Крип'якевич Всесвітня історія. Cередньовіччя і нові часи (1995)
7. Абсолютизм у Франції та революція в Англії
Рішельє. Генріх IV покінчив внутрішню війну у Франції і повів державу на новий шлях господарського розвитку. Після його смерті в імені малолітнього сина Людовіка ХІП (1610— 1643) вела регенцію його вдова Марія Медічі. Дорадником її був італієць Кончікі, що дістав титул маршала Д'Анкра. Реген-тка завела блискучий двір і на його утримання видавала стільки грошей, що міністр Сюллі, що за життя Генріха впорядкував фінанси, зрікся свого уряду і в гострому письмі скартав легкодушну політику королеви. Впливами чужинців була невдоволена також аристократія і під проводом князя Генріха Кондё виступила проти регентки та заважала скликання Генеральних Станів. Цей французький сейм зібрався у 1614 р. (востаннє перед Великою революцією) і порушив цілу низку проектів, що торкалися реформи держави. Шляхта жадала знесення деяких оплат і продажі державних урядів, що діставалися в руки міщанства; третій стан домагався скасування пенсій аристократії й обниження податків. Представники станів не дійшли між собою до порозуміння, й рада розійшлася, не вирішивши нічого.
Серед таких відносин дійшов до старшого віку Людовік ХШ. Він відчував болюче особисті приниження, які мусив зносити від любимців матері, і за допомогою свого товарища Карла Ліні зорганізував заговір у 1617 р. Маршала Д'Анкра убив один із гвардійців. Юрба схопила його труп, волочила по вулицях і повісила на шибениці, а його жінку обжалувано за чародійство і покарано смертю, — така була ненависть до чужинців. Марія мусила виїхати з Парижа, а Людовік із радістю закликав: «Тепер я є королем!»
Але Людовік ХІП спочатку не вмів знайти собі відповідних співробітників, і на дворі суперничали різні аристократи. Основна зміна настала щойно тоді, коли на чолі уряду став кардинал Рішельє.
Жан Арман дю Плессі де Рішельє (1585—1642) походив із аристократичного роду й у молодості приготовлявся до військової служби. Але пізніше, щоб скорше добути кар'єру, перейшов до духовного стану і в 23-му році життя став єпископом в Люсоні. Відразу присвятився політиці й у Генеральних Станах 1614 р. виступав як оборонець прав духовенства. У 1616 р. увійшов до державної ради, а потім разом із ко-ролевою-матір'ю залишив Париж. Але пощастило йому довести до порозуміння королеви з сином, і тоді став дорадником Людовіка ХШ. У 1622 р. він дістав титул кардинала, а у 1624 р. король поставив його на чолі уряду. На цьому становищі він залишався аж до смерті в 1642 р.
Рішельє поставив собі за найперше завдання скріпити авторитет королівської влади — зробити короля необмеженим монархом. Він перестав скликати Генеральні Стани, на яких усе виринала опозиція проти короля, так само рідко скликав Про-вінціальнґСтани. Громадянство поволі, звикало до того, що джерелом законодавчої влади є сам король. Рішельє обмежив також права паризького парламенту, найвищого державного трибуналу. Був давній звичай, що всі закони й розпорядки короля записувано у книгах цієї установи; коли ж парламент відмовлявся реєструвати якийсь акт, то він ставав неважним, Тільки тоді, коли сам король на святочному засіданні наказував реєстрацію, парламент мусив акт прийняти. На одному з таких засідань Рішельє перевів едикт, яким король відібрав парламентові права й обмежив його владу до вузького обсягу. Таким способом ця могутня установа мусила покоротися королеві
Рішельє вів довголітню боротьбу з аристократією, що не хотіла зректися своїх прав і всякими способами старалася усунути всемогутнього міністра. Ці змагання підпирали королева Марія і брат Людовіка Гастон, князь Лотарінгії, що спочатку був дофіном, наслідником престолу. Аристократія стояла у зв'язках з Іспанією і безнастанно уладжувала заговори проти Рішельє, але він щасливо відкривав їх і гострими засобами придушував бунти. Щоб тримати цілу країну в послуху, Рішельє реорганізував адміністрацію і зробив її залежною від короля. При управителях провінцій, що походили з аристократичних родин, поставлено королівських урядовців, так званих інтендантів.
Релігійні справи Рішельє устроював відповідно до потреб держави. Хоч сам був представником ієрархії, він виступав усе,проти так званого ультрамонтанства, тобто напряму, що хотів зробити французьку церкву вповні залежною від сил «поза горами» (ультра монтес), — від Рима. Але ще більш енергійно він поборював політичну самостійність гугенотів. Двічі він вів із гугенотами відкриту війну (1624 і 1628 pp.), добув їх твердиню Ла-Рощель й інші міста безпеки, що їх вони мали від часів Нантського едикту 1598 р. Таким способом він зломив їх «державу в державі», але релігійної толеранції не нарушував, забезпечуючи її «едиктом ласки» в Нілі 1629 р.
Рівночасно Рішелье старався підняти силу Франції в Європі. За головного ворога він уважав Іспанію й упродовж довгих літ безнастанно підкопував її значення. Спочатку, коли ще внутрішні відносини Франції не були впорядковані, він не міг виступати до відкритої війни, а тільки підпомагав дипломатично і фінансово ворогів Габсбургів. Так він стояв у порозумінні з протестантами в Німеччині, підпомагав німецьких князів в їх акції проти Валенштайна, допоміг Густавові Адоль-фові помиритися з Польщею, намагався ослабити габсбурзькі впливи у Північній Італії. Він зорганізував велику протигаб-сбурзьку коаліцію, до якої належали Швеція, Нідерланди, Англія. Врешті в 1635 р. втягнув Францію у Тридцятилітню війну і забезпечив їй здобутки в Лотарінгії й Ельзасі. Врешті Рішельє своїми впливами допоміг Португалії добутися з-під іспанської влади в 1640 p., — найтяжчий удар, який він завдав Іспанії.
Рішелье дбав пильно про розвиток французької армії, творив флот й скріплював французькі колонії в Канаді. Для культурного підйому Франції велике значення мала Французька Академія, що її заснував Рішельє. Вона зайнялася розвитком мови і письменства.
В особистому житті кардинал любив зверхню пишноту й люксус. Він будував собі величаві палати, а найкраща з них у Парижі перейшла після його смерті на власність короля під назвою Королівської палати (Пале-Рояль). Він уладжував всякі бенкети, окружав себе численним почтом шляхти й служби, збирав твори мистецтва. Але поза тим всю свою діяльність присвячував величі французької держави. Коли вік лежав уже на смертному ложі і священик нагадав йому, щоб дарував провини своїм ворогам, кардинал відповів: «Я не мав інших ворогів, як тільки ворогів держави і короля».
Людовік ХШ не був визначною індивідуальністю і недолюблював свого першого міністра, що його у всьому перевищував, все ж умів оцінити заслуги Рішельє і підтримував його проти всіх інтриг і нападів.
Мазаріні. Після смерті Людовіка ХШ престіл одідичив його п'ятилітній син Людовік XIV (1643—1715). В його імені регенцію вела королева Анна, що походила з габсбурзького роду, але в цілості присвятилася інтересам Франції. Першим міністром став тепер кардинал Джуліо Мазаріні (по-французьки Мазарен; 1602—1661), якого поручив іще Рішельє. Він походив із Сицилії, студіював у Римі і вступив до папської служби та добув духовні свячення. Як папський нунцій, приїхав до Парижа, і тут Рішельє приєднав його до французької служби, добув для нього кардинальські відзнаки і зробив своїм співробітником Мазаріні продовжував тепер політику свого великого попередника. На вдивовижу всім королева-іспанка і міністр-італієць працювали разом для величі Франції.
За нового уряду Франція зазнала великих успіхів на німецькому фронті. Перемоги Людовіка Ангієна під Рокроа 1643 р. і Тюрена у Надрейнії і Нідерландах забезпечили Франції Лотарінгію й Ельзас. Вестфальский мир 1648 р. ствердив перевагу французької держави над Рейном.
Ця війна коштувала багато, і Мазаріні мусив завести нові податки. Ці розпорядки викликали загальне невдоволення, особливо тому, що держава сама не стягала належних сум, а віднаймала податок так званим партизанам, а ці немилосердно грабували народ. Найбільше терпіли селяни, що в деяких околицях попали в таку нужду, що жили тільки вівсяним хлібом. Унаслідок цієї скрути у різних місцях прийшло до розрухів, а врешті до загального руху, що дістав назву Фронди.
Опозицію розпочав паризький парламент, що бажав добути собі назад права, втрачені за Рішельє. Він не хотів прийняти нових фінансових едиктів і навіть спротивився королівському наказові у цій справі. По стороні парламенту стали три інших «суверенних двори», а саме рахункова палата, скарбовий двір і велика рада. Вони зійшлися на спільному засіданні в 1648 р. й ухвалили, що без згоди парламенту не можна накладати податку, зажадали ліквідувати партизанів й інтендантів та обнизити податки. Мазаріні не хотів іти на ніякі уступки й наказав навіть ув'язнити двох членів парламенту. Тоді паризьке міщанство взялося за зброю, побудувало барикади й присилувало владу визволити в'язнів. По стороні
міщанства стали також аристократія, вище духовенство і деякі генерали, наприклад, великий полководець Тюрен. Розрухи стали такі грізні, що'королева разом із двором мусила залишити Париж. У тому самому часі вибухла революція в Англії, і короля покарано смертю, — це вплинуло також на настрої в Парижі. Мазарінґ погодився прийняти частину умов опозиції і на якийсь час утримався при уряді. Але коли королева за його порадою наказала ув'язнити князя Конце та інших проводирів Фронди, опозиція повстала проти всемогутнього міністра, і він мусив був покинути Францію та виїхати до Німеччини в 1651 р. Але пізніше між самими представниками аристократії виникли непорозуміння, і врешті прийшло до кривавої боротьби між Конде та Тюреном. Тоді всі зрозуміли, що для впорядкування відносин треба сильної влади. Мазаріні знайшов своїх прихильників і вернувся до Парижа, де недавні противники кардинала вітали його як тріумфатора.
Фронда була останньою спробою аристократії добути давні феодальні права. Французькі вельможі у цій боротьбі не виказували ніякого уміння правити державою, деякі з них прямо скомпрометувалися, шукаючи допомоги за границею. Патріотичне французьке громадянство зневірилося у своїх давніх проводирях і майбутнє Франції бачило не в своїх «вольностях», а в сильній монархії.
Коли вже внутрішня війна закінчилася, Франція звернула свої сили знову проти Іспанії. Мазаріні склав тоді союз із Кромвелем, революційним володарем Англії, скріпив союз із Швецією і приєднав собі німецьких рейнських князів. З уваги на цю коаліцію Іспанія погодилася закінчити довголітню війну. У так званому Піренейському мирі, підписанім над річкою Бідассоа у Піренеях 1659 «p., Франція добула на півночі графство Артуа і деякі міста у Фландрії, на полудні Русільон у Піренеях, а на заході в Альпах твердиню Шнерольо. Здобутки були невеликі, але мир був почесний для Франції, бо стверджував її перевагу над Іспанією. Обі династії обіцяли одна одній приязнь і зав'язалися подружнім зв'язком: Людовік XIV взяв за жінку Марію Терезу, доньку іспанського короля Філіппа IV. Це було останнім ділом Мазаріні Він умер у 1661 p., залишаючи Францію впорядковану внутрішньо і сильну назверх. Рішельє і Мазаріні були творцями величі й могутності Франції; на покладених ними основах оперлася монархія Людовіка XIV.
Англія. Яків L До абсолютизму на зразок Франції змагала також нова англійська династія — Стюартів. Перший із цього роду, Яків І (1603—1625), син Марії Стюарт і Генріха Дернлі, був спочатку королем Шотландії, а по смерті Єлизавети одержав також англійський престіл. Він виховався під впливом пресви-теріян, визначався значною богословською освітою і не раз забирав голос у релігійних питаннях. Але при тому був гордовитий і недоступний, не вмів приєднувати собі людей, все зазначував божеське походження своєї влади, і це причинилося немало до його непорозумінь з англійцями.
Він силою примушував їх складати присягу на супрематію і врешті накинув їм вибраних ним самим єпископів. До католиків відносився спочатку досить лагідно, не переслідував, так званих рекузантів, що відмовлялися брати участь в англійських богослужбах, але не погодився на толеранційний едикт для католицької церкви. Через те католики почали відноситься до нього з усе більшою ворожістю: вони ж мали надію, що син католички Марії Стюарт вестиме справді католицьку політику. Врешті в 1605 р. кілька фанатиків приготовили так званий пороховий заговір: вибух пороху, приміщеного у пивницях парламенту, мав спричинити смерть короля і членів обох палат. Але заговір було відкрито, і король покарав усіх католиків грошовими карами та присилував їх до нової присяги вірності, що ніякі папські накази не схилять їх до виступів проти короля.
Уже в перших роках свого володіння Яків попав у непорозуміння з парламентом. За Єлизавети парламент без протестів приймав усі. доручення королеви, бо патріотично настроєні аристократія й міщанство бачили, що вона все має на оці добро Англії. Єлизавета також ніколи не піддавала у сумнів прав парламенту. Яків від початку почав ігнорувати парламент і відкрито зазначував, що народне представництво існує тільки завдяки добрій волі короля. На ці зачіпки парламент відповів легальною опозицією — не хотів ухвалити нових податків. Розлючений Яків розпустив парламент і кілька років рядив без палат. Гроші добував із примусових позичок, що їх накладав на багатіших мешканців, продавав монополії, установив нову нижчу шляхту, так званих баронетів, продавав за гроші патенти для неї, підвищив самовільно привозове й вивозове мито. У заграничній політиці король перейшов рішуче на сторону Габсбургів, не хотів дати допомоги своєму зятеві Фрідріхові V, «зимовому королеві» Чехії, укладав план подружжя сина Карла з іспанською князівною.
Коли вичерпалися цілком фінансові засоби, Яків мусив скликати знову парламент у 1621 р. Палата виступила тоді з критикою королівської управи і зажадала, щоб король звільнив з уряду лорда-канцлера Бекона з Верулама, визначного філософа, якому закидали перекупність. Яків мусив на це погодитися. Але коли парламент почав критикувати загранич-ну його політику, Яків заявив, що це виключне право корони а права парламенту — це тільки привілеї, що виходять з королівської ласки. Члени палати громад внесли проти цієї заяви протест до протоколу, що вольності парламенту — це дідичне право англійців; що парламент має право не тільки ухвалювати закони й податки, але давати також поради королеві в інших важливих справах; що членам парламенту належаться свобода голосу й безпека особи. Король попав тоді в таку лють, що власноручно подер протокол, розпустив парламент і кількох депутованих наказав ув'язнити. Так почалася боротьба між королем і парламентом за провід у державі.
Яків за всяку ціну хотів перевести свій план іспанського подружжя свого сина. Молодий Карл разом із князем Бекінгемом потайно під чужими іменами виїхали у подорож до Мадрида. Там прийняли їх із великими по честями, але до подружжя не дійшло: Іспанія не хотіла по годитися на жадання Англії, щоб привернути князівство «зимовому королеві».
Карл І. Син Якова, КарлТ (1625—1649), змагав так само до абсолютизму, але вмів поводитися зручніше, ніж батько, і його боротьба з парламентом спочатку не приймала різких форм. Парламент від початку зазначував свої законодавчі права. Коли король зажадав ухвалення портового мита (т. зв. грошей від тонн і фунтів), палата ухвалила його не на цілий час володіння, як це було дотепер у звичаї, а тільки на один рік. Тоді король розпустив парламент, а потім те саме зробив із другим. Третій парламент, з 1628 p., зажадав, щоб король затвердив так зване прохання про право, а саме щоб признав право парламенту ухвалювати податки і позички та забезпечив, що громадян не буде в'язнити без судового присуду. Король прийняв ці домагання, і тоді парламент ухвалив фонди на війну, що її Карл розпочав із Францією в обороні гугенотів. Але невдовзі знову прийшло до непорозумінь через податки, король розпустив парламент і взявся правити краєм самовладно.
Головними дорадниками Карла були великий скарбник Річард Вестон, намісник Ірландії лорд Страффорд і архієпископ Вільям Лад. Вони були прихильниками абсолютизму, що так успішно розвивався у Франції, і підтримували короля в його змаганнях. Щоб мати вільну руку до поладнання внутрішніх справ, Карл помирився з Францією в 1629 р. й з Іспанією у 1630 р. та залишив справу гугенотів і «зимового короля». Таким способом Англія усунулася від справ континенту в часі, коли саме приходило до головного зудару між Францією та Габсбургами в Німеччині
Головну увагу король звернув на те, щоб зорганізувати фінанси без допомоги парламенту. Його міністри радили собі так, що стягали дотеперішні податки без правної основи, а до того відновлювали давно забуті права корони. Так, вони накладали великі суми на землевласників, що не могли виказатися документами власності; багато земель відібрали з приватних рук і признали власністю корони; наложили високі кари на громадян, що без дозволу побудували нові доми в околиці Лондона; оподаткували сіль, вино, мило, шкіру й різні засоби першої потреби; назначили постійний податок на будову флоту, хоч до того часу його збирали тільки у надзвичайних випадках; вели торгівлю монополіями та ін. Всі ті розпорядки затверджували так звана Зоряна палата і Висока комісія — установи, складені з королівських урядовців. Рівночасно заведено гострий Ісурс у релігійних справах. Архієпископ Лад виступив із теорією про божеське право королів й обов'язок підданих слухати королівських наказів у справах сумління. На цій оснбві Карл проголосив обов'язкову приналежність всіх громадян до англіканської церкви й почав переслідування демократичних пуритан. Прихильників кальвінізму карали в'яз- ницею і грошовими карами, а деколи ще більш жорстоко: пуританинові Прієнові, що у своїй книжці виступав проти танків і театру, публічно відрубали вуха. Щоб притягнути народ до англійського віросповідання, Карл наказав прикрашати церкви мальовилами й іконами й уладжувати величаві богослужби.
Але пуритани уперто трималися своєї віри, й багато їх емігрувало тоді до Північної Америки.
Революція в Англії Королівські розпорядки викликали велике невдоволення серед народу, але Англія була настільки стероризована, щодо відкритого бунту поки що не "прийшло. Натомість проти нового режиму повстала Шотландія. Карл намагався і там завести англіканську церкву, настановив церковну єрархію, видав нові церковні закони і завів обов'язковий англіканський молитовник. Шотландці обновили давній союз в обороні віри, так званий кевнент, скликали національний синод і святочно осудили всі королівські реформи. Щоб утихомирити країну; Карл скликав шотландський парламент, але не міг уже спинити повстання, що вибухло з незвичайною силою. Почалася війна.
Щоб добути засоби проти збунтованої провінції, Карл мусив скликати англійський парламент— після 11 років перерви. Але опозиція в палаті громад під проводом Джона Піма виступила рішуче проти уряду і відмовилася ухвалювати будь-які податки, поки король не змінить своєї політики. Карл швидко розпустив цей «короткий парламент», а гроші на війну почав стягати прямо з шляхти і духовенства. Тим часом повстанці опанували Шотландію, і їх військо ввійшло до Англії. Під звуки побожних пісень, під проводом своїх провідників пуритани йшли проти короля.
Карл склав із шотландцями перемір'я і скликав у 1640 р. новий парламент, що пізніше дістав назву «довгого». Громадянство привітало скликання парламенту як доказ, що королівський абсолютизм іде до занепаду. Опозиція була певна своєї перемоги. Палата громад не хотіла навіть приступити до нарад над фінансами, а виступила з жалобами проти політики уряду. Страффорда і Лада поставлено в стан обжалування як відповідальних за всі безправні закони і замкнено у в'язниці. Щоб їх рятувати, Карл пішов на уступки: утворив міністерство з-поміж членів опозиції і дав згоду на закон, що v парламент має збиратися щотретій рік, і тільки за його згодою король може його розпустити. Але все ж міністрам іх провин не даровано: Страффорд загинув на ешафоті, а Лад залишився у в'язниці. Знесено також Зоряну палату і Високу комісію. Отже, король потерпів повну невдачу.
Але він не тратив надії, що зможе ще перемогти парламент. Тому він рішив наперед заспокоїти Шотландію, виїхав до Единбурга й затвердив усі постанови шотландського парламенту та церковного синоду. Тим часом у лондонському парламенті прийшло до, поділу на дві партії — радикальних пуритан, яких називано «круглоголовими» (від зачіски), і прихильників королівської влади, так званих кавалерів. Радикальна партія провела гостру резолюцію проти короля, так звану велику демонстрацію. Карла підозрювали, що він викликав в Ірландії повстання, щоб цим способом скріпити свою владу. Далі «круглоголові» перевели ухвалу що єпископи мають залишити вищу палату. Король, бачучи, що значна частина послів противиться тим ухвалам, рішився виступити проти опозиції й обжалував п'ятьох її проводирів за зраду стану. Коли палати не хотіли їх видати, Карл подався до, парламенту з 500 озброєними гвардійцями, щоб перевести свою постанову. Але обжалувани утеклі з Лондона, а депутовані прийняли короля криками «Привілеї!» Оборона привілеїв народу проти абсолютизму стала тепер гаслом дня. Міська рада стала в обороні парламенту і рішила виставити військо для його охорони. Тоді Карл залишив столицю в 1642 р.
Розпочалася війна. По стороні короля стали північні й середні округи Англії, що в них вплив мали шляхта й англіканська церква, а також кельтські католики. Парламент розпоряджав силами полудня, опирався головно на Лондоні, а також захопив під свою владу флот. Спочатку королеві служило щастя. Він розпочав наступ і підійшов аж до Лондона та заложив свій табір в Оксфорді. Тут він зібрав прихильних собі лордів і депутованих і відкрив свій парламент. Здавалося, що король зможе перемогти повстанців. Але проводир опозиції Пім увійшов у переговори із шотландським парламентом і приєднав його допомогу для англійського повстання. Шотландці спочатку держалися нейтрально, а коли королівські сили зросли, налякалися, що король відбере їм релігійні права, і ришилися йти рука в руку з англійцями.
Занепад монархії. В армії парламенту настав новий рух, коли до більшого впливу дійшов Олівер Кромвель (1599—1658). Він походив із старого лицарського роду, освіту добув у Кембріджі, від молодих років був під впливом пуритан і пізніше перейшов до крайнього пуританського відламу. У Кембріджській окрузі обрано його депутованим до «довгого парламенту». Коли почалася громадянська війна, він своїм коштом утворив відділ драгунів з-поміж своїх селян і державців. У його війську панували залізна дисципліна, воєнний дух і релігійний фанатизм. Не вільно було пити, бавитися, проклинати, а вояки перебували увесь час у молитві, співах і на проповідях. Кромвель з особливим завзяттям виступив проти короля. Коли інші повстанці запевняли, що воюють не з королем, а з королівськими дорадниками, він заявляв, що готовий короля застрілити так само, як кожного іншого.
Кромвелів полк визначився у боях під Марстенмуром і Ньюбері в 1644 р. та під Несбі в 1645 р., так що парламент окремою ухвалрю віддав йому провід над кіннотою. З того часу королівським військам велося все гірше. Вони не мали талановитих полководців, а передусім не було в них такого фанатизму, як у повстанців. Карл бачив ці невдачі й рішився на ризи-ковний крок: перебраний за слугу, покинув Оксфорд і виїхав до Шотландії. Він мав надію, що шотландський нарід допоможе йому як королеві із шотландської династії. Але шотландці поставили йому дуже радикальні домагання, між іншим знести цілком єпископський устрій і віддати на двадцать років всі морські і сухопутні сили під управу парламенту. Карл не хотів на це погодитися, шотландський уряд ув'язнив його та видав англійському парламентові в 1647 р.
Тим часом серед англійських повстанців прийшов розлад на релігійно-політичному тлі. Повстали одна проти одної дві релігійні партії — пресвитер і я н и та індепен-девти. Пресвитеріяни бажали завести в Англії церковний устрій на лад Шотландії. Вони усували єпископів і заводили так званий синодальний лад, в якому громада рішала про церковні справи; очищували церкви з образів, фігур і всяких прикрас, уважаючи їх за прояви забобонів. Проти релігійних противників пресвитеріяни виступали з незвичайним фанатизмом і між іншим спричинили засуд смерті на архієпископа Лада (1645 p.). Індепенденти трималися також кальвіністських поглядів, але не хотіли прийняти шотландського устрою, уважаючи його чужим для Англії. Вони виступали проти деспотизму пресвитеріянських духівників і жадали для кожної громади прав рішати про церковні справи. Індепенденти були прихильниками толеранції, дозволяли кожному вирішувати на свій погляд релігійні питання, всякий примус уважали не-християнським ділом.
Пресвитеріяни мали свою більшість у парламенті, індепенденти спиралися на армії. Між обома партіями прийшло тепер до боротьби. Коли король був уже в полоні, парламент уважав війну за покінчену і рішив розпустити військо. Цим він думав зменшити впливи індепендентів. При тому парламент готовий був привернути владу королеві, якщо він зречеться влади над військом і дасть згоду на пресвитеріяльний устрій. Але військо не захотіло розійтися, вимагало заслуженої плати і виступило проти «тиранії» парламенту. Відділ кінноти під проводом корнета Джойса напав на королівську садибу і вивіз короля до армії. Військо рушило на Лондон і ви-могло на парламенті, щоб він видав пресвитеріянських проводирів.
Від того часу індепенденти мали все більший вплив на події Кромвель, що був прихильником цієї партії, увійшов до тимчасового уряду, що мав вести управу Англії. В обороні короля виступили тепер шотландські пресвитеріяни, що неохоче відносилися до індепендентів, але Кромвель розбив їх військо під Престоном. Також англійський парламент розпочав переговори з королем, щоб не допустити до влади індепендентів. Але тоді військо виступило рішуче проти пресвитеріян і в грудні 1648 р. усунуло з палати громад 143 депутованих. Решта послів, в числі 80, прихильники індепендентів, творили від того часу так званий парламент-тулуб.
Тоді утворено надзвичайний суд і поставлено перед ним короля. Палата лордів запротестувала проти процесу, але палата громад заявила, що «народ є джерелом законної влади» і має право судити короля. Суд засудив Карла Стюарта як «тирана, зрадника, убивника і ворога держави» на кару смерті, і засуд виконано ЗО січня 1649 р. Так Карл головою заплатив за свої плани завести в Англії абсолютизм.
Республіка. Після Смерті короля парламент зніс королівство й палату лордів і проголосив республіку під назвою «народоправство без короля і вищої палати» 6 лютого 1649 р. Законодавчу владу задержав парламент-тулуб, збільшений до 150 послів. Виконавча влада належала до державної ради з 41 члена. Утворено було новИй найвищий трибунал (на місце Зоряної палати), що мав розслідувати злочини проти держави. Секретарем уряду був славний поет Джон Мільтон, що належав до індепендентів і своїми гарячими писаннями немало причинився до перемоги республіканців.
Але нова республіка не мала ще сильних основ. Індепенденти мали значення тільки у війську, а серед народу не добули собі популярності Проти них виступали і пресви-теріяни, Л католики. Появилася ще одна секта, ворожа індепендентам, так звані квакери («дрижучі»); її основни-ком був Джордж Фокс, що перейшов усю Англію, прибраний у шкуру, проповідував нове царство Боже і накликував до покути: «Дрижіть перед словом Господа!» Прихильники нової науки, переслідувані в Англії, у великому числі переселилися до Америки.
Проти республіканської влади піднялися тоді Ірландія і Шотландія. Ірландія під час реформації залишилася католицька й вороже відносилася до англіканської Англії. Карл І мав там уже прихильників, а після.його смерті.ірландська шляхта проголосила королем його сина, Карла П. Кромвель із своїм військом виправився до Ірландії і жорстоко здушив повстання. Деякі оселі вирізано до останнього чоловіка, а англійські суди ще довгий час видавали засуди смерті та заслання на учасників ворохобні. З деяких округ виселено все населення, а на їх місце спроваджено англійських колоністів. Але ірландці все-таки не припинили боротьби зі зненавидженими наїзниками. Повстанні ватаги знаходили захист у лісах і багнах і все непокоїли англійських поселенців.
Кромвель рушив потім до Шотландії Туди явився сам Карл П, затвердив права парламенту і релігійні свободи, і народ став у його обороні. Під Денвером у 1650 р. прийшло до бою між пресвитеріянами та індепендентами, в якому обидва війська вийшли одне проти одного з побожними співами. Переміг Кромвель. Незважаючи на невдачу, Карл П святочно коронувався і рушив із своїм військом до Англії, закликаючи до себе прихильників королівства. У другому бою, під Вурстером у 1650 p., републіканці погромили його, і він ледве спасся до Франції. Тоді до Шотландії увійшов генерал Монк і там винищив прихильників королівства.
Перемоги в Шотландії й Ірландії утвердили республіканський лад в Англії. Уряд, щоб більше приєднати собі громадянство, почав провадити широку закордонну політику. В жовтні 1653 р. парламент проголосив так званий навігаційний акт про імпорт чужих продуктів до Англії. Європейські товари можна було привозити тільки на кораблях країни, що іх витворювала, або на англійських, а колоніальні продукти й рибу — тільки на англійських. Цей закон був звернений проти Нідерландів, що під час громадянської війни опанували ввесь імпорт Англії. Нідерланди, загрожені в своїй торгівлі, виповіли Англії війну в 1652—1654 pp. У перших боях англійцям не повелося. Англійським адміралом був Роберт Блек, що не мав навіть рангу капітана корабля і щойно вчився мореплавства. Нідерландський адмірал Тромп після перемоги під Де-вером, при гирлі Темзи, вивісив на щоглі свого корабля мітлу на знак того, що нідерландці очистять все море від англійського флоту. Але Блек у скорому часі дорівняв старим морякам, і в рішальнім бою під Схевенінгеном коло голландського берега в 1653 р. англійці перемогли, а Тромп гіоляг. Нідерланди остаточно визнали навігаційний акт. Це була друга з черги перемога Англії на морі — після знищення Великої армади. Англія зайняла відтепер перше місце серед морських великодержав.
Управа Кромвеля. Перемоги у закордонній політиці допомогли впорядкувати внутрішні відносини. Завдяки воєнним перемогам військо мало тепер вирішний вплив на політику. В його колах виринуло домагання перевести чистку парламенту й увести до нього «людей побожних і таких, що не жадають грошей». Кромвель перевів цю реконструкцію у квітні 1653 р. Увійшов до парламенту з відділом вояків і почав викидати одного за одним послів зі словами: «Ти є пияк!», «Ти — розпусник!» та ін. Військова рада під проводом Кромвеля визначила тепер новий парламент — так званий «малий», «святий» або «бербонівський», від імені спікера (предсідника) Бербона. Цей парламент мав бути представництвом у сієї держави; окрім депутованих Англії входили до нього уперше посли Шотландії та Ірландії. Кромвель став на чолі державної ради як досмерт-ний лорд -протектор, тобто президент республіки (1653—1658).
Кромвель від того часу рядив Англією, як справжній монарх. Він вернувся до традицій Єлизавети, намагався відкрити Англії шлях на море і привернути їй значення в європейській політиці. Він увійшов у союз із Швецією та Францією і наново почав війну з Іспанією (1654—1659) за владу над колоніями.
Вільям Бен в 1655 p. добув Ямайку, і таким робом Англія стала співвласницею Середньої Америки. Рівночасно Роберт Блек появився з англійським флотом на Середземному морі, погромив африканських піратів, розбив іспанський флот коло Те-неріфа і забрав великий вантаж срібла. Він помер у поворотній дорозі недалеко берегів Англії у 1657 р., й англійці вшанували його як одного з найперших своїх героїв. У 1658 р. Англія до- І була в іспанських Нідерландах твердиню Дінкірхен (Дюнкерк) і утвердила свою владу над Каналом.
Ці перемоги вкрили ім'я Кромвеля незвичайною славою. Але внутрішніх відносин своєї держави він таки не зміг дове- сти до порядку. Він пробував вернутися до парламентаризму, але парламент почав нову опозицію, і він мусив його розпустити. Тоді він завів чисто військову управу: край поділено на 12 і округ, і владу в них держали генерал-майори. Пізніше Кром- і вель скликав новий парламент, але заздалегідь очистив його І від непевних елементів. Парламент був уже такий покірний, І що жертвував протекторові королівську корону. Але армія І спротивилася цьому проектові, і Кромвель відмовився від ко- 1 рони. Зате він перевів закон, що протектор має право вибирати 1 свого наслідника і назначати вищу палату. Кромвель хотів та- Л ким способом забезпечити владу своєму синові, а рівночасно І притягнути до державної праці англійську шляхту. Але горда J аристократія відмовилася співпрацювати з протектором. При- 1 хильники монархії все ще не тратили надії, що Англія стане королівством. Серед боротьби з власним громадянством Олівер Кромвель умер 3 вересня 1658 р. у 59-му році життя. В англійській історії він займає одне з перших місць як один із основників великодержавного становища Англії.
Кінець республіки. Кромвель перед смертю визначив за наслідника свого сина Р і ч а р д а , і він зайняв уряд лорда-протёктора (1658—1659). Але Річард не дорівнював вдачею і талантом батькові, любив вигідне життя, «не був ані войовни-ком, ані молитовником». Військо відразу звернулося проти нього і зажадало, щоб військове командування відділити від протекторату. Щоб добути противагу проти армії, Річард скликав парламент на основі старої ординації, але нижча палата виступила відразу з принципіальними деклараціями про суверенність народу, і протектор мусив її розпустити. Тоді воєнна рада скликала старий парламент-тулуб, але й він не хотів улягати армії. Річард знеохотився тим і в 1659 р. зрікся протекторства. Тоді в державі не було вже ніякої влади і поширилася крайня анархія.
Із цього стану рішився вивести Англію старий генерал Джордж Монк, що впродовж кількох років був управи-- телем Шотландії. Він належав до прихильників Кромвеля, але був людиною тверезою і дійшов до переконання, що тільки королівська влада зможе довести Англію до ладу. Він очистив своє військо від індепендентів, зреорганізував його і рушив на англійську границю в 1660 р. Тоді в Лондоні прийшло до перевороту. Верх взяли помірковані елементи, прихильні монархії. Республіканських проводирів ув'язнено, й утворено нову державну раду. Парламент-тулуб рішив покликати назад вилучених послів, і так постав знову «довгий парламент», що означало поворот до передреволюційного ладу. Парламент назначив Монка полководцем англійських воєнних сил і головою державної ради, а потім саморозпустився.
Монк увійшов у переговори з королем Карлом П, що перебував у Брюсселі, і запросив його на англійський престіл. Король склав декларацію, в якій запевнив загальну амністію, свободу релігії, непорушність маєтностей і зобов'язався заплатити війську залеглу платню. Забезпеки інших громадянських свобід Карл не дав, і Монк не вимагав цього, бо вважав, що Англії поки що потрібна сильна королівська влада. У травні 1660 р. Карл II уладив святочний в'їзд до столиці, що вітала монархію як основу миру і порядку.
Серед таких відносин дійшов до старшого віку Людовік ХШ. Він відчував болюче особисті приниження, які мусив зносити від любимців матері, і за допомогою свого товарища Карла Ліні зорганізував заговір у 1617 р. Маршала Д'Анкра убив один із гвардійців. Юрба схопила його труп, волочила по вулицях і повісила на шибениці, а його жінку обжалувано за чародійство і покарано смертю, — така була ненависть до чужинців. Марія мусила виїхати з Парижа, а Людовік із радістю закликав: «Тепер я є королем!»
Але Людовік ХІП спочатку не вмів знайти собі відповідних співробітників, і на дворі суперничали різні аристократи. Основна зміна настала щойно тоді, коли на чолі уряду став кардинал Рішельє.
Жан Арман дю Плессі де Рішельє (1585—1642) походив із аристократичного роду й у молодості приготовлявся до військової служби. Але пізніше, щоб скорше добути кар'єру, перейшов до духовного стану і в 23-му році життя став єпископом в Люсоні. Відразу присвятився політиці й у Генеральних Станах 1614 р. виступав як оборонець прав духовенства. У 1616 р. увійшов до державної ради, а потім разом із ко-ролевою-матір'ю залишив Париж. Але пощастило йому довести до порозуміння королеви з сином, і тоді став дорадником Людовіка ХШ. У 1622 р. він дістав титул кардинала, а у 1624 р. король поставив його на чолі уряду. На цьому становищі він залишався аж до смерті в 1642 р.
Рішельє поставив собі за найперше завдання скріпити авторитет королівської влади — зробити короля необмеженим монархом. Він перестав скликати Генеральні Стани, на яких усе виринала опозиція проти короля, так само рідко скликав Про-вінціальнґСтани. Громадянство поволі, звикало до того, що джерелом законодавчої влади є сам король. Рішельє обмежив також права паризького парламенту, найвищого державного трибуналу. Був давній звичай, що всі закони й розпорядки короля записувано у книгах цієї установи; коли ж парламент відмовлявся реєструвати якийсь акт, то він ставав неважним, Тільки тоді, коли сам король на святочному засіданні наказував реєстрацію, парламент мусив акт прийняти. На одному з таких засідань Рішельє перевів едикт, яким король відібрав парламентові права й обмежив його владу до вузького обсягу. Таким способом ця могутня установа мусила покоротися королеві
Рішельє вів довголітню боротьбу з аристократією, що не хотіла зректися своїх прав і всякими способами старалася усунути всемогутнього міністра. Ці змагання підпирали королева Марія і брат Людовіка Гастон, князь Лотарінгії, що спочатку був дофіном, наслідником престолу. Аристократія стояла у зв'язках з Іспанією і безнастанно уладжувала заговори проти Рішельє, але він щасливо відкривав їх і гострими засобами придушував бунти. Щоб тримати цілу країну в послуху, Рішельє реорганізував адміністрацію і зробив її залежною від короля. При управителях провінцій, що походили з аристократичних родин, поставлено королівських урядовців, так званих інтендантів.
Релігійні справи Рішельє устроював відповідно до потреб держави. Хоч сам був представником ієрархії, він виступав усе,проти так званого ультрамонтанства, тобто напряму, що хотів зробити французьку церкву вповні залежною від сил «поза горами» (ультра монтес), — від Рима. Але ще більш енергійно він поборював політичну самостійність гугенотів. Двічі він вів із гугенотами відкриту війну (1624 і 1628 pp.), добув їх твердиню Ла-Рощель й інші міста безпеки, що їх вони мали від часів Нантського едикту 1598 р. Таким способом він зломив їх «державу в державі», але релігійної толеранції не нарушував, забезпечуючи її «едиктом ласки» в Нілі 1629 р.
Рівночасно Рішелье старався підняти силу Франції в Європі. За головного ворога він уважав Іспанію й упродовж довгих літ безнастанно підкопував її значення. Спочатку, коли ще внутрішні відносини Франції не були впорядковані, він не міг виступати до відкритої війни, а тільки підпомагав дипломатично і фінансово ворогів Габсбургів. Так він стояв у порозумінні з протестантами в Німеччині, підпомагав німецьких князів в їх акції проти Валенштайна, допоміг Густавові Адоль-фові помиритися з Польщею, намагався ослабити габсбурзькі впливи у Північній Італії. Він зорганізував велику протигаб-сбурзьку коаліцію, до якої належали Швеція, Нідерланди, Англія. Врешті в 1635 р. втягнув Францію у Тридцятилітню війну і забезпечив їй здобутки в Лотарінгії й Ельзасі. Врешті Рішельє своїми впливами допоміг Португалії добутися з-під іспанської влади в 1640 p., — найтяжчий удар, який він завдав Іспанії.
Рішелье дбав пильно про розвиток французької армії, творив флот й скріплював французькі колонії в Канаді. Для культурного підйому Франції велике значення мала Французька Академія, що її заснував Рішельє. Вона зайнялася розвитком мови і письменства.
В особистому житті кардинал любив зверхню пишноту й люксус. Він будував собі величаві палати, а найкраща з них у Парижі перейшла після його смерті на власність короля під назвою Королівської палати (Пале-Рояль). Він уладжував всякі бенкети, окружав себе численним почтом шляхти й служби, збирав твори мистецтва. Але поза тим всю свою діяльність присвячував величі французької держави. Коли вік лежав уже на смертному ложі і священик нагадав йому, щоб дарував провини своїм ворогам, кардинал відповів: «Я не мав інших ворогів, як тільки ворогів держави і короля».
Мазаріні. Після смерті Людовіка ХШ престіл одідичив його п'ятилітній син Людовік XIV (1643—1715). В його імені регенцію вела королева Анна, що походила з габсбурзького роду, але в цілості присвятилася інтересам Франції. Першим міністром став тепер кардинал Джуліо Мазаріні (по-французьки Мазарен; 1602—1661), якого поручив іще Рішельє. Він походив із Сицилії, студіював у Римі і вступив до папської служби та добув духовні свячення. Як папський нунцій, приїхав до Парижа, і тут Рішельє приєднав його до французької служби, добув для нього кардинальські відзнаки і зробив своїм співробітником Мазаріні продовжував тепер політику свого великого попередника. На вдивовижу всім королева-іспанка і міністр-італієць працювали разом для величі Франції.
За нового уряду Франція зазнала великих успіхів на німецькому фронті. Перемоги Людовіка Ангієна під Рокроа 1643 р. і Тюрена у Надрейнії і Нідерландах забезпечили Франції Лотарінгію й Ельзас. Вестфальский мир 1648 р. ствердив перевагу французької держави над Рейном.
Ця війна коштувала багато, і Мазаріні мусив завести нові податки. Ці розпорядки викликали загальне невдоволення, особливо тому, що держава сама не стягала належних сум, а віднаймала податок так званим партизанам, а ці немилосердно грабували народ. Найбільше терпіли селяни, що в деяких околицях попали в таку нужду, що жили тільки вівсяним хлібом. Унаслідок цієї скрути у різних місцях прийшло до розрухів, а врешті до загального руху, що дістав назву Фронди.
Опозицію розпочав паризький парламент, що бажав добути собі назад права, втрачені за Рішельє. Він не хотів прийняти нових фінансових едиктів і навіть спротивився королівському наказові у цій справі. По стороні парламенту стали три інших «суверенних двори», а саме рахункова палата, скарбовий двір і велика рада. Вони зійшлися на спільному засіданні в 1648 р. й ухвалили, що без згоди парламенту не можна накладати податку, зажадали ліквідувати партизанів й інтендантів та обнизити податки. Мазаріні не хотів іти на ніякі уступки й наказав навіть ув'язнити двох членів парламенту. Тоді паризьке міщанство взялося за зброю, побудувало барикади й присилувало владу визволити в'язнів. По стороні
міщанства стали також аристократія, вище духовенство і деякі генерали, наприклад, великий полководець Тюрен. Розрухи стали такі грізні, що'королева разом із двором мусила залишити Париж. У тому самому часі вибухла революція в Англії, і короля покарано смертю, — це вплинуло також на настрої в Парижі. Мазарінґ погодився прийняти частину умов опозиції і на якийсь час утримався при уряді. Але коли королева за його порадою наказала ув'язнити князя Конце та інших проводирів Фронди, опозиція повстала проти всемогутнього міністра, і він мусив був покинути Францію та виїхати до Німеччини в 1651 р. Але пізніше між самими представниками аристократії виникли непорозуміння, і врешті прийшло до кривавої боротьби між Конде та Тюреном. Тоді всі зрозуміли, що для впорядкування відносин треба сильної влади. Мазаріні знайшов своїх прихильників і вернувся до Парижа, де недавні противники кардинала вітали його як тріумфатора.
Фронда була останньою спробою аристократії добути давні феодальні права. Французькі вельможі у цій боротьбі не виказували ніякого уміння правити державою, деякі з них прямо скомпрометувалися, шукаючи допомоги за границею. Патріотичне французьке громадянство зневірилося у своїх давніх проводирях і майбутнє Франції бачило не в своїх «вольностях», а в сильній монархії.
Коли вже внутрішня війна закінчилася, Франція звернула свої сили знову проти Іспанії. Мазаріні склав тоді союз із Кромвелем, революційним володарем Англії, скріпив союз із Швецією і приєднав собі німецьких рейнських князів. З уваги на цю коаліцію Іспанія погодилася закінчити довголітню війну. У так званому Піренейському мирі, підписанім над річкою Бідассоа у Піренеях 1659 «p., Франція добула на півночі графство Артуа і деякі міста у Фландрії, на полудні Русільон у Піренеях, а на заході в Альпах твердиню Шнерольо. Здобутки були невеликі, але мир був почесний для Франції, бо стверджував її перевагу над Іспанією. Обі династії обіцяли одна одній приязнь і зав'язалися подружнім зв'язком: Людовік XIV взяв за жінку Марію Терезу, доньку іспанського короля Філіппа IV. Це було останнім ділом Мазаріні Він умер у 1661 p., залишаючи Францію впорядковану внутрішньо і сильну назверх. Рішельє і Мазаріні були творцями величі й могутності Франції; на покладених ними основах оперлася монархія Людовіка XIV.
Англія. Яків L До абсолютизму на зразок Франції змагала також нова англійська династія — Стюартів. Перший із цього роду, Яків І (1603—1625), син Марії Стюарт і Генріха Дернлі, був спочатку королем Шотландії, а по смерті Єлизавети одержав також англійський престіл. Він виховався під впливом пресви-теріян, визначався значною богословською освітою і не раз забирав голос у релігійних питаннях. Але при тому був гордовитий і недоступний, не вмів приєднувати собі людей, все зазначував божеське походження своєї влади, і це причинилося немало до його непорозумінь з англійцями.
Він силою примушував їх складати присягу на супрематію і врешті накинув їм вибраних ним самим єпископів. До католиків відносився спочатку досить лагідно, не переслідував, так званих рекузантів, що відмовлялися брати участь в англійських богослужбах, але не погодився на толеранційний едикт для католицької церкви. Через те католики почали відноситься до нього з усе більшою ворожістю: вони ж мали надію, що син католички Марії Стюарт вестиме справді католицьку політику. Врешті в 1605 р. кілька фанатиків приготовили так званий пороховий заговір: вибух пороху, приміщеного у пивницях парламенту, мав спричинити смерть короля і членів обох палат. Але заговір було відкрито, і король покарав усіх католиків грошовими карами та присилував їх до нової присяги вірності, що ніякі папські накази не схилять їх до виступів проти короля.
Уже в перших роках свого володіння Яків попав у непорозуміння з парламентом. За Єлизавети парламент без протестів приймав усі. доручення королеви, бо патріотично настроєні аристократія й міщанство бачили, що вона все має на оці добро Англії. Єлизавета також ніколи не піддавала у сумнів прав парламенту. Яків від початку почав ігнорувати парламент і відкрито зазначував, що народне представництво існує тільки завдяки добрій волі короля. На ці зачіпки парламент відповів легальною опозицією — не хотів ухвалити нових податків. Розлючений Яків розпустив парламент і кілька років рядив без палат. Гроші добував із примусових позичок, що їх накладав на багатіших мешканців, продавав монополії, установив нову нижчу шляхту, так званих баронетів, продавав за гроші патенти для неї, підвищив самовільно привозове й вивозове мито. У заграничній політиці король перейшов рішуче на сторону Габсбургів, не хотів дати допомоги своєму зятеві Фрідріхові V, «зимовому королеві» Чехії, укладав план подружжя сина Карла з іспанською князівною.
Коли вичерпалися цілком фінансові засоби, Яків мусив скликати знову парламент у 1621 р. Палата виступила тоді з критикою королівської управи і зажадала, щоб король звільнив з уряду лорда-канцлера Бекона з Верулама, визначного філософа, якому закидали перекупність. Яків мусив на це погодитися. Але коли парламент почав критикувати загранич-ну його політику, Яків заявив, що це виключне право корони а права парламенту — це тільки привілеї, що виходять з королівської ласки. Члени палати громад внесли проти цієї заяви протест до протоколу, що вольності парламенту — це дідичне право англійців; що парламент має право не тільки ухвалювати закони й податки, але давати також поради королеві в інших важливих справах; що членам парламенту належаться свобода голосу й безпека особи. Король попав тоді в таку лють, що власноручно подер протокол, розпустив парламент і кількох депутованих наказав ув'язнити. Так почалася боротьба між королем і парламентом за провід у державі.
Яків за всяку ціну хотів перевести свій план іспанського подружжя свого сина. Молодий Карл разом із князем Бекінгемом потайно під чужими іменами виїхали у подорож до Мадрида. Там прийняли їх із великими по честями, але до подружжя не дійшло: Іспанія не хотіла по годитися на жадання Англії, щоб привернути князівство «зимовому королеві».
Карл І. Син Якова, КарлТ (1625—1649), змагав так само до абсолютизму, але вмів поводитися зручніше, ніж батько, і його боротьба з парламентом спочатку не приймала різких форм. Парламент від початку зазначував свої законодавчі права. Коли король зажадав ухвалення портового мита (т. зв. грошей від тонн і фунтів), палата ухвалила його не на цілий час володіння, як це було дотепер у звичаї, а тільки на один рік. Тоді король розпустив парламент, а потім те саме зробив із другим. Третій парламент, з 1628 p., зажадав, щоб король затвердив так зване прохання про право, а саме щоб признав право парламенту ухвалювати податки і позички та забезпечив, що громадян не буде в'язнити без судового присуду. Король прийняв ці домагання, і тоді парламент ухвалив фонди на війну, що її Карл розпочав із Францією в обороні гугенотів. Але невдовзі знову прийшло до непорозумінь через податки, король розпустив парламент і взявся правити краєм самовладно.
Головними дорадниками Карла були великий скарбник Річард Вестон, намісник Ірландії лорд Страффорд і архієпископ Вільям Лад. Вони були прихильниками абсолютизму, що так успішно розвивався у Франції, і підтримували короля в його змаганнях. Щоб мати вільну руку до поладнання внутрішніх справ, Карл помирився з Францією в 1629 р. й з Іспанією у 1630 р. та залишив справу гугенотів і «зимового короля». Таким способом Англія усунулася від справ континенту в часі, коли саме приходило до головного зудару між Францією та Габсбургами в Німеччині
Але пуритани уперто трималися своєї віри, й багато їх емігрувало тоді до Північної Америки.
Революція в Англії Королівські розпорядки викликали велике невдоволення серед народу, але Англія була настільки стероризована, щодо відкритого бунту поки що не "прийшло. Натомість проти нового режиму повстала Шотландія. Карл намагався і там завести англіканську церкву, настановив церковну єрархію, видав нові церковні закони і завів обов'язковий англіканський молитовник. Шотландці обновили давній союз в обороні віри, так званий кевнент, скликали національний синод і святочно осудили всі королівські реформи. Щоб утихомирити країну; Карл скликав шотландський парламент, але не міг уже спинити повстання, що вибухло з незвичайною силою. Почалася війна.
Щоб добути засоби проти збунтованої провінції, Карл мусив скликати англійський парламент— після 11 років перерви. Але опозиція в палаті громад під проводом Джона Піма виступила рішуче проти уряду і відмовилася ухвалювати будь-які податки, поки король не змінить своєї політики. Карл швидко розпустив цей «короткий парламент», а гроші на війну почав стягати прямо з шляхти і духовенства. Тим часом повстанці опанували Шотландію, і їх військо ввійшло до Англії. Під звуки побожних пісень, під проводом своїх провідників пуритани йшли проти короля.
Карл склав із шотландцями перемір'я і скликав у 1640 р. новий парламент, що пізніше дістав назву «довгого». Громадянство привітало скликання парламенту як доказ, що королівський абсолютизм іде до занепаду. Опозиція була певна своєї перемоги. Палата громад не хотіла навіть приступити до нарад над фінансами, а виступила з жалобами проти політики уряду. Страффорда і Лада поставлено в стан обжалування як відповідальних за всі безправні закони і замкнено у в'язниці. Щоб їх рятувати, Карл пішов на уступки: утворив міністерство з-поміж членів опозиції і дав згоду на закон, що v парламент має збиратися щотретій рік, і тільки за його згодою король може його розпустити. Але все ж міністрам іх провин не даровано: Страффорд загинув на ешафоті, а Лад залишився у в'язниці. Знесено також Зоряну палату і Високу комісію. Отже, король потерпів повну невдачу.
Але він не тратив надії, що зможе ще перемогти парламент. Тому він рішив наперед заспокоїти Шотландію, виїхав до Единбурга й затвердив усі постанови шотландського парламенту та церковного синоду. Тим часом у лондонському парламенті прийшло до, поділу на дві партії — радикальних пуритан, яких називано «круглоголовими» (від зачіски), і прихильників королівської влади, так званих кавалерів. Радикальна партія провела гостру резолюцію проти короля, так звану велику демонстрацію. Карла підозрювали, що він викликав в Ірландії повстання, щоб цим способом скріпити свою владу. Далі «круглоголові» перевели ухвалу що єпископи мають залишити вищу палату. Король, бачучи, що значна частина послів противиться тим ухвалам, рішився виступити проти опозиції й обжалував п'ятьох її проводирів за зраду стану. Коли палати не хотіли їх видати, Карл подався до, парламенту з 500 озброєними гвардійцями, щоб перевести свою постанову. Але обжалувани утеклі з Лондона, а депутовані прийняли короля криками «Привілеї!» Оборона привілеїв народу проти абсолютизму стала тепер гаслом дня. Міська рада стала в обороні парламенту і рішила виставити військо для його охорони. Тоді Карл залишив столицю в 1642 р.
Розпочалася війна. По стороні короля стали північні й середні округи Англії, що в них вплив мали шляхта й англіканська церква, а також кельтські католики. Парламент розпоряджав силами полудня, опирався головно на Лондоні, а також захопив під свою владу флот. Спочатку королеві служило щастя. Він розпочав наступ і підійшов аж до Лондона та заложив свій табір в Оксфорді. Тут він зібрав прихильних собі лордів і депутованих і відкрив свій парламент. Здавалося, що король зможе перемогти повстанців. Але проводир опозиції Пім увійшов у переговори із шотландським парламентом і приєднав його допомогу для англійського повстання. Шотландці спочатку держалися нейтрально, а коли королівські сили зросли, налякалися, що король відбере їм релігійні права, і ришилися йти рука в руку з англійцями.
Занепад монархії. В армії парламенту настав новий рух, коли до більшого впливу дійшов Олівер Кромвель (1599—1658). Він походив із старого лицарського роду, освіту добув у Кембріджі, від молодих років був під впливом пуритан і пізніше перейшов до крайнього пуританського відламу. У Кембріджській окрузі обрано його депутованим до «довгого парламенту». Коли почалася громадянська війна, він своїм коштом утворив відділ драгунів з-поміж своїх селян і державців. У його війську панували залізна дисципліна, воєнний дух і релігійний фанатизм. Не вільно було пити, бавитися, проклинати, а вояки перебували увесь час у молитві, співах і на проповідях. Кромвель з особливим завзяттям виступив проти короля. Коли інші повстанці запевняли, що воюють не з королем, а з королівськими дорадниками, він заявляв, що готовий короля застрілити так само, як кожного іншого.
Кромвелів полк визначився у боях під Марстенмуром і Ньюбері в 1644 р. та під Несбі в 1645 р., так що парламент окремою ухвалрю віддав йому провід над кіннотою. З того часу королівським військам велося все гірше. Вони не мали талановитих полководців, а передусім не було в них такого фанатизму, як у повстанців. Карл бачив ці невдачі й рішився на ризи-ковний крок: перебраний за слугу, покинув Оксфорд і виїхав до Шотландії. Він мав надію, що шотландський нарід допоможе йому як королеві із шотландської династії. Але шотландці поставили йому дуже радикальні домагання, між іншим знести цілком єпископський устрій і віддати на двадцать років всі морські і сухопутні сили під управу парламенту. Карл не хотів на це погодитися, шотландський уряд ув'язнив його та видав англійському парламентові в 1647 р.
Тим часом серед англійських повстанців прийшов розлад на релігійно-політичному тлі. Повстали одна проти одної дві релігійні партії — пресвитер і я н и та індепен-девти. Пресвитеріяни бажали завести в Англії церковний устрій на лад Шотландії. Вони усували єпископів і заводили так званий синодальний лад, в якому громада рішала про церковні справи; очищували церкви з образів, фігур і всяких прикрас, уважаючи їх за прояви забобонів. Проти релігійних противників пресвитеріяни виступали з незвичайним фанатизмом і між іншим спричинили засуд смерті на архієпископа Лада (1645 p.). Індепенденти трималися також кальвіністських поглядів, але не хотіли прийняти шотландського устрою, уважаючи його чужим для Англії. Вони виступали проти деспотизму пресвитеріянських духівників і жадали для кожної громади прав рішати про церковні справи. Індепенденти були прихильниками толеранції, дозволяли кожному вирішувати на свій погляд релігійні питання, всякий примус уважали не-християнським ділом.
Пресвитеріяни мали свою більшість у парламенті, індепенденти спиралися на армії. Між обома партіями прийшло тепер до боротьби. Коли король був уже в полоні, парламент уважав війну за покінчену і рішив розпустити військо. Цим він думав зменшити впливи індепендентів. При тому парламент готовий був привернути владу королеві, якщо він зречеться влади над військом і дасть згоду на пресвитеріяльний устрій. Але військо не захотіло розійтися, вимагало заслуженої плати і виступило проти «тиранії» парламенту. Відділ кінноти під проводом корнета Джойса напав на королівську садибу і вивіз короля до армії. Військо рушило на Лондон і ви-могло на парламенті, щоб він видав пресвитеріянських проводирів.
Від того часу індепенденти мали все більший вплив на події Кромвель, що був прихильником цієї партії, увійшов до тимчасового уряду, що мав вести управу Англії. В обороні короля виступили тепер шотландські пресвитеріяни, що неохоче відносилися до індепендентів, але Кромвель розбив їх військо під Престоном. Також англійський парламент розпочав переговори з королем, щоб не допустити до влади індепендентів. Але тоді військо виступило рішуче проти пресвитеріян і в грудні 1648 р. усунуло з палати громад 143 депутованих. Решта послів, в числі 80, прихильники індепендентів, творили від того часу так званий парламент-тулуб.
Тоді утворено надзвичайний суд і поставлено перед ним короля. Палата лордів запротестувала проти процесу, але палата громад заявила, що «народ є джерелом законної влади» і має право судити короля. Суд засудив Карла Стюарта як «тирана, зрадника, убивника і ворога держави» на кару смерті, і засуд виконано ЗО січня 1649 р. Так Карл головою заплатив за свої плани завести в Англії абсолютизм.
Республіка. Після Смерті короля парламент зніс королівство й палату лордів і проголосив республіку під назвою «народоправство без короля і вищої палати» 6 лютого 1649 р. Законодавчу владу задержав парламент-тулуб, збільшений до 150 послів. Виконавча влада належала до державної ради з 41 члена. Утворено було новИй найвищий трибунал (на місце Зоряної палати), що мав розслідувати злочини проти держави. Секретарем уряду був славний поет Джон Мільтон, що належав до індепендентів і своїми гарячими писаннями немало причинився до перемоги республіканців.
Але нова республіка не мала ще сильних основ. Індепенденти мали значення тільки у війську, а серед народу не добули собі популярності Проти них виступали і пресви-теріяни, Л католики. Появилася ще одна секта, ворожа індепендентам, так звані квакери («дрижучі»); її основни-ком був Джордж Фокс, що перейшов усю Англію, прибраний у шкуру, проповідував нове царство Боже і накликував до покути: «Дрижіть перед словом Господа!» Прихильники нової науки, переслідувані в Англії, у великому числі переселилися до Америки.
Проти республіканської влади піднялися тоді Ірландія і Шотландія. Ірландія під час реформації залишилася католицька й вороже відносилася до англіканської Англії. Карл І мав там уже прихильників, а після.його смерті.ірландська шляхта проголосила королем його сина, Карла П. Кромвель із своїм військом виправився до Ірландії і жорстоко здушив повстання. Деякі оселі вирізано до останнього чоловіка, а англійські суди ще довгий час видавали засуди смерті та заслання на учасників ворохобні. З деяких округ виселено все населення, а на їх місце спроваджено англійських колоністів. Але ірландці все-таки не припинили боротьби зі зненавидженими наїзниками. Повстанні ватаги знаходили захист у лісах і багнах і все непокоїли англійських поселенців.
Кромвель рушив потім до Шотландії Туди явився сам Карл П, затвердив права парламенту і релігійні свободи, і народ став у його обороні. Під Денвером у 1650 р. прийшло до бою між пресвитеріянами та індепендентами, в якому обидва війська вийшли одне проти одного з побожними співами. Переміг Кромвель. Незважаючи на невдачу, Карл П святочно коронувався і рушив із своїм військом до Англії, закликаючи до себе прихильників королівства. У другому бою, під Вурстером у 1650 p., републіканці погромили його, і він ледве спасся до Франції. Тоді до Шотландії увійшов генерал Монк і там винищив прихильників королівства.
Перемоги в Шотландії й Ірландії утвердили республіканський лад в Англії. Уряд, щоб більше приєднати собі громадянство, почав провадити широку закордонну політику. В жовтні 1653 р. парламент проголосив так званий навігаційний акт про імпорт чужих продуктів до Англії. Європейські товари можна було привозити тільки на кораблях країни, що іх витворювала, або на англійських, а колоніальні продукти й рибу — тільки на англійських. Цей закон був звернений проти Нідерландів, що під час громадянської війни опанували ввесь імпорт Англії. Нідерланди, загрожені в своїй торгівлі, виповіли Англії війну в 1652—1654 pp. У перших боях англійцям не повелося. Англійським адміралом був Роберт Блек, що не мав навіть рангу капітана корабля і щойно вчився мореплавства. Нідерландський адмірал Тромп після перемоги під Де-вером, при гирлі Темзи, вивісив на щоглі свого корабля мітлу на знак того, що нідерландці очистять все море від англійського флоту. Але Блек у скорому часі дорівняв старим морякам, і в рішальнім бою під Схевенінгеном коло голландського берега в 1653 р. англійці перемогли, а Тромп гіоляг. Нідерланди остаточно визнали навігаційний акт. Це була друга з черги перемога Англії на морі — після знищення Великої армади. Англія зайняла відтепер перше місце серед морських великодержав.
Управа Кромвеля. Перемоги у закордонній політиці допомогли впорядкувати внутрішні відносини. Завдяки воєнним перемогам військо мало тепер вирішний вплив на політику. В його колах виринуло домагання перевести чистку парламенту й увести до нього «людей побожних і таких, що не жадають грошей». Кромвель перевів цю реконструкцію у квітні 1653 р. Увійшов до парламенту з відділом вояків і почав викидати одного за одним послів зі словами: «Ти є пияк!», «Ти — розпусник!» та ін. Військова рада під проводом Кромвеля визначила тепер новий парламент — так званий «малий», «святий» або «бербонівський», від імені спікера (предсідника) Бербона. Цей парламент мав бути представництвом у сієї держави; окрім депутованих Англії входили до нього уперше посли Шотландії та Ірландії. Кромвель став на чолі державної ради як досмерт-ний лорд -протектор, тобто президент республіки (1653—1658).
Кромвель від того часу рядив Англією, як справжній монарх. Він вернувся до традицій Єлизавети, намагався відкрити Англії шлях на море і привернути їй значення в європейській політиці. Він увійшов у союз із Швецією та Францією і наново почав війну з Іспанією (1654—1659) за владу над колоніями.
Ці перемоги вкрили ім'я Кромвеля незвичайною славою. Але внутрішніх відносин своєї держави він таки не зміг дове- сти до порядку. Він пробував вернутися до парламентаризму, але парламент почав нову опозицію, і він мусив його розпустити. Тоді він завів чисто військову управу: край поділено на 12 і округ, і владу в них держали генерал-майори. Пізніше Кром- і вель скликав новий парламент, але заздалегідь очистив його І від непевних елементів. Парламент був уже такий покірний, І що жертвував протекторові королівську корону. Але армія І спротивилася цьому проектові, і Кромвель відмовився від ко- 1 рони. Зате він перевів закон, що протектор має право вибирати 1 свого наслідника і назначати вищу палату. Кромвель хотів та- Л ким способом забезпечити владу своєму синові, а рівночасно І притягнути до державної праці англійську шляхту. Але горда J аристократія відмовилася співпрацювати з протектором. При- 1 хильники монархії все ще не тратили надії, що Англія стане королівством. Серед боротьби з власним громадянством Олівер Кромвель умер 3 вересня 1658 р. у 59-му році життя. В англійській історії він займає одне з перших місць як один із основників великодержавного становища Англії.
Кінець республіки. Кромвель перед смертю визначив за наслідника свого сина Р і ч а р д а , і він зайняв уряд лорда-протёктора (1658—1659). Але Річард не дорівнював вдачею і талантом батькові, любив вигідне життя, «не був ані войовни-ком, ані молитовником». Військо відразу звернулося проти нього і зажадало, щоб військове командування відділити від протекторату. Щоб добути противагу проти армії, Річард скликав парламент на основі старої ординації, але нижча палата виступила відразу з принципіальними деклараціями про суверенність народу, і протектор мусив її розпустити. Тоді воєнна рада скликала старий парламент-тулуб, але й він не хотів улягати армії. Річард знеохотився тим і в 1659 р. зрікся протекторства. Тоді в державі не було вже ніякої влади і поширилася крайня анархія.
Із цього стану рішився вивести Англію старий генерал Джордж Монк, що впродовж кількох років був управи-- телем Шотландії. Він належав до прихильників Кромвеля, але був людиною тверезою і дійшов до переконання, що тільки королівська влада зможе довести Англію до ладу. Він очистив своє військо від індепендентів, зреорганізував його і рушив на англійську границю в 1660 р. Тоді в Лондоні прийшло до перевороту. Верх взяли помірковані елементи, прихильні монархії. Республіканських проводирів ув'язнено, й утворено нову державну раду. Парламент-тулуб рішив покликати назад вилучених послів, і так постав знову «довгий парламент», що означало поворот до передреволюційного ладу. Парламент назначив Монка полководцем англійських воєнних сил і головою державної ради, а потім саморозпустився.
Монк увійшов у переговори з королем Карлом П, що перебував у Брюсселі, і запросив його на англійський престіл. Король склав декларацію, в якій запевнив загальну амністію, свободу релігії, непорушність маєтностей і зобов'язався заплатити війську залеглу платню. Забезпеки інших громадянських свобід Карл не дав, і Монк не вимагав цього, бо вважав, що Англії поки що потрібна сильна королівська влада. У травні 1660 р. Карл II уладив святочний в'їзд до столиці, що вітала монархію як основу миру і порядку.
