Дудчак В.І. Митна справа (2002)
Класифікація нетарифних інструментів регулювання експортно-імпортних операцій
Фахівці в галузі міжнародних економічних відносин, як свідчить спеціальна література, нараховують від 50 до 800 різних інструментів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності держави. В деяких працях наводяться такі групи класифікації цих інструментів: паратарифні інструменти; заходи контролю за цінами; фінансові заходи; заходи автоматичного ліцензування; інструменти кількісного контролю; монополістичні заходи; технічні заходи. Аналізуючи наведені групи нетарифних інструментів, можна дійти висновку, що даний перелік неповний, бо за ознаками наведених груп можна додати й інші (наприклад, біологічні, радіологічні, хімічні інструменти та ін.).
За суттєвими ознаками всі нетарифні інструменти можна поділити на дві великі групи: економічні та адміністративні.
До економічних інструментів належать: різні не митні податки і збори, імпортні депозити; заходи (інструменти) валютного регулювання.
Вони діють через механізми ринку, підвищуючи ціну відповідних імпортних та експортних товарів і тим обмежуючи їх конкурентоспроможність. Адміністративні інструменти характеризуються тим, що діють частіше безпосередньо і відповідно до поставленої перед ними мети - надходження імпортних
товарів на вітчизняний ринок, а експортних — за кордон. Характерною особливістю цих інструментів є те, що їх застосування залишає споживачеві свободу вибору та прийняття рішення відносно доцільності придбання вітчизняних або імпортних товар. До адміністративних нетарифних інструментів можна віднести: 1) ембарго; 2) квотування та ліцензування; 3) добровільне обмеження експорту; 4) стандарти і технічні норми та умови; 5)використання додаткових митних документів і процедур та ін.
При застосуванні цих інструментів (обмеження експортно-імпотних поставок або заборона окремих їх видів) держава практично сама визначає товарну структуру внутрішнього ринку. Вона захитає його як від імпортних товарів, так і від надмірного експорту вітчизняних виробів, не допускаючи дефіциту на внутрішньому ринку І споживач у даному разі має обмежені можливості вибору.
Якщо розглянути детальніше нетарифні інструменти згаданих груп, то можна отримати значно ширше уявлення про нетарифні інструменти і методи регулювання експортно-імпортних операцій.
Розглянемо деякі групи нетарифних обмежень.
Паратарифні інструменти
Паратарифні інструменти (заходи) — це платежі і збори з товару, що перетинає митний кордон, за винятком митного податку. Ці збори і платежі є оплатою праці митників, компенсацією витрат митниці у процесі митної очистки імпорту. Крім того, і держава намагається дедалі більшою мірою використовувати ці платежі і збори для поповнення казни, збільшуючи їх розміри. Дані платежі і збори оплачує імпортер. Але понесені ним збитки враховуються обома партнерами ще під час підписання контракту купівлі-продажу.
Заходи контролю за цінами
Взагалі заходи контролю за цінами необхідні і можуть впроваджуватись з метою стабілізації внутрішніх цін, попередження і відвернення збитків, які можуть бути заподіяні нечесною конкуренцією іноземних постачальників імпорту.
До цих заходів належать:
1. Впровадження мінімальних імпортних цін. Цей захід полягає в тому, що уряд країни-імпортера встановлює, як правило, нижню межу ціни імпортного товару. Це зобов'язує імпортера сплачувати митні податки з ціни товару не нижче за офіційно встановлену мінімальну ціну імпорту. В той же час вітчизняна продукція, аналогічна імпортній, може продаватися дешевше. Таким способом створюються сприятливі умови для вітчизняного товару отримати конкурентні переваги над імпортом.
2. «Добровільне» обмеження експортних цін — це добровіль не зобов'язання експортера не знижувати ціну експортного товару нижче за певний узгоджений рівень.
3. Сезонні збори — це додаткові платежі, завданням яких є вирівнювання ринкових цін імпортних сільгосппродуктів і продуктів харчування з цінами на аналогічні вітчизняні товари.
4. Антидемпінгові заходи. Аналогічні митному тарифу збори, які збираються із закордонного експортера шляхом накладання на його продукцію, імпортовану в країну, певного розміру платежу, який надходить до казни держави і компенсує збитки вітчизняним виробникам аналогічної продукції. Ці платежі застосовуються за підсумками спеціальних розслідувань відповідним органом практики дій закордонного експортера, якщо встановлені факт демпінгу та матеріальна шкода від нього. Антидемпінгові платежі (мита) застосовуються до тих товарів, які були поставлені закордонним експортером за невиправдано низькими цінами. Ініціатором антидемпінгових розслідувань виступають, як правило, національні виробники продукції, аналогічної імпортній.
5. Компенсаційні заходи. Ці додаткові доплати застосовуються у випадках, якщо розслідування доведе, що імпортні товари при виробництві їх за кордоном отримували субсидії і внаслідок цього завдяки штучно підвищеній конкуренції імпортний товар наносить збитки вітчизняним виробникам аналогічного товару. У такому разі компенсаційні заходи можуть мати форму компенсаційного імпортного мита, а також певних зобов'язань закордонних експортерів або влади країни-експортера припинити практику надання субсидій. Іноді такі компенсаційні заходи, по суті, стають забороняючими на певний імпорт.
Фінансові заходи
До фінансових інструментів деякі спеціалісти відносять заходи, що регулюють доступ вітчизняних імпортерів до іноземної валюти, ціну валюти для імпортерів та умови платежу. Ці заходи можуть підвищувати ціну імпорту.
До фінансових інструментів нетарифного регулювання експортно-імпортних операцій належать:
1. Пилюги попередньої оплати вартості імпорту та сплати імпортних податків, у тому числі шляхом відкриття попередніх імпортних депозитів, оплати готівкою, попередньої оплати митних податків.
2. Множинність валютних курсів. Це механізм державного регулювання, за допомогою якого встановлюються різні валютні курси для оплати різних категорій товарів. Офіційний же курс використовується для придбання найнеобхідніших товарів. Для оплати інших товарів застосовуються комерційні курси валют або закуповується іноземна валюта через аукціон.
3. Офіційні обмеження розміру накопичення іноземної валюти передбачають необхідність отримання імпортером різних дозволів, віз, узгоджень і т. п. для проведення валютних операцій у середині держави.
4. Терміни і перенесення платежів — це такі заходи, коли держава застосовує мінімально можливі терміни від дати доставки товару в державу до завершення розрахунків за імпорт. Самі терміни можуть бути різними: 90, 180 або 360 днів — для споживчих товарів і промислової сировини; від 2 до 5 років — для інвестиційних товарів.
Заходи автоматичного ліцензування
Заходи автоматичного ліцензування означають, що дозвіл на імпорт видається автоматично і по суті не є засобами обмеження імпорту. Крім цього, для досягнення подібної мети використовуються відкрита генеральна або ліберальна ліцензії.
До цієї групи належать заходи моніторингу імпорту, тобто регулярного спостереження за імпортними операціями, яке застосовується державою, щоб продемонструвати стурбованість зростанням імпорту. Моніторинг може використовуватись для накопичення інформації, яка допоможе переконати закордонних партнерів обмежити свій експорт.
Заходи кількісного контролю
Серцевиною засобів кількісного контролю є квотування і ліцензування імпортно-експортних операцій, які є найбільш традиційними нетарифними методами регулювання імпорту та експорту. По суті, інструментом нетарифного регулювання є тільки квотування, а ліцензування — це право на здійснення операції у рамках квоти одним імпортером або кількома.
Квотування — це кількісне обмеження як фізичного обсягу імпорту, так і його вартості. Основна мета квотування полягає тому, щоб обмежити імпортно-експортні поставки певних товарів або повністю припинити імпорт-експорт деяких з них або всіх з певних країн чи з усіх країн. За допомогою цих заходів держава вирішує широке коло завдань загальноекономічного, зовнішньоторговельного і політичного характеру. Це ефективний захист вітчизняного споживача і виробника продукції, що конкурує з імпортною продукцією на внутрішньому ринку, підтримка стабільності вітчизняного ринку, економія валютних ресурсів, отримана на умовах взаємності певних пільг від інших країн, контроль експортно-імпортних операцій у сфері озброєнь і військових матеріалів.
Квоти можна класифікувати за різними ознаками. Узагальнено квота — це фіксована кількість товарів, що визначає максимальний обсяг або вартість дозволеного імпорту шляхом здійснення індивідуальних, тарифних, сезонних, глобальних та інших обмежень.
Індивідуальні квоти — це розподіл загальної дозволеної кількості імпорту товарів по країнах — постачальниках цих товарів.
Тарифні квоти дозволяють імпорт визначеної кількості товарів за умов сприятливішого режиму митного оподаткування, а для частини імпорту, що перевищує тарифну квоту, застосовується жорсткіший митний режим, який фактично забороняє імпорт понад квоту.
Сезонні квоти застосовуються переважно до сільгосппродукції і на певну пору року: період максимуму виробництва вітчизняної продукції, аналогічної імпортній, що підпадає під квоту.
Глобальні квоти визначають розмір дозволеного загального імпорту будь-якого товару на визначений термін без розподілу його між країнами-постачальниками. Цей варіант надає національному імпортерові можливість вибору країни-постачальника.
Процентні квоти встановлюють розмір дозволеного імпорту У відсотках до величини експорту або обсягу закупівель аналогічного товару на вітчизняному ринку. Другий варіант заохочує національних виробників даного товару. Процентні квоти вживаються також з метою врахувати, наприклад, інтереси національної безпеки, охорони здоров'я, довкілля.
Ліцензування — це дозвіл на здійснення експортно-імпортних операцій у рамках визначених квот. Як правило, на повну квоту видається кілька ліцензій відповідно до числа виконавців квот и В ліцензіях може бути визначено не тільки кількість певного товару, яку дозволяється імпортувати конкретному імпортеру, але й країну походження цього товару.
Ліцензії в міжнародній торгівлі характеризуються великою різноманітністю. Їх можна групувати за ознаками, залежно від того, які завдання вирішує ліцензія. Наприклад, неавтоматичне ліцензування — це застосування державою спеціальних дозволів ( ліцензій) на імпорт та експорт. Видаються ці ліцензії відповідними адміністративними органами на свій розсуд або на підставі якихось конкретних критеріїв.
Усі ліцензії мають певний термін дії, тобто є тимчасовими. у зв'язку з цим ліцензування не потребує перегляду чи скасування попередніх міждержавних торговельних угод. Ліцензії держава застосовує і у разі, коли на певний товар не існує митного тарифу або цей тариф неефективний, не досягає головної мети, яка має бути досягнута завдяки використанню тарифу.
Винахідником ліцензування є Франція: у 1931 р. вона виступила ініціатором введення ліцензійного режиму в міждержавних торговельних відносинах. І вже досить швидко, через кілька років, безліч імпортних товарів майже в усіх країнах світу були включені в списки товарів, імпорт яких ліцензується. За останні 40—50 років списки ліцензійних товарів значно скоротилися. Але фактично в кожній країні є такий перелік, що містить десятки товарних позицій певних товарів.
Основними видами ліцензій є генеральна та індивідуальна.
Генеральна ліцензія — це виданий відповідним державним органом постійно діючий дозвіл будь-якій персонами, фізичній або юридичній особі на здійснення імпорту товарів без обмеження їх обсягу і вартості з перелічених у ліцензії країн. У такій ліцензії можуть зазначатися товари, імпорт яких заборонено.
Генеральні ліцензії з відповідними списками товарів регулярно публікуються в офіційних спеціалізованих виданнях тієї чи іншої країни.
індивідуальна ліцензія видається як одноразовий дозвіл для здійснення однієї торговельної операції з конкретним видом товару. В окремих випадках ця ліцензія може включати 2—3 види товарів, але за умови, що вони входять до однієї і тієї ж товарної групи. В індивідуальній ліцензії наводяться відомості про її отримувача, кількість, вартість і країну походження товару. Термін дії індивідуальних ліцензій, як правило, не перевищує одного року. Індивідуальна ліцензія є іменною і тому не може передаватися іншому імпортеру. Індивідуальна одноразова ліцензія видається для здійснення імпорту таких товарів, що входять до списку імпортного контролю або переліку товарів, які походять з країн, торгівля з яки повністю контролюється.
Врахування виданих квот ведеться шляхом надання ліцензії
Складовою частиною ліцензування є контингентування - встановлення державою централізованого контролю за експортом та імпортом товарів шляхом обмеження номенклатури товарів у межах, визначених державою кількісних і вартісних квот протягом фіксованого періоду. Контингентування завжди заборонялось ГАТТ/СОТ. Але й ця організація, як виняток, дозволяє застосовувати контингентування з метою подолання дефіциту платіжного балансу або важкого фінансового стану — наявності значної зовнішньої заборгованості.
Тому, посилаючись на якісь особливі, непередбачувані ситуації, контингентуванням користуються навіть високорозвинуті країни. І хоча в таких випадках контингентування охоплює незначну кількість товарів (частіше це чорні метали, медичні препарати, продовольчі товари, текстиль, деякі особливо важливі види сировини), все ж таки вони відчутно впливають на обсяг і структуру зовнішньої торгівлі.
Заборона імпорту певного товару може використовуватись з метою повної заборони імпорту без будь-яких винятків. Повна за борона може застосовуватись з метою економії валютних резервів держави або захисту вітчизняного виробника від конкуренції іноземних товарів. Інколи застосовується заборона імпорту з конкретних країн, в торгівлі з якими ця держава має значний дефіцит.
Угода про обмеження експорту є результатом компромісу, коли експортер «добровільно» погоджується обмежити свій експорт з метою уникнення примусових заходів з боку країни-імпортера. Такі угоди можуть укладатись як між державами, так і на галузевому рівні. Вони бувають дво- і багатосторонніми.
Монополістичні заходи
До цієї групи нетарифних методів обмеження експортно-імпортних поставок належать такі регулюючі заходи, які надають виключні права певній групі суб'єктів господарської діяльності. Ці суб'єкти або їх підприємства стають монополістами. Подібна монополія дозволяє вирішувати ряд проблем, наприклад, врівноваження платіжного балансу шляхом контролю за імпортом. Основною формою таких заходів є державна монополія на імпорт певних товарів. Іноді аналогічна монополія може надаватися і підприємствам приватного сектора.
Ще одним важливим інструментом даної групи нетарифного регулювання можна вважати примусове обслуговування вітчизняними підприємствами. За такої ситуації вітчизняні виробники зобов'язані користуватися послугами тільки національних транспортних, страхових та інших компаній. Державна монополія широко застосовується не тільки в Радянському Союзі, але й, наприклад, у Німеччині напередодні Другої світової війни. В післявоєнний період ця система поширювалась на всі соціалістичні країни Щодо індустріально розвинутих країн, то і тут державна монополія має місце. Наприклад, у Великобританії після приходу до влади лейбористського уряду в 70-х роках більше половини імпорту країни контролювалось державою.
Державне регулювання зовнішньої торгівлі охоплює, як правило, імпортні операції. Щодо експорту, то державне регулювання тут поширюється, як правило, на ті товари, на які держава має вирішальний вплив. Це — рис у М’янмі, джут — у Пакистані або продукція військово-промислового комплексу, ядерне пальне і т. п.
Технічні заходи
До технічних заходів належать такі нетарифні інструменти впливу на експортно-імпортні операції, як контроль якості, безпеки або характеристик товару та вимоги до упаковки, маркування і етикеток:
1. Технічне регулювання. Це насамперед норми, які безпосередньо або опосередковано визначають технічні вимоги до товару. Наприклад, санітарне регулювання, мета якого захищати життя і здоров'я людей та тварин; фітосанітарний контроль, що здійснюється в інтересах захисту рослин; контроль за станом навколишнього середовища; заходи по захисту безпеки людей; заходи по забезпеченню національної безпеки та ін.
Ці заходи реалізуються шляхом випуску інструкцій, в яких детально розписані дії митних органів у процесі здійснення відповідного контролю.
До технічних заходів належать технічні умови, яким повинна відповідати виготовлена продукція:
• вимоги до маркування, тобто до інформації, яку надає маркування (країна походження, вага, спеціальні позначення для
шкідливих речовин і т.п.);
вимоги контролю, інспекції в митних лабораторіях та карантину стосовно тварин і рослин;
• вимоги до інформації про продукти (товари), яка повинна повідомляти склад компонентів, поради щодо використання та зберігання.
2. Інспекція перед відвантаженням. Це — примусовий контроль якості, кількості та ціни товарів перед їх відвантаженна з країни-експортера. Такий контроль здійснюється певною фірмою-інспектором за дорученням країни-імпортера. Контроль за ціною має за мету уникнути заниження або завищення ціни експортером для уникнення сплати мита або переведення іноземної валюти в закордонні банки в особистих інтересах експортера.
3. Спеціальні митні формальності. Це насамперед вимоги які не передбачені інструкціями загального вжитку. Прикладом може бути вимога надати детальнішу інформацію, ніж та, що вказана в митній декларації, вимоги використати конкретні пункти пропуску вантажів на митному кордоні і т. п.
Використана література: Дудчак В.І. Митна справа. / В.І. Дудчак, О.В. Мартинюк. — 2002. — 100 с.: іл.
За суттєвими ознаками всі нетарифні інструменти можна поділити на дві великі групи: економічні та адміністративні.
До економічних інструментів належать: різні не митні податки і збори, імпортні депозити; заходи (інструменти) валютного регулювання.
Вони діють через механізми ринку, підвищуючи ціну відповідних імпортних та експортних товарів і тим обмежуючи їх конкурентоспроможність. Адміністративні інструменти характеризуються тим, що діють частіше безпосередньо і відповідно до поставленої перед ними мети - надходження імпортних
товарів на вітчизняний ринок, а експортних — за кордон. Характерною особливістю цих інструментів є те, що їх застосування залишає споживачеві свободу вибору та прийняття рішення відносно доцільності придбання вітчизняних або імпортних товар. До адміністративних нетарифних інструментів можна віднести: 1) ембарго; 2) квотування та ліцензування; 3) добровільне обмеження експорту; 4) стандарти і технічні норми та умови; 5)використання додаткових митних документів і процедур та ін.
При застосуванні цих інструментів (обмеження експортно-імпотних поставок або заборона окремих їх видів) держава практично сама визначає товарну структуру внутрішнього ринку. Вона захитає його як від імпортних товарів, так і від надмірного експорту вітчизняних виробів, не допускаючи дефіциту на внутрішньому ринку І споживач у даному разі має обмежені можливості вибору.
Якщо розглянути детальніше нетарифні інструменти згаданих груп, то можна отримати значно ширше уявлення про нетарифні інструменти і методи регулювання експортно-імпортних операцій.
Розглянемо деякі групи нетарифних обмежень.
Паратарифні інструменти
Паратарифні інструменти (заходи) — це платежі і збори з товару, що перетинає митний кордон, за винятком митного податку. Ці збори і платежі є оплатою праці митників, компенсацією витрат митниці у процесі митної очистки імпорту. Крім того, і держава намагається дедалі більшою мірою використовувати ці платежі і збори для поповнення казни, збільшуючи їх розміри. Дані платежі і збори оплачує імпортер. Але понесені ним збитки враховуються обома партнерами ще під час підписання контракту купівлі-продажу.
Взагалі заходи контролю за цінами необхідні і можуть впроваджуватись з метою стабілізації внутрішніх цін, попередження і відвернення збитків, які можуть бути заподіяні нечесною конкуренцією іноземних постачальників імпорту.
До цих заходів належать:
1. Впровадження мінімальних імпортних цін. Цей захід полягає в тому, що уряд країни-імпортера встановлює, як правило, нижню межу ціни імпортного товару. Це зобов'язує імпортера сплачувати митні податки з ціни товару не нижче за офіційно встановлену мінімальну ціну імпорту. В той же час вітчизняна продукція, аналогічна імпортній, може продаватися дешевше. Таким способом створюються сприятливі умови для вітчизняного товару отримати конкурентні переваги над імпортом.
2. «Добровільне» обмеження експортних цін — це добровіль не зобов'язання експортера не знижувати ціну експортного товару нижче за певний узгоджений рівень.
3. Сезонні збори — це додаткові платежі, завданням яких є вирівнювання ринкових цін імпортних сільгосппродуктів і продуктів харчування з цінами на аналогічні вітчизняні товари.
4. Антидемпінгові заходи. Аналогічні митному тарифу збори, які збираються із закордонного експортера шляхом накладання на його продукцію, імпортовану в країну, певного розміру платежу, який надходить до казни держави і компенсує збитки вітчизняним виробникам аналогічної продукції. Ці платежі застосовуються за підсумками спеціальних розслідувань відповідним органом практики дій закордонного експортера, якщо встановлені факт демпінгу та матеріальна шкода від нього. Антидемпінгові платежі (мита) застосовуються до тих товарів, які були поставлені закордонним експортером за невиправдано низькими цінами. Ініціатором антидемпінгових розслідувань виступають, як правило, національні виробники продукції, аналогічної імпортній.
5. Компенсаційні заходи. Ці додаткові доплати застосовуються у випадках, якщо розслідування доведе, що імпортні товари при виробництві їх за кордоном отримували субсидії і внаслідок цього завдяки штучно підвищеній конкуренції імпортний товар наносить збитки вітчизняним виробникам аналогічного товару. У такому разі компенсаційні заходи можуть мати форму компенсаційного імпортного мита, а також певних зобов'язань закордонних експортерів або влади країни-експортера припинити практику надання субсидій. Іноді такі компенсаційні заходи, по суті, стають забороняючими на певний імпорт.
Фінансові заходи
До фінансових інструментів деякі спеціалісти відносять заходи, що регулюють доступ вітчизняних імпортерів до іноземної валюти, ціну валюти для імпортерів та умови платежу. Ці заходи можуть підвищувати ціну імпорту.
До фінансових інструментів нетарифного регулювання експортно-імпортних операцій належать:
1. Пилюги попередньої оплати вартості імпорту та сплати імпортних податків, у тому числі шляхом відкриття попередніх імпортних депозитів, оплати готівкою, попередньої оплати митних податків.
2. Множинність валютних курсів. Це механізм державного регулювання, за допомогою якого встановлюються різні валютні курси для оплати різних категорій товарів. Офіційний же курс використовується для придбання найнеобхідніших товарів. Для оплати інших товарів застосовуються комерційні курси валют або закуповується іноземна валюта через аукціон.
3. Офіційні обмеження розміру накопичення іноземної валюти передбачають необхідність отримання імпортером різних дозволів, віз, узгоджень і т. п. для проведення валютних операцій у середині держави.
4. Терміни і перенесення платежів — це такі заходи, коли держава застосовує мінімально можливі терміни від дати доставки товару в державу до завершення розрахунків за імпорт. Самі терміни можуть бути різними: 90, 180 або 360 днів — для споживчих товарів і промислової сировини; від 2 до 5 років — для інвестиційних товарів.
Заходи автоматичного ліцензування означають, що дозвіл на імпорт видається автоматично і по суті не є засобами обмеження імпорту. Крім цього, для досягнення подібної мети використовуються відкрита генеральна або ліберальна ліцензії.
До цієї групи належать заходи моніторингу імпорту, тобто регулярного спостереження за імпортними операціями, яке застосовується державою, щоб продемонструвати стурбованість зростанням імпорту. Моніторинг може використовуватись для накопичення інформації, яка допоможе переконати закордонних партнерів обмежити свій експорт.
Заходи кількісного контролю
Серцевиною засобів кількісного контролю є квотування і ліцензування імпортно-експортних операцій, які є найбільш традиційними нетарифними методами регулювання імпорту та експорту. По суті, інструментом нетарифного регулювання є тільки квотування, а ліцензування — це право на здійснення операції у рамках квоти одним імпортером або кількома.
Квотування — це кількісне обмеження як фізичного обсягу імпорту, так і його вартості. Основна мета квотування полягає тому, щоб обмежити імпортно-експортні поставки певних товарів або повністю припинити імпорт-експорт деяких з них або всіх з певних країн чи з усіх країн. За допомогою цих заходів держава вирішує широке коло завдань загальноекономічного, зовнішньоторговельного і політичного характеру. Це ефективний захист вітчизняного споживача і виробника продукції, що конкурує з імпортною продукцією на внутрішньому ринку, підтримка стабільності вітчизняного ринку, економія валютних ресурсів, отримана на умовах взаємності певних пільг від інших країн, контроль експортно-імпортних операцій у сфері озброєнь і військових матеріалів.
Квоти можна класифікувати за різними ознаками. Узагальнено квота — це фіксована кількість товарів, що визначає максимальний обсяг або вартість дозволеного імпорту шляхом здійснення індивідуальних, тарифних, сезонних, глобальних та інших обмежень.
Індивідуальні квоти — це розподіл загальної дозволеної кількості імпорту товарів по країнах — постачальниках цих товарів.
Тарифні квоти дозволяють імпорт визначеної кількості товарів за умов сприятливішого режиму митного оподаткування, а для частини імпорту, що перевищує тарифну квоту, застосовується жорсткіший митний режим, який фактично забороняє імпорт понад квоту.
Сезонні квоти застосовуються переважно до сільгосппродукції і на певну пору року: період максимуму виробництва вітчизняної продукції, аналогічної імпортній, що підпадає під квоту.
Глобальні квоти визначають розмір дозволеного загального імпорту будь-якого товару на визначений термін без розподілу його між країнами-постачальниками. Цей варіант надає національному імпортерові можливість вибору країни-постачальника.
Процентні квоти встановлюють розмір дозволеного імпорту У відсотках до величини експорту або обсягу закупівель аналогічного товару на вітчизняному ринку. Другий варіант заохочує національних виробників даного товару. Процентні квоти вживаються також з метою врахувати, наприклад, інтереси національної безпеки, охорони здоров'я, довкілля.
Ліцензування — це дозвіл на здійснення експортно-імпортних операцій у рамках визначених квот. Як правило, на повну квоту видається кілька ліцензій відповідно до числа виконавців квот и В ліцензіях може бути визначено не тільки кількість певного товару, яку дозволяється імпортувати конкретному імпортеру, але й країну походження цього товару.
Ліцензії в міжнародній торгівлі характеризуються великою різноманітністю. Їх можна групувати за ознаками, залежно від того, які завдання вирішує ліцензія. Наприклад, неавтоматичне ліцензування — це застосування державою спеціальних дозволів ( ліцензій) на імпорт та експорт. Видаються ці ліцензії відповідними адміністративними органами на свій розсуд або на підставі якихось конкретних критеріїв.
Усі ліцензії мають певний термін дії, тобто є тимчасовими. у зв'язку з цим ліцензування не потребує перегляду чи скасування попередніх міждержавних торговельних угод. Ліцензії держава застосовує і у разі, коли на певний товар не існує митного тарифу або цей тариф неефективний, не досягає головної мети, яка має бути досягнута завдяки використанню тарифу.
Винахідником ліцензування є Франція: у 1931 р. вона виступила ініціатором введення ліцензійного режиму в міждержавних торговельних відносинах. І вже досить швидко, через кілька років, безліч імпортних товарів майже в усіх країнах світу були включені в списки товарів, імпорт яких ліцензується. За останні 40—50 років списки ліцензійних товарів значно скоротилися. Але фактично в кожній країні є такий перелік, що містить десятки товарних позицій певних товарів.
Основними видами ліцензій є генеральна та індивідуальна.
Генеральна ліцензія — це виданий відповідним державним органом постійно діючий дозвіл будь-якій персонами, фізичній або юридичній особі на здійснення імпорту товарів без обмеження їх обсягу і вартості з перелічених у ліцензії країн. У такій ліцензії можуть зазначатися товари, імпорт яких заборонено.
Генеральні ліцензії з відповідними списками товарів регулярно публікуються в офіційних спеціалізованих виданнях тієї чи іншої країни.
індивідуальна ліцензія видається як одноразовий дозвіл для здійснення однієї торговельної операції з конкретним видом товару. В окремих випадках ця ліцензія може включати 2—3 види товарів, але за умови, що вони входять до однієї і тієї ж товарної групи. В індивідуальній ліцензії наводяться відомості про її отримувача, кількість, вартість і країну походження товару. Термін дії індивідуальних ліцензій, як правило, не перевищує одного року. Індивідуальна ліцензія є іменною і тому не може передаватися іншому імпортеру. Індивідуальна одноразова ліцензія видається для здійснення імпорту таких товарів, що входять до списку імпортного контролю або переліку товарів, які походять з країн, торгівля з яки повністю контролюється.
Складовою частиною ліцензування є контингентування - встановлення державою централізованого контролю за експортом та імпортом товарів шляхом обмеження номенклатури товарів у межах, визначених державою кількісних і вартісних квот протягом фіксованого періоду. Контингентування завжди заборонялось ГАТТ/СОТ. Але й ця організація, як виняток, дозволяє застосовувати контингентування з метою подолання дефіциту платіжного балансу або важкого фінансового стану — наявності значної зовнішньої заборгованості.
Тому, посилаючись на якісь особливі, непередбачувані ситуації, контингентуванням користуються навіть високорозвинуті країни. І хоча в таких випадках контингентування охоплює незначну кількість товарів (частіше це чорні метали, медичні препарати, продовольчі товари, текстиль, деякі особливо важливі види сировини), все ж таки вони відчутно впливають на обсяг і структуру зовнішньої торгівлі.
Заборона імпорту певного товару може використовуватись з метою повної заборони імпорту без будь-яких винятків. Повна за борона може застосовуватись з метою економії валютних резервів держави або захисту вітчизняного виробника від конкуренції іноземних товарів. Інколи застосовується заборона імпорту з конкретних країн, в торгівлі з якими ця держава має значний дефіцит.
Угода про обмеження експорту є результатом компромісу, коли експортер «добровільно» погоджується обмежити свій експорт з метою уникнення примусових заходів з боку країни-імпортера. Такі угоди можуть укладатись як між державами, так і на галузевому рівні. Вони бувають дво- і багатосторонніми.
Монополістичні заходи
До цієї групи нетарифних методів обмеження експортно-імпортних поставок належать такі регулюючі заходи, які надають виключні права певній групі суб'єктів господарської діяльності. Ці суб'єкти або їх підприємства стають монополістами. Подібна монополія дозволяє вирішувати ряд проблем, наприклад, врівноваження платіжного балансу шляхом контролю за імпортом. Основною формою таких заходів є державна монополія на імпорт певних товарів. Іноді аналогічна монополія може надаватися і підприємствам приватного сектора.
Ще одним важливим інструментом даної групи нетарифного регулювання можна вважати примусове обслуговування вітчизняними підприємствами. За такої ситуації вітчизняні виробники зобов'язані користуватися послугами тільки національних транспортних, страхових та інших компаній. Державна монополія широко застосовується не тільки в Радянському Союзі, але й, наприклад, у Німеччині напередодні Другої світової війни. В післявоєнний період ця система поширювалась на всі соціалістичні країни Щодо індустріально розвинутих країн, то і тут державна монополія має місце. Наприклад, у Великобританії після приходу до влади лейбористського уряду в 70-х роках більше половини імпорту країни контролювалось державою.
Державне регулювання зовнішньої торгівлі охоплює, як правило, імпортні операції. Щодо експорту, то державне регулювання тут поширюється, як правило, на ті товари, на які держава має вирішальний вплив. Це — рис у М’янмі, джут — у Пакистані або продукція військово-промислового комплексу, ядерне пальне і т. п.
Технічні заходи
До технічних заходів належать такі нетарифні інструменти впливу на експортно-імпортні операції, як контроль якості, безпеки або характеристик товару та вимоги до упаковки, маркування і етикеток:
1. Технічне регулювання. Це насамперед норми, які безпосередньо або опосередковано визначають технічні вимоги до товару. Наприклад, санітарне регулювання, мета якого захищати життя і здоров'я людей та тварин; фітосанітарний контроль, що здійснюється в інтересах захисту рослин; контроль за станом навколишнього середовища; заходи по захисту безпеки людей; заходи по забезпеченню національної безпеки та ін.
Ці заходи реалізуються шляхом випуску інструкцій, в яких детально розписані дії митних органів у процесі здійснення відповідного контролю.
До технічних заходів належать технічні умови, яким повинна відповідати виготовлена продукція:
• вимоги до маркування, тобто до інформації, яку надає маркування (країна походження, вага, спеціальні позначення для
шкідливих речовин і т.п.);
вимоги контролю, інспекції в митних лабораторіях та карантину стосовно тварин і рослин;
• вимоги до інформації про продукти (товари), яка повинна повідомляти склад компонентів, поради щодо використання та зберігання.
2. Інспекція перед відвантаженням. Це — примусовий контроль якості, кількості та ціни товарів перед їх відвантаженна з країни-експортера. Такий контроль здійснюється певною фірмою-інспектором за дорученням країни-імпортера. Контроль за ціною має за мету уникнути заниження або завищення ціни експортером для уникнення сплати мита або переведення іноземної валюти в закордонні банки в особистих інтересах експортера.
3. Спеціальні митні формальності. Це насамперед вимоги які не передбачені інструкціями загального вжитку. Прикладом може бути вимога надати детальнішу інформацію, ніж та, що вказана в митній декларації, вимоги використати конкретні пункти пропуску вантажів на митному кордоні і т. п.
Використана література: Дудчак В.І. Митна справа. / В.І. Дудчак, О.В. Мартинюк. — 2002. — 100 с.: іл.
