Гуткевич С.О. Інвестування (2006)

Суб’єктами інвестиційного процесу є інвестори, правовий статус яких визначений законодавчою базою України. Всі інвестори незалежно від форми власності й видів діяльності мають

однакові права, що декларуються основами законодавства про інвестиційну діяльність. Перелік суб’єктів інвестиційного процесу подано на рис. 1.7.

Відповідно до законодавства України інвестор має право самостійно визначати обсяги, напрями й ефективність інвестицій, залучати на договірній основі юридичних осіб і громадян з метою реалізації інвестицій, створювати акціонерні товариства та інші організації, організовувати конкурси й торги для залучення юридичних осіб і населення до здійснення інвестиційної діяльності. Крім цього, інвестор має право володіти, користуватися, а також розпоряджатися об’єктами й результатами інвестування, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України.

Поряд із правами законодавство України визначає й обов’язки інвесторів:

- надавати фінансовим органам декларацію про обсяги та джерела інвестування;

- у встановленому порядку подавати звітні дані;

- виконувати вимоги державних норм і стандартів;

- одержувати ліцензії на виконання визначених видів робіт.

Класифікувати суб’єкти інвестиційного процесу можна за такими ознаками:

- напрям основної діяльності — інституційні інвестори (юридичні — фінансові посередники) та індивідуальні інвестори (фізичні особи);

- цілі інвестування — стратегічні та портфельні інвестори. Стратегічні інвестори прагнуть одержати контрольний пакет акцій компанії, а портфельні інвестори вкладають свій капітал у різні фінансові інструменти з метою одержання високого доходу або приросту капіталу в майбутньому;

- належність до резидентів — вітчизняні й закордонні інвестори.



Рис. 1.7. Суб’єкти інвестиційного процесу

Суб’єктами інвестиційного процесу можуть бути як державні, так і міжнародні об’єднання, підприємства, організації і громадяни, спільні підприємства та іноземні держави.



Централізовані державні капіталовкладення або бюджетні асигнування забезпечує державу, а нецентралізовані або засоби підприємств реалізуються безпосередньо підприємствами. Рівень розвитку інвестування і стан інвестиційної політики є важливими факторами економічного стану країни. Інвестиційний процес зв’язаний з існуючими формами власності.

У Законі України «Про власність», прийнятому 7 лютого 1991 p., поряд з державною власністю передбачається ефективний розвиток кооперативної та акціонерної форм власності господарських асоціацій і об’єднань, релігійних і громадських організацій та громадян. Майно може належати на правах часткової або спільної власності одночасно кільком особам. Капіталовкладення організацій, підприємств, кооперативів,

індивідуальних господарств є їхньою власністю і можуть бути використані в процесі інвестування.

Об’єкт і суб’єкт керування; як будь-який процес являє собою систему. Система є сукупністю взаємодіючих елементів як складених структур з частиною якої-небудь системи. Інвестиційний процес є частиною фінансової системи.

В умовах ринкової економіки вдосконалюється процес формування самостійної системи фінансування України. Фінансова система виникає з появою держави і розвивається разом з нею, вдосконалюючи свої правові норми. Для забезпечення ефективної роботи фінансової системи держави важлива фінансова стійкість.

З економічної точки зору фінансова система є сукупністю різних сфер фінансових відносин, зв’язаних з утворенням і використанням централізованих і децентралізованих фондів грошових ресурсів. З інституційної точки зору вона є сукупністю фінансових установ країни.

Фінансова система держави — це сукупність взаємодіючих елементів, кожен з яких має своє функціональне призначення:

- фінанси держави (бюджети всіх рівнів і позабюджетні фонди);

- фінанси суб’єктів господарювання — підприємств;

- фінанси невиробничої сфери;

- фінанси населення;

- внутрішньо- і зовнішньодержавні фінансові зобов’язання;

- фінансова інфраструктура.

Зазначені елементи фінансів можуть належним чином впливати на економіку країни тільки в комплексі, тобто в єдиній системі. Визначальне значення в цій системі відводиться фінансам суб’єктів господарювання.

Фінансові ресурси господарської діяльності суб’єкта — це грошові кошти, що має суб’єкт в своєму розпорядженні. Фінанси суб’єктів господарювання відбивають оборот коштів або грошовий потік. Вони інвестуються на розвиток виробництва об’єктів невиробничої сфери, споживання, а можуть залишатися і в резерві підприємства.

Відповідно до інвестиційного права об’єктом інвестиційної діяльності може бути яка-небудь власність, зокрема основні й обігові кошти в усіх галузях і сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об’єкти власності, а також право власності.

Виходячи з функцій, виконуваних суб’єктами господарської діяльності в інвестиційному процесі, можна виділити такі категорії суб’єктів: інвестори, учасники або інвестори й учасники разом. У Законі України «Про інвестиційну діяльність» до суб’єктів інвестиційної діяльності належать інвестори й учасники, які можуть бути громадянами та юридичними особами України, іноземними громадянами та юридичними особами, а також державами.

Суб’єкти інвестиційного процесу реалізують однакові права щодо здійснення інвестиційної діяльності в межах українського законодавства. Інвестори можуть виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності, оскільки є економічно самостійними суб’єктами: вкладниками, покупцями або кредиторами. Вони можуть вкладати свій капітал, проектувати, здійснювати будівництво, виробляти товар, купувати цінні папери з урахуванням принципу ефективності.

Дискусійним залишається питання: чи може кредитор бути інвестором ? Передбачається, що інвестор — це особа (фізична або юридична), яка вкладає власний або позиковий засоби. При використанні позикових засобів інвестор стосовно кредитора є боржником. У свою чергу, кредитор як позикодавець не може бути одночасно й інвестором, оскільки надана їм позичка не є вкладеними засобами, бо вони підлягають повертанню.

В окремих випадках банки та інші фінансово-кредитні установи можуть бути інвесторами і здійснювати інвестиції в

складі фінансово-промислових груп, але тоді вони будуть не кредиторами, а інвесторами.

Проте, виходячи з того, що кредит є джерелом фінансування інвестиційної діяльності, кредитор може бути інвестором, оскільки він розраховує на повернення своїх засобів з доходом (відсотком), і інвестор, вкладаючи капітал, розраховує на його повернення з великим доходом, оскільки ціль інвестування полягає в зростанні прибутку. У цьому їхня подібність, а розходження в тому, що кредитор розраховує на термін і повертання кредиту, а інвестор ризикує більшою мірою не одержати доходу.

Держава як суб’єкт інвестування, виходячи з функцій інвестиційного процесу, є й інвестором, і учасником інвестиційної діяльності, оскільки вона впливає на інвестиційний процес як безпосередньо через державний сектор економіки, так і побічно. Держава-інвестор пріоритетно здійснює свої функції керування інвестиційним процесом стосовно тих галузей, які мають на певний момент найбільше державне значення: оборонне виробництво, соціальна сфера, агропромисловий комплекс.

Державні інвестиції скорочуються, головним чином, внаслідок дефіциту бюджету і недостатнього контролю з боку органів керування за цільовою витратою їх. Стабілізація економіки сприяє активізації інвестиційної діяльності та скороченню функцій прямого впливу держави на інвестиційний процес.

Непрямий вплив держави на інвестиційний процес здійснюється у формі: державного кредитування; податкового регулювання; амортизаційної політики; приватизації; державного лізингу; ліцензування і квотування; стандартизації та ін. При цьому держава виступає учасником інвестиційного процесу.

Фінансово-кредитна система є суб’єктом інвестиційного процесу (рис. 1.8).



Рис. 1.8. Схема фінансово-кредитної системи

Ринкова економіка припускає функціонування дворівневої банківської системи: перший рівень — Національний банк, другий рівень — комерційні банки. Головною ланкою фінансово-кредитної системи є Національний банк України, функціями якого є: грошово-кредитне регулювання національної економіки; контроль за діяльністю комерційних банків та інших кредитних установ.

Комерційні банки, що функціонують, підрозділяються на універсальні, які виконують усі банківські операції, та спеціалізовані функція яких є інвестиційна, інноваційна, іпотечна, здійснююча кредитно-фінансова діяльність у визначеній сфері.

Державне довгострокове кредитування здійснюється через комерційні банки, склад яких визначений Міністерством фінансів України на договірній основі. Вони є основою кредитної системи держави з ринковою економікою. Кожен комерційний банк здійснює власну інвестиційну політику. Мета інвестиційної діяльності комерційних банків полягає у збереженні безпеки банківських засобів, забезпеченні їхньої прибутковості, ліквідності та диверсифікованості.

Безпека внесків — це відносний ризик і стабільність в одержанні доходу. Ліквідність припускає для власників швидко, без втрат перетворити цінні папери або інше майно в грошові кошти. Диверсифікованість розглядається як розподіл засобів, що інвестуються між різними об’єктами для зниження ризику можливих збитків капіталу або прибутку від нього.

Функції захисту майнових прав населення України, здійснення і контроль проектів державних програм приватизації виконує Фонд державного майна України, що розробляє нормативні акти з питань керування державним майном.

Великий вплив на інвестиційний процес мають позабюджетні фонди як додаткові джерела фінансування інвестицій. Правильне використання відрахувань, що формують позабюджетні фонди, сприяє розвитку технічної та технологічної бази підприємств, відновленню їхніх основних виробничих фондів. Інвестиції є також матеріальною основою інноваційних проектів, тому скорочення інвестиційних ресурсів негативно впливає на інноваційну діяльність у країні.

Застосування ефективних механізмів при інвестуванні інноваційних проектів є важливим чинником розвитку інноваційної діяльності. Інноваційний процес — це вдосконалювання збалансованості різних сфер діяльності підприємства при контролі за рентабельністю роботи кожної ланки.

В інновації входять не тільки технічні й технологічні розробки, а й усі нововведення, що сприяють більш ефективній діяльності підприємства. Нововведення — складний комплекс різних видів діяльності, починаючи з досліджень і закінчуючи готовою продукцією, тобто, це прибуткове використання науково- технічних розробок.

Багато американських дослідників під нововведенням розуміють процеси виникнення, розвитку, поширення науково- технічного нововведення в різних сферах діяльності.

Нововведення являє собою процес створення і впровадження нового і як єдине ціле розглядається наука, техніка, економіка і керування. Нововведення спрямоване на здобування нового і проходить шлях від зародження ідеї до її комерційної реалізації, охоплюючи комплекс відносин — виробництво, обмін і споживання. Рівень і динаміка розвитку інноваційних процесів є показником економічного стану країни в кожний окремо взятий період.

Одним із сучасних методів відновлення матеріальної бази та модернізації основних фондів підприємства різних форм власності є лізинг. Відповідно до статті 1 Закону України «Про лізинг», лізинг — це вид підприємницької діяльності, спрямованої на інвестування власних або притягнутих засобів і полягає в наданні лізингодателем майна у виняткове користування на певний строк.

Лізинг є специфічною формою фінансування вкладень на придбання устаткування для виробництва товарів тривалого користування. За видами лізинг підрозділяють на фінансові та оперативні, за формами (поворотні, пайові, міжнародні). Лізингові операції здійснюються звичайно лізинговою компанією.

Лізингова компанія — це спеціалізована фірма, або суб’єкт інвестицій. Оскільки джерелом інвестицій є власні кошти підприємств або кошти, взяті в борг, то лізинг можна розглядати як кредит у натуральній формі. Особливе значення він має в наукомістких галузях. Лізингові компанії здобувають устаткування і надають його в довгострокову оренду на умовах кредиту. Орендар може викупити це майно на визначених умовах по залишковій вартості після сплати лізингових платежів.

Останнім часом підвищений інтерес до лізингу виявляють банки, страхові компанії, тобто ті фінансові інститути, для яких лізинг дає нових клієнтів і значно розширює обсяги банківських операцій, в результаті підвищує рівень їхнього впливу на інвестування економіки та поліпшення фінансового стану.

До суб’єктів інвестиційної діяльності належать фінансово-кредитні установи, що функціонують у державі. Банківські установи виконують інвестиційну діяльність поряд з функціями кредитно-розрахункового і касового обслуговування, депозитними операціями, роблячи консультаційні й інформаційні послуги суб’єктам інвестиційного процесу. Вони можуть самостійно або на принципах пайової участі здійснювати інвестиційну діяльність, фінансуючи різні виробничі або соціальні об’єкти, одержуючи в подальшому прибуток від їхньої експлуатації; разом зі страховими компаніями надавати послуги своїм клієнтам щодо страхування інвестицій, оскільки будь-яка фінансова діяльність зв’язана з деякою часткою ризику.

Ризики можна прогнозувати й усувати за допомогою різних методів. Одним з методів є страхування інвестицій. В інвестиційній сфері страхові компанії забезпечують інвесторам страховий захист. Договори страхування, що укладаються з ними, є підставою для фінансового забезпечення інвестиційних проектів: акціонування капіталу, одержання позикових і притягнутих засобів для інвестування. Проте, внаслідок недосконалості та невідповідності світовому рівню законодавчої і нормативної бази України щодо страхування внесків, як зазначають учені, не можна повного мірою забезпечити страховий захист.

Відповідно до Указу Президента України від 11 травня 1994 p., в Україні на основі галузевих міністерств і відомств були створені холдингові компанії. Холдингові компанії — це підприємство, що володіє контрольними пакетами акцій інших

акціонерних товариств або компаній (дочірніх підприємств) з метою контролю та керування їхньою діяльністю. Функції цих компаній в Україні відповідали функціям колишніх міністерств, відомств і головкомів.

Холдингові компанії можуть бути галузевими і міжгалузевими, вони швидко і гнучко реагуюють на кон’юнктуру ринку. їм надано право фінансувати великі інвестиційні проекти, розширювати виробництво, підтримувати коопераційні зв’язки в межах галузі або між галузями.

Суб’єктом інвестиційної діяльності є й фінансово-промислова група (ФПГ), яка організовує промисловий, фінансовий і аграрний капітал і вкладає його в розвиток конкурентоспроможного виробництва. Фінансово-промислові групи створюються і функціонують відповідно "до Закону України «Про створення промислово-фінансової групи» від 21 листопаду 1995 p., Положення Кабінету Міністрів України «Про створення (реєстрації), реорганізації і ліквідації промислово-фінансових груп» (№ 781 від 20 липня 1996 p.), Указу Президента України «Про деякі питання створення промислово-фінансових груп» (№ 754/98 від 8 липня 1998 р.) і Генеральної угоди про спільну діяльність між підприємствами (учасниками і головним підприємством), що затверджується Кабінетом Міністрів України, а також відповідно до інших нормативно-правових документів, безпосередньо або побічно регламентуючих їхню діяльність.

Фінансово-промислові групи об’єднують матеріально-технічні й фінансові ресурси суб’єктів інвестиційної діяльності незалежно від форми власності. Центральною ланкою ФПГ є банк, що видає їй прямі інвестиції та одержує, як і всі члени фінансово-промислової групи, свій доход.

Інвестиційна компанія та інвестиційні фонди (Указ Президента України від 11 травня 1994 р.) повинні забезпечити створення й функціонування фондового ринку (ринку цінних паперів). Інвестиційна компанія — це тип фінансового посередника, що залучає засоби інвесторів за допомогою продажу власних цінних паперів.

Інвестиційна компанія розміщає притягнуті кошти у своїй країні і закордоном шляхом придбання фінансових активів таких, як акції й облігації підприємств. Інвестиційна компанія має один тип інвесторів-акціонерів.

Одним з різновидів інвестиційних компаній є інвестиційні фонди. Інвестиційні фонди — це об’єднання засобів компаній, організацій, що вкладають грошовий, інвестиційний капітал у цінні папери (переважно в акції) інших компаній. Інвестиційні фонди створюються звичайно як відкриті акціонерні товариства.

Найбільш масовими й надійними суб’єктами інвестиційного процесу є підприємства різних організаційно-правових форм, а саме: акціонерні товариства, суспільства з обмеженою й повного відповідальністю, командитні або змішані суспільства, спільні підприємства. Вони можуть здійснювати інвестиції в будь-яких формах і напрямах.

Суб’єктом інвестиційного процесу є також і частки підприємства невеликих розмірів, що створюються й контролюються одним підприємцем. Це можуть бути переробні сільськогосподарські підприємства, обслуговуючі підприємства й ін.

У процесі освоєння інвестицій передбачається зв’язкок інвесторів з іншими його учасниками, що залучаються для виконання функцій з надання послуг і. виконання інших робіт на договірній основі. Наукові дослідження показують, що пожвавлення інвестиційної діяльності набуває особливого значення в державі, його окремих галузях під час спаду виробництва, нестабільної економічної ситуації. У цих умовах необхідно по-новому, на основі пріоритетності й привабливості, визначити об’єкти інвестування.