Рибалко Історія України (частина друга) (1995)
3. Соціально-економічний розвиток України в 1907—1914 pp.
Промислова депресія 1907—1909 pp.
В економічному розвитку України, як і всієї країни, після кризи 1900—1903 pp. піднесення не настало. Деяке пожвавлення мало місце в 1904— 1905 pp. у зв'язку з російсько-японською війною, коли розширилося воєнне виробництво. У 1907—1909 pp. основні галузі промисловості переживали стан депресії, застою, а в деяких обсяг вироблюваної продукції навіть скорочувався. Кам'яного вугілля в Донбасі у 1907 р. було видобуто 1060 млн. пудів, а в 1910 р.— 1018 млн., видобуток залізної руди в Криворізькому басейні в 1907 р. становив близько 229 млн., у 1909 р.— 204 млн. пудів. Ще значнішим було зменшення видобутку марганцевої руди в Нікопольському районі: у 1907 р. її видобуто 16 млн., а в 1909 р.— 4 млн. пудів.
Як наслідок депресії, відбулося зменшення кількості фабрично-заводських підприємств і зайнятих на них робітників. У 1907 р. в Україні налічувалося 2991 підприємство, що підлягали наглядові фабричної інспекції, і в них працювали 260 тис. робітників. У 1909 р. таких підприємств стало 2944 з числом робітників 257 тис. чоловік.
Одночасно посилювалася концентрація виробництва й робітників на великих капіталістичних підприємствах. Якщо в 1907 р. фабрик і заводів, що підлягали фабричній інспекції, з числом робітників понад 1000 на кожному, в Україні було 28, то в 1910 р. їх стало 37. Розширювали свою діяльність монополістичні об'єднання «Продамет», «Продвугілля» та ін., створювалися нові синдикати й трести («Продаруд» — у 1908 p., «Проволока» — в 1909 р. і т. п.), все міцніші позиції в промисловості України займав іноземний капітал.
Однак кріпосницькі пережитки, панування поміщиків гальмували економічний розвиток країни. Крім того, небажання й невміння царя та його оточення йти на проведення реформ гальмували модернізацію Росії.
Посилення гніту й експлуатації робітників.
Поразка революції 1905—1907 pp., розгул реакції, наступ царизму й буржуазії у 1907—1910 pp. привели до значного погіршення становища робітників. Одночасно з посиленням політичного гніту, терором і репресіями щодо робітничого класу, до яких вдавалися царські власті, капіталісти шляхом масових звільнень, локаутів, складання «чорних списків» намагалися усунути найактивніших революціонерів з підприємств, позбавити робітників їх організаторів, послабити пролетаріат і зламати його волю до боротьби. Тільки протягом року — з осені 1908 до осені 1909 p.— число робітників Донбасу скоротилося на 26 тис. чол. На кінець 1909 р. безробітних налічувалося на Київщині 15—20 тис, на Катеринославщині — 15 тис, на Полтавщині — близько 10 тис. чол. Незадовільними залишалися умови праці й техніка безпеки.
Ліквідовуючи завойований під час революції на багатьох підприємствах 8—9-годинний робочий день, капіталісти в період реакції подовжили його разом з різними понаднормовими роботами до 12—14 год., а часто, особливо на невеликих фабриках і заводах, — до 16—18 год. Поряд з цим заробітна плата зменшувалася, а ціни на харчові продукти й предмети першої потреби зростали. У той же час прибутки підприємців безперервно збільшувалися.
Промислове піднесення в 1910—1914 pp.
У 1910 р. після тривалої депресії в Росії, в тому числі в Україні, почалося піднесення в промисловості, яке продовжувалося до початку першої світової війни в 1914 р. Воно було зумовлене розширенням внутрішнього ринку, зв'язаним з проведенням столипінської аграрної реформи, високими врожаями 1909 р. і 1910 р. (у 1910 р. експорт хліба становив 847 млн. пуд.), нагромадженням та напливом капіталів у промисловість і збільшенням військових замовлень та більш широким будівництвом військово-морського флоту і залізниць, викликаними підготовкою до війни. Піднесення охопило найбільше галузі важкої промисловості. Видобуток вугілля в Донбасі зріс з 1018 млн. у 1910 р. до 1560 млн. пудів у 1913 p., залізної руди в Криворізькому басейні відповідно — з 260 млн. до 420 млн. пудів, марганцевої руди в Нікопольському районі — з 11 млн. до 16 млн. пудів. Чавуну з 1910 р. було виплавлено 126 млн., у 1913 р. — 190 млн. пудів, заліза і сталі — відповідно 99 млн. і 141 млн. пудів.
Щорічно в Україні у 1910—1913 pp. будувалося в передньому понад 200 км залізничної колії, у 1913 р. загальна довжина залізниць досягла близько 12 тис. км із 65тис.км по всій Росії. Машинобудівна і харчова промисловість розвивалася менш високими темпами.
У 1913 р. промисловість України давала 24,3 % загальноросійського промислового виробництва. У видобувній промисловості її частка становила 70 %, в обробній — близько 15% продукції. Зокрема Україна давала 71 % загальноросійського видобутку вугілля і 72 — залізної руди, 68 — виплавки чавуну і 58 — сталі, 53 — виробництва сільськогосподарських машин і 80 % цукру.
У ході розширення виробництва відбувалася дальша концентрація промисловості, зростали старі й створювалися нові монополістичні об'єднання. В Україні діяли синдикати «Продамет», «Продаруд», «Продвугілля», «Проволока»,
цукровий, заводів сільськогосподарських машин та ін. Вони здебільшого мали всеросійське значення, зосереджували в своїх руках 60—80 % продажу продукції відповідних галузей, і нерідко встановлювали високі монопольні ціни і діставали великі надприбутки. Промисловий капітал з'єднувався з банківським і створювався фінансовий капітал, фінансова олігархія, яка тісно зрощувалася з царським державним апаратом, виростав державно-монополістичний капіталізм.
Царизм всіляко сприяв проникненню іноземних капіталів у економіку, і особливо у важку промисловість. В Україні у 1913 р. діяли 83 іноземні компанії, які вклали в промисловість близько 420 млн. крб. Іноземні капіталісти зосереджували в своїх руках 70 % видобутку вугілля і руди, 90 — виплавки чавуну і виробництва коксу, майже 80 % виробництва машин.
Хоч у 1910—1914 pp. ряд галузей промисловості Росії, а в її складі і України, розвивалася досить швидко і Росія в цілому належала до країн «другого ешелону» за рівнем розвитку капіталізму, вона в технічно-економічному відношенні значно відставала від країн Західної Європи і Америки.
Стан сільського господарства.
В Україні, як і в цілому в країні, в економіці переважало сільське господарство, — його частка становила 51,8 %, а про-Внаслідок розвитку капіталізму і особливо із зростанням заможних селянських господарств в період проведення столипінської аграрної реформи розширилися посівні площі і збільшилися валові збори сільськогосподарської продукції. За 1910—1913 pp. вся посівна площа в Україні зросла на 900 тис. дес. і в 1913 р. становила 22,9 млн. дес. Для України залишалося характерним різке переважання зернових культур, які в 1913 р. займали 20,7 млн. дес, або 90,5 % загальної посівної площі. Як і раніше, найбільш інтенсивно капіталістичне зернове господарство розвивалося на Півдні, посіви цукрових буряків, картоплі, тютюну, конопель зосереджувалися переважно на Правобережжі і Лівобережжі.
Середньорічний збір основних зернових культур (пшениці, ячменю, жита й вівса) в 1896—1902 pp. становив 775 млн. пудів, а в 1909—1913 pp.— 1070 млн. пудів, досягши в 1913 р. 1200 млн. пудів. Однак середня врожайність зернових залишалася низькою і в 1909—1913 pp. становила (в центнерах з гектара): озима пшениця—10,4, озиме жито—9,8, яра пшениця — 7,0, ячмінь ярий — 9,3, овес — 10,7, просо — 9,9, кукурудза (1913 р.) — 11,2.
Внаслідок однобічного зернового напряму розвитку сільського господарства України, зменшення пасовищ і розорення селянства відбувався занепад тваринництва. За час з 1897 по 1912 р. поголів'я великої рогатої худоби зменшилося на 7—9 %, свиней — на 9, грубошерстих овець — на 5—7, а тонкорунних — на 70 %.
Товарність сільського господарства хоч і зростала за рахунок поміщицьких і заможних селянських господарств, але в цілому була низькою. Товарна частина продукції сільського господарства становила приблизно одну третину її загального обсягу.
Отже, прогрес у сільському господарстві України, як і всієї країни, був незначним. Переважало трипілля, сільськогосподарських машин і добрив застосовувалося мало. Зате в 1910 р. в Україні було 190,1 тис. сох, 34,8 тис. косуль, 306,6 тис. дерев'яних плугів, 3415,2 тис. дерев'яних борін.
Торгівля.
Економічне піднесення 1910—1914 pp. виявилося і в розширенні внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Як і раніше, в Україні численними були ярмарки, яких у 1912—1913 pp. щорічно налічувалося понад 11 тис. На них продавалося товарів на 200 млн. крб. Збільшувалася стаціонарна торгівля — зростала кількість великих крамниць, фірмових магазинів, торгових баз і складів.
Дедалі тіснішими ставали економічні зв'язки України з іншими районами Росії. Україна поставляла хліб, метал, вугілля, цукор, м'ясо, сало, сіль, сільськогосподарські машини та інші товари. В Україну довозилися необхідні їй товари: з Московського і Петербурзького промислових районів — машини та різне промислове устаткування, тканини, папір, з Білорусії і Середнього Поволжя — лісові матеріали, з Баку і Грозного — нафта й гас, з Уралу — мідь, з Астрахані та інших приморських районів — риба та ін.
Частка України в загальноросійському експорті становила понад 25 %, а щодо вивозу хліба — понад 40% (понад 300 млн. пудів щорічно). За кордон з України вивозили, крім зерна, м'ясо, худобу, птицю, сало, вовну, цукор, руду та інші товари.
Для розвитку торгівлі велике значення мало розширення залізничної мережі і водного транспорту — на Чорному й Азовському морях, Дніпрі з притоками Прип'яттю і Десною, Сіверському Дінці та ін. Найбільший чорноморський порт Одеса за розмірами товарообігу на початку XX ст. займав друге місце після Петербурга.
Зміни в складі населення. Становище робітників і селян.
У 1913 р. на території України, що перебувала в складі Російської держави, проживало 32,6 млн. чол. населення. З них у селах мешкало понад 27,6 млн. чол., або близько 85%, у містах — близько 5 млн. чол., або понад 15 %.
Як і в усій країні, панівним класом в Україні залишалися поміщики (поміщицьких маєтків налічувалося понад 30 тис). Хоч з часу реформи 1861 р. до 1914 р. поміщики України й продали 10 млн. дес. землі, з яких 7 млн. дес. купили заможні селяни, але на 1914 р. у їхньому володінні залишалося ще понад 10 млн. дес. землі, причому 5 тис. великих поміщиків мали в середньому по 1600 дес. Непоодинокими були маєтки по 100 тис. і більше дес. (наприклад, Потоцькі — 107 тис, Браницькі — 167 тис. десятин).
Поміщики були українські, російські, польські та інших національностей. Найбільшими були українські і російські поміщики — Терещенки, Харитоненки, Уварови, графи Бобринські, Балашови, Кочубеї, Лизогуби, Родзянки, Скоропадські, польські графи Браницькі, графи Потоцькі, князь Сангушко та ін. В цілому поміщики України були складовою частиною поміщицького класу Росії і стояли на його позиціях.
Економічні інтереси поміщиків тісно перепліталися з інтересами буржуазії, оскільки багато з них були одночасно і власниками підприємств, капіталістами, і навпаки, капіталісти були разом з тим і землевласниками.
Як і по всій країні, в Україні у період промислового піднесення продовжувала зростати буржуазія, що займала дедалі міцніші позиції в економіці. Внаслідок злиття промислового капіталу з банківським створювалася фінансова олігархія, яка захоплювала в свої руки керівництво монополіями, банками, багатьма підприємствами і т. ін. Як і раніше, клас буржуазії в Україні залишався багатонаціональним. У ньому чільне місце займали українські промислово-торговельні капіталісти, серед яких виділялися такі великі власники й відомі діячі монополістичного капіталу, як Терещенки, Харитоненки, Демченки, Римаренки, Аран-даренко, Авдаков, Ярошинський, Ясюкович та ін.
Разом із українською в Україні діяла буржуазія російська, польська, єврейська та інших національностей.
Багато, особливо у важкій промисловості, було іноземних капіталістів — французьких, англійських, бельгійських та ін.
Південна гірничодобувна промислова буржуазія, яка діяла в Донбасі та Криворіжжі, зосереджувалася головним чином у синдикатах «Продамет» і «Продвугілля», володіла величезними багатствами й по-звірячому експлуатувала робітників. Вона мала свою організацію — Раду з'їзду гірничопромисловців півдня Росії. Друге значне угруповання капіталістів, в якому об'єднувалися цукрозаводчики, банкіри й землевласники, мало сферою своєї діяльності в основному Правобережжя України. Його організаційним центром було Всеросійське товариство цукрозаводчиків. З розвитком капіталістичної промисловості й сільського господарства зростала чисельність робітників. У 1913 р. кількість промислових робітників, включаючи й гірничозаводських, зросла до 645 тис. чол. (проти 360 тис. чол. в 1901 р. і 475 тис. чол. в 1910 p.). Саме промислові робітники, в першу чергу металісти й шахтарі, які мали найбільший досвід класової боротьби, були авангардом усього пролетаріату в революційному русі. Крім промислових робітників, в Україні в 1913 р. працювали 160 тис. залізничників, 400 тис. будівельників, понад 1,5 млн. сільськогосподарських робітників. Отже, в цілому клас вільнонайманих робітників в Україні налічував 2,7 млн. чол. До цього слід ще додати 650 тис. працівників кустарно-ремісничих підприємств, більшість яких перебувала в становищі, близькому до робітничого.
Як і раніше, робітничий клас України мав багатонаціональний характер, але переважали в ньому українці й росіяни. Важливою рисою робітничого класу була також висока концентрація його на великих капіталістичних підприємствах (на 300 підприємствах, кожне з яких мало 500 і більше робітників, працювали понад 400 тис. робітників, або 68 % усіх промислових робітників України).
Напередодні першої світової війни, що почалася у 1914 р., в Україні налічувалося близько 4 млн. селянських господарств. Найхарактернішою рисою в житті селянства було його глибоке розшарування й різке погіршення становища його основної маси. Більшість селянських дворів — близько 2300 тис, або 57,1% їх загальної чисельності, — були бідняцькими, близько 1200 тис, або 29,9 % — середняцькими, близько 500 тис, або 12,2 % — заможними. В заможних зосереджувалося 37,8 % всього землекористування, 40 — посівних площ, понад 30 — коней і 25 — великої рогатої худоби, 70 % хлібних лишків. При наявності великого поміщицького землеволодіння й багатьох заможних селянських господарств понад 2 млн. найбідніших селян мали всього по 2 дес. землі на двір. Понад 1 млн. селянських дворів не мали корів і коней, близько 560 тис. дворів не мали посіву. За оренду поміщицьких земель селяни щороку виплачували 70 млн. крб. орендної плати.
У роки промислового піднесення становище робітників і селян серйозно не поліпшилося. Капіталісти, поміщики, багатії, царський уряд продовжували гнобити й експлуатувати трудящих, що вело до дальшого поглиблення соціальних суперечностей і зумовлювало неминучість наростання нової хвилі революційного руху.
В економічному розвитку України, як і всієї країни, після кризи 1900—1903 pp. піднесення не настало. Деяке пожвавлення мало місце в 1904— 1905 pp. у зв'язку з російсько-японською війною, коли розширилося воєнне виробництво. У 1907—1909 pp. основні галузі промисловості переживали стан депресії, застою, а в деяких обсяг вироблюваної продукції навіть скорочувався. Кам'яного вугілля в Донбасі у 1907 р. було видобуто 1060 млн. пудів, а в 1910 р.— 1018 млн., видобуток залізної руди в Криворізькому басейні в 1907 р. становив близько 229 млн., у 1909 р.— 204 млн. пудів. Ще значнішим було зменшення видобутку марганцевої руди в Нікопольському районі: у 1907 р. її видобуто 16 млн., а в 1909 р.— 4 млн. пудів.
Як наслідок депресії, відбулося зменшення кількості фабрично-заводських підприємств і зайнятих на них робітників. У 1907 р. в Україні налічувалося 2991 підприємство, що підлягали наглядові фабричної інспекції, і в них працювали 260 тис. робітників. У 1909 р. таких підприємств стало 2944 з числом робітників 257 тис. чоловік.
Одночасно посилювалася концентрація виробництва й робітників на великих капіталістичних підприємствах. Якщо в 1907 р. фабрик і заводів, що підлягали фабричній інспекції, з числом робітників понад 1000 на кожному, в Україні було 28, то в 1910 р. їх стало 37. Розширювали свою діяльність монополістичні об'єднання «Продамет», «Продвугілля» та ін., створювалися нові синдикати й трести («Продаруд» — у 1908 p., «Проволока» — в 1909 р. і т. п.), все міцніші позиції в промисловості України займав іноземний капітал.
Однак кріпосницькі пережитки, панування поміщиків гальмували економічний розвиток країни. Крім того, небажання й невміння царя та його оточення йти на проведення реформ гальмували модернізацію Росії.
Посилення гніту й експлуатації робітників.
Поразка революції 1905—1907 pp., розгул реакції, наступ царизму й буржуазії у 1907—1910 pp. привели до значного погіршення становища робітників. Одночасно з посиленням політичного гніту, терором і репресіями щодо робітничого класу, до яких вдавалися царські власті, капіталісти шляхом масових звільнень, локаутів, складання «чорних списків» намагалися усунути найактивніших революціонерів з підприємств, позбавити робітників їх організаторів, послабити пролетаріат і зламати його волю до боротьби. Тільки протягом року — з осені 1908 до осені 1909 p.— число робітників Донбасу скоротилося на 26 тис. чол. На кінець 1909 р. безробітних налічувалося на Київщині 15—20 тис, на Катеринославщині — 15 тис, на Полтавщині — близько 10 тис. чол. Незадовільними залишалися умови праці й техніка безпеки.
Ліквідовуючи завойований під час революції на багатьох підприємствах 8—9-годинний робочий день, капіталісти в період реакції подовжили його разом з різними понаднормовими роботами до 12—14 год., а часто, особливо на невеликих фабриках і заводах, — до 16—18 год. Поряд з цим заробітна плата зменшувалася, а ціни на харчові продукти й предмети першої потреби зростали. У той же час прибутки підприємців безперервно збільшувалися.
Промислове піднесення в 1910—1914 pp.
У 1910 р. після тривалої депресії в Росії, в тому числі в Україні, почалося піднесення в промисловості, яке продовжувалося до початку першої світової війни в 1914 р. Воно було зумовлене розширенням внутрішнього ринку, зв'язаним з проведенням столипінської аграрної реформи, високими врожаями 1909 р. і 1910 р. (у 1910 р. експорт хліба становив 847 млн. пуд.), нагромадженням та напливом капіталів у промисловість і збільшенням військових замовлень та більш широким будівництвом військово-морського флоту і залізниць, викликаними підготовкою до війни. Піднесення охопило найбільше галузі важкої промисловості. Видобуток вугілля в Донбасі зріс з 1018 млн. у 1910 р. до 1560 млн. пудів у 1913 p., залізної руди в Криворізькому басейні відповідно — з 260 млн. до 420 млн. пудів, марганцевої руди в Нікопольському районі — з 11 млн. до 16 млн. пудів. Чавуну з 1910 р. було виплавлено 126 млн., у 1913 р. — 190 млн. пудів, заліза і сталі — відповідно 99 млн. і 141 млн. пудів.
У 1913 р. промисловість України давала 24,3 % загальноросійського промислового виробництва. У видобувній промисловості її частка становила 70 %, в обробній — близько 15% продукції. Зокрема Україна давала 71 % загальноросійського видобутку вугілля і 72 — залізної руди, 68 — виплавки чавуну і 58 — сталі, 53 — виробництва сільськогосподарських машин і 80 % цукру.
У ході розширення виробництва відбувалася дальша концентрація промисловості, зростали старі й створювалися нові монополістичні об'єднання. В Україні діяли синдикати «Продамет», «Продаруд», «Продвугілля», «Проволока»,
цукровий, заводів сільськогосподарських машин та ін. Вони здебільшого мали всеросійське значення, зосереджували в своїх руках 60—80 % продажу продукції відповідних галузей, і нерідко встановлювали високі монопольні ціни і діставали великі надприбутки. Промисловий капітал з'єднувався з банківським і створювався фінансовий капітал, фінансова олігархія, яка тісно зрощувалася з царським державним апаратом, виростав державно-монополістичний капіталізм.
Царизм всіляко сприяв проникненню іноземних капіталів у економіку, і особливо у важку промисловість. В Україні у 1913 р. діяли 83 іноземні компанії, які вклали в промисловість близько 420 млн. крб. Іноземні капіталісти зосереджували в своїх руках 70 % видобутку вугілля і руди, 90 — виплавки чавуну і виробництва коксу, майже 80 % виробництва машин.
Хоч у 1910—1914 pp. ряд галузей промисловості Росії, а в її складі і України, розвивалася досить швидко і Росія в цілому належала до країн «другого ешелону» за рівнем розвитку капіталізму, вона в технічно-економічному відношенні значно відставала від країн Західної Європи і Америки.
Стан сільського господарства.
В Україні, як і в цілому в країні, в економіці переважало сільське господарство, — його частка становила 51,8 %, а про-Внаслідок розвитку капіталізму і особливо із зростанням заможних селянських господарств в період проведення столипінської аграрної реформи розширилися посівні площі і збільшилися валові збори сільськогосподарської продукції. За 1910—1913 pp. вся посівна площа в Україні зросла на 900 тис. дес. і в 1913 р. становила 22,9 млн. дес. Для України залишалося характерним різке переважання зернових культур, які в 1913 р. займали 20,7 млн. дес, або 90,5 % загальної посівної площі. Як і раніше, найбільш інтенсивно капіталістичне зернове господарство розвивалося на Півдні, посіви цукрових буряків, картоплі, тютюну, конопель зосереджувалися переважно на Правобережжі і Лівобережжі.
Середньорічний збір основних зернових культур (пшениці, ячменю, жита й вівса) в 1896—1902 pp. становив 775 млн. пудів, а в 1909—1913 pp.— 1070 млн. пудів, досягши в 1913 р. 1200 млн. пудів. Однак середня врожайність зернових залишалася низькою і в 1909—1913 pp. становила (в центнерах з гектара): озима пшениця—10,4, озиме жито—9,8, яра пшениця — 7,0, ячмінь ярий — 9,3, овес — 10,7, просо — 9,9, кукурудза (1913 р.) — 11,2.
Внаслідок однобічного зернового напряму розвитку сільського господарства України, зменшення пасовищ і розорення селянства відбувався занепад тваринництва. За час з 1897 по 1912 р. поголів'я великої рогатої худоби зменшилося на 7—9 %, свиней — на 9, грубошерстих овець — на 5—7, а тонкорунних — на 70 %.
Товарність сільського господарства хоч і зростала за рахунок поміщицьких і заможних селянських господарств, але в цілому була низькою. Товарна частина продукції сільського господарства становила приблизно одну третину її загального обсягу.
Отже, прогрес у сільському господарстві України, як і всієї країни, був незначним. Переважало трипілля, сільськогосподарських машин і добрив застосовувалося мало. Зате в 1910 р. в Україні було 190,1 тис. сох, 34,8 тис. косуль, 306,6 тис. дерев'яних плугів, 3415,2 тис. дерев'яних борін.
Торгівля.
Економічне піднесення 1910—1914 pp. виявилося і в розширенні внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Як і раніше, в Україні численними були ярмарки, яких у 1912—1913 pp. щорічно налічувалося понад 11 тис. На них продавалося товарів на 200 млн. крб. Збільшувалася стаціонарна торгівля — зростала кількість великих крамниць, фірмових магазинів, торгових баз і складів.
Дедалі тіснішими ставали економічні зв'язки України з іншими районами Росії. Україна поставляла хліб, метал, вугілля, цукор, м'ясо, сало, сіль, сільськогосподарські машини та інші товари. В Україну довозилися необхідні їй товари: з Московського і Петербурзького промислових районів — машини та різне промислове устаткування, тканини, папір, з Білорусії і Середнього Поволжя — лісові матеріали, з Баку і Грозного — нафта й гас, з Уралу — мідь, з Астрахані та інших приморських районів — риба та ін.
Для розвитку торгівлі велике значення мало розширення залізничної мережі і водного транспорту — на Чорному й Азовському морях, Дніпрі з притоками Прип'яттю і Десною, Сіверському Дінці та ін. Найбільший чорноморський порт Одеса за розмірами товарообігу на початку XX ст. займав друге місце після Петербурга.
Зміни в складі населення. Становище робітників і селян.
У 1913 р. на території України, що перебувала в складі Російської держави, проживало 32,6 млн. чол. населення. З них у селах мешкало понад 27,6 млн. чол., або близько 85%, у містах — близько 5 млн. чол., або понад 15 %.
Як і в усій країні, панівним класом в Україні залишалися поміщики (поміщицьких маєтків налічувалося понад 30 тис). Хоч з часу реформи 1861 р. до 1914 р. поміщики України й продали 10 млн. дес. землі, з яких 7 млн. дес. купили заможні селяни, але на 1914 р. у їхньому володінні залишалося ще понад 10 млн. дес. землі, причому 5 тис. великих поміщиків мали в середньому по 1600 дес. Непоодинокими були маєтки по 100 тис. і більше дес. (наприклад, Потоцькі — 107 тис, Браницькі — 167 тис. десятин).
Поміщики були українські, російські, польські та інших національностей. Найбільшими були українські і російські поміщики — Терещенки, Харитоненки, Уварови, графи Бобринські, Балашови, Кочубеї, Лизогуби, Родзянки, Скоропадські, польські графи Браницькі, графи Потоцькі, князь Сангушко та ін. В цілому поміщики України були складовою частиною поміщицького класу Росії і стояли на його позиціях.
Економічні інтереси поміщиків тісно перепліталися з інтересами буржуазії, оскільки багато з них були одночасно і власниками підприємств, капіталістами, і навпаки, капіталісти були разом з тим і землевласниками.
Як і по всій країні, в Україні у період промислового піднесення продовжувала зростати буржуазія, що займала дедалі міцніші позиції в економіці. Внаслідок злиття промислового капіталу з банківським створювалася фінансова олігархія, яка захоплювала в свої руки керівництво монополіями, банками, багатьма підприємствами і т. ін. Як і раніше, клас буржуазії в Україні залишався багатонаціональним. У ньому чільне місце займали українські промислово-торговельні капіталісти, серед яких виділялися такі великі власники й відомі діячі монополістичного капіталу, як Терещенки, Харитоненки, Демченки, Римаренки, Аран-даренко, Авдаков, Ярошинський, Ясюкович та ін.
Разом із українською в Україні діяла буржуазія російська, польська, єврейська та інших національностей.
Багато, особливо у важкій промисловості, було іноземних капіталістів — французьких, англійських, бельгійських та ін.
Південна гірничодобувна промислова буржуазія, яка діяла в Донбасі та Криворіжжі, зосереджувалася головним чином у синдикатах «Продамет» і «Продвугілля», володіла величезними багатствами й по-звірячому експлуатувала робітників. Вона мала свою організацію — Раду з'їзду гірничопромисловців півдня Росії. Друге значне угруповання капіталістів, в якому об'єднувалися цукрозаводчики, банкіри й землевласники, мало сферою своєї діяльності в основному Правобережжя України. Його організаційним центром було Всеросійське товариство цукрозаводчиків. З розвитком капіталістичної промисловості й сільського господарства зростала чисельність робітників. У 1913 р. кількість промислових робітників, включаючи й гірничозаводських, зросла до 645 тис. чол. (проти 360 тис. чол. в 1901 р. і 475 тис. чол. в 1910 p.). Саме промислові робітники, в першу чергу металісти й шахтарі, які мали найбільший досвід класової боротьби, були авангардом усього пролетаріату в революційному русі. Крім промислових робітників, в Україні в 1913 р. працювали 160 тис. залізничників, 400 тис. будівельників, понад 1,5 млн. сільськогосподарських робітників. Отже, в цілому клас вільнонайманих робітників в Україні налічував 2,7 млн. чол. До цього слід ще додати 650 тис. працівників кустарно-ремісничих підприємств, більшість яких перебувала в становищі, близькому до робітничого.
Як і раніше, робітничий клас України мав багатонаціональний характер, але переважали в ньому українці й росіяни. Важливою рисою робітничого класу була також висока концентрація його на великих капіталістичних підприємствах (на 300 підприємствах, кожне з яких мало 500 і більше робітників, працювали понад 400 тис. робітників, або 68 % усіх промислових робітників України).
Напередодні першої світової війни, що почалася у 1914 р., в Україні налічувалося близько 4 млн. селянських господарств. Найхарактернішою рисою в житті селянства було його глибоке розшарування й різке погіршення становища його основної маси. Більшість селянських дворів — близько 2300 тис, або 57,1% їх загальної чисельності, — були бідняцькими, близько 1200 тис, або 29,9 % — середняцькими, близько 500 тис, або 12,2 % — заможними. В заможних зосереджувалося 37,8 % всього землекористування, 40 — посівних площ, понад 30 — коней і 25 — великої рогатої худоби, 70 % хлібних лишків. При наявності великого поміщицького землеволодіння й багатьох заможних селянських господарств понад 2 млн. найбідніших селян мали всього по 2 дес. землі на двір. Понад 1 млн. селянських дворів не мали корів і коней, близько 560 тис. дворів не мали посіву. За оренду поміщицьких земель селяни щороку виплачували 70 млн. крб. орендної плати.
У роки промислового піднесення становище робітників і селян серйозно не поліпшилося. Капіталісти, поміщики, багатії, царський уряд продовжували гнобити й експлуатувати трудящих, що вело до дальшого поглиблення соціальних суперечностей і зумовлювало неминучість наростання нової хвилі революційного руху.
