Анцелевич Міжнародне право (2003)
Міжнародна правотворчість
Розвиток міжнародного права немислимий без правотворчого процесу. Цей процес є постійно діючим і прогресуючим. Про це свідчить уся багатовікова історія розвитку міжнародного права і його науки. Звідси випливає, що міжнародна правотворчість - процес історичний і на його розвиток великий вплив здійснювала і здійснює практика існуючих міжнародних відносин.
Під впливом цієї практики у даному процесі, з одного боку, збільшується число його учасників, тобто, суб'єктів міжнародного права (суб'єктна сфера), з іншого - розширюються об'єктна і просторова сфери його дії. Є ще і третій бік - розширюється склад джерел, у яких виражаються норми міжнародного права.
Збільшення числа учасників правотворчого процесу як суб'єктів міжнародного права простежується від участі в ньому суверенів-монархів, суверенних держав, міжнародних організацій, державоподібних утворень і навіть індивідів, питання про яких поки що перебуває у стадії розвитку.
Розширення сфери дії правотворчого процесу проглядається у постійному розростанні (збільшенні) кола питань, що викликають необхідність міжнародної правотворчості, починаючи від питань війни, миру, дружби, торгівлі, взаємодопомоги і до вирішення проблем захисту навколишнього середовища, міжнародного співробітництва у галузі науково-дослідної діяльності, культурної і соціальної сфери, тобто, у збільшенні кількості об'єктів міжнародно-правового регулювання.
Розширення складу джерел не так рясніє конкретною фактурою, як попередні параметри міжнародного правотворчого процесу, однак і в цій сфері є дуже помітні конкретні зміни. їхня суть у тому, що, коли на першій, дуже тривалій, стадії розвитку міжнародного права основним і єдиним його джерелом, а отже, і результатом правотворчого процесу був міжнародний порядок, то надалі на міжнародній арені поряд із звичаєм став фігурувати, і деякою мірою домінувати, міжнародний договір. Разом із тим характеристика міжнародного звичаю зазнала деяких змін, і на сьогоднішній день ми вже маємо два види міжнародного звичаю:
- традиційний звичай, в основі якого лежить багаторічна практика застосування і визнання;
- новий звичай, в основі якого можуть бути як акти ряду держав, так і резолюції міжнародних нарад і організацій.
До того ж, у літературі з міжнародного права, на основі практики ряду держав, висловлюється думка про формування таких джерел міжнародного права, як "прецедентне право" та рішення міжнародних організацій.
Одночасно з'явилося і розвивається ще одне джерело. Це так зване "м'яке право", що базується на основі рекомендацій авторитетних міжнародних форумів. Разом із тим необхідно мати на увазі, що в процесі формування відзначених джерел міжнародного права на міжнародну правотворчість певним чином впливає міжнародно-правова доктрина.
Доктринальні погляди найбільш кваліфікованих юристів, відмічені у ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН як допоміжне джерело міжнародного права, самі по собі, звичайно, не є джерелами, але в міжнародному правотворчому процесі вони покликані відігравати і відіграють дуже значну роль. Як приклад можна навести дисертації Колодкіна А. "Про правовий режим територіальних вод, обгрунтування 12-мильного ліміту", Висоцького А.Ф. "Обгрунтування свободи наукових досліджень у відкритому морі" і особливо основні праці батька міжнародного права Гроція, зокрема у сфері формування принципу свободи відкритого моря.
Таким чином, із зазначеного випливає, що міжнародну правотворчість можна визначити як історично тривалий процес творчої і плідної участі суб'єктів міжнародного права у створенні міжнародно-правових норм звичайного і договірного типу, на зміст яких впливає характер міжнародних відносин, практика держав і розвиток доктрини.
Загальною метою міжнародної правотворчості є розвиток і вдосконалення міжнародного права.
На практиці цей розвиток і вдосконалення іде подвійним шляхом:
1. У процесі постійної нормотворчості суб'єктів міжнародного
права. Основними стадіями цього процесу є:
- формулювання й обговорення проекту міжнародної угоди;
- усвідомлене узгодження обговорюваних положень на основі добровільного волевиявлення;
- закріплення досягнутої згоди голосуванням і підписанням угоди.
Як робочі моменти цього процесу, що також носять правотворчий
характер, можна відзначити правову ініціативу, експертну оцінку, діяльність робочих груп і змішаних комісій. У результаті з'являється зміст міжнародно-правового договору, який після його підписання і оформлення інших процедур стає джерелом міжнародного права.
2. У процесі практики, що постійно розвивається, держави не стільки самі винаходять форми або правила своєї поведінки в тому чи іншому випадку, скільки прагнуть, насамперед, з'ясувати, як у подібних випадках чинили інші держави. Така практика обумовлена, насамперед, тим, що, коли поведінка держави аналогічна поведінці інших держав у подібних випадках, то ця поведінка ніби виправдується сформованою міжнародною практикою і, отже, освячена звичаєм. У такому наслідуванні звичаю виявляється не стільки звичка і приклад наслідування, скільки прояв державної мудрості і творчості в питаннях, що відносяться до сфери міжнародних відносин. Разом із тим, в останні десятиліття в міжнародно-правових відносинах з'явилися нові тенденції народження звичаїв, і не на основі тривалої практики застосування і загальновизнаності, а на основі раптових, нечисленних, а часом і одиничних, але зрозумілих і схвалюваних явищ, які набувають значення юридичного факту.
Так, у 1925 р. Канада одностороннім актом поширила свій суверенітет на морські простори (включаючи й острови), розташовані на північ від узбережжя Канади в межах полярного сектора, обмеженого меридіанами, що проходять через точки виходу сухопутних кордонів Канади на узбережжя Північного Льодовитого океану. Ніхто проти цього не заперечив, і слідом за Канадою аналогічно вчинили США, СРСР, Норвегія і Данія (у районі Гренландії). Цими односторонніми діями був породжений звичай поділу північного полярного регіону на сектори між прибережними до нього державами.
У 1961 р. перший політ радянського космонавта Юрія Гагаріна навколо Земної кулі при мовчазній згоді усіх держав, над територією яких він пролітав, породив звичай правомірності безперешкодного і нешкідливого польоту в навколоземному космічному просторі.
Непоодинокі випадки, коли резолюції міжнародних організацій стають основою народження нового звичаю. Так, Резолюції Генеральної Асамблеї ООН щодо Антарктики про заборону розробки мінеральних ресурсів Антарктики породили новий звичай заборони подібних розробок. Резолюції Консультативної Наради щодо Антарктики про оголошення її світовим заповідником сприйняті як вимоги звичайного права, і це знайшло відбиток у Мадридському протоколі 1991 р.
Що стосується характеристики правотворчого процесу утворення такого джерела міжнародного права як звичай, то вона, у принципі, не відрізняється від правотворчого процесу утворення договору. В ньому присутні всі необхідні атрибути, властиві юридичній природі міжнародного права (тобто, мовчазна згода), а саме: в обов'язковому порядку узгодження правила поведінки і надання погодженому правилу поведінки юридичної сили.
Разом із тим слід зазначити, що ці стадії правотворчого процесу виражені не так чітко, як при народженні договору, оскільки
Юридичний факт - це будь-який факт, що у рамках даного правопорядку (у даному випадку, в системі міжнародного права) породжує певні правові наслідки у вигляді конкретних прав, обов'язків і відповідальності для суб'єктів цього правопорядку. Наявність юридичного факту може стати основою народження нової правової норми, тобто, підставою народження нового джерела міжнародного права характерною рисою цього процесу є мовчазне визнання і практичне застосування.
Як уже відзначалося, важливе значення в розвитку правотворчого процесу в міжнародному праві має доктрина. Науково обґрунтовані погляди найбільш авторитетних учених-міжнародників значною мірою і сприяють прогресивному розвитку міжнародної правотворчості. Найбільш яскравим підтвердженням цього є праці Гуго Гроція, котрого справедливо називають батьком науки міжнародного права.
Його вчення про право війни і миру, про міжнародні (публічні) договори із проблем правонаступництва і підданства не втратили свого значення і в наші дні й використовуються в практиці міжнародної правотворчості. Зокрема, положення Гроція про міжнародні договори використовувалися в процесі кодификації права договорів у Комісії міжнародного права, а потім на конференції у Відні, де була прийнята Конвенція про право міжнародних договорів (1969 р.)1.
Ще більш вагомий внесок в арсенал міжнародної правотворчості вніс Г.Гроцій своїм ученням про свободу відкритого моря. Принцип використання відкритого моря був відомий задовго до Г. Гроція, але його заслуга в тому, що він зумів переконливо його обгрунтувати і найбільш чітко сформулювати. Він писав: "Море відкрите для всіх за своєю природою, і його використання з метою торговельного судноплавства є спільним (is common to all), як і повітря"" . Саме такий зміст свободи відкритого моря в частині, яка стосується свободи судноплавства, лежить в основі сучасного розуміння принципу "свобода відкритого моря", закріпленого у ст. 87 Конвенції ООН з морського права 1982 р.
Під впливом цієї практики у даному процесі, з одного боку, збільшується число його учасників, тобто, суб'єктів міжнародного права (суб'єктна сфера), з іншого - розширюються об'єктна і просторова сфери його дії. Є ще і третій бік - розширюється склад джерел, у яких виражаються норми міжнародного права.
Збільшення числа учасників правотворчого процесу як суб'єктів міжнародного права простежується від участі в ньому суверенів-монархів, суверенних держав, міжнародних організацій, державоподібних утворень і навіть індивідів, питання про яких поки що перебуває у стадії розвитку.
Розширення сфери дії правотворчого процесу проглядається у постійному розростанні (збільшенні) кола питань, що викликають необхідність міжнародної правотворчості, починаючи від питань війни, миру, дружби, торгівлі, взаємодопомоги і до вирішення проблем захисту навколишнього середовища, міжнародного співробітництва у галузі науково-дослідної діяльності, культурної і соціальної сфери, тобто, у збільшенні кількості об'єктів міжнародно-правового регулювання.
Розширення складу джерел не так рясніє конкретною фактурою, як попередні параметри міжнародного правотворчого процесу, однак і в цій сфері є дуже помітні конкретні зміни. їхня суть у тому, що, коли на першій, дуже тривалій, стадії розвитку міжнародного права основним і єдиним його джерелом, а отже, і результатом правотворчого процесу був міжнародний порядок, то надалі на міжнародній арені поряд із звичаєм став фігурувати, і деякою мірою домінувати, міжнародний договір. Разом із тим характеристика міжнародного звичаю зазнала деяких змін, і на сьогоднішній день ми вже маємо два види міжнародного звичаю:
- традиційний звичай, в основі якого лежить багаторічна практика застосування і визнання;
- новий звичай, в основі якого можуть бути як акти ряду держав, так і резолюції міжнародних нарад і організацій.
До того ж, у літературі з міжнародного права, на основі практики ряду держав, висловлюється думка про формування таких джерел міжнародного права, як "прецедентне право" та рішення міжнародних організацій.
Одночасно з'явилося і розвивається ще одне джерело. Це так зване "м'яке право", що базується на основі рекомендацій авторитетних міжнародних форумів. Разом із тим необхідно мати на увазі, що в процесі формування відзначених джерел міжнародного права на міжнародну правотворчість певним чином впливає міжнародно-правова доктрина.
Доктринальні погляди найбільш кваліфікованих юристів, відмічені у ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН як допоміжне джерело міжнародного права, самі по собі, звичайно, не є джерелами, але в міжнародному правотворчому процесі вони покликані відігравати і відіграють дуже значну роль. Як приклад можна навести дисертації Колодкіна А. "Про правовий режим територіальних вод, обгрунтування 12-мильного ліміту", Висоцького А.Ф. "Обгрунтування свободи наукових досліджень у відкритому морі" і особливо основні праці батька міжнародного права Гроція, зокрема у сфері формування принципу свободи відкритого моря.
Загальною метою міжнародної правотворчості є розвиток і вдосконалення міжнародного права.
На практиці цей розвиток і вдосконалення іде подвійним шляхом:
1. У процесі постійної нормотворчості суб'єктів міжнародного
права. Основними стадіями цього процесу є:
- формулювання й обговорення проекту міжнародної угоди;
- усвідомлене узгодження обговорюваних положень на основі добровільного волевиявлення;
- закріплення досягнутої згоди голосуванням і підписанням угоди.
Як робочі моменти цього процесу, що також носять правотворчий
характер, можна відзначити правову ініціативу, експертну оцінку, діяльність робочих груп і змішаних комісій. У результаті з'являється зміст міжнародно-правового договору, який після його підписання і оформлення інших процедур стає джерелом міжнародного права.
2. У процесі практики, що постійно розвивається, держави не стільки самі винаходять форми або правила своєї поведінки в тому чи іншому випадку, скільки прагнуть, насамперед, з'ясувати, як у подібних випадках чинили інші держави. Така практика обумовлена, насамперед, тим, що, коли поведінка держави аналогічна поведінці інших держав у подібних випадках, то ця поведінка ніби виправдується сформованою міжнародною практикою і, отже, освячена звичаєм. У такому наслідуванні звичаю виявляється не стільки звичка і приклад наслідування, скільки прояв державної мудрості і творчості в питаннях, що відносяться до сфери міжнародних відносин. Разом із тим, в останні десятиліття в міжнародно-правових відносинах з'явилися нові тенденції народження звичаїв, і не на основі тривалої практики застосування і загальновизнаності, а на основі раптових, нечисленних, а часом і одиничних, але зрозумілих і схвалюваних явищ, які набувають значення юридичного факту.
Так, у 1925 р. Канада одностороннім актом поширила свій суверенітет на морські простори (включаючи й острови), розташовані на північ від узбережжя Канади в межах полярного сектора, обмеженого меридіанами, що проходять через точки виходу сухопутних кордонів Канади на узбережжя Північного Льодовитого океану. Ніхто проти цього не заперечив, і слідом за Канадою аналогічно вчинили США, СРСР, Норвегія і Данія (у районі Гренландії). Цими односторонніми діями був породжений звичай поділу північного полярного регіону на сектори між прибережними до нього державами.
У 1961 р. перший політ радянського космонавта Юрія Гагаріна навколо Земної кулі при мовчазній згоді усіх держав, над територією яких він пролітав, породив звичай правомірності безперешкодного і нешкідливого польоту в навколоземному космічному просторі.
Непоодинокі випадки, коли резолюції міжнародних організацій стають основою народження нового звичаю. Так, Резолюції Генеральної Асамблеї ООН щодо Антарктики про заборону розробки мінеральних ресурсів Антарктики породили новий звичай заборони подібних розробок. Резолюції Консультативної Наради щодо Антарктики про оголошення її світовим заповідником сприйняті як вимоги звичайного права, і це знайшло відбиток у Мадридському протоколі 1991 р.
Що стосується характеристики правотворчого процесу утворення такого джерела міжнародного права як звичай, то вона, у принципі, не відрізняється від правотворчого процесу утворення договору. В ньому присутні всі необхідні атрибути, властиві юридичній природі міжнародного права (тобто, мовчазна згода), а саме: в обов'язковому порядку узгодження правила поведінки і надання погодженому правилу поведінки юридичної сили.
Юридичний факт - це будь-який факт, що у рамках даного правопорядку (у даному випадку, в системі міжнародного права) породжує певні правові наслідки у вигляді конкретних прав, обов'язків і відповідальності для суб'єктів цього правопорядку. Наявність юридичного факту може стати основою народження нової правової норми, тобто, підставою народження нового джерела міжнародного права характерною рисою цього процесу є мовчазне визнання і практичне застосування.
Як уже відзначалося, важливе значення в розвитку правотворчого процесу в міжнародному праві має доктрина. Науково обґрунтовані погляди найбільш авторитетних учених-міжнародників значною мірою і сприяють прогресивному розвитку міжнародної правотворчості. Найбільш яскравим підтвердженням цього є праці Гуго Гроція, котрого справедливо називають батьком науки міжнародного права.
Його вчення про право війни і миру, про міжнародні (публічні) договори із проблем правонаступництва і підданства не втратили свого значення і в наші дні й використовуються в практиці міжнародної правотворчості. Зокрема, положення Гроція про міжнародні договори використовувалися в процесі кодификації права договорів у Комісії міжнародного права, а потім на конференції у Відні, де була прийнята Конвенція про право міжнародних договорів (1969 р.)1.
Ще більш вагомий внесок в арсенал міжнародної правотворчості вніс Г.Гроцій своїм ученням про свободу відкритого моря. Принцип використання відкритого моря був відомий задовго до Г. Гроція, але його заслуга в тому, що він зумів переконливо його обгрунтувати і найбільш чітко сформулювати. Він писав: "Море відкрите для всіх за своєю природою, і його використання з метою торговельного судноплавства є спільним (is common to all), як і повітря"" . Саме такий зміст свободи відкритого моря в частині, яка стосується свободи судноплавства, лежить в основі сучасного розуміння принципу "свобода відкритого моря", закріпленого у ст. 87 Конвенції ООН з морського права 1982 р.
