Подольська Культурологія (2003)
1. Міжособистісні стосунки
У свідомості українців « ідеальна родина» — це « традиційна» родина, що поєднує кілька поколінь, які живуть разом (дідусь і бабуся, батько і мати, діти, онуки).
Традиційна українська родина будується за принципом авторитаризму. Головою такої традиційної родини є «годувальник» — чоловік, що належить до середнього покоління. Як правило, саме він забезпечує основний прибуток родини, і саме йому належить вирішальне слово під час обговорення різних проблем сімейного життя.
Основні функції жінки в традиційній родині в Україні — «Дружина» і « мати». Саме жінка в такій родині стежить за порядком у будинку, готує їжу, виховує дітей тощо. «Чоловічі обов'язки» у родині полягають у виконанні роботи, яка вимагає фізичної сили (наприклад, перестановка меблів), чи пов'язана з ремонтом (квартири, сантехніки, побутової техніки і т.д. До речі, ознайомтесь з
Интернет-магазином сантехники, який дозволить вирішити ряд проблем в домі).
Відношення до старшого покоління в традиційній родині безумовно поважне, однак безперечного підпорядкування старшим не існує. Старше покоління, як правило, вважає себе вправі втручатися в життя своїх навіть дорослих дітей, критикувати їх і давати їм поради. Саме бабусі звичайно приймають найактивнішу участь у вихованні онуків.
Діти знаходяться на утриманні батьків, поки не починають забезпечувати себе самостійно (а це може відбутися й у досить дорослому віці). Однак фінансова допомога батьків часто продовжується навіть після знаходження дітьми самостійності. При цьому батьки не тільки матеріально забезпечують дітей, але і прагнуть контролювати їхні вчинки і впливати на їхні рішення: вибір кола спілкування, професії, місця роботи і т.д.
Слід зазначити, що все вище сказане відноситься до «ідеальної родини», стереотип якої існує в колективній свідомості українців. У реальному житті спостерігаються істотні відхилення від даного « ідеалу» (наприклад, зараз молоде покоління прагне жити окремо від батьків, чоловік далеко не завжди є головою родини, інакше розподіляються « чоловічі» і « жіночі» обов'язки в родині тощо).
Однак зазначений стереотип багато в чому визначає оцінку відносин у родині як «нормальних, правильних» чи « ненормальних, неправильних». Так, «ненормальним» вважається, якщо дружина заробляє більше, ніж чоловік, якщо вона займає більш високий соціальний стан, якщо вона ставить на перше місце кар'єру, а не будинок, якщо батьки відмовляються допомагати дорослим дітям, а бабусі і дідусі — братії активну участь у вихованні онуків. Майнові і грошові відносини в родині. Майнові і грошові відносини в Україні не прийнято оформлювати юридично. Більш характерним є вирішення майнових суперечок (наприклад, при розлученні, суперечках про спадщину і т.д.) усередині родини, звертання з цього приводу в суд сприймається як крайній заход. Якщо під час розлучення виникають питання про розподіл майна, то, відповідно до традиції, чоловік повинен залишити основну частину майна дружині і дітям. Гроші, що заробляються чоловіком і дружиною (чи всіма дорослими членами родини, якщо разом живуть кілька поколінь), є загальними і витрачаються спільно. Але це не означає, що кожен дорослий член родини не має «кишенькових» грошей для особистих витрат.
У родинах в Україні, як правило, немає твердого бюджету як чіткого планування усіх витрат у родині. Звичайно плануються великі витрати, на які відкладаються гроші. Решта грошей витрачаються спонтанно. Це одна з причин того, що українцям часто не вистачає грошей до чергової зарплати, і тому вони можуть брати гроші в борг один у одної о (невеликі суми і на обмежений час — «до зарплатні» — розмовне).
Традиційно в родинах батьки допомагають дорослим дітям у вирішенні їхніх фінансових проблем, що сприймається дітьми як норма. Однак у даний час спостерігається зворотна тенденція: діти незалежно від віку, якщо вони заробляють більше своїх батьків, надають їм активну фінансову допомогу.
Багато іноземців, що живуть в Україні, відзначають, що в громадських місцях українці виглядають занадто серйозними, навіть похмурими і мало посміхаються. Це пов'язано, мабуть, з тим, що «нормальним» (нейтральним) є, скоріше, відсутність посмішки, що не означає поганого ставлення до співрозмовника і небажання спілкуватися. І навпаки, посмішка завжди виражає симпатію і добре відношення. Наприклад, якщо продавець чи офіціант не посміхаються Вам, це не означає, що вони нечемні, погано виховані чи не хочуть Вас обслуговувати.
У громадських місцях, у транспорті і т.д. поведінка українців відносно до незнайомої людини може бути сприйнята як агресивна. При будь-якому, навіть незначному і випадковому конфлікті вони часто воліють займати активно-оборонну позицію; так, наприклад, при випадковому зіткненні на вулиці з боку «винуватця» може підти не вибачення, а прояв незадоволення, виражений у досить грубій формі.
В Україні можна зіштовхнутися із так званим «комплексом вахтера». Мається на увазі, що люди, які мають «владу», особливо невелику (наприклад, вахтери, охоронці, секретарі, дрібні чиновники), усіля-ко намагаються цю владу показати. Цим, зокрема, пояснюються поведінка деяких працівників міліції, які можуть розмовляти в дуже категоричній формі, вимагати обов'язкового підпорядкування і, як правило, не терплять заперечень.
Відношення до часу. У людей в Україні є своє уявлення про точність і пунктуальність. Людина, що постійно і/чи набагато спізнюється, може викликати в них роздратування. Разом з тим, українці, як правило, досить вільно поводяться з часом, тому багато з них вважають, що вони непунктуальні. Так, навіть запізнення до 10 хвилин може сприйматися українцями як цілком припустиме. Однак бувають ситуації, коли запізнення не допускається (наприклад, важливі ділові зустрічі).
Часто, призначаючи зустріч, люди називають приблизний час (наприклад, « годин у сім», «близко до другої», «дня через два»).
Подібне відношення до часу можна спостерігати й у «офіційних» ситуаціях. Наприклад, далеко не завжди дотримуються розклад руху транспорту, години роботи і прийому тих або інших осіб чи установ. Так, якщо начальник назначає зустріч підлеглому у конкретний час, то це не означає, що зустріч відбудеться саме в цей час, хоча підлеглий повинен прийти до призначеної години (аналогічні ситуації: лікар — хворий, викладач — студент — деканат і т.д.).
Люди в Україні не звикли планувати своє життя на тривалий час уперед, і навряд чи знайдеться багато українців, які точно скажуть, що вони будуть робити у визначений час навіть через кілька днів (у першу чергу це стосується особистого життя і роботи, не пов'язаної з твердим розкладом).
Відносини «начальник — підлеглий». Якщо Ви знаходитесь чи працюєте в одному колективі з українцями, то майте на увазі, що відносини в колективі багато в чому схожі з відносинами у родині, тобто відносини «начальник — підлеглий» часто будуються на основі авторитарності (існує навіть « популярна» іронічна фраза: « Ти начальник — я дурень, я начальник — ти дурень» — розмовне). Але разом з тим, у них не прийнято відкрито показувати начальнику своє особливе, занадто гарне до нього відношення. Крім того, авторитарність може сполучатися з дуже неформальними відносинами, тобто всі співробітники (незалежно від їхнього службового становища) можуть разом відзначати свята (часто на робочому місці, після роботи), ходити один до одного в гості, розповідати про особисті проблеми, просити допомоги і таке інше.
Кар'єра. Відношення до кар'єри в українців неоднозначне: з одного боку, людина, яка зробила вдалу-кар'єру, як правило, користується повагою, з іншого боку, не прийнято вихвалятися своїми досягненнями і відкрито демонструвати прагнення зробити кар'єру.
Якщо людина, яка має більш високий статус, переносить відносини «начальник — підлеглий» на відносини з друзями, це найчастіше викликає реакцію засудження серед українців.
Ставлення до роботи. З відсутністю в українців звички до планування пов'язане і їхнє ставлення до роботи.
Люди в Україні вважають нормальним, коли періоди інтенсивної праці чергуються з періодами інертності і «бездіяльності». Не випадково в українській (та російській) мові існує слово «аврал», що означає інтенсивне виконання великого обсягу роботи за дуже короткий термін і, як правило, в останній момент.
Ставлення до закону. У своїх взаємовідносинах з державою та її законами люди в Україні часто займають позицію «дитини», яка, з одного боку, може «вередувати», бути «неслухняною», а з іншого боку, — вважає, що держава зобов'язана її «утримувати». Це обумовлює ставлення українців до різного роду законів, правил, інструкцій. Вони часто порушують правила (у широкому змісті цього слова: від порушення техніки безпеки, правил дорожнього руху, посадових інструкцій аж до несплати податків), і подібні порушення в багатьох випадках не вважаються аморальними.
Подібно скривдженій дитині, українці часто скаржуться на будь-яке начальство, державну владу і свою країну в цілому, однак, як правило, вкрай негативно сприймають будь-яку критику на адресу своєї держави з боку іноземців.
Традиційна українська родина будується за принципом авторитаризму. Головою такої традиційної родини є «годувальник» — чоловік, що належить до середнього покоління. Як правило, саме він забезпечує основний прибуток родини, і саме йому належить вирішальне слово під час обговорення різних проблем сімейного життя.
Основні функції жінки в традиційній родині в Україні — «Дружина» і « мати». Саме жінка в такій родині стежить за порядком у будинку, готує їжу, виховує дітей тощо. «Чоловічі обов'язки» у родині полягають у виконанні роботи, яка вимагає фізичної сили (наприклад, перестановка меблів), чи пов'язана з ремонтом (квартири, сантехніки, побутової техніки і т.д. До речі, ознайомтесь з
Интернет-магазином сантехники, який дозволить вирішити ряд проблем в домі).
Відношення до старшого покоління в традиційній родині безумовно поважне, однак безперечного підпорядкування старшим не існує. Старше покоління, як правило, вважає себе вправі втручатися в життя своїх навіть дорослих дітей, критикувати їх і давати їм поради. Саме бабусі звичайно приймають найактивнішу участь у вихованні онуків.
Діти знаходяться на утриманні батьків, поки не починають забезпечувати себе самостійно (а це може відбутися й у досить дорослому віці). Однак фінансова допомога батьків часто продовжується навіть після знаходження дітьми самостійності. При цьому батьки не тільки матеріально забезпечують дітей, але і прагнуть контролювати їхні вчинки і впливати на їхні рішення: вибір кола спілкування, професії, місця роботи і т.д.
Слід зазначити, що все вище сказане відноситься до «ідеальної родини», стереотип якої існує в колективній свідомості українців. У реальному житті спостерігаються істотні відхилення від даного « ідеалу» (наприклад, зараз молоде покоління прагне жити окремо від батьків, чоловік далеко не завжди є головою родини, інакше розподіляються « чоловічі» і « жіночі» обов'язки в родині тощо).
Однак зазначений стереотип багато в чому визначає оцінку відносин у родині як «нормальних, правильних» чи « ненормальних, неправильних». Так, «ненормальним» вважається, якщо дружина заробляє більше, ніж чоловік, якщо вона займає більш високий соціальний стан, якщо вона ставить на перше місце кар'єру, а не будинок, якщо батьки відмовляються допомагати дорослим дітям, а бабусі і дідусі — братії активну участь у вихованні онуків. Майнові і грошові відносини в родині. Майнові і грошові відносини в Україні не прийнято оформлювати юридично. Більш характерним є вирішення майнових суперечок (наприклад, при розлученні, суперечках про спадщину і т.д.) усередині родини, звертання з цього приводу в суд сприймається як крайній заход. Якщо під час розлучення виникають питання про розподіл майна, то, відповідно до традиції, чоловік повинен залишити основну частину майна дружині і дітям. Гроші, що заробляються чоловіком і дружиною (чи всіма дорослими членами родини, якщо разом живуть кілька поколінь), є загальними і витрачаються спільно. Але це не означає, що кожен дорослий член родини не має «кишенькових» грошей для особистих витрат.
У родинах в Україні, як правило, немає твердого бюджету як чіткого планування усіх витрат у родині. Звичайно плануються великі витрати, на які відкладаються гроші. Решта грошей витрачаються спонтанно. Це одна з причин того, що українцям часто не вистачає грошей до чергової зарплати, і тому вони можуть брати гроші в борг один у одної о (невеликі суми і на обмежений час — «до зарплатні» — розмовне).
Традиційно в родинах батьки допомагають дорослим дітям у вирішенні їхніх фінансових проблем, що сприймається дітьми як норма. Однак у даний час спостерігається зворотна тенденція: діти незалежно від віку, якщо вони заробляють більше своїх батьків, надають їм активну фінансову допомогу.
Багато іноземців, що живуть в Україні, відзначають, що в громадських місцях українці виглядають занадто серйозними, навіть похмурими і мало посміхаються. Це пов'язано, мабуть, з тим, що «нормальним» (нейтральним) є, скоріше, відсутність посмішки, що не означає поганого ставлення до співрозмовника і небажання спілкуватися. І навпаки, посмішка завжди виражає симпатію і добре відношення. Наприклад, якщо продавець чи офіціант не посміхаються Вам, це не означає, що вони нечемні, погано виховані чи не хочуть Вас обслуговувати.
У громадських місцях, у транспорті і т.д. поведінка українців відносно до незнайомої людини може бути сприйнята як агресивна. При будь-якому, навіть незначному і випадковому конфлікті вони часто воліють займати активно-оборонну позицію; так, наприклад, при випадковому зіткненні на вулиці з боку «винуватця» може підти не вибачення, а прояв незадоволення, виражений у досить грубій формі.
В Україні можна зіштовхнутися із так званим «комплексом вахтера». Мається на увазі, що люди, які мають «владу», особливо невелику (наприклад, вахтери, охоронці, секретарі, дрібні чиновники), усіля-ко намагаються цю владу показати. Цим, зокрема, пояснюються поведінка деяких працівників міліції, які можуть розмовляти в дуже категоричній формі, вимагати обов'язкового підпорядкування і, як правило, не терплять заперечень.
Відношення до часу. У людей в Україні є своє уявлення про точність і пунктуальність. Людина, що постійно і/чи набагато спізнюється, може викликати в них роздратування. Разом з тим, українці, як правило, досить вільно поводяться з часом, тому багато з них вважають, що вони непунктуальні. Так, навіть запізнення до 10 хвилин може сприйматися українцями як цілком припустиме. Однак бувають ситуації, коли запізнення не допускається (наприклад, важливі ділові зустрічі).
Часто, призначаючи зустріч, люди називають приблизний час (наприклад, « годин у сім», «близко до другої», «дня через два»).
Подібне відношення до часу можна спостерігати й у «офіційних» ситуаціях. Наприклад, далеко не завжди дотримуються розклад руху транспорту, години роботи і прийому тих або інших осіб чи установ. Так, якщо начальник назначає зустріч підлеглому у конкретний час, то це не означає, що зустріч відбудеться саме в цей час, хоча підлеглий повинен прийти до призначеної години (аналогічні ситуації: лікар — хворий, викладач — студент — деканат і т.д.).
Люди в Україні не звикли планувати своє життя на тривалий час уперед, і навряд чи знайдеться багато українців, які точно скажуть, що вони будуть робити у визначений час навіть через кілька днів (у першу чергу це стосується особистого життя і роботи, не пов'язаної з твердим розкладом).
Відносини «начальник — підлеглий». Якщо Ви знаходитесь чи працюєте в одному колективі з українцями, то майте на увазі, що відносини в колективі багато в чому схожі з відносинами у родині, тобто відносини «начальник — підлеглий» часто будуються на основі авторитарності (існує навіть « популярна» іронічна фраза: « Ти начальник — я дурень, я начальник — ти дурень» — розмовне). Але разом з тим, у них не прийнято відкрито показувати начальнику своє особливе, занадто гарне до нього відношення. Крім того, авторитарність може сполучатися з дуже неформальними відносинами, тобто всі співробітники (незалежно від їхнього службового становища) можуть разом відзначати свята (часто на робочому місці, після роботи), ходити один до одного в гості, розповідати про особисті проблеми, просити допомоги і таке інше.
Кар'єра. Відношення до кар'єри в українців неоднозначне: з одного боку, людина, яка зробила вдалу-кар'єру, як правило, користується повагою, з іншого боку, не прийнято вихвалятися своїми досягненнями і відкрито демонструвати прагнення зробити кар'єру.
Якщо людина, яка має більш високий статус, переносить відносини «начальник — підлеглий» на відносини з друзями, це найчастіше викликає реакцію засудження серед українців.
Ставлення до роботи. З відсутністю в українців звички до планування пов'язане і їхнє ставлення до роботи.
Люди в Україні вважають нормальним, коли періоди інтенсивної праці чергуються з періодами інертності і «бездіяльності». Не випадково в українській (та російській) мові існує слово «аврал», що означає інтенсивне виконання великого обсягу роботи за дуже короткий термін і, як правило, в останній момент.
Ставлення до закону. У своїх взаємовідносинах з державою та її законами люди в Україні часто займають позицію «дитини», яка, з одного боку, може «вередувати», бути «неслухняною», а з іншого боку, — вважає, що держава зобов'язана її «утримувати». Це обумовлює ставлення українців до різного роду законів, правил, інструкцій. Вони часто порушують правила (у широкому змісті цього слова: від порушення техніки безпеки, правил дорожнього руху, посадових інструкцій аж до несплати податків), і подібні порушення в багатьох випадках не вважаються аморальними.
Подібно скривдженій дитині, українці часто скаржуться на будь-яке начальство, державну владу і свою країну в цілому, однак, як правило, вкрай негативно сприймають будь-яку критику на адресу своєї держави з боку іноземців.
