Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Політекономічний аспект (1997)

Головні риси та місце у світовій економіці

Спільні риси країн, що розвиваються

Розпад колоніальної системи знаменував собою вихід на шлях суверенного розвитку десятків нових держав, де мешкає понад 2/3 населення Землі. За роки незалежності ці країни пройшли складний шлях соціально-економічних перетворень, досягли певних успіхів у створенні основ національної економіки. Разом із тим переважній більшості країн, що розвиваються, не вдалося істотно скоротити відставання від промислово розвинутих країн з ринковою економікою, вирішити гострі соціальні проблеми.

Для характеристики колишніх колоній, напівколоній і залежних держав як особливого угруповання в літературі використовуються різні терміни: молоді національні держави; країни, що розвиваються; країни третього світу; країни, що визволилися; слаборозвинуті держави і т. ін.

Проте слід ураховувати, що визначення «слаборозвинуті» не відображає диференціації афро-азійських і латиноамериканських країн за рівнем розвитку виробничих сил і навряд чи підходить для характеристики

їхнього промислового авангарду — нових індустріальних країн. Поняття «молоді національні держави» або «країни, що визволилися» не враховують специфіки історичного розвитку країн Латинської Америки,

які вже тривалий час існують як національні політично незалежні держави. Нарешті, досить поширений раніше термін «країни третього світу» в умовах нових реалій світового розвитку — ліквідації біполярної

структури світового устрою і конфронтаційної моделі політичних відносин «Схід — Захід» — практично втрачає сенс.



Як бачимо, жоден із зазначених термінів не вповні відображає специфіку та складнощі різноманітного масиву країн Азії, Африки та Латинської Америки. Звідки найбільш прийнятним можна вважати термін «країни, що розвиваються», хоч і він є досить умовним і аморфним (адже країн, що не розвиваються, у світовій економіці немає).

Незважаючи на те, що країни, які належать до цієї групи, істотно різняться між собою за рівнем економічного розвитку, ступенем еволюції соціально-економічних структур, національною, культурною, релігійною специфікою, можна виділити їхні спільні або ж близькі риси. Це передусім відставання виробничих сил у кількісному і якісному плані від постіндустріальних держав. Переважна більшість країн, що розвиваються, характеризується низьким рівнем розвитку економіки. їм притаманна відсталість соціально-економічної структури, яка характеризується багатоукладністю економіки, великою питомою вагою традиційних, докапіталістичних укладів. Спільними рисами переважної більшості країн, що розвиваються, є низький рівень життя населення, слаборозвиненість соціальної інфраструктури. І нарешті, специфічною особливістю цих країн є суттєвий вплив релігій, традицій на соціально-економічний розвиток.

Зазначені властивості визначають і особливість ринкової економіки країн, що розвиваються, яка в літературі дістала назву недосконалої через значну специфіку ролі ринку, функціонування ринкових механізмів та інструментів.

Деякі спільні риси країн, що розвиваються, є досить стійкими, інші ж (наприклад, рівень індустріального розвитку) змінюються і в останнє десятиліття «розмиваються», що й веде до поглиблення диференціації цих країн.

Таким чином, виокремлення групи країн, що розвиваються, у межах глобального економічного простору є правомірним і з огляду спільності їхньої історичної долі, і з огляду спільності конкретних соціально-економічних рис.

Місце у світовій економіці

Значення країн, що розвиваються, у світовій системі виробничих сил визначається насамперед кількісно. Ці держави займають понад 60 % території Землі, тут зосереджено більшість світового населення, значні сировинні, енергетичні ресурси. Питома вага країн, що розвиваються, у світовому виробництві та експорті сягає також значної величини (див. табл. 19.1).



У країнах, що розвиваються, міститься 9/10 розвіданих світових запасів нафти. Лише на країни Африки припадає більше 50 % світових запасів і видобутку газу, марганцевої руди, хромітів, кобальту, ванадію, золота, платини, алмазів.

Разом із тим слід зазначити, що країни, що розвиваються, займають особливе місце в світовому господарстві. Переважна більшість цих країн є слаборозвинутими. Хоча частка країн, що розвиваються, у світовому виробництві за останні десятиліття дещо підвищилася (рис. 19.1), виробництво ВВП на душу населення зростало дуже повільно через високі темпи росту населення, а в багатьох державах навіть абсолютно скоротилося.



Це зумовило збереження значної дистанції між розвиненими країнами з ринковою економікою і країнами, що розвиваються, щодо рівня економічного розвитку. Якщо у 1980 р. співвідношення ВНП на душу населення у країнах, що розвиваються, та у промислово розвинутих країнах було 1 : 22,3, то у 2004 р. воно складало 1 : 20,4 (табл. 19.2). Відставання ж найбідніших країн за цим показником навіть збільшилося: якщо у 1980 р. співвідношення їхнього ВНП на душу населення порівняно з розвинутими країнами було 1: 63, то у 2004 р. — 1 : 94.

Ще більш разючим є відставання країн, що розвиваються, від розвинених країн за рівнем науково-технічного потенціалу, так званого «людського капіталу». Процес підготовки там робочої сили в середньому обмежується 3,7 року шкільної освіти порівняно з 10 роками у розвинених країнах. На країни, що розвиваються, припадає

15 % світових витрат на освіту, 13 % усієї чисельності інженерів, учених, хоча тут зосереджена переважна більшість населення світу. У загальному обсязі виданих у світі патентів їхня частка становить 1 %, НДДКР - 2 %.



Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці набувають соціальні проблеми. У країнах з високим рівнем безробіття мільйони людей позбавлені можливості брати участь у виробництві та різко обмежені у споживанні. Для створення нових робочих місць, підвищення кваліфікації або забезпечення існування маси незайнятих людей потрібні великі кошти, тоді як існує гострий дефіцит фінансових ресурсів.

Особливості сучасного інноваційного процесу полягають у тому, що він вирішальною мірою залежить від інтелектуального потенціалу і творчих начал людини. НТР ставить нові вимоги до процесу праці, його культури, висуває на перший план такі якості працівника, як дисципліна мислення, точність реакції, морально-вольові риси, уміння швидко адаптуватися до вимог виробництва, які постійно змінюються.

Більшість країн, що розвиваються, не володіють необхідним потенціалом людського капіталу, і розгортання цих тенденцій у світі робить ці країни несприйнятливими до процесу глобалізації, що означає подальшу консервацію їхньої архаїчності та відсталості.

НТР дедалі більшою мірою впливає на структурні зрушення світової економіки, приводить до зниження матеріале- і енергомісткості сучасного виробництва. Нові технології, особливо у сфері інформації, докорінно змінюють підходи до виробництва товарів і послуг (що нерідко веде до зміни самого характеру товарів і послуг), а також до організації виробництва.

Технологічна революція, яка сприяє динамічному формуванню елементів нової всесвітньої виробничої системи, глибоко впливає на порівняльні переваги країн, що розвиваються, та їхнє місце у міжнародному поділі праці (МПП). Більшість країн, що розвиваються, не можуть швидко реагувати на ці нові виклики й адаптувати свої господарські структури до структури світової економіки, що трансформується. Через це в них виникають дедалі серйозніші проблеми, пов'язані з пошуком свого місця в МПП.

Зростаюча невідповідність економічних структур периферії технологічній моделі відтворення у промисловому центрі призводить до явища, названого примусовим відчуженням країн, що розвиваються, від глобальної економіки (примусовим відокремленням).

Хоча тенденція відносного витиснення країн, що розвиваються, із МПП зазнає спадів і підйомів, її наслідки вже позначаються на становищі багатьох із них. НТР, наприклад, зменшує порівняльні переваги країн, що розвиваються, які мають сировинну спеціалізацію у світовому господарстві. Під впливом технічного прогресу скорочується споживання багатьох видів сировини, натуральні матеріали замінюються штучними. Так, заміна цукру в напоях та інших продуктах на його аналоги зменшить його споживання до 70 % від нинішнього рівня.

Заміна міді оптичними волокнами в телекомунікаційних кабелях уже викликала значне падіння попиту на вироблену країнами, що розвиваються, мідь (заміщення оцінюється як мінімум у 9—10 %, і цей процес наростає). Використання спеціальної сталі та композитних матеріалів, кераміки і пластмас значно скорочує витрати металів, у тому числі нікелю, хрому, кобальту, заліза, в транспортному машинобудуванні та будівельній індустрії. Аналогічні тенденції спостерігаються на ринку деревини, бавовни, шерсті, джуту, сезалю, натурального каучуку і деяких інших видів сировини. Не випадковим є зменшення питомої ваги країн, що розвиваються, на ринку промислово розвинутих держав щодо продовольчих товарів, напоїв, тютюнових виробів, кольорових металів. Навіть нафтова промисловість країн, що розвиваються, під впливом НТР стикається з новими вимогами світового ринку. Через підвищення вимог до якості автомобільного палива нафтопереробні заводи, які спеціалізуються на цій продукції, намічається перевести на випуск неетилованого бензину, що потребує реконструкції галузі та значних інвестицій.

НТР знецінює важливість ще одного фактора, який традиційно визначає порівняльні переваги країн, що розвиваються, — дешевої робочої сили. Інформаційні технології, електронізація, роботизація виробництва, забезпечуючи різке підвищення продуктивності праці, зменшують колишнє значення низької заробітної плати. Навіть найбільш працемісткі галузі (текстильна індустрія, виробництво одягу, взуття тощо) нині стоять на порозі радикальної перебудови комп'ютеризації та роботизації.

У ряді випадків унаслідок технічних інновацій у цих галузях, зокрема поширення комп'ютерного моделювання і проектування, витрати виробництва в розвинутих країнах стають навіть нижчими, ніж у країнах, які розвиваються, що підриває конкурентоздатність експорту цієї продукції із країн з дешевою робочою силою. Ця тенденція у поєднанні з імпортними обмеженнями в промислово розвинутих країнах на продукцію для працемістких галузей промислового авангарду країн, що розвиваються, примушує по-новому поглянути на перспективи їхньої участі в міжнародному поділі праці.

Диференціація країн, що розвиваються

Незважаючи на притаманну всім країнам, що розвиваються, соціально-економічну відсталість, між ними існує значна різниця у рівні розвитку виробничих сил, динаміці зростання та соціальної еволюції і, нарешті, у ступені адаптації до техногенної цивілізації.

Диференціація країн, що розвиваються, продовжує поглиблюватися. Нерівномірність розвитку зазначеної групи країн обумовлюється сукупністю багатьох соціально-економічних, політичних та інших факторів. Відмінності у наявності факторів виробництва (зокрема, у забезпеченні природними ресурсами), у демографічній ситуації, в умовах участі у міжнародному поділі праці, так само як і у специфіці політичної ситуації, і надалі визначатимуть дедалі більшу нерівномірність розвитку цих держав.

Через те аналіз багатьох процесів, що відбуваються у країнах, що розвиваються, сьогодні вже неможливо робити лише на основі агрегатних узагальнених показників по всій групі країн. Це потребує виділення окремих груп країн, які характеризуються спільними умовами і закономірностями розвитку.

Особливу групу, наприклад, утворює більшість країн—експортерів нафти, які мають відносно високий рівень доходу на душу населення, значні експортні надходження (див. табл. 19.3). У минулі десятиліття ці країни підвищили темпи зростання та інвестували великі кошти у національну економіку, соціальну інфраструктуру. Водночас у періоди падіння попиту на нафту з боку розвинутих країн і різкого зниження світових цін на неї зазначені держави також уповільнювали темпи зростання і відчували труднощі у розвитку.

Інша група країн, що розвиваються (Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, о. Тайвань, Бразилія, Мексика, Аргентина, Індія, Пакистан та ін.), тобто нові індустріальні країни (НІК), за останні ЗО років перетворилися на полюс світового зростання. Ця група є головним експортером промислової продукції країн, що розвиваються. На неї припадає майже 66 % ВНП цих країн. Азійські НІК мали в останні десятиліття найвищі у світі темпи економічного зростання і-промислового експорту. Крім зазначених країн, постають НІК другої хвилі — Малайзія, Таїланд, Індонезія, що динамічно модернізують свою економіку, диверсифікують галузеву структуру господарства. Хоча в період Азійської фінансової кризи 1997—1998 pp. деякі НІК уповільнили темпи свого зростання і навіть відчули гострі валютно-фінансові кризові явища, спад експорту, згодом вони відновили економічну динаміку і ще більше зміцнили свої позиції у глобальній економіці.



Найвідсталіші й бідні країни, що розвиваються, отримали назву найменш розвинених. За класифікацією ООН, до них належить 50 держав з населенням близько 742 млн осіб. Середній рівень доходу на душу населення тут становить менше 350 дол. Не маючи значних запасів природних ресурсів, відчуваючи гострий дефіцит фінансових коштів для економічного розвитку, ці держави в останні десятиліття практично витиснилися з міжнародного поділу праці і перебували у надзвичайно складному стані.

Таким чином, у межах однієї групи країн, що розвиваються, існує значна диференціація. Вона об'єктивно зумовлює і специфіку завдань, які їм доводиться вирішувати.

Асиметрія взаємозалежності

В економічній літературі нерідко вказується і така спільна ознака країн, що розвиваються, як асиметрична взаємозалежність між ними та провідними центрами глобальної економіки. Сучасний багатополюсний світ значно ускладнює структуру взаємозв'язків глобальної багатоєдності. Стрімко зростаюча диференціація країн, що розвиваються, природно, визначає і різний ступінь, характер їхніх відносин взаємозалежності з промислово розвинутими державами.

Промисловий авангард країн третього світу — нові індустріальні країни, наприклад, дедалі тісніше інтегруються у світове господарство. Відчуваючи значну залежність від промислово розвинутих країн у технології, капіталовкладеннях, сучасному устаткуванні, НІК у свою чергу безпосередньо та чимдалі більшою мірою впливають на процес відтворення у цих державах. Заповнюючи ті ніші світового ринку, де країни Заходу та Японія втрачають свої порівняльні переваги, НІК уже переорієнтували значну частину споживчого і виробничого попиту цих держав на свої виробничі потужності. Це формує зростанню взаємодоповнюваність господарських комплексів указаних груп країн і систему відношень партнерського співробітництва, засновану на принципах ринкової конкуренції.

Як і раніше, значний (хоч і менший, ніж у НІК) рівень взаємозалежності характеризує відносини промислово розвинутих країн і країн, що розвиваються, — виробників основних видів сировини. Хоч сировинна спеціалізація цих країн в умовах сучасної НТР звужує можливості їхньої участі в МПП, вони продовжують відчутно впливати на процес відтворення у центрі світової економіки.

Найбільша асиметрія взаємозалежності притаманна відносинам розвинутих країн із найбільш відсталими і бідними країнами світу. Останні не мають ресурсів стратегічної сировини, не є конкурентоздатними виробниками промислових і споживчих товарів і не являють собою перспективних ринків збуту товарів розвинутих країн. Ці країни епізодично, залежно від кон'юнктури тих чи інших товарних ринків, можуть певною мірою впливати на відтворення у промисловому центрі, однак істотна залежність від нього домінує в системі їхніх світогосподарських відносин.

Разом із тим глобалізація світової економіки і тут примушує по-новому поглянути на систему взаємозв'язків цих двох груп країн. Подальша відсталість найменш розвинутих країн криє в собі небезпеку для стабільності світової економіки. У цьому розумінні можна сказати, що зростання країн з ринковою економікою стає сьогодні залежним і від ситуації в цій частині світового господарства.

Гострота і масштаби проблем, які стоять перед країнами, що розвиваються, сьогодні такі, що більшість із них не можуть бути вирішені без довгострокового співробітництва з промислово розвинутими країнами. Тим більше їх неможливо вирішити в умовах антагоністичного конфлікту між ними, що призвело б до глобальних катаклізмів, краху економіки багатьох країн, що розвиваються, і, найімовірніше, до довгострокової дестабілізації всієї світової економіки. Одним із прикладів такого співробітництва, в ході якого шляхом компромісів, вироблення узгоджених підходів була відвернена реальна загроза «вибуху» міжнародних економічних відносин, стали пошуки розв'язання проблем заборгованості країн, що розвиваються. Так само надзвичайних зусиль світового співтовариства вимагатиме і вирішення глобальної проблеми, пов'язаної з катастрофічною ситуацією в найменш розвинутих країнах, що опинилися на узбіччі світового соціально-економічного прогресу.

Глобальна трансформація світової економіки, що супроводжується вільним поширенням інформації, ідей, освіти, робить неможливими ігнорування проблем відсталих країн та їхню подальшу маргіналізацію. Збереження колосальних відмінностей щодо рівня життя у промислово розвинутих та в найбільш відсталих державах може привести в рух мільйонні маси бідуючого населення останніх і викликати нові вогнища світових конфліктів. Для розв'язання цих проблем буде також необхідна значна допомога провідних розвинутих країн.

Таким чином, конфронтаційна модель «країни, що розвиваються, — розвинуті країни» не відображає реалій сучасного світу. Проте це не означає, що країни, які розвиваються, перестають бути сферою особливих інтересів провідних центрів сили світового господарства. Утім, характер, форма реалізації цих інтересів в умовах глобальної конкуренції та взаємозалежності модифікуються. Стратегія утримання будь-якою ціною периферії в орбіті протилежних ідеологічних блоків, яка раніше проводилася в умовах біполярності світового співтовариства і особливо в період «холодної війни», сьогодні втратила сенс. Глобальна конкуренція приводить до того, що кожний центр сили багатополюсного світу прагне з максимальною користю для себе, а не для конкурентів, будувати свої відносини з країнами, що розвиваються. Цю конкурентну боротьбу останні можуть використовувати у своїх інтересах, закріплюючи свої «переговорні позиції» стосовно окремих промислово розвинутих країн.

Соціально-економічна структура

Соціально-економічна структура країн, що розвиваються, являє собою складну картину існування різних укладів, які характеризуються специфікою рівня розвитку виробничих сил і типів суспільних відносин.

Конгломерат укладів охоплює патріархально-натуральний, напівфеодальний та феодальний, дрібнотоварний і, нарешті, капіталістичний (у тому числі державно-капіталістичний, іноземний капіталістичний уклади).

Кожний уклад характеризується певною самостійністю, підпорядковується своїм специфічним законам розвитку. Між ними існують великі відмінності в ощадних, мобілізаційних та інвестиційних можливостях, а, отже, і у «внеску» в забезпечення економічного зростання. Така міжукладова різниця і відносна відокремленість відтворення у кожному з укладів визначають важливу особливість економічного зростання та відтворення країн, що розвиваються, — відсутність органічної цілісності, єдиного механізму відтворення.

Разом із тим було б помилкою вважати, що уклади функціонують автономно, незалежно один від одного, а загальний процес відтворення є механічною сумою відтворювальних процесів у межах окремих укладів. За роки незалежності не тільки відбулися значні зміни ролі й місця окремих укладів, а й підсилилися взаємозв'язок, взаємозалежність між ними. Поступово зменшується дезінтегрованість національного відтворення, зростає його цілісність. Окремі країни, що розвиваються, досягли успіхів у формуванні цілісних національних відтворювальних комплексів.

Якщо говорити у найбільш загальному плані, то країни, що розвиваються, характеризуються дуальністю соціально-економічної структури існуванням традиційного і сучасного секторів господарства (або доіндустріального та індустріального). Сучасному (індустріальному) сектору притаманні відносно високий рівень розвитку виробничих сил і найбільш розвинені форми організації виробництва. Традиційний сектор, охопивши основну частину населення і виробників країн, що розвиваються, існує на базі відсталих суспільних відносин і характеризується дуже низькою ефективністю виробництва.

У багатьох країнах, що розвиваються, зокрема в Африці й Азії, докапіталістичні уклади продовжують впливати на економічне життя. Збереження залишків натурального або напівнатурального виробництва суттєво впливає на систему ринкових відносин. Особливість впливу традиційного сектора на ринок виявляється у значній ролі кастово-кланових, релігійно-етнічних факторів, що нерідко призводять до обмеження конкуренції.

Дрібнотоварний уклад представлений великою кількістю виробників міста й села і охоплює велику частину працездатного населення країн, що розвиваються. Дрібне селянське господарство, ремісничо-кустарне виробництво здійснюються на примітивній технічній базі із застосуванням праці самих товаровиробників і членів їхніх сімей. Відтворення у дрібнотоварному укладі має в основному екстенсивний характер (додаткове збільшення живої праці, кількості господарств), оновлення технічної бази йде дуже повільно і в незначних масштабах.

Найбільш успішні дрібнотоварні господарства отримують доходи, які дозволяють поступово збільшувати фонд заощаджень і нарощувати активи (землю, худобу, устаткування), застосовувати найману працю. Разом із тим слід зазначити, що процес соціальної еволюції дрібнотоварного виробництва, зокрема виділення заможних господарств, відбувається у країнах, що розвиваються, вкрай повільно. Тому цей уклад ще довгий час буде помітно впливати на відтворення у цих державах.

На відміну від традиційного сектора сучасний сектор економіки зазначених країн розвивається на засадах капіталістичного укладу.

Розвиток національного підприємництва має у країнах, що розвиваються, свою специфіку. Вона полягає як у особливості цього процесу в цілому (порівняно з класичними прикладами становлення і розвитку капіталізму в Західній Європі), так і у ступені зрілості цього процесу в різних регіонах країн, що розвиваються, зокрема.

У низці країн Латинської Америки, Південно-Східної Азії, зокрема у нових індустріальних країнах, національні підприємці вже перетворилися на провідну силу розвитку суспільства. В інших державах (більшість найбідніших країн Тропічної Африки) вони лише формуються або зароджуються.

Специфіка виникнення підприємництва у країнах, що розвиваються, полягає в тому, що традиційні уклади історично не були грунтом для його визрівання. У багатьох випадках це стало наслідком розвитку вшир капіталізму метрополій. Цим пояснюються і локальний характер підприємництва у багатьох країнах, що розвиваються, і його тривале «мирне співіснування» з традиційним сектором цих країн.

У більшості країн, що розвиваються, національне підприємництво формується з великими труднощами. Це пов'язане насамперед з об'єктивними умовами організації сучасного виробництва. НТР потребує постійного підвищення необхідної мінімальної суми інвестицій для створення ефективного виробництва. Гостра нестача капіталу стримує виробничі капіталовкладення національної буржуазії, обмежує сфери її

діяльності. До інших труднощів розвитку місцевого приватного капіталу можна віднести вузькість внутрішнього ринку країн, що розвиваються, відсутність досвіду управління, брак кваліфікованих кадрів, що призводить до недовантаження потужностей підприємств, неефективності їхньої діяльності. Все це врешті-решт істотно звужує фонд заощаджень, гальмуючи економічне зростання.

Дедалі більший вплив на місцеве підприємництво справляють іноземний капітал, транснаціональні корпорації. Національні підприємства отримують у цьому випадку можливість використовувати додаткові фінансові, матеріальні ресурси і, що особливо важливо, сучасну технологію та досвід організації виробництва й управління.

У ряді країн і територій (Південна Корея, Гонконг, о. Тайвань, Бразилія, Мексика) вже склалися потужні національні фінансово-промислові групи, які самостійно або спільно з ТНК активно залучилися у процес транснаціоналізації виробничо-інвестиційної діяльності. Іноземний капітал є, таким чином, складовим елементом сучасного сектора економіки країн, що розвиваються. Практика окремих країн показала певну ефективність використання ресурсів ТНК для національного розвитку. Наприклад, структурні зрушення у НІК Азії пов'язані значною мірою з діяльністю ТНК, створенням ними нових сучасних галузей індустрії.

Значне місце в економічному житті країн, що розвиваються, займає національна держава.

Державний сектор відіграв важливу роль у ліквідації спадщини колоніалізму. У деяких країнах (Єгипет, Індія) великі державні підприємства, які працюють ефективно, стали основою національної економіки. Разом із тим до середини 1980-х років у більшості країн, що розвиваються, особливо гостро постала проблема недостатньої прибутковості, а то й збитковості державних підприємств. Неефективність і невиправдано значні розміри держсектора, розбухання і величезний розмах корупції держапарату призвели до зміщення акцентів в економічній політиці країн, що розвиваються, у бік ринкових механізмів і до значної еволюції поглядів на роль держави в економічному житті. Ця еволюція на практиці втілилась у скорочення державних інвестицій, а також у потужну хвилю приватизації, яка в 90-ті роки охопила підприємства держсектора у більшості країн, що розвиваються.

Загальна характеристика економіки

Специфіка фінансування економічного розвитку

Внутрішні фактори, як відомо, відіграють визначальну роль у розвитку національної економіки. Тому мобілізація внутрішніх ресурсів та їх ефективне використання є навайжливішими завданнями структурної перебудови економік країн, що розвиваються. Разом із тим особливості сучасного економічного становища країн, що розвиваються, як і зростання інтернаціоналізації господарського життя, обумовлюють також відносне зростання ролі зовнішніх факторів.

Соціально-економічна й техніко-економічна відсталість країн, що розвиваються, визначає істотну специфіку мобілізації їхніх внутрішніх фінансових ресурсів. Ця проблема досить грунтовно досліджена у вітчизняній та зарубіжній літературі, тому зупинимось лише на деяких принципово важливих моментах.

Як зазначалося, країни Азії, Африки та Латинської Америки характеризуються дуальністю соціально-економічної структури — існуванням традиційного і сучасного секторів господарства (або доіндустріального та індустріального). Сучасному секторові властиві відносно вищий рівень розвитку виробничих сил та порівняно більш розвинуті форми організації виробництва. Традиційний сектор, який охоплює основну частину населення і виробничників, існує на базі відсталих відносин та характеризується дуже низькою ефективністю.

Така своєрідність соціально-економічної структури зумовлена суперечністю між наявним фондом внутрішніх нагромаджень і обсягом капіталовкладень, необхідних для прискорення економічного зростання та подолання слаборозвинутості.

За роки незалежності країни, що розвиваються, помітно збільшили норму нагромадження, однак це було пов'язане в основному з екстенсивними факторами — залученням до відтворення додаткових ресурсів капіталу і праці. В умовах екстенсивного типу відтворення темпи зростання більшості країн визначаються кількісними параметрами ресурсів, які виділяються на розвиток, що природно веде до значного попиту на дефіцитний для них фактор виробництва — капітал.

Разом із тим збереження традиційного сектора обмежує можливості зростання нагромаджень. Низький рівень продуктивності праці у цьому секторі робить неможливим розширення меж нагромадження.

Гострота проблеми нагромадження пов'язана також з особливостями розвитку сучасного сектора національної економіки. Незважаючи на те, що у більшості країн периферії в останні роки робляться серйозні зусилля щодо розвитку приватного підприємництва, цей процес стикається з чималими труднощами. Нестача капіталу стримує виробничі інвестиції національної буржуазії, нерідко обмежуючи її діяльність торгівлею, сферою послуг, операціями з нерухомістю та легкою промисловістю. Лише в окремих країнах національні підприємці з допомогою держави починають інвестувати кошти і в розвиток важкої промисловості.

Недостатні власні заощадження та обмежені можливості використання амортизаційних відрахувань як джерела нагромадження примушують місцевих підприємців покладатися на залучення позичених коштів, котрі мобілізуються через кредитну систему. Однак відносна розвинутість останньої ставить межу використанню і цього джерела фінансування.

Вузькість внутрішнього ринку, відсутність досвіду управління, кваліфікованих кадрів призводять до недовантаження потужності місцевих підприємств та неефективності їхньої роботи. Все це, як і слабке технічне оснащення та низький рівень продуктивності праці, звужує фонд заощадження в цьому секторі економіки.

Можливості використання у продуктивній формі заощаджень населення в країнах, що розвиваються, також дуже обмежені. Потенційно заощадження населення можуть виступати як важливе джерело фінансування капіталовкладень. Однак низький рівень життя великих мас населення цих країн, соціально-психологічні особливості сприймання ними сучасних форм заощаджень різко зменшують участь заощаджень населення цих країн в акумулюванні грошових нагромаджень.

Отже, потенційні ресурси внутрішнього фінансування у країнах, що розвиваються, дуже обмежені. До цього слід додати слабкість або нерозвинутість механізму їх мобілізації. Наприклад, низька ефективність кредитної системи утруднює акумулювання грошових коштів і розподіл їх між різними секторами та галузями. Слабка банківська система обмежує доступ місцевих підприємств, не кажучи вже про дрібнотоварні господарства, до ринку позичкового капіталу. Недостатньо розвинута мережа ощадних інституцій поки що недостатню залучає до процесу нагромадження дрібні заощадження населення.

Динаміка економічного зростання

За минулі десятиліття країнам, що розвиваються, вдалося досягти певних результатів в економічному розвитку. У постколоніальний період значно підвищилися темпи економічного зростання, почала здійснюватися індустріалізація цих країн. За темпами зростання ВВП вони не тільки не поступалися розвинутим країнам з ринковою економікою, а й навіть значно випереджали їх (див. табл. 19.4).



Отож бачимо, що на початку ХХІ ст. країни, які розвиваються, значно підвищили темпи зростання ВВП. Проте слід звернути увагу на два принципові моменти:

• по-перше, така тенденція була пов'язана не тільки з високими темпами зростання країн, що розвиваються, а і з відносно низькими темпами зростання ВВП у розвинутих країнах з ринковою економікою;

• по-друге, за середніми темпами зростання країн, що розвиваються, криється дуже суттєва регіональна і групова різниця (табл. 19.5). Якщо у 1960—70-х роках країни Латинської Америки були в числі

тих, хто мав високі темпи зростання економіки, то у 80-ті роки тут спостерігалися найменше (у регіональному розрізі) зростання ВВП і абсолютне скорочення ВВП на душу населення. Лише в 90-х роках в регіоні з'явилися перші ознаки пожвавлення економіки, знизилась інфляція, покращилися перспективи врегулювання заборгованості. У 2002 р. країни регіону відчули суттєве скорочення ВНП. В останні роки деяким країнам регіону вдалося відновити зростання, але за його темпами вони поступаються країнам Азії.

Найменші темпи зростання серед країн, що розвиваються, притаманні Африці. У 1990—2000 pp. вони становили в середньому лише 2,6 %. На початку ХХІ ст. динаміка цих країн значно покращилася, однак темпи економічного зростання були, як і раніше, нижчі, ніж темпи зростання населення.

Країни Азії характеризуються найвищими темпами економічного зростання за останні 30 років. Незважаючи на деяке зниження динаміки зростання в кінці 90-х років, цей показник значно перевищував здобутки Латинської Америки й Африки.



Проте і серед азійських країн спостерігалися різні тенденції економічного розвитку. Країни Західної Азії після нафтового буму 70-х років у 80-ті роки відчули серйозні труднощі через падіння цін на енергоносії. У 90-ті роки до цього додалися негативні наслідки воєнних дій у Перській затоці. За темпами зростання вони майже вдвічі поступалися іншим азійським країнам (див. табл. 19.5).

Найбільш динамічним регіоном у світовій економіці є країни Південно-Східної Азії. Починаючи від 80-х років вони мали дуже високі темпи зростання ВВП (у середньому понад 8 % на рік за 1980— 1990 pp. і 6,6 % за 1990—2000 pp.), а також забезпечили небувало високе зростання ВВП на душу населення (6—7 % на рік). Ця тенденція зберігається і на початку поточного десятиліття. Особливо високі темпи зростання ВВП та ВВП на душу населення спостерігалися в останні роки в Китаї (в середньому 10 % на рік).

Завданням країн, що розвиваються, є досягнення стабільних темпів економічного зростання. Водночас на динаміку їхнього ВВП істотно впливають світові економічні цикли. У періоди світових економічних криз (середина 70-х років, початок 80-х, початок 90-х, початок XXI ст.) темпи зростання тут також знижувалися (див. рис. 19.2).



Стійкість зростання визначається не тільки зовнішніми, а й внутрішніми факторами. Тиск традиційного сектора економіки, що функціонує на слабкій технологічній базі, структурні диспропорції та кризи, дезінтеграція національної економіки, вузькість внутрішнього ринку, інші причини (політична нестабільність, стихійні лиха) зумовлюють те, що економічне зростання країн, що розвиваються, є вкрай нестійким.

Для підвищення темпів зростання економіки велике значення мас оптимізація питомої ваги фонду нагромадження у ВВП. Саме норма нагромадження, тобто питома вага у ВВП тієї вартості, що призначена не для споживання, а для підтримки і розширення виробництва, за незмінності інших факторів (НТР, продуктивність праці тощо) визначає параметри економічного зростання.

У 90-ті роки країнам, що розвиваються, вдалося підвищити питому вагу фонду капіталоутворення у ВНП, однак в останній час вона стабілізувалася на рівні 24—25 % (рис. 19.3). Але й тут існувала значна диференціація. Найбільш висока питома вага валових інвестицій у ВВП спостерігалась у країнах Південно-Східної Азії (в середньому ЗО %), тоді як у найменш розвинутих країнах цей показник був набагато нижчий.

Підвищення частки нагромадження має свої межі. Тому одним із завдань економічної політики країн, що розвиваються, є встановлення оптимальної, тобто економічно обґрунтованої, пропорції між частиною вироблюваного продукту, що нагромаджується, і частиною, що споживається. Важливими засобами досягнення стабільних темпів зростання ' є підвищення ефективності використання фонду нагромадження, підвищення продуктивності праці. Однак роль цих факторів у рирості виробництва країн, що розвиваються, поки що невелика. 'За рівнем розвитку продуктивності праці країни, що розвиваються, істотно відстають від розвинутих країн з ринковою економікою. Характерно, що цей розрив практично не зменшується. Якщо у першій половині 1970-х років валове виробництво на одного працівника у країнах, що розвиваються, становило 7,4 % від рівня розвинутих країн, то через ЗО років — 6,8 %.



Низький рівень продуктивності праці розглядуваних країн віддзеркалює їхню загальну соціально-економічну відсталість і пояснюється незавершеністю процесу індустріалізації, віджилою структурою економіки, дуже слабким засвоєнням досягнень НТР, вкрай низьким рівнем інвестицій у людський капітал і багатьма іншими факторами.

Структура економіки. Характеристика основних галузей

За роки незалежного розвитку у галузевій структурі економіки країн, що розвиваються, відбулися значні зміни. Суттєво змінилися пропорції між основними секторами народного господарства, виникли нові сучасні галузі індустрії.

Серед головних тенденцій, що характеризують динаміку макроекономічних пропорцій країн, що розвиваються, слід назвати зменшення питомої ваги у ВВП сільського господарства, збільшення питомої ваги галузей промисловості та сфери послуг (табл. 19.6).



Розвиток промисловості посів провідне місце в економічній політиці країн, що розвиваються, вже з перших років після звільнення від колоніального гніту. Незважаючи на відмінності у формах і методах здійснення, індустріалізація розглядається ними як головний засіб ліквідації відсталості.

Переважна більшість країн, що розвиваються, після здобуття незалежності зорієнтувалася на розвиток місцевої промисловості, яка заміщувала імпорт аналогічних виробів.

Важливим результатом процесу індустріалізації стало підвищення питомої ваги переробної промисловості у ВВП. Ця галузь стала одним з найбільш швидкозростаючих секторів економіки країн, що розвиваються.

У самій переробній промисловості також відбуваються суттєві зрушення. Якщо у перші десятиліття після колоніального розвитку індустріалізація охопила насамперед легку, харчову промисловість, то від 70-х років дедалі більший акцент став робитися на розвиток сучасних галузей важкої промисловості: машинобудування, електроніки, нафтохімії, металообробки. Разом із тим лише у невеликій групі країн цей процес уже привів до створення галузей, які виробляють знаряддя праці (Бразилія, Мексика, Індія, Туреччина, країни Південно-Східної Азії та ін.). Попри успіхи промислового авангарду країн, що розвиваються, новий етап технологічної революції ставить і перед ними дуже складні проблеми адаптації до структурних зрушень у світовій економіці.

Видобувна промисловість відіграє ключову роль в економічному розвитку багатьох країн, що розвиваються. На них припадає 2/3 світового виробництва цини, 1/3 нікелю і міді, тут видобувається 2/3 усіх бокситів, 2/5 залізної та 1/4 цинкової руди. Значне місце займають ці країни і у світовому експорті багатьох видів сировини.

Хоча гірничовидобувна промисловість країн, що розвиваються, історично зорієнтована передусім на зовнішній ринок, вона дедалі істотніше впливає на структурну перебудову їхніх національних економік, сприяє зміцненню міжгалузевих зв'язків. Одним із напрямків індустріалізації багатих на ресурси країн стало створення галузей, що переробляють мінеральну сировину для наступного вивезення напівфабрикатів і готових виробів (наприклад, розвиток нафтохімії, металургії, деревообробної промисловості і т. ін.).

Однією із найважливіших галузей народного господарства афро-азійських і латиноамериканських країн є сільське господарство. У більшості цих країн аграрний сектор суттєво впливає на процес нагромадження, темпи і пропорції економічного розвитку. Незважаючи на зниження за останні десятиліття частки сільського господарства у ВВП (від 31,6 % у 1960 р. до 10—11 % на початку XXI ст.), ця галузь, як і раніше, є важливою у матеріальному виробництві багатьох держав, особливо африканських та азійський. Наприклад, у половини африканських країн на частку сільського господарства припадає понад 30 % ВВП. У деяких азійських країнах цей показник становить до 25 %.

В аграрному секторі країн, що розвиваються, зайнята основна частина працездатного населення. В усіх африканських країнах (крім Алжиру, Беніну, Конго, Лівії, Маврікію), наприклад, більше половини населення працює у сільському господарстві.

Сільське господарство водночас є найбільш відсталою галуззю економіки цих країн. Темпи його зростання становили в останні десятиліття менше, 3 %. Це аж ніяк не може розцінюватися як задовільне — ні щодо необхідності задоволення попиту місцевої промисловості на сировину, ні, тим більше, щодо можливості задоволення попиту населення на продовольство.

Відсталість сільського господарства виявляється і в надзвичайно низькій продуктивності праці, у її слабкій механізації, хімізації. За деякими даними, на країни, що розвиваються, припадало лише 1/10 світового тракторного парку і 1/20 парку зернозбиральних комбайнів. Загальна кількість тракторів у цих країнах у шість разів менша, а зернозбиральних комбайнів — у 15 разів менша, ніж у розвинутих державах. На одиницю площі у країнах Азії, Африки, Латинської Америки вносилося у п'ять разів менше добрив, ніж у розвинутих країнах з ринковою економікою.

У більшості країн, що розвиваються, сільське господарство прямує поки що екстенсивним шляхом на базі відсталої агротехніки. Разом із тим від середини 1960-х років у деяких з них під впливом технологічної революції відбувається поступовий перехід до інтенсифікації сільського господарства. Цей процес, який отримав назву зеленої революції, характеризується поширенням високоврожайних гібридних сортів пшениці, рису, кукурудзи, застосуванням добрив, використанням нової техніки і технології обробітку фунту, поширенням штучного зрошення. Піонерами «зеленої революції» стали деякі країни Латинської Америки, Південної та Південно-Східної Азії, зокрема Мексика і Філіппіни.

Відсталість сільського господарства країн, що розвиваються, швидке зростання населення — ці та деякі інші фактори визначили різке загострення у 1980—90-х роках продовольчої проблеми у зазначених державах. У багатьох із них темпи приросту населення перевищували темпи приросту продовольства. Як наслідок цього, іще від 80-х років. Африка перетворилася на світовий центр голоду. І хоча в останні роки продовольча ситуація тут дещо покращилася, близько ЗО млн африканців, як і раніше, живуть під загрозою голоду.

Слід зазначити, що розв'язання продовольчої проблеми передбачає створення не лише техніко-економічних умов для розвитку сільського господарства, а й, що не менш важливо, умов соціально-економічних, тобто проведення глибоких аграрних реформ.

Зовнішньоекономічні зв'язки

Для переважної більшості країн, що розвиваються, зовнішньоекономічні зв'язки мають дуже важливе значення. Беручи участь у міжнародному поділі праці, вони отримують матеріальні та інші ресурси, які гостро необхідні для розвитку національної економіки. Глобалізація світового ринку товарів, технологій, капіталів, різке посилення завдяки подальшій транснаціоналізації виробництва й капіталу ступеня взаємозв'язку і взаємодії національних економік роблять особливо актуальною проблему інтеграції країн, що розвиваються, у світову економіку.

Зовнішня торгівля. Вона виступає одною з головних форм участі країн, що розвиваються, у міжнародних економічних відносинах. Значна частина сировини, сільськогосподарських товарів, готових промислових виробів цих країн реалізується на зовнішньому ринку. Звідси ж потрапляють у країни, що розвиваються, машини і обладнання, транспортні засоби, продовольство та інші споживчі товари.

Спеціалізація країн, що розвиваються, у світовому товарообміні відбиває їхні порівняльні переваги у виробництві деяких товарів — сировини, сільськогосподарських продуктів, матеріаломістких або працемістких промислових виробів.

Вартісний обсяг зовнішньоторговельного обігу країн, що розвиваються, за останні десятиліття значно зріс. Про темпи зростання експорту країн, що розвиваються, у цілому та по окремих групах свідчать дані таблиці 19.7.

Якщо у 1970-ті роки найбільше зростання вартості експорту відбувалося у країнах—експортерах нафти, то в подальшому головним локомотивом тут стали промислові експортери. Найбільш значні темпи зростання експорту в останні 10 років спостерігалися у країнах Південно-Східної Азії та особливо в Китаї.



Великі зрушення відбулись і у товарній структурі експорту країн, що розвиваються: зменшення питомої ваги палива, продовольства, сільськогосподарських та інших видів сировини і дуже значне збільшення продукції переробної промисловості (рис. 19.4). У країнах, які не є експортерами нафти (за винятком лише найменш розвинутих країн), такі зрушення ще більше помітні, що спростовує їхній усталений образ як аграрно-сировинної периферії світового господарства.



У структурі промислового експорту країн, що розвиваються, основне місце займають текстиль, взуття, одяг, побутова електротехніка і електроніка та інші працемісткі вироби. Основна частина вивезення таких виробів, як правило, здійснюється по каналах ТНК, які беруть активну участь в індустріалізації цих країн, створивши тут розгалужену мережу подетально, поагрегатно спеціалізованих філій і складальних виробництв. Поширюється і експорт машин і обладнання, хімікатів, автомобілів.

Незважаючи на зазначені зрушення в експортній спеціалізації країн, що розвиваються, їхня питома вага у світовому промисловому експорті загалом невелика. їм доводиться докладати величезних зусиль, аби зберегти за собою завойовані ніші світового ринку або ж здобувати нові.

Зовнішні фінансові ресурси. Зовнішньоекономічні фактори відіграють суттєву роль і у процесі фінансування країн, що розвиваються. Приплив зовнішніх фінансових ресурсів збільшує фонд нагромадження, інвестиції, створює умови для економічного зростання. У більшості країн, що розвиваються, використання іноземного капіталу об'єктивно необхідне для економічного розвитку.

Приплив зовнішніх фінансових ресурсів відбувається шляхом прямих і портфельних приватних інвестицій, комерційних кредитів, офіційної допомоги розвитку, позик у міжнародних організацій та в інших формах. Водночас із країн, що розвиваються, спостерігається зворотний рух ресурсів: прибутків на інвестиції та процентів за кредити, а також капітальних ресурсів у вигляді повернення кредитів, дезінвестицій підприємницького капіталу.



Використання зовнішніх фінансових ресурсів часто виступає найважливішим засобом розвитку сучасної промисловості (особливо капіталомістких виробництв) та інфраструктурних об'єктів.

Значення зовнішніх факторів зростає і через те, що вони відіграють величезну роль у процесі реального нагромадження. В більшості країн, що розвиваються, відсутнє продукування сучасних засобів виробництва. Переважна частина машин, устаткування і технологій, необхідних для виробничого нагромадження, надходить сюди із промислово розвинутих країн, причому це забезпечується здебільшого зовнішнім фінансуванням.

3/4 країн периферії навіть у найближчому майбутньому не зможуть здійснити індустріалізацію на власній основі, бо не мають бази для забезпечення своїх потреб у капітальних товарах. Не випадково в тих афро-азійських та латиноамериканських країнах, які розвиваються найбільш динамічно, частка елементів основного капіталу в імпорті є особливо великою.

Таким чином, загальною закономірністю розвитку відсталих країн в умовах транснаціоналізації є те, що для появи нових видів виробничої активності та секторних зрушень, вже не кажучи про досягнення стійкої макроекономічної рівноваги, їм об'єктивно необхідно не лише використовувати весь потенціал приватного і державного секторів, а й залучати зовнішні ресурси, зокрема інвестиції ТНК.

В останнє десятиліття у зв'язку з відносним скороченням пільгових кредитів, займів та Офіційної допомоги розвитку (ОДР) у структурі зовнішнього фінансування дедалі важливішу роль стали відігравати ресурси, виділені на комерційних умовах, у тому числі прямі приватні інвестиції. Оскільки кредити транснаціональних банків країнам, що розвиваються, у 1980—90-ті роки скоротилися (особливо для країн з високою заборгованістю), прямі інвестиції стали основним видом іноземних заощаджень із приватних джерел, доступних для цих держав. Якщо у 80-х роках ПІІ та непільгові експортні кредити складали всього 29—30 % припливу фінансових ресурсів до країн, що розвиваються, то на початку XXI ст. — вже більше половини (рис. 19.5).

Основна частина пільгових ресурсів, особливо ОДР, спрямовується у найменш розвинуті країни периферії. Для цих держав прямі іноземні інвестиції не можуть, очевидно, розглядатися як альтернатива офіційній допомозі, яка залишиться основним джерелом зовнішніх ресурсів для них у найближчому майбутньому. В більшості ж інших країн, що розвиваються, інвестиції ТНК виступають сьогодні головною формою припливу зовнішніх довгострокових ресурсів.

Боргова криза. Надмірна концентрація зусиль багатьох країн, що розвиваються, залучення іноземних кредитів при послабленні уваги до раціонального використання отриманих ресурсів, погіршення економічного стану більшості цих держав через світову економічну кризу 1980—1982 pp. і низку довгострокових факторів (НТР, структурні зрушення у світовій економіці тощо) — все це різко загострило на початку 80-х років увесь комплекс проблем, пов'язаних із заборгованістю країн, що розвиваються, створивши ситуацію кризи боргів.

Ця криза особливо вразила країни Латинської Америки і Африки та призвела до затяжного економічного спаду багатьох із них протягом наступних 10—15 років. Значна частина боргів, особливо найменш розвинутих країн, набула репутації безнадійних. Виник так званий вторинний ринок боргів, на якому зі знижкою (30 % номінальної вартості) оберталися банківські вимоги до боржників. Обсяг торгівлі борговими зобов'язаннями в 90-х роках перевищив 100 млрд дол.

Реструктурування боргів країн, що розвиваються, у 80—90-ті роки (План Бейкера 1985 p., План Брейді 1989 p., Лондонські умови 1990 р., Неаполітанські умови 1995 р.) привело до зменшення гостроти боргової проблеми. Значна частина боргу країн, що розвиваються, особливо найбідніших країн, була списана або пролонгована на пільгових умовах (табл. 19.8). В останні роки значно поліпшилися показники обслуговування боргу багатьох країн Латинської Америки та Азії. Однак боргова проблема лишається предметом занепокоєння у найменш розвинутих країнах, особливо африканських.

Згідно із класифікацією Всесвітнього банку розрізняють три групи країн за рівнем їхньої заборгованість країни з надмірною заборгованістю; країни з помірною заборгованістю та країни з низькою заборгованістю.

До першої категорії можна віднести країни Центральної Африки, Південної Азії, Латинської Америки та Карибського басейну (показник відношення зовнішньої заборгованості до експорту тут у середньому становить понад 200—250 %). До категорії країн із помірною заборгованістю в останній час відносять країни Центральної Азії, Північної Африки, Східної Азії і Тихоокеанського регіону (вищезгаданий показник тут становить більш ніж 100—150 %).



Сьогодні очевидно, що багато цих країн самостійно не зможуть урегулювати проблему боргів: тут потрібне співробітництво кредиторів і боржників. Не підлягає сумніву й те, що вся заборгованість не може бути сплачена. Частина її має бути списана як безнадійна. Нарешті, ще один урок полягає в тому, що країни-боржники повинні послідовно проводити структурні перетворення в економіці для відновлення своєї платоспроможності.

Переваги залучення прямих інвестицій порівняно з використанням зовнішніх кредитів. У зв'язку із зростанням зовнішньої заборгованості країни, що розвиваються, в останні десятиліття почали робити дедалі більший акцент на залученні прямих іноземних інвестицій. Приплив таких інвестицій не призводить безпосередньо до зростання боргу і в той же час може бути важливим джерелом фінансування економіки.

Порівняно з використанням зовнішніх кредитних ресурсів залучення ПІІ має для країн, що розвиваються, такі переваги:

• сплата дивідендів по іноземних інвестиціях залежить від отриманого прибутку, тобто на відміну від кредитів вони пов'язані з кінцевим результатом, з ефективністю капіталовкладень. Ризик невдачі (відсутність прибутку або втрата первинних інвестицій) несе іноземний інвестор, а не національна держава;

• репатріація іноземного капіталу або доходів регулюється приймальною країною — на відміну від конкретних умов надання кредиту і процентових ставок міжнародного грошового ринку, які коливаються при різних змінах світової ситуації;

• більшість іноземних компаній реінвестують частину своїх прибутків, через що трансфер прибутку по інвестиціях у кількісному вираженні нерідко буде менш значний, ніж виплати з обслуговування зарубіжного кредиту;

• виплати по ПІІ в перші роки функціонування проекту можуть і не здійснюватися. Вони відкладаються доти, доки інвестиційний об'єкт вийде на проектну потужність і принесе стійкі прибутки;

• на відміну від банківських кредитів, особливо короткострокових, матеріально-майнові інвестиції ТНК, як правило, не ведуть згодом до раптового вилучення іноземних активів, оскільки вони втілені у споруди, обладнання, матеріали, тобто у практично неліквідні форми. Винятки становлять так звані «галузі, що втікають», де стратегія іноземних компаній передбачає інвестування на порівняно короткий час, протягом якого використовується перевага дешевої робочої сили;

• і нарешті, традиційним аргументом на користь ПІІ є те, що вони не збільшують заборгованість, а навпаки, стимулюючи експортні доходи, створюють умови для її зменшення.

Показово, що динамічно зростаючі країни Південно-Східної Азії в минуле десятиліття зробили (на відміну від інших країн, що розвиваються) відносно більший акцент саме на прямі інвестиції, а не на зовнішнє кредитування (крім Південної Кореї). Багато дослідників розглядають це як одну з найважливіших причин успіху цих країн. Роль ТНК як джерела зовнішнього фінансування тим більш важлива, якщо зважати на ситуацію, що склалася на світовому ринку вільних капіталів. За оцінками, пропозиція останніх становить близько 140 млрд дол., тоді як попит сягає 190 млрд. Це обумовлює зростаючу конкуренцію між приймальними країнами за інвестиції транснаціональних фірм.

Вплив іноземних інвестицій на процес відтворення

Зростання необхідності використання інвестицій ТНК пов'язана з тим, що вони не тільки ззовні фінансують розвиток національної економіки, а й приносять ноу-гау (а дедалі частіше й сучасні технології), маркетинг і канали реалізації, управлінський досвід, можливості навчання персоналу, збільшуючи тим самим конкурентоздатність експортних галузей економіки. Таким чином, ПІІ забезпечують — і це особливо важливо — найбільш ефективну комбінацію довгострокового фінансування, технології, навчання, управлінського і ринкового досвіду. ТНК надають приймальній країні інтегрований «пакет» видимих і невидимих активів. Він не тільки доповнює наявні внутрішні фактори виробництва, відкриваючи нові можливості збільшення зайнятості й доходів, а й стимулює економічне зростання через передання технологій, навчання, через взаємозв'язок зі світовою економікою і доступ до зарубіжного ринку.

Цілком очевидно, що технологія і побудовані на знаннях невидимі активи є одним із найбільш цінних компонентів інвестиційних потоків, породжених операціями ТНК. Вони сприяють поступовому нагромадженню у приймальній країні людського капіталу — найважливішого чинника динамізації економічного зростання. У цей процес вносять свій вклад і формування транснаціональними корпораціями підприємницького, управлінського та ринкового середовища, і поліпшення якості робочої сили завдяки стимулюванню або більшому попиту на кваліфікованих робітників.

Потенціал впливу ТНК на процес відтворення у країнах, що розвиваються, не обмежується можливостями, створюваними їхніми капіталовкладеннями. Він передбачає і значний ефект контрактних, «неакціонерних» форм операцій, які в 1980—90-ті роки значно поширились.

Слід урахувати, що діяльність ТНК, як правило, пов'язана з найбільш важливими, динамічними галузями, охопленими НТР, а тому впливає (крім екстремальних випадків анклавів) на інші сектори національної економіки, визначаючи загальні контури її конкурентоздатності. Прямі й зворотні зв'язки транснаціональних фірм із місцевими компаніями, «демонстраційний ефект», «навчальний ефект» у навколишньому середовищі можуть створювати значні додаткові імпульси зростання національної економіки.

Нарешті, ТНК виступають засобом підвищення ефективності використання усіх місцевих факторів виробництва. Вони відіграють роль каталізатора перерозподілу наявних природних та людських ресурсів із секторів їхнього неефективного використання (які лише поглинають внутрішні ресурси заощаджень і дефіцитну іноземну валюту) в галузі, котрі з найбільшою віддачею вбирають додаткову працю, технологію, управлінський досвід і відкривають експортні можливості.

Розгляд ТНК як джерела капіталу і технологій, як фактора зростання зайнятості й доступу до світового ринку не означає, що різноманітні типи їхніх філій відповідно мають ці властивості в однаковій мірі. Різноманітна орієнтація підприємств ТНК зумовлює специфіку їхнього внеску в національне відтворення. Часом вплив ТНК буває ще складніший, багатоплановіший. Наприклад, придбавши місцеву компанію і реорганізуючи її, ТНК може не робити великих нових інвестицій і навіть скорочувати зайнятість. Разом із тим, упроваджуючи при цьому нову технологію, ноу-гау і управлінський досвід, відкриваючи можливості експортного виробництва, вона може справляти не менш важливий прямий і побічний позитивний ефект на процес нагромадження.

Таким чином, у кожному конкретному випадку потенційні плюси і мінуси іноземного інвестування можуть бути різноманітними. Однак за різних комбінацій їхній результуючий вектор спрямований, зрештою, у бік стимулювання економічного зростання.

Лібералізація інвестиційних режимів привела до активізації припливу ПІІ до країн, що розвиваються. Про важливість ролі ТНК в національному відтворенні у цих державах, свідчить те, що відношення ПІІ до ВВП у більшості з них за останні роки зросло. Воно складає, наприклад у Сінгапурі 91,7 %, Гонконзі — 22,2, Бразилії — 10, Чілі — 15,5 %. Ще більш високого рівня цей показник сягнув у вторинному секторі економіки країн, що розвиваються (обробна промисловість). Кумулятивний обсяг ПІІ у країнах,що розвиваються, за оцінками, досяг у 2003 р. 2,2 трлн дол. В останні роки на них припадає % нового припливу інвестицій та 1/3 світового кумулятивного обсягу ПІІ (рис. 19.6).

Значні зміни відбулися в переорієнтації потоків капіталу транснаціональних фірм усередині групи країн, що розвиваються. Якщо в 1950—70-ті роки основний обсяг ПІІ направлявся в Латинську Америку, то в останні 20 років пріоритетними теренами вкладення капіталу стали країни Азії, зокрема Південно-Східної та Північно-Східної.

Рисунок 19.7 свідчить, що майже 2/3 всього кумулятивного обсягу ПІІ в країнах, що розвиваються, припадає на Азійський регіон. Практично весь цей обсяг інвестицій сконцентрований у країнах Південної та Східної Азії. Враховуючи структуру щорічного припливу нових ПІІ у країни, що розвиваються, Азія буде зберігати лідерство серед країн цієї групи і в перспективі. В останні 15 років дуже швидко зростають ПІІ в Китай. За загальним кумулятивним обсягом ПІІ ця країна вийшла на четверте місце у світі (501 млрд дол.).

За останні десятиліття країни, що розвиваються, набули певного досвіду взаємовідносин із ТНК і регулювання їхніх операцій. Це розширило можливості цих країн у використанні потенціалу ТНК для реалізації завдань свого розвитку. В останні роки у більшості країн проведено лібералізацію інвестиційного клімату для транснаціональних корпорацій, введено додаткові пільги для їхніх операцій. Деякі з країн, які раніше обмежували інвестиції ТНК, стали активно залучати іноземні компанії.

Окремим країнам, що розвиваються, з допомогою капіталу ТНК певною мірою вдалося забезпечити умови для розширеного відтворення, прискорити розвиток продуктивних сил, домогтися змін у структурі економіки, збільшити експорт промислових виробів. ТНК активно долучилися до створення в деяких з них обробної промисловості.

При оцінці впливу ТНК слід ураховувати багатоплановий ефект їхньої діяльності на національну економіку: розширення виробництва місцевих постачальників, підрядників, підвищення кваліфікації робочої сили, зростання заробітної плати, прибутків зайнятих на іноземних підприємствах і т. ін. Все це визначає необхідність обгрунтованої політики щодо ТНК, а також пошуку найбільш доцільних способів використання їхніх ресурсів для розв'язання завдань національного розвитку.

Перегляд стратегій економічного зростання

Причини еволюції стратегій зростання

Глобальна трансформація світової економіки з усією гостротою ставить питання про можливість адаптації господарських структур країн, що розвиваються, до нової ситуації. В умовах глибокої соціально-економічної кризи, яка охопила в останні десятиліття багато цих країн, розв'язання цієї проблеми набуває першочергового значення для значної частини населення на периферії світового господарства. Пошук відповідей на ці глобальні виклики й визначає трансформацію стратегій економічного зростання, розробку нових цілей і орієнтирів економічної політики цих країн.

Процес переосмислення концептуальних основ розвитку розгорнувся з кінця 1980-х років у переважній більшості країн, що розвиваються. Він стосується поглядів на роль держави і ринкових сил, на значення імпортозаміщення та експортної орієнтації, міру і форми участі в МПП, на роль ТНК в економічному розвитку.

Поворот в економічних стратегіях країн, що розвиваються, був викликаний, крім зазначених факторів, глибокою кризою, яка переживається значною частиною країн периферії, розчаруванням підсумками попередніх десятиліть, марністю спроб у межах колишніх моделей зростання домогтися бажаних результатів.

Слід урахувати ще одну особливість повороту країн, що розвиваються, до нових стратегій зростання. У значній своїй частині цей поворот мав усвідомлений характер і розглядався цими країнами як необхідний для подолання відсталості в нових умовах глобальної економіки. Однак для деяких країн, що розвиваються (особливо африканських), переосмислення економічної політики було по суті нав'язане МБРР і МВФ у межах пошуку компромісів при вирішенні проблеми боргів або при фінансуванні програм стабілізації економіки.

Теоретичний фунт для повороту в підходах країн, що розвиваються, до економічного розвитку певною мірою створили праці відомих економістів Б. Баласси, Д. Лала, Г. Джонсона, Я. Літтла, які виступили проти неокейнсіанства, а також структуралістської теорії розвитку. Вони були переконані, що лише економічна система з вільним ринком і мінімальним державним втручанням може вирішити проблеми країн третього світу. Перешкоди соціально-економічній модернізації периферії, на думку цих дослідників, лежать не стільки поза (залежність, падіння цін на сировину тощо), скільки в самих країнах, що розвиваються, і пов'язані з недосконалістю їхнього ринку, надмірним державним контролем і неефективною державною політикою (протекціонізм, завищені курси валют і т. ін.), зайвим акцентом на фізичні інвестиції замість накопичення людського капіталу.

На протилежність поглядам Р. Пребіша і структуралістів, які в межах концепцій «залежного розвитку» песимістично оцінювали експортні можливості країн, що розвиваються, Б. Баласса та Д. Лал у низці досліджень 80-х років доводили, що країни, що розвиваються, зможуть добитися успіхів лише на основі більшої відкритості їхньої економіки, гнучкого курсу стимулювання приватного підприємництва і експортно орієнтованої індустріалізації. Незважаючи на критику прибічників ліберальної доктрини за надмірну ідеалізацію ринкового механізму, їхні погляди в останні 20 років знаходили дедалі більшу підтримку серед політиків та економістів країн, що розвиваються, і суттєво вплинули на формування курсу міжнародних організацій (МБРР, МВФ) щодо зазначених країн.

Реформа держсектора і курс на ринкові сили

Однією з найважливіших особливостей нових стратегій економічного розвитку афро-азійських і латиноамериканських країн став акцент на функціонуванні ринкових сил. Держава історично відіграла величезну роль у зміцненні політичної незалежності країн, що розвиваються, у вирішенні багатьох їхніх економічних проблем. Разом із тим одержавлення економіки призвело до непомірно розбухлого апарату, величезного і, як правило, низькоефективного державного сектора. Широке інфляційне фінансування державних витрат, у тому числі постійне субсидування збиткових підприємств держсектора, у поєднанні з низькою ефективністю державної політики (високі тарифні бар'єри, штучно завищені валютні курси і занижені процентові ставки на внутрішньому кредитному ринку) стали у 1970—80-ті роки дедалі більше гальмувати розвиток указаних країн. За цих умов відбулася зміна орієнтирів: замість детально регламентованого регулювання був узятий курс на саморегулювання господарського життя з допомогою ринкових механізмів.

Розширення ролі приватного сектора стає, таким чином, однією з нових умов зростання економіки країн, що розвиваються. Прикладом цієї тенденції є збільшення частки приватних інвестицій у ВВП цих країн і падіння питомої ваги інвестицій у держсектор. Посилила таку тенденцію криза заборгованості 80-х років, яка значно зменшила можливості реалізації державних інвестицій і викликала необхідність здійснення програм структурної перебудови, націлених на зміцнення ролі приватного сектора.

Відображенням цих процесів стали реформа держсектора і бюджетно-фінансової сфери, широка приватизація, які розгорнулися у країнах, що розвиваються. Від другої половини 80-х років більш ніж у 70 країнах почали здійснюватися заходи з приватизації державних об'єктів. Розпочаті в першій половині 90-х років широкомасштабні реформи в найкрупніших країнах, що розвиваються, — Індії та Бразилії — стали, на думку експертів ООН, переломним пунктом у глобальному процесі змін економічної стратегії, який охопив в останні роки латиноамериканські, африканські й азійські країни.

Ще одним проявом курсу на посилення ринкового механізму стало переосмислення значення планування в економічному розвитку. Неефективність індикативного економічного планування призвела у другій половині 80-х років до відмови від нього в більшості країн, що розвиваються. Було визнано, що альтернативний плануванню підхід, який ставить у центр уваги ринкові сили і вільний рух цін, породжує менше проблем і полегшує переорієнтацію виробництва відповідно до потреб споживачів.

Зростання ролі ринкових сил в економіці країн, що розвиваються, не означає, що держава виключається з економічного життя. Вона істотно змінює форми своєї економічної діяльності, пристосовуючись до вимог сучасної ринкової стратегії. Держава вже розглядається не як єдиний агент розвитку і основний власник, що було характерно для економічної політики попередніх десятиліть, а як організатор економічного життя, гарант стабільного макроекономічного середовища. На деяких основних напрямах діяльності роль держави навіть посилюється. Це розвиток інфраструктури, освіти, медицини, охорони навколишнього середовища, створення і підтримка механізмів розподілу доходу і соціальної справедливості і, зрештою, підтримка конкурентоздатності національної промисловості.

Показово, що успіхи найбільш динамічної частини світової економіки — НІК Азії — не були результатом чистої політики вільного ринку. Ці країни проводили змішану політику з різним ступенем державного втручання в економіку. їхні лідери — Південна Корея і Тайвань — послідовно, хоч і гнучко, здійснювали активне регулювання багатьох сторін економічної діяльності, що забезпечило сприятливі умови для процесу нагромадження і значною мірою вплинуло на підвищення конкурентоздатності цих країн.

Структурна перебудова економіки

Тісно пов'язана з загальним курсом на зміцнення ринкового механізму і така риса сучасних стратегій економічного зростання країн, що розвиваються, як здійснення структурної перебудови економіки. Така перебудова, наприклад, інтенсивно відбувається в НІК Азії, які намагаються пристосуватися до вимог сучасної НТР і утримати завойовані позиції у світовій економіці. Пріоритет економічної стратегії цих країн в останнє десятиліття змістився у бік галузей з високою технологією (виробництво ЕОМ, робототехніка, станкобудування тощо), що веде за собою глибоку перебудову промислової системи багатьох із них (якісне вдосконалення інфраструктури, управління, розвиток НДДКР, реалізація довгострокових програм інвестицій, у тому числі ризикового характеру). Великомасштабна перебудова галузевої структури господарства стоїть у центрі економічної політики НІК «другої хвилі». Використовуючи свої порівняльні переваги в дешевій робочій силі, ці країни в останні роки інтенсивно нарощують виробництво працемісткої експортної продукції. Глобалізація світової економіки викликає необхідність структурної перебудови навіть у великих країнах із досить розвинутим промисловим потенціалом. Багатогалузеві комплекси цих країн дедалі більшою мірою інтегруються у світове господарство і розвиваються з урахуванням переваг МПП.

У багатьох країнах, зокрема з високою заборгованістю, особливо тяжким економічним становищем, важливою частиною економічних стратегій стала реалізація програм макроекономічної стабілізації та структурної реорганізації, розроблених МВФ і МБРР. Складені на основі неоліберальних рецептів оздоровлення економіки, такі програми ставлять метою перетворення структури економіки для найбільш повного використання національних ресурсів і динамізації зростання. Як правило, реформи передбачають значне скорочення державних витрат задля ліквідації чи зменшення дефіциту держбюджету, приватизацію збиткових державних підприємств, зниження темпів інфляції та стабілізацію грошового обігу, систему заходів щодо стимулювання і залучення іноземного капіталу.

В деяких країнах, зокрема африканських, під тиском МВФ реалізація курсу на структурні реформи призвела до значного загострення соціальних проблем, зниження життєвого рівня населення. Це викликало необхідність коригування таких програм, а іноді й припинення їх. В окремих країнах програми стабілізації та структурної перебудови дали змогу відновити економічне зростання і покращити економічну ситуацію. В більшості ж держав, що прямують шляхом реалізації таких реформ, результати структурної перебудови поки що неоднозначні й не свідчать про стабілізацію економіки.

Зміна моделей індустріалізації

Структурна перебудова економіки країн, що розвиваються, безпосередньо пов'язана ще з однією новою рисою їхній економічних стратегій — переходом від імпортозаміщення до експортноорієнтованої індустріалізації.

Історично першою моделлю індустріалізації (і, відповідно, ринкової стратегії) країн, що розвиваються, стало імпортозаміщення. Переважна більшість із них після здобуття незалежності взяли курс на розвиток місцевої промисловості, яка заміщувала імпорт аналогічних виробів. Така політика на певному етапі зростання промислового потенціалу країн, що розвиваються, сприяла структурним зрушенням в їхній економіці. Через етап імпортозаміщення пройшли практично всі країни, що розвиваються, хоч його тривалість була різною (в Індії, наприклад, — до кінця 80-х років, а в Сінгапурі — до середини 60-х). Однак у процесі реалізації такої стратегії поступово виявились і її значні негативні наслідки. Протекціонізм та штучний захист місцевих підприємств від конкуренції зумовили консервацію їхньої технічної відсталості, низьку ефективність, невисоку якість продукції. Зменшуючи імпорт кінцевої продукції, імпортозаміщення не скоротило, а навіть збільшило поставки проміжних товарів (компонентів, напівфабрикатів).

У переважній більшості країн, що розвиваються, політика імпортозаміщення не зуміла забезпечити динамічний розвиток у новій ситуації, яку породжували транснаціоналізація і глобалізація світової економіки. Хоч як це парадоксально, країни, які найбільше захищали свою економіку від «стихії світового ринку», проводили курс «опори на власні сили» і максимальну самозабезпеченість промисловими виробами, зіткнулися в минулі десятиліття з найбільшими труднощами. У періоди несприятливої кон'юнктури світового ринку вони постраждали більше, ніж ті, хто брав активну участь у МПП, мав більш відкриту економіку і зумів вчасно відчути нові тенденції глобальної трансформації світового господарства.

На кінець 80-х років стало очевидним, що в межах колишньої політики імпортозаміщення адаптувати економіку до динамічних зрушень неможливо, і тільки зміна курсу може забезпечити умови для

відповіді на глобальні виклики нових реалій світового економічного простору, що трансформується. Навіть найпотужніші з країн, що розвиваються, які сподівалися мати користь від імпортозаміщення і протекціоністського захисту ринків, зрозуміли це, заплативши за запізнення у зміні пріоритетів утратою динамізму економічного розвитку і стрімким втрачанням своїх позицій на світовому ринку експортерів промислових товарів.

Оскільки імпульси зростання, які породжувала така політика, прямо пропорційно корелювалися з обсягом внутрішнього ринку, першими відчули її обмеженість і суперечливість невеликі й середні держави. Не випадково вже в кінці 1960-х років деякі з них (наприклад країни Південно-Східної Азії) почали відходити від імпортозаміщення і поступово переорієнтовуватися на зростання експортного сектора. У другій половині 80-х років переважна більшість країн, що розвиваються, стали на шлях експортної орієнтації, яка означала стимулювання виробництва продукції, призначеної на експорт. Навіть Індія, яка найбільш послідовно проводила курс імпортозаміщення, в ході радикальних реформ на початку 90-х років проголосила завдання нарощування експортного потенціалу.

Емпіричні, в тому числі економіко-математичні, дослідження підтвердили факт динамічного зростання країн із більш відкритою економікою. Дослідження А. Крюгер, які широко цитуються у світовій економічній літературі, спростували концепції "експортного песимізму" Г. Мюрдаля та Р. Пребіша й показали, що 1 % експорту країн, що розвиваються, спричиняє в середньому близько 0,1 % приросту ВВП. Аналогічних висновків про пряму й значну кореляцію збільшення експорту і приросту ВВП на основі власних розрахунків дійшли Б. Баласса, Дж. Бхагваті, Я. Літтл та інші відомі економісти. Результати одного з останніх досліджень у цьому напрямі, яке охопило дані 41 країни, що розвиваються, на які припадає 65 % ВВП периферії, наводить Д. Дас (Індія). Його класифікація країн, що розвиваються, за ступенем відкритості економіки та експортної орієнтації переконливо показала, що країни, які беруть активну участь в МПП, мають набагато кращі середні макроекономічні показники, ніж країни з закритою економікою.

Суть змін у ринковій стратегії індустріалізації країн, що розвиваються, коротко може бути сформульована так: якщо головним завданням імпортозаміщення було зекономити іноземну валюту, то головним завданням експортної орієнтації — заробити її.

Лібералізація зовнішньоекономічної політики

Визнання переваг експортної орієнтації виступає лише частиною здійснюваного від другої половини 80-х років у більшості країн, що розвиваються, комплексу заходів з лібералізацій зовнішньоекономічної політики. Така лібералізація, відображаючи загальний курс цих країн

на піднесення ролі ринкових сил і ступеня участі в МГТП, є ще однією новою рисою економічної стратегії країн, що розвиваються, яка визначає особливості їхнього економічного зростання в останні роки. Вона охоплює такі основні напрями, як зовнішня торгівля, іноземні інвестиції, режими валютного контролю.

Особливо широкого розмаху лібералізація зовнішньоекономічної політики досягла в 90-ті роки. Ця тенденція зумовлена, з одного боку, закономірностями технологічної революції, різким зростанням інтенсивності міжнародних економічних відносин, транснаціоналізацією економіки. З іншого боку, вона викликана кризою заборгованості країн, що розвиваються, скороченням зовнішнього фінансування, що привело до вироблення торговельної політики, яка орієнтується на розвиток зовнішніх зв'язків з метою збільшення валютних надходжень і прискорення економічного зростання в цілому. Нерідко ведення країнами, що розвиваються, більш відкритої торговельної та інвестиційної політики МВФ висуває умовою при наданні їм зовнішньої допомоги в межах програм стабілізації та структурної перебудови. Нарешті, таке зрушення в економічних стратегіях органічно пов'язане з загальною еволюцією поглядів на роль держави в економічному розвиткові, із недосконалістю моделі імпортозаміщення і в цілому політики орієнтації тільки на внутрішні сили в умовах глобалізації світової економіки.

Лібералізація торговельних режимів. «Закрита» модель зовнішньоторговельної стратегії характеризувалася надмірним втручанням держави в зовнішню торгівлю у вигляді ліцензування, квот, що перешкоджало нормальній експортній діяльності, гальмувало конкуренцію, різко знижувало експортні доходи, призводячи до хронічної нестачі в країні іноземної валюти, до дефіциту імпортних споживчих і капітальних товарів. її наслідком стало значне зростання бюрократичного апарату (митний контроль, видача ліцензій, розподіл валютних ресурсів, імпортних товарів тощо), що різко посилило корупцію і масові зловживання.

У цих умовах багато країн зробили вибір на користь ліберальної зовнішньоекономічної політики, що передбачає усунення штучних перешкод для експорту, відхід від протекціонізму, встановлення реальних валютних курсів, заохочення припливу іноземних інвестицій. У межах цього курсу країни, що розвиваються, пішли на девальвацію національних валют, заміну нетарифних заходів (квот, ліцензій) тарифними заходами, на значне зниження тарифів (від рівня, який іноді характеризується сотнями процентів, до «прийнятних величин») та їх уніфікацію з метою подолання величезної різниці у ставках тарифів на окремі товари.

За останні роки 63 країни, що розвиваються, лібералізували свої торгові режими. Особливо інтенсивно цей процес відбувається в Латинській Америці, де торгові бар'єри були вищі, ніж в інших країнах, що розвиваються. Більшість країн регіону в минулі десятиліття істотно знизили тарифні й нетарифні бар'єри (Аргентина, Бразилія, Мексика, Чілі та ін.). Згодом аналогічні зміни почалися в багатьох країнах Африки та Азії (Індія, Індонезія, Південна Корея і т. д.). Навіть країни, які проводили політику самоізоляції, в 90-ті роки здійснили повну переорієнтацію свого зовнішньоекономічного курсу (Іран).

Лібералізація інвестиційних режимів. Нова ситуація у світовій політиці та економіці привела також до істотної лібералізації інвестиційних режимів.

У 1970-ті роки в межах попередніх стратегій розвитку політика країн, що розвиваються, щодо прямих іноземних інвестицій загалом і ТНК зокрема мала досить реструктивний характер. У деяких з них іноземні компанії розглядались як пряма загроза суверенітету, своєрідний «троянський кінь імперіалізму» та не допускалися до національної економіки взагалі. В інших країнах хоч і проводилася вибіркова політика залучення ТНК існували значні обмеження, які стосувалися галузевих напрямів та обсягів їх інвестицій, репатріації прибутку й капіталу. Конфліктність відносин указаних суб'єктів була особливо помітна на тлі тієї могутньої хвилі націоналізації активів ТНК, яка прокотилася країнами третього світу у 60—70-ті роки.

Від кінця 70-х років почався поступовий відхід від жорсткої лінії обмеження операцій ТНК (Латинська Америка, Південно-Східна Азія, Єгипет, Пакистан). Проте в цей час такі зміни загальної політики не привели до зменшення спроб країн, що розвиваються, активно регулювати діяльність іноземних компаній задля максимізації економічного ефекту від їхніх операцій або отримання інших вигод (технологічних, платіжнобалансових). Це стосувалося навіть країн, які залучали ТНК і де був зосереджений значний обсяг їхніх операцій (Південна Корея, Тайвань, Бразилія, Мексика і т. д.).

Особливо інтенсивно процес лібералізації почав здійснюватися від другої половини 80-х років, знаменуючи перехід до прагматичних та конструктивних взаємовідносин країн, що розвиваються, з ТНК. За останні два десятиліття у переважній більшості країн, що розвиваються, були переглянуті закони, які регулюють ПІІ, з метою максимального заохочення і залучення транснаціональних фірм. У багатьох країнах були зняті практично всі обмеження на галузеві сфери інвестування (крім фінансів, оборонної промисловості та зв'язку), дозволено створення підприємств зі стовідсотковим іноземним капіталом, значно спрощена процедура реєстрації філій ТНК, введені нові податкові пільги для них. Навіть найпослідовніші прибічники жорсткого регулювання діяльності ТНК (наприклад Індія) наприкінці 80-х — на початку 90-х років радикально переглянули цей курс і почали стимулювати приплив іноземних приватних інвестицій.

Таким чином склалася нова ситуація, яка визначає характер і форми взаємовідносин транснаціональних корпорацій та приймальних країн. Сьогодні найінтенсивніша конкуренція на глобально інтегрованому ринку точиться не тільки між велетенськими транснаціональними корпораціями. Вона точиться також між державами та урядами, які конкурують одне з одним за інвесторів, пропонуючи найдешевшу робочу силу, найліберальніші стандарти екології, найнижчі податки і найрозвинутішу інфраструктуру.