Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Політекономічний аспект (1997)
10. Світовий ринок технологій
Природа і основні поняття світового ринку технологій
Середина XX ст. стала одним із переломних моментів у розвиткові людства. Розпочався новий етап науково-технічної революції, що характеризується новою якістю: основою прогресу стає фундаментальна наука, без розвитку якої практично неможливий поступ техніки й технології. Впровадження у виробництво і повсякденне життя людства досягнень сучасної НТР відкриває величезні перспективи для вирішення злободенних економічних і соціальних проблем, але водночас породжує серйозні суперечності, котрі іноді ставлять під загрозу саме існування життя на Землі.
Розширення та поглиблення міжнародного поділу праці, що виражається у посиленні спеціалізації та кооперації виробництва і наукових досліджень, в інтенсифікації міжнародного обміну, в тому числі результатами науково-дослідних та дослідно-конструкторських розробок (НДДКР), відбувається саме-на сучасному етапі розвитку світового господарства. Причому зі збільшенням економічної ролі науки та перетворенням її в безпосередню виробничу силу посилюється процес інтернаціоналізації науки й технологій.
Сучасні темпи науково-технічного прогресу та залежність економічного зростання провідних країн і світового господарства в цілому від ефективності використання науки і технологій зробили необхідним поєднання зусиль та ресурсів різних країн для досягнення національних і глобальних науково-технологічних цілей. Науково-технологічна та інноваційна взаємодія держав, використання переваг міжнародної спеціалізації, кооперації у сфері НДДКР стають обов'язковою умовою подальшого розвитку цивілізації. Саме у науково-технологічній галузі на сучасному етапі найбільше проявляється динаміка процесів інтернаціоналізації та глобалізації, що створює підґрунтя для ефективного розвитку всіх сфер суспільства. Науково-технічний прогрес супроводжується не тільки значним зростанням масштабів господарства, а й інтенсивною диверсифікацією його відтворювальної та галузевих структур, подальшим розвитком суспільного і міжнародного поділу праці, процесів спеціалізації та кооперування. Розвиток технологічних зв'язків реалізується і в тому, що поряд із міжгалузевим поділом праці дістає подальший розвиток внутрішньогалузева спеціалізація у сфері виробництва не лише кінцевої продукції, а й деталей, вузлів тощо.
Під технологією розуміють сукупність систематизованих наукових знань, а також вироблених на цій основі технічних, організаційних та інших рішень, що стосуються процесу виробництва, споживчих властивостей продукції чи наданих послуг у різних сферах діяльності людини. Поняття технології охоплює три групи: технологію продуктів, технологію процесів і технологію управління.
При цьому не кожна технологія є товаром, і не кожний товар являє собою технологію. Технологія може стати товаром на певній ділянці руху від ідеї до впровадження на ринку, за умови реальної можливості комерціалізації цієї ідеї, проведення експертизи, визначення можливих сфер застосування. Але навіть у цьому випадку технологія має задовольняти стандартні вимоги до товару, тобто мати вигляд патентів, ноу-гау, дослідних чи промислових зразків, виробничого досвіду, обладнання та іншої техніки, а також технології у вузькому розумінні — як засобу виробництва й технологічних процесів.
У практиці договорів технологічного обміну виникають складнощі з відокремленням об'єкта такого обміну в чистому вигляді. Передання технологи відбувається в тому випадку, коли приймальна сторона розглядає її як нову — таку, що дасть змогу покращити власну конкурентоспроможність, збільшити прибуток.
На сучасному етапі процесу інтернаціоналізації сфери науки і технологій, етапі становлення п'ятого технологічного укладу і навіть формуванні ядра нового шостого першочергове значення мають масштаби використання саме високих технологій. Крім того, основою сучасного технологічного розвитку є збільшення частки реалізації високих технологій на світових ринках та істотне зростання обсягів наукоємного сектора виробництва національних економік.
Високі технології — це технології, що грунтуються на принципово нових знаннях сучасного етапу науково-технічного прогресу. Вони створюються і застосовуються для виготовлення і постачання продукції з високим рівнем наукоємності, що відповідає визначеному переліку у структурі світового товарного ринку і пріоритетам науково-технічної та інноваційної політики розвинутих країн. Особливістю високих технологій є те, що з їхнім стрімким розвитком змінюється ринок, прискорюється прогрес інших секторів економіки.
Термін "високі технології" попервах пов'язували тільки з деякими новітніми підгалузями промисловості з високою часткою питомих витрат на НДЦКР. На сучасному етапі це поняття трактується ширше: високі технології існують як частина технологічної бази в усіх галузях економіки. У структурі промислового виробництва до високотехнологічних галузей зазвичай відносять ряд підгалузей машинобудування — випуск електронно-обчислювальної техніки та периферійного обладнання, авіаційної та ракетно-космічної техніки, промислових роботів та засобів комплексної автоматизації виробництва, засобів радіозв'язку, радіолокації та радіонавігації, складної побутової радіоелектронної техніки, приладобудування. До них додаються фармацевтична промисловість, деякі види хімічного виробництва й атомна промисловість, у яких частка витрат на НДДКР є порівняно високою.
Наприкінці 1970-х — на початку 80-х років у США до наукоємних, або високотехнологічно інтенсивних, відносили галузі, в яких обсяг витрат на НДДКР перевищував середній рівень для обробної промисловості (2,36 % від доданої вартості), а до високотехнологічних — ті виробництва, де середній рівень перевищував цей показник не менш ніж удвічі. На початку 90-х років серед наукоємних та високотехнологічних галузей почали додатково виділяти так звані провідні (leading-edge) наукоємні технології та технології високого рівня (high level). У країнах ОЕСР було запропоновано відносити до наукоємних виробництв ті, для яких показник наукоємності перевищує 3,5 %. Якщо він знаходиться у діапазоні 3,5—8,5 %, то виробництво й відповідні продукти належать до групи технологій високого рівня, а якщо перевищує 8,5 %, то вони характеризуються як провідні наукоємні технології.
На сьогодні у статистичній звітності країн ОЕСР галузі промисловості поділяються за показником наукоємності на чотири групи:
• високотехнологічні (high-technology industries) галузі повітряні й космічні літальні апарати;
виробництво комп'ютерів та офісного устаткування; радіо-, телевізійне і комунікаційне обладнання;
медичні, точні й оптичні інструменти; фармацевтична галузь;
• середньо-високотехнологічні (medium-high technology industries) галузі електричні машини й апарати;
моторні засоби пересування; хімікалії, за винятком фармацевтичних; залізничне і транспортне обладнання;
машинобудування та обладнання;
• середньо-низькотехнологічні (medium-low technology industries) галузі очищені нафтопродукти і ядерне паливо; гумові й пластмасові вироби; інші неметалічні мінеральні продукти; будівництво і відновлення суден; базові метали;
виготовлення металевих виробів, крім машинобудування і обладнання;
• низькотехнологічні (low-technology industries) галузі виробництво і переробка; продукція з деревини і корку; целюлоза; папір, паперові вироби, поліграфія; продовольчі продукти, напої, тютюн; текстиль, текстильні вироби, шкіра і взуття. Варто зазначити, що є й інша класифікація високотехнологічної продукції та високих технологій. У країнах ЄС для сфери міжнародної торгівлі розроблена класифікація 245 високотехнологічних продуктів, що складається з восьми груп: автоматизовані верстати;
системи обробки інформації та телекомунікаційні системи; електронні споживчі товари;
електронні компоненти; продукція авіакосмічної промисловості;
електричні й електронні прилади та устаткування; продукція хімічної промисловості.
Технологія як сукупність знань про впровадження чи вдосконалення машин, устаткування, виробів, що забезпечують обробку, виготовлення, зміну стану, можливостей і форми сировини, матеріалів та напівфабрикатів, визначається як software — патенти, ліцензії, товарні знаки, технічні послуги, маркетингові ноу-гау тощо. Сукупність способів виробництва товарів і послуг (hardware) — це матеріалізована технологія, втілена в машинах, обладнанні тощо, яка і є ресурсом.
Суб'єктами сучасного ринку технологій згідно з класифікацією, запропонованою Є. Ростовим, виступають:
• на моно- та мікрорівні — університети та наукові заклади, венчурні фірми, інноватори-індивідуали, на частку яких припадає 2/3 світового обсягу «чистих» новацій;
• на мезорівні — ТНК і МНК, національні компанії та науково-технічні комплекси (дослідницькі, технологічні парки), які є провідними впроваджувачами-патентознавцями, що забезпечують комерційну та виробничу реалізацію до 2/3 світового обсягу інновацій;
• на макрорівні — держави і національні інноваційні системи, роль яких в еволюції сучасного світового ринку технологій є визначальною;
• на мегарівні — міждержавні утворення та інтеграційні союзи, які зосереджують зусилля на окремих ключових напрямах НТП;
• на метарівні — міжнародні організації, насамперед системи 00Н, серед функцій яких особливо вирізняються технологічне сприяння країнам, що розвиваються, а також формування світового ринку
екологічно безпечних технологій.
До методів збуту технологій у глобальних масштабах належать створення закордонних філій ТНК, участь у спільних підприємствах, експорт та імпорт техніки, виробленої за технологією компанії, продаж ліцензій тощо.
Загалом міжнародний науково-технологічний обмін можна класифікувати:
• за сферою поширення: міждержавний, міжрегіональний, регіональний, між- і внутрішньогалузевий;
• за типом передання технологій: комерційний, некомерційний, вертикальний (між головною і дочірньою компаніями ТНК), горизонтальний (між незалежними фірмами);
• за змістом технології, що передається (в матеріалізованому вигляді чи у вигляді інформаційного продукту).
Комерційні відносини у науково-технологічній сфері характеризуються переважно переданням права власності на науково-технологічні знання чи права на їх тимчасове використання, що приносить грошову вигоду. Некомерційні — це сукупність різних відносин, пов'язаних із науково-технологічною сферою, що певною мірою сприяють розвиткові науки й технологій у країнах—учасницях цих відносин.
Форми міжнародного науково-технологічного обміну, на нашу думку, найбільш повно ілюструє рисунок 10.1.
Світовий ринок технологій як основа інтернаціоналізації науково-технологічної сфери
У сучасних процесах інтернаціоналізації та глобалізації науково-технологічної діяльності, які вийшли на якісно новий рівень починаючи з 1990-х років, можна виділити такі головні детермінанти:
• дослідження та використання технологій у глобальному масштабі;
• світове науково-технологічне співробітництво;
* виникнення та виробництво технологій у глобальному масштабі.
Характеристики даних детермінант представлені у таблиці 10.1.
Далі розглянемо в кількісному вигляді кожну з детермінант інтернаціоналізації науково-технологічної сфери у статичній та динамічній перспективі.
Перша детермінанта — обмін науково-технологічними досягненнями у глобальному масштабі — характеризує діяльність на міжнародних ринках технологій.
На сьогодні сумарна вартість створюваних у світі технологій сягає 60 % величини всього суспільного валового продукту, що зумовлює великі обсяги продажу. При цьому галузева структура ринку технологій змінювалася залежно від цілей науково-технічного розвитку країн. Якщо у 1940— 1950 pp. головною метою було забезпечення військово-технічної переваги, у 1960—1980 pp. — забезпечення стабільних темпів економічного зростання і посилення глобальної конкурентоспроможності галузей, то починаючи від 1990-х років акцент змістився до інформаційних послуг, медицини, екології та інших аспектів сталого розвитку і підвищення якості життя людини. Виробництво високотехнологічної продукції у світі нині забезпечують приблизно 50 макротехнологій.
Міжнародний ринок технологій можна поділити на три сегменти:
• ринок обладнання і устаткування;
• ринок науково-технічних послуг;
• ринок ліцензій і патентів.
У 2003 р. міжнародний ринок технологій оцінювався майже у 2660 млрд дол. Найбільший його сегмент — ринок обладнання і устаткування — склав майже 2300 млрд дол. (90 % усього ринку), ринок науково-технічних послуг — 205 млрд (7 %), ринок ліцензій і патентів — 77 млрд дол. (З %). На ринках високотехнологічної продукції домінують найбільш розвинуті країни — США, Японія, ФРН, Велика Британія, Франція, які володіють 46 макротехнологіями та контролюють
80 % цих ринків. До них стрімко наближаються Південна Корея, Малайзія, Сінгапур, Гонконг та інші нові індустріальні країни. Позиції країн-лідерів на ринках окремих видів продукції у перші роки XXI ст. демонструє таблиця 10.2.
Головними експортерами високотехнологічної продукції є промислово розвинені країни. Географічний розподіл експорту цього сегмента світового ринку технологій видно з таблиці 10.3.
Приблизно схожий розподіл сил спостерігається у світовій торгівлі високотехнологічними послугами, де головну роль відіграють розвинуті країни, економічні агенти яких спроможні надавати клієнтам найширший спектр послуг. За даними на 2003 р. найістотніша частка послуг, що експортувалися (понад 36 %), припадала на послуги, надання яких пов'язане з використанням високих технологій: комунікаційні, інформаційні та ін. Провідними експортерами на цьому ринку були США — 55,3 млрд дол.(33 %), Велика Британія — 35,3 млрд (21 %), ФРН — 31,7 млрд дол. (19 %). Крім того, високими темпами нарощували експорт високотехнологічних послуг Китай (удвічі) та Республіка Корея (на 60 %) порівняно з 2002 p., що свідчить про зростання їхньої конкурентоспроможності на цьому сегменті світового ринку технологій.
Завоювання та утримання позицій на світових ринках високотехнологічної продукції досягається в жорстокій конкурентній боротьбі. Переваги в ній забезпечуються не стільки цінами на продукцію, скільки її споживчими властивостями та якістю, удосконалення яких неможливо без опори на інновації. Оскільки інноваційні процеси інтенсифікуються лише за відповідної зацікавленості бізнесу та стимулювальної ролі держави, за конкуренцією високотехнологічних товарів та послуг дедалі чіткіше виступає конкуренція податкових систем і державного регулювання, наукових потенціалів, систем освіти, охорони здоров'я, рівня культури та людського потенціалу різних країн. У конкурентній боротьбі компанії та фірми використовують не тільки свою економічну міць, а й усі конкурентні переваги і можливості держави. На ринку високотехнологічної продукції конкурують між собою в основному постіндустріальні країни, які у безкінечній гонитві за науково-технічними інноваціями не зацікавлені у появі нових претендентів на якусь частку певного ринку. Саме промислово розвинуті країні по суті встановлюють порядок обміну продукцією високотехнологічних галузей шляхом домовленостей на двосторонній чи багатосторонній основі, в тому числі через механізми СОТ. По мірі руху по ступенях технічного прогресу вони втрачають інтерес до захисту вітчизняних виробників матеріаломістких та працемістких виробів, прагнучи здешевити обмін ними шляхом зниження або навіть скасування імпортних тарифів.
Інші країни, в міру своїх можливостей відстоюючи власні інтереси, змушені сприймати вироблені світовим економічним авангардом умови торгівлі, погоджуючись із підвищеними тарифами на нові категорії товарів та зниженими на продукти, що є в обігу на світових ринках сировини і напівпродуктів. В умовах зниження тарифних бар'єрів у конкуренції на ринках високотехнологічної продукції дедалі більшу роль відіграють технічні бар'єри, передусім стандарти й технічні вимоги, що забезпечують інтереси національної безпеки, захист здоров'я та прав споживачів.
Як було зазначено, однією з основних форм передання технологій с ліцензійна угода. Об'єктами такої угоди можуть бути патенти, ноу-гау, винаходи, промислові зразки тощо.
Понад 80 % традиційних ліцензій передбачають передання ноу-гау, із них 50 % — передання ноу-гау та винаходу одночасно; 30—35 % — тільки ноу-гау, інші — чисто патентні ліцензії. Таким чином, в останні роки чимдалі очевиднішою стає інтернаціоналізація патентово-ліцензійної діяльності. Патентування винаходів за кордоном набуває масових масштабів. Фірма захищає свої інновації, патентуючи їх за кордоном і, отже, забезпечуючи собі можливості торгівлі нововтіленим винаходом або експортуючи продукцію, створену на основі цього винаходу. В найбільш розвинутих країнах частка національних патентів, що припадала на нерезидентів, у 2000 р. складала в Італії — 82 %, Франції — 80 %, Австралії — 78 %, США — 46 %, в Японії — 19 %. Одним із найважливіших показників є кількість патентів, зареєстрованих у США. За новітніми даними, частка патентів, зареєстрованих у США громадянами цієї країни, продовжує перевищувати 50 %, незважаючи на значне зниження в останні 10 років. Розподіл національних патентів США залежно від країни походження у 1997 р. мав такий вигляд: США — 54 %, Японія — 23, ФРН — 7, Велика Британія — 2, інші — 14 %.
Варто зазначити, що щорічне зростання ринку ліцензій та патентів становить понад 10 %. А від 1980 р. до сьогодні обіг світової ліцензійної торгівлі зріс більш ніж у 15 разів. Нині світовий ринок ліцензій оцінюється у 73 млрд дол., ЗО % яких щороку припадає на США. Провідними експортерами та імпортерами на цьому ринку є промислово розвинуті країни, а лідером — США з часткою експорту роялті та ліцензійних послуг у 2002 р. 44,1 млрд дол. (60 % усього світового ринку патентів та ліцензій) та часткою імпорту — 19,3 млрд дол. (26 %). Друге й третє місця посідають Японія: експорт — 10,4 млрд дол. (14 %), імпорт — 11 млрд дол. (15 %) та Велика Британія: експорт — 7,7 млрд дол. (10,5 %), імпорт — 5,9 млрд дол. (8,2 %). Основними галузями, які задіяні у світовій торгівлі ліцензіями, є електротехнічна та електронна промисловість (19 % усього обсягу комерційних операцій), машинобудування (18 %), хімічна промисловість (17,4 %).
Друга детермінанта інтернаціоналізації науково-технологічної сфери охоплює міжнародну співпрацю в цій галузі з метою отримання ноу-гау чи інновацій та передбачає участь партнерів із декількох країн, при цьому кожен з них зберігає права власності. Інтернаціональні зв'язки заторкують сферу бізнесу, уряди, академічні та неприватні дослідницькі центри. Економічним еквівалентом такого співробітництва є міжкорпоративні науково-технічні угоди на основі спільних підприємств, а також наукові публікації у співавторстві.
Отже, першою складовою такої форми інтернаціоналізації є внутрішньодержавне науково-технологічне співробітництво між університетами, бізнесовими структурами та урядом. Прикладами проектів, що проводяться головним чином на національному рівні без широкої міжнародної участі, є проект VLSI Японії (діє від середини 1970-х років) та європейські програми ESPRIT та EUREKA, які є в тому числі міжнародними.
Науково-технологічне співробітництво на глобальному рівні також є складовою, що характеризує інтернаціоналізацію науково-технічної діяльності. Головну роль тут відіграє академічна сфера, в якій практикуються такі форми інтернаціоналізації, як обмін студентами, науковими кадрами, випуск міжнародних журналів, спільні публікації, проведення міжнародних конференцій, здійснення спільних міжнародних науково-технологічних програм тощо. Вагомим індикатором внеску тієї чи іншої країни у загальносвітове виробництво нових знань є дані про кількість наукових публікацій та цитувань в іноземних наукових журналах.
Участь країни у глобальному співробітництві прямо залежить від рівня розвитку ЇЇ науково-технологічної сфери (таблиця 10.4).
Аналізуючи дані таблиці 10.4, можна зробити висновок, що ті країни, яких показники розвитку науково-технологічної сфери яких найбільші, саме й визначають глобальну спрямованість науково-технологічного співробітництва і є головними учасниками міжнародних науково-технологічних програм.
Що ж стосується міжкорпоративних угод в галузі досліджень та розробок на глобальному рівні, то фірми, що беруть участь в такому виді співробітництва, прагнуть знайти додаткові активи для підвищення рівня технологічного прогресу на власному виробництві. Найціннішою базою науково-технічних кооперативних угод у галузі нових матеріалів, біотехнології та інформаційної технології, що укладені після 1970 p., є база даних MERIT-CATI. Крім того, можна назвати такі бази даних, як CEREM, що охоплює широкий спектр галузей, у тому числі автомобільну, DATIM, CERETIM (усі сектори електротехніки).
Розвиток наукових досліджень у компаніях створює потенціал наукових відкриттів і нових технічних можливостей. Потужний науково-дослідний підрозділ компанії спроможний забезпечити випереджальне перетворення результатів наукових досліджень чи винаходів у нововведення і, таким чином, створити основи довгострокової конкурентоспроможності.
У проведенні досліджень підприємницький сектор розвинутих та нових індустріальних країн відіграє провідну роль, випереджаючи університети і державні лабораторії за обсягами витрат, чисельністю наукових кадрів, кількістю патентів і потоком технологічних нововведень у вигляді продуктів, процесів та послуг. На початку XX І ст. підприємницький сектор у розвинутих країнах фінансував більшу частину загальнонаціональних витрат на дослідження і розробки: у Франції — 61 %, Великій Британії - 65, ФРН - 68, Японії - 72, США - 74, Швеції - 75 %.
Дослідження і розробки у підприємницькому секторі розвинутих країн найінтенсивніше проводяться у високотехнологічних галузях. В останні роки у США лідерами у цій діяльності були сфери послуг, передусім інформаційні технології (23 %), автомобілебудування (11 %) і аерокосмічна промисловість (10 %); у країнах ЄС — електротехніка (15 %), автомобілебудування (13 %) та послуги (11 %); в Японії — електроніка (більше 18 %) та електротехніка (11 %).
Галузеві пріоритети досліджень і розробок підприємницького сектора відображаються не тільки у витратах, а й у їхніх результатах, найважливішим з яких є патент. Аналіз структури патентування у провідних розвинутих країнах дає змогу схарактеризувати американські дослідження і розробки як переважно пов'язані з комп'ютерними технологіями і медициною; японські — з системами переробки інформації; німецькі — з механічними системами, двигунами, гальмами та органічною хімією.
Третьою детермінантою, що характеризує інтернаціоналізацію науково-технологічної сфери, є міжнародна діяльність фірм у галузі досліджень і технологій та виробництві винаходів. Уряди та неприватні інституції можуть співпрацювати в цій галузі, проте вони не здатні виробляти винаходи у глобальних масштабах. Тому головною дієвою особою тут виступають транснаціональні корпорації, які створюють технологічно цілісні виробничі ланцюги, частини яких розташовані в різних країнах, але функціонують за єдиним планом. Унаслідок такої інтернаціоналізації виробництва вагома частина міжнародних потоків товарів та послуг (до 2/5) має внутрішньокорпоративний характер. При цьому лідерами у найбільших корпораціях світу є галузі високих технологій — телекомунікації, інформаційні технології та програмне забезпечення, фармацевтична промисловість.
На сучасному етапі відбувається зосередження НДДКР у найбільших фірмах промислово розвинутих країн світу. Лідерські позиції в галузі технологій належать США, які витрачають на НДДКР половину загальної суми витрат восьми промислово розвинутих країн. Рівень монопольного контролю ТНК у сфері технологій сягає 80—90 %, а витрати на НДДКР 300 провідних ТНК світу в 1997 р. склали 216 млрд дол. Від 1980-х років близько 2/3 світового технологічного обміну припадає на внутрішньофірмові трансфери технологій. Назагал сутність розглянутої третьої детермінанти у кількісному вигляді характеризується часткою патентів, що контролюються іноземними фірмами.
Таким чином, проаналізувавши кожну з основних детермінант інтернаціоналізації науково-технологічної сфери, можемо визначити низку особливостей, притаманних цій галузі на сучасному етапі:
• розвиток інтернаціоналізації визначається фундаментальними, глибинними передумовами, що закладені у традиційній економічній і технологічній спеціалізації країн. Важливу роль при цьому відіграє національна економічна політика всередині держави;
• світовий ринок технологій є основною детермінантою сучасного етапу інтернаціоналізації сфери науки і технологій. Йому властиві найбільша інтенсивність розвитку і високий ступінь монополізації: глобальну спрямованість науково-технологічного прогресу формують країни "Великої сімки". 40 % науково-технічних ресурсів сконцентровано у США, 30 % — в Японії. 13 % — у ФРН. Одночасно в цей процес активно залучаються нові індустріальні країни Південно-Східної Азії;
• використання досягнень сучасних комп'ютерних та інформаційних технологій, створення розгалуженої мережі телекомунікацій відкривають нові, значно більші можливості проведення спільних досліджень на всіх рівнях;
• наукові співтовариства промислово розвинутих держав та країн, що розвиваються, дедалі більше орієнтуються на проведення спільних НДДКР. Це пов'язано з діяльністю ТНК і прагненням урядів різних країн отримувати інноваційну продукцію найвищого рівня за мінімальних витрат;
• поширенню інтернаціоналізації науково-технологічної сфери слугують спеціальні міжнародні програми різної тематики, які вводять у процес досліджень та реалізації винаходів університети, науково-дослідні центри та промислові фірми різних країн;
• у світі зберігається технологічний розрив між розвинутими країнами, в яких панують четвертий та п'ятий технологічні уклади (індустріальний і постіндустріальний типи розвитку), та менш розвинутими державами, в яких більш поширені третій і четвертий технологічні уклади. Це обмежує можливості країн, що розвиваються, у використанні результатів спільної науково-технологічної діяльності для реалізації національних інтересів. Тому промислово розвинуті країни проводять науково-технологічну взаємодію з рівними за технологічним розвитком державами, при цьому використовуючи дешеву вартість інтелектуальної праці менш розвинутих країн для покращання конкурентоспроможності власного високотехнологічного потенціалу;
• для рівноправного залучення тієї чи іншої держави до глобальної науково-технологічної сфери важливого значення набувають рівень розвитку національної інноваційної системи, політика уряду в цьому напрямі, участь країни й глобальних та регіональних економічних угрупованнях.
Сучасний стан та перспективи залучення України до глобальної науково-технологічної системи
Основна мета науково-технічної та інноваційної діяльності в умовах ринкових відносин — створення сприятливих умов для забезпечення конкурентоспроможності виробництва. Досвід високорозвинених держав показує, що ключовим фактором економічного зростання, зниження залежності від зовнішніх джерел енергоресурсів, підвищення ефективності економіки є впровадження у виробництво прогресивних технологічних інновацій.
Отож науковий потенціал України має концентруватися на здійсненні як відповідних фундаментальних досліджень, так і науково обгрунтованих розробок у високотехнологічній сфері, що матимуть успіх на світових ринках. Інтеграція виробничої та наукової сфер має бути спрямована на створення науково-технічного й кадрового потенціалу, який забезпечить замкнені технологічні цикли, а в разі необхідності — самостійне проведення розробок та виробництво продукції високотехнологічного рівня, що відповідає вимогам науково-технічного прогресу.
Сучасний стан вітчизняного науково-технічного потенціалу, ті зміни, які сталися в ньому, слід оцінювати з позиції досягнення ним певних якісних характеристик, здатних вплинути на зростання науково-технічного та економічного рівня країни. При цьому доцільно враховувати відповідні світові стандарти, які реально складаються у країнах з інноваційним типом економічного розвитку.
Витрати на науково-дослідну сферу в економіці України дорівнюють близько 1 % від ВВП, що суперечить задекларованій у Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України цифрі 2,5 %. Водночас рівень витрат на НДДКР у промислово розвинутих державах становить 2,5—3 % ВВП. Крім того, витрати на одного науковця, що характеризує ефективність використання його потенціалу, в країнах ЄС перевищують рівень України у 20 разів.
В Україні зростає кількість науково-дослідних установ та вищих навчальних закладів і зменшується кількість конструкторських організацій, дослідних заводів, проектних та проектно-пошукових організацій, науково-дослідних та конструкторських підрозділів на промислових підприємствах. Але незважаючи на значне скорочення чисельності наукових працівників, насиченість України науковими кадрами залишається досить високою: у розрахунку на 1000 осіб економічно активного населення в нас припадає 5,2 виконавця наукових та науково-технічних робіт, у тому числі дослідників — 3,9. Ці показники відповідають рівневі таких країн, як Іспанія, Польща, Чехія, Угорщина, хоча більш як удвічі поступаються Японії та ФРН.
Крім того, в Україні зменшилася загальна кількість виконаних науково-технічних розробок: від 82 тис. у 1991 р. до 35,7 тис. у 2001 р. У 2002 р. розробки, де використано винаходи, становили лише 2,5 % загальної кількості розробок, що безумовно свідчить про негативні тенденції у науково-інноваційній сфері країни.
Швидкість виходу нашої держави на сучасну траєкторію інноваційного розвитку залежить насамперед від збереження потенціалу галузевих науково-дослідних, проектно-конструкторських установ, оскільки вони відіграють головну роль у процесі матеріалізації інновацій. Із Державного бюджету України фінансується ряд науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, пов'язаних з національною обороною та безпекою, космічною та Чорнобильською програмами, з окремими завданнями та програмами агропромислового комплексу та промисловості. Проте витрати по цих напрямах за останні роки були значно менші, ніж по розділу «Фундаментальні дослідження та сприяння науково-технічному прогресу», що суперечить потребам матеріалізації інновацій.
Стан інноваційної діяльності промислових підприємств є своєрідним поєднанням наслідків розвитку патентно-ліцензійної діяльності, з одного боку, та особливостей економічного становища підприємств — з іншого. Протягом 2003 р. інноваційну діяльність у промисловості України здійснювали 1238 підприємств, або 12,7 % їхньої загальної кількості. У той самий час у країнах ЄС цей показник в середньому становив 44 % (Ірландія — навіть 65, а Німеччина — 61 %). Кількість поданих патентних заявок на 100 тис. населення у ФРН складала 90,4, в Італії — 16,7, а в Україні — 10,8 (табл. 10.5).
На сучасному етапі в Україні спостерігається тенденція до зниження ефективності зовнішньоекономічної діяльності, посилення імпорто-залежності від високотехнологічних товарів і науково-технічних послуг.
Частка високотехнологічного експорту в загальному експорті готових виробів у 2002 р. у Франції дорівнювала 24 %, у ФРН — 18 %, у Швеції — 22 %, в Україні — 10 %. Крім того, варто зазначити низьку питому вагу України у світовій торгівлі наукомісткими і високотехнологічними товарами. На сьогодні український експорт товарів з високим рівнем доданої вартості не перевищує 0,02 % світового обсягу. У структурі зовнішньої торгівлі України незначне місце займає наукомістка високотехнологічна продукція. Проявом такої тенденції є питома вага експорту продукції українського машинобудування, що становить на сьогодні приблизно 17 % обсягу експорту.
Як ми знаємо, однією з основних детермінант інтернаціоналізації науково-технологічної сфери є глобальне співробітництво, в тому числі науковців різних країн. В Україні за 1997—2002 pp. кількість виїздів наукових працівників за кордон збільшилася на 53 %, а частка участі українських учених у міжнародних дослідженнях за той самий період зросла на 42 %. Крім того, примножилася кількість проведених міжнародних конференцій та наданих фантів від іноземних фондів (у 2002 р. порівняно з 2001 р. — на 23 %).
Отож, незважаючи на не дуже вигідне для нас порівняння деяких показників науково-технологічного розвитку, Україна має об'єктивні підстави для повноправного залучення до процесу інтернаціоналізації науково-технологічної сфери. Ми можемо пишатися визнаними у світі українськими науковими школами, унікальними технологіями у сферах розробки нових матеріалів, біології, радіоелектроніки, фізики низьких температур, електрозварювання, інформатики, телекомунікацій та зв'язку, військової справи, здатними забезпечити розвиток високотехнологічного виробництва на рівні найвищих світових стандартів.
Зростання конкурентоспроможності національної економіки забезпечується передусім інноваційним характером розвитку стратегічно важливих галузей.
Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України у 2002 р. затвердило низку конкурентоспроможних експортних проектів та намітило можливі ринки збуту вітчизняної продукції (табл. 10.6).
Середина XX ст. стала одним із переломних моментів у розвиткові людства. Розпочався новий етап науково-технічної революції, що характеризується новою якістю: основою прогресу стає фундаментальна наука, без розвитку якої практично неможливий поступ техніки й технології. Впровадження у виробництво і повсякденне життя людства досягнень сучасної НТР відкриває величезні перспективи для вирішення злободенних економічних і соціальних проблем, але водночас породжує серйозні суперечності, котрі іноді ставлять під загрозу саме існування життя на Землі.
Розширення та поглиблення міжнародного поділу праці, що виражається у посиленні спеціалізації та кооперації виробництва і наукових досліджень, в інтенсифікації міжнародного обміну, в тому числі результатами науково-дослідних та дослідно-конструкторських розробок (НДДКР), відбувається саме-на сучасному етапі розвитку світового господарства. Причому зі збільшенням економічної ролі науки та перетворенням її в безпосередню виробничу силу посилюється процес інтернаціоналізації науки й технологій.
Сучасні темпи науково-технічного прогресу та залежність економічного зростання провідних країн і світового господарства в цілому від ефективності використання науки і технологій зробили необхідним поєднання зусиль та ресурсів різних країн для досягнення національних і глобальних науково-технологічних цілей. Науково-технологічна та інноваційна взаємодія держав, використання переваг міжнародної спеціалізації, кооперації у сфері НДДКР стають обов'язковою умовою подальшого розвитку цивілізації. Саме у науково-технологічній галузі на сучасному етапі найбільше проявляється динаміка процесів інтернаціоналізації та глобалізації, що створює підґрунтя для ефективного розвитку всіх сфер суспільства. Науково-технічний прогрес супроводжується не тільки значним зростанням масштабів господарства, а й інтенсивною диверсифікацією його відтворювальної та галузевих структур, подальшим розвитком суспільного і міжнародного поділу праці, процесів спеціалізації та кооперування. Розвиток технологічних зв'язків реалізується і в тому, що поряд із міжгалузевим поділом праці дістає подальший розвиток внутрішньогалузева спеціалізація у сфері виробництва не лише кінцевої продукції, а й деталей, вузлів тощо.
Під технологією розуміють сукупність систематизованих наукових знань, а також вироблених на цій основі технічних, організаційних та інших рішень, що стосуються процесу виробництва, споживчих властивостей продукції чи наданих послуг у різних сферах діяльності людини. Поняття технології охоплює три групи: технологію продуктів, технологію процесів і технологію управління.
При цьому не кожна технологія є товаром, і не кожний товар являє собою технологію. Технологія може стати товаром на певній ділянці руху від ідеї до впровадження на ринку, за умови реальної можливості комерціалізації цієї ідеї, проведення експертизи, визначення можливих сфер застосування. Але навіть у цьому випадку технологія має задовольняти стандартні вимоги до товару, тобто мати вигляд патентів, ноу-гау, дослідних чи промислових зразків, виробничого досвіду, обладнання та іншої техніки, а також технології у вузькому розумінні — як засобу виробництва й технологічних процесів.
У практиці договорів технологічного обміну виникають складнощі з відокремленням об'єкта такого обміну в чистому вигляді. Передання технологи відбувається в тому випадку, коли приймальна сторона розглядає її як нову — таку, що дасть змогу покращити власну конкурентоспроможність, збільшити прибуток.
На сучасному етапі процесу інтернаціоналізації сфери науки і технологій, етапі становлення п'ятого технологічного укладу і навіть формуванні ядра нового шостого першочергове значення мають масштаби використання саме високих технологій. Крім того, основою сучасного технологічного розвитку є збільшення частки реалізації високих технологій на світових ринках та істотне зростання обсягів наукоємного сектора виробництва національних економік.
Високі технології — це технології, що грунтуються на принципово нових знаннях сучасного етапу науково-технічного прогресу. Вони створюються і застосовуються для виготовлення і постачання продукції з високим рівнем наукоємності, що відповідає визначеному переліку у структурі світового товарного ринку і пріоритетам науково-технічної та інноваційної політики розвинутих країн. Особливістю високих технологій є те, що з їхнім стрімким розвитком змінюється ринок, прискорюється прогрес інших секторів економіки.
Наприкінці 1970-х — на початку 80-х років у США до наукоємних, або високотехнологічно інтенсивних, відносили галузі, в яких обсяг витрат на НДДКР перевищував середній рівень для обробної промисловості (2,36 % від доданої вартості), а до високотехнологічних — ті виробництва, де середній рівень перевищував цей показник не менш ніж удвічі. На початку 90-х років серед наукоємних та високотехнологічних галузей почали додатково виділяти так звані провідні (leading-edge) наукоємні технології та технології високого рівня (high level). У країнах ОЕСР було запропоновано відносити до наукоємних виробництв ті, для яких показник наукоємності перевищує 3,5 %. Якщо він знаходиться у діапазоні 3,5—8,5 %, то виробництво й відповідні продукти належать до групи технологій високого рівня, а якщо перевищує 8,5 %, то вони характеризуються як провідні наукоємні технології.
На сьогодні у статистичній звітності країн ОЕСР галузі промисловості поділяються за показником наукоємності на чотири групи:
• високотехнологічні (high-technology industries) галузі повітряні й космічні літальні апарати;
виробництво комп'ютерів та офісного устаткування; радіо-, телевізійне і комунікаційне обладнання;
медичні, точні й оптичні інструменти; фармацевтична галузь;
• середньо-високотехнологічні (medium-high technology industries) галузі електричні машини й апарати;
моторні засоби пересування; хімікалії, за винятком фармацевтичних; залізничне і транспортне обладнання;
машинобудування та обладнання;
• середньо-низькотехнологічні (medium-low technology industries) галузі очищені нафтопродукти і ядерне паливо; гумові й пластмасові вироби; інші неметалічні мінеральні продукти; будівництво і відновлення суден; базові метали;
виготовлення металевих виробів, крім машинобудування і обладнання;
• низькотехнологічні (low-technology industries) галузі виробництво і переробка; продукція з деревини і корку; целюлоза; папір, паперові вироби, поліграфія; продовольчі продукти, напої, тютюн; текстиль, текстильні вироби, шкіра і взуття. Варто зазначити, що є й інша класифікація високотехнологічної продукції та високих технологій. У країнах ЄС для сфери міжнародної торгівлі розроблена класифікація 245 високотехнологічних продуктів, що складається з восьми груп: автоматизовані верстати;
системи обробки інформації та телекомунікаційні системи; електронні споживчі товари;
електронні компоненти; продукція авіакосмічної промисловості;
електричні й електронні прилади та устаткування; продукція хімічної промисловості.
Суб'єктами сучасного ринку технологій згідно з класифікацією, запропонованою Є. Ростовим, виступають:
• на моно- та мікрорівні — університети та наукові заклади, венчурні фірми, інноватори-індивідуали, на частку яких припадає 2/3 світового обсягу «чистих» новацій;
• на мезорівні — ТНК і МНК, національні компанії та науково-технічні комплекси (дослідницькі, технологічні парки), які є провідними впроваджувачами-патентознавцями, що забезпечують комерційну та виробничу реалізацію до 2/3 світового обсягу інновацій;
• на макрорівні — держави і національні інноваційні системи, роль яких в еволюції сучасного світового ринку технологій є визначальною;
• на мегарівні — міждержавні утворення та інтеграційні союзи, які зосереджують зусилля на окремих ключових напрямах НТП;
• на метарівні — міжнародні організації, насамперед системи 00Н, серед функцій яких особливо вирізняються технологічне сприяння країнам, що розвиваються, а також формування світового ринку
екологічно безпечних технологій.
До методів збуту технологій у глобальних масштабах належать створення закордонних філій ТНК, участь у спільних підприємствах, експорт та імпорт техніки, виробленої за технологією компанії, продаж ліцензій тощо.
Загалом міжнародний науково-технологічний обмін можна класифікувати:
• за сферою поширення: міждержавний, міжрегіональний, регіональний, між- і внутрішньогалузевий;
• за типом передання технологій: комерційний, некомерційний, вертикальний (між головною і дочірньою компаніями ТНК), горизонтальний (між незалежними фірмами);
• за змістом технології, що передається (в матеріалізованому вигляді чи у вигляді інформаційного продукту).
Комерційні відносини у науково-технологічній сфері характеризуються переважно переданням права власності на науково-технологічні знання чи права на їх тимчасове використання, що приносить грошову вигоду. Некомерційні — це сукупність різних відносин, пов'язаних із науково-технологічною сферою, що певною мірою сприяють розвиткові науки й технологій у країнах—учасницях цих відносин.
Форми міжнародного науково-технологічного обміну, на нашу думку, найбільш повно ілюструє рисунок 10.1.
Світовий ринок технологій як основа інтернаціоналізації науково-технологічної сфери
У сучасних процесах інтернаціоналізації та глобалізації науково-технологічної діяльності, які вийшли на якісно новий рівень починаючи з 1990-х років, можна виділити такі головні детермінанти:
• дослідження та використання технологій у глобальному масштабі;
• світове науково-технологічне співробітництво;
* виникнення та виробництво технологій у глобальному масштабі.
Далі розглянемо в кількісному вигляді кожну з детермінант інтернаціоналізації науково-технологічної сфери у статичній та динамічній перспективі.
Перша детермінанта — обмін науково-технологічними досягненнями у глобальному масштабі — характеризує діяльність на міжнародних ринках технологій.
На сьогодні сумарна вартість створюваних у світі технологій сягає 60 % величини всього суспільного валового продукту, що зумовлює великі обсяги продажу. При цьому галузева структура ринку технологій змінювалася залежно від цілей науково-технічного розвитку країн. Якщо у 1940— 1950 pp. головною метою було забезпечення військово-технічної переваги, у 1960—1980 pp. — забезпечення стабільних темпів економічного зростання і посилення глобальної конкурентоспроможності галузей, то починаючи від 1990-х років акцент змістився до інформаційних послуг, медицини, екології та інших аспектів сталого розвитку і підвищення якості життя людини. Виробництво високотехнологічної продукції у світі нині забезпечують приблизно 50 макротехнологій.
Міжнародний ринок технологій можна поділити на три сегменти:
• ринок обладнання і устаткування;
• ринок науково-технічних послуг;
• ринок ліцензій і патентів.
У 2003 р. міжнародний ринок технологій оцінювався майже у 2660 млрд дол. Найбільший його сегмент — ринок обладнання і устаткування — склав майже 2300 млрд дол. (90 % усього ринку), ринок науково-технічних послуг — 205 млрд (7 %), ринок ліцензій і патентів — 77 млрд дол. (З %). На ринках високотехнологічної продукції домінують найбільш розвинуті країни — США, Японія, ФРН, Велика Британія, Франція, які володіють 46 макротехнологіями та контролюють
80 % цих ринків. До них стрімко наближаються Південна Корея, Малайзія, Сінгапур, Гонконг та інші нові індустріальні країни. Позиції країн-лідерів на ринках окремих видів продукції у перші роки XXI ст. демонструє таблиця 10.2.
Головними експортерами високотехнологічної продукції є промислово розвинені країни. Географічний розподіл експорту цього сегмента світового ринку технологій видно з таблиці 10.3.
Приблизно схожий розподіл сил спостерігається у світовій торгівлі високотехнологічними послугами, де головну роль відіграють розвинуті країни, економічні агенти яких спроможні надавати клієнтам найширший спектр послуг. За даними на 2003 р. найістотніша частка послуг, що експортувалися (понад 36 %), припадала на послуги, надання яких пов'язане з використанням високих технологій: комунікаційні, інформаційні та ін. Провідними експортерами на цьому ринку були США — 55,3 млрд дол.(33 %), Велика Британія — 35,3 млрд (21 %), ФРН — 31,7 млрд дол. (19 %). Крім того, високими темпами нарощували експорт високотехнологічних послуг Китай (удвічі) та Республіка Корея (на 60 %) порівняно з 2002 p., що свідчить про зростання їхньої конкурентоспроможності на цьому сегменті світового ринку технологій.
Завоювання та утримання позицій на світових ринках високотехнологічної продукції досягається в жорстокій конкурентній боротьбі. Переваги в ній забезпечуються не стільки цінами на продукцію, скільки її споживчими властивостями та якістю, удосконалення яких неможливо без опори на інновації. Оскільки інноваційні процеси інтенсифікуються лише за відповідної зацікавленості бізнесу та стимулювальної ролі держави, за конкуренцією високотехнологічних товарів та послуг дедалі чіткіше виступає конкуренція податкових систем і державного регулювання, наукових потенціалів, систем освіти, охорони здоров'я, рівня культури та людського потенціалу різних країн. У конкурентній боротьбі компанії та фірми використовують не тільки свою економічну міць, а й усі конкурентні переваги і можливості держави. На ринку високотехнологічної продукції конкурують між собою в основному постіндустріальні країни, які у безкінечній гонитві за науково-технічними інноваціями не зацікавлені у появі нових претендентів на якусь частку певного ринку. Саме промислово розвинуті країні по суті встановлюють порядок обміну продукцією високотехнологічних галузей шляхом домовленостей на двосторонній чи багатосторонній основі, в тому числі через механізми СОТ. По мірі руху по ступенях технічного прогресу вони втрачають інтерес до захисту вітчизняних виробників матеріаломістких та працемістких виробів, прагнучи здешевити обмін ними шляхом зниження або навіть скасування імпортних тарифів.
Інші країни, в міру своїх можливостей відстоюючи власні інтереси, змушені сприймати вироблені світовим економічним авангардом умови торгівлі, погоджуючись із підвищеними тарифами на нові категорії товарів та зниженими на продукти, що є в обігу на світових ринках сировини і напівпродуктів. В умовах зниження тарифних бар'єрів у конкуренції на ринках високотехнологічної продукції дедалі більшу роль відіграють технічні бар'єри, передусім стандарти й технічні вимоги, що забезпечують інтереси національної безпеки, захист здоров'я та прав споживачів.
Як було зазначено, однією з основних форм передання технологій с ліцензійна угода. Об'єктами такої угоди можуть бути патенти, ноу-гау, винаходи, промислові зразки тощо.
Понад 80 % традиційних ліцензій передбачають передання ноу-гау, із них 50 % — передання ноу-гау та винаходу одночасно; 30—35 % — тільки ноу-гау, інші — чисто патентні ліцензії. Таким чином, в останні роки чимдалі очевиднішою стає інтернаціоналізація патентово-ліцензійної діяльності. Патентування винаходів за кордоном набуває масових масштабів. Фірма захищає свої інновації, патентуючи їх за кордоном і, отже, забезпечуючи собі можливості торгівлі нововтіленим винаходом або експортуючи продукцію, створену на основі цього винаходу. В найбільш розвинутих країнах частка національних патентів, що припадала на нерезидентів, у 2000 р. складала в Італії — 82 %, Франції — 80 %, Австралії — 78 %, США — 46 %, в Японії — 19 %. Одним із найважливіших показників є кількість патентів, зареєстрованих у США. За новітніми даними, частка патентів, зареєстрованих у США громадянами цієї країни, продовжує перевищувати 50 %, незважаючи на значне зниження в останні 10 років. Розподіл національних патентів США залежно від країни походження у 1997 р. мав такий вигляд: США — 54 %, Японія — 23, ФРН — 7, Велика Британія — 2, інші — 14 %.
Варто зазначити, що щорічне зростання ринку ліцензій та патентів становить понад 10 %. А від 1980 р. до сьогодні обіг світової ліцензійної торгівлі зріс більш ніж у 15 разів. Нині світовий ринок ліцензій оцінюється у 73 млрд дол., ЗО % яких щороку припадає на США. Провідними експортерами та імпортерами на цьому ринку є промислово розвинуті країни, а лідером — США з часткою експорту роялті та ліцензійних послуг у 2002 р. 44,1 млрд дол. (60 % усього світового ринку патентів та ліцензій) та часткою імпорту — 19,3 млрд дол. (26 %). Друге й третє місця посідають Японія: експорт — 10,4 млрд дол. (14 %), імпорт — 11 млрд дол. (15 %) та Велика Британія: експорт — 7,7 млрд дол. (10,5 %), імпорт — 5,9 млрд дол. (8,2 %). Основними галузями, які задіяні у світовій торгівлі ліцензіями, є електротехнічна та електронна промисловість (19 % усього обсягу комерційних операцій), машинобудування (18 %), хімічна промисловість (17,4 %).
Друга детермінанта інтернаціоналізації науково-технологічної сфери охоплює міжнародну співпрацю в цій галузі з метою отримання ноу-гау чи інновацій та передбачає участь партнерів із декількох країн, при цьому кожен з них зберігає права власності. Інтернаціональні зв'язки заторкують сферу бізнесу, уряди, академічні та неприватні дослідницькі центри. Економічним еквівалентом такого співробітництва є міжкорпоративні науково-технічні угоди на основі спільних підприємств, а також наукові публікації у співавторстві.
Отже, першою складовою такої форми інтернаціоналізації є внутрішньодержавне науково-технологічне співробітництво між університетами, бізнесовими структурами та урядом. Прикладами проектів, що проводяться головним чином на національному рівні без широкої міжнародної участі, є проект VLSI Японії (діє від середини 1970-х років) та європейські програми ESPRIT та EUREKA, які є в тому числі міжнародними.
Науково-технологічне співробітництво на глобальному рівні також є складовою, що характеризує інтернаціоналізацію науково-технічної діяльності. Головну роль тут відіграє академічна сфера, в якій практикуються такі форми інтернаціоналізації, як обмін студентами, науковими кадрами, випуск міжнародних журналів, спільні публікації, проведення міжнародних конференцій, здійснення спільних міжнародних науково-технологічних програм тощо. Вагомим індикатором внеску тієї чи іншої країни у загальносвітове виробництво нових знань є дані про кількість наукових публікацій та цитувань в іноземних наукових журналах.
Участь країни у глобальному співробітництві прямо залежить від рівня розвитку ЇЇ науково-технологічної сфери (таблиця 10.4).
Аналізуючи дані таблиці 10.4, можна зробити висновок, що ті країни, яких показники розвитку науково-технологічної сфери яких найбільші, саме й визначають глобальну спрямованість науково-технологічного співробітництва і є головними учасниками міжнародних науково-технологічних програм.
Що ж стосується міжкорпоративних угод в галузі досліджень та розробок на глобальному рівні, то фірми, що беруть участь в такому виді співробітництва, прагнуть знайти додаткові активи для підвищення рівня технологічного прогресу на власному виробництві. Найціннішою базою науково-технічних кооперативних угод у галузі нових матеріалів, біотехнології та інформаційної технології, що укладені після 1970 p., є база даних MERIT-CATI. Крім того, можна назвати такі бази даних, як CEREM, що охоплює широкий спектр галузей, у тому числі автомобільну, DATIM, CERETIM (усі сектори електротехніки).
Розвиток наукових досліджень у компаніях створює потенціал наукових відкриттів і нових технічних можливостей. Потужний науково-дослідний підрозділ компанії спроможний забезпечити випереджальне перетворення результатів наукових досліджень чи винаходів у нововведення і, таким чином, створити основи довгострокової конкурентоспроможності.
У проведенні досліджень підприємницький сектор розвинутих та нових індустріальних країн відіграє провідну роль, випереджаючи університети і державні лабораторії за обсягами витрат, чисельністю наукових кадрів, кількістю патентів і потоком технологічних нововведень у вигляді продуктів, процесів та послуг. На початку XX І ст. підприємницький сектор у розвинутих країнах фінансував більшу частину загальнонаціональних витрат на дослідження і розробки: у Франції — 61 %, Великій Британії - 65, ФРН - 68, Японії - 72, США - 74, Швеції - 75 %.
Дослідження і розробки у підприємницькому секторі розвинутих країн найінтенсивніше проводяться у високотехнологічних галузях. В останні роки у США лідерами у цій діяльності були сфери послуг, передусім інформаційні технології (23 %), автомобілебудування (11 %) і аерокосмічна промисловість (10 %); у країнах ЄС — електротехніка (15 %), автомобілебудування (13 %) та послуги (11 %); в Японії — електроніка (більше 18 %) та електротехніка (11 %).
Галузеві пріоритети досліджень і розробок підприємницького сектора відображаються не тільки у витратах, а й у їхніх результатах, найважливішим з яких є патент. Аналіз структури патентування у провідних розвинутих країнах дає змогу схарактеризувати американські дослідження і розробки як переважно пов'язані з комп'ютерними технологіями і медициною; японські — з системами переробки інформації; німецькі — з механічними системами, двигунами, гальмами та органічною хімією.
Третьою детермінантою, що характеризує інтернаціоналізацію науково-технологічної сфери, є міжнародна діяльність фірм у галузі досліджень і технологій та виробництві винаходів. Уряди та неприватні інституції можуть співпрацювати в цій галузі, проте вони не здатні виробляти винаходи у глобальних масштабах. Тому головною дієвою особою тут виступають транснаціональні корпорації, які створюють технологічно цілісні виробничі ланцюги, частини яких розташовані в різних країнах, але функціонують за єдиним планом. Унаслідок такої інтернаціоналізації виробництва вагома частина міжнародних потоків товарів та послуг (до 2/5) має внутрішньокорпоративний характер. При цьому лідерами у найбільших корпораціях світу є галузі високих технологій — телекомунікації, інформаційні технології та програмне забезпечення, фармацевтична промисловість.
На сучасному етапі відбувається зосередження НДДКР у найбільших фірмах промислово розвинутих країн світу. Лідерські позиції в галузі технологій належать США, які витрачають на НДДКР половину загальної суми витрат восьми промислово розвинутих країн. Рівень монопольного контролю ТНК у сфері технологій сягає 80—90 %, а витрати на НДДКР 300 провідних ТНК світу в 1997 р. склали 216 млрд дол. Від 1980-х років близько 2/3 світового технологічного обміну припадає на внутрішньофірмові трансфери технологій. Назагал сутність розглянутої третьої детермінанти у кількісному вигляді характеризується часткою патентів, що контролюються іноземними фірмами.
Таким чином, проаналізувавши кожну з основних детермінант інтернаціоналізації науково-технологічної сфери, можемо визначити низку особливостей, притаманних цій галузі на сучасному етапі:
• розвиток інтернаціоналізації визначається фундаментальними, глибинними передумовами, що закладені у традиційній економічній і технологічній спеціалізації країн. Важливу роль при цьому відіграє національна економічна політика всередині держави;
• світовий ринок технологій є основною детермінантою сучасного етапу інтернаціоналізації сфери науки і технологій. Йому властиві найбільша інтенсивність розвитку і високий ступінь монополізації: глобальну спрямованість науково-технологічного прогресу формують країни "Великої сімки". 40 % науково-технічних ресурсів сконцентровано у США, 30 % — в Японії. 13 % — у ФРН. Одночасно в цей процес активно залучаються нові індустріальні країни Південно-Східної Азії;
• використання досягнень сучасних комп'ютерних та інформаційних технологій, створення розгалуженої мережі телекомунікацій відкривають нові, значно більші можливості проведення спільних досліджень на всіх рівнях;
• наукові співтовариства промислово розвинутих держав та країн, що розвиваються, дедалі більше орієнтуються на проведення спільних НДДКР. Це пов'язано з діяльністю ТНК і прагненням урядів різних країн отримувати інноваційну продукцію найвищого рівня за мінімальних витрат;
• поширенню інтернаціоналізації науково-технологічної сфери слугують спеціальні міжнародні програми різної тематики, які вводять у процес досліджень та реалізації винаходів університети, науково-дослідні центри та промислові фірми різних країн;
• у світі зберігається технологічний розрив між розвинутими країнами, в яких панують четвертий та п'ятий технологічні уклади (індустріальний і постіндустріальний типи розвитку), та менш розвинутими державами, в яких більш поширені третій і четвертий технологічні уклади. Це обмежує можливості країн, що розвиваються, у використанні результатів спільної науково-технологічної діяльності для реалізації національних інтересів. Тому промислово розвинуті країни проводять науково-технологічну взаємодію з рівними за технологічним розвитком державами, при цьому використовуючи дешеву вартість інтелектуальної праці менш розвинутих країн для покращання конкурентоспроможності власного високотехнологічного потенціалу;
• для рівноправного залучення тієї чи іншої держави до глобальної науково-технологічної сфери важливого значення набувають рівень розвитку національної інноваційної системи, політика уряду в цьому напрямі, участь країни й глобальних та регіональних економічних угрупованнях.
Сучасний стан та перспективи залучення України до глобальної науково-технологічної системи
Основна мета науково-технічної та інноваційної діяльності в умовах ринкових відносин — створення сприятливих умов для забезпечення конкурентоспроможності виробництва. Досвід високорозвинених держав показує, що ключовим фактором економічного зростання, зниження залежності від зовнішніх джерел енергоресурсів, підвищення ефективності економіки є впровадження у виробництво прогресивних технологічних інновацій.
Отож науковий потенціал України має концентруватися на здійсненні як відповідних фундаментальних досліджень, так і науково обгрунтованих розробок у високотехнологічній сфері, що матимуть успіх на світових ринках. Інтеграція виробничої та наукової сфер має бути спрямована на створення науково-технічного й кадрового потенціалу, який забезпечить замкнені технологічні цикли, а в разі необхідності — самостійне проведення розробок та виробництво продукції високотехнологічного рівня, що відповідає вимогам науково-технічного прогресу.
Сучасний стан вітчизняного науково-технічного потенціалу, ті зміни, які сталися в ньому, слід оцінювати з позиції досягнення ним певних якісних характеристик, здатних вплинути на зростання науково-технічного та економічного рівня країни. При цьому доцільно враховувати відповідні світові стандарти, які реально складаються у країнах з інноваційним типом економічного розвитку.
Витрати на науково-дослідну сферу в економіці України дорівнюють близько 1 % від ВВП, що суперечить задекларованій у Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України цифрі 2,5 %. Водночас рівень витрат на НДДКР у промислово розвинутих державах становить 2,5—3 % ВВП. Крім того, витрати на одного науковця, що характеризує ефективність використання його потенціалу, в країнах ЄС перевищують рівень України у 20 разів.
В Україні зростає кількість науково-дослідних установ та вищих навчальних закладів і зменшується кількість конструкторських організацій, дослідних заводів, проектних та проектно-пошукових організацій, науково-дослідних та конструкторських підрозділів на промислових підприємствах. Але незважаючи на значне скорочення чисельності наукових працівників, насиченість України науковими кадрами залишається досить високою: у розрахунку на 1000 осіб економічно активного населення в нас припадає 5,2 виконавця наукових та науково-технічних робіт, у тому числі дослідників — 3,9. Ці показники відповідають рівневі таких країн, як Іспанія, Польща, Чехія, Угорщина, хоча більш як удвічі поступаються Японії та ФРН.
Крім того, в Україні зменшилася загальна кількість виконаних науково-технічних розробок: від 82 тис. у 1991 р. до 35,7 тис. у 2001 р. У 2002 р. розробки, де використано винаходи, становили лише 2,5 % загальної кількості розробок, що безумовно свідчить про негативні тенденції у науково-інноваційній сфері країни.
Швидкість виходу нашої держави на сучасну траєкторію інноваційного розвитку залежить насамперед від збереження потенціалу галузевих науково-дослідних, проектно-конструкторських установ, оскільки вони відіграють головну роль у процесі матеріалізації інновацій. Із Державного бюджету України фінансується ряд науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, пов'язаних з національною обороною та безпекою, космічною та Чорнобильською програмами, з окремими завданнями та програмами агропромислового комплексу та промисловості. Проте витрати по цих напрямах за останні роки були значно менші, ніж по розділу «Фундаментальні дослідження та сприяння науково-технічному прогресу», що суперечить потребам матеріалізації інновацій.
Стан інноваційної діяльності промислових підприємств є своєрідним поєднанням наслідків розвитку патентно-ліцензійної діяльності, з одного боку, та особливостей економічного становища підприємств — з іншого. Протягом 2003 р. інноваційну діяльність у промисловості України здійснювали 1238 підприємств, або 12,7 % їхньої загальної кількості. У той самий час у країнах ЄС цей показник в середньому становив 44 % (Ірландія — навіть 65, а Німеччина — 61 %). Кількість поданих патентних заявок на 100 тис. населення у ФРН складала 90,4, в Італії — 16,7, а в Україні — 10,8 (табл. 10.5).
На сучасному етапі в Україні спостерігається тенденція до зниження ефективності зовнішньоекономічної діяльності, посилення імпорто-залежності від високотехнологічних товарів і науково-технічних послуг.
Частка високотехнологічного експорту в загальному експорті готових виробів у 2002 р. у Франції дорівнювала 24 %, у ФРН — 18 %, у Швеції — 22 %, в Україні — 10 %. Крім того, варто зазначити низьку питому вагу України у світовій торгівлі наукомісткими і високотехнологічними товарами. На сьогодні український експорт товарів з високим рівнем доданої вартості не перевищує 0,02 % світового обсягу. У структурі зовнішньої торгівлі України незначне місце займає наукомістка високотехнологічна продукція. Проявом такої тенденції є питома вага експорту продукції українського машинобудування, що становить на сьогодні приблизно 17 % обсягу експорту.
Як ми знаємо, однією з основних детермінант інтернаціоналізації науково-технологічної сфери є глобальне співробітництво, в тому числі науковців різних країн. В Україні за 1997—2002 pp. кількість виїздів наукових працівників за кордон збільшилася на 53 %, а частка участі українських учених у міжнародних дослідженнях за той самий період зросла на 42 %. Крім того, примножилася кількість проведених міжнародних конференцій та наданих фантів від іноземних фондів (у 2002 р. порівняно з 2001 р. — на 23 %).
Отож, незважаючи на не дуже вигідне для нас порівняння деяких показників науково-технологічного розвитку, Україна має об'єктивні підстави для повноправного залучення до процесу інтернаціоналізації науково-технологічної сфери. Ми можемо пишатися визнаними у світі українськими науковими школами, унікальними технологіями у сферах розробки нових матеріалів, біології, радіоелектроніки, фізики низьких температур, електрозварювання, інформатики, телекомунікацій та зв'язку, військової справи, здатними забезпечити розвиток високотехнологічного виробництва на рівні найвищих світових стандартів.
Зростання конкурентоспроможності національної економіки забезпечується передусім інноваційним характером розвитку стратегічно важливих галузей.
Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України у 2002 р. затвердило низку конкурентоспроможних експортних проектів та намітило можливі ринки збуту вітчизняної продукції (табл. 10.6).
