Рибалко Історія України (частина друга) (1995)
5. Національно-визвольний рух.
Посилення національного гноблення. Великодержавний шовінізм і розпалювання національної ворожнечі.
Наростання революційного руху викликало страх і шалену лють у царського уряду, чиновників і поміщиків-чорносотенців. Вони всіма силами і, передусім, терором і репресіями намагалися припинити боротьбу трудящих. Щоб підірвати єдність революційних дій, відвернути трудящих пригноблених націй від революційної боротьби, царський уряд, чорносотенні поміщики, всі реакційні сили вдавалися до посилення гніту народів національних районів, розпалювання національної ворожнечі.
Одним із заходів царського уряду, спрямованих на роздмухування ворожнечі між російським, українським і польським народом, було прийняття в 1911 р. закону про введеня земства в шести західних губерніях: Вітебській, Мінській, Могилівський і Волинській, Подільській, Київській. Тут селяни були переважно білорусами й українцями, а поміщики — здебільшого поляками. Цілком зрозуміло, що селяни ненавиділи польських поміщиків. Щоб підігріти ненависть і спрямувати її проти поляків в цілому та забезпечити в тамошніх земствах переваги російським поміщикам, царський уряд для виборів гласних замість станових курій — поміщицької та селянської — ввів курії національні — польську і російську, причому до останньої були віднесені всі не поляки. За таких умов російські землевласники й духівництво діставали більшість у земствах і займали там керівне становище.
Значне місце в нагнітанні погромницької атмосфери в країні царські власті відводили так званій «справі Бейліса». 12 березня 1911 р. у Києві був убитий 12-літній хлопчик Андрій Ющинський. Для поліції незабаром стало ясно, що це справа рук злочинницької зграї, яка групувалася навколо злодійського кубла В. Чеберяк. Однак власті оголосили це вбивство «ритуальним», здійсненим начебто євреями з метою виконання релігійних обрядів. У вбивстві було обвинувачено прикажчика цегельного заводу М. Бей-ліса. Його заарештували, дані судово-медичної експертизи були сфальсифіковані. За слідством стежили міністр внутрішніх справ Маклаков і міністр юстиції Щегловитов, які не раз доповідали про хід справи цареві.
На захист Бейліса виступила передова громадськість (Горький, Короленко та ін.), демократична преса, робітники влаштували в Петербурзі, Юзівці, Києві, Одесі та інших містах страйки протесту проти суду над Бейлісом, У 1913 р. присяжні виправдали Бейліса. Як писав чиновник Департаменту поліції, процес Бейліса став «поліцейською Цусімою» царизму.
Як і інші народи національних районів, переслідування царських властей, чорносотенних поміщиків та буржуазії зазнавав і український народ. Царські посіпаки весь національний рух в Україні змальовували як сепаратистський, «мазепинський», начебто спрямований на відрив України від Росії. Зокрема такими ідеями була сповнена наскрізь фальшива книжка київського цензора С. Щоголева «Український рух як сучасний етап південноросійського сепаратизму» (1912). За нещадну боротьбу проти «українства» виступав у своїй статті «Загальноруська культура та український партикуляризм» (журнал «Русская мысль», 1912, № 1) й один з .лідерів кадетської буржуазії П. Струве.
Проти українського руху злісно виступали й такі російські газети в Україні, як «Новое время» та «Киевлянин». У 1908 р. у Києві утворився «Союз русских националистов», який вважав своїм завданням «вести суспільну й культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні».
Ідеологи великодержавного шовінізму, такі, як полтавський губернатор Багговут та інші, продовжували твердити, що «ніколи ніякого особливого українського народу не було» і що вчителями, архієреями, службовцями в установи на Україні українців не призначати, а тільки великоросів. Царські власті закривали українські газети й журнали, «Просвіти», не дозволяли викладати й розмовляти українською мовою в школах, припиняли діяльність українських клубів, художньо-драматичних, музичних товариств та гуртків і т. д. Вони навіть заборонили відзначати столітній ювілей Т. Г. Шевченка.
Українське питання в III та IV Думі і активізація українського національно-визвольного руху.
У III Думі, обраній у 1907 р. на основі третьочервневого виборчого закону, серед 111 депутатів від українських губерній 77 або 69,3 % було поміщиків і священиків. Членів українських партій, зокрема УСДРП, не було.
Але в III Думі 37 депутатів, до яких належали деякі священики, селяни, представники інтелігенції, у березні 1908 р. внесли законопроект про дозвіл викладання «в початкових школах місцевостей з малоруським населенням» рідною для цього населення українською мовою. Але Дума не схвалила цього законопроекту.
Посилення національного гніту, розгул великодержавного шовінізму, піднесення революційної боротьби зумовлювали пожвавлення національно-визвольного руху пригноблених народів, у тому числі й українського.
Робітничий клас, селянство і демократична інтелігенція, ведучи класову боротьбу спільно з трудящими всієї Росії проти царизму, поміщиків і буржуазії, разом з тим брали активну участь у національно-визвольному русі: виступали і проти національного гноблення й національних привілеїв, за вільний розвиток української культури — мови, літератури, преси, театру, навчання рідною мовою тощо. При цьому для широких трудящих мас характерним було дружнє ставлення до інших націй, відсутність ворожості до них, прагнення до зближення з робітниками й селянами всієї Росії, боротьба за рівноправність усіх народів, проти всякого національного гноблення. Дедалі активніше в національний рух включалися і робітники. Яскраво позиції робітничого класу України в національному питанні викладені в «Наказі» депутатів IV Державної думи Г. Петровському від катеринославських робітників, опублікованому в більшовицькій «Правде» 30 березня 1913 р. Уповноважуючи Петровського відстоювати поряд з загальними інтересами пролетаріату й національні потреби, робітники Катеринославщини писали: «...Ми стоїмо за повну свободу національного самовизначення кожної нації і думаємо, що захисники інтересів робітничого класу зобов'язані найенергійніше боротися проти національного гноблення.
Ми дорожимо нашою рідною мовою як могутнім засобом культурного розвитку, без якого неможливий розвиток класової і політичної самосвідомості. Тому ми уповноважуємо товариша Петровського домагатися для нас, українців, передусім школи з викладанням рідною мовою, допущення української мови в суді і в усіх адміністративних установах на території з українським населенням, а також свободи діяльності українських культурно-освітніх установ, які в теперішній час переслідуються якнайнещадніше».
У зв'язку з загостренням в останні роки перед початком першої світової війни суперечностей між імперіалістичними державами і посиленням національних рухів інтерес до національного питання зростав. Неодноразово гострі дебати викликала національна проблема, зокрема українське питання, і в IV Державній думі.
Особливо гострі дискусії з українського питання розгорталися при обговоренні кошторису міністерства внутрішніх справ 10 травня — 10 червня 1913 р.За задоволення національних вимог українського народу, передусім за право вільного користування українською мовою в школах, виступали соціал'Демократи, зокрема більшовик Г. Петровський, кадети П. Мілюков, А. Шингарьов, трудовики В. Дзюбинський, О. Корейський.
Проти допуску української мови в школах і задоволення національних вимог українського народу виступали де-путати-чорносотенці редактор газети «Киевлянин» Д. Піхно, голова Київського клубу російських націоналістів А. Савенко. Але особливо блюзнірськими були нападки на українську мову й український рух «нащадка гетьмана», великого українського поміщика П. Скоропадського і «нащадка запорізьких козаків», катеринославського землевласника, голови IV Думи М. Родзянка. У відповідь на заяву Родзянка про те, що в українських школах викладання українською мовою неможливе, бо такої мови, начебто, взагалі не існує, близько 2000 селян Катеринославського, Новомосковського і Павлоградського повітів Катеринославської губернії звернулися до депутата Г. Петровського з листом. У ньому вони протестували проти виступу Родзянка і просили Петровського відстоювати їх вимоги автономії України нарівні з автономією інших національностей, викладання в школах України українською мовою, введення української мови в усіх громадських установах, вільного розвитку української літератури. «А панам Родзянкам, Скоропадським та Савенкам,— закінчували свого листа селяни,— нагадаємо, що незабаром прийде час, коли «довідаються небожата, чия на вас шкура». Цей лист катеринославських селян був опублікований у «Правде» українською мовою 22 червня 1913 р.
20 травня 1913 р. з промовою «Про національне питання», в якій була грунтовно викрита гнобительська політика царизму щодо неросійських народів, зокрема українського, виступив у Думі депутат соціал-демократ — більшовик Г. Петровський. Говорячи про переслідування української мови царськими властями, Петровський сказав: «Українцеві досить оголосити читання лекцій українською мовою, й хоча в цій лекції не буде міститися нічого політичного й злочинного, нічого незаконного, ця лекція буде заборонена. Чому? Тому, що вона буде українською мовою... Директор Миргородської гімназії, переглядаючи програму одного концерту, сказав, що якщо буде сказано хоч одне слово на дурацькому українському діалекті, то не буде жодного учня на цьому концерті. У Лебединській чоловічій гімназії директор теж забороняє говорити українською мовою, і в час доказування якоїсь алгебраїчної теореми цією мовою учневі було поставлено двійку».
Російські соціал-демократи, ставлячи на перше місце інтереси боротьби трудящих проти царизму, поміщиків і буржуазії і вважаючи національне питання підпорядкованим класовим завданням пролетаріату, разом з тим визнавали право народів на самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійних держав. Багато праць з національного питання напередодні і в час першої світової війни написав лідер більшовиків Ленін. Він викривав гнобительську політику царизму щодо поневолених народів, у тому числі й українського, проголошував їх право на вільний розвиток, відстоював інтернаціональну єдність трудящих усіх націй. Але постановка права націй на самовизначення у соціал-демократів, в тому числі й більшовиків, була надто абстрактною, не конкретною, а в практичній діяльності соціал-демократичні організації, зокрема в Україні, приділяли дуже мало уваги національному питанню.
Наростання революційного руху викликало страх і шалену лють у царського уряду, чиновників і поміщиків-чорносотенців. Вони всіма силами і, передусім, терором і репресіями намагалися припинити боротьбу трудящих. Щоб підірвати єдність революційних дій, відвернути трудящих пригноблених націй від революційної боротьби, царський уряд, чорносотенні поміщики, всі реакційні сили вдавалися до посилення гніту народів національних районів, розпалювання національної ворожнечі.
Одним із заходів царського уряду, спрямованих на роздмухування ворожнечі між російським, українським і польським народом, було прийняття в 1911 р. закону про введеня земства в шести західних губерніях: Вітебській, Мінській, Могилівський і Волинській, Подільській, Київській. Тут селяни були переважно білорусами й українцями, а поміщики — здебільшого поляками. Цілком зрозуміло, що селяни ненавиділи польських поміщиків. Щоб підігріти ненависть і спрямувати її проти поляків в цілому та забезпечити в тамошніх земствах переваги російським поміщикам, царський уряд для виборів гласних замість станових курій — поміщицької та селянської — ввів курії національні — польську і російську, причому до останньої були віднесені всі не поляки. За таких умов російські землевласники й духівництво діставали більшість у земствах і займали там керівне становище.
Значне місце в нагнітанні погромницької атмосфери в країні царські власті відводили так званій «справі Бейліса». 12 березня 1911 р. у Києві був убитий 12-літній хлопчик Андрій Ющинський. Для поліції незабаром стало ясно, що це справа рук злочинницької зграї, яка групувалася навколо злодійського кубла В. Чеберяк. Однак власті оголосили це вбивство «ритуальним», здійсненим начебто євреями з метою виконання релігійних обрядів. У вбивстві було обвинувачено прикажчика цегельного заводу М. Бей-ліса. Його заарештували, дані судово-медичної експертизи були сфальсифіковані. За слідством стежили міністр внутрішніх справ Маклаков і міністр юстиції Щегловитов, які не раз доповідали про хід справи цареві.
На захист Бейліса виступила передова громадськість (Горький, Короленко та ін.), демократична преса, робітники влаштували в Петербурзі, Юзівці, Києві, Одесі та інших містах страйки протесту проти суду над Бейлісом, У 1913 р. присяжні виправдали Бейліса. Як писав чиновник Департаменту поліції, процес Бейліса став «поліцейською Цусімою» царизму.
Як і інші народи національних районів, переслідування царських властей, чорносотенних поміщиків та буржуазії зазнавав і український народ. Царські посіпаки весь національний рух в Україні змальовували як сепаратистський, «мазепинський», начебто спрямований на відрив України від Росії. Зокрема такими ідеями була сповнена наскрізь фальшива книжка київського цензора С. Щоголева «Український рух як сучасний етап південноросійського сепаратизму» (1912). За нещадну боротьбу проти «українства» виступав у своїй статті «Загальноруська культура та український партикуляризм» (журнал «Русская мысль», 1912, № 1) й один з .лідерів кадетської буржуазії П. Струве.
Проти українського руху злісно виступали й такі російські газети в Україні, як «Новое время» та «Киевлянин». У 1908 р. у Києві утворився «Союз русских националистов», який вважав своїм завданням «вести суспільну й культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні».
Ідеологи великодержавного шовінізму, такі, як полтавський губернатор Багговут та інші, продовжували твердити, що «ніколи ніякого особливого українського народу не було» і що вчителями, архієреями, службовцями в установи на Україні українців не призначати, а тільки великоросів. Царські власті закривали українські газети й журнали, «Просвіти», не дозволяли викладати й розмовляти українською мовою в школах, припиняли діяльність українських клубів, художньо-драматичних, музичних товариств та гуртків і т. д. Вони навіть заборонили відзначати столітній ювілей Т. Г. Шевченка.
Українське питання в III та IV Думі і активізація українського національно-визвольного руху.
У III Думі, обраній у 1907 р. на основі третьочервневого виборчого закону, серед 111 депутатів від українських губерній 77 або 69,3 % було поміщиків і священиків. Членів українських партій, зокрема УСДРП, не було.
Посилення національного гніту, розгул великодержавного шовінізму, піднесення революційної боротьби зумовлювали пожвавлення національно-визвольного руху пригноблених народів, у тому числі й українського.
Робітничий клас, селянство і демократична інтелігенція, ведучи класову боротьбу спільно з трудящими всієї Росії проти царизму, поміщиків і буржуазії, разом з тим брали активну участь у національно-визвольному русі: виступали і проти національного гноблення й національних привілеїв, за вільний розвиток української культури — мови, літератури, преси, театру, навчання рідною мовою тощо. При цьому для широких трудящих мас характерним було дружнє ставлення до інших націй, відсутність ворожості до них, прагнення до зближення з робітниками й селянами всієї Росії, боротьба за рівноправність усіх народів, проти всякого національного гноблення. Дедалі активніше в національний рух включалися і робітники. Яскраво позиції робітничого класу України в національному питанні викладені в «Наказі» депутатів IV Державної думи Г. Петровському від катеринославських робітників, опублікованому в більшовицькій «Правде» 30 березня 1913 р. Уповноважуючи Петровського відстоювати поряд з загальними інтересами пролетаріату й національні потреби, робітники Катеринославщини писали: «...Ми стоїмо за повну свободу національного самовизначення кожної нації і думаємо, що захисники інтересів робітничого класу зобов'язані найенергійніше боротися проти національного гноблення.
Ми дорожимо нашою рідною мовою як могутнім засобом культурного розвитку, без якого неможливий розвиток класової і політичної самосвідомості. Тому ми уповноважуємо товариша Петровського домагатися для нас, українців, передусім школи з викладанням рідною мовою, допущення української мови в суді і в усіх адміністративних установах на території з українським населенням, а також свободи діяльності українських культурно-освітніх установ, які в теперішній час переслідуються якнайнещадніше».
У зв'язку з загостренням в останні роки перед початком першої світової війни суперечностей між імперіалістичними державами і посиленням національних рухів інтерес до національного питання зростав. Неодноразово гострі дебати викликала національна проблема, зокрема українське питання, і в IV Державній думі.
Особливо гострі дискусії з українського питання розгорталися при обговоренні кошторису міністерства внутрішніх справ 10 травня — 10 червня 1913 р.За задоволення національних вимог українського народу, передусім за право вільного користування українською мовою в школах, виступали соціал'Демократи, зокрема більшовик Г. Петровський, кадети П. Мілюков, А. Шингарьов, трудовики В. Дзюбинський, О. Корейський.
Проти допуску української мови в школах і задоволення національних вимог українського народу виступали де-путати-чорносотенці редактор газети «Киевлянин» Д. Піхно, голова Київського клубу російських націоналістів А. Савенко. Але особливо блюзнірськими були нападки на українську мову й український рух «нащадка гетьмана», великого українського поміщика П. Скоропадського і «нащадка запорізьких козаків», катеринославського землевласника, голови IV Думи М. Родзянка. У відповідь на заяву Родзянка про те, що в українських школах викладання українською мовою неможливе, бо такої мови, начебто, взагалі не існує, близько 2000 селян Катеринославського, Новомосковського і Павлоградського повітів Катеринославської губернії звернулися до депутата Г. Петровського з листом. У ньому вони протестували проти виступу Родзянка і просили Петровського відстоювати їх вимоги автономії України нарівні з автономією інших національностей, викладання в школах України українською мовою, введення української мови в усіх громадських установах, вільного розвитку української літератури. «А панам Родзянкам, Скоропадським та Савенкам,— закінчували свого листа селяни,— нагадаємо, що незабаром прийде час, коли «довідаються небожата, чия на вас шкура». Цей лист катеринославських селян був опублікований у «Правде» українською мовою 22 червня 1913 р.
20 травня 1913 р. з промовою «Про національне питання», в якій була грунтовно викрита гнобительська політика царизму щодо неросійських народів, зокрема українського, виступив у Думі депутат соціал-демократ — більшовик Г. Петровський. Говорячи про переслідування української мови царськими властями, Петровський сказав: «Українцеві досить оголосити читання лекцій українською мовою, й хоча в цій лекції не буде міститися нічого політичного й злочинного, нічого незаконного, ця лекція буде заборонена. Чому? Тому, що вона буде українською мовою... Директор Миргородської гімназії, переглядаючи програму одного концерту, сказав, що якщо буде сказано хоч одне слово на дурацькому українському діалекті, то не буде жодного учня на цьому концерті. У Лебединській чоловічій гімназії директор теж забороняє говорити українською мовою, і в час доказування якоїсь алгебраїчної теореми цією мовою учневі було поставлено двійку».
Російські соціал-демократи, ставлячи на перше місце інтереси боротьби трудящих проти царизму, поміщиків і буржуазії і вважаючи національне питання підпорядкованим класовим завданням пролетаріату, разом з тим визнавали право народів на самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійних держав. Багато праць з національного питання напередодні і в час першої світової війни написав лідер більшовиків Ленін. Він викривав гнобительську політику царизму щодо поневолених народів, у тому числі й українського, проголошував їх право на вільний розвиток, відстоював інтернаціональну єдність трудящих усіх націй. Але постановка права націй на самовизначення у соціал-демократів, в тому числі й більшовиків, була надто абстрактною, не конкретною, а в практичній діяльності соціал-демократичні організації, зокрема в Україні, приділяли дуже мало уваги національному питанню.
