Рибалко Історія України (частина друга) (1995)
4. Революційний рух у 1907—1914 pp.
Робітничі виступи у роки режиму.
Внаслідок поразки революції і встановлення режиму репресій робітничий рух у 1908—1910 рр. зазнав серйозного спаду, але зовсім не припинився. Правда, у страйковому русі зменшилася питома вага політичних страйків, переважали страйки економічні, причому здебільшого вони мали оборонний, а не наступальний характер.
По всій Росії, за даними фабричної інспекції, в 1908 р. страйкували 176 тис, у 1909 р. — 64 тис, у 1910 р. — 47 тис. чол. В Україні в 1908 р. відбулося 72 страйки, в яких узяли участь понад 61 тис. чол., в 1909 p. — 47 страйків з 10 тис. учасників і в 1910 р. (по листопад) — 43 страйки, в яких взяли участь 12,5 тис. робітників.
Всього з другої половини листопада 1907 по жовтень 1910 р. в Україні відбувся 221 страйк, в яких взяли участь близько 100 тис. чол. Серед них було 44 політичних страйки з 68 тис. учасників.
Період спаду революційного руху виявився не тривалим. Уже восени 1910 р. почалося його нове поступове піднесення.
Початок революційного піднесення в 1910—1911 pp.
З осені 1910 р. почалося поступове піднесення революційного руху, на чолі якого йшли робітники Петербурга й Москви в єдиних лавах всеросійського; пролетаріату виступали проти царизму, поміщиків та капіталістів і робітники України. Разом з робітниками в боротьбу включалися селяни, солдати, матроси, демократична інтелігенція, зокрема студенти.
Яскравим прикладом пожвавлення революційного руху були політичні страйки й демонстрації у зв'язку зі смертю 7 листопада 1910 р. великого російського письменника Л. Толстого. Одночасно з масовими виступами в Петербурзі, Москві та в інших містах, з 8 по 13 листопада відбулися масові страйки і вуличні демонстрації робітників і студентів у Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні. Демонстранти виходили на вулиці під гаслами: «Геть катів!», «Геть смертну кару!», «Хай живе свобода!». У другій половині листопада широкого розмаху набули страйки проти застосування царським урядом смертної кари до учасників революційного руху.
У 1911 р. страйковий рух продовжував наростати. Якщо в 1910 р. по Росії страйкували 47 тис. робітників, то в 1911 р. — 105 тис. В Україні в 1911 р. відбулося 59 страйків, в яких взяли участь близько 20 тис. чол. Найбільш активно виступали металісти, робітники гірничорудної промисловості і друкарі.
Розстріл робітників на Лені і піднесення масового революційного руху в 1912 р.
Поступове наростання боротьби трудящих, яке почалося в 1910—1911 pp., у 1912 p., після розстрілу царськими військами 4 квітня робітників на Ленських золотих копальнях, переросло в масовий революційний рух.
Ленський розстріл, під час якого військами було вбито й поранено понад 500 робітників, викликав глибоке обурення пролетаріату всієї Росії. Першими підняли свій гнівний голос протесту робітники Петербурга, за ними в політичні страйки й демонстрації включилися пролетарі багатьох міст країни. Всього в страйках протесту проти кривавого злочину царизму на Лені взяли участь близько 300 тис. робітників Росії.
Разом з пролетаріатом усієї країни гаряче протестували проти Ленського розстрілу і робітники України. «Це наші груди,— писали в своїй резолюції, прийнятій на мітингу, робітники Дніпровського механічного заводу Млошевського в Києві,— груди всього робітничого класу, прострелені в далекій сибірській тайзі». Уже 9 квітня почали політичні страйки робітники Києва і Миколаєва, 10-го — Харкова, 11-го — Катеринослава, Одеси, Єлиса-ветграда, а потім і інших міст. Усього в квітневі дні в Україні відбулося 152 політичних страйки, в яких взяли участь понад 40 тис. робітників із 300 тис. чол. по всій Росії.
Велика хвиля політичних страйків, мітингів і демонстрацій, у яких взяли участь 400 тис. робітників Росії, прокотилася в травневі дні. Відзначили 1 Травня робітники Харкова, Катеринослава, Одеси, Миколаєва,. Єлисаветграда та інших міст. Всього в Україні в травні 1912 р. відбулося 52 політичних страйки, в яких взяли участь понад 21 тис. робітників.
Улітку і восени страйки продовжувалися. Особливо активізувався страйковий рух у листопаді, коли робітники протестували проти вироку військового суду в справі матросів лінкора «Иоанн Златоуст», які готували повстання на Чорноморському флоті. За цим вироком 10 матросів було розстріляно, 111 — заслано на каторгу. На знак протесту проти страти матросів страйкували робітники Петербурга, Москви, Риги, Харкова, Миколаєва, всього по Росії 250 тис. чол.
Серед осінніх виступів пролетарів України найтривалішим був страйк робітників Харківського паровозобудівного заводу, який почався 12 листопада 1912 р. і продовжувався 66 днів. Робітники висунули вимогу звільнити заарештованих учасників попереднього страйку і в зв'язку з цим припинили роботу. На заклик газети «Правда» паровозобудівникам подавали матеріальну допомогу й моральну підтримку трудящі багатьох міст країни.
У цілому страйковий рух у 1912 р. набув масового характеру, переріс рівень періоду реакції і 1906—1907 pp., наближаючись до рівня 1905 р. У 1912 р. по всій Росії страйкували понад 1 млн. чол. В Україні відбулося 349 страйків з кількістю учасників близько 133 тис. чол. При цьому переважали страйки політичні: їх сталося 211 з кількістю учасників близько 75 тис. чол.
Піднесення революційної боротьби робітників сприяло розвиткові селянського руху. Селяни, як і раніше, насамперед, виступали проти поміщиків — чинили потраву й скошували поміщицькі посіви, рубали ліс, спалювали маєтки, забирали хліб, сіно та інше майно, боролися за сервітутні права (за користування пасовищами, лісами, водоймами, рибною ловлею на поміщицьких землях), за поліпшення орендних умов тощо. Масового характеру набрав протест селян проти столипінської реформи: вони виганяли землемірів, знищували межові знаки, перешкоджали землевпорядним роботам і т. ін. Виступали селяни й проти властей та поліції: нападали на поліцейські команди, ігнорували вибори земства і волосного суду, зміщали неугодних сільських старост і волосних старшин, інколи чинили збройний опір військам тощо. На Правобережжі на цукрових заводах і в поміщицьких маєтках непоодинокими були страйки сільськогосподарських робітників, під час яких вони вимагали підвищення заробітної плати, поліпшення житлових умов і харчування тощо.
Під впливом руху робітників та селян і тяжкого казарменого режиму дедалі ширше розповсюджувалися революційні настрої серед солдатів і матросів, особливо серед І моряків Балтійського і Чорноморського флотів. На обох флотах вели роз'яснювальну роботу більшовики та представники інших партій, готували повстання. Хоча через провокаторів підготовку повстання було зірвано, багато матросів арештовано, деяких розстріляно, інших заслано на каторгу, але революційне бродіння на флоті і в армії не було припинено.
Незадоволення політикою царизму поширювалося і серед демократичної інтелігенції, особливо серед студентства. Студенти Харківського і Київського університетів, Київського політехнічного інституту та інших навчальних закладів проводили політичні страйки, мітинги, сходки, протестуючи проти Ленського розстрілу, смертної кари і т. ін.
Політичні партії третьочервневого режиму.
Видання царем маніфесту 17 жовтня 1905 p., потім поразка час революції, терористичний столипінський режим, спад у 1908—1909 pp. і піднесення в 1912—1913 pp. революційного руху серйозно вплинули на поведінку різних класів та соціальних груп, на стан і діяльність політичних партій в усій Росії, в тому числі і в Україні.
Чорносотенні поміщики і їх партії та організації, які діяли і в Україні, після видання третьочервневого виборчого закону з захопленням схвалювали політику царського уряду й сподівалися на повне відновлення необмеженого самодержавства. «Сльози розчулення і радості охопили нас при читанні твого маніфесту» (йдеться про виборчий закон 3 червня 1907 р. — Авт. ) — писали лідери «Союзу руського народу» цареві.
Ліберально-монархічні партії — октябристи й кадети, особливо кадети, підштовхували царський уряд до проведення реформ. Але провал столипінської політики «заспокоєння і реформ», нездатність царизму попередити і справитися з наростанням революційного руху викликали незадоволення буржуазії, партій октябристів та кадетів і посилення ліберальної опозиційності особливо напередодні першої світової війни.
Певний розлад і кризові явища були притаманні і партіям соціал-демократів та есерів.
У партії есерів третьочервневнй переворот викликав приплив революційних настроїв, прагнення готувати загальне збройне повстання і посилювати терористичну діяльність. Але незабаром стало ясно, що маси, в тому числі й есерівські, цієї ідеї не сприймають і не підтримують. Пасивність мас, царський терор, викриття в 1909 р. керівника бойової есерівської організації і члена ЦК партії Азефа, як провокатора, агента царської охранки, внесли серйозний розлад серед есерів і через деякий час партія есерів фактично припинила свою діяльність. Вона відродилась і стала масовою після Лютневої революції 1917 р.
Жорстоких репресій в час столипінщини зазнавали члени РСДРП. У багатьох містах України — Юзівці, Херсоні, Єлисаветграді, Полтаві та інших партійні організації були розгромлені. Як і в усій РСДРП, і в Україні в більшовиків і меншовиків існували розбіжності в поглядах на стан і перспективи революційного руху.
Меншовики вважали, що завдання буржуазно-демократичної революції в Росії в основному уже розв'язані, вона стала на буржуазно-конституційний шлях розвитку і повинна йти по ньому тривалий час. Через це, на їх думку, партійні організації повинні працювати в основному легально, особливо активно діяти в Державній думі. Йшлося, отже, про перетворення РСДРП у реформістську партію західноєвропейського типу. Більшовики розглядали ці погляди як намагання ліквідувати нелегальну революційну партію, чому меншовиків і стали називати ліквідаторами.
Більшовики були впевнені, що столипінський режим — явище тимчасове. Завдання буржуазно-демократичної революції — повалення царизму ї встановлення демократичної республіки, введення 8-годинного робочого дня, конфіскація поміщицьких земель залишилися не розв'язаними. Через це наростання нової революційної хвилі було неминучим, і, отже, перед партією стояла та сама політична мета, яка і в революції 1905—1907 pp., — доведення буржуазно-демократичної революції до кінця і забезпечення її переростання в революцію соціалістичну. Але в умовах реакції і спаду революційної хвилі необхідно було виробити нову тактику, нові методи — поєднувати нелегальну й легальну роботу і цим шляхом готувати маси до нової революції.
Більшовики вели боротьбу також проти одзовістів, очолював яких О. Богданов. Будучи членами більшовицької партії, одзовісти вимагали відкликання робітничих депутатів з III Думи і припинення діяльності в легальних організаціях. Оскільки це привело б до відриву партії від мас, Ленін писав, що «одзовізм є меншовизм навиворіт».
Нелегальну партійну діяльність більшовики поєднували з роботою в легальних організаціях-профспілках, робітничих кооперативах, клубах, народних будинках, використовували як трибуну для викриття контрреволюційності столипінського режиму Державну думу, різні легальні з'їзди — фабрично-заводських лікарів, жіночий, антиалкогольний та ін.
У розгортанні революційної боротьби трудящих велику роль відіграли легальні більшовицькі газети: щотижнева «Звезда», яка почала виходити в Петербурзі з грудня 1910 p., і особливо щоденна газета «Правда», перший номер якої вийшов 22 квітня (5 травня) 1912 р.
«Правда» була тісно зв'язана з робітниками, широко висвітлювала життя трудящих і їх революційну боротьбу. Значне місце на сторінках «Правды» займали й матеріали про становище та революційний рух робітників і селян України. За 1912—1914 pp. в «Правде» таких матеріалів було опубліковано понад 1550.
Центральним легальним органом меншовиків була газета «Луч».
Велику увагу приділили соціал-демократи виборчій кампанії в IV Державну думу, яка відбувалася восени 1912 р. Внаслідок цього до Думи було обрано 7 меншовиків і 6 більшовиків. Від Харківської губернії депутатом став М. Муранов і від Катеринославської — Г. Петровський. Робітничі депутати використовували думську трибуну для викриття антинародної політики самодержавства, для посилення зв'язків з широкими масами. Вони подавали запити і неодноразово виступали в Думі, закликаючи трудящих продовжувати революційну боротьбу.
Царські власті жорстоко переслідували українських соціал-демократів. У 1907 р. була заарештована більшість членів Головного комітету української соціал-демократичної «Спілки», інші її активні діячі теж були ув'язнені або емігрували. До того ж її лідери дедалі більше орієнтувалися на роботу серед міських російськомовних робітників, і «Спілка» фактично відійшла від українського національного руху. Після 1909 р. її організації стали зовсім малочисельними, розрізненими, і «Спілка» практично припинила свою діяльність.
У важкому стані перебувала й УСДРП. Частина її лідерів була заарештована, інші виїхали за кордон. Разом з тим в УСДРП існували розходження між її окремими групами, що гальмувало їх діяльність. У цілому УСДРП велику увагу приділяла вихованню національної самосвідомості українських робітників. У цій справі значну роботу проводив журнал «Дзвін», який легально виходив у Києві з січня 1913 р. до середини 1914 р. У ньому українські соціал-демократи, зокрема Л. Юркевич (Л. Рибалка), відстоювали федеративну побудову соціал-демократичної партії в Росії. Ленін різко виступав проти цих ідей. 26 квітня 1914 р. до редакції «Дзвону» він писав: «Я не говорив з Юркевичем, але мушу сказати, що проповіддю відокремлення українських робітників в окрему с.-д. організацію глибоко обурений».
В умовах поразки революції в 1907 р. Українська демократично-радикальна партія фактично припинила своє існування і, як єдина організація, розпалася. Деякі з її членів (В. Леонтович, П. Стебницький, І. Шраг та ін.) далі діяли в загальноросійській партії кадетів, інші відійшли від політики. На уламках УСДРП в 1908 р. утворилася нова організація — Товариство українських поступовців (ТУП), до якої ввійшли різнорідні елементи — ліберально настроєні радикал-демократи, частина членів УСДРП, Української народної партії (УНП) та ін. Це була суто інтелігентська організація, до якої здебільшого належали професори, адвокати, журналісти, видавці, кооператори та ін.
Головними програмними вимогами ТУПу були парламентаризм як основа загальнодержавного ладу, федеративний устрій Росії, що мав забезпечити права українського населення, національно-територіальна автономія України в складі федеративної Росії. ТУП був близьким до російських кадетів.
ТУП складався з місцевих автономних громад. З'їзд громад обирав керівний орган — Раду з місцем перебування в Києві. Напередодні першої світової війни членами Ради ТУП були: Є. Чикаленко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, Д. Дорошенко та ін.
В основу своєї діяльності ТУП ставив культурницьку роботу: видання літератури українською мовою, налагодження діяльності «Просвіт» і клубів, організацію різних кооперативів та ін. ТУП видавав газету «Рада» в Києві та журнал «Украинская жизнь» в Москві.
Внаслідок поразки революції і встановлення режиму репресій робітничий рух у 1908—1910 рр. зазнав серйозного спаду, але зовсім не припинився. Правда, у страйковому русі зменшилася питома вага політичних страйків, переважали страйки економічні, причому здебільшого вони мали оборонний, а не наступальний характер.
По всій Росії, за даними фабричної інспекції, в 1908 р. страйкували 176 тис, у 1909 р. — 64 тис, у 1910 р. — 47 тис. чол. В Україні в 1908 р. відбулося 72 страйки, в яких узяли участь понад 61 тис. чол., в 1909 p. — 47 страйків з 10 тис. учасників і в 1910 р. (по листопад) — 43 страйки, в яких взяли участь 12,5 тис. робітників.
Всього з другої половини листопада 1907 по жовтень 1910 р. в Україні відбувся 221 страйк, в яких взяли участь близько 100 тис. чол. Серед них було 44 політичних страйки з 68 тис. учасників.
Період спаду революційного руху виявився не тривалим. Уже восени 1910 р. почалося його нове поступове піднесення.
Початок революційного піднесення в 1910—1911 pp.
З осені 1910 р. почалося поступове піднесення революційного руху, на чолі якого йшли робітники Петербурга й Москви в єдиних лавах всеросійського; пролетаріату виступали проти царизму, поміщиків та капіталістів і робітники України. Разом з робітниками в боротьбу включалися селяни, солдати, матроси, демократична інтелігенція, зокрема студенти.
Яскравим прикладом пожвавлення революційного руху були політичні страйки й демонстрації у зв'язку зі смертю 7 листопада 1910 р. великого російського письменника Л. Толстого. Одночасно з масовими виступами в Петербурзі, Москві та в інших містах, з 8 по 13 листопада відбулися масові страйки і вуличні демонстрації робітників і студентів у Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні. Демонстранти виходили на вулиці під гаслами: «Геть катів!», «Геть смертну кару!», «Хай живе свобода!». У другій половині листопада широкого розмаху набули страйки проти застосування царським урядом смертної кари до учасників революційного руху.
У 1911 р. страйковий рух продовжував наростати. Якщо в 1910 р. по Росії страйкували 47 тис. робітників, то в 1911 р. — 105 тис. В Україні в 1911 р. відбулося 59 страйків, в яких взяли участь близько 20 тис. чол. Найбільш активно виступали металісти, робітники гірничорудної промисловості і друкарі.
Розстріл робітників на Лені і піднесення масового революційного руху в 1912 р.
Ленський розстріл, під час якого військами було вбито й поранено понад 500 робітників, викликав глибоке обурення пролетаріату всієї Росії. Першими підняли свій гнівний голос протесту робітники Петербурга, за ними в політичні страйки й демонстрації включилися пролетарі багатьох міст країни. Всього в страйках протесту проти кривавого злочину царизму на Лені взяли участь близько 300 тис. робітників Росії.
Разом з пролетаріатом усієї країни гаряче протестували проти Ленського розстрілу і робітники України. «Це наші груди,— писали в своїй резолюції, прийнятій на мітингу, робітники Дніпровського механічного заводу Млошевського в Києві,— груди всього робітничого класу, прострелені в далекій сибірській тайзі». Уже 9 квітня почали політичні страйки робітники Києва і Миколаєва, 10-го — Харкова, 11-го — Катеринослава, Одеси, Єлиса-ветграда, а потім і інших міст. Усього в квітневі дні в Україні відбулося 152 політичних страйки, в яких взяли участь понад 40 тис. робітників із 300 тис. чол. по всій Росії.
Велика хвиля політичних страйків, мітингів і демонстрацій, у яких взяли участь 400 тис. робітників Росії, прокотилася в травневі дні. Відзначили 1 Травня робітники Харкова, Катеринослава, Одеси, Миколаєва,. Єлисаветграда та інших міст. Всього в Україні в травні 1912 р. відбулося 52 політичних страйки, в яких взяли участь понад 21 тис. робітників.
Улітку і восени страйки продовжувалися. Особливо активізувався страйковий рух у листопаді, коли робітники протестували проти вироку військового суду в справі матросів лінкора «Иоанн Златоуст», які готували повстання на Чорноморському флоті. За цим вироком 10 матросів було розстріляно, 111 — заслано на каторгу. На знак протесту проти страти матросів страйкували робітники Петербурга, Москви, Риги, Харкова, Миколаєва, всього по Росії 250 тис. чол.
Серед осінніх виступів пролетарів України найтривалішим був страйк робітників Харківського паровозобудівного заводу, який почався 12 листопада 1912 р. і продовжувався 66 днів. Робітники висунули вимогу звільнити заарештованих учасників попереднього страйку і в зв'язку з цим припинили роботу. На заклик газети «Правда» паровозобудівникам подавали матеріальну допомогу й моральну підтримку трудящі багатьох міст країни.
У цілому страйковий рух у 1912 р. набув масового характеру, переріс рівень періоду реакції і 1906—1907 pp., наближаючись до рівня 1905 р. У 1912 р. по всій Росії страйкували понад 1 млн. чол. В Україні відбулося 349 страйків з кількістю учасників близько 133 тис. чол. При цьому переважали страйки політичні: їх сталося 211 з кількістю учасників близько 75 тис. чол.
Піднесення революційної боротьби робітників сприяло розвиткові селянського руху. Селяни, як і раніше, насамперед, виступали проти поміщиків — чинили потраву й скошували поміщицькі посіви, рубали ліс, спалювали маєтки, забирали хліб, сіно та інше майно, боролися за сервітутні права (за користування пасовищами, лісами, водоймами, рибною ловлею на поміщицьких землях), за поліпшення орендних умов тощо. Масового характеру набрав протест селян проти столипінської реформи: вони виганяли землемірів, знищували межові знаки, перешкоджали землевпорядним роботам і т. ін. Виступали селяни й проти властей та поліції: нападали на поліцейські команди, ігнорували вибори земства і волосного суду, зміщали неугодних сільських старост і волосних старшин, інколи чинили збройний опір військам тощо. На Правобережжі на цукрових заводах і в поміщицьких маєтках непоодинокими були страйки сільськогосподарських робітників, під час яких вони вимагали підвищення заробітної плати, поліпшення житлових умов і харчування тощо.
Під впливом руху робітників та селян і тяжкого казарменого режиму дедалі ширше розповсюджувалися революційні настрої серед солдатів і матросів, особливо серед І моряків Балтійського і Чорноморського флотів. На обох флотах вели роз'яснювальну роботу більшовики та представники інших партій, готували повстання. Хоча через провокаторів підготовку повстання було зірвано, багато матросів арештовано, деяких розстріляно, інших заслано на каторгу, але революційне бродіння на флоті і в армії не було припинено.
Незадоволення політикою царизму поширювалося і серед демократичної інтелігенції, особливо серед студентства. Студенти Харківського і Київського університетів, Київського політехнічного інституту та інших навчальних закладів проводили політичні страйки, мітинги, сходки, протестуючи проти Ленського розстрілу, смертної кари і т. ін.
Політичні партії третьочервневого режиму.
Видання царем маніфесту 17 жовтня 1905 p., потім поразка час революції, терористичний столипінський режим, спад у 1908—1909 pp. і піднесення в 1912—1913 pp. революційного руху серйозно вплинули на поведінку різних класів та соціальних груп, на стан і діяльність політичних партій в усій Росії, в тому числі і в Україні.
Чорносотенні поміщики і їх партії та організації, які діяли і в Україні, після видання третьочервневого виборчого закону з захопленням схвалювали політику царського уряду й сподівалися на повне відновлення необмеженого самодержавства. «Сльози розчулення і радості охопили нас при читанні твого маніфесту» (йдеться про виборчий закон 3 червня 1907 р. — Авт. ) — писали лідери «Союзу руського народу» цареві.
Ліберально-монархічні партії — октябристи й кадети, особливо кадети, підштовхували царський уряд до проведення реформ. Але провал столипінської політики «заспокоєння і реформ», нездатність царизму попередити і справитися з наростанням революційного руху викликали незадоволення буржуазії, партій октябристів та кадетів і посилення ліберальної опозиційності особливо напередодні першої світової війни.
Певний розлад і кризові явища були притаманні і партіям соціал-демократів та есерів.
Жорстоких репресій в час столипінщини зазнавали члени РСДРП. У багатьох містах України — Юзівці, Херсоні, Єлисаветграді, Полтаві та інших партійні організації були розгромлені. Як і в усій РСДРП, і в Україні в більшовиків і меншовиків існували розбіжності в поглядах на стан і перспективи революційного руху.
Меншовики вважали, що завдання буржуазно-демократичної революції в Росії в основному уже розв'язані, вона стала на буржуазно-конституційний шлях розвитку і повинна йти по ньому тривалий час. Через це, на їх думку, партійні організації повинні працювати в основному легально, особливо активно діяти в Державній думі. Йшлося, отже, про перетворення РСДРП у реформістську партію західноєвропейського типу. Більшовики розглядали ці погляди як намагання ліквідувати нелегальну революційну партію, чому меншовиків і стали називати ліквідаторами.
Більшовики були впевнені, що столипінський режим — явище тимчасове. Завдання буржуазно-демократичної революції — повалення царизму ї встановлення демократичної республіки, введення 8-годинного робочого дня, конфіскація поміщицьких земель залишилися не розв'язаними. Через це наростання нової революційної хвилі було неминучим, і, отже, перед партією стояла та сама політична мета, яка і в революції 1905—1907 pp., — доведення буржуазно-демократичної революції до кінця і забезпечення її переростання в революцію соціалістичну. Але в умовах реакції і спаду революційної хвилі необхідно було виробити нову тактику, нові методи — поєднувати нелегальну й легальну роботу і цим шляхом готувати маси до нової революції.
Більшовики вели боротьбу також проти одзовістів, очолював яких О. Богданов. Будучи членами більшовицької партії, одзовісти вимагали відкликання робітничих депутатів з III Думи і припинення діяльності в легальних організаціях. Оскільки це привело б до відриву партії від мас, Ленін писав, що «одзовізм є меншовизм навиворіт».
Нелегальну партійну діяльність більшовики поєднували з роботою в легальних організаціях-профспілках, робітничих кооперативах, клубах, народних будинках, використовували як трибуну для викриття контрреволюційності столипінського режиму Державну думу, різні легальні з'їзди — фабрично-заводських лікарів, жіночий, антиалкогольний та ін.
У розгортанні революційної боротьби трудящих велику роль відіграли легальні більшовицькі газети: щотижнева «Звезда», яка почала виходити в Петербурзі з грудня 1910 p., і особливо щоденна газета «Правда», перший номер якої вийшов 22 квітня (5 травня) 1912 р.
«Правда» була тісно зв'язана з робітниками, широко висвітлювала життя трудящих і їх революційну боротьбу. Значне місце на сторінках «Правды» займали й матеріали про становище та революційний рух робітників і селян України. За 1912—1914 pp. в «Правде» таких матеріалів було опубліковано понад 1550.
Центральним легальним органом меншовиків була газета «Луч».
Велику увагу приділили соціал-демократи виборчій кампанії в IV Державну думу, яка відбувалася восени 1912 р. Внаслідок цього до Думи було обрано 7 меншовиків і 6 більшовиків. Від Харківської губернії депутатом став М. Муранов і від Катеринославської — Г. Петровський. Робітничі депутати використовували думську трибуну для викриття антинародної політики самодержавства, для посилення зв'язків з широкими масами. Вони подавали запити і неодноразово виступали в Думі, закликаючи трудящих продовжувати революційну боротьбу.
Царські власті жорстоко переслідували українських соціал-демократів. У 1907 р. була заарештована більшість членів Головного комітету української соціал-демократичної «Спілки», інші її активні діячі теж були ув'язнені або емігрували. До того ж її лідери дедалі більше орієнтувалися на роботу серед міських російськомовних робітників, і «Спілка» фактично відійшла від українського національного руху. Після 1909 р. її організації стали зовсім малочисельними, розрізненими, і «Спілка» практично припинила свою діяльність.
У важкому стані перебувала й УСДРП. Частина її лідерів була заарештована, інші виїхали за кордон. Разом з тим в УСДРП існували розходження між її окремими групами, що гальмувало їх діяльність. У цілому УСДРП велику увагу приділяла вихованню національної самосвідомості українських робітників. У цій справі значну роботу проводив журнал «Дзвін», який легально виходив у Києві з січня 1913 р. до середини 1914 р. У ньому українські соціал-демократи, зокрема Л. Юркевич (Л. Рибалка), відстоювали федеративну побудову соціал-демократичної партії в Росії. Ленін різко виступав проти цих ідей. 26 квітня 1914 р. до редакції «Дзвону» він писав: «Я не говорив з Юркевичем, але мушу сказати, що проповіддю відокремлення українських робітників в окрему с.-д. організацію глибоко обурений».
В умовах поразки революції в 1907 р. Українська демократично-радикальна партія фактично припинила своє існування і, як єдина організація, розпалася. Деякі з її членів (В. Леонтович, П. Стебницький, І. Шраг та ін.) далі діяли в загальноросійській партії кадетів, інші відійшли від політики. На уламках УСДРП в 1908 р. утворилася нова організація — Товариство українських поступовців (ТУП), до якої ввійшли різнорідні елементи — ліберально настроєні радикал-демократи, частина членів УСДРП, Української народної партії (УНП) та ін. Це була суто інтелігентська організація, до якої здебільшого належали професори, адвокати, журналісти, видавці, кооператори та ін.
Головними програмними вимогами ТУПу були парламентаризм як основа загальнодержавного ладу, федеративний устрій Росії, що мав забезпечити права українського населення, національно-територіальна автономія України в складі федеративної Росії. ТУП був близьким до російських кадетів.
ТУП складався з місцевих автономних громад. З'їзд громад обирав керівний орган — Раду з місцем перебування в Києві. Напередодні першої світової війни членами Ради ТУП були: Є. Чикаленко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, Д. Дорошенко та ін.
В основу своєї діяльності ТУП ставив культурницьку роботу: видання літератури українською мовою, налагодження діяльності «Просвіт» і клубів, організацію різних кооперативів та ін. ТУП видавав газету «Рада» в Києві та журнал «Украинская жизнь» в Москві.
