць Ганс Кельзен, підтримували її також французи Ж.Ссель, Ш.Руссо) виросла з дуалістичної і, являючи собою поєднання двох систем (моністичної і дуалістичної), розвиває концепцію верховенства міжнародного права над внутрішньодержавним. Однак на початку XX століття ця теорія у своїй основі виходила з визнання права війни, територіальних захоплень, колоній і проголошувала міжнародне право як вищий правопорядок, заснований на праві сили. В умовах розвитку тенденції світового співтовариства до миру, співробітництва, безпеки від ядерної зброї, ця теорія, що розглядає міжнародне право як міжнародний гарант світового правопорядку, виглядає більш переважною. Однак критики теорії примату міжнародного права стверджували, що при приматі міжнародного права сфера дії суверенної влади держав залежить від міжнародного права, але при цьому замовчували, що ця залежність є добровільним волевиявленням держав і служить великим цілям миру і співробітництва.
Міжнародна практика, що склалася, визнає, що відповідно до міжнародного права у випадку розбіжності міжнародного зобов'язання і національного права держава не може в якості виправдання невиконання зобов'язання посилатися на своє право. Ця практика свідчить про масштаби дії примату міжнародного права над національним1.
Більше того, твердження і розвиток примату міжнародного права деякою мірою відбивається в ряді міжнародно-правових актів.
Так, наприклад, у Заключному акті НБСЄ (Гельсінкі, 1975 р.) відзначається, що держави при здійсненні своїх суверенних прав, включаючи право установлювати свої закони, повинні погоджуватися зі своїми юридичними зобов'язаннями з міжнародного права. Трохи в іншому плані, але в цілому в тім же дусі характерне уже відзначене положення, що було включене у ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Визначаючи співвідношення внутрішнього права й обов'язку держав щодо дотримання міжнародних договорів, дане положення говорить: "Учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання ним договору".
Відзначаючи ці положення, не можна не звернути уваги на те, що в кінцевому рахунку юридичною базою, котра визначає примат міжнародного права, є затверджений і загальновизнаний принцип "pacta sunt servanda", дія якого в сучасних умовах функціонування глобальної системи міжнародних договорів, крім іншого, зобов'язує держави, як учасників цих договорів, вводити у своє національне законодавство відповідні міжнародно-правові положення, схвалені ними і підлягаючі реалізації не тільки на міжнародній арені, але й у національних правових системах.
У СРСР не визнавався примат міжнародного права Після його розпаду цей примат був визнаний в Україні, Росії та інших пострадянських державах. Зокрема, в Україні примат міжнародного права випливає з положення ст. 9 Конституції України і з Закону України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10.12.1991 р. У Конституції США (Ст. VI) відзначено, що міжнародні договори США с верховним правом країни. У ст. 55 Конституції Франції зазначено, що міжнародні договори мають силу, що перевищує силу внутрішніх законів.
Таке розуміння функціональної ролі принципу "pacta sunt servanda" юридично обґрунтовує процес впливу міжнародного права на внутрішньодержавне, особливо у плані їх взаємодії.
Поряд із цим у літературі міжнародного права питання взаємозв'язку і взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права часто розглядаються як два дещо різні процеси: 1) міжнародне право про взаємодію з внутрішньодержавним правом; 2) внутрішньодержавне право про взаємодію з міжнародним правом.
В основі першого процесу домінуючим можна назвати сполучення таких принципів міжнародного права, як принцип суверенної рівності держав і принцип сумлінного дотримання міжнародних договорів. Це припускає право усіх держав у силу їхньої суверенної рівності самим визначати характер своїх правових систем, при цьому, в силу своїх міжнародних зобов'язань, кожна держава повинна вживати конкретних заходів для реалізації норм міжнародного права.
З вищесказаного випливає, що положення цього процесу являють собою ніби теоретичну основу впливу міжнародного права на внутрішньодержавне, що у свою чергу зобов'язує кожну державу приймати ефективні законодавчі заходи для забезпечення дотримання своїх міжнародних зобов'язань і, отже, норм міжнародного права.
У зв'язку з викладеним, дуже важливим уявляється питання про способи і форми взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права. (За Бекяшевим, розрізняються такі форми, як трансформація, інкорпорація, рецепція і відсилання).
Сукупність таких способів і форм становить визначений механізм реалізації норм міжнародного права у житті. Це обумовлено тим, що значна частина норм міжнародного права діє в умовах їхнього фактичного застосування в національному праві держав, оскільки держави, у силу своїх міжнародних зобов'язань, включають у своє законодавство норми, передбачені міжнародним правом.
Однак даний процес дуже непростий і, як відзначають деякі автори, носить проблемний характер. Проблема в тому, що в питанні взаємозв'язку і взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права міжнародне право ніби віддає ініціативу внутрішньодержавному праву і надає йому можливість самому визначати способи, форми і ступінь такого взаємозв'язку і взаємодії. А коли це так, то і практика різних держав у цій сфері дуже неоднозначна. І вже сама ця неоднозначність породжує проблемність, оскільки не завжди можна визначити, що є більш прийнятним, а що менш.
Так, наприклад, принцип примату міжнародного права, визнаний до теперішнього часу більшістю держав, не всіма цими державами розуміється, а отже, і здійснюється однаково. Зокрема:
- у ст. VI Конституції США відзначено, що міжнародні договори США є верховним правом країни;
- у ст. 55 Конституції Франції значиться, що міжнародні договори мають силу, що перевищує силу внутрішніх законів;
- у ст. 9 Конституції України констатується, що міжнародні договори, схвалені Верховною Радою, є частиною національного законодавства;
- ряд держав (Румунія, Чехія та ін.) у своєму законодавстві відображає трохи негативну позицію - визнання примату міжнародного права тільки в області прав і свобод людини;
- ряд держав (Великобританія, Швеція, ФРН та ін.) вирішують питання про примат міжнародного права ще більш оригінально, якщо не сказати парадоксально. Включаючи міжнародні договори у своє законодавство, вони у випадках протиріччя норм міжнародного договору і внутрішньодержавного закону діють відповідно до вказівок загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями1.
Спостерігаються й інші явища. Природно, що подібні обставини породжують і різні способи та форми взаємозв'язку і взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права. Аналіз цих способів і форм дозволяє виявити найбільш часто використовувані й такі, що позитивно себе зарекомендували.
У зв'язку з цим, насамперед слід зазначити, що, оскільки мова йде про взаємозв'язок і взаємодію, існуючі способи і форми можна поділити на дві групи. До першої відносяться ті, що практикуються при впливі міжнародного права на внутрішньодержавне, до другої - ті, що практикуються при зворотному процесі.
Ст. 38 Статуту Міжнародного Суду відносить "загальні принципи права, визнані цивілізованими народами", поряд із міжнародними конвенціями і міжнародним порядком, до основних джерел міжнародного права. До таких принципів належать: пріоритет спеціального закону над загальним; наступний закон скасовує попередній; тягар доказів покладається на позивача; рівність сторін у суперечці; сумлінність; не зловживання правом; відповідальність за правопорушення та ін.
Розглянемо способи і форми впливу міжнародного права на внутрішньодержавне.
Як уже відзначалося, в цьому плані ініціатива віддана внутрішньодержавному праву - самому визначати способи, форми і ступінь взаємодії. Це обумовлено тим, що фактична реалізація багатьох норм міжнародного права не може бути вирішена інакше, як через посередництво механізму включення цих норм у внутрішньодержавні правові системи. Питання це дуже проблематичне, оскільки державами вирішується не завжди однозначно. Однак часто уживані способи і форми можна виділити.
Найбільш одностайне рішення при цьому, звичайно, спостерігається у сфері реалізації прав і свобод людини, сформульованих у міжнародному праві і, завдяки їхній величезній авторитетності і великій юридичній силі, обов'язкових до дотримання для кожної правової держави. За мірою реалізації норм міжнародного права у цій сфері в національному законодавстві навіть прийнято характеризувати ту або іншу державу як правову або не правову. З огляду на це, держави з метою створення правових умов дотримання прав і свобод людини вводять у своє національне законодавство (як правило, в Конституцію) відповідні міжнародно-правові норми. Цей спосіб іменується трансформацією (тобто, перетворенням норм міжнародного права в норми національного). По суті ж справи, при цьому норми міжнародного права не перетворюються, а зберігаються в чистому вигляді (тобто, зберігають свій правовий статус міжнародних норм, але діючих у системі національного права), спосіб трансформації норм міжнародного права в національне можна розглядати як імплементацію (здійснення, застосування) норм міжнародного права за допомогою національного права.
У свою чергу, трансформація може бути у формі загальної або індивідуальної трансформації. При загальній - держава встановлює, що всі або конкретно визначені норми міжнародного права в якійсь конкретній сфері є частиною національного права. При індивідуальній необхідно в кожному окремому випадку вказувати у спеціальному правовому акті, які саме норми міжнародного права вводяться в національне право. Прикладом індивідуальної трансформації може служити Указ Президента України про підписання Угоди про імплементацію Частини XI Конвенції ООН з морського права 1982 р. Прикладом загальної трансформації норм міжнародного права в національне право України є положення ст. 9 Конституції України, яке говорить: "Діючі міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України."
Трансформація також може бути у формі прямої або опосередкованої трансформації. У якості прямої трансформації розглядається тотожне перенесення правила, і звичайно це іменується інкорпорацією (тобто, включенням). Пряма трансформація зазвичай здійснюється шляхом ратифікації міжнародних договорів.
У якості опосередкованої трансформації розглядається відтворення, в основному, змісту норм міжнародного права в національній нормі. Для цього на підставі міжнародного договору видається спеціальний правовий акт, наприклад, "Антидемпінговий кодекс України". Тоді має місце змішана трансформація, при якій використовуються елементи як прямої, так і опосередкованої трансформації.
Як особливий вид імплементації норм міжнародного права в національне законодавство можна розглядати так названі відсилання. Відсилання припускає, що ті або інші правовідносини будуть регулюватися відповідно до укладених з цього приводу міжнародних договорів.
